Медієвіст
Оприлюднюючи ці рядки за кілька днів після виборів Президента України і фактично напередодні Дня соборності українських земель, особливо хочеться, щоб вони знайшли свого читача.
Не секрет, що у відділах стародруків українських бібліотек на дослідників української історії, та великої кількості суміжних з нею наук, чекають справжні скарби. Щоправда, дуже багато їх зберігається у кутих залізом скринях латиномовності, а отже, вони потребують знання цієї мови як ключа до інформації, записаної очевидцями доленосних для України подій.
Читайте також: Книжковий фонд відділу стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського як джерельна база історичних досліджень
У країні, де класичні мови понад півстоліття були вилучені з переліку предметів загальноосвітньої школи, а у вишах латинська мова із прикладного перетворилася швидше на екзотичний предмет, латиномовні книги надзвичайно мляво залучалися до наукового обігу. Водночас латина для цих текстів послужила таким собі «захистом від дурня»: адже, якби цензура могла знати, наскільки контраверсійні, а іноді просто крамольні для радянської ідеології думки викладені на сторінках благовидих, як сиві мудреці, стародруків, то навряд чи сьогодні ми мали змогу їх читати.
Поза всім, невігластво – страшна сила. Моя колега – свідок і дійова особа неймовірної історії, що трапилася у середині 80-х (sic!): на кафедру латинської мови столичного медінституту (у радянські часи латина асоціювалася виключно з медициною) зателефонували з однієї київської бібліотеки і запросили вибрати потрібні для викладання латиномовні книги. Молода викладачка кілька днів сумлінно селекціонувала видання 17—19 ст. за медичною тематичною ознакою, аж поки випадково не наткнулася у внутрішньому подвір’ї на величезну гору книг латинською та давньогрецькою, які чекали на вантажівку, що мала відвезти їх на звалище. Тоді вона поспішно сказала: «Ми забираємо всі книги, вони всі нам потрібні,» – скликала своїх колег, і вони урятували, все, що змогли вивезти. Серед вирятуваних (до речі, про українську неолатиністику) – Теофан Прокопович, Історія Св. апостолів Павла та Варнави, надрукована 1782 р. у Лейпцігу.
Сподіваюся, що таким часам уже не буде вороття, і наші та про нас написані латинською мовою книги не будуть корчитися при 451 градусу за Фаренгейтом. А з нагоди згаданих на початку дат у нашому суспільно-політичному житті пропоную охочим знайомство зі знахідкою, зробленою у відділі стародруків НБУ ім. В. Вернадського. В абетковому каталозі цей конволют має шифр In-257. Broniowski, Martin. Повна назва твору польського дипломата й історика Мартина Броньовського – Martini Broniovii,.de Biezdidzsedea, bis Tartariam nomine Stephani Primi legati, Tartariae descriptio, ante hac nunquam edita, cum tabula geographica ejusdem Chersonesus Tauricae. Cologne 1595. Її автор був послом Стефана Баторія до Криму у 1579 р.; в подорожніх записах подано чимало відомостей про Київ, низове козацтво, українських невільників тощо – цим опис цінний для дослідників історії України, та все ж таки головна увага автора зосереджена на Tartaria. І якщо вважати латиномовну україніку малодослідженою, то латиномовні джерела з історії кримських татар, власне, Криму, який нині входить до складу української держави, порівняно недосліджені взагалі. А проте давно час.
Читайте також: «Опис Татарії» М. Броневського: джерелознавчі спостереження
Долати шлях самопізнання нерідко допомагає аналіз чужих суджень про нас або сприйняття третьою стороною наших стосунків із сусідами, надто проблемних моментів у взаєминах. Саме для цього може прислужитися опус папського легата Антонія Посевіна, видрукуваного 1598 р., – Antonii Possevini, societatis Jesu, Moscovia et alia opera. Перша його частина скромно іменується коментарем до московитських справ, які стосуються релігії, однак вона містить перелік земель, підвладних великому московському князю (Magnus Ducatus Moscoviae): Ростов, Великий Новгород, Рязань, Коломна, Суздаль, Казань, Вологда, Твер, Смоленськ та деякі доречні зауваги з історії Московії – саме так (і ніде – Русь) називає Посевін окреслені території. Цю назву (використовуючи Russia і Ruthenia як абсолютні синоніми) він вживає щодо інших земель: «Русь, яка з Польським Королівством межує» (стор. 8),«Рутенія Королівства Польського» (стор. 2), «через Руське володіння до Московії» (стор. 11) тощо.
Якби наші російські колеги-філологи та історики виявили інтерес до цього та численних подібних текстів, прочитали, переклали, оприлюднили їх, це могло б допомогти розібратися тисячам простих росіян, які щодня ламають списи на інтернет-форумах (що це за дивовижна неугомонність, – може, комплекси національного масштабу?) довкола того, як називати українців – окраїнцями, малоросами чи хохлами, у таких принципових для них етнонімічних питаннях.
Доволі сильний акцент робить Антоній Посевін і на мовному питанні. Описуюючи московські звичаї, він зазначає, що латиною там не послуговуються взагалі, хіба що грецькою: «Отже, все те, що стосується святощів і служби Божої, то воно виголошується рутенською, чи точніше мовою московитською – вона дуже схожа на ту, якою рутенці, піддані польського короля, користуються. (...) Звуться, отож, єпископи владиками, рутенською мовою – володарями» – Vladicae, a voce Ruthenica Wlodars (стор. 1—2).
Читайте також: Україна та Росія 18-19 ст. очима іноземців
Більше за те, розбіжності між католицькою та православною церквами Посевін намагається пояснити неправильним перекладом з латини основоположних документів: «деякі поплутання було помічено тими, кого із собою я привів з Боснії і Хорватії, та з Австрії і Рутенії» (с. 2).
Безперечно, було б помилкою уявляти папського посланця як особу об’єктивну і безсторонню – він, як і інші слуги Христові, мав свою визначену місію: «Було таке завдання, щоб дехто у мандрівках до королівських військових таборів, до яких було близько, зробив спостереження, що спершу у Вільні були видані у світ, про те, що в Рутенії Польського Королівства і у Московії великого князя діялося, з Божою допомогою» (с. 2); «вони дбали про те, щоб Русь, яка з Польським Королівством межує, до католицької віри привчити (...), тоді ми б мали настільки потужну машину, яка з московською схизмою була б здатна змагатися. Але ця Русь близькою провінцією Московії у дуже непевне становище втягнута» (стор. 8).
А ось що Посевін вважає головною перешкодою у поширенні католицької віри в Русі: «Однак такі князі як Острозькі, Слуцькі мають типографії і школи, якими схизму пригріли» (стор. 11); і висловлює власне міркування: «водночас у Львові, окрім католицького архієпископа та владики рутенського, хай би був вірменський єпископ зі своїми вірменами, яких будь-що до католицької віри навертав би, яка б аж до Вірменії з Божою допомогою поширилося» (ibidem).
І це – лише перший розділ твору одного з авторів у зшитку, знайденого на самому початку роботи з абетковим каталогом (Broniowski – це на літеру В) відділу стародруків однієї з київських бібліотек... Скільки їх таких у нас іще? – Це зовсім не риторичне запитання, відповідь на нього має бути.
Отож, якщо ці твори зацікавили нас, значить, ми до них уже доросли.