Людмила Шевченко-Савчинська.
"Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст.". Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
За словами Ціцерона, не так почесно знати латинську мову, як не знати її.
Значення латинської мови для розвитку наукової та художньої думки народів Європи важко переоцінити, оскільки протягом багатьох століть латина функціонувала як єдина мова, забезпечена письмовою формою. І сьогодні вона зостається ключем до розкриття суті багатьох культурних явищ. Однак феномен латиномовності культури у різні часи сприймався неоднозначно. Майже до середини ХХ ст. у європейському літературознавстві панував погляд на латину як на гальмівний чинник у розвитку національних літератур. До поширених належала думка, сформульована Г. Негельсбахом, що, розвиваючись, “народні мови явили світу такі багатства, з якими мова древніх уже не спроможна була змагатися” [133, с. 2]. Критики (зазвичай необґрунтованої) латиномовна література зазнавала упродовж тривалого часу, і це стосувалося не лише мови, що нібито робила коло її реципієнтів обмеженим, а й тематики, мотивів, а також художньо-стилістичних засобів. Згодом погляд на художню спадщину авторів, які творили латиною, підлягає об’єктивізації. Навіть запеклі критики цього літературного явища мали визнати, що перенесення гуманістами на місцевий ґрунт навиків латинського віршування справило позитивний вплив на розвиток літератур різних країн [162, с. 165]. Прикметним є також і те, що в антологіях давньої поезії з часом знаходиться місце і для віршів, створених упродовж XVI–XVIII ст. латиною. Це стало першим кроком на шляху до належного поцінування творчого набутку латиномовного письменства, без чого не вдалося б здійснити наступний – неупереджене дослідження цього надзвичайно цікавого літературного феномену. Польська неолатиністка М. Цитовська серед першочергових завдань для дослідників латиномовного письменства називає видання та переклад текстів, упорядкування їхніх фрагментів, дослідження рецепції античності у пізніші епохи, вивчення теорії перекладу [233, с. 21].
Читайте також: Україно-латинський білінгвізм та міра його вияву у латиномовних творах Г. Сковороди
Оскільки латина була інтернаціональною мовою спілкування освічених людей Європи, літературний масив написаного нею забезпечений низкою характеристик, притаманних письменству практично будь-якої країни, однак при вивченні текстів на широкому порівняльному тлі помітним стає існування національної специфіки. Одним із аспектів вивчення міжлітературних контактів є розгляд впливу, який справила творчість латиномовного польського письменства на хід літературного розвитку в Україні. За деякими даними, “в Речі Посполитій XVI–XVII ст. значно більше авторів писали латинською мовою, ніж польською” [209, с. 8]. М. Грушевський, посилаючись на спостереження тогочасних аналітиків, пише, що наприкінці XV ст. (напередодні досліджуваного нами часу), ставлення поляків до власної мови було зверхнім і недбалим – “тільки латина, повне панування над латинською мовою в слові й на письмі давало в тодішнім польськім товаристві репутацію культурного, інтелігентного чоловіка” [51, c. 99].
Читайте також: До проблеми Ренесансу в українській літературі
Можливо, маючи перед очима таку картину, а чи внаслідок небажання пізнати істину, деякі дослідники старопольського письменства приписували поширення латиномовної творчості в Україні виключно польському впливу, водночас ставлення до цього явища у національній літературі й далі зоставалося загалом негативним. Беремося стверджувати, що після того, як латина здобула статус домінуючої мови у стінах Києво-Могилянської академії, її вихованці та викладачі активно витворюють парость новолатинської поезії, що володіє специфічними рисами і цілковито заслуговує називатися суто українською. Категоричність суджень польських знавців літератури щодо окресленого періоду розвитку вітчизняної белетристики спадає лише з часом; одним із перших – уже в середині ХІХ ст. – намагається відновити справедливість В. Сирокомля у своїй “Історії польської літератури від її початку до теперішнього часу” [79, с. 380].
З огляду на тогочасний достатньо низький рівень розвитку національної свідомості та політично-культурне становище, в якому перебувала Україна XVI–XVII ст., безпомильно визначити приналежність митця до тієї чи іншої літератури іноді дуже непросто. Так, М. Драгоманов наполягав на тому, щоб відносити до давньої української літератури лише твори, написані на українських землях народною мовою починаючи з ХVІ ст., невиправдано збіднюючи її тим самим кількісно та якісно і завужуючи хронологічні межі періоду [208, c. 12], – на це одразу відреагував, вступивши з ним у полеміку, І. Франко [203, с. 431]. Д. Чижевський у своїй праці “Історія української літератури” відводить латиномовній творчості окремий розділ, але не відносить до української літератури імена “русинів” та поетів-поляків за походженням, пов’язаних долею, а відтак і тематикою своїх віршів з Україною [212, c. 247], розглядаючи їх, як і М. Білик, у якості “українського елементу в польській літературі XVI ст., писаній латинською мовою” [21, c. 41], де можна виокремити: а) письменників, які визнавали себе українцями-русинами (Павло Русин із Кросна, С. Оріховський, Г. Тичинський, Г. Чуй-Русин Самборитянин, Ян Гербурт); б) власне польських письменників і вчених, які писали про Україну (Ян Гербурт Щасний, Ян Гусовський, Папроцький, К. Гроховський, С. Кленович).
Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа
В українському літературознавстві вивчення українсько-польських контактів ведеться вже багато десятиліть і має значні набутки, однак за радянських часів існування цих контактів у давній період розвитку літератур ігнорувалося – так, у праці Г. Вервеса фундаментального плану “Польська література і Україна” ні у першому розділі “Адам Міцкевич”, ні навіть у передмові не згадується про зв’язки літератур у давніші часи; можливо це пов’язано з тим, що автор мав на меті висвітлити взаємні впливи в новітню добу, хоча, за його власним визнанням, в українському літературознавстві саме ХІХ–ХХ ст. досліджені найвичерпніше [29, c. 4]. Тривалий час польські дослідники вели відлік українсько-польським літературним взаєминам з XVIII ст., доби формування “української школи романтиків” [94, c. 5], хоча, за словами М. Якубця, в історії польської літератури починаючи з Ренесансу і до сьогодні немає жодного періоду, що б не був так чи інакше пов’язаний з Україною, а, з другого боку, вичерпний аналіз історії української літератури неможливий без урахування польської проблематики [242, c. 87].
Упродовж останніх десятиліть увагу дослідників дедалі частіше привертає творчість поетів українсько-польського культурного пограниччя: з’явилися статті, розвідки та ґрунтовні праці, присвячені цьому явищу; їх автори – Р. Радишевський, В. Шевчук, В. Вільчинський, А. Муха, І. Левандовська. Так, В. Шевчук вважає, що “нема великого гріха у тому, що творчість того самого письменника беруть до свого національного вжитку кілька народів (…): це ознака більше єдності, ніж роз’єднаності” [219, с. 156]. І хоча “підсистема літературного процесу, що формувалася на основі польської мови, мала інше ідеологічне забезпечення, ніж латиномовний літературний контекст, що постав на ґрунті Гуманізму і Відродження” [195, с. 24], цілком слушною видається думка О. Савчук про те, що дослідження новолатинської поезії має провадитися у зв’язку з дослідженням полономовнї поезії в Україні, оскільки вони виходять на спільні проблеми [162, с. 164].
Читайте також: Поетика української світської новолатинської поезії доби пізнього Середньовіччя та Бароко
Гострих критичих зауважень з уст наступників зазвичай удостоювалися ті українські автори, які для висловлення своїх думок і почуттів послуговувалися латиною: “До 30-х років XVII ст. ці хитромудрі плоди шкільної “поетицької” музи були зрозумілі народу хоч мовою. Після П. Могили автори-панегіристи переходять на польську і латину” [95, с. 8]. Пояснення цього криється в тому, що польська та латинська мова XVI–XVII ст. належали до розвинутіших у літературному плані, аніж тогочасна книжна українська, а отже, надавали письменнику ширші можливості для творчого самовираження. Латиномовна творчість стала своєрідною школою, що сприяла формуванню національних літератур, передусім поезії [208, с. 11]. В. Сирокомлі належить цікаве, хоч і не беззаперечне твердження щодо мови, уміщене у загальній характеристиці перебігу літературного процесу в Польщі XVII ст.: “польська мова під впливом латини, а латина – під впливом польської стали втрачати свою привабливу простоту” [79, c. 256] – тим самим учений порушує важливу проблему, на осягнення суті якої вчені здобудуться тільки пізніше, – оцінка стану і якості мови, що нею творилася новолатинські тексти. В українській філології ця тематика розробляється на різному матеріалі: Н. Корж у своїй монографії досліджує синтаксичні особливості латиномовних текстів Г. Сковороди [80]; праця М. Безбородька присвячена специфіці функціонування латини в українському науковому середовищі (філософські трактати XVII ст.) [14]; В. Миронова-Трипуз на основі гродських і земських судових актів розглядає граматичні особливості латинської мови в Україні XV–XVI ст. [121]. Суто практична цінність цих досліджень (українська парость латинської мови часто становить труднощі при перекладі, водночас вона не описана у традиційних граматиках) поєднується із загально-теоретичним значенням: М. Безбородько вважає хибною думку про те, що в ході процесу взаємодії мов зазнавала змін лише власна мова народу, оскільки цей процес є двостороннім [14, c. 13]. Саме тому важко погодитися з Н. Корж, яка стверджує, що “прагнення гуманістів відійти від живих літературних норм середньовічної латини з метою відновлення норм класичної латинської мови призвели до того, що латинська мова як літературна стала остаточно мертвою” [80, c. 156]. За результатами текстуальних досліджень, у XVII ст. латина зберігала переконливі ознаки мовного життя: звукові зміни, розвиток морфології та синтаксису, утворення неологізмів, запозичення та асиміляція іншомовного матеріалу, зміна і перенесення значень тощо [14, c. 27].
Таким чином, починаючи від перших спроб створити більш-менш повну картину історичного розвитку української літератури й упродовж довгих років ставлення у вітчизняному літературознавстві до латиномовного періоду та найбільш репрезентативного у ньому жанру – етикетної поезії – мали стійке негативне забарвлення: “вірші незграбні та в чималій частині культивують нецікаві ґатунки” [212, c. 247]; О. Левицький, аналізуючи явище панегіризму (насправді ведучи мову радше про сервілізм) на прикладі творчості Опанаса Заруцького, дорікає авторам латиномовних похвальних віршів за їхню байдужість до суспільного життя: “Країну потрясають великі події, на які реагує народна поетична творчість, а українські книжники та піїти латиною величають своїх благодійників” [95, c. 16]. Для тогочасних українських дослідників “панегіризм легко пояснюється польським пануванням” [95, c. 5], а їхні російські колеги майже одностайно дотримуються думки, сформульованої академіком Соболевським: “псевдокласицизм почався на півдні Росії [в Україні – Л. Ш-С.], потім був занесений до Москви” [126, c. 355], але та обставина, що ці “літературні традиції вкорінилися надто сильно,” [95, c. 6] примушує літературознавців згодом замислитися над глибинними причинами цього явища, і як результат – поступова зміна у його сприйнятті.
Однак цей процес відбуваєтьсяся повільно: лише за останні десятиріччя ХХ ст. в Україні одна за одною виходять друком серія антологій давньої поезії, у яких певне місце зайняли переклади віршів латиномовних авторів. Хоча, за словами укладачів однієї з антологій, “перша спроба видати антологію давньої поезії сягає двохсотлітньої давності: 1791 року в Почаєві побачив світ збірник «Богогласник»,” [4, с. 5] – проте вже з назви легко здогадатися про те, що латиномовні вірші до нього не потрапили. Найповніше ці твори представлені у сучасній збірці “Аполлонова лютня” [4], куди увійшли плоди натхнення понад сорока київських поетів XVII–XVIII ст. І хоча згодом світ побачили поетичні збірки “Українська поезія XVI ст.” [195], “Українська поезія першої половини XVII ст.” [197], 1-й том “Антології української поезії” [3], які, маючи різний масштаб, мали б детальніше зображувати тогочасну літературну ситуацію, в “Аполлоновій лютні” зібрана найбільша кількість творів латиномовних авторів – щоправда, в перекладі. Це можна пояснити декількома причинами, найважливіші серед яких: труднощі, пов’язані з пошуком оригінальних текстів, брак кваліфікованих перекладачів з латини, а також прагнення ввести в науковий обіг передусім ті твори, що становлять питомо українську парость новолатинської поезії – на противагу латиномовним письменникам, які, “живучи на Україні і пишучи про український народ, водночас входять у контекст і нашої, і польської літератури” [4, с. 12]. О. Савчук вважає, що вихід “Аполлонової лютні” ознаменував початок нового етапу вивчення давньої української літератури [208, с. 22].
Якщо зважити на те, що вступні статті до згаданих антологій були написані тоді, коли у літературознавчих роботах доводилося неодмінно враховувати пануючу державну ідеологію, зрозумілими стають різного роду закиди на адресу зарубіжних дослідників, які нібито за головний методологічний принцип обрали принцип конфесійності, всю латиномовну творчість українських авторів відносили виключно до польської літератури тощо – при цьому найчастіше згадується ім’я Д. Чижевського [195, с. 17]. Однак, як ми вже мали нагоду пересвідчитися, вчений не заперечував існування латиномовного періоду в давній українській літературі. Що ж до принципу конфесійності, то його існування значною мірою зумовлювалося загальним негативним ставленням європейського літературознавства першої половини ХХ ст. до латиномовного письменства, що в українському літературознавстві виявилося у замовчуванні, ігноруванні потужного культурного пласту давної поезії, написаної латиною. Невипадково у передмові до збірки української поезії пер. пол. XVII ст. визнається: “так трапилося, що з’явища європейського історичного життя XVII ст. ми знаємо краще, аніж факти власного буття, часом азартно говоримо про схоластичність, відірваність художнього слова від живого життя народу, про залежність від польського літературного впливу та про прикладне церковно-богослужбове призначення поетичних книг і окремих поетичних творів” [197, с. 6].
Необґрунтованим, на нашу думку, є твердження, що вже у першій половині XVII ст. паралельно зі становленням барокової концепції людини і світобудови в українській поезії відбувається відкидання ренесансної концепції та латинської і польської мов її вияву [196, с. 23]. У передмові до антології “Українська поезія. Середина XVII ст.” зазначається, що “грань XVII і XVIII ст. – час розквіту “високої” барокової поезії, здебільшого польсько- і латиномовної” [197, c. 5] – проте до збірки включено лише пам’ятки, написані староукраїнською мовою. Притому, що у вступній статті досить детально описано явище української етикетної поезії, у ній не вказанується, якою мовою написана значна частина (якщо не більшість) віршів цього жанру, витвореного на основі новолатинських зразків. Автор погоджується з думкою Д. Наливайка про те, що впливом бароко були позначені всі жанри тогочасної української літератури: “у творчій практиці віршотворців XVII ст. на класицистичну теоретичну основу накладалися барокові нашарування” [197, c. 9]. Таким чином, українська етикетна поезія XVII ст. тут віднесена до барокової, що можна пояснити як подібністю барокових та класицистичних рис у віршах, так і тим, що матеріал, на підставі аналізу якого робить висновки дослідник, – це україномовні твори, адже, як відомо, властивості мови визначають якість переданої інформації [14, c. 8].
Окрім статей та розвідок, українське літературознавство в останні роки збагатилося ґрунтовними працями, присвяченими творчості окремих латиномовних авторів, висвітленню процесу становлення і функціонування новолатинської поезії в Україні XVI–XVIII ст. та безпосередньому впливу античної спадщини на розвиток давньої української літератури. Одночасно з опублікуванням поетичних антологій виходять дослідження з тогочасної поетики давнього віршування. Особливості розвитку українського віршування кінця XVІ– початку XVII ст. розглядаються у роботі М. Сулими [176] В. Маслюк у монографії “Латиномовні поетики і риторики XVІI– першої половини XVIIІ ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні” [117] досліджує поняття поезії і художньої прози в українських латиномовних поетиках і риториках того часу, а також учення про ритміко-метричну структуру віршованої мови, стилістичну теорію професорів українських шкіл XVІI– першої половини XVIIІ ст.; значну увагу автор приділяє питанню стилю бароко. За висновками В. Маслюка, у теорії поезії і художньої ораторської прози авторів латиномовних поетик і риторик, що ґрунтується на античній теорії художньої мови (Аристотель, Горацій, Ціцерон, Квінтіліан), помічається вплив консептизму – одного з найважливіших принципів естетики бароко; новим явищем стало вчення про східнослов’янське силабічне віршування, яке детально розробили згодом М. Довгалевський, С. Добриня, Г. Кониський; широко представлений вітчизняний ілюстративний матеріал [117, c. 211].
У 2001 р. була перевидана праця Г. Сивоконя “Давні українські поетики”, у якій простежується перехід в українській літературі від античної квантитативної версифікації до силабічного віршування, що відбувався у XVІІ– першій половині XVІII ст., а також велика увага приділяється розгляду основних відмінностей схоластики і класицизму. Аналізуючи цю проблему, вчений зазначає, що одна з відмінностей у поглядах схоластів та класицистів полягала у ставленні до використання античного міфологічного матеріалу: на думку перших, поетичний твір не слід перенасичувати міфологічними іменами, другі ж пізніше усіляко заохочували цей процес [165, c. 53]. Класицистичні поетики, на відміну від попередніх часів, вимагають від автора чіткого виконання численних жорстких норм певного поетичного виду. Услід за В. Мочульським дослідник доходть висновку, що саме тлумачення природи, завдань, мети поезії у схоластів та класицистів суттєво різняться [165, c. 110].
Значенню античної спадщини у становленні нової української літератури присвячена робота Ю. Микитенка. Глибокий історичний екскурс, здійснюваний дослідником у першому розділі, приводить його до висновків про виключне культурне значення Візантії, “що поєднала античність і середньовічні європейські культури, в тому числі й руську” [119, с. 21]. Проте, віддаючи належне грецькому впливу, на нашу думку, Ю. Микитенко приділяє недостатню увагу розвитку римських традицій: простежуючи “сліди греко-римських впливів” [с. 31–32], дослідник обмежується східним (Візантія) напрямом; продовження античних літературних традицій зі значною перевагою ілюструється греко-візантійськими прикладами. Твердження на зразок: “латинська і грецька мови практикували на Україні аж до кінця XVIII ст.” [с. 37] видаються нам занадто лаконічними і здатними створити хибне враження у читача про однакову міру поширеності класичних мов в Україні того часу. Наголошуючи на величезному значенні, яке мала Києво-Могилянська академія у розвитку української культури, автор чомусь не вважає за потрібне згадати про те, що викладання у стінах академії велося також і латинською мовою [с. 36]. Невизначеною є позиція дослідника у ставленні до класицизму в давній українській літературі: він стверджує, що в ній “класицизм в силу своєї консервативності не прижився,” оскільки “її нові форми і жанри формувалися під сильним фольклорним, а не академічним впливом” [с. 36], проте не може не визнати, що у збірнику “Евхаристіон або Вдячність” (1632), складеному учнями КМА і присвяченому Петру Могилі, “досить помітні риси, які нагадують класичні зразки” [с. 43].
На перше твердження можна відповісти словами В. Яременка про те, що поезія XVII ст. творилася водночас у трьох соціальних середовищах – міщанському, козацькому й академічному (шкільному), що було різностановим і демократичним [196, с. 8], а щодо другого, то згаданий твір одностайно вважається одним із перших паростків класицизму у давній українській поезії.
Зазначаючи, що увагу освічених українців свого часу привернули ідеї ренесансного гуманізму [119, с. 35], Ю. Микитенко торкається складної проблеми нашого літературознавства – впливу Відродження на українську культуру кінця XVI– початку XVII ст. Нині існування переконливих проявів цієї культурної епохи у східно-слов’янському світі вже не заперечується. Однак навряд чи варто говорити про Відродження як окремий період у розвитку культури в Україні – на це вказував ще Д. Чижевський; такої ж думки притримуються сучасні дослідники, зокрема, Д. Наливайко, В. Крекотень, О. Мильников, які визначають той етап як “один – ренесансно-бароковий: українське бароко, виконуючи свої питомі функції, водночас довиконувало і виконувало функції Ренесансу у барокових формах” [84, c. 3]. При цьому О. Савчук справедливо застерігає від надмірного захоплення ренесансно-бароковою проблематикою на шкоду висвітленню питання класицизму, існування якого в українській літературі сьогодні так само очевидне [162, с. 139].
Ґрунтовна праця О. Савчук присвячена вивченню творчості українсько-польського поета Павла Русина із Кросна як матеріалу на користь тези про утвердження у XVI–XVIII ст. елементів гуманістичного віршування в Україні, насамперед, у поезії шкільного класицизму [162, с. 146]. Наступним важливим кроком на шляху до розкриття окресленої проблеми стала монографія О. Савчук (Циганок) “З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI–XVIII ст.” [208], у якій розглядаються такі важливі питання як новолатинська література в Україні: проблеми та перспективи дослідження, національна належність латиномовних поетів-русинів, ренесансний гуманізм і Відродження в Україні, рецепція українською бароковою літературою окремих елементів новолатинської поезії; друкується низка латиномовних віршів, які слугували ілюстративним матеріалом у курсах київських поетик.
Читайте також: Українські поетики й риторики епохи Бароко: типологія літературно-критичного мислення та художня практика
Розглядаючи різні види етикетної поезії – панегірики, епіталами, генетліакони, зразки яких наявні у творчості П. Кроснянина, вчена користується поняттям “панегірично-злободенні вірші”, авторство якого, імовірно, належить їй самій, у різних редакціях: “злободенні панегіричні вірші” [162, с. 10], “злободенно-панегірична поезія” [с. 23], а також “панегірики (вітальні, поздоровчі, вдячні, похвальні, твори з побажанням щасливої дороги особі, яка вирушає в подорож)” [с. 162]. Однак описове визначення цього поняття (вірші, написані на початок чи закінчення навчального року, вручення нагород, візит світських чи духовних достойників [c. 171] збігається з визначенням етикетної поезії, яке дається в передмові до збірки “Українська поезія. Середина XVII ст.”: “вірші різних жанрів, що оголошувалися на урочистостях, писалися з приводу тих чи інших дат і подій, на честь шанованих, владних і багатих людей (…)” [198, с. 12]. Водночас автор передмови розуміє етикетне призначення віршових творів значно ширше – як позалітературне, прикладне: 1) молитовне; 2) полемічне; 3) панегіричне; 4) дидактичне; 5) декларативне.
На жаль, чіткого виначення етикетної поезії годі шукати у словниках літературознавчих термінів чи підручниках з літературознавства, де це поняття звичайно цілком замінюється іншим – панегірична поезія. Така заміна – наслідок втрати терміном “панегірик” первісного значення підвиду етикетної поезії (на це вказує також М. Андрущенко, [1, с. 43]) і набуття нового – “хвалебний вірш узагалі”. Динаміка значення терміна виразно негативно позначилася на уявленні літературознавців про суть позначуваного ним явища: етикетна поезія, згідно вчення давніх теоретиків поезії, належала до епічного жанру і включала поміж іншим прокляття, утішні вірші, патетику [1, с. 37], а не лише похвали особі. “До епосу відносили всі основні види етикетних віршів: віншування, панегірики, подяки, заклики, плачі тощо” [197, с. 7]. Водночас дослідник українських латиномовних поетик і риторик XVII–XVIII ст. В. Маслюк вказує на те, що у теоретичних курсах поезії викладачів КМА панегірики часто трапляються серед видів лірики [236].
Твердження В. Крекотня, автора передмови до збірки “Українська поезія. Cередина XVII ст.”: “Панегірична поезія у деяких курсах, і з цілковитою підставою, виділяється як окремий жанровий різновид ліро-епічного характеру” [197, c. 8], на жаль, не підтверджене посиланнями і швидше виражає погляд на проблему сучасного літературознавства. Попри слушні зауваження і спроби дати визначення важливих понять, у статті спостерігаємо вже згадувану заміну термінів – “панегірична поезія” вживається як абсолютний синонім до “етикетна”: “Поети-панегіристи вдаються також до похвал шляхті, козацтву чи міщанству як суспільним верствам, до уславлення тих чи інших подій, що мають, з їхнього погляду, історичне значення” [197, с. 13]. Аналіз наявних у нас латиномовних текстів засвідчує, що упродовж понад двох століть, відколи етикетна поезія набула особливої популярності, з’являються деякі нові тенденції у виборі форм виявлення похвали: зокрема, більшість етикетних творів стають лаконічнішими, а відтак набувають ознак інших жанрів. Це зауважує у своєму дослідженні О. Савчук: “[Ф. Прокопович] визначає вірші на день народження як один із видів епічної поезії. Натомість генетліакони Григорія Сковороди ближчі до епіграм: вони невеликі за розміром, позбавлені традиційних похвал” [162, с. 156].
Усунення термінологічної неточності “панегірична” – “етикетна поезія” ускладнюється тим, що сьогодні в літературознавстві функціонує низка спільнокореневих термінів і понять, чи не найчастотнішим серед яких є “панегіризм” – за визначенням О. Савчук, основна причина, що викликала неприязнь до латиномовних творів XVI–XVIII ст. не в одного покоління наступників та “одна з найхарактерніших рис європейської світської поезії Ренесансу і Бароко” [162, c. 82]. “Панегіризм”, “панегірична література”, “панегіричний тон / мотиви”, “панегіричне приписування якостей” – ці вирази та аналіз їхнього контексту свідчать про те, що діапазон значень прикметника “панегіричний” останнім часом розширився і міститься у межах від “підлабузницький” до “похвальний”. Багатолітнє звинувачення авторів етикетної поезії у нещирості з часом змінилося на визнання того, що “ці похвали в українських панегіриках були продиктовані не самою лише літературною модою: вони мали підстави також і в самому побуті, що складався під впливом більш глибоких причин” [144, c. 147].
Між тодішніми і нинішніми критеріями оцінки мистецької вартості літературного твору існує значна різниця, тому несправедливо судити про вірш (а тим паче про цілу епоху), виходячи передусім з того, на потребу чи з натхнення він був написаний – адже нерідко визначити це напевно вже неможливо. Тож, ведучи мову про притаманну авторам XVI–XVIII ст. схильність до перебільшення чеснот благодійника та недоліків ворога, слід зважати на різні якості її вияву. Ми пропонуємо остаточно усунути негативну коннотацію терміну “панегіризм”, який, хоч і є неточним, проте давно усталився в українському літературознавстві; у тому ж разі, коли автором втрачене почуття міри та людської гідності (існують позалітературні факти на підтвердження цього), користуватися іншим – “сервілізм”; також замінити означення “панегірична поезія” на “етикетна”, якщо йдеться про вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь. Сюди ж відносимо і твори протилежного спрямування – віршовані dirae – буквально: прокляття, звинувачення.
Корені терміну сягають давньогрецького слова ηθоζ, значення якого – побут, звичай, характер; звідси назва науки етики (прикметник ηθικόζ – моральний) – філософської дисципліни, яка вивчає мораль, її місце у системі суспільних відносин, а також запозичене з французької поняття етикет (etiquette) – зведення норм поведінки, порядок дій і правила чемності при дворах монархів, ширше – дотримання правил поводження, що склалися в суспільстві. Обширне визначення етики у проекції на літературу пропонує Енциклопедія українознавства: “практичні моральні вимоги, що людина ставить собі та їй ставить суспільство, які не завжди збігаються з освітленням етичних питань у літературі” [61, с. 644].
Синонімічним до “етикетна” є термін “похвальна” поезія. Однак цей синонім не є абсолютним, а тому придатний лише на позначення частини етикетних віршів, які містять похвалу особі. Спостереження за новою хвилею процесів, спрямованих на унормування літературознавчої термінології, допомогли нам виявити тенденцію до вживання нині у цьому контексті означення “хвалебна”, а не “похвальна” (поезія). Така заміна, вочевидь, пояснюється наявністю негативно-іронічного компонента у значенні вживаного досі прикметника.
Явище етикетної латиномовної поезії не лишилося поза увагою дослідників старопольського письменства: С. Скіміна розглядає епіталаму, написану у 1512 р. П. Кроснянином з нагоди шлюбу Сигізмунда І і Барбари Заполья, у зв’язку з весільною поезією не лише польських, а й зарубіжних авторів [255, c. 166]. У своєму повідомленні про віднайдення трьох невідомих доти панегіриків того ж таки поета А. Гричова аналізує європейський культурний контекст, у якому виникали похвальні твори, і доводить, що П. Русин із Кросна цілком у нього вписувався [238, c. 180].
Значною мірою допомагає уникнути перекручень і помилок у трактуванні використання нами оригінальних, а не перекладених текстів. З огляду на все ще не повну джерельну базу для здійсненя узагальнюючих досліджень української латиномовної поезії, першочерговим завданням вважаємо пошук, переклад і коментування віршів XVI–XVIII ст., написаних латиною. Одним з орієнтирів може слугувати каталог стародруків, виданих в Україні у XVII–XVIII ст. [65], у якому опис кожного пункту включає: авторську назву, місце надрукування, назву друкарні, дату; формат (у частинах аркуша), обсяг (кількість рядків та колонок на сторінці), обрамлення, тираж; відомості про друкарів і граверів, інші примірники; коротку характеристику змісту; книгозбірні, у яких перебуває видання. Як показує наш досвід роботи із систематичним, географічним, хронологічним та ін. каталогами, у відділі стародруків НБУ ім. В.І. Вернадського й у відділі рідкісних видань ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України зберігається велика кількість означених текстів. Хоча тимчасово пошукову роботу припинено, ми плануємо залучити до літературного та наукового обігу нові етикетні латиномовні твори у власноруч здійсненому художньому перекладі. Додаткові відомості, які стосуються досліджуваної теми (наукові форуми, обмін думками та інформацією), можна добути в мережі інтернету.
Таким чином, введення у науковий обіг, належне опрацювання текстів української латиномовної етикетної поезії XVI–XVIII ст., а також детальне вивчення цього явища у контексті європейської літератури дасть змогу реконструювати цілісну картину поступу вітчизняного письменства та простежити його особливо тісний у цей період зв’язок із суспільними процесами.
Читати далі...