Латиномовні тексти в Україні: хронологія, жанри, образи

Перефразовуючи Теодора Момзена, на думку якого лінгвістичні відомості дають змогу робити точні висновки про найдавніші часи у житті народів, беремося стверджувати, що саме латинська мова є ключем до розкриття суті багатьох європейських культурних явищ. Першим письмовим свідченням про використання в Україні-Русі латинської мови могло б служити інтенсивне листування Данила Галицького з папою римським Інокентієм IV (сер. XIII ст.), у ході якого князь намагався заручитися підтримкою у боротьбі з монголо-татарською навалою і увійти в єдиний духовний orbis terra­rum західноєвропейських народів, межі якого визначалися поширенням католицизму і латиномовної освіченості. Наслідки того періоду використання латинської мови – багаторічна дискусія фахівців про автентичність збережених у пізніших копіях шістнадцяти так званих «грамот князя Льва», три з яких написані латиною. Наступні півтора століття вживання латинської мови на українських землях обмежується релігійною сферою: монастирі францисканського ордену, заснованого 1209 р., та домініканського ордену (1220 р.) навіть на момент коронації Данила Галицького (1253 р.) вже не один десяток років діяли у Львові, Перемишлі, Галичі, Києві.

Людмила Шевченко-Савчинська, Костянтин Балашов. Фрагмент книги "Давня література: з полону стереотипів"

На др. пол. XIII – пер. пол. ХІV ст., коли Україна потрапляє з-під монголо-татарського гніту під зверхність Литви, припадає розквіт літописної, ораторсько-учительної та прози «високих жанрів» – житія, проповіді, похвальні слова – серед них важко знайти твори латинською мовою. Однак контакти з латиномовною культурою не припиняються, завдяки чому у нас розростається жанр перекладної повісті («Книга о Таудалі-рицері» – переклад латинського оригіналу ірландського походження XII ст., «Повість про трьох королів-волхвів» – переклад з латини повісті німецького кармеліта Й. Гільдесгамського XIV ст., «Муки св. Георгія» – переклад латиномовної католицької версії з Чехії тощо).

Така ситуація в літературі зберігалася недовго – з огляду на подальші зміни у політичному житті, передовсім об’єднавчі тенденції Польщі та Литви й перетворення латини практично на одну з офіційних (якби в ті часи такий статус існував) мов на українських етнічних землях. Цьому передували століття інтенсивних торговельно-економічних, дипломатичних й економічних контактів із західними сусідами – поляками, угорцями і чехами. У XIII – пер. пол. XIV ст. ці зв’язки активно налагоджують і руські князівські двори з Галичини та Волині. Саме цим часом датована значна кількість продукованих у канцеляріях галицько-волинських князів латиномовних дипломатичних документів, що були складені відповідно до усталеного латинського формуляра аналогічних актів Чехії, Угорщини та Польщі й адресувалися спершу переважно на захід, а згодом – і для внутрішнього обігу . Знана українська дослідниця української парості латини, Валентина Миронова веде мову про вживання латинської мови з XIV ст. на території Галицької Русі, а з XVI ст. на Волині і Наддніпрянщини у таких основних галузях: 1) міська магістратська сфера – у містах, які отримували маґдебурзьке право; 2) релігійне життя та освіта під патронатом католицької церкви; 3) «земська», тобто шляхетська сфера публічного побуту, місцева судово-адміністративна документація, яка з 1430 р., після поширення коронного права на руські землі, велася латиною.

Упродовж XVI ст. значна частина освіченої еліти на підвладних Польщі землях, населених українцями, опинилася в доволі рідкісній ситуації трилінгвізму, за якої польська була засобом світського дипломатично-культурного обігу, тоді як церковно-слов’янська й надалі обслуговувала сферу сакрального. Згідно з В. Мироновою, на зламі XVI–XVII ст. «в ієрархії мовних престижностей першу сходинку займали латина та польська, а староукраїнська, якою ще донедавна писалося, отримала статус мови домашнього вжитку» . Це одна з характерних ознак того етапу культурного розвитку України-Русі, коли, за словами Дмитра Чижевського, «Замість повороту до Візантії Україна обернулася обличчям на Захід».

Завдяки пожвавленню міжкультурних контактів, починаючи з XV ст. українська культура впевнено виходила зі стану певної замкнутості, що стало важливим чинником формування національної свідомості. Наявні відомості про літературно-теоретичну думку окресленого періоду свідчать: через змішування функцій і слабку внутрішню диференціацію до системи тогочасних прозових жанрів належали історіографія і пов’язана з нею біографія, ораторські жанри – промови, дискусії та декламації, епістолографія (листи, послання тощо), а також полемічна, публіцистична, філософська й наукова література. За словами італійського дослідника ренесансних явищ Еудженіо Гарена, проза Відродження була вираженням усієї сфери духовної активності нової цивілізації, що народжувалася. Те саме стосувалося літератури країн Північного Відродження, до яких завдяки польській інкорпорованості Україна близька.

Формальне вираження думок і почувань здійснювалося за цілою низкою законів і правил. Поділ латиномовної прози на конфесійну, історіографічну, інтелектуальну, епістолярну, етикетну – наслідок пошуків об’єктивного підходу до класифікації творів давнього періоду розвитку літератури. Цей поділ збігається з основними галузями духовного життя тогочасної освіченої людини, серед яких релігійна сфера упродовж всього періоду поширення латиномовної літератури продовжувала принаймні формально домінувати над світською. Ось чому збережена конфесійна література латинською мовою – без перебільшення, окремий вимір: тут є проза (агіографія, богословські трактати, проповіді, пасторальні послання тощо), поезія (молитви, гімни, енкомії), драма (містерії, міраклі, шкільна драматургія). Основними жанрами латиномовної конфесійної літератури в Україні були трактати, тези релігійних диспутів, релігійна лірика, полемічні твори, проповіді, агіографія. Міжконфесійна полеміка, що набула поширення у XVI–XVII ст., втілилася переважно у трактати та ляментації. Церковний епістолярій представлений приватними листами релігійного змісту між духовенством і мирянами; сьогодні є підстави говорити про етикетні твори у конфесійній літературі (вітання, подяки, запрошення тощо).

Українська епістолографія (що з неї, як зазначалося, чи не пер­шої почалося проникнення латинської мови у вітчизняну писемну традицію), виникає за часів Київської Русі й від початку зазнає впливу античної форми. Протягом другої половини XVI – пер. пол. XVII ст. розвиток епістолографії стимулює поява на сторінках укра­їнської літератури релігійної полеміки. Популярності набуває відкритий, стилізований лист, однак уже барокові епістоли повертаються до звичайної форми. Листи «як дорожні знаки на шляху духовного самотворення», за висловом Миколи Жулинського, були не лише виявом приватного життя своїх авторів – епістоли Юрія Дрогобича, Станіслава Оріховського, Йосифа Рутського, Григорія Сковороди є для нас свідченням духовного життя нації. Загалом, епістолографія належить до жанрів, які й по сьогодні балансують на грані белетристики, а щодо її мов вираження, то

«навіть і в листах слов’янськими мовами зустрічаємо латинські уступи, цитати або окремі формулювання, зокрема – якщо автори потребували термінологічного виразу для своєї думки. Крім того, латинські уривки, цитати, послання й цілі плани проповідей знаходимо в слов’янських проповідях українських проповідників».

Один із небагатьох збережених творів видатного європейського вченого з Русі-України Юрія Дрогобича – лист 1478 р. до його краківського знайомого Миколи Чепеля. Юрій Дрогобич (батьківське прізвище – Котермак) не лише одним із перших латиномовних авторів привернув увагу українських дослідників – йому належить першість одразу за кількома важливими пунктами розвитку вітчизняної культури. Він – перший відомий на сьогодні доктор наук серед українців, більше знаний в Україні як поет – завдяки ґрунтовним науковим дослідженням його літературної спадщини. Також Дрогобич є першим автором з України, чия книга вийшла друком – усього через декілька років після винаходу друкарського верстата – написана, як і належало тоді, латинською мовою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету» – астрологічний календар, у якому на підставі тлумачення взаємного розташування світил і оцінки різних небесних явищ передбачалися земні події.

Астрономія не була єдиним захопленням першого українського доктора наук: в одному зі своїх листів він висловлює готовність надалі складати оцінки-прогнози та гороскопи, «які так люблять великі прелати, тільки щоб я міг за це чогось досягнути, щоб потім мати спокійне життя і змогу зайнятись медичними студіями» . Між астрономією, що її викладав Дрогобич, і медициною, яку він студіював на лекціях у Болонському університеті, в ті часи вбачався тісний зв’язок: лікар мав добре знатися на астрономії, щоб за розташуванням небесних світил встановити час, коли можна здійснити операцію, пустити кров, коли найкраще діють ті чи інші ліки.

Внесок Ю. Дрогобича (серед слухачів лекцій якого був і Миколай Коперник), у розвиток астрономії – відчутний. Навіть із сучасних засад його праці містять наукові дані з астрономії та географії: він наводить перелік днів, годин і хвилин основних фаз Місяця упродовж року, з точністю до кількох годин вказує час двох місячних затемнень, визначає географічні координати міст Львова, Дрогобича, Кафи (Феодосії), Вільна, Москви тощо. Підсумки астрологічних досліджень написані стилем, що відповідав на той час вимогам наукового – попри розкидані по всьому тексту тропи: епітети («славетне місто», «неприхильне Сонце», «непевні дні»), персоніфікація («доля буде більш лінива», «характерно Місяцю в юному віці», «стане безумовним переможцем з волі Лева»), численні риторичні фігури («Я полишаю все інше, достойне відхилення від теми, на інший окремий час») тощо. Посилання, цей неодмінний сьогодні атрибут наукового тексту, має тут доволі незвичний вигляд: «Як вважають шановані старі люди, і на думку незнатних і низького стану» . Твори Ю. Дрогобича (трактати про сонячне та місячне затемнення, їхні наслідки, а також кілька листів), написані виключно латинською мовою, пронизані гуманістичними ідеями, сповнені захвату людиною як Божим творінням: «Et si semota est oculis di­me­n­sio coeli, // Non tamen humano distat ab ingenio – Обшири неба для наших очей незбагненно великі, // Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть» .

Зовнішні ознаки відкритого листа мають найвідоміші латиномовні твори Станіслава Оріховського (1513–1566). Вочевидь, саме йому судилося стати (принаймні поки не відкрито іншого рівнозначного за значимістю й обсягом творів автора) обличчям української неолатиністики та, за виразом Валерія Шевчука, «князем українських гуманістів». Хоча проти другого сам Оріховський заперечив би – не по суті (попри етикетну скромність у творах, він був свідомий їхньої значимості), а за формою – у своєму творі «Квінкункс або Взірець устрою Польської держави» він стверджує, що, на відміну від виборного короля, князь – титул спадковий, і тому, «Королі королюють із ласки Божої, а князі – із гніву Божого».

Станіслав Оріховський вважав, що держава й королівська міць тримаються звичайно на двох найбільших і наймогутніших чеснотах: першу з них – щастя – дає божественна воля, іншу – розсудливість – дарує природа. Остання, хоч і поступається першій, однак є набагато більшою з усіх чеснот, які надаються людині . Через півтора десятки років, оплакуючи смерть короля Сигізмунда Старого, якого гуманіст вважав ідеалом правителя, він висловлює свою думку ще ясніше:

«Id est factum, neque fato, rationi enim homines subjecti sunt, non casibus, consiliis, non fatis. Apud quos si quid non recte, aut ordine geritur, scito ibi non fatum, neque casum, sed retionem rectam defuisse, quae cum a consiliis nostris abest, res nostrae cadunt – Люди діють, покладаючись на розум, а не на випадок; на власний задум, а не на волю Божу. І коли щось діється недобре або не доладу, знай, що винні в тому не воля Божа і не випадок, а брак справжнього розуму» .

Навіть за умови, що міра ідеалізації Сигізмунда І значна, важливим є те, що людина XVI ст. наділяє зразкового правителя саме такими рисами: «Гадав, що мусить жити в республіці з усіма вельми доброзичливо: не як з рабами, а як з вільними; не як з підлеглими, а як із спільниками й друзями». Сам певний того, що «жодна держава не може існувати без наук», Оріховський приписує ці переконання й королеві: «Ягелонський рід (…) навчає людей суспільного життя, впорядковує державу, згуртовує республіку, і нарешті, розширює межі освіти, а також релігії».

Привертає увагу порівняльна схема форм державного правління, вміщена в епіцедію Сигізмундові І. Спираючись на арістотелівську теорію, Оріховський стверджує, що король очолює лише виконавчу гілку державної влади, законодавча має здійснюватися становим представницьким двопалатним органом (сенат – аристократія, сейм – шляхта й духовенство), третя гілка – судова. Цим теоретичним обґрунтуванням український мислитель значно випередив Шарля Монтеск’є. Однак його праці не були теоретизуванням: Оріховський черпав ідеї не тільки з праць античних авторів, а й з життя Польської політії, з її демократичними свободами та виборним королем, а його образи – не всуціль недосяжні ідеали, а й цілком конкретні особистості. Думка про користь для держави від спільної дії короля та знаті часто зустрічається на сторінках ранньої латиномовної прози України – передусім, в історіографії, політичних трактатах, етикетних творах. Однак першим серед відомих нам авторів сформулював і найбільш послідовно обстоював її саме Станіслав Оріховський: королівська влада змальовується ним як така, що не здатна існувати без підтримки шляхти.

Попри рвійність, з якою писалися настанови королям, ті не надто уважно прислухалися до порад із уст мислителів, які, з іншого боку, ретельно студіювали праці один одного, запозичуючи ідеї, розвиваючи теорії, переосмислюючи історичний досвід. Висновок про певну дистанцію між теорією та практикою в політиці не повинен стимулювати історичний песимізм: латиномовні мислителі створювали інтелектуальну ауру, забезпечували тяглість гуманістичних правових традицій у суспільстві, формуючи таким чином моральні кордони поведінки правителя.

Місце для пропагування власних філософських ідей Роксолан знаходить, здавалося б, у не найпридатнішому для політичних маніфестів жанрі – епіталамі. У весільному віншуванні, написаному С. Оріховським на шлюб Сигізмунда II Авґуста з Катериною Габсбурґ, він порівнює королівську обраницю не з Венерою, а з Мінервою, і наголошує, що Катерина буде доброю порадницею короля, а прибулі з нею особи сприятимуть розквіту «Краківського гімназію».

У часи Ренесансу українці – вихованці західноєвропейських університетів ставали засновниками потужних освітніх осередків в Україні, що мало позитивне значення для зародження й становлення вітчизняної вищої освіти. Так, 1576 р. князем Костянтином Острозьким, який отримав ґрунтовну освіту за межами України, була заснована Острозька греко-слов’яно-латинська академія, навколо якої гуртувалися визначні вчені і митці того часу: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Христофор Філалет, Клірик Острозький, Лаврентій Зизаній, Дем’ян Наливайко, Андрій Римша та інші. Назагал характерною рисою українського православного духовенства (не кажучи вже про світських культурних діячів) було те, що, дотримуючись батьківської віри, вони не відкидали духовних здобутків латиномовного світу і не припиняли з ним жвавих контактів. Таке ж сприйняття спостерігаємо і в середовищі міщан України та Білорусі: православні братства (Львівське, бл. 1585 р., Городоцьке, 1591 р., Київське, бл. 1615 р., Луцьке, 1617 р. тощо) організовували та утримували власні школи, де викладання велося рідною мовою, водночас велика увага приділялася опануванню давньогрецької, латинської та польської мов.

У XVII ст. в країнах Заходу про Україну знали чи не більше, ніж у пізніші часи. Це, окрім іншого, пояснюється тим, що інтернаціональна латина забезпечувала повноцінне спілкування з рештою Європи, робила читацьке коло незмірно великим. Сьогодні літературознавці все частіше сходяться на тому, що свідомий вибір мови для митця – не інтелектуальна гра, а творча необхідність.

«Іншомовна творчість характерна для переломних моментів у суспільстві, в літературі, у письменницькій долі. Вона може бути пов’язана із середовищем, у якому розвивалась авторська індивідуальність, в окремих випадках – з особливою схильністю деяких авторів до сприйняття інших культур – що теж, як правило, зумовлене якимись загальнішими причинами» (Переклад з рос. – Л. Ш.–С.).

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. на землях, населених українцями, вже існували школи вищого типу, засновані переважно домініканами та єзуїтами; генуезці заснували свою колеґію в Києві ще на століття раніше. 1631 р. школа при Києво-Печерській лаврі об’єднується зі школою Київського братства – так розпочинається історія визначного українського освітнього центру на православній основі – Києво-Могилянської колегії, згодом – академії. Зі зрозумілих причин польські королі не були зацікавлені в активному формуванні української еліти, зокрема Владислав IV всіляко протидіяв починанням Петра Могили: за королівським наказом закрилися училищні колонії у Вінниці та в Гощі – право мати їх, так само як і право на самоврядування, а також на викладання богослів’я належало лише академіям. Та попри це, до Києво-Могилянської колегії, яка була позастановим навчальним закладом, звідусіль потягнулися молоді люди, спраглі знань. Це засвідчило відповідний рівень свідомості суспільства, здатного оцінити всю важливість освіченості у справі оборони власної самобутності. Високий престиж і, зрештою, усвідомлення практичних переваг освіченості спричиняє ситуацію, яку з подивом констатували іноземні мандрівники: в Україні грамотність практично ніколи не була привілеєм вузького кола людей.

Прихильники академії роблять непоодинокі спроби перетворити її на університет, для чого пропонують відкрити додаткові факультети, зокрема правничий, медичний, математичний. Потужна база для цього вже була готова: вивчення природничих наук (астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та ін.) у КМА було започатковане через поступове відокремлення їх від філософії. Природничі знання, які і доти давала академія, вивчення творів Ібн-Сіни, Везалія, Бекона, Гіпократа, а також досконале знання латини та комунікативних мов часто підштовхували здібних випускників до поглибленого вивчення медицини за кордоном. Вони йшли навчатися до медичних закладів Європи, а з другої пол. XVIII ст. – i до Госпітальних шкіл Росії.

Професія лікаря все більше приваблювала українців: у ХVIII ст. в університетах Західної Європи захистили дисертації 62 вчені з України, ще вісім – у Росії наприкінці століття. За дослідженнями В. Плюща, українські вчені-медики в ХVIII ст. написали 322 наукові праці, не враховуючи докторських дисертацій, причому більше 200 рукописних праць з медицини – у другій половині ХVIII ст.

1661 р. львівському єзуїтському колегіуму було надано статус академії з правами університету. Утворення у Львові осередку вищої освіти стало наслідком перемовин на найвищому на той час рівні між керівниками двох держав – королем Яном Казимиром та гетьманом Іваном Виговським. Дотримуючись Гадяцької угоди 1658 р., Ян Казимир підписав диплом про створення університету у Львові. У королівському документі були вказані спеціальності, за якими мало проводитися викладання у Львівському університеті, серед них, зокрема, лікарська. Медична освіта на той час була пріоритетною справою (населення постійно зазнавало величезних збитків через нескінченні війни та епідемії). Крім того, зростання зацікавленості медициною як наукою було закономірним наслідком поширення ренесансного антропоцентризму, унаслідок чого природничі науки дедалі тісніше пов’язувалися з філософією. На цій основі у Болонському університеті розвивалася філософська течія, яку італійський історик Карло Калькатера назвав гуманістичним натуралізмом медиків. Як доказ – цікаві для дослідження латиномовні твори вчених, походження та діяльність яких простежується в українсько-польському інтелектуальному просторі.

Аналіз наукових трактатів із медицини, астрономії, філософії Юрія Дрогобича, Касіяна Саковича, етнографічні описи Яна Ласіцького, з хімії та медицини Еразма Сикста (Мриголода), Фаустина Ґродзіцького про піротехніку (конспект Ігнатія Богатка) дасть більш чітке уявлення про рівень наукових знань у різних галузях, їх поширення в українських землях, а також про коло зацікавлень учених того часу, виражальні засоби, якими вони послуговувалися для передачі своїх ідей та роздумів. Одним із вчених широких зацікавлень був Ян Петрицій (1592–1641) – ерудит, медик, письменник з українських етнічних земель, докторський ступінь здобув у Болоньї, 1621 р. став професором медицини і красномовства у Краківській академії, через рік отримав тут посаду офіційного історіографа. Серед його творів – Historia rerum in Polonia gesta­rum anno 1620, Comitia Sapie­ntium (1628), Princeps Polonus (1633) з присвятою Владиславу Заславському. Окрім численних творів виразного гуманітарного спрямування, інтелектуальна спадщина Яна Петриція містить польськомовну розвідку «O wodach w Druż­ba­ku y Łęckowej – Про води Дружбака і Ленкови» (1635 р.).

Таке поєднання широких гуманітарних зацікавлень із серйозними природничими студіями, а до того ж – активна громадянська позиція, яка виявлялася якщо не в творах, то в біографії тогочасних учених, була річчю цілком звичайною. Бургомістр Львова, Еразм Сикст, який навчався у Кракові, ступінь доктора медицини здобув в Італії, упродовж 1614–1629 рр. був лікарем львівського католицького шпиталю, пізніше – професором медицини в Замойській академії, – автор низки наукових праць, найвідоміші з них присвячені водам у с. Шклі на Львівщині, медичним і філософським питанням (коментар трактату Геркулеса Саксонського про ковтун, творів Сенеки). Його праця про теплики «O cie­plicach we Skle, ksiąg troie» (Замостя, 1617) містить опис місцевості, наводить результати власноруч здійсненого хімічного аналізу термальних вод в околицях м. Дрогобича, пояснює їхні лікувальні властивості, пропагує грязелікування). Написана польською і 1617 р. видана у Замості, вона майже два століття лишалася актуальною, затребуваною та, вочевидь, унікальною. Це підтверджує її перевидання, здійснене 1780 р. – по суті, 2-га редакція, оскільки, за загальноєвропейською тенденцією того часу, текст був перекладений латиною.

Бальнеологічний трактат Еразма Сикста може служити зразком наукового стилю, хоч текст і позначений впливом своєї доби, що виявляється, передусім, в оформленні першого видання: після присвяти праці автором Янові Грабі з Острога, воєводі познанському, де Сикст говорить поміж іншим про важливість лікарського фаху, вміщено чотири вірші латинською мовою. Перший із них належить Шимону Шимоновичу, на думку якого «Nae multum, Op­time Sixte, nae satis plus, Thermarum tibi debeant fluenta – Не просто багато, а дуже багато, найкращий Сиксте, // Заборгували тобі теплики»; адже «Massa iners, pretia leui aestimatur // Donec officio manus peritae Educta e tenebris, et aucta luce – Маса необроблена, ціною невеликою цінується, // Доки не буде рукою досвідченою // Виведена з темряви і збагачена при світлі». Саме за це славить поет вченого, чиїми стараннями «Thermarum e tenebris fluenta prompta, // Atque edocta mederi ad artis usum // Illustrem sibi vendicant honorem: // Humanumque genus iuvare gaudent – Теплі струмки з темряви оприявнені, // А також вивчені для лікування, до мистецтва вживання // Несхитну собі присвоїли честь // І людський рід підтримувати раді» .

Аналіз посилань у працях Е. Сикста вражає не тільки глибиною знань автора у царині наукових досягнень стародавнього світу, а й обізнаністю з науковими працями Середньовіччя, Ренесансу та сучасності.

Автор наполягає на необхідності знання філософії лікарями і вважає неможливим вивчення медицини без достатнього оволодіння азами філософії:

«Medicina enim cum philosophia ita est conjuncta, ut duae sint quasi sorores germanae, secundum Tertulliani (Tertullianus in libro de anima) sententiam, ideo eum, qui solide de qualicunque in medicina re naturali velit, a philosiphia ordiri oportet, id quod et mihi conveniebat – Медицина з філософією пов’язані як дві рідні сестри, так їх називає Тертуліан у своїй книзі про душу: якщо хтось хоче ґрунтовно про якусь природну річ в медицині сказати, завжди мусить починати з філософії, з чим і я погодився».

Особливо переконливо цю тезу Сикст доводить у ґрунтовній праці «Commentarius medicus in L. Annaei Senecae opera – Медичний коментар до творів Л. Аннея Сенеки» (1627 р.).

Видання під назвою «Scientia artium militarium – Наука військових мистецтв» (1747 р.), було підготоване Ігнатієм Богатком, брацлавським мечником, волинським послом сейму 1764 р., підчашієм вінницьким. І. Богатко не був автором праці у звичайному розумінні цього поняття: як зазначається на титулі видання, курс військової справи, архітектури і піротехніки був написаний на підставі прослуханих лекцій Фаустина Ґродзіцького (одного з останніх ректорів Кам’янецького єзуїтського колегіуму, викладача арифметики, геометрії, статики, механіки, гідростатики, перспективи, цивільної та військової архітектури, тактики й полеміки у Львівському єзуїтському колегіумі, згодом, з 1744 р. – першого керівника кафедри математики на філософському факультеті Львівського університету). Те, що автором наукового видання є не безпосередньо вчений-математик, а його учень, робить зазначений твір ще цікавішим матеріалом для аналізу еволюції інтелектуальної прози у давній українській літературі.

У передмові І. Богатко не проминає нагоди, коментуючи напружену політичну обстановку і наміри найближчих сусідів Польщі, наголосити на важливості викладеного. Основний текст навчального курсу, що займає 113 стор., поділений на частини різного обсягу: «Архітектура» (30 с.), «Піротехніка» (129 с.), «Полеміка» (16 с.), «Тактика» (5 с.), «Перспектива» (6 с.). Останні 19 сторінок книжки – це ілюстрації, креслення з поясненнями. Частини чітко структуровані, поділені на 3–5 розділів, кожен з яких починається необхідними визначеннями. Обов’язковими частинами кожного розділу є схолії (scholion) – коментарі до окремих тез, навчальні завдання (problema), їхні різновиди та пояснення, як за незначних змін умов зміниться їхнє виконання (aliter), описи дослідів (experientia). Найоб’ємнішим розділом є «Піротехніка», що поділяється на військову та святкову. Може видатися дивним, чому в підручнику з військової справи так детально описується цивільне заняття, фактично, розвага. При цьому проф. Ґродзіцький – якщо не автор, то принаймні батько розглядуваного курсу – був аж ніяк не світською особою. Тут слід враховувати те особливе місце, яке займали феєрверки у бароковій культурі XVIII ст. – без них не обходилося жодне свято чи урочиста подія. Вочевидь, це яскраве видовище припало до душі людині епохи бароко з її симпатією до всього бурхливого, нестримного, що притаманне діонісійському типу культури. Саме тому pyrоtechnika festiva впевнено зайняла своє місце серед навчальних дисциплін – як ми бачимо на прикладі Львівського єзуїтського колегіуму.

Знайомлячись із цими роботами, порівнюючи їх з трактатами тогочасних іноземних авторів, доводиться погодитись, що тільки наприкінці XVII ст. європейська наука остаточно усвідомила свою самостійність як форма людської діяльності, а наукове мислення та метод його втілення в літературі – науковий стиль, – сполучаючись, поступово здобувають право називатися науковими працями, а не інтелектуальною прозою.

У космополітичній інтелектуальній сфері Європи того часу, де порозуміння значно легше виникало, скажімо, між представниками одного роду занять з різних країн, аніж між співвітчизниками ученим і селянином, Павло Русин Кроснянин – не єдиний з новолатинських письменників, хто власним іменем підкреслював свою належність до України-Русі: Григорій Чуй Русин із Самбора, Георгій Тичинський Рутенець, Іван Туробінський Рутенець, Станіслав Оріховський Роксолан, Юрій Дрогобич з Русі тощо. Згадані культурні діячі здобували освіту у закордонних університетах, деякі з них із часом займали там викладацькі і керівні посади, а їхня незмінна вказівка на власне русинство могла бути першим паростком національної свідомості на ґрунті регіонального патріотизму. Поруч з послідовним підкресленням своєї належності до України-Русі не менш вагомою причиною для віднесення автора до вітчизняної літератури є патріотична тематика.

Яскравим прикладом може слугувати творчість поета Себастіана Кленовича («Роксоланія»). Він народився близько 1550 р. у м. Каліші, походив із міщан. Замолоду мешкав у Львові, згодом переїхав до Любліна, де служив у міському уряді, був бургомістром. Деякий час викладав у Замості. За твір «Перший виступ проти єзуїтів» зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті (1602 р.). Найвизначнішим його твором вважається латиномовна поема «Роксоланія», текст якої густо пересипаний транслітерованими словами української мови – прийом, який використовується для створення місцевого колориту: colassa (коляска), brynza (бринза), cerqua (церква), pobratymus (побратим) тощо. Окремі її розділи, попри поетичну форму, є цікавими етнографічними замальовками, загалом поема сповнена любові до землі, на якій виріс, і до людей, серед яких мешкав митець.

Доцільність віднесення до давньої української літератури письменників українсько-польської, польсько-української, українсько-білорусько-литовсько-польської (у різних варіаціях) літературних спільнот підкреслював ще І. Франко:

«Чинимо се не з жадної національної амбіції, що ось-то у нас яке старе та багате письменство, а просто тому, що вважаємо історію літератури образом духовного розвою нації, який ніколи не підлягав і не підлягає якійсь одній формулі (…)».

Проте, націоналізуючи загальноєвропейську спадщину, слід бути дуже обережним: віднесеність митця до різних літератур не викликатиме подиву, якщо враховувати культурно-політичні контексти доби. Недарма в останні десятиліття у східноєвропейському літературознавстві виник і закріпився коректний термін «письменство українсько-польського порубіжжя».

Ґрунтовна праця Ольги Савчук (Циганок) присвячена вивченню творчості українсько-польського поета Павла Русина із Кросна як матеріалу на користь тези про утвердження у XVI–XVIII ст. елементів гуманістичного віршування в Україні, насамперед, у поезії шкільного класицизму. Не менш цінним внеском в українську неолатиністику стала монографія О. Савчук «З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI–XVIII ст.», у якій розглядаються такі важливі питання як новолатинська література в Україні: проблеми та перспективи дослідження, національна належність латиномовних поетів-русинів, ренесансний гуманізм і Відродження в Україні, рецепція українською бароковою літературою окремих елементів новолатинської поезії; друкується низка латиномовних віршів, які слугували ілюстративним матеріалом у курсах київських поетик.

На думку багатьох сучасних дослідників, до белетристики на початку окресленого періоду відносили передусім написане віршами (поезія і драма), прозові твори водночас виконували науково-інформативні та літературно-художні функції. Автори передмови до антології української поезії XVII ст. висловлюються недвозначно: «Художньою літературою в цей час вважалася тільки поезія».

Серед найбільш відомих нині латиномовних поетів, чий творчий доробок введений до наукового обігу – Павло Русин із Кросна. Він народився близько 1470 р. на землях, заселених лемками. Навчався у Грайсвальдському університеті (Німеччина), викладав у Краківській академії. Був видавцем, мав свою поетичну школу, виховав кілька відомих поетів (Яна з Вислиці, Яна Дантишека), навчав Миколая Коперника. 1509 р. видав книгу поезій «Пісні Павла Русина з Кросна», яка містила такі рядки: «Хто б чув про міць володарів могутніх, // Хто б сьогодні знав про вождів діяння, // Хто б згадав про них, коли б віщий лірник // Їх не уславив?» . Павло Русин підхоплює поширений мотив, лаконічно сформульований ще у сиву давнину: «Ars longa, vita brevis est – Життя коротке, а мистецтво вічне». Усвідомлюючи відповідальність місії поета у віках, наставник закликає свого вихованця Яна Вислицького: «Пильним же в праці тій будь, // У мистецтві не схиб ні на волос, // Щоб ані плямки ніде твір величавий не мав».

Вірші Кроснянина здатні легко спростувати поверхове судження про українську латиномовну поезію, як про «холодний риторичний скляний блиск розуму, який хибує лише на одне – відсутність живого, щирого уособлення, а отже, істинної поезії». Характерна ознака поезії того часу – паралельне використання християнських та античних (поганських) образів стало ще однією причиною дошкульної критики з уст пізніших дослідників, які без урахування контексту доби закидали авторам XVI–XVIII ст. еклектичність, алогічність, невміння витримувати стиль і навіть поганий смак. Справді неймовірні з сучасної точки зору поєднання звучали для тогочасного інтелектуала цілком природно: «Гімн чи сапфічний вірш Павла Кроснянина, прихильника Аполлона і Вакха, на день пасхальний про очищення підземного царства». Подібні тексти аж ніяк не були жонглюванням ваговитими холодними образами-ідолами, швидше це була своєрідна інтелектуальна гра, в якій не мало особливого значення, християнськими чи язичницькими були ці образи, головне – розчулити, схвилювати, вразити читача. Щоб адекватно оцінювати давню літературу, слід пам’ятати: її автори були представниками особливого типу мислення, ними була витворена оригінальна концепція світу, суспільства, людини, багато в чому відмінна від теперішньої, попри спадкоємний зв’язок.

Особливості розвитку українського віршування кін. XVІ – поч. XVII ст. розглядаються у роботі Миколи Сулими. Віталій Маслюк у своїй монографії досліджує поняття поезії і художньої прози в українських латиномовних поетиках і риториках того часу, а також вчення про ритміко-метричну структуру віршованої мови, стилістичну теорію професорів українських шкіл XVІI– пер. пол. XVIIІ ст.; значну увагу автор приділяє питанню стилю бароко.

У 2001 р. була перевидана праця Григорія Сивоконя «Давні українські поетики», у якій простежується перехід в українській літературі від античної квантитативної версифікації до силабічного віршування, що відбувався у XVII – пер. пол. XVІII ст., а також велика увага приділяється розгляду основних відмінностей схоластики і класицизму. Аналізуючи цю проблему, вчений зазначає, що одна з відмінностей у поглядах схоластів та класицистів полягала у ставленні до використання античного міфологічного матеріалу: на думку перших, поетичний твір не слід перенасичувати міфологічними іменами, другі ж пізніше усіляко заохочували цей процес. Класицистичні поетики, на відміну від попередніх часів, вимагають від автора чіткого виконання численних жорстких норм певного поетичного виду.

Значенню античної спадщини у становленні нової української літератури присвячена робота Юрія Микитенка. Глибокий історичний екскурс, здійснений дослідником у першому розділі, приводить його до висновків про виключне культурне значення Візантії, «що поєднала античність і середньовічні європейські культури, в тому числі й руську». Проте, віддаючи належне грецькому впливу, на нашу думку, Ю. Микитенко приділяє недостатню увагу розвитку римських традицій: простежуючи «сліди греко-римських впливів», дослідник обмежується східним (Візантія) напрямом; продовження античних літературних традицій зі значною перевагою ілюструється греко-візантійськими прикладами. Твердження на зразок: «латинська і грецька мови практикували на Україні аж до кінця XVIII ст.» видаються нам занадто лаконічними і здатними створити однобоке враження у читача про міру поширеності класичних мов в Україні того часу.

Зазначаючи, що увагу освічених українців привернули ідеї ренесансного гуманізму , Ю. Микитенко торкається складної проб­леми нашого літературознавства – впливу Відродження на україн­ську культуру кін. XVI– поч. XVII ст. Нині існування переконливих проявів цієї культурної епохи у східнослов’янському світі вже не заперечується. Однак навряд чи варто говорити про Відродження як окремий період культурного розвитку в Україні – на це вказував ще Д. Чижевський; такої ж думки притримуються сучасні дослідники, зокрема Д. Наливайко, В. Крекотень, О. Мильников, які визначають той етап як

«один – ренесансно-бароковий: українське бароко, виконуючи свої питомі функції, водночас довиконувало і виконувало функції Ренесансу у барокових формах».

При цьому О. Савчук (Циганок) справедливо застерігає від надмірного захоплення ренесансно-бароковою проблематикою на шкоду висвітленню питання класицизму, існування якого в українській літературі сьогодні так само очевидне.

За теорією Юрія Павленка, Україна (разом з Білоруссю) належить до Західно-православної субцивілізації Православно-Східнослов’янської цивілізації (Макрохристиянський цивілізаційний світ). Користуючись, можливо, дещо громіздкою термінологією цього вченого, західно-православна, українсько-білоруська субцивілізація, взаємодіючи з периферійними, польсько-литовськими формами Західного світу, «виробила оптимальний для свого часу духовно-культурний синтез власної традиції із західною, переважно бароковою культурою (…) Провідна роль у цьому належить Києву».

Специфічною особливістю розвитку Бароко (і в Україні це простежується особливо чітко) є те, що його пізній період переплітається із Просвітництвом (XVII–XVIII ст.). Таким чином, ренесансна ідея людини поєднується із просвітницьким культом розуму, а історичні обставини наштовхують на аналіз індивідуальності в умовах виконання нею надособистісної ролі – ватажка, героя чи генія.

Вітчизняні гуманісти сприймають історію як вмістилище людського досвіду і радять учитися на прикладах видатних особистостей. А проте у них, за античною традицією, над історією та філософією височить поезія. М. Довгалевський та низка інших київських авторів барокових поетик поділяли етикетну поезію на епос та лірику. За цією класифікацією, до епічного жанру належала поезія з нагоди дня народження (poёsia genethliaca), весільна (p. epitha­lamica), поховальна (p. epicedia), поезія вдячності (p. eucharistica), енкомії – похвальні віршовані промови (p. encomiastiсa), прокляття (dirae), привітальні твори (p. paramithetica), хвала наукам (p. pa­th­e­tica), а до ліричного – оду, дифірамб, гімн, пеан. У тогочасній літературно-естетичній атмосфері з’являлися, скажімо, епіталами, у яких важко визначити, кого більше величає автор – молодят чи їхніх звитяжних предків. Так, у творі Віктора Скервіна «Львівський гіменей» (1670 р.) автор натхненно перелічує живих і померлих родичів нареченого, присвятивши їм окремі частини: «Микола», «Андрій», «Іван» та ін.; описує їхні подвиги і лише в кінці додає невеликий розділ «Натхнення віршувати», знову згадуючи про подію, з приводу якої написано вірш.

Майже неодмінними є «перевдягання» сучасників і співвітчизників в античні шати, а також всілякі географічні, історичні та міфологічні зміщення. В епіталамі Лукаша Словицького «Лови кохання на Вепра і Левицю» (1669 р.) Вепр (наречений) та Левиця (наречена) розгулювали просторами Малої Польщі, аж поки їх не підстерегло кохання. Тут також згадуються інші боги та герої: Юпітер, Вулкан, Адоніс, Пілад, Орест, Александр Македонський. Текст прикрашають численні ремінісценції із творів античних поетів (найвідоміша – «Omnia vincit honor – Над усім панує честь» походить від Овідієвого «Omnia vincit amor – Все перемагає любов»).

Культивування численних різновидів етикетної поезії та прози – характерний вияв ренесансного антропоцентризму. На тлі надзвичайно важливих історичних подій героїко-патріотична тема в літературі посідає провідне місце і не лише не поступається похвальному жанрові, а найчастіше включає його. Поширення набувають енкомії, які прославляють окремий звитяжний вчинок героя або його чесноту. Прозові промови такого ж змісту у риториках називалися панегіриками (pane­gyrici). В українській літературі до 30-х рр. XVII ст. енкомії писали переважно книжною українською, Петро Могила вводить серед київських письменників звичай віншувати своїх співвітчизників польською та латиною. Низки енкоміїв та панегіриків свого часу удостоївся ректор Києво-Могилянській академії Йоасаф Кроковський: «Визначні почесті у День народження» (1708 р.) Івана Нарольського, «Дім благочестя» (1708 р.) Андрія Хмарного та ін. Проте, за твердженням О. Левицького, найбільшу славу панегіриста у стінах КМА здобув Стефан Яворський. Відомими творцями похвальних віршів того часу були Гнат Бузановський, Олександр Бучинський-Яскольд, Опанас Заруцький, Михайло Козачинський, Пилип Орлик, Микита Соколовський.

Оскільки етикетній поезії нами було присвячене окреме дисертаційне дослідження, не будемо на ній тут зупинятися. Що ж до прози, то, подібно до поезії, вона поділялася на панегірики, епіталами, генетліакони, епіцедії, патетичні твори, парамітетику, евхаристику. Характерними для більшості проаналізованих нами творів притаманним є поєднання поезії і прози та двомовність в одному творі. На думку Катерини Борисенко, багатомовність якнайкраще пасувала етикетній літературі, адже її автори, оспівуючи (або ганячи) певну особу, «прагнули, щоб слава полинула світом» , і нерідко публікували свої творіння двома, або й трьома мовами одночасно.

У навчальному курсі красномовства, створеному та прочитаному для студентів Києво-Могилянської академії у 1705–1709 рр. Теофаном Прокоповичем, велика увага приділяється епідиктичному (похвальному) красномовству. Автор наголошує на тому, що суть мистецтва похвали полягає не у брехні, а в ампліфікації (нагромадженні) позитивних рис, у пишності, дотепності, вишуканості стилю. «Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування». Т. Прокопович радить майбутнім поетам і риторам бути поміркованими у виборі словесних прикрас, закликає виявляти щирість – пуста, незграбна хвала гірша за насмішку, він застерігає від вживання химерних висловів, невдалих дотепів, переобтяження форми. Все це – чіткі ознаки віддалення від барокового стилю, пошуку нових виражальних методів, а отже, перші паростки класицизму.

Весільна промова, за словами Теофана Прокоповича, має справляти враження, що промовляє «не людина, сповнена радості, а сама радість». Саме таке враження справляє епіталама Андрія Абрека «Сонце після хмар», написана з нагоди шлюбу між Олександром Конецпольським та Йоганною-Барбарою Замойською. Як для весільного віншування – початок більше ніж несподіваний – дві перші сторінки присвячені ушануванню пам’яті покійної матері нареченої, Катерини Замойської, яка померла того ж таки року. Врешті, автор каже, що «м’які тіні не вічно хочуть бути оплакувані», а після найбільшої зливи ще ясніше погіддя. На наступних двох десятках сторінок А. Абрек перелічує видатних родичів подружжя: Тома Замойський, Ян Замойський, Конецпольські, Любомирські, Острозькі (а також згадуються ті, кому вони рівні – Тарнавські, Гербурти, Заславські, Одровонжі, Костки), прославляє плоди їхньої діяльності, націленої на славу і користь батьківщини, вшановує короля; знаходить численні паралелі в античній і вітчизняній історії, цитує відомих авторів. Головна ідея твору: сім’я – опора держави, тлумачиться надособистісно, автор виявляє масштабне мислення, торкається суспільно-історичних питань. Загалом твір професора Абрека бездоганно витриманий у напівофіційному стилі, адже він є вітанням ректора академії, а не родича. Водночас теплота у ставленні до молодят, особливо до нареченої, яку, імовірно він знав з дитинства, виражена в делікатній увазі до смутку, яким оповиті спогади Йоганни-Барбари про недавню втрату.

Епіцедій, за вимогами поетик, має змальовувати особу бездоганною, адже в поховальній промові

«не лишається жодного місця для недоліків, які б могли знеславити майбутнє життя, і вона досконала, тому що не можна вже нічого додати до минулих чеснот, і вона, здається правдива й щира, бо (…) немає жодного підозріння в підлабузництві».

Ілюстрацією може слугувати ще одне творіння А. Абрека, «Mu­lier sapiens, … Catharina Zamoscia (…) – Жінка мудра (...) Катерина Замойська (...)» (1642 р.), епіцедій на смерть Катерини Замойсь­кої (Острозької). Основний мотив епіцедію – похвала мудрості жінки, померлої в розквіті літ. Мудрість автор тлумачить як розум, осяяний побожністю, саме вона – визначальна якість шляхетної Ка­терини Замойської, «незрівняної матері сімейства», «приємної і найсолодшої родоначальниці», «цієї героїні». А. Абрек розповідає, як «жінка богобоязна, жінка доброчесна (...) сходинами життя: дівчина, дружина, вдова – пройшла» і що «цієї мудрої жінки, будівниці свого дому, сила і розум, благословенні незліченну кількість разів, повнилися».

Автор відкидає думку про те, що мудрість менш властива жіночій статі, і, на підтвердження слів Марка Аврелія, заявляє, що Катерина Замойська – одна з тих, про кого казав давній філософ: настануть часи, «коли ми матимемо дуже багато високоосвічених жінок, і водночас скільки ж чоловіків-невігласів» . Він цитує слова Сенеки: «Що відчуваю, те кажу, що кажу, те відчуваю, тож, не відрізняється сказане мною від мого життя» і доводить, що під цим життєвим гаслом справжнього мудреця прожила свій короткий вік Катерина Замойська.

Привітання шанованих гостей (парамітетика) – це радість від довгоочікуваної зустрічі, від того, що чутка про приїзд виявилася правдивою; хвилювання заважає господарям переказати свої почуття, адже наша душа завжди перебуває з любою людиною, та нарешті вона повернулася до нас. Прикладом такого твору слугує «Campus intra et supra campum... – Поле серед і понад полем...» (1676 р.), написаний Мартином Анчевським, королівським секретарем і лікарем, консулом міста Львова, митрополії руської. Після заголовка, який декларує центральні образи (поле слави, король-лев), епіграфи, що ними традиційно розпочинається парамітетика (тут їх чотири), детальніше тлумачать значення образів: «У полі Ма­рсовім виявив себе Октавіан Август, який чужоземної і громадянської війни загасив полум’я і в імперії найщасливішій був» (Ціцерон); «Прийняла від поля родовита Польща ім’я, // Право на це поле сама лише слава має» та ін. Подальший текст – це чергування прози та поезії, яка, за загальним обсягом, домінує.

Мартин Анчевський виявляє неабияку винахідливість у компонуванні частин: 13 елогіїв, назва кожного з яких розпочинається однаково – «Лев у полі...» послідовно оспівують чесноти і звершення короля, також він вкладає поетичні рядки в уста «міського сенату львівського чи консулів 12-ти», а також від громади міста, поділеної, з сучасної точки зору, доволі дивно – за змішаним соціально-національно-віросповідним принципом: «Звернення від станів і націй львівських: від 12-ти лавників, 40-а мужів, вірменів, греко-русинів». «Греко-русини» при цьому нібито кажуть: «У полі твоєму, Королю Великий, важче за смерть // Нації греко-руській наслідувати греків, видається». Якщо зважити, що в цьому етикетному творі поле – це поетична назва Польщі (поле слави, де вершить подвиги король-лев), а в суспільно-політичному лексиконі того часу православ’я означалося як руська або грецька віра, то стає цілком ясним зміст рядків, якими русини, основні мешканці Руського воєводства вітають приїзд короля і запевняють, що наслідувати греків, тобто притримуватися східного християнського обряду, їм у Польщі «важче за смерть», ніби запевняли короля у своїй покірності.

Описуючи історичних осіб, автори етикетної літератури змальовували їх такими, якими вони мали б бути, не лише згідно з літературною настановою – іноді їх до цього спонукали до цього життєві обставини. Як приклад, епіталама студента львівського єзуїтського колегіуму, згодом міського посадовця, Михайла Злоторовича «Знамення найщасливішого майбутнього шлюбу між удатним доктором філософії та медицини Андрієм Шимоновичем та рівною йому за знатністю панянкою Ганною Анчевською, прекрасною донькою пана Мартина Никанора Анчевського, доктора філософії та медицини […]» (1670 р.). Поема розділена на десять частин, у яких віншування подружжю виголошують рідний Львів, герби молодят – батькам нареченої, один одному, їхні обручки, весільні хороми, поріг, стіл, бенкетники і львівська громада. У геральдичній преамбулі своєї епіталами Михайло Злоторович уділяє два рядки гербу нареченого («Ні, не шукай ти шляхів, щоб віки золоті повернути, // Серп твій потрійний ожини Сатурна ужне» і втричі більше – «На герб шляхетної панянки Ганни Анчевської», порівнюючи лева, зображеного на гербі «Анчевія», із римським гусаком, який нібито врятував Рим, та констатуючи, що лев – кращий оборонець міських мурів. Це другий знак, яким Злоторович натякає на більшу значущість роду Анчевських, перший – у заголовку епіталами, де вказуються імена не лише молодят, а й батька нареченої, пана Мартина-Никанора Анчевського, доктора філософії та медицини etc etc. Хоча формально Михайло Злоторович згадує свого нового родича з належною шанобливістю, важко позбутися відчуття, що респект адресується не А. Шимоновичу особисто, а нареченому Г. Анчевської взагалі, хоча в одній із частин поет вдається до поширеної алегорії і, наголошуючи однакову якість золотих кілець, потверджує рівність подружжя: «Небесний суд їм присудив // Буть рівними – достоту, // Як золото і самоцвіт, // Як самоцвіт і злото».

Численні натяки на менш знатне походження, імовірно, молодий лікар сприймав не надто серйозно – узяти хоч би рядки про Анчевського лева, що захистить і доньку, і громаду: адже львів’яни не могли не пам’ятати, як із наближенням військ Б. Хмельницького й Тугай-Бея в 1648 р. Мартин Никанор Анчевський залишив місто, нібито щоб лікувати недужу пані Краковську, насправді – через притаманну йому легкодухість, що підтверджують інші подробиці його біографії. Зате кожен королівський візит до руської столиці посадовець і багатій Анчевський удостоював пишномовної салютації, яку виголошував у перших рядах тих, хто вітали приїзд монарха. Водночас, коли 1672 р. турки вимагали за зняття облоги Львова 80 тис. дукатів, а зубожіла громада, яка не змогла назбирати й половини цієї суми, мусила дати заручників з-поміж своїх знатних громадян, першим у переліку добровільних полонених опинився персонаж зі згаданої епіталами – Андрій Шимонович. Він повернувся додому за два роки, і коли 1674 р. «звільнилося одне місце райці , на нього одноголосно обрали за патріотичну посвяту доктора філософії й медицини Андрія Шимо­но­вича». Цікаву подробицю його перебування в турецькій неволі повідомляє львівський історик Луція Харевічева: дружина Шимоновича, Ганна, довідавшись, що він захворів, коштом чималих зусиль навідала його в Кам’янці, перевдягнувшись у купця.

Порівняння поетичних образів епіталами з тим, що збереглося про цих людей у прозі, здатне викликати іронічну посмішку. Якщо не мати у своєму розпорядженні нічого більше, окрім тексту епіталами Михайла Злоторовича, Мартин Никанор Анчевський постане перед читачем звитяжцем, який понад усе вболіває про безпеку і добробут Львова, а отже, сприяє міці усієї держави, дбає про благополуччя своєї дочки та зятя, усіляко опікає їх; Ганна Анчевська виглядає юною покірливою особою, із уст якої, коли їй надається слово, лунають нескінченні похвали своєму Анчевському сонцю, Анчевському леву, що і захистить, і надасть притулок, бо ж шляхетність – здавна основна прикмета цього роду. Час від часу літературна тінь Ганни киває у бік свого нареченого, нахвалюючи його батьку і називаючи здебільшого, за основним зображенням на гербі, потрійним серпом. Андрій Шимонович жодного разу не здобувається на пряму мову, промовляє в один голос зі своєю дружиною в частинах «Знак від молодят місту», «Знак від гербів молодят вельмишановним батькам нареченої», і навіть у частині, де до нареченої звертається герб нареченого, про Шимоновича йдеться в третій особі «Леве Анчевський, хочеш свідчень міцної любові? // Як запоруку маєш Андріїв трисерп»; завдяки цьому він справляє враження невиразної особистості, млявого пристосуванця до обставин, який вдалим одруженням позбувається цілої низки власних проблем, передусім недостатньої знатності і заможності.

Однак такі результати загалом очікувані: по-перше, твори, написані на замовлення (особисте чи соціальне), завжди тенденційні, а їхні автори упереджені за визначенням – для того, щоб оцінити міру достовірності інформації щодо реальних історичних осіб, потрібно порівнювати в межах одного жанру (панегірик і панегірик, щоденник і щоденник тощо). Величання на зразок «Усе найкраще у майбутнього шлюбу» придатні для цікавих і глибоких досліджень, але дивно було б дошукуватися у них голої правди про зображуваних. Майстерно виплетені словеса привертають увагу до особи, кличуть дізнатися про її діяння з інших джерел, а далі – що, чому і як перебільшено, приховано чи підправлено автором. Чому ця епіталама продовжує приваблювати навіть після того, як ми дізналися, наскільки неточно він відображає реальність? Можливо, тому, що художній твір не зобов’язаний бути джерелом історичних відомостей. Це історик, за словами Н. Яковенко, є невільником джерела. А перед нами – таки твір елітарного мистецтва, написаний талановитою рукою латиномовного автора XVII ст. .

Отож, причина виникнення і сюжетно-композиційний стрижень етикетних творів – події з людського життя. Саме ця запорука нескінченності, тільки в більшому масштабі, – опис важливих подій у громадському житті і вчинків визначних осіб – ріднить етикетну літературу з історіографією. Про тісний сплав історіографії з етикетною літературою (коли формально історіографічний твір писався з метою розхвалити учасника певних подій, або рідше – арсенал мовно-стилістичних та жанрово-композиційних прийомів етикетної літератури застосовувався автором для звеличення історичної події) свідчить, зокрема, твір Андрія Абрека Львів’янина «10 жовтня року 1621, або Пам’ятка звитяги і слави...» .

Згаданий твір «10 жовтня року 1621, або Пам’ятка звитяги і слави...», оспівував значну козацько-польську перемогу над Туреччиною, у результаті якої турецький султан Осман II був змушений припинити війну, а також згорнути грандіозні плани про завоювання України, Польщі, а згодом і всієї Центральної Європи. Льві­в’я­нин смиренно визнає у назві, що перемога була здобута лише «за допомоги Саваофа, за найсправжнісінького сприяння Богорівної Діви, молитвами божественних опікунів королівства найдієвішими». Якщо це – цілком традиційний тогочасний риторичний прийом, то присвята твору не конкретній особі, а «на вічну нащадків пам’ять і для наслідування ляській крові» є новацією, виявом ширшого осмислення історичних подій, що підтверджує подальший текст.

Вибір мови припав на латину недарма – для того, щоб слова, виголошені «привселюдно, в Амфітеатрі ясного світу», були зрозумілі, вони мали прозвучати латинською. Як і належить в етикетному творі, автор вдається до топосу визнання власної незначущості: «Однак я, з витонченістю близько знайомий, побоюватися можу звинувачень у тому, чи не було завеликою для моєї натури обіцянкою створення Монумента і тягар цей узятий – чи рівні йому мої плечі». А. Абрек стверджує, що його наснажує любов до рідної землі, і, порівнюючи себе з Ціцероном, якого вважали батьком батьківщини, просить звати його слугою і рабом власної батьківщини.

Письменник присвятив свій твір синам Якова Собезького, «Марку та Івану, ... для найвищої діяльності на користь церкви Божої та Батьківщини народженим, покровителям своїм особливим» і так пояснив, чому саме до них, «польських Кастора і Полукса», він звертається: причина не лише в родовитості юнаків – вони гідні слави за особисту хоробрість, виявлену «для подібності з Марсом». В основному тексті «Пам’ятки звитяги і слави» А. Абрек шкодує, що шляхетна молодь так мало знає про діяння своїх пращурів, адже вона – це майбутнє країни, тому має знати, як захищати і прикрашати батьківщину, а для цього потрібні приклади, які б захоплювали і вели. Письменник заявляє, що бажає увіковічнити перемогу в Хотинській битві «для того, щоб видно було майбутньому, що для наслідування брати». Нащадки повинні переймати у своїх батьків все краще, а не залишатися довіку чистою дошкою. Однак, шкодує автор, нерідко буває, «що часто ми, обтяжені лихим, у спадок нащадкам передаємо хто хвороби, хто – погані звички від батьків».

Загалом увесь твір пройнятий ідеєю переконати читача у винятковому значенні, яке мають знання, виховання на добрих прикладах, а отже, вивчення історії в людському житті. Оскільки Андрій Абрек присвятив усе своє життя навчанню і вихованню студентів, така авторська позиція мала під собою як суб’єктивне, так і об’єктивне підґрунтя: в інтелектуальній сфері Європи практично в цей час (сер. XVII ст.) оформлюється ідейна течія Просвітництва, з притаманною їй домінантою раціоналізму та культом освіченості. Таким чином, історія, що з античних часів вважалася за вчительку життя, посідає особливе місце серед гуманітарних наук. Професор Абрек вбачає в історії скарбницю добрих прикладів і зразків, хто не вчить її – не розвивається: «У цьому недоліку був звинувачений Солон Сацердотом Єгипетським при Платоні: «О Солоне-Солоне! Ви, греки, – вічні діти, нема жодного в Греції старого. І ось чому завжди юним є ваше серце: в ньому немає ніякої давньої думки зі старовинних спогадів, жодної сивої мудрості». Значна інтертекстуальність «Пам’ятки звитяги і слави», де як претекст використовуються твори античних авторів, на наш погляд, зумовлена не стільки прагненням автора продемонструвати свою ерудицію, скільки є відображенням тогочасного способу виражати свої думки. На думку професора Абрека, людській природі властиво наслідувати, саме тому треба споруджувати обеліски, знаки, па­м’я­тники героям – як із каменю, так і словесні, оскільки для наслідування хай будуть у молоді лише найкращі приклади. Таким чином А. Абрек проливає світло на ще одне питання, з’ясування якого здатне допомогти нам краще зрозуміти світоглядні засади тогочасних інтелектуалів – наслідування і його роль у духовному розвитку людини. А також на прикладі власних творів доводить стійкість вимог навчальної методики «imitatio antiquorum».

Цей літературний твір також дає уявлення про політичні симпатії та антипатії автора. Як відомо, очолені гетьманом Петром Конашевичем козаки були активними учасниками кампанії і мали на меті здобути собі деякі привілеї та права для Православної церкви в Україні. Однак, усупереч наведеному на початку твору твердженню: «Від заснування міста (каже Лівій) надаються воїнам похвали – їм, не менше, ніж винагороді, радіють серця воїнів», на противагу щедрим похвалам польських воєначальників, їхніх німецьких союзників, папи римського як натхненника боротьби проти «азійського дракона», про значення участі козацького війська у Хотинській битві проф. Абрек пише дуже стисло. Письменник не забуває про безіменний подвиг простих чоловіків і жінок, які однаково рішуче стали на захист своєї землі, але не згадує про заслуги запорозців у здобутті перемоги. Більше за те, використовуючи поширений топос «молота і ковадла», він виказує острах при згадці про табір козацького війська: «почувалися ми, що між молотом і ковадлом опинилися».

Ще однією наслідувальною прикметою поезії XVI–XVIII ст. була сильна її риторизація, що виявлялася у використанні «загальних місць» – топосів. Топос – це готовий зразок вислову, його основні риси – повторюваність і традиційність. Топоси поділяються на дві категорії: фразеологічні звороти однакової форми і значення або синонімічні звороти не ідентичної форми. Зокрема, найпоширенішими є топоси «прославляння Чесноти», «викриття мінливості Фортуни», «похвала предків та їх діянь».

Попри величезну кількість текстів латинською мовою, перші відомі з яких виникають в Україні (чи створюються українцями за її межами) наприкінці XV, а останні – на початку XХ ст., наукових праць, у яких досліджується вітчизняна парость новолатинської літератури, поки що недостатньо. У минулому їх створенню перешкоджала багатолітня конфесійна і мовна упередженість у доборі матеріалу та ідеологічні рамки, що не дозволяли відносити твори, написані латинською мовою, до української літератури. Перші аргументовані спростування такого підходу зустрічаємо у В. Липинського, за яким, в Україні жила традиція, що «Русь стародавня» була двох вір – грецької та римської , в І. Лисяка-Рудницького, який доводив, що ані мова, ані віровизнання не є остаточним критерієм національної ідентифікації.

Багатомовність давньої української літератури – визнаний факт, який, на жаль, і досі незрідка ігнорується авторами підручників та навчальних програм. Одним із перших акцентував багатомовність давньої доби проф. М. Корпанюк, який ще на початку 90-х рр. включив до програми курсу давньої української літератури для вищої школи вивчення латино- та польськомовних творів. Оскільки опрацювання українськими філологами вітчизняних латиномовних надбань розпочалося з поетичних жанрів, у згаданій програмі пропонувалася для розгляду лише поезія (історична, буколічна, геральдична, деякі види етикетної – Павло Русин із Кросна, Микола Гусовський, Григорій Чуй-Русин, Себастіян Кленович, Адам Чаг­ров­ський), однак на той час це був важливий крок на шляху визнання належними до української літератури неукраїномовних творів.

Подальше розширення переліку імен латиномовних авторів, урізноманітнення розглянутих жанрів спостерігаємо в програмі курсу для студентів-філологів «Історія української літератури ХІ–XVIII ст.» (рецензенти: проф. Л. Задорожна, проф. Г. Мережинська, упорядник доц. Г. Усатенко). До розділу, присвяченого українській літературі латинською мовою, включено С. Оріховського Роксолана («Лист до Яна Франциска Коммендоні про самого себе», «Напучення польському королеві Сигізмунду Авґусту, «Промова у справі закону про целібат, виголошена на соборі Станіславом Оріховським Русином»), П. Русина з Кросна, Г. Тичинського, І. Туробінського (епіграми), С. Пекаліда («Про Острозьку війну»), М. Гусовського («Перемога над турками під Теребовлею», «Пісня про зубра»), С. Кленовича («Роксоланія»). Попри те, що часовий проміжок, вибраний для розгляду жанрово-тематичної системи латиномовної сторінки української літератури, дуже короткий (XV–XVI ст.), а тому охоплює переважно поезію (проза представлена творами С. Оріховського), програмою передбачається розгляд актуальних тоді і нині питань міжетнічних культурних взаємин, держави і людини, статусу митця в суспільстві тощо. У такому викладі студенти-філологи (спеціальність «Літературна творчість; українська мова і література»), для яких призначена ця програма, отримають цілком достатнє уявлення про латиномовну українську поезію.

Щодо прози й драматургії, створеної латинською мовою в Україні впродовж XVI–XIХ ст., то існуючі програми вищої школи відбивають стан їхньої дослідженості. Так, введені понад два десятки років тому до наукового обігу (перевидані, перекладені, прокоментовані) прозові твори С. Оріховського вже зайняли належне місце в університетських програмах. Нині ведеться активне опрацювання цілого пласту української латиномовної прози, у перспективі – драматургія.

Серед дослідників, у сфері наукових інтересів яких лежить історія української літератури, чимало тих, хто входить до авторського колективу сучасних навчальних програм для вищої школи, а також шкільних підручників. Це слушна нагода заповнити лакуни у знаннях молодого покоління про вітчизняну літературу, представити новітні наукові досягнення у приступній для початківців формі та зародити інтерес майбутніх дослідників до малодосліджених літературознавчих проблем. Але, за матеріалом тих шкільних підручників, котрі містять принаймні згадки про існування в українській літературі латиномовного періоду, може скластися хибне враження, що у цей час творилася майже виключно поезія, існування прози латинською мовою передбачається у деяких узагальнюючих формулюваннях та у рядках, присвячених Ю. Дрогобичу та С. Оріховському, про драматургію не йдеться взагалі. Це прямий наслідок того, що латиномовність не розглядається у згаданих книгах як важливий вияв розвитку української літератури. Надання дослідниками преференцій поезії почасти можна пояснити черговим на той час періодом її домінування в європейській літературі, а почасти – тим, що сучасна літературно-теоретична думка перебуває під впливом тодішньої, яка до власне художньої літератури відносила лише те, що написане віршами. Вибратися з полону стереотипів вдається лише В. Пахаренку:

«У добу бароко художню літературу розуміли значно ширше, ніж тепер. Зокрема, це поняття включало й такі жанри, як проповідь та історіографія (історичні праці про певну епоху)».

Попри культивовану на практиці синкретичність літературних жанрів у давній період літературного розвитку, в теоретико-літературних працях, починаючи з другої половини XVII ст., спостерігаємо наполегливі пошуки відмінностей, спроби розмежувати різні жанри та види:

«Поети, зрозуміла річ, зображуючи конфлікт, довше зупиняються на подробицях, тому що вони говорять не про військо взагалі, а рельєфно і поіменно показують багатьох учасників битв (...). А історик має показати в цілому, яка частина і як боролася, як довго й хоробро чинила опір».

Цю думку висловлює Теофан Прокопович у своєму трактаті про риторичне мистецтво. Хоча, за визнанням вчених-гуманістів доби Відродження, історик має бути безстороннім, нічого не вигадувати, писати лише правду, не керуючись ні дружбою, ні ненавистю, однак на сторінках історіописання того часу розквітає ідеалізуючий біографізм, який тісно сусідить із численними видами етикетної літератури.

Услід за Д. Наливайком беремося стверджувати, що історіографія належить до тогочасної системи літературних прозових жанрів, а отже, дослідження з історії давньої української літератури мають поширюватися не лише на ті твори, що, за сучасними уявленнями, належать до красного письменства, а й на історіографічні, публіцистичні, твори «літератури факту» (описи мандрівок, мемуари, листи, щоденники, послання, реляції, трактати тощо). Ці підвиди «поєднували у своїй структурі різні елементи і функції – як науково-інформативні, так і літературно-художні, грань між ними відзначалася великою рухливістю».

Користуючись таким розрізненням, зауважимо, що, наприклад, «Літопис подій у Південній Русі» Яна Юзефовича значно більшою мірою виконує науково-інформативні функції аніж «Потрійний Львів» Б. Зиморовича. І це пов’язано не лише з меншою кількістю художніх та риторичних прийомів, якими послуговується Ян-Тома Юзефович. Оповідь ведеться з 1614 р. по 1700 – рік призначення львівським архієпископом К. Зелінського, Юзефовичевого патрона. Текст поділений на розділи, які названі іменами львівських архієпископів, усередині розділів події висвітлюються в хронологічній послідовності: на першому місці – діяння самого архієпископа і все, що стосується церковного управління, а вже потім – визначні політичні події у Південній Русі та у Львові, наприкінці кожного року перелічені суспільні та стихійні лиха. Прикметно, що Юзефович в описі деяких років коментує вихід у світ літературних творів, які привернули його увагу.

У записі від 1672 р. про польсько-турецьку війну за Поділля Я. Юзефович іронічно коментує одну з праць Б. Зиморовича:

«Hanc oppugnationem Turcicam, supra alias antecedentibus an­nis periculosiorem, difficilioremque, qui nosse succinte cupit, legat libellum a Bartholomeo Zimorowicz, consule Leopoliensi, ad omnia hujus belli discrimina attendentis, qui cum alio consule, Gonsiorek dic­to, protunc proconsul, consilliis suis Leopolim e manibus asiatici tyranni eripuit servavitque, prout hoc suo opere (quamquam scirpis verborum repleto) testatur – Хто хоче дізнатися про цей турецький напад, за інші в попередні роки небезпечніший і важчий, хай читає книжечку Бартоломея Зиморовича, консула львівського, який виявив увагу до всіх злочинів тієї війни; вони з іншим консулом, Гонсьореком званим, тодішнім проконсулом, порадами своїми Львів із рук азійського тирана вихопили і врятували – як випливає з цієї його праці (хоча плетінням слів вона наповнена)».

На відміну від Б. Зиморовича, Ян Юзефович не акцентує національного питання – принаймні такою мірою, як автор «Потрійного Львова». Якщо Зиморовичів Львів поділяється на руський, німецький і польський, то для Юзефовича більш важливим є конфесійний поділ на catholici et schismatici. Перші боронять місто від напасті, другі готові піддатися, плекаючи надію (марну, як вважає літописець) на рятівника руської віри Хмельницького. Коли йдеться про національний склад мешканців Львова, найчастіше в літописі згадуються етноніми Polonus, Russicus (Ruthenus), Iudeus, Armeniacus.

Конфесійний поділ у ті часи нерідко ототожнювався з національною належністю і в очах тогочасної людини іноді мав навіть більше значення. Цікавим у літописі є опис складу делегації, направленої обложеним містом до Хмельницького:

«Abiere ergo ad castra: ex consulibus Andreas Wachlowicz, e scabinis Samuel Kuszewicz, ex Armenis Christophorus Sachnowicz, ex Ruthenis Paulus Ławryszewicz, e 40 viris Andreas Czechowicz, regens civitatis – Отже, пішли до військового табору із консулів: Андрій Вахлович, Самійло Кушевич – із лавників, із вірменів – Христофор Сахнович, із русинів – Павло Лавришевич, від 40 мужів – Андрій Чехович, управитель громади».

Отож, Вахлович, Кушевич, Чехович – представники різних верств громади характеризуються за посадами, а Лавришевич і Сахнович – за національною ознакою. Сумнівно, щоб читач мав за замовчуванням зараховувати високопосадовців до поляків, адже далі сказано, що про те, що від поляків і вірменів пішла «ex curiositate videndi assotiaverat sese multa juventus – лише допитлива молодь у супроводі». Вочевидь, це прояви певної індиферентності у національних питаннях, а також невизначеності меж поняття національність, наслідок змішування його з віровизнанням, а відтак – і з професією. Подібне спостерігається і в цитованій парамітетиці на приїзд Яна ІІІ «Поле серед і понад поле... від знатного і видатного Мартина Анчевського...». Славлячи королівські чесноти і звершення, автор вкладає поетичні рядки в уста представників «міського сенату львівського чи консулів 12-ти» і громади міста, поділеної, з сучасної точки зору, доволі дивно – за змішаним соціально-національно-віросповідним принципом: «Звернення від станів і націй львівських: від 12-ти лавників, 40-а мужів, вірменів, греко-русинів». У цьому зв’язку наведемо слова Наталі Яковенко, яка критично відгукується про «модернізаторські інтерпретаційні ухили, що їх свого часу запропонувала українська класична історіографія з позицій новітнього розуміння «духу й завдань нації» – абсолютно чужих добі, про яку йдеться».

З погляду вченої, така інтерпретація, зосереджена на доказах існування певного «національного» (мовного, релігійного, культурного) моноліту, не бере до уваги не тільки гетерогенність річпосполитського культурного простору, а й безсумнівний факт побутування у його рамках функціонально спеціалізованих субкультур, що мали надетнічний, надмовний і надконфесійний характер. Як приклади таких субкультур Н. Яковенко наводить політичну культуру «народу-шляхти», «шкільну» культуру, об’єднану спільним ключем освітньої комунікації – латинською мовою навчання, базовими підручниками й текстами для вивчення тощо».

Не лише Русь, а й Львів, міську громаду, церкву Ян Юзефович майже щоразу називає нашими. Аналіз контексту, в якому використовується цей присвійний займенник, здатний наблизити дослідника до відповіді на питання про національне самовизначення представників міської еліти. Так, епізод, описаний наприкінці 1649 р.:

«Cum reparata per medicos Leopolienses sanitate, rex Leopoli iter appararet, habitum germanicum, quo a teneris utebatur, depo­suit et polonum induit. Iucundum hoc erat aspectu tam Polonis, quam nost­rae civitati – Коли король завдяки львівським медикам здоро­в’я відновив і зі Львова в дорогу збирався, звичай німецький, яким змолоду користувався, полишив і польський перейняв. Приємним був цей вияв настільки польській, наскільки і нашій громаді», –

свідчить про те, що Ян Юзефович не ототожнює громаду Львова із польською. Недарма, описуючи життя й устрій давньої громади Львова польський історик початку минулого століття, Владислав Лозинський каже про існування «раси львівської», де grunt był ruski, ziarno ze wschodu i zachodu, kłos polski , і розвиває думку Б. Зиморовича про те, що siłę rasową dawnego mieszczaństwa lwowskiego ґрунтувалася на різноманітності її складників: з поєднання польського темпераменту, німецької метикованості й вірменської гарячої вдачі в руському тілі утворилася львівська кров і її особлива якість – «praepollentis sanguinis ubertas – могутньої крові урожайність».

Цільним є образ зовнішнього ворога, московитів, чия характеристика – послідовно негативна і тоді, коли вона лунає безпосередньо від Юзефовича, і коли він цитує інших хронікарів, зокрема очевидця двох облог, С. Кушевича. Московська позиція – облудна:

«Moschovia subito et innocenter bellum indicens, cui ut praetextus praeiret defensio religionis Russiae et patrocinium Russorum oppres­sorum speciosa vocabula vulgabantur – Москва несподівано і відкрито війну оголосила, приводом до якої оборона руської віри та заступництво народу пригнобленого – високі слова проголошувалися»,

її представники – грубі, люті, нездатні вести перемовини:

«Rediere ad suos internuntii, illosque super indigna sui apud Basilium tractatione, super prolatis crude verbis, crudioribus affectatis edocuerunt – Розповіли своїм посланці, що вони пішли від такої негідної промови Василія [Бутурліна], з його грубими словами і ще грубішим виглядом».

Аналіз латиномовної спадщини львівського письменства свідчить, що перед нами – продукт культурного порубіжжя, існування в якому від­бувалося за схемою, що її описала польська дослідниця М. Домбровська-Партика. Поліетнічна львівська громада (ско­ріше, Leopolis mul­ti­plex, а от його література – таки triplex: україно-, латино- і полономовна) упродовж століть залишалася яскравою ілюстрацією описаної моделі. Однак не варто пропускати повз дослідницьку увагу існування у порубіжному суспільстві такого типу певних суперечливих проявів. Дозволимо собі не погодитися з Ігорем Шевченком, який, характеризуючи творчість С. Кленовича, Ш. Шимоновича, братів Зиморовичів (Шимона і Бартоломея) та М. Шажинського, стверджує, що

«Реліґійні дискусії тих часів не відображені у творах згаданих п’яти авторів, ми там також не знайдемо і тіні почуття вищости, а тим більше неприязні щодо місцевого населення (як виняток, один раз такий акцент з’являється у Кльоновича стосовно гебреїв)».

Щодо «леополіфіла» С. Кленовича, то різкий випад на адресу місцевих євреїв займає 26 рядків в його «Роксоланії» (для порівняння, схвальна характеристика львівських вірменів займає наполовину менше, а нейтральна згадка про русинів обмежується двома рядками). Образи руських панн змальовано братами Зиморовичами справді дуже романтично, але в «Потрійному Львові» Бартоломея почуття вищості щодо місцевого населення виявляється абсолютно недвозначно, а свою неприязнь автор пояснює давньою поблажливістю, з якою руські керманичі через укладену Данилом Романовичем спілку зі скіфами (монголами) перетворили квітучу Русь на розбійницьке лігво, віддалилися від поляків . Водночас у цьому ж творі львівський історіограф визнає необхідність дбати про охорону руських кордонів, бо, за його власним визнанням, «якщо у Русі щось віднімається, то і Польщі збитки» .

Ці, на перший погляд, протиріччя у поглядах одного автора підтверджують іще одне правило, справедливе щодо львівської громади: найбільш стабільною є та система, якій притаманна динамічна рівновага. Закиди один одному на сторінках історіографії, гострота теологічної полеміки, патетика й піднесення свого як найкращого в етикетних творах урівноважувалися здатністю швидко об’єднуватися і злагоджено протидіяти зовнішнім небезпекам – саме це давало підстави говорити тогочасним і пізнішим історикам як окремо про львівську русь, «наших» поляків, «Схід під львівським небом» – вірменів тощо, так і загалом про львівську расу, кров, цивілізацію тощо.

Незважаючи на певну своєрідність місцевого львівського патріотизму, подібне об’єднання міщан у громади було типовим на той час явищем – за умови глибшого дослідження тієї ж таки латиномовної літератури, незабаром можна буде говорити, скажімо, про «луцький», «київ­ський» та ін. «народи». Це зумовлене тим, що, за словами професора Оксани Пахльовської, регіони України розвивалися за європейським циклом: мала батьківщина – національна – пан’європейська: «Від Давньої Греції і далі – через міста-комуни ренесансної Італії – поставала сьогоднішня Європа як багатовимірна рухома галактика "малих батьківщин"».

Щоб зрозуміти природу й спрямування себе теперішніх, а також передбачити і запобігти помилкам у майбутньому, важливо знати своє минуле, історію власного духовного розвитку. На підставі аналізу латиномовної інтелектуальної спадщини львів’ян можемо сказати, перефразовуючи вислів професора Богдани Криси, що Великий кордон між Сходом і Заходом проходить не лише через територію України, а й через її літературу – цей феномен наскільки цікавий і багатогранний, що для його вивчення знадобиться не один десяток років. Зумовлена географічним положенням України відкритість кордонів і їхня мінливість (з огляду на перебіг історичних подій, значні обшири території та агресивність найближчих сусідів) визначили специфіку національного і культурного розвитку українців. При тому, що фактично кожна нація розвивається під впливом декількох форм світової культури, за словами Сергія Кримського, в Україні ми маємо рідкісну ситуацію накладання дуже відмінних між собою цивілізацій: античної та візантійської, східно-тюркської та близькосхідної, західноєвропейської і східно-сло­в’янської. Соціально-політичні причини того, що Ук­ра­їна-Русь на зламі XVI–XVII ст., за висловом Д. Чижевського, замість повороту до Візантії, обернулася обличчям на Захід, ще належить з’ясувати представникам суміжних гуманітарних наук.

Зволікання з дослідженнями української неолатиністики полягає у тому, що відмова від вивчення мовного коду перешкоджає загальному розумінню культури, оскільки мова має величезне значення у її формуванні. Позбавлені ідеологічного забарвлення наукові дослідження пам’я­ток староукраїнської граматичної думки кінця XVI–XVII ст. неминуче приводять до висновку, що в лінгвістичній свідомості авторів взаємодіяли елементи різних мовних систем, що відбивало і специфіку мовної свідомості освічених людей того часу.

«Розглянуті факти дозволяють зробити висновок, що антична греко-римська класика, грецька й латинська мови, риторика, граматика, філософія були органічною ланкою загальної стихії давньої української літератури й мали важливе значення для її розвитку».

Наслідком поширення латинської мови стає українсько-латинський білінгвізм, існування якого у продуктивному вияві можемо спостерігати з другої половини XV до першої пол. XIX ст. Українсько-латинський білінгвізм окресленого періоду прикметний тим, що у стосунки взаємовпливу вступили мови, відмінності між якими досить значні: починаючи з належності до різних мовних груп і закінчуючи використанням різних алфавітів. З одного боку, це староукраїнська літературна мова як складна система, що об’єд­нувала генетично різнорідні, але часто функціонально тотожні одиниці, з іншого, – класичні (латина, давньогрецька, давньогебрейська) та нові європейські мови (передусім польська й німецька). У XV–XVIII ст. мало хто з інтелектуалів був усього лише білінгвою – зазвичай, вихованці університетів були справжніми поліглотами. При зверненні мовця до певної мови відбувалося перемикання коду (за володіння будь-якою кількістю мов домінуючою є одна) – такі постійні вправляння справді корисні для розуму – саме з досвіду поліглотів виникло твердження: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина.

Багатокодовість була необхідною умовою високої культури мислення, складником мовної компетенції, яка прищеплювалася у тогочасній вищій школі. Григорій Сковорода, вихованець Києво-Могилянської академії, досконало володів латиною та давньогрецькою мовами, другій, за його власними словами, надавав перевагу, як тій, що ближча йому до душі, однак, вочевидь, з огляду на більшу функціональну доцільність, написав численні твори першою. Опанування латинської та новолатинської мов відбулося шляхом читання та перекладу класичної та новолатинської гуманістичної літератури XVI–XVII ст.: із римських поетів він особливо шанував Горація, Вергілія та Овідія – майстерні переклади творів цих поетів становлять частину поетичної спадщини Сковороди; серед новолатинських поетів Сковорода уподобав та переклав чимало творів М. Муре та С. Гозія.

Склалася парадоксальна ситуація: кирилична частина творів, написаних, за висловом Д. Чижевського, «надзвичайно сміливим, але мало привабливим синтезом церковно­слов’янської, російської й української лексики», удостоїлася численних досліджень талановитих учених, серед яких М. Сумцов, Ф. Срезневський, М. Костомаров, Г. Данилевський, Д. Багалій, І. Франко, П. Жите­цький, М. Яворський, Г. Хоткевич, у XX ст. мову творів Г. Сковороди досліджували І. Білодід, Г. Гнатюк, І. Огієнко, Д. Чижевський, С. Єфремов, Є. Кудрицький, П. Моргун, М. Жовтобрюх, І. Ощипко, П. Плющ, Ю. Шевельов, М. Русанівський та ін. Але його вірші і листи, написані латиною класичного зразка, не позбавлені, проте, прикмет індивідуального стилю, твори, якими можна ілюструвати курс нормативної граматики латинської мови, досі залишаються без належної уваги – у той час як студенти та аспіранти відділення класичної філології українських університетів укотре досліджують мегаоригінальні та недосліджені теми, на зразок місця елегії в системі жанрів античної літератури тощо.

Окрім дисертації Н. Корж, присвяченої неолатиністиці XVIII ст., мовну специфіку латини в Україні вивчали Н. Безбородько – на матеріалі латинських трактатів українських філософів XVII ст. (переважно київського кола) та В. Миронова – на основі ґродських і земських судових актів Волині XV–XVI ст. Вони виділили низку морфологічних та синтаксичних особливостей української латини. Таким чином, охоплено східний, центральний та західний регіони України, а також часовий проміжок, у який концентрація латини в українських писемних пам’ятках сягає найвищої позначки. Прикметно, що Н. Безбородько здійснила перші кроки на шляху до вивчення особливостей україно-латинського білінгвізму – вона стверджувала, що латинська мова як міжкультурна посередниця зазнавала значного впливу рідної мови авторів, які нею послуговувалися.

Попри успадкування латинською мовою частиномовної системи в Ук­раїні ХV–ХVІІІ ст. вона зазнала певних змін під впливом українського мовлення. В. Миронова пояснює це тим, що нерідко ми маємо справу з поверховою імітацією класичної латини – як у досліджуваному нею середовищі волинських судових писарів, чия двомовність

«все ж мала субординативний характер, що і зумовлювало потужний за інтенсивністю, глибокий за наслідками і не усвідомлюваний за психологічним механізмом вплив тогочасної української мови на граматичну структуру (...)».

Дослідниця наводить широкий перелік змін, зумовлених українсько-латинською мовною інтерференцією.

У текстах Г. Сковороди практично не виявлено типових для свого часопростору відхилень від класичного зразка. Серед перелічених В. Мироновою інтерференційних явищ найчастіше зустрічається лише непритаманне латинській мові використання форм однини прикметника в узагальнюючому значенні замість множини («Magnum hoc quidem est atque unice summis viris familiare et sapientibus – Це щось велике і властиве лише найвеличнішим мужам і мудрецям»). Натомість ми маємо цілу добірку різноманітних суто латинських граматичних та синтаксичних конструкцій і прийомів, якими послуговується філософ для вираження думок і почуттів у своїх латиномовних творах. Можна впевнено стверджувати, що ці багатства щедроруч розкидані по текстах невипадково – сам Сковорода хвалить молодого Михайла за прагнення слідувати канонам класичної латини.

Різна міра проникнення рідної мови у набуту пояснюється доволі легко: випускники КМА (за рівнем – університету) вигідно відрізнялися рівнем знання латинської мови від випускників початкових та середніх навчальних закладів. Використання латинської мови для Г. Сковороди не обмежувалося професійною діяльністю та певним лексико-семантичним полем: він виражає латиною власні думки і почування, перекладає життєві реалії – у листуванні з М. Ковалинським його вибір мови цілком добровільний. Мислитель усе життя удосконалював свою латину, не лише читаючи твори античних авторів, а й опосередковано – через оволодіння іншими мовами. Крім того, і це не варто ігнорувати, Сковорода був талановитим письменником і непересічною особистістю – навіть серед освічених людей свого часу.

Ще одна спроба порівняти спостереження текстів Г. Сковороди з результатами дослідження «української» латини, передбачала виявлення більшої кількості подібних рис, оскільки їхні автори ближчі до Г. Сковороди як у часі і просторі (інтелектуали київського кола, XVII ст.), так і ментально – праця Н. Безбородько здійснена на матеріалі філософських трактатів.

Саме Н. Безбородько 1972 р., вперше з часів «реабілітації» латиномовного періоду розвитку європейської культури недвозначно заявляє про українсько-латинський білінгвізм XVII ст., коли латинська мова в Україні була «не тільки писемною, а й розмовною мовою в умовах двомовності» . Цінним є спостереження про те, що латинська мова XVII ст. більше відрізняється від свого класичного зразка, який так прагнули відродити ренесансні гуманісти, ніж у XVIIІ ст. Це пов’язано з тим, що латина поступово виходить із розмовного вжитку. У XVII ж столітті вона – друга рідна мова для українських інтелектуалів. Саме за умови досконалого володіння (що й було властиве Г. Сковороді) можливий вплив домінантної мови білінгва на структуру нерідної мови, зокрема, на її орфографію та синтаксис.

Аналіз дає підстави зробити висновки : мова творів Сковороди містить деякі особливості «української» латини XVII ст., однак перелік, якщо звірити його із поданим у Н. Безбородько, неповний: деякі типові для його попередників помилки у творах філософа не виявлені взагалі. Це може служити підтвердженням думки ученої про вихід латини із розмовного вжитку та у зв’язку з цим – повернення до класичного канону: оскільки українські інтелектуали XVIIІ ст. вивчали латинську мову тільки в школі, а не у природній мовній спільноті, то потреба у мовному наслідуванні зразків була дуже великою.

На майбутнє залишається вивчення зворотнього процесу – впливу латини на мову більшості творів Г. Сковороди та ще чимало цікавих питань, наприклад, грецизми у його текстах. Ремствуючи з приводу недостатньої вивченості проблеми полімовності Г. Сковороди, Ю. Шевельов зазначає:

«Тим часом латинська і грецька мови, якими написана більшість його листів, що дійшли до нас, раз по раз з’являються в його слов’яномовних текстах у вигляді цитат й поодиноких слів та виразів, та коментатори їх недобачають».

На підтвердження актуальності такого дослідження – відкрите питання вкраплення у прозові латиномовні тексти грецизмів, які, треба визнати, далеко не завжди робляться від браку абстрактної лексики – по-перше, тому, що латинській мові такої лексики не бракувало, а по-друге, тому, що ці вкраплення мають конкретне, а не абстрактне значення: «Ο Ζεύς ’άλλοκα μέν πέλει αίθπιος ’άλλοκα δ’ύει – То дощу не посилає Зевс, то ллє як із відра» ; «χείρ χει˜ρα νίπτει – рука руку миє».

Але якщо ці вирази вжиті принаймні у переносному значенні, бо є відповідно цитатою з вірша (43 рядок IV ідилії грецького поета Феокріта, ІІІ ст. до н.е.) та фразеологізмом, то невелика приписка у листі, датованому другою половиною вересня 1762 р., вже й зовсім стосується земних турбот: «Εί χρείαν ’έχεις χρημάτων, γράφε πρός ‘ημα˜ς – Якщо ти потребуєш грошей, напиши мені». Вочевидь, річ не лише в тому, що, як пише Григорій Савич у 8-му листі до М. Ковалинського, ніби на підтвердження своєї думки, одразу двома мовами:

‘Ός μή ‘ρωμαι˜κοι˜ς γράμματα ’ελληνικά ζευ˜ξεν,
Ου θύναται συνετου˜ τοθνομα ’ανδρός έχειν.

Qui non graeca simul jungit documenta latinis,
Is viri docti nomen habere nequit. –

Хто не поєднує грецького письма з латинським,
Того не можна назвати вченою людиною.

Відповідь слід шукати швидше у рядках на зразок: «Тепер же, коли я бачу, що ти разом зі мною захоплюєшся літературою греків (в якій мірі я їх ціную, мені нема потреби говорити тобі) (...) то в моїй душі утверджується така любов до тебе, яка зростає з кожним днем (...)». У третьому зі збережених листів до М. Ковалинського, де наставник побивається, що юнак не має змоги вивчати давньогрецьку мову, він заявляє прямо:

«Май на увазі, що найкращим доказом твоєї любові до мене буде твоя любов до грецьких муз, і якщо тобі дорога наша любов, то знай, що вона буде тривати доти, поки ти будеш шанувати доброчесність і еллінську літературу».

Дослідити причини такої однозначної переваги дуже важливо. Перші спроби приступитися до питання, чому з-поміж двох класичних мов назагал саме латинській надаються преференції в Україні, були зроблені Д. Чижевським, який акцентував на тому, що навіть українські ортодоксальні богослови цитують грецьких отців Церкви латиною; щодо Сковороди вчений зазначає: «Можемо лише сказати, що він міг читати грецьких авторів. Але навіть Плутарха він перекладає з латини», однак він не вдається у подальше вивчення цього питання, залишаючи поле досліджень для наступників. Бо, як бачимо із наведених раніше цитат, філологічні уподобання мислителя – на боці давньогрецької мови. Однак існує думка, що, закликаючи М. Ковалинського опанувати давньогрецьку, наставник прагнув реалізувати власну мрію у своєму учневі.

За спостереженням Д. Чижевського, латинська література на сер. XVIII ст. – усе ще звичайна, щоденна лектура освіченого українця, при тому читачі не розрізняли античної та новолатинської літератури: «поруч з Горацієм читають Сарбевського, поруч з Тітом Лівієм – Пуффендорфа». Сучасна українська дослідниця О. Ситько пояснює це тим, що тогочасний український читач сприймав латиномовний дискурс саме як латинський універсум, не поділяючи його за епохами або іншими (зокрема мовно-стильовими) відмінностями. Це свідчить про сприйняття латини як особливого цивілізаційного явища, яке універсалізує й синтезує в собі весь європейський інтелектуальний контекст.

Негативне ставлення до новолатинської літератури, починаючи з доби романтизму, ґрунтувалося на тому, що тогочасні митці захоплювалися культурою простонароддя, а латинська не належала до мов, зрозумілих народові, більше за те, саме завдяки їй окреслювалося коло освічених людей. Твердження Тараса Шевченка: «А Бернес усе ж поет народний і великий. І наш Сковорода був би таким, якби на нього не мала впливу латинь», – яскраве підтвердження такого негативного ставлення. У пізніші часи на заваді вивченню латиномовної спадщини Г. Сковороди стало небажання визнавати існування української шляхти та її субкультури, однією з мов якої була латина. Незрозуміло тільки, чому і сьогодні ми не спостерігаємо належного наукового зацікавлення латиномовними творами Г. Сковороди – попри визнання, що латина стала «органічною частиною не лише його творчості, а й усього світосприйняття, напевно, навіть життя, долі».

Після часів Г. Сковороди використання латинської мови у письменстві дедалі звужується та спеціалізується. Одним з представників цього періоду є докторська дисертація, написана завідувачем кафедри фізіологічної анатомії Університету св. Володимира Олександром Вальтером «De mechanis­mo implicationis pilorum in Plica Polonica – Про механізм переплетення волосся при ковтуні». Цікаво, що ця праця була присвячена вивченню ковтуна, як і одна з відомих праць львівського вченого XVII ст. Еразма Сикста. На відміну від своїх попередників, О. Вальтер дуже близько підійшов до розв’язання цієї медичної проблеми. На завершення роботи професор зазначив, що бажає, аби його наступники, живучи і працюючи в місцевості, де поширений ковтун, змогли довести або спростувати його теорію – «чи грибки, висаджені в здоровий організм, ковтун там спричиняють?». Текст праці – цікавий матеріал для філологічних студій, оскільки він є результатом дивергенції наукового та художнього стилів, що відбувалася упродовж XV–XVIII ст., та зразком латинської мови у завершальний період її використання в Україні. Крім того, дисертація О. Вальтера є джерелом відомостей для дослідників історії медицини.

Отож, визначальною рисою інтелектуального простору України упродовж XVI–XIX ст. була багатомовність з домінантою латини у галузі науки та вищої освіти. Творчість латиномовних авторів сприяла не стільки охудожненню, скільки секуляризації української літератури, оскільки її авторами були переважно тогочасні інтелектуали – випускники університетів, багато з яких розвивали свої наукові (переважно природничі або історичні) зацікавлення упродовж всього життя і прагнули власними творами поповнити скарбницю людських знань. Латинська мова була універсальним засобом комунікації в духовно-інтелектуальній сфері, вона сприяла синхронізуванню розвитку української освіти із загальноєвропейськими стандартами.

Латиномовні твори представляють практично всі жанри, наявні у давній літературі українською та іншими мовами. Адже неолатиністика – це не відокремлений острів у річищі тогочасної літературної творчості, а одна із течій поряд з україномовною, польськомовною, а згодом російськомовною. Величезний масив написаного латинською мовою у нашій літературі усе ще чекає на комплексні ґрунтовні дослідження. Очевидним є також і те, що черпання з латиномовної інтелектуальної скарбниці, прищеплення пан’європейських культурних стереотипів, релігійної толерантності мало безумовно позитивне значення для поступу українського суспільства і вочевидь матиме надалі.

[1] Бардах Ю. История государства и права Польши / Ю. Бардах.– М.: Изд. иностр. л-ры, 1980. – С. 29.
[2] Барвінський Б. Краєвий архів гродських і земських актів у Львові / Б. Барвінський / Історичні причинки. – Т.1. – Львів, 1908. – С. 45.
[3] Миронова В. Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст. http://www.medievist.org.ua/2013/02/xvixvii_28.html
[4] Ibid.
[5] Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. – Тернопіль: Презент, 1994. – С. 238.
[6] Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения: избранные работы – Москва: Прогресс, 1986.– С. 9–10.
[7] Жулинський М. Листи як дорожні знаки на шляху духовного самотворення // Слово і час. – № 7. – 2012. – С. 65–72.
[8] Чижевський Д. Історія української літератури. – Kиїв: Академія, 2003. – С. 267.
[9] Magistri Georgii Drohobich de Russia Iudicium pronosticon anni 1483 currentis // Дрогобич Юрій. Роки і пророцтва / Уклад. і наук. ред. В. Вандишев. – Xарків: Факт, 2002. http://litopys.org.ua/human/hum47.htm
[10] З листа від 6 лютого 1478 року до магістра Миколи Чепеля з Познані, який мешкав у Римі: «Мені не буде важко служити навіть два чи три роки і заглиблюватись в таємниці народження і давати інші прогнози, (...) щоб у майбутньому я зміг вести спокійне життя і віддатись лікарським студіям.» http://litopys.org.ua/human/hum44.htm#lyst1
[11] Magistri Georgii Drohobich de Russia Iudicium pronosticon anni 1483 currentis // Дрогобич Юрій. Роки і пророцтва / Уклад. і наук. ред. В. Вандишев. – Xарків: Факт, 2002. http://litopys.org.ua/human/hum47.htm
[12] Юрій Дрогобич. Прогностична оцінка 1483 року. // Українська література XIV–XVI ст. – Київ: Наукова думка, 1988. http://litopys.org.ua/old14_16/old14_23.htm
[13] Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література ХVІ–ХVІІІ століть. У 2-х кн. – Кн. 1. – Київ: Либідь, 2005. – С. 139.
[14] Українські гуманісти епохи Відродження. – В 2-х чч. – Ч. 1. – Київ: Основи, 1995. – С. 37.
[15] Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. – Київ: Основи, 2000. – С. 94.
[16] Ibid. – С. 202.
[17] Станіслав Оріховський. Промова на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона. Краків, 1548. (Funebris Oratio: (...) in funere Sigismundi Iagellonis Poloniae regis. Cracoviae, 1548). Переклад В. Литвинова. Українські гуманісти епохи Відродження. – В 2-х чч. – Ч. 1. – Київ: Основи, 1995. – С. 184.
[18] Станишич Й. К проблеме двуязычия и иноязычия в литературе южных славян // Многоязычие и литературное творчество. – Ленинград: Наука, 1981. – С. 256–339.
[19] Плющ В. Нариси з історії української медичної науки та освіти. – Мюнхен: УВАН, 1970. – С. 247.
[20] Оригінал див.: http://www.pbi.edu.pl/book_reader.php?p=53043
[21] Шимон Шимонович (1558–1629) – народився у Львові, з 1575 р. навчався у Краківському університеті, пізніше – у Бельгії та Франції. Після повернення на батьківщину тривалий час займався приватною педагогічною діяльністю. Серед його учнів були поет і юрист Томаш Дрезнер, краківський каштелян Яків Собеський, великий канцлер і воєвода київський Томаш Замойський, поет Ян Урсин. Був одним із засновників Замойської академії, де брав активну участь у доборі професорів кафедр. Сприяв створенню «руської друкарні» для видання книг слов’янськими мовами.
[22] Оригінал твору за адресою http://www.medievist.org.ua/2013/03/xvxviii.html
[23] Сикст Е. Про теплики у селі Шклі (...), Замостя, 1617. – Кн. 1. – С. 37. (O cieplicach we Skle, ksiąg troie – De thermis in pago Sklo (...)) Переклад твору з латини К. Балашова.
[24] Сикст Е. Медичний коментар до творів Л. Аннея Сенеки (...). – Львів, 1627. (Commentarius medicus in L. Annaei Senecae opera (...) Leopoli, 1627).
[25] Богатко І. Наука військових мистецтв (...). – Львів, 1747. (Scientia artium militarium Architecturam Pyrotechnicam (...), Leopoli, 1747).
[26] Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Зібр. тв. у 50 тт. – Т. 45. – С. 431.
[27] Савчук О. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської традиції в українському віршування XVI–XVIII ст.: Дис. … канд. філол. наук. – Київ, 1994.
[28] Савчук О. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI–XVIII ст. – Київ: Педагог. преса, 1999.
[29] Українська поезія XVII ст. (перша половина): Антологія / Упоряд., вступ. ст. та прим. В.В. Яременка. – Київ: Рад. письм., 1988.
[30] Павло Русин-Кроснянин. Похвала поезії. http://litopys.org.ua/human/hum03.htm#poez Тут і далі переклад творів Павла Кроснянина – А. Содомори.
[31] Ibid.
[32] Левицький О. Афанасий Заруцкий – малоросийский панегирист кон. 17– нач. 18 века. – Київ, 1896. – С. 26.
[33] Павло Русин // Українська поезія XVI ст. – Київ: Наукова думка, 1986. – С. 41–56.
[34] Сулима М. Українське віршування кінця XVI– початку XVII ст. – Київ: Наук. думка, 1985.
[35] Маслюк В. Латиномовні поетики і риторики XVII – першої половини XVIIІ ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. – Київ: Наук. думка, 1983.
[36] Сивокінь Г. Давні українські поетики. – Харків: Акта, 2001. – C. 53.
[37] Микитенко Ю. Антична спадщина і становлення нової української літератури. – Київ: Наук. думка, 1991.
[38] Ibid. – С. 21.
[39] Микитенко Ю. Антична спадщина і становлення нової української літератури. – Київ: Наук. думка, 1991. – C. 35.
[40] Крекотень В. Освітня реформа Петра Могили і утвердження бароко в українській поезії // Зап. НТШ. – Т. CCXXIX: Праці філологічної секції. – Львів, 1992. – С. 7–25.
[41] Савчук О. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської традиції в українському віршування XVI–XVIII ст.: Дис. … канд. філол. наук. – Київ, 1994.
[42] Павленко Ю. Україна у світовому цивілізаційному процесі // Вісник НАНУ. – 2002. – № 3 – С. 18–26.1896. – С. 26.
[43] Скервін В. Львівський гіменей (...). – Львів, 1670. (Hymenaeus Leoburgicus (....). Leopoli, 1670).
[44] Словицький Л. Лови кохання на Вепра і Левицю (...). – Львів, 1669. (Venatio Amoris in Apro et Leaena (...). Leopolis, 1669).
[45] Шевченко-Савчинська Л. Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст. Дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: 10.01.01 «Українська література». Київ, 2005. http://www.medievist.org.ua/2013/01/blog-post_2704.html
[46] Борисенко К. Prosimetrum в українській літературі барокової доби: Монографія. – Донецьк: Норд-Прес, 2008. – С. 72.
[47] Феофан Прокопович. Філософські твори. В 3-х тт. – Київ: Наук. думка, 1979. – Т. 1. – С. 112.
[48] Ibid. – С. 391.
[49] Абрек А. Сонце після хмар (...). – Краків, 1642. (Phoebus post nubila (...). Cracovia, 1642).
[50] Феофан Прокопович. Філософські твори. В 3-х тт. – Київ: Наук. думка, 1979. – Т. 1. – С. 375.
[51] Абрек А. Жінка мудра (...) Катерина Замойська (...). – Краків, 1642. (Mulier sapiens (…) Catharina Zamoscia (…). Cracovia, 1642).
[52] Ibid. – С. 5.
[53] Ibid. – С. 7.
[54] Ibid. – С. 8.
[55] Анчевський М. Поле, серед і понад полем (...). – Львів, 1676. (Campus intra et supra campum (...). – Leopoli, 1676).
[56] Ibid.
[57] Епіталама – етикетний твір, написаний з нагоди весілля.
[58] Злоторович М. Знамення найщасливішого майбутнього шлюбу (...). – 1670. (Omnia felicissimi futuri connubii (...).Leopoli. 1670. Електронна версія згадуваної епіталами розміщена за адресою http://www.medievist.org.ua/2013/01/blog-post_3472.html Ознайомитися з латинським текстом можна також тут: http://www.medievist.org.ua/2013/01/omnia-felicissimi-futuri-connubii.html
[59] Ibid.
[60] Райці – члени ради магістрату, що відали цивільним судом, поліцією, наглядали за торгівлею тощо, обиралися із представників заможної верхівки міського населення.
[61] Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. – Львів: Центр Європи, 2002. – С. 390.
[62] Charewiczowa Łucja. Czarna Kamienica i jej mieszkańcy. – Lwów, 1935. – С. 127.
[63] Детальніше у статті Л. Шевченко-Савчинської «Історична особа крізь призму етикетного твору» http://www.medievist.org.ua/2013/04/blog-post_3995.html
[64] Абрек А. 10 жовтня 1621 року, або Пам’ятка шляхетності і слави. – Замостя, 1644. (X Octobris Anni MDCXXI seu Monumentum virtutis et gloriae (...) Typ. Acad. Zamoscen., 1644).
[65] Ibid. – титульна сторінка.
[66] Липинський В. Україна на переломі. – Київ, 1997. – С. 240–243.
[67] Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу і нації (методологічні зауваги) // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Київ: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 11–27.
[68] Пахаренко В. Українська література. Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ: Генеза, 2009.
[69] Феофан Прокопович. Філософські твори. В 3-х тт. – Київ: Наук. думка, 1979. – Т. 1. – С. 350.
[70] Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – Київ: Дніпро, 1992. – С. 16.
[71] Ян Юзефович. Літопис подій у Південній Русі. http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet06.htm – С. 200.
[72] Ibid. – С. 146.
[73] Ibid.
[74] Анчевський М. Поле, серед і понад полем (...). – Львів, 1676. (Campus intra et supra campum (...). – Leopoli, 1676).
[75] Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI –XVII ст. – Київ: Критика, 2002.
[76] Ibid.
[77] Ян Юзефович. Літопис подій у Південній Русі. http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet06.htm – С. 155.
[78] Władysław Łoziński. Lwow starozytny II. Patrycyat i mieszcanstwo Lwowskie w XVI i XVII wieku. We Lwowie Gubrynowicz i Schmidt. – 1890. – С. 14.
[79] Ibid. – С. 15.
[80] Ян Юзефович. Літопис подій у Південній Русі. http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet06.htm – C.176.
[81] Ibid. – C.176.
[82] Культури різних народів приблизно однакового рівня розвитку здатні до взаємо­впливу та діалогу, вони стають взаємно відкритими системами, мають спільних митців з ідентичністю порубіжжя та свідомістю локальної приналежності, тут відбувається постійний обмін ідеями, мотивами, засобами вираження тощо. Тип співіснування, у якому домінує ознака відкритості, коли порубіжне суспільство намагається перетворити складне історичне минуле та негативний екзистенціальний досвід у джерело взаємного збагачення, трапляється значно рідше, оскільки його вироблення потребує довшого часу, значних зусиль і субстрату належної якості. (За Dąbrowska-Partyka, M. Literatura pogranicza. Pogranicze literatur. Kraków, 2004. – С. 10–11).
[83] Ігор Шевченко. Польща в історії України. http://www.ji.lviv.ua/n10texts/shevch.htm
[84] Бартоломей Зиморович. Потрійний Львів. Leopolis Triplex, Переклад з латинської Н. Царьової. – Львів: Центр Європи, 2002.http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm – р. 1202.
[85] Ibid. – р. 1275.
[86] Пахльовська О. Територія без Батьківщини, або Ітака, якої не було //Український тиждень, № 33–34 (146–147), 13–28.08.2010. С. 24–27.
[87] Криса Б. Світоглядні основи українського поетичного барокко / Богдана Криса // Українське барокко. – Київ, 1993. – С. 74–83.
[88] Кримський С. Архетипи української культури // Вісн. НАНУ, – 1998. – № 7–8. – С. 74–87.
[89] Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. – Тернопіль: Феміна, 1994. – С. 238.
[90] Савчук О. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської тра­ди­ції в українському віршуванні XVI–XVIII ст.: Дис. … канд. філол. наук. – Київ, 1994. – С. 197.
[91] Безбородько Н. Язык латинских трактатов украинских философов XVII ст.: Автореф. дис. … доктора филол. наук. – Днепропетровск, 1972. – 54 с.
[92] Миронова В. Граматичні особливості латинської актової мови XV–XVI ст. в Україні.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 1999. – С. 7.
[93] Сковорода Г.С. Твори. – В 2-х тт. – Т. 2, – Київ: Наук. думка, 1973. – С. 230.
[94] Як пише у своїй праці М. Новлянська, 1724 р. запрошений з Німеччини учений енциклопедичних знань, дослідник Сибіру Д.Г. Мессершмідт, зустрівшись у сибірському селищі Селенгінську з випускником Києво-Могилянської академії, архієреєм Інокентієм Кульчицьким, був глибоко вражений тим, що, як він пише у своєму щоденнику: «пастир вільно розмовляє латиною і декламує Овідія». (Новлянская М.Г. Даниил Готлиб Мессершмидт. Ленинград: Наука, 1970. – С. 78).
[95] Безбородько Н. Ученая латынь на Украине. // Вопросы языкознания. – 1978. – № 11–12. – С. 85–92.
[96] Детальніше про особливості латинської мови Г. Сковороди можна прочитати у статті Л. Шевченко-Савчинської «Україно-латинський білінгвізм та міра його вияву у латино­мовних творах Г. Сковороди» http://www.medievist.org.ua/2013/04/blog-post.html
[97] Безбородько Н.И. Ученая латынь на Украине // Вопросы языкознания. – 1978. – № 11–12. – С. 85–92.
[98] Шевельов, Ю. Попередні зауваги до вивчення мови та стилю Сковороди // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том ССХXХІX. Праці Філологічної секції. – Львів, 2000. – С. 177–211.
[99] Сковорода Г.С. Твори. – В 2-х тт. – Т. 2, – Київ: Наук. думка, – 1973. – C. 244.
[100] Ibid. – С. 269.
[101] Ibid. – С. 229.
[102] Ibid. – С. 225.
[103] Ibid. – С. 223.
[104] Чижевський Д. Антична література в старій Україні // Філософські твори: В 4 т. – К.: Смолоскип, 2005. – Т. 3. – С. 53.
[105] Ситько О. Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки ХХ ст. Рецепція Дмитра Чижевського. // Наукові записки. Серія: філологічні науки. Вип. 85. – С. 327–336. http://www.medievist.org.ua/2013/04/xx.html
[106] Ibid.
[107] Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. – Київ: Академія, 2007. – С. 44.
[108] Walther, A. de. De mechanismo implicationis pilorum in plica Polonica. Kiovia. Typis Th. Glucksbergi. 1845.