Книга народжувалася у святості

Не лише київське книгодрукування вплинуло на розвиток української мови, популяризацію книги, поширення освіти, вишкіл учених. Велике значення мали менші осередки, які діяли віддалено, локально, часом потребували допомоги, але все ж не полишали просвітництво. Освіченість велетів наступних поколінь постала з мудрості книг, створених, зокрема, в друкарні Унева, які були оправлені та ілюстровані унівськими ченцями й стали справжніми коштовними перлинами бібліотек.

Біла Андріана,
студентка 3 курсу Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка


Впродовж віків друкарня Києво-Печерської лаври беззаперечно вважалася найголовнішим центром, місцем, де народжувалися книги.

Постійна суперечка між конфесіями, штучний поділ на Захід і Схід, уніатів, які відійшли від споконвічної традиції Візантії, стали наслідком схизми, і православних, – зумовила концентрацію уваги лише на центральних осередках розвитку книжної традиції і прирекла на певне забуття книжні центри Правобережжя.

Певний час книгодрукування розвивалося в Крем’янці та Луцьку. Потім естафету перейняв Почаїв та Унів. Якщо про Почаїв є більш повні відомості, та й пересічний українець згадає про цю святиню і здогадається про можливість створення там книг, то про Унів знає мало хто, окрім, звісно, вузьких інтелектуальних кіл, духовенства.

Не варто полемізувати чи моралізувати щодо життєвої важливості історичної пам’яті, адже можна короткими ремарками згадати принаймні тих, хто це вже утвердив. О. Довженко втрапив у ціль, коли сказав, що народ, який не знає своєї історії, є народом сліпців. У нашому контексті – це помножена сліпота, адже йдеться про історію культури, книги, держави, мови.

Забута перлина Заходу

Забутою перлиною Заходу був і є Свято-Успенський монастир в Уневі (Галичина), відомий з ХІV ст.

Уперше про монастир згадується у привілеї короля Владислава ІІ Яґайла 1395 р.: «в Глиняніх, за Львовом чтири мили, против манастиря Унейова»[3].

Сам же монастир заснований наприкінці XIV ст. князем Федором Любартовичем, який також був його «патроном». У 1401 р. король Владислав ІІ Яґайло своїм актом затвердив власність монастиря [3]. Дерев’яні храм та монастир пізніше зруйнували татари.

У 1539 р. король Сигізмунд I монастир, який досі перебував у підпорядкуванні київського митрополита, передав у розпорядження львівському православному єпископу Макарію Тучапському. Це рішення призвело до нападів на обитель, судових процесів.

Упродовж ХVI-XVII ст. архімандритами монастиря були Гедеон та Ісая Балабани, потім Варлаам Шептицький, який перейшов в уніатство.

У 1549 р. під час набігу татар монастир було зруйновано. Кам’яні монастирські споруди, які ми можемо побачити сьогодні, були збудовані після останнього зруйнування святині татарами.

Відбудова святині пов’язана з іменем галицького шляхтича Олександра Ванька Лагодовського. За давньою легендою, недужий шляхтич побачив уві сні Божу Матір, яка сповіщала йому, що він зцілиться, обмивши ноги в джерелі. У пошуках чудодійного місця чоловік натрапив на згарище монастиря, розташованого неподалік від нього. Кинувшись до попелища, він із подивом побачив дивне сяйво, яке випромінював образ Божої Матері з Дитятком Ісусом, що явився над згарищем. Зцілений водою з джерела та молитвою перед явленою йому іконою, на знак вдячності Пресвятій Богородиці Лагодовський збудував тут новий монастир, який зберігся до наших днів [9].

Свято-Успенська Унівська Лавра будувалася як справжня середньовічна фортеця – із непробивними мурами, бійницями та оборонними вежами, оточена земляними валами й ровом. Міцний мурований чотирикутник надійно захищав збудовану всередині церкву Успіння Пресвятої Богородиці, що й сама виглядала як неприступна вежа.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. Унівський монастир набув слави одного з найвизначніших культурних центрів України. В організованій тут духовній школі разом із дітьми української шляхти навчався свого часу Йов Княгиницький, засновник Манявського скиту. Обитель також відвідував ігумен Почаївської лаври Йов Почаївський [1].

Там, де народжувалася книга


Упродовж майже ста років (1647 – 1765/70 рр. з перервами) при монастирі діяла друкарня. Тут працювали українські друкарі Андрій Скольський, Дмитро Кульчицький, Симеон Ставницький, а книжки прикрашали гравюрами Іллі, М. Зубрицького, Є. Завадовського, Мини, М. Фуглевича.

Період розквіту та розбудови монастиря і друкарні пов’язаний із давнім українським шляхетським родом Шептицьких. У другій половині XVІІ – першій половині XVІІІ ст. архімандритами монастиря були Варлаам та Атанасій Шептицькі.

У монастирі сформувалася різноманітна бібліотека, переписувалися рукописи. Львівський єпископ Арсеній Желиборський переніс до Унева свою друкарню, яка в 1645 р. діяла у львівському Святоюрському монастирі.

Перше відоме унівське видання – Псалтир 1648 р. Потім видавалися Акафисти, надруковані 1660 р. з передмовою львівського єпископа Арсенія Желиборського. У передмові йшлося про серйозні видавничі плани цієї друкарні як «книготворної і піснетворительної».

Проте активне друкування розпочалося в Уневі лише після того, як новий архімандрит Варлаам Шептицький у кінці 1669 р. отримав королівський привілей, який і дозволив офіційно друкувати книги.

Друкарі в Уневі були добре обізнані з тенденціями книгодрукування та знали тонкощі в популяризуванні книги. Здебільшого друкувати книги лише малого формату. Звісно, великоформатні книги були зразком, високо цінувалися, але керівництво друкарні розуміло, що конкурувати з Лаврою в Києві чи Львівським братством – справа марна.

Окрім Псалтирів і Букварів, друкували Часослови, Молитовники й Акафісти форматом 8° і 12°, а також зовсім маленькі «Часовники з молитвами» формату 16° і 24°.

Керівництво певною мірою пішло на ризик, адже друкування малих книжечок могло позбавити Лавру в Уневі авторитету і в такий спосіб поставити під загрозу саме існування друкарні. Але кмітливі друкарі, які мали, очевидно, деякі навички та знання тогочасного «маркетингу», не прогадали: попит на дешеві малоформатні видання, які були значною мірою призначені для домашнього читання, був настільки великий, що Унівська Лавра стала конкурувати з більш потужними осередками.

Заслугою Унівської друкарні був також її внесок у публікацію богословських, катехитичних та релігійно-моралізаторських творів, переважно українськомовних.

Оскільки на той час літературно-богословські твори Кирила -Транквіліона Ставровецького були вельми популярними, Унівський монастир 1692 р. видав його «Зерцало богословії», а 1696 р. – Євангеліє учительне.

Унівська друкарня використовувала шрифти й орнаментику львівських друкарень. А вже у 80–90-х рр. XVII ст. з’являються власні декоративні оздоби, виконані майстрами Є. Завадовським та Н. Зубрицьким.

Конкуренція та друкарські перегони

Унівська друкарня розвивалася дуже стрімко і мала беззаперечний успіх, але Почаївська все ж перевершила її за розмахом діяльності дуже швидко.

Певною мірою тоді існувала конкуренція та погоня за паломниками. Почаївський монастир вигравав перегони, адже чудотворна ікона Богородиці приваблювала до Почаєва паломників. Почаївський монастир відповідно мав більші можливості, адже пожертви забезпечували матеріальну незалежність. Географічне розташування також було не на користь Унівській Лаврі, адже Почаїв був ближчим до центру, до Києва. Часто паломницькі подорожі прочан завершувалися на пункті Почаїв, а йти вглиб Галичини не було ні сил, ні бажання.

Врешті, у 1743 р. Почаїв став однією з двох резиденцій протоігумена василіян. Різноманітність культурних ініціатив, пов’язаних з Почаєвом, пояснюється, насамперед, співпрацею почаївських видавців з монахами інших василіянських монастирів.

Бібліотека Лаври


Унівський Свято-Успенський монастир мав найбільшу бібліотеку Галичини. Необхідні книги, передусім богослужбові, переписувалися і закуповувалися, а з 1648 р. друкувалися у власній друкарні; чимало книг дарували ченці й архимандрити, владики й парафіяни навколишніх сіл і містечок.

Найдавнішою пам’яткою рукописної книжності бібліотеки цієї обителі, про яку збереглася згадка з 1610–1611 рр., є пергаментне Євангеліє з дорогоцінною оправою – «аксамитомъ бурнатънымъ критое, срибром оправъное, местцамы злотисътые штуки» [11].

Два аркуші з пергаментного Євангеліє ХІІІ-ХІV ст. зберігаються в Петербурзі, у Бібліотеці Російської Академії Наук.

Перша звістка про книгу з бібліотеки Унівської лаври датується 1518 р. – у Пролозі, який подарував унівській бібліотеці перемишльський єпископ Антоній Радивиловський. Пізніше, 1577 р. ієромонах Йона пожертвував Лаврі переписані ним дві книги – «Поученія Феодора Студита» і «Псалтир толковий».У 1616 р. рукописні «Бесіди Йоана Златоустого на Євангеліє від Йоана та Матея» подарувала черниця Євгенія. Унівський ієромонах Веніамін 1627 р. придбав збірник творів Йоана Златоустого. Дві книги до обителі подарував священик львівської Богоявленської церкви Тимофій – «Бесіди Йоана Златоустого на Євангеліє від Йоана» та «Тріодь цвітну».

Серед друкованих видань, що належали колись бібліотеці Унівського монастиря, були примірник Острозької Біблії та Служебник 1629 р. київського друку. Відомо, що на примірнику Острозької Біблії є напис: «Сїя книга Библїя монастира Уневского подписанная року 1705» [11].

Євангеліє львівського друку 1644 р. придбав для унівського монастиря 1696 р. архімандрит Варлаам Шептицький.

Особливо цінну колекцію давніх книг зібрав галицький митрополит Михайло Левицький. Ставши митрополитом, він обрав місцем свого постійного перебування Унів, відновив монастирські будівлі й церкву, збудував просторі митрополичі палати, де розмістив бібліотеку. Свої книги владика маркував штампом Ex Libris М. М («з книг митрополита Михайла») [11].

В унівській бібліотеці митрополита Михайла Левицького зберігалися унікальні пергаментні рукописи: Бучацьке Євангеліє XIII ст. і «Пандекти Антіоха Чорноризця», переписані 1307 р. Марком мнихом, ймовірно, для Унівської лаври. Зберігалися також Євангеліє тлумачне Феофілакта, переписане 1493 р. греком-емігрантом з Москви Івашком, дяком Успенської церкви у Львові; Галицьке Євангеліє другої половини XVI ст., оздоблене майстерними мініатюрами; Мінея за січень; Кормча, переписана на початку XVII ст. Андрієм Паленичичом; Євангеліє учительне, що переписав перемишльський диякон Ігнатій Гостиславський.

За заповітом, митрополит Михайло Левицький передавав збірку «на заснування бібліотеки митрополичого дома» у Львові [11], яка пізніше увійшла до колекції Церковного музею. Митрополит Андрей Шептицький, заснувавши Національний музей у Львові, подарував українському народові основну частину митрополичої колекції рукописів і стародруків, у тому числі й рукописи та стародруки митрополита Михайла Левицького. Сьогодні це одна з найбільших зібрань в Україні.

На момент закриття монастиря у 1790 р. у ньому зберігалося 108 стародруків і 20 рукописів, частина яких залишилася при Успенській церкві, а решта була передана до бібліотеки Львівського університету. Бібліотека мала також декілька видань унівської друкарні, яка працювала тут понад сто років (із перервами).

У радянський час монастирська бібліотека (після закриття монастиря і знищення його майна) швидко перестала існувати. Багато книг було спалено й розкрадено, та дещо встигли заховати ченці та мешканці Унева і навколишніх сіл. Після повернення 1991 р. монастирських будівель ченцям і відновлення Лаври переховуване майно, зокрема церковні книги й ікони, поступово почали повертати. Серед найбільш цінних святинь Лаври: храмова ікона Пресвятої Богородиці з коштовними срібними шатами, яку встановили в Успенській церкві, напрестольне Євангеліє київського друку 1707 р.

До бібліотеки Лаври повертаються не лише власні книги, а й дарунки від різних релігійних громад та окремих осіб, іноді цілі колекції або їх частини, зокрема рукописні зібрання митрополита Андрея Шептицького й останнього архімандрита лаври Унівської Климентія Шептицького.

Іван Вишенський та Унів


Унів відвідав славнозвісний український письменник-полеміст, монах Афону Іван Вишенський, який у 1605 р. написав своє відоме «Послання до стариці Домнікії».

Беззаперечно, Іван Вишенський був палким прихильником православ’я, афонським аскетом, діяльність якого була спрямована на збереження релігійних і культових традицій.

Коли Вишенський відвідував свого приятеля Княгиницького, відбулася неприємна дискусія між львівськими братчиками та письменником. Львівським братчикам була не до вподоби проповідь аскетизму. Проти нього виступив проповідник Віталій і такий собі «пан Юрко», згаданий у творі [8]. Саме «пан Юрко» нагадує члена львівського ставропігійного братства Юрія Рогатинця.

Іван Вишенський негайно таки покинув Львів і прибув до Унева, де й написав «Послання до стариці Домнікії», у якому відображено еволюцію його поглядів.

Так, «Пан Юрко» в тексті вимагає від Вишенського не йти в пустелю шукати спасіння, працювати серед людей, наслідувавши приклад Христа, який не йшов у пустелю, а вчив людей проповідями.

Натомість Іван Вишенський відповідає, що не тікає від життя, а йде слідом за святими отцями. Полеміст звинувачує духовенство в латинській єресі, в тому, що вони відкинули традиції святих отців. Автор не бачить між вихованцями латинських наук ні доброго священика, ні дяка. Тому Іван Вишенський радить «фундаторам православної релігії» у Львові навчити передусім дітей «церковного послідованія, славословія і благочестія» [8].

Показовим є авторське метафоричне порівняння проповідника, який навчався в латинських школах, із конем, що, вирвавшись зі стайні на траву, грається, скаче й шаліє так, що його й не впіймати. Крім того, на думку полеміста, хто скуштує солодкої трави латинської спокуси «не схоче кормитися найкращим вівсом справжньої науки» [8].

Загалом Іван Вишенський критикував латинську традицію, висловлював відверту неприязнь до католиків, греко-католиків, але все ж Львів та Унів були місцями, які надали прихисток, були місцем плідної роботи і надихнули письменника на створення трактатів, що прославили полеміста на віки.

Кардинал, який Лавру рятував

Михайло Левицький був Галицьким митрополитом та перемишльським єпископом. Він був справжнім просвітителем Заходу, відзначався своєю строгістю до духовенства. Заснував 383 народні (парафіяльні) школи, піклувався про видання для них підручників; підтримував створення освітнього Товариства священиків у Перемишлі (1816) і Дяко-вчительського інституту (1817). Спільно з Іваном Могильницьким домагався запровадження викладання українською мовою у школах Східної Галичини.

Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) землі сучасної Львівщини переходять під владу Австрійської корони. 2 вересня 1787 р. новий уряд оголосив список монастирів, які підлягали закриттю. Незважаючи на те, що Унівський монастир був єдиною архімандрією на території Львівської єпархії, ця обитель також потрапила до «чорного списку». У 1790 р. монастир був закритий. Церква стала парафіяльною, а в монастирських приміщеннях була розташована канцелярія місцевого маєтку та склади.

Однак греко-католицький митрополит, перший кардинал українського походження Михайло Левицький, повернув монастир Церкві та створив в Уневі свою резиденцію, що не тільки врятувало святиню від занепаду й руйнування, а й сприяло її розбудові.

Митрополита поважали у світських та державних колах. Австрійський уряд нагородив його орденом Леопольда та надав титул примаса Галичини (найголовнішого серед єпископів). У 1856 р. Папа Пій ІХ наділив його саном кардинала. Через похилий вік Митрополит уже не міг приїхати з Унева до Риму, тому папський посланець празький кардинал Шварценберґ сам прибув до Унева і провів урочисту церемонію з врученням кардинальського капелюха та пояса.

Цікаво, що це єдиний монастир в Україні, та й узагалі єдине місце на той час, де відбувалася церемонія світового рівня. А сам Левицький, зрештою, став другим кардиналом в історії Київської церкви і першим кардиналом українського походження.

Михайло Левицький видав «Катехізис», а потім «Буквар славенського язика», автором яких був Іван Могильницький. Обидві книги надруковані зрозумілою для простого народу українською мовою в місті Буда.

Цікавим є також зв’язок Левицького та славнозвісного альманаху «Русалка Дністровая». На початку ХІХ ст. священик і просвітитель Заходу раптово став консерватором, близьким до польсько-шляхетських кіл. Відхід від оборони національного був очевидним, адже титул кардинала вимагав і дотримання поглядів католицького світу. Тому Левицький умить перетворюється на противника модерних віянь у суспільному й культурному житті. Той, хто дбав про розвиток освіти, поширення української мови, став одним з ініціаторів цензурної заборони виданих альманахів «Руської трійці» «Зоря» і «Русалка Дністровая».

Проте дивна непослідовність та маневрування поглядів Левицького виявилася й у тому, що вже під час Революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії він все ж підтримав створення Головної Руської Ради. Кардинал заохочував духовенство до праці над просвітою народу, однак завжди був лояльним до інтриг польської політичної верхівки.

Додамо, Михайло Левицький помер і похований в Унівському монастирі.

Розвінчуємо стереотип, або як УГКЦ зберігає православні традиції


Свято-Успенський монастирський комплекс був і є осередком чернечого життя монахів Студійського уставу. Студитами називають ченців Східної Церкви, які живуть за правилом святого Теодора – ігумена монастиря, заснованого в V столітті патрицієм Студіос у Константинополі.

Цікаво, що Студійський устав в ХІ ст. принесли в Україну з Константинополя та Афону преподобні отці Антоній і Теодосій Печерські. І вже потім ці традиції, були перенесені на Захід і зберігаються дотепер. Студити виступають за збереження в УГКЦ всіх давніх православних традицій.Тому цей факт варто розглядати як ще один аргумент того, що Галичина є прямою спадкоємицею традицій Києва.

Часто в пересічних людей Українська греко-католицька церква асоціюється з певним розколом, відходом від православ’я як предковічного виразника національної ідентичності, чи відколом від Католицької церкви групи галичан. Однак слід врахувати, що митрополит Андрей Шептицький був зачинателем екуменізму – руху за співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій.

Саме Андрей Шептицький відроджував монаше життя, властиве для слов'ян Сходу. У ХХ ст., попри несприятливі умови, переслідування Церкви та те, що УГКЦ була «церквою в катакомбах», в Уневі діяла бібліотека, школа малярства та палітурня, іконописна майстерня.

З 1935 р. студити почали видавати місячник «Ясна Путь» (для внутрішнього вжитку) і «Промінчик Сонця Любови» для народу. Головним настоятелем студитів був митрополит А. Шептицький, по його смерті – брат митрополита Климентій Шептицький.

Після Львівського псевдособору 1946 р. монастир був закритий та перетворений на концтабір для католицького духовенства, яке не визнало російське православ’я.

Нині Унів продовжує традиції популяризації книги. Книга залишається святинею, джерелом мудрості, об’єктом трепетного ставлення й пошанування, незважаючи на засилля сучасних інформаційних технологій.

Слід пам’ятати , що Унівський монастир не є концентрацією схоластичності, закостенілості. Двічі на рік у монастирі на свято Успіння Богородиці відбуваються молодіжні прощі, які є сучасним способом релаксації, виходом за межі шаленства мегаполісів. Усамітнення, тиша, піша хода на гору, цілюща джерельна вода, неймовірний спів монахів, який заспокоює нервову систему, та ритм дзвонів, який також є своєрідною терапією, – усе це дивовижним чином пов’язане з наукою, чернечим життям, книгою та культурою.

Врятувати лауреата Нобеля

Навколо Свято-Успенського монастиря розкинулося невеличке село Унів. Переважна більшість дітей цього села навчалася в школі при монастирі, а її вихованці часто потім обирали чернече життя. Випускники школи, незважаючи на непримітність населеного пункту, здобували фундаментальну освіту, отримували ґрунтовні знання, адже книга в Уневі завжди мала вагоме значення, особливе пошанування, пов’язане з традиціями книгодрукування.

У ХХ ст. монастирська школа була полікультурною та полінаціональною, більшість вихованців була поляками та євреями.

Початок війни був несподіваним для Заходу. Галичину окупували спочатку радянські війська, потім – нацисти. Усіх євреїв відправили в концтабори, серед них – родина, вихідцем якої був Роальд Гоффман, що пізніше стане лауреатом Нобелівської премії. Восени 1942 р. почалися перші розстріли. Родина Роальда втікає з табору і дивом опиняється в Уневі. Його та ще чотирьох членів єврейської родини від Голокосту врятувала місцева родина. Упродовж п’ятнадцяти місяців малий Роальд переховувався на горищі школи і дивом вижив.

Отож, не лише київське книгодрукування вплинуло на розвиток української мови, популяризацію книги, поширення освіти, вишкіл учених. Велике значення мали менші осередки, які діяли віддалено, локально, часом потребували допомоги, але все ж не полишали просвітництво. Врешті Захід, який визнають «Українським П’ємонтом», не постав сам із себе, освіченість діячів Галичини не була чимось феноменально спонтанним. Ця освіченість велетів наступних поколінь постала з мудрості книг, створених у друкарні Унева, які були оправлені та ілюстровані унівськими ченцями та стали справжніми коштовними перлинами бібліотек.




1. Tytko М. Studyci. Odrodzenie zakonu przez metropolitę Andrieja Szeptyckiego [Електронний ресурс] / М.Tytko // Режим доступу: https://ruj.uj.edu.pl/xmlui/bitstream/handle/item/33680/Tytko%20Studyci%20Odrodzenie%20zakonu%20przez%20metropolit%C4%99%20Andrieja%20Szeptyckiego%20[in]%20Dzieje%20Podkarpacia%20t%20III,%20s.51-67%20PREPRINT%20z%20summary%20key%20words%20POL%20ENG%20UKR%20i%20ROS.pdf?sequence=1&isAllowed=y
2. Wiencek І. O cenzurowaniu ksiąg w dawnych bibliotekach klasztornych [ Електронний ресурс ] / І. Wiencek // Режим доступу: hm.kasaty.pl/wp-content/uploads/2014/07/hm2-195.pdf
3. Zbiór dokumentów małopolskich / Wyd. Sułkowska-Kuraś I., Kuraś S. – Warszawa, 1973. – Cz.6. – S.132–133.
4. Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. – Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955–2003.
5. Ісаєвич Я., Ясіновський Ю. Унівська Свято-Успенська Лавра [Електронний ресурс] / Я. Ісаєвич, Ю. Ясіновський // Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=univska_svjato_uspenska_lavra
6. Мицько І. Давній унівський пом’яник [Електронний ресурс] / І. Мицько // Режим доступу: http://shron.chtyvo.org.ua/Mytsko_Ihor/Davnii_univskyi_pomianyk.pdf
7. Папа І. «Жидачівські грамоти» князя Федора Любартовича: проблема автентичності [Електронний ресурс] / І. Папа // Режим доступу: http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/k-doba_6/018-papa.pdf
8. Послання до Домніки [ Електронний ресурс ] / Режим доступу: http://litopys.org.ua/old14_16/old14_20.htm
9. Пуряєва Н. Унів – святе місце, що кличе повернутися [ Електронний ресурс ] / Н. Пуряєва // Режим доступу: http://pilgrimage.in.ua/svyatouspenska-univska-lavra/
10. Стеблій Ф. Левицький Михаїл (Михайло) / Ф. Стеблій // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. – К. : Наук. думка, 2009. – Т. 6 : Ла – Мі. – С. 88.
11. Ясіновський Ю. Бібліотека Унівської лаври: історія, руїна, відновлення [Електронний ресурс] / Ю. Ясіновський // Режим доступу : http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/23/240Jasin.pdf