Йоган Гербіній. Священні Київські печери, або Підземний Київ (фрагменти). Ч. 5

Двома назвами географи найбільше рекомендували Бористен і його мешканців-роксоланів: Пороги та місто Київ. Пороги – це там, де Бористен тече між скелями, вигинами і численними поворотами, кількома сходинками падаючи на інші скелі та кам’яні підвищення, жахливо розбиваючися, ревучи та струшуючи землю. Ці Пороги козацькі мешканці руською ідіомою "пороги" [Porohi], тобто – «вхід у дім» через те називають, що Пороги ці татарські набіги, ніби засув на дверях, зупиняють, і всім іншим протидіють, щоб межі або Пороги ці подолати не змогли.

Переклад з латини та примітки Руслана Щербини

Розділ чотирнадцятий
Про обдарованість русинів[1] 

Оглав
1. Безуспішно отці обговорюють з греко-русинами Артикули[2] Віри Християнської.
2. Русини тверді і дуже непохитні у своїй Релігії.
3. Священна гармонія греко-русинів.
4. Проповідника, що проголошує з пам’яти, деякі русини вважають брехуном.
5. Священики для русинів — богоносні янголи.
6. Русинські канонічні християни. Зрештою
7. Іконопоклоніння — мерзенні та забобонні.


І.
Простежити обдарованість [народу] Русі варте багатьох зусиль, завдяки яким зрозуміти більш докладно навряд чи вдасться, коли Руси з північних країв, по-варварськи злобливі, перешкоджають допитливості чужоземців про їхні землі, міста і храми; південні ж-бо, або Бористеніди[3], відчуваючи заздрощі щодо себе, зрештою дозволяють досліджувати глибини своєї душі. Як, втім, [можна] переконатися на шляху до Московії, особливо ж від дружнього спілкування з Греко-Русинськими Отцями, з їхньою своєрідною прихильністю до Вільни, у Литві, — про їхній Педобаптизм[4] в храмі Духа Св[ятого] та в монастирі Ордену Св[ятого] Василія, та й про їхнє врочисте прийняття в Церкві одного Чоловіка-Скита, що навернувся, і його ж прилюдну ініціацію через Хрещення; щодо Літургії — питання, як здійснюється таїнство Вечері ГОСПОДНЬОЇ[5]; про обмивання ніг в день Зéлені[6]; Поєднання Молодят[7]; Канонічні години[8], й інші греко-русинські церковні ритуали, які мені, як αὐτόπτῃ [самовидцю][9], бачити [довелося], й дещо інше, чого із жодної розмови, влаштованої з ними, довідатися не вдалося, з тобою, Читачу, доброзичливо, кількома словами обговорити у своїй [книзі] я твердо вирішив.

II. Виявляють же в порівнянні з іншими їхню обдарованість як Релігія, так і деякі дивовижні приклади світських звичаїв. В їхній релігії знаходять свій вираз [нижченаведене]. 1. Непевність в обговоренні догматів ВІРИ. Звісно, обговорюючи якийсь час у Вільні з гідним поваги Паном Абатом, неодноразово раніше згаданим, ВОЛОШКЕВИЧЕМ (? — Перекл.)[10] про Походження[11] Духу Св[ятого], коли після того, як походження Духу Святого в[ід] Отця і Сина доведене відповідно до святого писання, я міг би на доказ навести рішення соборів — навіть Нікейського, Константинопольського, символу віри[12] Божественного Атанасія[13], чи й Св[ятого] Василія; він же сам, кинувши звинувачення у лицемірстві, стверджував, що всі книги Грецьких Отців й, більше того, декрети Соборів і Символ віри Св[ятого] Атанасія, Західною Церквою, зіпсовані несприйняттям Східних Греків, й не хотів, аби йому заперечували, якщо тільки [це було] не з [тих] книг цих самих Греко-Русинів, які для нього були непогрішимі. Отож, що б ти не закидав тим з Отців Грецьких, які[, скажімо,] в Германії[14], Ґаллії[15] чи Англії відомі, дістанеш відповідь, що всі книги їхні були навмисне знищені, а тому [це стане] різким поворотом в обговоренні, мовчання [ж] призведе до обурення. Так само, якщо ти спробуєш з’ясувати стосовно решти Артикулів ВІРИ, — вони ж-бо відмовляються сповідувати підозрілі для них Західні догмати Латинян й віру за книгами, які ті видали.

III. 2. Не менш дивними є непохитність і життєздатність їхньої ж Церковної Дисципліни[16]: й особливо повне відлучення від церкви або Вигнання більше, яким винного у святотатстві чи якомусь іншому великому гріху перед лицем церкви[17] Предстоятель ритуалами, для остраху влаштованими, відлучає від церкви прилюдно так, що, якби невдовзі не розкаявся, хай навіть після смерти Вигнаного, його, блискавкою вбитого, тіло людське землі недостойне було б й лишалося б непохованим, допоки мольбами [його] друзів ублаганий Предстоятель винного, від церкви відлученого, од Вигнання того повного прилюдно, знову ж таки, та врочисто не звільнив; після цього, Церква — із сильним, зрештою, вираженням смутку і, разом з тим, радости — останній, тільки йому належний, борг на Цвинтарі віддає.

IV. 3. НЕПОХИТНІСТЬ, — а також послідовність, — у своїй РЕЛІГІЇ їхня така, що тільки Церкви Східних земель вважають істинними й такими, що їх люблять Апостольською чистотою, себе також — що тільки [вони] Правовірні, тільки [вони] — щирі Християни; Західні ж Церкви, також Християнські, — є брехливими та й нечестивими. З одного боку, (α.) коли Русин в дорозі вітається з Русином, звертається до нього не на [його] власне чи дружнє ім’я, а досить зрозумілим ПРАВОСЛАВНИЙ, тобто йменням Канонічного Християнина, чи дуже поширеною [назвою] Правовірного. З іншого боку, [(β.)] [хоч] закатуй сто[, хоч] убий тисячу Русинів, певно навряд чи хтось [з них] покине свою Релігію: бо нема нічого тяжчого в людських справах, ніж дідівських релігійних звичаїв, в яких кожен був вихований, зрікатися за чужою командою.

V. Буває також, що Московити наших, ніби облудного й неосвіченого паростка Християн, у свої не пускають Храми та й Монастирі. Іноді, коли б якось хтось із Лютеран чи Папіст[18] до їхнього табору перейти й віросповідання Русинів прийняти схотів, відкинувши попереднє своє Хрещення, заново прозеліта[19] цього перехрещують, зрештою цей Анабаптизм[20] Русинів рішенням кількох Патріархів на Московському Синоді нещодавно[21] був відмінений; й навіть Лютерани тутешні, яких ті Саксонцями[22] [звуть], і Реформати[23], яких [вони] Кальвіністами[24] називають, принаймні зректися змушені великих, на їхню думку, помилок; після цього, здійснивши молитви й деякі інші обряди, в лоно Церкви своєї без будь-яких проблем їх приймають та ім’ям, популярним у Православ’ї або Канонічним, нарікають. З цього приводу у відповідному місці може читатися їхній ΕΥΧΟΛΟΓΙΟΝ [Молитвослов], що Мовою Слов’янською ТРЕБНИК зветься. Тих же, хто переходить від спільноти їхньої Церкви, вони клянуть і проклинають. Отож, між [віруючими] Константинопольськими і Римськими, яких УНІЯТАМИ, чи Латино-Русинами при Церкві Римській зазвичай називають, справді така смертельна трапляється ненависть, що вони навіть духу одне одного переносити не бажають. Коли ж їх випадково доля зводить, Старі Греко-Русини Схизмати з боку Уніятів, Уніяти ж — з боку Старих Греко-Русинів «м’ясоїдні Ненажери», «Римські Папісти», з гучними докорами взаємно лаючись, одне від одного чують. Мало того, ницістю віровідступництва Уніятів роздратовані Старі Греко-Русини вогнем і мечем Латино-Русинам погрожують, щó смертельний той Козаків, вірних старій Східній Грецькій Церкві (яких Уніяти і [Католицькі] Єпископи, глузуючи, звуть Схизматиками[25]), заколот Року ХРИСТОВОГО 1648-го, гетьманом Хмельницьким проти Поляків піднятий, показує; в ньому кілька тисяч Уніятів Козаками-Схизматиками, ніби скотина, запопала, як про це Пасторій[26], Цвіт Польський[27] Безстороннього[28], і інші [кажуть].

VI. СВЯТОЇ ЛІТУРГІЇ (так Месу вони називають) ВИШУКАНІСТЬ. Значно урочистіше й вишуканіше вшановується БОГ у Греко-Русинів, ніж, бодай, у Римлян. Адже ж Псальми та інші священні Гімни, коли [їх] виконує народ місцевою мовою, з Музичною досконалістю, при якій Дискант[29], Альт, Тенор і Бас, солодка мелодія і дзвінкі голоси чітко чутні, щодня там співаються. Розуміється на них звичайний люд, Клір якого мовою Слов’янською місцевою або співає, або проповідує. Тому всі, доєднавши [свої] голоси до Клірових, співають з такими гармонією та благоговінням, що слухаючи, поринувши в ἔκστασιν [екстаз], мені здавалося, ніби я в Єрусалимі й образ та дух первісної тамтешньої Церкви Християн бачу, й за таких умов, розчулившись простотою Русинських священнодійств, Сина БОЖОГО із Символа [Віри] Божественних Амвросія і Авґустина[30] згадав, повторюючи: Повні небеса і земля слави Твоєї![31]. Додам тут Музичні знаки, якими Слов’яни й Русини, співаючи, користуються:

МУЗИЧНІ ЗНАКИ РУСИНІВ.


Звичайно, коли Псальми та Гімни гармонійні в дусі та в правді[32] співаються, віра набожних в любові СИНА БОЖОГО посилюється аж настільки, що поєднана з ним щаслива душа-Невіста, вийшовши назовні, втіх би вічного життя пізнала. Такою гармонією, як у Кролевецьких[33], Ґданських й інших благородних Церквах Кантилени та Мотети[34] Священні, авторства дуже відомого Заспівувача Штобеуса[35], з давньою вірою та набожністю, найприємніше, як на Латинський, так і на Німецький манер, й з духом по-справжньому побожним звучать; іншим же чином, і сьогодні Італійці та й Ґаллійці[36], применшивши значення старих Музи́к: Орландо ді Лассо[37], Преторіуса[38], Вульпія[39], дещо пізніше — Гаммершмідта[40], — це звуть, під впливом мандрівних Мотетів[41], які релігійна непохитність Отців наших, а також дух [їхній], по-справжньому Θεόπνευστος [Богонатхненний][42], прикрашає, новим і досить, притому, простим мистецтвом й дуже швидкими ритмами[43], так у Церкві співають, і навіть від тих, хто безтурботно в пристрасті і стривожено кричать, здригаються, що тобі не зовсім правильно здаватиметься, що вони глузують або ті, що співають сольним голосом, божеволіють. За такої краси співу набожні настрої вірних, що моляться, не підупадають принаймні в [їхньому] релігійному почутті, але від Істини БОЖОЇ в дусі та похвалі відволікаються, що вже ані БОГОВІ, ані ХРИСТОСОВІ, преславній його милості, а Співакові Італійському чи Ґаллійському хвалу простолюд в Церкві воздає. Не з відрази до Музичного мистецтва, якого я найприхильніший шанувальник й у всіх Школах, якими я колись керував як Ректор, найсправжнішим прибічником я був, але з власного досвіду піддаю осудові, що час від часу виникає прагнення Музик до легкости виконання в Церкві. Тож не слід поширювати в Церквах Християнських цю настільки несамовиту профанацію Релігії. Що ж, якщо невігластво наших прадідів принаймні приймається, ходімо, мій Заспівуваче, до Греків, в Далмацію, Славонію[44], Боснію, Мізію[45], Русь тощо і тією, що тобі людині легковажній, байдужа, і яку ти зневажаєш, благочестивою в прославлянні БОГА простотою первісної Церкви будеш вражений і дізнаєшся те, чого ти не знаєш. Приватно ж, мабуть, я сам з тобою про мистецтво Музичне сперечатимуся.

VII. Священні ПРОПОВІДІ за Євангеліями і Посланнями чи [інші] священні тексти байдужі в Руських Містах, так само, як і у нас, але не так часто, до народу виголошуються. У селах і невеличких містечках Гомілії Отців читаються у святкові дні та ЩОНЕДІЛІ. Де б я не бував серед простолюду Русинів і Славонців[46], особливо тих, які на теренах колишньої[47] Угорщини мешкають, помічав [їхню] прямодушність, так, якби Священнослужитель проповідь в Церкві читав з пам’яти, Русини вважали б, що він бреше, й навіть обурювалися, що в них починається сонливість і омана. Якби ж їм із книги ти гомілію читав, всі б [вони] тебе з непокритою головою й складеними [на грудях] руками, навстоячки чи спершись на свої двосічні сокири, й час від часу зітхаючи, слухали з великою увагою.

VIII. Крім того, [вони] з такою ПОЧТИВІСТЮ до священиків своїх ([які] по-слов’янському ПОП[АМИ] звуться) ставляться, що до них, наче до Янголів, сповнені поваги, й до слів їхніх найбільше дослухаються. Тому навіть простих священиків зрідка, якщо [взагалі] коли-небудь, їхніми власними іменами величають, завжди — найвищими титулами, мало не Понтифіками — Велебними, Богоносними, Святими Отцями й блаженними, завжди [при цьому] низько вклонившись; їхні повчання і проповіді є для тих думками БОЖИМИ. Помочі у будь-якій справі, благословення, та їхньої згоди просять [і] милости. Збираючись звернутися до своїх Пасторів, мову свою так починають: Blogoslovv Oycze [Благослови, Отче][48], тобто, «Благослови мене, о Отче!» На таку форму благання Священик їм давнім НЕХАЙ ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВИТЬ зазвичай відповідає, що [є] щасливим знаменням у справах. Високо цінують Русини своїх Предстоятелів і Священиків, які, втім, є недосвідченими в науках і легкодухими, особливо в Московії; до того ж інакше, ніж у нас, деякі Політики, невчасно празникуючи, ПАСТОРІВ душ своїх називають ВЛАДИКАМИ[49], цим титулом вони над ними тайкома іронізують, і зневажають їх, не відаючи, що ХРИСТОС всі ці обрáзи може на свій карб залічити, та й колись суворо покарати.

ІХ. Та як у справах людських, за Поетом-Навчителем,

Ніякого щастя повного немає[50], — 

так Східна Греко-Русинська Церква також ці свої облудні думки підтримує. У поганого крука — яйце погане. Греко-Русинські Богослови хибно та настільки погано спочатку намагалися довести, [тепер] хизуються, що лише себе вони, знані під ім’ям Православні, прославляють як Канонічних Християн. Адже ж ЗАСЛУГИ ХРИСТА і разом з тим заслуги їхніх Святих стверджують принцип та можливість вічного Спасіння. Отак, нарівні з ХРИСТОМ, ще й Святих в заступництво закликають, та не дарується їм наближення до БОГА, якщо [це], за спільним з Понтифіками помилковим уявленням, не через Святих безсмертних. Люди бідні, поки перебувають у волі прагнень Отців, ХРИСТА — Отця вічности, єдиного джерела спасіння, та заприсяженого БОГОВІ Посередника (Псал. 110[51]), всього[52], приведеного у Світ, як належить, посвяченого, й того, якому Янголи покланяються (Псал. 97[53], в. 7[54][,] Гебр. 1 в. 6[55]) і якого прославляють (Йов. 38 в. 7[56]), — або лишають поза увагою, або, поділивши шану його між ним і Святими, не всією душею йому виявляють повагу, й не мислять, що немає іншого, крім ІСУСА ХРИСТА, імені шани чи спасіння (Ісая 42 в. 8[57][,] Діян. 4), як я раніше звернув увагу. Таке закликання Святих у Греків[58] бере свої початки з Панегіричних Промов, [творів] Василія[59], Ніського[60], Назіанзина[61]. Ці Отці, які блискучим даром красномовства виділяються, використавши в проповідуванні різноманітні Риторичні фігури, то ніби до живих зверталися до мертвих, то їхнього [ж] заступництва просили. І так те, що Грецькі Отці покоряють пристрастю до пишномовности, для нетямущих стало чимось на зразок омани, і так тепер такий прогріх завзято чинять і на Сході, і на Заході.

Х. Звинувачені ж у своєму більш, ніж варварському, Іконопоклонінні[62], вони його ревно захищають, й пояснюють, що вони не поклоняються статуям, а тільки священним зображенням[63] Богородиці, Апостолів і святих Отців, й до того ж такі два πρῶτα ψεῦδα [хибні засновки][64] переконання почережно сповідують: α) тільки статуї є ідолами; β) Іконопоклоніння не є Ідолопоклонінням. Відомо, звісно, від Церковних Письменників, що були раніше у Церкві зображення; але, за свідченням Епіфанія[65], — ніхто інший не висловився [стосовно] них ні офіційно, ані приватно, як [цей] Історик, Мораліст і Політик, — це використання згодом переродилося на зловживання обожненням і відверте Ідолопоклоніння[66]. Тому неосвічене простолюддя Русинів тільки перед зображенням моляться, й гріхи свої проливними сльозами оплакуючи, зображення Богородиці Діви багаторазово обціловують, й щоб за її заступництва у БОГА прощення вони отримали, настійливо не лише вклоняються, а й, лігши цілком на землю, цього вимолюють. Водночас про ХРИСТОВІ Заслуги чи Посередництво там цілковита мовчанка. Особисто ж, увійшовши до житла, перш за все мальованого Янгола-Охоронця[67] (зображеннячка якогось з Божественних), у кутку стін прибитого, знаменням святого Хреста себе покриваючи, тричі по черзі вітаються: з цим Янголом-Охоронцем спочатку привітавшись, потім до Батька й Матері[68] сімейства, а також до інших мешканців або ж гостей, БОГОВІ про милість для них помолившись, нарешті звертаються; те ж саме роблять, коли виходять з дому. Навіть на площі чи вулиці, коли побачить випадково забраженнячко, Русин-невіглас, не вклонившись, не минає. І цей летальний катар[69] Русинів від Імператриці Ірини[70], матері, що з Сином Константином VI[71] на Сході[72] правлячої, розумом стік. Ця ж жінка, душі яка не має, та й така ж, як Єзавель[73][74], забобонна, Року Божого 787 на Другому Нікейському Соборі[75], що [також] Сьомим, дехто — Восьмим[76], Вселенським вважають, за допомогою своїх спільників, домоглася цілком віддатися такому рішенню: священні зображення не тільки можуть розглядатися як історичний звичай, але й таким, що, за велінням божим, повинні в храмах бути; навіть більше, їх слід поважати, цілувати, виявляти їм увагу і поклонятися, крім того, восковими свічками, курним димом і подібними культовими обрядами вшановувати. Хоча такий декрет[77] Греків[78] синод[79], Імператором[80] Карлом В[еликим] у Франкфурті-на-Майні Року Божого 794 з трьохсот Єпископів скликаний, заперечив, все ж, тоді як історичний звичай [використання] Зображень був підтверджений, поклоніння, цілування і вітання їх ним засуджувалися, й синод той, 2-й Нікейський, Псевдосинодом[81] оголошений, з гідности Вселенських Соборів був виключений, і числа «7» позбувався[82]. І звідси ті прогріхи Греко-Русинських Церков. І немає такого, щоб вони Ідолопоклоніння аж до цього часу виправдовували, як я, αὐτόπτης [самовидець], в Московію їдучи, довідався, що тамтешня Русинська голота перебуває у невігластві [й] цілком упевнена, що зображення живуть, думають та відповіді іноді тим, хто до них звертається, дають. Неясно, однак, яким духом [це] робиться.


[1] В історіографії зазвичай при згадці цієї частини твору назву подають за описом у виданні: Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей. — Кіевъ : Тип. Е. Я. Федорова, 1874. — 417 с. — Отделъ ІІ. — с. 112, — «О духовныхъ свойствахъ русскихъ».
[2] В традиції протестантства, яке сповідував Гербіній, поняття артикул означає повний звід церковних догматів, істин віри, що офіційно визнані та рекомендовані до обов’язкового вивчення всіма вірними. Ширше, в богословській літературі, Articuli (fidei) може визначатися поняттям положення, принципи або статті (віри).
[3] Мешканці земель, прилеглих до Дніпра-Бористена.
[4] Педобаптизм — хрещення немовлят (дітей).
[5] Тобто таїнство Євхаристії (Святого Причастя).
[6] Dies Viridium — Зелений четвер — у католиків четвер на Страсному тижні; в православних — Великий, Святий, Чистий четвер.
[7] Таїнство вінчання (шлюбу).
[8] Канонічні години — складова частина так званої «Літургії годин».
[9] Тут і далі після грецьких слів у квадратних дужках курсивом подано їх тлумачення перекладачем.
[10] У Гербінія —Woloszcowicz. Найімовірніше, йдеться про М, Волосовича, настоятеля Свято-духівського монастиря у Вільні, з яким Гербіній був у приятельських стосунках.
[11] Попри уявну однозначність у питанні про появу Святого Духа між східним і західним богослов’ям, існує розбіжність у вживанні термінів при перекладі внаслідок деякої неоднозначности передавання грецького ἐκπόρευσις («ісходження») латинським processio («походження»), успадкованої від тлумачення Ів. 15:26: παρὰ τοῦ Πατρὸς κπορεύεταιqui a Patre procedit. Зважаючи, зокрема, що Гербіній уживає в тексті час від часу власне грецькі терміни поряд з латинськими відповідниками або замість них, цей термін передається тут відповідно до західної традиції.
[12] Тобто Нікейсько-Царгородського (Нікейсько-Константинопольського) символу віри.
[13] Атанасієві Александрійському приписують інший символ віри, названий його ім’ям, — Атанасіївський, (лат.) Symbolum Quicumque.
[14] В Середньовіччі і Новочассі зазвичай — назва земель між Рейном, Віслою, Дунаєм і Північним та Балтійським морями. Використовувалася також як коротка назва Священної Римської імперії німецької (германської) нації.
[15] Назва частини Європи, поширена від часів давнього Риму до кінця XVII ст., до складу якої входили землі сучасних Франції, Бельгії, Люксимбурґу, Нідерландів і Швайцарії.
[16] У Середньовіччі disciplina ecclesiastica — не лише правила поводження в церкві, а й церковно-правові норми співжиття кліру та вірян.
[17] In facie ecclesiae — перед лицем Церкви; перед входом до храму.
[18] Тут: вірний Католицької (Римо-католицької) церкви.
[19] Прозеліт — неофіт, новонавернений.
[20] Тобто перехрещення. Не варто плутати це явище з протестантським рухом часів Реформації в Європі.
[21] 15 березня 1667 року московський Великий Собор скасував постанову Собору 1620 року, якою приписувалося перехрещувати всіх «латинян», тобто не московітів-«православних».
[22] За назвою курфюршества Саксонії, де народився і прожив ініціатор руху в Церкві, названого згодом Реформацією, і основоположник одного з його напрямків — лютеранства — Мартин Лютер.
[23] Прихильники Реформації. Тут — очевидно — totum pro patre, йдеться про один з напрямів Реформації — Кальвінізм.
[24] За ім’ям основоположника одного з напрямків Реформації Жана (Івана) Кальвіна.
[25] Тобто розкольниками.
[26] Йоахім Пасторій (Пасторіус) фон Гіртенберґ (Joachim Pastorius de Hirtenberg, Joachim Hirthenius, Joachim ab Hirtenberg, Joachimus Pastorius; 1611—1681) — польський придворний історик королів Речі Посполитої, королівський секретар, історіограф, прозаїк, поет, придворний лікар.
[27] Florus Polonicus seu Polonicae historiae epitome novaЦвіт Польський, або Польської історії новий короткий виклад, — написаний Йоахімом Пасторієм. Твір тільки до кінця XVII ст. перевидавався латиною кілька разів.
[28] 1666 року Пасторій видав у Нюрнберґу свій «Цвіт Польський…» німецькою мовою. Можливо тому Гербіній не співвідносив твір з автором. Навіть багато хто із сучасних дослідників згадуючи це видання, подає лише назву без вказівки авторства — або у тому ж вигляді, в якому згадує його Гербіній зокрема у шостій частині цього трактату («Florus Polonicus Indifferens»), або з додаванням місця й року видання («Florus Polonicus Indifferens Nurinbergae 1666»). Варто зазначити, що наразі вдається знайти лише згадки про факт видання «Цвіту…» німецькою.
[29] Тут — високий чоловічий (хлопчачий) співочий голос, аналогічний жіночому сопрано. Згодом називаний також supremus.
[30] Йдеться про св. Амвросія (Амвросія Медіоланського) і Блаженного Авґустина (Авґустина Аврелія).
[31] Рядок (Pleni sunt coeli et terra Majestatis gloriae tuae) із подячного гімну св. Амвросія Te Deum, який співається наприкінці Утрені в рамках Літургії годин. Схожий вислів (Pleni sunt coeli et terra gloriae tuae) є і в літургійному гімні Свят (Sanctus).
[32] Алюзія на вірш з Євангелія від Івана (4:23) — sed venit hora et nunc est quando veri adoratores adorabunt Patrem in spiritu et veritate nam et Pater tales quaerit qui adorent eum («Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців» [переклад Івана Огієнка]).
[33] Кролевець (Королевець) — українська назва Кьоніґсберґа.
[34] Кантилена, мотет — вокальні, музичні жанри.
[35] Йоганн Штобеус (Йоганнес Штобеус, Стобеус, Johannes Stobäus; 1580—1646) — прусський композитор, капельмейстер Кролевця (Кьоніґсберґа), кантор, співак (бас).
[36] Мешканці Ґаллії (див. вище).
[37] Орландо ді Лассо (Orlando di Lasso, Orlandus Lassus, Roland de Lassus, Roland Delattre) — франко-фламандський композитор, співак (тенор) і диригент.
[38] Мікаель (Міхаель) Преторіус (Michael Praetorius, справжнє імя Міхаель Шультайс (Michael Schultheiß)) — німецький теоретик музики, композитор, капельмейстер, органіст. Автор музики для протестантського богослужіння, а також трактатів про музику.
[39] Мельхіор Вульпіус (Melchior Vulpius) — німецький композитор, кантор у Ваймарі. Найвідоміший його хорал Jezu Kreuz, Leiden und Pain був використаний Бахом при написанні Страстей за Іваном.
[40] Андреас Гаммершмідт (Andreas Hammerschmidt; відомий також як Орфей з Циттау) — німецький композитор і органіст епохи Бароко, один з популярних композиторів духовної музики в Німеччині середини XVII ст.
[41] Мотет — вокальний багатоголосий твір поліфонічного складу; як музичний жанр виник у ХІІ ст. у Франції.
[42] Θεόπνευστος в грецькомовних текстах уживається, згідно з довідниками та словниками, тільки в Новому заповіті й лише раз — у 2Тим. 3:16 (πᾶσα γραφὴ θεόπνευστος; у сучасному перекладі грецькою існують два варіанти — Όλη (η) γραφή είναι θεόπνευστος та Όλη η Αγία Γραφή είναι θεόπνευστος); у Вульґаті йому відповідає divinitus inspirata (omnis scriptura divinitus inspirata). І.Огієнко у своєму перекладі передав це поняття словосполученням «Богом натхнене» («Усе Писання Богом натхнене…»).
[43] Від ХІІІ ст., не зважаючи на розвиток жанру, характерною ознакою мотету залишалася багатотекстовість, тобто в різних партіях звучали різні тексти, як церковні, так і світські, іноді навіть — різними мовами. В Ренесансну добу мотети писали виключно на церковний текст, єдиний для конкретного твору. З поширенням інструментальних жанрів в епоху Бароко роль мотету переходить до кантати, хоча й чисто вокальний мотет продовжує існувати.
[44] Славонія — історична область на сході сучасної Хорватії.
[45] Мізія — область на північному заході Малої Азії (Анатолії), на території сучасної Туреччини. Деякі середньовічні і новочасні «довідники» співвідносять цю назву з нинішньою турецькою провінцією Баликесір, із землями, якими до другої половини XIV ст. володіла династія Караси (Каресиогуллари).
[46] Мешканці Славонії (див. вище).
[47] Тут, напевно, Гербінієві йшлося про Угорщину під владою Яґеллонів.
[48] У Гербінія — Blogoslovv Oycze — спроба передати польське Błogosław Ojcze.
[49] Латинському dominus в старопольській та старочеській мовах відповідало слово pan і спочатку означало «Бог», «Господь». З часів християнізації Руси-України, внаслідок міжмовних контактів, слово «пан» (володар, захисник) набуває таких «сакралізованих» значень і в руській (староукраїнській) мові. Разом з тим уже в XVI ст. у польських джерелах слово pan дедалі частіше виступає в ролі простого («світського») звертання, позбавленого соціального змісту, чи в значенні «хтось, про кого мовиться».
[50] Nihil est ab omni parte beatum («Немає нічого благополучного у всіх відношеннях») (Hor. Carm. II,16.27—28) — вираз, що став згодом усталеним, із оди Квінта Горація Флакка. У перекладі А. Содомори («До Помпея Ґрасфа») ця частина звучить: «…і так немає / Повного щастя». У Г. Сковороди (Oda Horatiana libri II, XVI. De animi tranquillitate [Ода Горація (книга II, XVI) «Про спокій душі»]) — «[…] ничто же совсѣм есть блаженно[…]».
[51] Псалом, в якому йдеться про посередництво Ісуса, за Вульґатою 110-й, за Септуаґінтою (звідси — в українському каноні) є 109-м. Незайвим буде згадати, що в посланні першому посланні Апостола Павла Тимотею (1Тим. 2:5) Ісус прямо називається Посередником: unus enim Deus unus et mediator Dei et hominum homo Christus Iesus («Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми, людина Христос Ісус» [перекл. І. Огієнка]).
[52] Епітет Ісуса, запозичений Гербінієм у св. Авґустина Блаженного. Зокрема в другій промові Тлумачення 90 псалма св. Авґустин називає Христа totus et universus, вказуючи при цьому на його посередництво (пор. згаданий у попередній примітці вірш 1Тим. 2:5).
[53] 97-й псалом за Вульґатою, 96-й — за Септуаґінтою.
[54] Adorate eum, omnes angeli ejus («Додолу впадіть перед Ним, усі боги!» [перекл. І.Огієнка]) (Псал. 96:7).
[55] Et adorent eum omnes angeli Dei («І нехай Йому вклоніться всі Анголи Божі» [перекл. І.Огієнка]) (Гебр. 1:6).
[56] cum me laudarent simul astra matutina et iubilarent omnes filii Dei («…коли разом співали всі зорі поранні та радісний окрик здіймали всі Божі сини?» [перекл. І.Огієнка]) (Йов 38:7).
[57] Ego Dominus hoc est nomen meum gloriam meam alteri non dabo et laudem meam sculptilibus («Я Господь, оце Ймення Моє, і іншому слави Своєї не дам, ні хвали Своєї божкам» [перекл. І.Огієнка]) (Ісая 42:8).
[58] Тобто вірних грецького обряду.
[59] Василій Великий (329—379) — християнський святий, один з найшановніших святих на Русі, архієпископ кесарійський.
[60] Григорій Ніський (бл. 335—після 394) — християнський святий, богослов, філософ, екзегет. Брат святого Василія Великого.
[61] Григорій Назіанзин, Назіанський, Григорій Богослов (бл.330—бл.390) — християнський святий, візантійський богослов і ритор, константинопольський патріарх.
[62] Тобто шанування ікон і образíв.
[63] Говорячи про святі образи́, Гербіній-протестант уживає слово imago, яке належало до двох семантичних полів. З одного боку, imago належало до сфери «сакрального», сконцентрованої в ідеї εἰκῶν τοῦ θεο (imago dei), з іншого — воно відсилало до поняття, висловленого грецьким εἴδωλον. З огляду на те, що Гербіній, наголосивши тут на «священництві» образів святих, далі в цьому абзаці вживає слово imago у формі зі зменшувальним суфіксом, яке не зовсім співвідноситься зі звичними зазвичай поняттями «образок» чи «іконка», можна сказати, що йдеться не так про категорію εἰκῶν (icon), як просто про εἴδωλον (idolon/idolum), до семантичного кола якого належать також pictura, figura, effigies.
[64] Тут Гребіній вдається до арістотелевого терміну, запозичивши його з другої книги Попередньої (Першої) аналітики (Ἀναλυτικὰ Πρότερα): Ὁ δὲ ψευδὴς λόγος γίνεται παρὰ τὸ πρῶτον ψεῦδος. ἢ γὰρ ἐκ τῶν δύο προτάσεος ἢ ἐκ πλειόνων πᾶς ἐστι συλλογισμός («Хибний висновок виникає внаслідок того, що хибне первісно [прийняте], адже будь-який силогізм будується або з двох, або з більшої кількости засновків») (66а 18).
[65] Епіфаній Кіпрський (Епіфаній Саламінський, Святий Єпифаній) (бл. 310—403) — палестинський святий, монах, письменник, богослов-полеміст. Йому приписують авторство листа, що датується деякими джерелами приблизно 394 роком, до Івана, єпископа Єрусалимського, на який часто посилалися іконоборці (див. також наступну примітку). Відомий лише вільний його латинський переклад з грецької, здійснений Ієронімом Стридонським (лист 51).
[66] Тут Гербіній приписує Епіфінієві думку, сформульовану в 36-му правилі (каноні) Ельвірського собору: Placuit, picturas in Ecclesia esse non debere; ne quod colitur, aut adoratur, in parietibus depingatur («Прийнято, щоб живопису в церкві не було, щоб не служило предметом поклоніння те, що зображується на стінах»). Час проведення Ельвірського собору до сьогодні точно не визначений, його датування дослідниками визначається в межах між 300 і 324 роками. В джерелах можна часто зустріти помилкове твердження, що згадане правило нібито постало з ініціативи Епіфанія, і при цьому згадується його лист (див. попередню примітку) до Івана Єрусалимського.
[67] Гербіній називає його ларом. Ларами в давньоримській мітології звалися божества (духи), що опікувалися домом, родиною або взагалі громадою. Згодом ларів почали повязувати з душами померлих родичів і культом предків. У християнські часи назви добрих духів, зокрема охоронців дому, набули неґативних конотацій. В середньовічній та новочасній латинській літературі слово «лар» здебільшого позначало «дім, домашнє вогнище», як, наприклад, у Шимона Пекаліда: …haec sedes posuere suas fortissima corda, / Alaunumque larem et magni penetralia Martis (De bello Ostrogiano…, I, 90—91 [«…саме тут найвідважніші серця заклали оселі свої й домашнє вогнище Аланів і святилище великого Марса»]; В. Литвинов передає «sedes et larem» як «місто… і мур», In propriis laribus Cives sopor altus habebat… (De bello Ostrogiano…, II, 92 [«Містян же у власних їх домівках огортав найглибший сон…»]; у В. Маслюка чомусь: «Лютість шалена відважні козацькі серця охопила…».
[68] Тобто до господаря та господині.
[69] У Гербінія: «lethalis catarrhus» (смертельний катар, нежіть). За деякими уявленнями давніх медиків, починаючи ще з античних часів, катар (нежіть) міг бути симптомом «витікання мозку» (гідроцефалії?), що в цьому разі могло призвести до смерти.
[70] Ірина Афінська (Εἰρήνη ἡ Αθηναία; бл. 752—803) — імператриця Візантії (797—802). З 780 року була реґенткою при неповнолітньому синові-імператорі Константині VI. За відновлення іконошанування на Другому Нікейському соборі канонізована Православною церквою.
[71] Константин VI Сліпий (Κωνσταντίνος ΣΤ′; 771—797) — імператор Візантії (780—797). Після раптової смерти у 780 році батька Лева IV стає імператором, однак фактично влада належала його матері-реґентці Ірині. Подорослішавши, почав прагнути одноосібного правління, проте внаслідок змови був осліплений. За деякими джерелами, це сталося незадовго до його смерти. Після його смерти Ірина стала повноправною правителькою Візантії.
[72] У Візантійській імперії.
[73] Єзавель (Ієзавель) — дружина ізраїльського царя Ахава, донька сидонського царя Ефваала (Етбаала), який посів престол шляхом братовбивства. Від батька успадкувала деспотичну зарозумілість, непохитну наполегливість, кровожерну жорстокість і фанатичну відданість культу Астарти, жерцем якої був якийсь час її батько. Коли вона стала царицею ізраїльського народу, зневаживши його релігію, почала насаджати своє ідолопоклонство. Її жорстока несправедливість, зрештою, переповнила чашу народного терпіння, викинута з вікна, вона була розтоптана вершниками й пошматована собаками (Друга книга Царів Старого заповіту). В протестантській літературі XVI—XVII ст. з Єзавеллю порівнювали Марію Тюдор і Катерину Медічі.
[74] 2Цар (4Цар — у православному каноні) 9:22: «І сталося, як Єгорам побачив Єгу, то сказав: Чи все гаразд, Єгу? А той відказав: Який гаразд при перелюбі твоєї матері Єзавелі та її багатьох чарів?» [Переклад І. Огієнка] (Cumque vidisset Ioram Iehu, dixit, Pax est Iehu? At ille respondit, Quae pax? Adhuc fornicationes Iezabel matris tuae, et veneficia eius multa vigent; Καὶ ἐγένετο ὡς εἴδεν ὁ Ἰωρὰμ τὸν Ἰηού. καὶ εἶπεν˙ εἰρήνη Ἰηού; ἒτι αἰ πορνείαι Ἰεζάβελ τὴς μητρός σου καὶ τὰ φάρμακα αὐτὴς τὰ πολλά).
[75] Другий Нікейський собор відбувся 787 року в Нікеї. Вважається Сьомим вселенським собором, визнається і католицькою, і православною церквою.
[76] Побіч викладеного Гербінієм далі щодо церковних соборів, варто взяти також до уваги, що 449 р. імператор Візантії Феодосій ІІ скликав за пропозицією патріарха Александрійського Діоскора Другий Ефеський Собор. Собор як Вселенський не визнається ні католиками, ні православними, в полемічній риториці яких він зветься «розбійницьким собором» (Latrocinium, Synoda Latrocinia) або просто ефеським синодом. Натомість Орієнтальними (Давньосхідніми) церквами цей Собор вважається Четвертим Вселенським.
[77] Догматичний декрет, прийнятий Другим Нікейським собором, засуджував «псевдособор» у Гіерії (754 р.) й сформулював декрет про вшанування з посередництвом зображень. Виправдання культу ґрунтувалося передусім на реальності історичного Христового втілення. Собор чітко розрізняв законне шанування ікон (προσκύνησις) та абсолютний культ (λατρεία) Бога.
[78] У Другому Нікейському соборі з 335 єпископів, які взяли участь в ньому, лише 14 були представниками Заходу. Не брали участи в соборі очільники Антіохійський, Єрусалимський та Олександрійський патріархій, території яких були від владою мусульман.
[79] Зібрання священиків 794 року у Франкфурті в історіографії та дослідженнях зветься собором, синодом або ж сеймом. Іноді означується, при цьому, як локальний або франкський (тобто франкської Церкви).
[80] В цей час Карл ще не звався імператором. Його на імператора папа Лев III висвятив на Різдво 800 року.
[81] В документах соборів уживається означення ἀνίερος (неосвячений, не святий, безбожний): ὁ ἀνίερος συλλόγος.
[82] Карл Великий з певних політичних причин та через хибне латинське тлумачення засудив Другий Нікейський собор (на відміну від папи Адріана І). Цей собор був сьомим і останнім екуменічним собором, що був визнаний таким Візантійською Церквою. Собор часів патріарха Фотія не визнавався вселенським, оскільки на ньому не було представників автокефальних церков.