Еліта Правобережної України в російському імперському суспільстві: політико-соціальні виміри (1793–1832 рр.)
Юрій Войтенко, автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук (07.00.01 – історія України)
Специфічне становище елітних верств Правобережжя наприкінці ХVІІІ – у першій третині ХІХ ст., на нашу думку, варто розглянути через призму його інкорпорації до Російської імперії з бюрократичним апаратом та самодержавно-монархічним правлінням. Відчутний вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства, особливо у монархічних формах правління, справляє політична еліта. Вона здійснює владу через державні інституції та політичну систему країни, тим самим виконуючи намісницько-управлінську функцію. Не стала вона виключенням й на підросійському Правобережжі після його приєднання до Росії. Тому розгляд діяльності адміністративно-чиновницького апарату Російської імперії з особливими повноваженнями владних інститутів та їх соціальним статусом на території Правобережної України є досить важливим для визначення «елітності» нової (російсько-дворянської) влади.
Читайте також: Станіслав Оріховський та антитурецька література Речі Посполитої
Особливе місце у культурно-духовному житті суспільства займають духовенство та інтелігенція. Становлення і діяльність цих соціальних верств зумовлене їхнім особливим становищем та значним впливом на світоглядні орієнтації суспільства. Тому процес становлення та діяльності духовенства і інтелігенції у підросійському Правобережжі потребує ґрунтовного дослідження через призму функціональної та ціннісної концепції «еліт».
Становлення шляхти-дворянства, духовенства та інтелігенції з позиції суспільної еліти в інкорпорованій Російською імперією Правобережній Україні кінця ХVІІІ – першої третини ХІХ ст. не були спеціальним об’єктом дослідження науковців, тому ми намагалися заповнити цю прогалину в історії України даного періоду.
Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити елітні верстви Правобережної України в російському імперському суспільстві з позиції їхнього становлення та впливу на суспільно-політичне життя регіону.
Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:
– визначити ступінь наукової розробки проблеми, її джерельну базу та схарактеризувати теоретико-методологічні засади дослідження;
– дослідити становлення політичної еліти у приєднаній до Росії території Правобережжя та визначити політико-правові умови її існування у владних інституціях загальноімперського рівня;
– розглянути інкорпораційну політику російської влади на Правобережжі через призму її стосунків з місцевою політичною елітою;
– висвітлити формування духовної еліти у Правобережній Україні в умовах інкорпорації регіону імперським урядом та визначити становище духовенства в цьому процесі на основі функціонального та ціннісного критерію;
– з’ясувати становище та діяльність культурної еліти правобережного регіону в нових ідеологічних умовах і проаналізувати її вплив на суспільне життя приєднаного краю.
Об’єктом дослідження є елітні верстви Правобережжя: дворянство, шляхта, яка набула дворянського статусу, духовенство та інтелігенція.
Предметом дослідження є політико-соціальні виміри еліти Правобережної України в російському імперському суспільстві.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період із 1793 р. (приєднання Правобережної України до складу Російської імперії внаслідок другого поділу Речі Посполитої) – до 1832 р., коли регіон остаточно (у політичному та культурному аспектах) був інкорпорований російським імперським урядом, який створив у межах правобережних губерній (Київської, Подільської та Волинської) єдине Київське генерал-губернаторство.
Читайте також: Князівські династії Cхідної Європи (кінець ІХ - початок XVІ ст.): склад, суспільна і політична роль
Територіальні межі дослідження охоплюють землі Правобережної України у складі трьох губерній: Київської, Подільської та Волинської, які з 1832 р. входили до Київського генерал-губернаторства (Південно-Західний край Російської імперії).
Методи дослідження. Використання загальнонаукових та спеціальних методів зумовлено специфікою предмету дослідження та його завданнями. Характеризуючи елітні верстви суспільства Правобережної України, ми використовували переважно історико-порівняльний метод; специфіку становлення політичної еліти та правові умови її існування у владних інституціях загальноімперського рівня – структурно-функціональний та інституціональний; діяльність культурної еліти Правобережжя здебільшого вивчалась за допомогою нормативно-ціннісного методу.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше схарактеризовано дворянство, духовенство та інтелігенцію з позиції суспільної еліти Правобережної України і комплексно розглянуто їхнє становище у політико-соціальній сфері Російської імперії; використовуючи порівняльний аналіз елітної верстви Речі Посполитої на Правобережжі (польської шляхти) та Російської імперії (дворянства), визначено перехід першої до складу другої і схарактеризовано політико-правовий статус правобережної політичної еліти у соціальному середовищі Росії з усією її владною ієрархічністю; запропоновано більшу диференціацію еліти (на макро-, мезо- та мікро- рівні) з позиції її впливу у межах суспільства, своєї соціальної та елітної верстви. Завдяки використанню нових джерел та літератури удосконалено тлумачення поняття «політична еліта», що дає можливість використовувати його з позицій іншого хронологічного проміжку часу. Набула подальшого розвитку проблема становлення суспільної еліти на території України, зокрема Правобережжя, наприкінці ХVІІІ – у першій третині ХІХ ст.
У вступі обґрунтовано актуальність роботи, сформульовано мету та основні завдання дисертації, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено хронологічні та територіальні межі наукового пошуку, акцентовано увагу на новизні та практичному значенні результатів, представлено відомості про апробацію матеріалів.
У першому розділі – «Історіографія, джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження» – проаналізовано ступінь дослідження проблеми, схарактеризовано джерельну базу та визначено теоретико-методологічні засади дослідження. Даний розділ містить у собі три підрозділи.
У підрозділі 1.1. – «Історіографія проблеми» – визначено три історико-хронологічні періоди: 1-й – поч. ХІХ ст. – 1917 р.; 2-й – 1917 – 1991 рр.; 3-й – з 1991 р. до сьогодення.
Перший період був ознаменований дослідженнями, що стосувалися поділів Речі Посполитої та участі політичної еліти польської держави (шляхти) у цих процесах. У ХІХ ст. історичним аналізом політико-соціальної сфери, зокрема, місця правобережної еліти у ній після розподілів Речі Посполитої, займалися М. Костомаров, В. Антонович, Ф. Сміт та ін. Так М. Костомаров1 та В. Антонович2 давали негативну оцінку діяльності польської еліти (переважно політичної) на Правобережжі. За твердженням дослідників, регіон розглядався поляками як їх сфера впливу, де вони мали особливий, привілейований статус, що дозволяло чинити свавілля як до поділів, так і після, оскільки шляхта продовжувала відігравати провідну роль і в нових політико-правових умовах.
Державницький напрям у російській історіографії представлений працями Ф. Сміта3. Історик приділив значну увагу участі польської еліти у Листопадовому повстанні 1830–1831 рр., зауважуючи, що саме після його поразки імператор міг виокремити вірнопіддану еліту Південно-Західного краю та «виховати» її в службовому дусі. В іншому випадку він міг декласувати чи навіть завести карну справу, що було характерно для самодержавства, особливо Миколи І. У цілому, дослідження становлення та діяльності місцевої правобережної еліти ХІХ ст. не носили системний характер, тому більш об’ємно та об’єктивно ці процеси відображені в архівних джерелах.
Читайте також: «Leopolis Triplex Czyli Kronika Miasta Lwowa» – Зиморовичів міф Львова?
Другий період мав чітку ідеологічну забарвленість комуністично-більшовицького режиму. Хоча актуальним на той час об’єктом дослідження істориків була більше соціально-економічна тематика, проте деяким аспектам (геополітичним, правовим) історії Правобережної України після поділів Речі Посполитої була дана відповідна оцінка. Знаменними працями з даної проблематики у радянський період стали дослідження Л. Коваленка, В. Смолія, Г. Марахова та ін. Одним з перших, хто досліджував питання приєднання Правобережжя до Російської імперії, був Л. Коваленко4. Історик проаналізував міжнародно-правові аспекти другого та третього поділів Речі Посполитої та визначив місце у них Правобережної України. Автор значну увагу приділив саме геополітичним процесам, що дає змогу осягнути сферу впливу російської влади на новоприєднаних землях та участь у них еліти. Одним з найґрунтовніших досліджень з історії Правобережжя після приєднання до Росії є праця В. Смолія5. Вважаючи, що головним учасником і рушієм суспільно-політичного життя краю була шляхта, історик приходить до висновку, що з приєднанням Правобережжя до Росії польська еліта нічого не втратила, а зберегла своє привілейоване становище аж до Листопадового повстання 1830–1831 рр. Схожої думки дотримується і Г. Марахов6, який стверджує, що дворянство Правобережної України було представлено перш за все польськими магнатами і шляхтою, які протягом декількох століть панували у регіоні і не бажали поступатися своїм владним становищем навіть у видозмінених та жорстких російсько-дворянських умовах.
Третій період був ознаменований широкомасштабністю та багатоплановим вивченням історії України, зокрема Правобережжя, у нових плюралістичних умовах суверенної української держави. Особливо значущими для тематики є праці О. Журби, В. Вериги, О. Крижановської, Н. Щербак, Н. Громакової, В. Шандри, А. Філінюка, Є. Чернецького, В. Павлюка, Ю. Хитровської. Історіографічним аналізом другої половини ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. проникнуте дослідження О. Журби7. Історик зазначив, що еліта Правобережжя виявилася активним інтерпретатором нових ідей на основі національних інтересів. Автор значну увагу приділяє саме культурній еліті спольщеного регіону, яка була рушієм культурно-духовного процесу.
Досить вагоме місце у вивченні діяльності таємних організацій у політичному житті країни займає дослідження О. Крижановської8. На наш погляд, у праці цікавою є характеристика соціального складу учасників організацій. Так, на Правобережжі представники впливових магнатських родин брали участь в нелегальних товариствах. Варто зауважити, що мета таємних організацій не була лише політичною (повалення самодержавства), як у декабристів, а мала, в основному, космополітичний характер, що є свідченням ціннісного концепту елітності учасників.
Чималий вплив у дослідженні історії Правобережжя здійснила Н. Щербак9. Зокрема, об’єктом наукового пошуку вченої стали особливості національної політики російської влади на новоприєднаний до її сфери впливу регіон. Історик визначила складність ситуації, коли російська політична еліта, визнаючи польське та частково єврейське питання, ігнорувала українське, вважаючи українців частиною російської нації. У той же час полякам, котрі довели свою елітність, були надані широкі права у політико-соціальній системі імперії. Тому росіяни та поляки Правобережжя, які отримали імперське дворянство, стали представниками політичної та економічної еліти російської монархії.
Шляхетський рух на Правобережжі після третього поділу Речі Посполитої досліджувала Н. Громакова10. Авторка зазначає, що тиск російської влади у межах колишніх земель Речі Посполитої викликав шалену протидію польської елітної верстви – шляхти, яка не бажала поступатися своїми вольностями та привілеями (особливо політичними), тим самим визнаючи польську шляхту націо- та соціо- свідомою верствою, яка за всяку ціну намагалася зберегти своє вільне та елітне становище у національній та соціальній структурі суспільства.
Читайте також: Латиномовна проза України кін. XVІ– поч. XІХ ст. як джерело історичних відомостей
Вагоме значення для дослідження політичної системи російської влади на приєднаних землях займає наукова діяльність В. Шандри11. Історик представляє аналіз адміністративно-територіального апарату та участь у ньому політичної еліти. Окрему увагу вона приділяє Київському генерал-губернаторству та процесу інкорпорації його до політичної структури Російської імперії, де роль «государевого» намісника була визначальною.
Генеалогією шляхетських родів Правобережної України займався Є. Чернецький12. Провівши ґрунтовне дослідження шляхетських родин Правобережжя, історик визначив критерії легітимаційного процесу та чисельність шляхти, яка зосереджувалася у регіоні в період поділів Речі Посполитої. В. Павлюк13, досліджуючи вплив шляхетських родин Волині на соціально-економічний та культурний розвиток краю, зазначив, що саме декільком магнатським родинам належало як економічне, так і культурне панування в краї. Зокрема, дослідник відзначає провідну роль національного польського елемента, на чолі якого стояв А. Чарторийський.
Політичне становище релігійної еліти у нових російських умовах стало об’єктом дослідження Ю. Хитровської14. Авторка зазначає, що діяльність духовенства була обумовлена позицією нової влади, і саме релігійна еліта мала бути одним із структурних підрозділів самодержавно-бюрократичного апарату Російської імперії, тобто підвидом політичної еліти (духовно-політичної). У протилежному випадку влада давала можливість усім незгідним з її позицією виїхати за межі підпорядкованої їй території чи перейти на службу монархії.
Питанням національно-культурного відродження Правобережжя наприкінці ХVІІІ – у першій третині ХІХ століття займався А. Філінюк15. Історик зазначає, що позитивним моментом поділів Речі Посполитої є те, що Правобережна Україна возз’єдналася з Лівобережною та стала з’єднуючою ланкою з Європою. За твердженням вченого, це давало можливість місцевій еліті здійснювати культурне відродження і залучатися до європейського та світового культурно-духовного та, частково, політичного ренесансу.
Таким чином, увага дослідників була прикута до історії Правобережної України, як своєрідного трансферного регіону від Речі Посполитої до Російської імперії, та, частково, у контексті його політичної інкорпорації до складу монархії Романових. Водночас відсутні студії щодо особливого статусу носіїв російської державності – дворянства і духовенства та специфічного феномену інтелігенції в елітному спектрі соціальних процесів правобережного регіону. Саме тому ми намагалися комплексно розглянути становище елітних верств, виходячи з позиції їхнього впливу на соціально-класову вертикаль.
Читайте також: Україна та Росія 18-19 ст. очима іноземців
У підрозділі 1.2. – «Джерельна база дослідження» – дається характеристика залученої до дисертаційних матеріалів джерельної бази. Науковий пошук збагатили архівні справи Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (далі – ЦДІАУК), державних архівів Київської, Житомирської, Хмельницької, Волинської областей. Особливе місце у науковій розвідці займають фонди ЦДІАУК, зокрема Ф. 442 – Канцелярія київського, волинського і подільського генерал-губернатора та Ф. 533 – Канцелярія київського військового губернатора. Аналіз джерел, що містяться у названих фондах, дали можливість розкрити зв’язки між представниками політичної еліти по всій владній вертикалі (від повітового справника до губернатора) на приєднаній до Російської імперії території Правобережної України.
Помітне місце у роботі займають законодавчі акти Російської імперії ХІХ ст., зокрема, Повне зібрання законів Російської імперії (частина перша та друга). Особливо важливим для розгляду повноважень елітних верств російського імперського суспільства слугує «Жалувана грамота дворянству» 1785 р. та «Учреждение для управления губерниями Всероссийской империи» 1775 р. Саме ці законодавчі норми виступали правовим шаблоном, у рамках яких мала діяти політична еліта Російської імперії в цілому та правобережна зокрема.
У підрозділі 1.3. – «Теоретико-методологічні засади роботи» – дається характеристика поняття «еліта» із використанням ціннісної та функціональної концепції. Так, використовуючи функціональну концепцію еліти щодо привілейованих верств суспільства, автор намагався застосувати її до представників політичної еліти приєднаного регіону. Ціннісна концепція використовувалась під час розгляду становища інтелігенції, як представника культурної еліти та, частково, духовенства. Даний підрозділ присвячений визначенню базових засад наукового дослідження через характеристику основних його понять.
Другий розділ – «Становлення політичної еліти Правобережної України наприкінці ХVІІІ – у першій третині ХІХ ст.» – складається з двох підрозділів: «Місцеві урядові кола як верхівка правлячої еліти Правобережної України у складі Російської імперії», «Правобережна польська шляхта: від вільного елітного прошарку до інкорпорації в самодержавний лад», у яких розкривається політико-правова сфера діяльності дворянського самоврядування і чиновницького апарату імперії та характеризується процес становлення політичної еліти Правобережжя у процесі його інкорпорації.
У підрозділі 2.1. – «Місцеві урядові кола як верхівка правлячої еліти Правобережної України у складі Російської імперії» – простежується процес експорту політичної системи Російської імперії на приєднані від Речі Посполитої землі Правобережжя. Створивши на цій території великоімперську адміністративно-територіальну систему, російська влада почала облаштовувати їх у політико-правовому аспекті. Особливу роль у здійсненні інкорпораційної політики відіграла імперська, вірнопіддана монарху еліта – дворянство. Саме на плечі цієї (політико-привілейованої) верстви покладалося створення адміністративно-територіального упорядкування земель відповідно до катеринського «Учреждения для управления губерний Всероссийской империи».
У пункті 2.1.1. – «Інститут дворянського самоврядування в Російській імперії» – схарактеризовано правове становище дворянства через призму його привілейованості, зокрема політичної. Розглянуто становище дворян як у соціальній стратифікації російського імперського суспільства, так і в політичній. Базовим джерелом для виділення дворянства до категорії політичної еліти слугувала «Жалувана грамота дворянству» 1785 р. У даному положенні визначено повноваження представницьких дворянських інституцій – предводителів (губернського та повітового) стосовно впливу на них коронного адміністративно-бюрократичного апарату. Якщо наприкінці ХVІІІ – у першій третині ХІХ ст. повітових і губернських предводителів дворян затверджував на обраних дворянами посадах намісник чи правитель губернії, то з 1831 р. повітових предводителів дворянства затверджував на посадах губернатор, а губернських – особисто імператор, котрий вибирав одного із двох кандидатів, представлених дворянськими зборами. При цьому службовий ранг першого (повітового предводителя) піднімався з VІІ до VІ класу, другого (губернського) – з V до IV класу, цим самим прирівнювався до губернаторського.
У пункті 2.1.2. – «Бюрократично-чиновницький апарат Російської імперії» – дається характеристика владної вертикалі бюрократичного апарату імперії. Базовим нормативним документом, яким мали керуватися місцеві чиновники у своїх діях, було катеринське «Учреждение для управления губерний Всероссийской империи». Саме аналіз названого джерела дає можливість визначити владну ієрархію у середовищі політичної еліти та їх повноваження. Так, безпосереднім представником монарха в адміністративно-територіальній одиниці імперії (губернії) був губернатор. Дві–три губернії об’єднувалися в генерал-губернаторство з призначенням намісника імператора – генерал-губернатора. Губернії імперії поділялися на повіти (10–14); створювалося губернське правління (генерал-губернатор, губернатор губернії та 2–3 радники). Катеринське «Учреждение…» не давало чіткого розмежування компетенції цих вищих у губернії посадовців – усе залежало від особистості на цих посадах. У повіті в адміністративному плані існував нижній земський суд, очолюваний повітовим справником, якого до 30-х рр. ХІХ ст. обирало дворянство повіту, а пізніше – призначав губернатор. Так, схема «губернатор → повітовий справник» була найбільш розповсюдженою по всій імперії, де перший посилав справнику укази, а другий – губернатору – рапорти та донесення, що свідчить про чітку владну вертикаль у межах якої діяла політична еліта Російської імперії.
У пункті 2.1.3. – «Формування імперської адміністрації на приєднаних землях Правобережжя» – досліджено інкорпораційну політику нової влади до приєднаного регіону, зокрема, становлення та діяльність владних інституцій. Російська влада, намагаючись зберегти спокій серед місцевих мешканців, включаючи місцеву еліту, залишає польсько-шляхетське законодавство, зокрема, Литовський статут 1588 р. та дозволяє мешканцям присягнути на вірність імператриці. Це дає можливість місцевій еліті (політичній, економічній), тобто польській шляхті, увійти до такого ж привілейованого становища, яке вона мала за часів Речі Посполитої. Роблячи ставку на шляхту, особливо заможну, уряд намагається інтегрувати її не лише до економічно привілейованого прошарку, а й до політичного, надаючи їй важелі влади вже від імені російського монарха. Таким чином, шляхта, котра зуміла довести своє благородне походження, та новоприбуле російське дворянство після прийняття присяги отримали право на здійснення державної політики в органах імперської адміністрації на Правобережній Україні.
Читайте також: Правобережна Україна періоду Руїни в художньому осмисленні авторів козацьких літописів
Підрозділ 2.2. – «Правобережна шляхта: від вільного елітного прошарку до інкорпорації в самодержавний лад» – складається з двох пунктів: «Легітимаційний процес правобережної шляхти» та «Дворянське самоврядування Російської імперії на Правобережній Україні». У даному підрозділі розглядається процес інтеграції місцевої еліти до бюрократично-управлінського апарату Російської імперії.
У пункті 2.2.1. – «Легітимаційний процес правобережної шляхти» – дається характеристика шляхетського стану на момент приєднання частини земель Речі Посполитої (включаючи Правобережну Україну) до Росії. Зазначається, що для збереження привілейованості шляхти, яка складала 3/8 всього дворянства імперії та близько 8 % населення регіону, Катерина ІІ поширює на неї дворянську «Жалувану грамоту» за умови присяги шляхти на вірність російській монархії та доведення свого благородного походження. Якщо з першим було не дуже складно, то з доведенням свого шляхетства виникли деякі проблеми, особливо у середньої та збіднілої шляхти. Джерела показують, що найбільш розповсюдженими документами, що дозволяли потрапити до еліти імперії (дворянства) вважалися: метричні відомості, свідчення дванадцяти благородних осіб про дворянське походження, документ про склад родини, зображення герба, генеалогічна схема тощо.
За даними Сенату, на 1801–1803 рр. на території Правобережної України мешкало 265 тис. шляхти, з яких 106 тис. подали докази благородного походження і лише 60 тис. (тобто 22,6 %) були розглянуті. Це є свідченням того, що, з одного боку, довести своє благородне походження багатьом шляхтичам було не під силу через часті міграції по «східних кресах», з іншого, – сама російська влада не бажала приймати у своє елітне середовище велику кількість бідних шляхтичів, оскільки вони б не сплачували податків до казни і користувалися тими ж привілеями, що й справжні спадкові дворяни імперії. Саме тому, тих, хто не довів свого благородства, переводили до сільських та міських обивателів, котрі вже не мали тих привілеїв (ні політичних, ні економічних) і до того ж мали сплачувати податки. Ті магнати, хто мав докази свого благородства, інтегрувалися до політико-управлінських структур імперії і склали частину політичної та економічної еліти. Зокрема, продовжували відігравати провідну роль у політико-економічній системі регіону такі роди: Сангушки, Браницькі, Четвертинські, Чарторийські, Потоцькі, Грохольські, Ворцелі, Ільїнські, Любомирські та ін.
У пункті 2.2.2. – «Дворянське самоврядування Російської імперії на Правобережній Україні» – представлено матеріали, які свідчать, що визнане (легітимоване) російською владою шляхетство, отримавши статус російського дворянства, сформувало відповідно до російських законів («Учреждение для управления губерний» та Дворянської грамоти) дворянське зібрання на губернському та повітовому рівні.
Оскільки більшість дворян були польського походження (наприклад у Київській губернії на 1812 р. польських шляхтичів було 43677, а росіян усього 1170), то це відзначилося і на діяльності дворянських зібрань. Щоб змінити ситуацію у кращий для росіян бік, Павло І видає низку указів, що значно обмежують пропольське дворянське самоврядування на Правобережжі. Так, указ від 9 березня 1798 р. зобов'язав губернатора бути присутнім під час дворянських виборів з метою дотримання «строгого порядку» на зібраннях, де вирішувались важливі питання. Указ від 14 жовтня 1799 р. скасував губернські дворянські зібрання (тепер дворяни могли збиратися тільки повітами) і змінив порядок виборів губернських предводителів дворянства: замість прямих вони стали двоступеневими – через повітові зібрання.
Читайте також: Принципи джерелознавчого дослідження (епоха романтизму)
Дворянство губернії втратило право звертатися до імператора зі спільними клопотаннями, проте дворяни мали право подавати особисті прохання до монарха. За іменним указом від 14 жовтня 1800 р. «Про шляхетські вибори» справників, котрі здійснювали поліцейські функції, почали призначати губернатори (до цього вони обиралися дворянством). Тепер шляхетство цих губерній вибирало тільки засідателів нижніх земських судів. У цілому взаємостосунки між польським зібранням та російською адміністрацією були напруженими і залежали від політики імператора. Якщо за Катерини ІІ та Олександра І шляхетське самоврядування на Правобережжі переживало свої найкращі часи в умовах самодержавного ладу, то за Павла І та Миколи І цього не спостерігається.
Таким чином, формування та становлення «потрібної» для монархії політичної еліти на Правобережній Україні проходило дипломатичним, перевіреним на практиці способом. Так, місцевій (здебільшого польській та, особливо, заможній) шляхті російська влада надала можливість увійти до елітного, дворянського середовища за двома умовами: присяга на вірність та відданість імператору і доведення свого благородного походження, тобто легітимація. Здійснюватися це мало у відповідності до «Жалуваної грамоти дворянству». Незважаючи на дотримання усіх цих вимог, російський уряд не поспішав прирівнювати всю шляхту до дворянства через її багаточисельність та майнову нерівність, а отже і невідповідність благородним. Лише заможні впливові польські магнати продовжували займати елітне становище у соціально-класовій та політичній структурі імперії.
У розділі ІІІ – «Духовна еліта Правобережжя: функціональний та ціннісний вимір» – схарактеризовано церковну політику російського царату на приєднаній території Правобережжя. Зазначається, що наприкінці ХVІІІ ст. у регіоні існували три культи сповідування християнства: римо-католицизм, греко-католицизм (уніатство) та православ’я. Кожна з цих церков мала свою духовну еліту, яка відзначалася впливом як на служителів культу, так і парафіян. Оскільки в імперії «єдино правильним» сповідуванням християнства вважалося православ’я, то саме служителів культу прирівнювали до рангу державних службовців та виплачували їм жалування з царської казни.
Полірелігійна ситуація не влаштовувала імперський уряд, який вдався спочатку до ідеологічної, а пізніше – до примусової інтеграції греко-католицької та православної церкви. Як політична (шляхта), так і релігійна еліта Правобережжя у перші роки приєднання чинила опір самодержавно-православній владі аж до 30-х рр. ХІХ ст. Прискорення переведення уніатів до православ’я почалося з польського повстання 1830–1831 рр., яке підтримували греко-католики. В цілому, на Правобережжі було «повернено» у православ’я 130 тис. уніатів.
Дещо міцніше стояла римо-католицька церква, проте через значний тиск російського уряду і православного духовенства вона втрачала свої позиції. І це не дивно, оскільки католицьке духовенство було у 20 разів (603 проти 11 049) менш чисельним, ніж православне. Православна церква з її духовною елітою стала єдино визнаною та підтримуваною російською владою, доказом чого є відома у 30-х рр. ХІХ ст. тріада «православ’я, самодержавство, народність».
У своїй діяльності священники керувалися як цивільними, так і релігійними законами. Світоглядні орієнтири деяких служителів культу полягали у служінні бюрократично-монархічному апарату. Були священники, котрі вбачали сенс у морально-духовних цінностях, що давало можливість виокремити духовну еліту за ціннісною та функціональною ознакою.
Таким чином, духовна еліта мала свою специфіку у загальному елітному середовищі російського імперського суспільства, яка полягала в служінні самодержавно-монархічній владі, що визначало її з позицій функціональної концепції, духовно-культурного впливу на прихожан парафії та характеризувала її як носія християнських цінностей і моралі.
У розділі ІV – «Становище та діяльність культурної еліти Правобережної України наприкінці ХVIII – у першій третині XIX ст.» – дається характеристика становища та діяльності культурної еліти Правобережжя. Саме під культурною елітою ми розглядаємо ту соціальну групу чи прошарок, що складається з освічених людей, які професійно займаються розумовою, переважно складною науковою або творчою працею, розвитком і поширенням культури, освіти – передусім інтелігенцію. Враховуючи складну геополітичну та політико-ідеологічну ситуацію, правобережною інтелігенцією були, здебільшого, польські патріоти, котрі виношували ідею відродження колишньої Речі Посполитої та діяли в ідеологічному, відродженському дусі. У регіоні осередком формування культурної еліти з 1803 р. став Кременецький ліцей, у середовищі якого здобули освіту М. Гославський, А. Мальчевський, А. Пшездецький, Т. Падура, С. Вітвицький, Т. Олізаровський, Г. Олізар та інші. Вони створили так звану «українську школу» у польській літературі доби романтизму.
Читайте також: Переяслав 1654: дискусійні проблеми
У політичній системі країни нелегально діяли представники опозиційно налаштованої до старих порядків еліти (масони та декабристи). Масонський рух складався майже виключно з елітних верств населення, особливо культурно-духовної еліти, на яку воно, здебільшого, й було розраховане. До них входили університетські науковці, викладачі, місцеві дворяни, котрі ставили собі за мету самовдосконалення та самопізнання.
На відміну від масонів, декабристи намагалися змінити ставлення самодержавної влади до суспільства у бік гуманності та демократичності. На Правобережжі, у Новограді-Волинському, Андрій і Петро Борисови та Юліан Люблінський заснували «Товариство об’єднаних слов’ян», метою якого було створення федерації слов’янських народів.
Самобутня українська культура на Правобережжі наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. залишалася у тіні, оскільки за відсутності своєї державності її носії (національна інтелігенція) не могли виступити активним рушієм державотворення в умовах протидії двох культурних та політичних впливів – російського та польського. Саме місцева культурна еліта у цих складних для її існування умовах намагалася не розчинитися у цілому морі культурних впливів та зберегти свою національну ідентичність.
Отже, представниками культурної еліти були вихованці та педагоги навчальних закладів, зокрема Кременецького ліцею, та всі ті, чия діяльність була спрямована на поширення просвітництва. Виходячи з національного фактору, носіями просвітництва були, здебільшого, поляки, які продовжили ідеологічними засобами боротьбу на Правобережній Україні за свою державність, що існувала до 1772 року. Значний вплив на становлення культурної еліти справила діяльність масонських лож та декабристського руху, який ознаменував початок боротьби культурної еліти за свої права (включаючи політичні). Всі ці рухи зробили Правобережжя одним з радикальних регіонів у національно-визвольному устремлінні.
У результаті проведеного дослідження ми прийшли до висновків, що зводяться до наступного:
– Аналіз стану розробки проблеми засвідчив, що вона ще не стала предметом спеціального дослідження науковців. Використання джерельної бази дозволило з’ясувати, за яких умов відбувалося становлення еліти на Правобережній Україні в нових політико-соціальних умовах та здійснювався її вплив на регіон.
– Російська імперія, приєднавши Правобережну Україну, отримала регіон зі складною суспільно-політичною ситуацією. Століттями там панувала польська шляхта, яка презентувала привілейований прошарок Речі Посполитої, що мала особливі права на володіння власністю, – як земельною, нерухомою, так і кріпаками; на свободу політичної та економічної діяльності; була звільнена від сплати податків, що визначало її елітне положення у соціально-класовій системі польської держави. Складність ситуації полягала в тому, що, незважаючи на вищезазначене, елітне положення шляхти у російській монархії не відповідало високому статусу благородного дворянства. Однак елітному прошарку шляхти вдалося зберегти свої важелі впливу в регіоні через органи станового місцевого самоврядування. Юридичне виокремлення російського дворянства у елітний прошарок відображене у «Жалуваній грамоті» (1785 р.), що поширювалася і на елітну верству приєднаного регіону – шляхту, яка мала довести своє дворянство. Така система не була окремо прописана для правобережних губерній, а стала універсальною для всіх «нових» дворян. Російська влада, намагаючись зберегти цінність дворянського статусу та поповнення казни від платників податків (недворянського походження), використовувала різні методи, не допускаючи дрібновласницької багаточисельної правобережної еліти до особливого дворянського стану. Імперський уряд завойовував прихильність лише заможної шляхти. Консервативні прагнення польського дворянства превалювали над національно-визвольними. Масове входження його в елітне середовище було призупинене з приходом до влади Миколи І. Реакцією на антипольські впливи стало повстання 1830–1831 рр., що показало, наскільки еліта польського походження є «вірнопідданою». Уряд почав активну русифікацію краю, замінюючи правобережну польську еліту «великоросійською». Саме остання мала виступити активним агентом зросійщення спольщеного регіону та змінити в усіх сферах життя «невіддану» польську на прихильну проросійську еліту.
– Процес становлення політичної еліти на окупованій території Правобережної України відбувався за сталим сценарієм усіх приєднаних до імперії Романових земель, включаючи Лівобережну Україну. Відповідно до катеринського «Учреждения для управления губерний Всероссийской империи», вся приєднана територія була поділена на губернії, що очолювались представниками імперської політичної еліти (губернаторами), на яких покладалася функція приведення земель відповідно до державної структури, зокрема, адміністративно-територіальної Російської імперії.
Політичне життя краю залежало від стосунків між імперською адміністрацією на місцях та органами дворянського самоврядування. Елітність владної інституції значною мірою визначалась особистісним фактором предводителів дворян та губернаторів, позиція яких була достатньо значущою у політико-соціальній сфері губернії.
– Становлення правобережної еліти визначали політико-правові умови її існування. Політична еліта колишньої Речі Посполитої, котра відповідала за своїм ресурсним потенціалом та особливими якостями російсько-імперській еліті (дворянству), отримувала легітимний дозвіл на продовження свого впливу у Правобережжі. Вищі адміністративні посади очолювала «перевірена» політична еліта з великоросійських губерній, нижчі ланки – місцева еліта, яка вливалася до управлінсько-державного життя, а деякі її представники ставали більш русифікованими, ніж корінна російська еліта.
– Визначальною «якістю» російської імперської політичної еліти була наявність матеріальних благ (майновий ценз), з яких походили всі інші (відокремлення від більшості суспільства та ресурсний потенціал). Якщо для російської політичної та економічної еліти наявність матеріальних статків визначала привілейованість у суспільстві, то елітність колишніх шляхтичів у Речі Посполитій визначала виключно їхнє походження. У зв’язку з цим виник ряд протистоянь між незаможною шляхтою, котра хотіла увійти до складу еліти імперії, та заможним російським дворянством, яке не бажало допускати шляхту у своє середовище. Тому, лише матеріально заможні шляхтичі, поряд з російським дворянством, були представниками політичної еліти як у Правобережній Україні, так і у всій Російській імперії.
– Особливим становищем вирізнялась культурна еліта, яка представлена головним чином інтелігенцією. Її діяльність залежала від тих суспільно-політичних умов, які диктувала правляча еліта. Оскільки її представниками у перші роки приєднання були поляки, вони залишалися носіями правобережної польської культури. Здебільшого, це були представники польської інтелігенції та наукової еліти, котрі зосередили свою діяльність у Кременецькому ліцеї на Волині. Ліцей став найбільшою кузнею польських кадрів на всьому Правобережжі. Саме тому в 30-х рр. ХІХ ст. з придушенням польського повстання влада його закрила, тим самим знищивши осередок польського романтизму та опозиційності культурної еліти. Численна його джерельна база була перенесена до Києва, де з метою русифікації спольщеного краю у 1834 р. був створений університет Св. Володимира. Також в елітному середовищі початку ХІХ ст. досить впливовими були таємні організації, зокрема, масонські ложі, в яких, здебільшого, брали участь дворяни та інтелігенція. За своїми ідейними переконання масони були космополітами і виступали за моральне та духовне самовдосконалення. Більше політизованими були декабристи, які намагалися поширити на самодержавну монархію ідеї Французької буржуазної революції 1789 р. та скасувати кріпацтво. Незважаючи на те, що самі декабристи були вихідцями з елітного середовища, вони вимагали зміни політичної системи та режиму.
– Елітну верству суспільства у соціально-класовій системі країни презентує духовенство, яке здійснювало вплив на свідомість громадян та знаходилося на владній вертикалі самодержавства. У російському імперському суспільстві змінювався тільки концепт духовенства. Перетворюючись у чиновників бюрократично-адміністративного апарату, воно продовжувало свою духовно-виховну місію. На Правобережжі конфесійна ситуація з приходом росіян почала змінюватися на користь одержавленого православ’я. Греко-католицизм, який у першій третині ХІХ ст. підтримував опозиційний до російської влади польсько-шляхетський елемент, зазнав значних трансформацій, через що був «повернутий» до своєї першооснови – православної церкви. Дещо схожа ситуація була з «чистим» католицизмом (римським), оскільки він став прихистком колишніх уніатів та ніяк не вписувався у відому уварівську тріаду «православ’я, самодержавство, народність». Православна церква, протегована російською владою, стала одним з різновидів чиновницького апарату на духовно-ідеологічній ниві, яку впроваджувала вірнопіддана російському монарху духовна еліта. Остання, поряд з політичною елітою, вела боротьбу з представниками католицизму за ідеологічну сферу державницького буття – віровчення та віросповідання.
– Співпраця політичної та духовної еліти, спрямована на підтримку російсько-самодержавної влади, створила міцну протидію усім неросійським регіональним елітам, зокрема, опозиційній польській еліті Правобережжя, котра століттями панувала в регіоні. Саме опора на агентів державного апарату (дворян-чиновників і православне духовенство) у регіоні дала можливість російському уряду ефективно проводити інкорпораційну політику. Особливо дієвою була усталена практика з залучення («перекування») місцевої еліти, здебільшого найвпливовіших заможних феодалів-шляхтичів, у середовище благородних російських дворян. Це є ознакою того, що для магнатської шляхти станова приналежність, матеріальне багатство та влада були важливішими за національний суверенітет. Попри все це, вона не була проти відновлення колишньої Речі Посполитої у кордонах до 1772 р., що відобразилось у підтримці повстання 1830–1831 рр.
1 Костомаров Н. И. Последние годы Речи Посполитой: В 2-х тт. / Н.И. Костомаров. – СПб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1886. – Т. 1.
2 Антонович В.Б. Твори / В.Б. Антонович – К.: Видавництво ВУАН, 1932. – Т.1.
3 Смит Ф. История польского восстания и войны 1830–1831 гг.: В 2-х тт. // Пер. с нем. / Ф. Смит. – СПб.: Типография Спиридонова и Кº, 1863. – Т. 1 ; Смит Ф. Суворов и падение Польши: В 2-х чч. // Пер. с нем. – СПб.: Типография Э. Веймара, 1866. – Ч. I.
4 Коваленко Л. А. Про приєднання Правобережної України до Росії / Л.А. Коваленко. // Наукові записки Житомирського педагогічного інституту. – Житомир, 1950.
5 Смолій В.А. Возз’єднання Правобережної України з Росією / В.А. Смолій. – К.: Наукова думка, 1978.
6 Марахов Г. И. Социально-политическая борьба на Украине в 20–40-е гг. ХIX в. / Г.И. Марахов. – К.: Вища школа, 1979.
7 Журба О. І. Становлення української археографії та історіографічний процес другої половини ХVІІІ – першої половини ХІХ століття: дис… доктора іст. наук: 07.00.06 / Журба Олег Іванович. – Дн., 2004.
8 Крижановська О. О. Таємні організації в громадсько-політичному житті України (масонський рух у ХVІІІ – на початку ХХ ст.): Навчальний посібник / О.О. Крижанівська. – К.: Аквілон-Прес, 1998.
9 Щербак Н. О. Національне питання в політиці царизму на Правобережній Україні (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття): Монографія / Н.О. Щербак. – К.: ПЦ «Ризографіка», 2005.
10 Громакова Н. Ю. Суспільний рух польської шляхти Правобережної України в 1795 - 1830-х рр.: дис. ... кандидата іст. наук : 07.00.01 / Громакова Наталія Юріївна. – Дп., 2002.
11 Шандра В. С. Адміністративні установи Правобережної України кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. в російському законодавстві: джерелознавчий аналітичний огляд / В.С. Шандра. – К., 1998.; ЇЇ ж. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ – початок ХХ століття / В.С. Шандра. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2005.
12 Чернецький Є. Правобережна шляхта за російського панування (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.). Джерела, структура стану, роди / Є. Чернецький. – Біла Церква: Вид. О. В. Пшонківський, 2007.; Його ж. Правобережна шляхта (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.) / Є.Чернецький, С. Лисенко. – Біла Церква: Видавництво ТОСК, 2002.
13 Павлюк В. В. Вплив шляхетських родин Волині на соціально-економічний та культурний розвиток краю в ХІХ ст.: дис. ... кандидата іст. наук: 07.00.01 / Павлюк Віктор Володимирович. – Острог, 2000.
14 Хитровська Ю. В. Громадянсько-політична позиція духовенства Правобережної України наприкінці XVIII – середині ХІХ ст. (в контексті церковної політики самодержавства): дис. ... кандидата іст. наук : 09.00.11 / Хитровська Юлія Валентинівна. – К., 2001.
15 Філінюк А. Г. До питання про національно-культурне відродження у Правобережній Україні наприкінці ХVІІІ – в першій третині ХІХ століття / А.Г. Філінюк // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет, 1998. – Т 2(4).