Саккос XVII ст. з колекції Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І.Яворницького: історія, термінологія і технологія виготовлення

У Дніпропетровському національноиу історичному музеї ім. Д.І.Яворницького музеї зберігається саккос XVII ст. російської роботи з італійського аксамиту (саме аксамиту, на відміну від звичайного оксамиту). Зі слів Д.І. Яворницького записано, що цей саккос був перешитий з каптана царя Михайла Федоровича (1613–1645 р. правління) — діда Петра І, але документальних підтверджень цьому факту немає.

Маргарита Тихонова

У нашому музеї зберігається саккос (ДІМ, інв. № К-2401) XVII ст. російської роботи з італійського аксамиту (саме АКСАМИТУ, на відміну від звичайного оксамиту). Зі слів Д.І. Яворницького записано, що цей саккос був перешитий з каптана царя Михайла Федоровича (1613–1645 р. правління) — діда Петра І, але документальних підтверджень цьому факту немає.

Історія саккоса за часів його перебування в колекції музею така: спочатку він довгі роки знаходився в експозиції, за радянських часів саккос був схований у фонди, де він обветшав і втратив всю свою красу; у 1989–1991 р. саккосу був повернений первісний вигляд в реставраційних майстернях Ермітажу, завдяки старанням Федорової Галини Георгіївни — реставратора по тканинам з бригади Пенягіної Ніни Семенівни[1]. З 1991 по 2004 р. саккос знаходився в експозиції 2-ї зали, сьогодні він «відпочиває» у фондах.

Саккос прямого, ледь розширеного до низу крою, з незшитими боками, що застібаються на ажурні металеві ґудзики, з широкими незшитими рукавами, має круглий шийний виріз з невеликою вертикальною проріззю на грудях. Він створений з італійського аксамиту петельчастого золотисто-жовтого кольору (рис. 1), горловина облямована сріблястою парчею, опліччя та лиштва підкреслені широким мереживом, сплетеним з металевих тонких смужок срібного кольору з мотивом стилізованих дерев (рис. 2, 3), краї рукавів та низ лиштви оздоблені мереживом з сріблястої сухозлотиці, на спині нашитий хрест з такого самого мережива, підкладка — білого шовку (після реставрації 1989 р.). Розміри саккоса становлять: довжина — 128 см, ширина по рукавах — 138 см.

.



В стильовому відношенні тканина саккоса відповідає стилю бароко, що був поширений у Західній Європі з кін. XVI — до сер. XVIII ст. Візерунок аксамиту вражає вишуканістю, багатством, пишністю, мерехтінням гладкого золотого тла, що контрастує з рельєфним, матовим візерунком, складеним петлями золотої і срібної пряденої нитки. Центральне місце посідає стилізоване зображення геральдичної корони (рис. 4), утворене рослинними мотивами, що складаються з лілій, простих 6-ти і 12-пелюсткових квітів, з вкрапленнями дрібних геометричних елементів — ромбів, кіл, овалів; увінчує корону криновидний плюмаж з листям аканту. Цей мотив більше не повторюється: під зображенням корони розташований стилізований букет лілій (рис. 5), вписаний у форму вазона, оточеного пишним листям, по боках центральних мотивів симетрично розташовані різноманітні квіти, схожі на конвалії та півонії, і широке фігурне листя (рис. 6). Гладке тло, різна висота петель створюють тканину складної фактури (рис. 7) з багатошаровим рельєфом, поєднання золотого та срібного кольорів надають їй благородного блиску, а облаченню — царської величі.

Першу згадку про даний саккос знаходимо у відомого дослідника української церковної старовини, краєзнавця Володимира Машукова, який у 1905 р. опублікував опис визначних пам’яток з деяких храмів Катеринославської єпархії, Самарсьrого Пустельно-Миколаївського монастиря і з ризниці Катеринославського архієрейського будинку, де і знаходився цей саккос. В. Машуков дає такий опис: «Саккосъ алтабасный по золотой толстой ткани съ возвышенными изъ сученаго золота и серебра цветами. Вокругъ рукавовъ, подольника и по оплечью обложенъ толстымъ серебрянымъ широкимъ двустороннимъ кружевомъ, а по краямъ рукавовъ, боковъ и подольника такимъ же одностороннимъ кружевомъ меньшей ширины; изъ такого же кружева пошитъ и крестъ на спинѣ. Воротникъ обшитъ серебрянымъ газомъ; пуговицъ прорѣзныхъ 14, а звонцоъ 4, подкладка бѣлого коленкору. Вѣсъ саккоса 28 фунтовъ (11,5 кг — М.Т.); длина отъ ворота до нижняго края подольника 1 арш. 13 верш. (129 см — М.Т.), отъ ворота до конца рукавовъ 14 верш. (62 см — М.Т.). По описи значится подъ № 1-мъ»[2]. Другу згадку зустрічаємо у 1927 р., у доповіді, присвяченій 25-річчю Дніпропетровського крайового історично-археологічного музею, де саккос «з кафтана царя Михайла Федоровича»[3] був названий серед найцінніших експонатів церковного відділу. Таким чином, базуючись на цих двох свідченнях, можна вважати, що саккос надійшов до музею з ризниці Катеринославського архієрейського будинку у період з 1905–1906 по 1926 р. У попередній статті, присвяченій музейній колекції церковних тканин, вказано, що саккос потрапив до музею у 1905 році з церкви села Покровського Катеринославської єпархії[4], але під час подальшого дослідження не знайдено документальних підтверджень того, що саккос знаходився у Покровській церкві.

Відсутні також документи і свідоцтва про шляхи надходження саккосу до Катеринославської архієрейської ризниці. Відомо тільки, що ризниця була започаткована завдяки князю Григорію Олександровичу Потьомкіну, наміснику Новоросійського краю, за сприяння імператриці Катерини ІІ. Перші коштовні предмети у Катеринославську архієрейську ризницю були передані з Києво-Межигірського і Кирило-Білозерського (Новгородської губ.) монастирів, Крутицького архієрейського будинку у Москві та з придворних храмів Московського кремля[5]. Але указами святішого Синоду у 1793 р., багато коштовностей були передані з Катеринославського архієрейського будинку, що у той час знаходився у Полтаві, до Кременчуцького казначейства, згодом у різні часи деякі з коштовних предметів, що залишалися у ризниці, були передані частково вікарію Катеринославської єпархії преосвященному Дорофею, єпископу Феодосійському і Маріупольському, а частково вікарію Астраханської єпархії преосвященному Гаію, єпископу Моздокському і Можарському. Указ святішого Синоду від 22 жовтня 1794 р. вимагав: «всѣ драгоцѣнные ризничныя вещи, полученныя въ Екатеринославской епархіи изъ Крутицкаго Архіерейскаго и Бѣлоезерскаго монастыря, представить в Святѣйшій Синодъ, для возвращенія к своему первоначальному источнику»[6]. Цей указ був виконаний тільки після багатьох нагадувань близько 1801 р., завдяки старанням ієромонаха Іосифа, начальника Самарського монастиря.

Новими предметами архієрейська ризниця поповнилася у 1799 р., за часів митрополита Гавриїла І (Бодоні-Банулескул), який обіймав Катеринославську архієрейську кафедру у 1793– 1799 р. В. Машуков зазначає, що багато з тих предметів збереглися до 1905 року, але вони не мали такої цінності; з перших же скарбів досить довго зберігалися коштовні митри[7]. Зберігалася в Катеринославській архієрейській ризниці й значна кількість старовинних саккосів, про що свідчить акт № 4649 за 1892 р., складений комісією по перевірці ризнічного майна. Даним актом були «исключены и осуждены на выжежку 19 ветхихъ саккосовъ», які, за ствердженням комісії, були сучасниками заснування міста Катеринослава, а також і деякі інші ветхі священицькі облачення[8]. Той факт, що 19 саккосів призначалися до «выжежки», свідчить про те, що їх тканина була золототкана. У ті часи існувала практика спалювання ветхих золототканих і гаптованих золотом та сріблом тканин для отримування дорогоцінного металу. Отже, на основі розглянутих вище свідчень про надходження і знищення ризнічних предметів, можна зробити припущення, що саккос (ДІМ, інв. № К-2401) потрапив до Катеринославської архієрейської ризниці наприкінці XVIII ст., ймовірно, з Крутицького архієрейського будинку у Москві (він, можливо, не був повернутий), або з придворних храмів Московського кремля.

Саккос — це архієрейське облачення, яке замінює фелон. Слово «саккос» має походження від староєврейського «saccus» — верета, мішок, — і означає грубий одяг. Він походить від імператорського одягу — далматика, символізує ризу чи хламиду, у яку був облачений Ісус Христос для страждань на хресті (Іоанн. 19,2,5). У нього облачалися християнські правителі, щоб висловити своє смирення перед Владикою усіх. З таким самим значенням саккос був введений і у церкву. Священнослужителі вищого ступеня церковної ієрархії: єпископи, архієпископи, митрополити, екзархи, патріархи, коли облачаються у саккос повинні не підноситися висотою свого служіння, а згадувати приниження і смирення Спасителя. Дзвоники, що привішуються до саккосу, запозичені з ветхозаповітної церкви і означають благовістя Слова Божого, що виходить з вуст архієрея[9]. І спочатку саккос дійсно виготовлявся з простих тканин без прикрас, згодом він почав набувати краси й пишності, а з XVI ст. починає сперечатися з коштовними царськими одежами.

Перший саккос був пожалуваний константинопольським патріархам, щоб відрізняти їх від архієпископів і єпископів. У ХІІІ ст. патріарх одягав саккос тричі на рік: на Великдень, Різдво і П’ятидесятницю[10]. На Русі найдавніший саккос належав митрополиту Петру Ратенському (1322 р.). У Московії в саккос одягались митрополити, а з 1589 р. — тільки патріарх. В Україні саккос був ознакою Київського митрополита, спеціальними грамотами патріархів саккос дозволяли носити під час богослужіння Чернігівському архієпископу Лазарю[11]. З 1702 р. цар Петро І нагороджує саккосами деяких єпископів, а з 1705 р. саккос стає облаченням усіх єпископів[12].

Як було зазначено раніше, починаючи з XVI ст., саккос, як і священицьке облачення взагалі, своїм багатством і пишністю починає сперечатися з царськими одежами, шитими з дорогоцінних тканин з численними прикрасами. Найкоштовнішою тканиною серед різних сортів тканин, що виготовлялися на Заході й Сході та у великій кількості ввозилися до Росії, був аксамит. Пояснення назви «аксамит», а також її значення для дослідників давніх тканин становить певні труднощі. Відомо, що в середньовічних текстах згадуються тканини з латинською назвою: «examitum», «xamitum», «sciamitum», «samita», «sametum», які у Візантії мали грецьку назву «examitos», але, яка то була реальна тканина невідомо. Є тільки вказівка, що таку тканина можна бачити на облаченні папи Віктора ІІ[13]. В давньоруській літературі зустрічається ряд вказівок, що аксамит — тканина грецького походження і складає сорт то оксамиту, то атласу, то парчі. Не викликає сумніву тільки те, що назва «аксамит» дійсно грецького походження, вона зберігається до XVIII ст., коли не було вже і самої Візантії, і візантійських центрів по виробництву аксамиту.

Дослідник старовинних тканин І. Арістов, базуючись на іноземній літературі, пише, що аксамит отримав свою назву від техніки виробки: «examitos» — тканина, зроблена у шість ниток, від «ex» [ε[ξ. — Медієвіст] — шість, і «о mitos» [ο` μίτος. — Медієвіст] — нитка, основа тканини[14]. На початку ХХ ст., на фабриці Сапожникових був проведений аналіз одного із зразків аксамиту їхньої колекції, який виявив, що ніякого підрахунку шести ниток у будові й переплетенні тканини немає. Щоправда, аналіз був проведений на зразку аксамиту XVII ст. італійського, а не візантійського виробництва. Можливо, що аксамит візантійській Х-ХІІІ ст. відповідав назві за будовою тканини і кількістю ниток. Невідомо, коли у Візантії закінчилося виробництво аксамитів, і вже до XV ст. техніка їх виробництва була втрачена, але назва «аксамит» збереглася і перейшла до Італії, де також стали виробляти аксамити. Про це свідчить руський чернець Симеон Суздальський, який у своєму описанні подорожі до Італії у 1437 р. вказує, що у Флоренції «делали камки и аксамиты со златом»[15]. Визначити, які італійські, зокрема флорентійські, тканини XV ст. звалися аксамитами дослідники старовинних тканин не в змозі. Можливо, що ранні італійські аксамити XV–XVІ ст., як і візантійські, за технікою виробки не були схожі на італійські аксамити, відомі у зразках XVІІ ст., будова і матеріал яких виглядає таким чином: в основі тканини знаходиться дуже щільний ряд тонкого кольорового шовку (найбільш відомі кольори — червчатий, зелений, жовтий), основа скріплює три наскрізних утка; найважливіший уток — це шовк, напівсирець, що саржевим переплетінням зв’язаний з основою; з цього переплетіння виходить щільна і товста тканина, на яку накладені ще два утки: один з тонкого жовтого шовку, що слугує тлом для верхнього з ниток товстого пряденого золота; ці два утки скріплені між собою дуже тонкими шовковими нитками саржевим переплетенням. Утворення плоского візерунку на гладкому аксамиті досягається так само, як на будь-якій тканині. Для виготовлення петельчастого аксамиту прядене золото не проходить наскрізним утком, а човник, у якому знаходиться шпулька з золотою ниткою, обплітає тільки частину нитей основи, на яку заздалегідь покладений металевий дріт (так звана «булавка»); коли ряд петель закінчений, зів закривають, а дріт витягають. Між рядами петель проходить від 3-х до 5-ти наскрізних утків пряденого золота[16].

У XVІІІ ст., в Російській імперії аксамит вже не використовують ні в світському одязі, ні в церковному облаченні, його імпорт у Росію зовсім закінчується під час царювання Петра І.

На другому місці по цінності серед коштовних тканин знаходиться алтабас, що був більш поширений у Росії, ніж аксамит. Як і в попередньому випадку, точне визначення алтабаса зустрічає ряд труднощів. Деякі дослідники вважають, що назва тканини походить від тюркських слів алтун — золото і бязь — тканина, інші виводять назву алтабасу від італійських слів alto і basso, таким чином припускаючи подвійне походження цієї тканини: східного й західного[17]. Початок виробництва алтабаса дослідники відносять на кінець XV ст., а зразки виробів з нього збереглися тільки XVІ і XVІІ ст. Розглядаючи матеріал і техніку виготовлення алтабаса на цих зразках, можна відмітити, що у матеріалі тканини видно тільки шовк, головне місце в якому займає наскрізний уток з ледь фарбованого напівсирця; уток схований, тобто його не видно ні з лицевого, ні з виворотного боку; нитки основи складаються з тонкого некрученого кольорового шовку, що саржевим переплетінням скріплюють нитки піткання, а разом з тим прихоплюють тонкі ниті волоченого золота, що утворюють друге піткання. Таким чином, «Строение ткани (т.е. алтабаса — М.Т.), следовательно, вполне тождественно со строением гладкого аксамита… Существенная разница заключается в том, что этот уток у аксамита всегда делается из пряденого золота, а у алтабаса — из золота волочченого, т.е. из тончайшей золотой проволочки. Это волоченное золото составляет отличительную особенность алтабаса»[18].

В статті приділяється така увага термінології і технології виготовлення коштовних тканин для того, щоб довести, що саккос з колекції Дніпропетровського історичного музею (ДІМ, інв. № К- 2401) створений саме з аксамиту, а не з алтабасу, як це говорить В. Машуков, оскільки в тканині даного саккоса використовується уток з пряденого золота. І ще два побічних докази використання аксамиту петельчастого в нашому саккосі — це зображення фрагментів двох саккосів, що зберігалися в Оружейній Палаті, опубліковані у роботі Клейна за № 3 і № 719. У Клейна на рис. 3 зображено аксамит петельчастий, італійського виробництва рис. 8а), з якого був зроблений саккос «…царем Алексеем Михайловичем (1645–1676 р. правління — М.Т.) по боярине Никите Ивановиче Романове»[20]; на рис. 7 зображений аксамит подвійний петельчастий, також італійського виробництва XVII ст. (рис. 8б). З цього останнього саккос був «построенный царем Иваном Васильевичем Грозным по убитом сыне Иоанне Иоанновиче (1582 г. — М.Т.), но переделанный в 1654 году, когда с его прежнего стана патриархом Никоном были сняты все великолепные украшения и, с добавлением новых, переложены на новый стан из аксамита»[21]. Якщо порівняти візерунки на саккосі (ДІМ, інв. № К-2401) і на саккосах з публікації Клейна, то можна побачити певну аналогію у центральному мотиві обруча і рослинних елементів корони, також у зображенні квітів лілії, фігурного листя тощо. Крім того, з останніх наведених цитат ми отримали свідчення, що у XVII ст. існувала практика «будувати» саккоси з царських облачень, тому, цілком ймовірно, що Дмитро Яворницький мав рацію, стверджуючи, що наш саккос перешитий з каптана царя Михайла Федоровича.

Завершуючи дане дослідження, хочу зауважити, що робота потребує продовження, оскільки ми поки не маємо можливості ретельно дослідити склад аксамиту. Також потрібно провести апробацію золотої та срібної нитки, що складають уток тканини. Але можна зробити попередні висновки, що в Дніпропетровському історичному музеї ім. Дмитра Яворницького зберігається рідкісний екземпляр архієрейського облачення — саккос з італійського петельчастого аксамиту XVII ст., який потрапив у музей у першій чверті ХХ ст. з ризниці Катеринославського архієрейського будинку, і сьогодні він є перлиною нашої колекції.

Бібліографія

1 Хорникова Г.Е., Божко Л.К. Блеск и романтика старины: Материалы к выставке / Днепропетровский исторический музей им. Д.И. Яворницкого. – Днепропетровск, 1991. – С. 4.
2 Машуков В. Материалы к изучению церковной старины Украйны. – Харьков: Печатное дело, 1905. – С. 29.
3 Матвієвський П. 25-річчя Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею // Збірник Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею. – Дніпропетровськ, 1929. – Т. 1. – С. 20.
4 Тихонова М. Церковні тканини 17–18 ст. з колекції ДІМ: історія та художньо-стильові особливості // Січеславський альманах. Збірник наук. праць з історії українського козацтва. – Д.: Національний гірничий ун-т, 2009. – Вип. 4. – С. 45.
5 Машуков В. Вказана праця. – С. 17.
6 Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. – Екатеринослав, 1873. – С. 83.
7 Машуков В. Вказана праця. – С. 17.
8 Там само. – С. 18, прим. 1.
9 Полный богословский православный энциклопедический словарь. – СПб, 1913. – С. 1990.
10 Словник українського сакрального мистецтва. – Львів, 2006. – С. 213.
11 Кара-Васильєва Т. Шедеври церковного шитва України (ХІІ-ХХ століття). – К., 2000. – С. 94.
12 Полный богословский православный энциклопедический словарь. – СПб, 1913. – С. 1990.
13 Клейн В. Иноземные ткани, бытовавшие в России до XVII в., и их терминология. – М.: Издание Оружейной Палаты, 1925. – С. 8.
14 Аристов И.А. Промышленность Древней Руси. – СПб, 1866. – С. 155, прим. 483.
15 Сахаров. Путешествия русских людей. – СПб, 1839. – Ч. ІІ, С. 105.
16 Клейн В. Вказана праця. – С. 14.
17 Там само. – С. 16.
18 Там само. – С. 19.
19 Там само. – С. 10, 14.
20 Там само. – С. 15.
21 Там само. – С. 11.