Віктор Чернишов.
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
Актуальність теми дослідження. Постать Г.Сковороди є однією з ключових фігур у духовному світі українства. Оцінюючи її значення для української філософії як центру й квінтесенції національної духовної культури важко впасти у перебільшення. Саме тому, з огляду на місце, яке посідає Г.Сковорода у контексті української філософії й культури, дослідження життя та творчості мандрованого філософа (Д.Багалій) було й залишається одним з найактуальніших й пріоритетних напрямків вітчизняних історико-філософських студій.
Читайте також: Раціональне та ірраціональне у філософії серця Григорія Сковороди: до проблеми цілісності людини
Особливо актуальними ці дослідження стають також з огляду на постійний пошук загальних засад національної ідентичності, які могли б стати ґрунтом духовного відродження українського суспільства та подальшого розвитку сучасної української культури, що з особливою силою був поновлений від моменту здобуття Україною незалежності. Однією з істотних умов вдалої реалізації цього пошуку є необхідність урахування історичного досвіду, звернення до корінь національного філософування – творчої спадщини мислителів минулого, серед яких, безперечно, визначне місце належить саме Г.Сковороді.
Читайте також: Давня література: з полону стереотипів
Про Г.Сковороду, його життя та вчення написано неоглядно багато. Численні науковці й аматори – філософи, історики, літературознавці, мистецтвознавці, журналісти, педагоги, упродовж більш ніж двохста років, висловили величезну кількість, більш чи менш обґрунтованих, часто-густо суперечливих, а то й кардинально протилежних думок та поглядів на життя та науку українського старця. З огляду на такий розвій думок та поглядів, на сьогоднішній день, як і раніше, необхідність історико-філософського осмислення життя та творчості Г.Сковороди продовжує зберігати свою актуальність, а з огляду на появу численних нових досліджень про українського мислителя, можна зробити висновок, що ця тема продовжує зберігати наукову привабливість для все нових й нових поколінь дослідників.
Різниця у поглядах численних дослідників творчості Г.Сковороди, що намагалися співвіднести її з різними історико-філософськими парадигмами – античною (Сократ, Платон, стоїцизм, неоплатонізм), середньовічною (східна або західна патристика, пізня середньовічна західна містика), модерною, просвітницькою, церковною або антицерковною, східною або західною, знову і знову актуалізує питання про певні історико-філософські зв’язки творчості мислителя з попередніми історичними традиціями та джерела його філософування.
За загальним визнанням більшості дослідників, особливе місце у творчому спадку Г.Сковороди належить релігійно-філософській проблематиці. Погляд на Сковороду як християнського «філософа-теолога» (А.Лебедєв), що неодноразово стверджувався у численних наукових працях (А.Лебедєв, М.Краснюк, В.Ерн, Д.Чижевський, Д.Багалій та ін.), актуалізує необхідність уточнення його позиції з філософсько-теологічних питань й співвіднесення його творчості з відомими філософсько-теологічними традиціями християнського світу, передусім, магістральними – східною, греко-візантійською та західною, латинською.
Очевидно, що від вирішення цих питань, далеко не в останню чергу, залежить можливість більш адекватної оцінки постаті Г.Сковороди, а отже й формування єдиного, комплексного погляду на його життя та вчення, що, у свою чергу, сприятиме можливості вірного використання здобутків його творчості на сучасному ґрунті, формулювання нових відповідей на запити й виклики сьогодення.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у рамках комплексної теми науково-дослідної роботи кафедри філософії і соціально-політичних дисциплін Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка «Традиції і сучасність в духовній культурі суспільства».
Метою дисертаційного дослідження є історико-філософська реконструкція філософсько-теологічних поглядів Г.Сковороди у їх відношенні до двох магістральних філософсько-теологічних традицій християнської думки – східної, греко-візантійської та західної, латинської.
Досягнення поставленої мети реалізується у дисертації через розв’язання наступних основних завдань:
- проаналізувати головні світоглядні засади поглядів Г.Сковороди, встановити, яку роль відігравала у формуванні його світогляду християнська релігійність, визначити її головні риси;
- окреслити головні етапи становлення та розвитку східної й західної традицій християнської думки. Виділити найбільш загальні принципи кожної з традицій, їх головні відмінні риси та особливості;
- проаналізувати роль головних рис та особливостей східної та західної християнських традицій у формуванні їх центральних філософсько-теологічних побудов;
- проаналізувати процес особистісного становлення Г.Сковороди, у контексті його життя, у перспективі співвіднесення його світогляду з головними рисами та особливостями східної та західної християнських традицій;
- розкрити роль головних рис та особливостей філософсько-теологічних традицій християнських Сходу та Заходу у формуванні філософсько-теологічної концепції Г.Сковороди;
- проаналізувати співвіднесення елементів східної й західної філософсько-теологічних традицій у творчості Г.Сковороди, встановити головні принципи, за якими відбувається їх поєднання у системі поглядів українського мислителя.
Предметом дослідження є філософсько-теологічна концепція Г.Сковороди як своєрідний синтез двох головних філософсько-теологічних традицій християнської думки – східної та західної.
Читайте також: Раціоналістичне підґрунтя свободи людини у філософії Григорія Сковороди
Теоретико-методологічною основою дослідження виступає поєднання історичного, логічного та компаративного пiдходiв, застосування методів системного аналізу та історико-філософської реконструкції, що дає змогу реконструювати філософсько-теологічні погляди Г.Сковороди, показати розвиток, встановити їх відношення до двох магістральних традицій християнської філософсько-теологічної думки – східної, греко-візантійської й західної, латинської. Методологічні засади дисертаційної роботи ґрунтувались також на теоретико-методологічних здобутках історико-філософської науки, представлених у працях О.Александрової, Г.Аляєва, Ю.Барабаша, І.Бичка, В.Бичкова, О.Брилліантова, В.Вершини, П.Гайденко, В.Горського, Ю.Кушакова, Г.Кюнга, О.Лосєва, Н.Мотрошилової, Т.Ойзермана, В.Петрушова, І.Попова, М.Поповича, Д.Прокопова, А.Руткевича, Т.Суходуб, Є.Трубецького, С.Трубецького, Л.Ушкалова, Д.Чижевського, В.Шинкарука, В.Ярошовця, К.Ясперса та ін. Розв’язання поставлених завдань вимагало від дисертанта, перш за все, ретельного опрацювання творів Г.Сковороди, його епістолярної спадщини, праці його першого біографа М.Ковалинського, а також численних творів представників східної та західної філософсько-теологічних традицій. Результати аналізу цих текстів, що складають емпіричну основу дослідження, створили ґрунт для подальших процедур історико-філософської реконструкції поглядів Г.Сковороди та їх співвіднесення з двома магістральними традиціями християнської філософсько-теологічної думки.
Застосування даної методології дозволило отримати результати дослідження, що мають ознаки наукової новизни й конкретизуються у наступних положеннях, що виносяться на захист:
- підтверджено, що світогляд Г.Сковороди, головним чином, ґрунтується на релігійних засадах, а його стрижнем й основою виступають християнські переконання мислителя. Виділені головні риси релігійності Г.Сковороди, а саме: теоцентризм, христоцентризм (з акцентом на боголюдскість), провіденціалізм й містичність. Відповідно до цього, розвинуто думку й зроблено висновок про філософсько-теологічний характер концепції мислителя;
- підтверджено припущення, що найбільш загальною й характерною рисою східнохристиянської філософсько-теологічної традиції є її естетизм, тоді як західної – її психологізм;
- вперше з’ясовано, що формування естетизму Г.Сковороди відбувалося під впливом двох головних чинників – низової, народної культури та високої культури Православної церкви, що дає змогу підтвердити висновок про тісний зв'язок естетизму Г.Сковороди з естетизмом східнохристиянської традиції. Зроблено висновок, що естетизм відігравав одну з провідних ролей у житті мислителя та формуванні його світогляду;
- розвинуто думку й вперше зроблено висновок про те, що одне з центральних місць у концепції мислителя належить естетичній ідеї співвідношення образу й Первообразу (Архетипу, Логосу), що реалізується на космічному ґрунті – у знаменитому вченні Сковороди про три світи, тобто його космології, антропології (центром якої є його вчення про серце) й науці про символічний світ св. Письма (знаки та символи, як необхідний інструмент осягнення дійсності);
- вперше з’ясовано, що психологізм є однією з головних рис характеру Г.Сковороди, що уможливлює висновок про його провідну роль у формуванні світогляду мислителя, у визначенні напрямку його духовних шукань;
- розвинуто думку й вперше зроблено висновок про незаперечну роль психологізму у становленні філософсько-теологічної концепції Г.Сковороди. Саме психологізм, значною мірою, складає імпліцитне підґрунтя найвідоміших вчень українського мислителя – філософії серця, доктрини самопізнання, вчення про «внутрішню людину», спорідненість до певної діяльності, тощо;
- вперше з’ясовано, що оригінальна філософсько-теологічна концепція Г.Сковороди, значною мірою, постає в результаті синтезу ідей східної та західної філософсько-теологічних традицій. Поєднання елементів обох традицій відбувається у концепції Г.Сковороди відповідно до нагальних потреб його філософської системи, проте, у всіх її пунктах проглядає намагання уникнути однобічності й ідеологічної обмеженості, прагнення до гармонійної єдності внутрішнього та зовнішнього, чуттєвого та раціонального, досвіду й теорії, східних та західних елементів.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження уможливлюють більш глибоке розуміння ідей Г.Сковороди, що дає змогу залучити його ідеї до сучасного філософського дискурсу й уможливлюють їх нову інтерпретацію, так би мовити, актуалізувати для безпосереднього застосування у сучасних умовах. Матеріали дисертаційного дослідження також можуть бути використані у підготовці нормативних курсів та спецкурсів з філософії, історії філософії, історії вітчизняної та зарубіжної культури.
Читайте також: Аналогії між віросповідними ідеями лютеранства та релігійними поглядами Г.С. Сковороди
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження має самостійний характер. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно.
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження пройшли апробацію на таких конференціях: Науковий семінар «Іммануїл Кант і сучасність», Полтава, ПолтНТУ, 13 квітня 2005р.; IV Российский философский конгресс «Философия и будущее цивилизации», Москва, МГУ, 24-28 мая 2005г.; Науковий семінар «Філософія влади народу», Полтава, ПолтНТУ, 19 квітня 2005р.; Міжкафедральний круглий стіл, присвячений 100-річчю першого видання Біблії українською мовою, Полтава, ПолтНТУ, 4 травня 2005р.; Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету – 2006», Київ, 12-13 квітня 2006р.; XV Харківські міжнародні Сковородинівські читання: «Г.С.Сковорода і образи філософії», Сковородинівка, 6-7 жовтня 2007р.; Міжнародна наукова конференція «Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри», Чернівці, ЧНУ, 26-27 жовтня 2007р.; ІІ Міжнародна науково-теоретична конференція «Учення Г.Сковороди про дух, духовність та істину: історія і сучасність», Суми, СумДУ, 3-5 грудня 2007р.; XVІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання: «Філософія і світ повсякденності», Сковородинівка 27-28 вересня 2008р.
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується ступінь розробленості теми, визначаються об’єкт, предмет, мета й завдання дослідження, подається коротка характеристика теоретичної й методологічної основи дослідження, постулюється наукова новизна роботи, науково-практична й теоретична значимість, положення що виносяться на захист, наводяться дані про публікації та апробацію результатів дослідження.
У першому розділі – «Огляд літератури та методологія дисертаційного дослідження» – здійснюється аналіз джерел, що склали основу для написання роботи, обґрунтовується методологія й методика даного дисертаційного дослідження.
У підрозділі 1.1. – «Огляд джерельної бази дослідження» – здійснюється джерельний й історіографічний огляд та розкривається ступінь наукової розробки досліджуваної теми.
Проведений історіографічний аналіз дає змогу констатувати актуальність й недостатню розробленість обраної теми дослідження. Більшість науковців, так чи інакше, намагалися дослідити ідейні зв’язки творчості Г.Сковороди з концептуальними побудовами інших філософів чи філософських напрямків, ввести мислителя у певний історико-філософський контекст. Результатом цієї діяльності стало співвіднесення творчості українського мислителя з різними історико-філософськими контекстами – античним, середньовічним, модерним, тощо (а також дало змогу відкрити численні історико-філософські паралелі з іншими філософськими традиціями та окремими мислителями). Втім, таке співвіднесення ставить питання про шлях рецепції тих філософських поглядів, які лягли в основу світогляду українського мандрованого філософа.
Читайте також: С. Оріховський, Г. Сковорода – майстри віртуального діалогу в українській латиномовній прозі
З огляду на те, що більшість дослідників творчості Г.Сковороди підкреслюють релігійний характер думки українського мислителя, видається логічним й необхідним дослідити зв'язок творчості Сковороди з традиціями християнської релігійності. Потрібно відзначити, що дослідники, головним чином, намагалися пов’язати творчість Г.Сковороди з певним, окремим історико-філософським контекстом або традицією. В оцінці характеру сковородинівської релігійності одним із головних пунктів, з приводу якого думки дослідників розійшлися, є приналежність світогляду українського мислителя до західної або до східної традицій християнської релігійності й релігійної думки. Одні дослідники (П.Бобринський, С.Большаков, В.Воскресенський, В.Ерн, Ф.Зеленогорський, М.Краснюк, А.Лебедєв, О.Лосєв, Е.Радлов, Т.Чернега, С.Шерер, Г.Шпет та ін.) наполягають на інкорпорованості Г.Сковороди до східної філософсько-теологічної традиції, тоді як інші (Г.Аляєв, В.Арутюнян, Т.Голіченко, І.Гузар, О.Єфименко, В.Зеньковський, М.Кашуба, Р.Лужний, К.Мітрович, Ж.Рупп, Г.Флоровський, Д.Чижевський та ін.) знаходять численні паралелі й дотичні пункти у творчості мислителя з західною філософсько-теологічною традицією. Таким чином, результати попередніх досліджень уможливлюють постановку питання про співвідношення елементів східної та західної філософсько-теологічних традицій християнської думки у творчості Г.Сковороди.
У підрозділі 1.2. – «Методологія та методика дослідження» – визначається методологічний інструментарій дослідження.
Методологічною базою дослідження є історико-філософській підхід, спрямований на реконструкцію поглядів Г.Сковороди. Характерною особливістю цього підходу є прагнення до тісного поєднання логічного (філософського), історичного та компаративного методів, що має на меті забезпечення максимальної адекватності відтворення досліджуваної історико-філософської реальності – у даному випадку, системи поглядів Г.Сковороди. Історико-філософська реконструкція є намаганням відтворення образу філософської особистості (К.Ясперс) в історичному контексті, тобто у взаємозв’язку з попередніми і паралельними історико-філософськими традиціями та парадигмами.
Процес дослідження вимагає застосування певних загальнонаукових логічних дій. Прийоми абстрагування, ідеалізації, моделювання, формалізації, аналізу та синтезу застосовуються на всіх етапах дослідження. При цьому, абстрагування й ідеалізація застосовані для виділення головних рис досліджуваної проблематики. Моделювання, в основі якого лежить принцип аналогії у поєднанні з компаративним методом, дозволяє зробити низку проміжних висновків щодо імпліцитних положень філософії Г.Сковороди, які не отримали належного розвитку у концепції мислителя, втім, є достатньо розробленими у творчості інших, концептуально близьких до нього мислителів. В основі аналізу та синтезу лежать принципи дедукції й індукції, що тісно переплітаються. За допомогою аналізу відбувається відкриття внутрішньої, імпліцитної структури поглядів Г.Сковороди, тих «прихованих пружин» його особистості, що спонукали його до розгортання його філософських поглядів. У дослідженні особливостей операція синтезу стає у пригоді для встановлення зв’язків між концептами – смисловими частинами, дослідженими шляхом синтезу, відтворення картини загального світогляду й, конкретно, філософських поглядів мислителя, виявлення ступеню спорідненості його ідей з подібними побудовами інших філософів, або встановлення того, що подібність є не більш ніж «спонтанні паралелі» (Р.Отто), зафіксувати й пояснити відношення між різними філософськими побудовами. Принципи наукової класифікації та типології так чи інакше також застосовуються упродовж всієї роботи й уможливлюють максимально точне й компактне викладення загальних висновків як у окремих підрозділах, так і у розділах й роботі в цілому.
У другому розділі – «Світоглядні орієнтири творчості Г.Сковороди у зв’язку зі східним та західним типами християнської релігійності» – здійснюється аналіз світоглядних засад життя та творчості Г.Сковороди та їх зв’язку з магістральними традиціями християнської релігійності – східною та західною. Доводиться, що стрижнем світогляду Г.Сковороди виступає релігійність мислителя. Відповідно до цього здійснюється загальний аналіз феномену християнської релігійності.
Читайте також: Тлумачення поняття здорової душі Григорієм Сковородою (на матеріалі латиномовних листів до М. Ковалинського)
У підрозділі 2.1. – «Християнська релігійність як стрижень світогляду Г.Сковороди» – досліджуються особливості світогляду українського мислителя. Стверджується думка про релігійний й християнський характер світогляду Г.Сковороди. Виділяються основні риси його релігійності – теоцентризм, христоцентризм, христологізм (з акцентом на боголюдскість), провіденціалізм та містичність, що знаходить своє підтвердження у творах і фактах біографії мислителя. Відповідно до цього, робиться висновок про філософсько-теологічний характер концепції Г.Сковороди.
У підрозділі 2.2. – «Дві традиції християнської думки – східна та західна: процес їх формування, головні риси та особливості, їх роль у формуванні української класичної філософії» – аналізується феномен християнської релігійності. Стверджується ідея, що розвиток християнської релігійності, головним чином, відбувається в межах двох традицій – східної, грекомовної й західної, латиномовної. Здійснюється аналіз історичного розвитку й виділяються головні риси обох традицій.
В результаті аналізу розвитку східної, греко-візантійської традиції виявлені й окреслені її головні риси: філософічність, об’єктивізм, прагнення до ствердження ортодоксальності (правовірності), онтологізм, зосередженість на космологічній проблематиці, суспільно-родове мислення (традиціоналізм), тощо. Метою християнського життя східна традиція вважала обожнення – тісне містичне єднання із Богом та ближніми в єдиному тілі Христа – Церкві. Всі ці риси обумовили естетизацію греко-візантійського мислення й світогляду, її принциповий естетизм, під знаком якого відбувався її розвиток упродовж всієї її історії.
Аналіз західної, латино-римської традиції показав її відмінність від традиції Сходу. Встановлено, що головними її рисами були: юридизм, суб’єктивізм, ствердження універсального (унікального й вселенського) характеру Церкви, як духовного об’єднання спасенних індивідуальних особистостей (civitas Dei бл.Августина), авторитарність мислення (схиляння перед авторитетом знаних попередників), антропологізм, тяжіння до індивідуалізації та аналітичності мислення з постійним акцентом, зосередженістю на етичній проблематиці. Метою християнського життя визнавалося доброчесне життя, а спасіння мислилося як винагорода за нього за гробом, у прийдешній вічності. Всі ці риси мали своїм результатом загальний психологізм західної думки.
Третій розділ – «Г.Сковорода та філософсько-теологічна традиція християнського Сходу» – присвячено дослідженню зв'язку філософсько-теологічної концепції Г.Сковороди зі східною, греко-візантійською традицією християнської думки.
У підрозділі 3.1. – «Естетичний характер східного християнства» – аналізується роль естетичного елементу у становленні східнохристиянської традиції. Дослідження центральних концептів східнохристиянської традиції – теології Логосу, теології світла та імені, розуміння літургійного дійства – дає змогу говорити про принципово естетичну спрямованість східнохристиянської традиції. У центрі уваги більшості представників цієї традиції стоять питання, пов’язані з проблемою образу. На початковому етапі це особливо яскраво проявилося у підкресленому космізмі східнохристиянської думки – з її вченням про Логос та відкриттям значення символу у проповіді та сприйнятті християнської Благовісті. В подальшому, роздумування над значенням образу й символу привели християнських мислителів Сходу до розуміння обмеженості й непевності суто раціонального пізнання, глибокої антитетичності буття. Це відкриття викликало до життя розрізнення між непізнаваним Божистим Єством й пізнаваними Божественними енергіями, вчення про негативне та позитивне пізнання, результатом якого стало усвідомлення глибокої єдності раціональної, догматичної й ірраціональної, містичної складової християнського досвіду, а в духовному житті – наголосі на переживанні (як поєднанні чуттєвого та раціонального елементів) досвіду богоспілкування. Все це знайшло відображення у східних містичних вченнях на кшталт кордоцентричної «вогняної» містики Макарія Єгипетського та Ісака Сиріна, теології світла та теології імені, що упродовж всього її розвитку були провідними мотивами думки християнського Сходу. Переживання Божественного мислиться як шлях через речовинні символи до духовного світу й, врешті решт, до Бога й повного обожнення людського єства. Звідси особлива увага до проблеми краси й ревність у захисті шанування ікон та літургійний акцент, що спостерігається у східному християнстві навіть до сьогодні. Тобто, можна сказати, що головними рисами християнського естетизму є його образно-символічний характер сприйняття дійсності, особлива увага до проблеми образу, акцент на переживанні Божественного, підкреслення єдності догматики і містики.
У підрозділі 3.2. – «Естетизм як одна з головних рис характеру і творчості Г.Сковороди» – здійснюються аналіз естетичної складової характеру та творчості Г.Сковороди. Відзначається, що увага до зовнішнього світу й глибоке переживання краси, відчуття прекрасного, що спостерігаються у творчості українського мислителя, уможливлюють твердження про те, що естетизм був однією з визначальних рис характеру та творчості Г.Сковороди. Естетизм мислителя уходить своїм корінням у глибини його внутрішньої, психічної будови, духовного складу його особистості, втім, певним чином він здобував оформлення і протягом життя мислителя. Відомо, що формування естетичних смаків та пріоритетів відбувається у дитинстві. В результаті проведеного аналізу можна говорити про те, що формування естетизму Г.Сковороди, головним чином, було обумовлене двома суттєвими культурними чинниками: низовою культурою козацько-селянського середовища, в якому протікало дитинство майбутнього філософа, та високою культурою Православної церкви, до якої юний Григорій мав змогу долучитися, головним чином, через церковні співи та богослужіння. Можна сказати, що естетизм, як риса характеру Г.Сковороди, виразився у його любові до природи, мистецтв та надзвичайній схильності до споглядання. Можна припустити, що багато в чому, саме естетизмом обумовлені спосіб мислення Г.Сковороди, стиль і форма його творів, та й сам метод його філософування. Саме в естетизмі криється причина тієї безумовної переваги, яку він віддавав символам та символічному (синтетичному) мисленню перед мовою понять та дискурсивним (аналітичним) мисленням.
У підрозділі 3.3. – «Естетичний чинник у формуванні філософсько-теологічної концепції Г.Сковороди» – аналізується роль естетичного чиннику у формуванні філософсько-теологічної концепції Г.Сковороди. Доводиться, що в основі концепції Г.Сковороди лежить естетична ідея відношення образу до первообразу (архетипу), яка реалізується на космічному ґрунті – в межах вчення про три «світи», тобто три онтологічні рівні існування – космічний, антропологічний та символічний. У всіх трьох «світах» підкреслено виділяється діалектика образу та первообразу, що має для Г.Сковороди переважне значення. Відкриття таємниці образу Божого, що лежить в основі кожного з світів (та його споглядання), глибоко впливає на людину – викликає в ній естетичне захоплення, що стимулює її до подальшого відкриття діалектичного зв’язку між образом та Первообразом й виводить людину на дорогу пізнання справжньої мети та сенсу власного існування, які відповідають Божественному задуму щодо людини – волі Божій. Глибокими естетичними інтуїціями проникнуті вчення Г.Сковороди про серце, як екзистенціальний центр людської істоти. Особливу увагу привертає також його ідея символічного світу, що встановлює провідну роль символу у духовному житті та пізнанні людини, вчення про Божественне світло та Божественні імена, що реалізуються в контексті його вчення про символічний світ св. Письма, як особливий засіб передачі знання.
Загальним підсумком розділу є висновок про те, що світогляд Г.Сковороди та його філософсько-теологічні погляди, значною мірою, формувалися у тісному зв’язку з східнохристиянською традицією церковної філософської й богословської думки.
Четвертий розділ – «Психологізм Г.Сковороди та філософсько-теологічна традиція християнського Заходу» – присвячено дослідженню зв'язку філософсько-теологічної концепції Г.Сковороди з західною, латинською традицією християнської думки.
Читайте також: Людина і світ в інтерпретації ранніх українських гуманістів
У підрозділі 4.1. – «Психологізм як головна риса західного християнства» – аналізується роль психологізму у становленні філософсько-теологічної традиції християнського Заходу. Відзначається, що вже починаючи з перших представників західної філософсько-теологічної думки – Тертулліяна, Киприяна Карфагенського та інших, психологізм відіграє одну з центральних ролей у формуванні західної традиції, а найбільш повноцінне його розгортання відбувається у творчості бл. Августина. Завдяки діяльності Августина психологізм назавжди стає стрижневим принципом західної філософсько-теологічної традиції, що імпліцитно покладений в основу більшості концепцій західної філософсько-теологічної думки. Психологізмом обумовлені глибинні волюнтаризм й раціоналізм західної думки, ключові вчення про розподіл людського життя на зовнішнє та внутрішнє (зовнішня та внутрішня людина), з особливим наголосом на цінності внутрішнього життя, вчення про самопізнання як саморефлексію й психологічний самоаналіз, вчення про споглядання Божественного світла та світло розуму, вчення про градуальне сходження людини до Бога через очищення від усього зовнішнього. Відповідно до цього, в контексті західної традиції, особливий акцент робиться на темі пошуку мудрості та доброчесному житті, що мисляться як шлях до щастя та блаженства, й досягаються через споглядання (молитовне читання та екзегезу св. Письма, практику медитацій – тобто розмислів над таємницями Божественного Промислу) та практику чеснот (добрі справи). Саме психологічне розуміння людини стало причиною того, що у центр проблемного поля західної християнської філософсько-теологічної думки були поставлені питання співвідношення теології та філософії, віри та розуму, розуму та авторитету, природи та благодаті, благодаті та свободи волі, Церкви та світу.
Відзначається, що концепція Августина справила надзвичайний вплив на розвиток всієї західноєвропейської думки (як теологічної, так і філософської). Розвиваючи свої концепції наступні мислителі здебільшого відштовхувалися саме від напрацювань африканського доктора і доволі рідко виходили за рамки парадигми, визначеної його творчістю.
У підрозділі 4.2. – «Психологізм як одна з головних рис характеру й творчості Г.Сковороди» – аналізується роль психологічного чиннику у становленні особистості й формуванні засад творчості українського філософа. Відзначається, що творчість мислителя була продиктована особливостями його душевного складу та його духовного розвитку. Так, особистий волюнтаризм мислителя та його волелюбність обумовили особливу увагу до питання людської волі та проблеми свободи. Така особистісна риса його характеру як меланхолічність та схильність до афективних станів стали рушієм до пошуку щастя та миру душевного. Схильність до релігійності була причиною пошуків відповідей на екзистенціальні питання саме на цьому шляху – дослідження св. Письма та надр власної душі, розвинення інтроверсії та схильності до інтроспекції, любові до усамітнень.
Глибокий аналіз внутрішнього, душевного життя та розробка проблеми свободи приводить Г.Сковороду до акценту на етичній проблематиці («совість чиста», «життя згідно закону природи»), що створило міцне підґрунтя для важливої риси його характеру та світогляду – його етицизмові, який, у свою чергу став основою його «практичного любомудрія» (М.Ковалинський).
Все це принесло у житті Г.Сковороди бажаний плід, дарувало звільнення від тих афективних станів, що так довго його мучили, привело його до бажаної «гавані», дало змогу, занурившись у глибини власного психічного життя, віднайти Бога й у ньому ту «кифу», «петру», до якої він так прагнув. Таким чином, дисертант доходить думки, що психологізм, та пов'язаний з ним глибинний аналіз внутрішнього життя відіграють у житті та творчості Г.Сковороди одну з провідних ролей. У зв’язку з цим, видається цікавим й необхідним проаналізувати розвиток психологічної проблематики у концепції українського філософа.
У підрозділі 4.3. – «Роль психологізму у формуванні філософсько-теологічної концепції Г.Сковороди» – аналізується роль психологічного чинника у формуванні філософсько-теологічної концепції Г.Сковороди. Відзначається, що концепція Г.Сковороди, знаходить свій відправний пункт у практичній, екзистенціальній проблематиці. Головною й центральною темою філософії Г.Сковороди є тема пошуку щастя та миру душевного. В результаті пошуку шляхів розв’язання цієї проблеми Г.Сковорода доходить думки, що все людське знання можна розділити на два роди: знання, що стосується речей зовнішніх щодо людини, та знання, що стосується безпосередньо її внутрішнього світу. Саме друге знання і є тим, яке може допомогти людині у здобутті щастя. Відповідно до такого поділу знання, український мислитель говорить і про два роди наук. Перший рід наук представлений розмаїттям наукових дисциплін – фізико-математичних, природничих, медичних, гуманітарних, тоді як другий – однією-єдиною вищою наукою, що має своїм предметом внутрішнє життя людського духу й має на меті вказувати людині шлях до щастя. Ця наука стоїть незрівнянно вище решти наук та мистецтв й, більш того, вся решта наук та мистецтв, так чи інакше, є похідними від неї. Засобами цієї науки Г.Сковорода проголошує самопізнання й пізнання живого релігійного досвіду попередників.
Через самопізнання людина відкриває у собі інший, порівняно з речовинно-тілесним, онтологічний вимір, «внутрішню людину» – розум, волю та пам’ять. Сковорода особливо концентрує свою увагу на проблемі волі, що дозволяє говорити про глибинний волюнтаризм його концепції. Воля, за Сковородою, є потрійною, включає у себе три аспекти: воля як здатність бажати, воля як бажання, скеровані до певної мети, та воля як здатність спрямовувати свої бажання та дії до досягнення певної мети. У сфері волі людина відкриває факт наявності суперечностей – злих пожадань та добрих бажань, злої та доброї воль, між якими людина мусить постійно робити вибір. Наявність внутрішніх суперечностей штовхає людину до пошуків їх причин та засобів їх подолання. Причиною цих суперечностей проголошується мислителем людська безпорадність (безсовЂтіе) – незнання себе, нечутливість до власних внутрішніх потреб, зацикленість на сфері чуттєвого, що стає причиною одержимості людини численними пристрастями та афектами. Подолання цих внутрішніх суперечностей, приборкання пристрастей та звільнення від афектів, на думку Г.Сковороди, може відбутися тільки на шляху віри та богопізнання. Пізнання власного внутрішнього світу має, на думку Г.Сковороди, привести людину до відкриття ідеї Бога, як вищого Первоначала, Першоджерела буття та певної Сили, що це буття підтримує. Український мислитель називає цю віру «всезагальною, або простою»; втім, для повного успіху такої віри видається вкрай недостатньо. Досягнути повноти знання, на думку мислителя, людина може тільки при наявності «істинної віри» – повноцінного, досвідного знання про Бога. Тут на допомогу людині має прийти св. Письмо – Біблія, що, за Сковородою, є квінтесенцією традиції людського богошукання. Саме у ній, на думку філософа, людині відкривається повнота істини, до споглядання якої її було підготовлено попереднім досвідом самопізнання. Читання св. Письма відкриває людині таємницю створіння, заснованого за образом Божим, що робить можливим осягнення нею не тільки сенсу й мети власного існування, а також сенс та мету існування світу, об’єктивує її внутрішній досвід, допомагає віднайти власне, тільки її місце у великому світі – відкриває їй таємницю спорідненості. Отже, в результаті таких пошуків Сковорода доходить думки, що таємниця людського щастя криється в узгодженні власної волі з волею Божою, перетворенні усього свого життя на богослужіння через постійний послух Богові.
Таким чином, відповідно до глибинного наголосу, зробленого у концепції Г.Сковороди на необхідності пізнання людиною власного внутрішнього життя – «внутрішньої людини», «серця», світу людської душі, – робиться висновок про те, що психологізм відіграє у вченні українського мислителя одну з провідних ролей.
На основі проведеного дослідження сформульовано загальні висновки:
1. Світогляд Г.Сковороди має чітко виражений релігійний характер, головними ознаками якого є теоцентризм, христоцентризм, христологізм (з акцентом на ідеї боголюдськості), провіденціалізм та містичність; з огляду на це, а також на те, що головним завданням своєї творчості сам мислитель вважав тлумачення св. Письма, найбільш адекватною інтерпретацією його поглядів видається розуміння його доробку як філософсько-теологічного.
Читайте також: Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України (частина І)
2. Одними з центральних й найбільш потужних чинників, що вплинули на формування світогляду, а у подальшому й творчості Г.Сковороди, є дві філософсько-теологічні традиції християнської думки – східна, греко-візантійська й західна, латинська, головними ознаками яких є, відповідно, – естетизм й психологізм.
3. Естетичний характер східної традиції християнської філософсько-теологічної думки виражається в особливій зосередженості на проблемі образу, він позначився на формуванні більшості центральних концепцій даної традиції, головними з яких є підкреслений космізм східнохристиянської думки, теологія Логосу, розрізнення між позитивним та негативним шляхами богопізнання, наголос на «переживанні» досвіду богоспілкування, підкреслення єдності догматики та містики, теологія світла та імені, пояснення значення літургійної традиції Церкви.
4. Естетизм Г.Сковороди, що сформувався під впливом двох потужних культурних чинників – низової культури козацько-селянського середовища та високої культури Православної церкви, – знайшов своє вираження в особливій любові мислителя до природи, мистецтв, надзвичайній схильності до споглядання, безумовній перевазі, яку філософ віддавав символам та образно-символічному (синтетичному) мисленню перед мовою понять та дискурсивним (аналітичним) мисленням.
5. У філософсько-теологічній концепції Г.Сковороди помітний вплив східнохристиянської традиції. Це проявляється в особливій увазі до проблеми образу та його діалектичної єдності з первообразом (архетипом) – саме ця ідея лежить в основі вчення Г.Сковороди про три світи й дві природи, що представляються мислителеві різними онтологічними рівнями існування, вченні про Божественне світло та Божественні імена, вченні про серце, як екзистенціальний центр людини, підкресленні ролі символів у духовному житті та пізнанні людини, тощо.
6. Психологічний характер західної традиції проявляється в особливій увазі представників цієї традиції до питань внутрішнього, суб’єктивно-психологічного життя особистості, що у значній мірі обумовило розвиток більшості концептуальних побудов західнохристиянської думки – її етицизм, акцент на пошуку й досягненні щастя й блаженного життя, протиставленні віри та розуму, розуму та авторитету, філософії та теології, природи та благодаті, зовнішньої та внутрішньої людини, її волюнтаризм та раціоналізм, акцент на самопізнанні як саморефлексії й глибинному психологічному самоаналізі, вчення про градуальне сходження до Бога, як занурення у глибини власного внутрішнього світу, очищення від усього зовнішнього.
7. Психологізм Г.Сковороди уходить своїм корінням у глибини внутрішнього складу мислителя. Природні риси його характеру, такі як волюнтаризм, меланхолічність, схильність до афективних станів, стали причиною глибокої уваги мислителя до внутрішньої, суб’єктивно-психологічної проблематики, що знайшло відображення у його творчості.
8. Психологізм відіграє значну роль у формуванні філософсько-теологічної концепції Г.Сковороди, що зближує мислителя з творчістю представників західнохристиянської традиції, де ця проблематика посідала одне з центральних місць. Це виразилося у погляді мислителя на антропологічну проблематику, його теорії пізнання та етичному вченні.
9. Поєднання елементів східної та західної філософсько-теологічних традицій у творчості Г.Сковороди відбувається з огляду на нагальні потреби його концепції, з метою уникнути однобічності й ідеологічної обмеженості, гармонійного поєднання об’єктивного і суб’єктивного, внутрішнього і зовнішнього, чуттєвого і раціонального.
10. У онтологічному вченні мислителя (особливо у його космології) спостерігається превалювання східних елементів – діалектики образу й первообразу (архетипу), вчення про Божественне світло та Божественні імена.
11. У антропологічному вченні Г.Сковороди, його містиці та етиці – вченні про серце як екзистенціальний центр людини, вченні про «зовнішню» й «внутрішню» людину, людську волю, спорідненість (сродность) спостерігається тенденція до гармонійного поєднання елементів обох традицій. Втім, якщо онтологічний аспект цієї проблематики мислитель схильний тлумачити радше у східній парадигмі, то у його містичному й етичному вченнях превалюють елементи характерні для західної традиції.
12. Принципи екзегези св. Письма Г.Сковороди також постають у поєднанні елементів східної та західної думки, а саме – здобутків Олександрійської теологічної школи й принципів екзегези бл. Августина.
13. Творче поєднання в єдиному синтезі елементів східної і західної філософсько-теологічних традицій дало Г.Сковороді змогу створити оригінальну філософсько-теологічну систему, подати принципи досконалого поєднання елементів обох традицій (без втрати їх внутрішнього сенсу й наповнення), створити нову філософсько-теологічну парадигму.