Образ князя Володимира Святославича в латиномовній літературі ХІ‒поч. ХVІІІ ст




В історію Володимир Святославич увійшов як найвидатніший політичний і релігійний діяч, «рівноапостольний» князь, який зробив християнство офіційною релігією у своїй державі. Вияв інтересу до постаті князя Володимира можна знайти вже в найдавніших європейських хроніках і скандинавських саґах, які доповнюють або потверджують відомі нам біографічні дані з вітчизняних джерел.

Володимир Литвинов

Володимир Святославич (Володимир І, Володимир Великий, Володимир Святий; після хрещення Василій; *невід. ‒ † 1015) – великий князь Київський (бл. 980 ‒ липень 1015), один із найвизначніших державних діячів Київської держави. За даними останніх досліджень, князь Володимир народився на Волині, в селі Будятичі. В історію Володимир увійшов як найвидатніший політичний і релігійний діяч, «рівноапостольний» князь, який зробив християнство офіційною релігією у своїй державі.

Вияв інтересу до постаті князя Володимира можна знайти вже в найдавніших європейських хроніках і скандинавських саґах, які доповнюють або потверджують відомі нам біографічні дані з вітчизняних джерел. Про нашого князя згадують, наприклад, «Найдавніші свідчення про Угорщину, 1000‒1131 рр.», видані в латиномовному оригіналі угорським істориком і архівістом Іваном Борсою [1]. Досить цікаві свідчення про нашого героя подає скандинавська «Саґа про Еймунда», дія якої повністю відбувається на Русі. Її 58 герой Еймунд був ватажком загону норвезьких найманців і брав безпосередню участь у бурхливих подіях політичної історії Русі на початку XI ст. Розпочинається саґа з розповіді про напружену ситуацію, яка склалася на Русі після смерті князя Володимира внаслідок незгоди між його синами Бурислейфом (Святополком), Ярислейфом (Ярославом) і Вартілафом (Бречиславом), що правив у Полоцьку (насправді він був онуком Володимира). Щоправда, саґи відтворюють переважно невеликий період з історії Київської Русі ‒ часи правління князів Володимира і Ярослава. Тому «все важливе й достовірне, що саги повідомляють про Русь, належить до проміжку часу, десь від 975 по 1050 р.», ‒ пише німецький скандинавіст Ф. Браун. При цьому князь Володимир у них постає вже ніби в тумані, як велетенська напівлегендарна постать минулих часів, і лише Ярослав змальовується як сучасник, зі своєрідним реалізмом цих самобутніх літературних пам’яток [2, с. 58‒59].

Достеменнішу інформацію про князя Володимира знаходимо в Маттеуса Преторія (1635‒1704), протестантського пастора, згодом католицького священика, історика і етнографа, латиномовний твір якого називається «Готичний світ. Тобто історична оповідь про майже всіх ґотів…». [3]. Зокрема, цей автор пише: «…Володимир, правитель всієї Русії. При хрещенні отримав ім’я Василь. У дружини одержав дочку Константинопольського імператора. Мав багато дружин. Від Rochmilda (?) константинопольської мав Ізослава, Ярослава, Сервольда і двох дочок; від грекині ‒ Святополка; від чешки ‒ Саслава; від іншої чешки ‒ Сватислава Станіслава; від болгарки ‒ Бориса і Гліба. В той час, як ці перебували в різних місцях, верховодив у даний час одноосібно» [4, с. 19]. Певні відомості про Володимира можна знайти також у інших виданнях [5, с. 22, 366‒367].

Значно докладніші біографічні дані про князя Володимира Святославовича знаходимо у латиномовній поемі «Дніпрові музи» українського поета початку ХVІІ ст. Івана Домбровського [6], який виявив дивовижну обізнаність у династійних інтригах. Різні джерела по різному висвітлювали державотворчі заходи Володимира Великого. Зокрема, класичним утіленням ідеї такої «монархії» було для польського історика М. Стрийковського князювання Володимира: «…внук Ігоря і правнук Рюрика, опанувавши руські князівства... всю Русь Північну, Східну і розташовану на півдні Білу і Чорну взяв під свою владу: тому писав себе царем або королем, єдиновладцем і великим князем усієї Русі» [7, с. 793]. Проте, чи не найрозлогішу характеристику його правління знаходимо у вже згадуваній латиномовній поемі І. Домбровського «Дніпрові камени». Володимир, на думку автора, став правити навіть не без впливу вищої потойбічної сили:

Доля монархом проте Володимира настановила
В русів прадавніх; і був він правителем мудрим, обачним.

Автор наголошує, що сучасники «подвиги славні прадідів власних забули…» [6, с. 208].

Пізніше цьому князеві співає осанну і Теофан Прокопович у своїй промові «Слово про святого Володимира…»: «Можливо, хтось подумає, що я хочу розповісти про перемоги святого Володимира над тілесними ворогами. Справді, він був великий і в цій славі теж себе виявив, узяв не без сили єдину владу над усіма російськими землями у свої руки, не без мужності добився дружби й грецьких царів і породичався з ними, саме ймення російське вчинив страшним і громоподібним для інших народів, легко, швидко та з нечисленним військом, мов стріла грому, облетів багато країн, всюди розсіяв рани, отримав перемоги, звідусюди привів полонених, приніс здобич, повсюди залишив значні сліди своєї хоробрості в радимичів, в’ятичів, угрів, болгар, у панівній тоді грецькій країні...» [8, с. 408]. Початок феодальної роздрібненості Прокопович пов’язує з поділом могутньої колись держави русичів Володимиром між дванадцятьма синами. «Володимир святий навчений був богослов’ю, але не навчений виявився в політиці. І як за приведення Русії від пітьми безвір’я до пізнання істини, вічних похвал виявився достойним, так руської монархії поділом не малий збиток своїй славі завдав: оскільки превелику шкоду народу руському приніс..., від чого зразу ж з’явився, недобрий плід такого прогріху». Причини цього Прокопович пояснює з ідеалістичних позицій: відсутністю у князя Володимира належної освіти, не богословської, а саме світської ‒ незнанням політики, тобто вчення про державу [9, с. 94].

На завершення екскурсу про державотворчу діяльність князя Володимира слід зазначити, що «Руське воєводство» у Польщі (Palatinatus Russiae, пол. Województwo ruskie) існувало в 1434–1772 рр. як адміністративно-територіальна одиниця Польщі. Сьогодні внаслідок відомої операції «Вісла», проведеної в 1946 р., деякі території залишилися у складі Польщі (головніші міста: Перемишль, Холм, Сянок), а решта увійшли до складу України. Знаючи це, ми не будемо дивуватися з того, що значній кількості видатних особистостей із цього краю (незалежно від конфесії) був притаманний український патріотизм. Про це нагадував у свій час ще Станіслав Оріховський, називаючи їх «цвітом України» (robora Roxolaniae) [10, с. 239; 14, с. 643]. Володимир вів активну зовнішню політику: за час правління ним було укладено багато договорів з правителями різних країн. Це були: Стефан I (король Угорщини), Болеслав I Хоробрий (король Польщі), Болеслав II (король Чехії), Сильвестр II (папа римський), Василь II (імператор Візантії). Зокрема, відомо, що на прохання останнього допомогти придушити повстання полководця Фоки Варди у Малій Азії, Володимир став вимагати укласти союз із Київською державою і скріпити його шлюбом з дочкою імператора Анною. Коли ж руські війська придушили повстання, Василь II відмовився виконувати свої зобов'язання. Bолодимир 989 р. зайняв Херсонес-Корсунь у Криму і примусив Візантію дотримуватись умов договору. В цей час Київська держава досягла найбільшої політичної могутності, що сприяло розквіту і зміцненню її міжнародного авторитету. Ряд цікавих фактів про зносини Київської Русі за часів Володимира Святославича із зарубіжними країнами наводить Д. Наливайко [2, с. 58‒59] у книзі «Україна очима Заходу». Наведені ним факти засвідчують, що у Х‒ХІІ ст. Київська Русь відігравала визначну роль і в політичному житті Європи, з нею шукали зв’язків і порозуміння не тільки сусідні держави, а й віддалені, у тому числі Німеччина й Франція. Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно свідчать і розгалужені династичні зв’язки київських князів, починаючи з Володимира Святославича. Так, наприклад, уже 1014 р. до Києва прибули чеські й угорські посли з проханням до князя Володимира видати дочок за їхніх королів. Д. Наливайко наводить послання єпископа Бруно Кверфуртського до імператора Генріха II, у якому розповідається про перебування автора на Русі за часів князя Володимира. Єпископ Бруно був місіонером і займався наверненням язичників до християнства; до Києва 1007 р. він, очевидно, прибув зі спеціальним завданням папської курії. Єпископ був гостинно прийнятий у князівському дворі. Для Бруно не було сумніву, що Русь – християнська країна, опора й спільник у його місіонерській діяльності, а князь Володимир є «правителем русів, славний могутністю і багатством» («magnus regno et divitiis rerum»). Цікаво зазначити, що образ Володимира, намальований Бруно в його посланні, в основних рисах нагадує той, що знаходимо в літописі Нестора і в билинах [2, с. 49].

Попри всі перелічені гідності князя Володимира Святославича, найбільшою його заслугою є все ж хрещення Русі. Чи не найяскравіше зобразив цей процес Т. Прокопович у трагедокомедії «Володимир» та в «Слові про Володимира…». Засобами художнього слова автор відтворив фактично боротьбу князя Володимира не тільки із зовнішніми ворогами, прихильниками язичницької віри, але й внутрішніми ‒ у власній душі розгортається по суті грандіозна боротьба добра і зла, жорстокості та смирення. Щоб переконати слухачів, як тяжко далося хрещення князеві, Прокопович вдається навіть до євангельських сюжетів: «Мені здається, що Володимир, маючи серце, обложене п’ятьмастами пристрастями, нічим не відрізнявся від того євангельського біснуватого, в якому сидів легіон, тобто безліч, бісів. Викинути це все із серця – чи видається це комусь малою перемогою?» [8, с. 410]. Чи не вкладав йому в серце гордовитий біс, ‒ пише Прокопович ‒ високого помислу: від кого будеш навчатися віри, Володимире, від християн, які бояться твого імені й багато разів були переможені тобою? Переможці дозволяють собі прийняти закон від переможених? Нащадок численних владик, просиш науки в інших народів; Господь батьківщини своєї – від чужинців, нащадок князів російських – від пришельців, ще й у поважному віці? Посміються з тебе твої вельможі, кажучи: ти ще сьогодні вчишся? Чи ж від молодих літ і досі був ти безумним? Сильним і страшним був князь у світських боях! Але є битва духовна, супроти якої всі світські війни святий Золотоуст називає дитячою забавою. У духовних битвах, які проти нас безупинно ведуть три невгамовні і найлютіші супостати: світ, плоть і диявол, – їх усіх так вправно й мужньо побив святий Володимир. Відкинувши ідолослужіння, він прийняв Христову віру – чи не є це щедрим свідченням його перемоги над світом? Володимир у вирішенні поставленої перед ним складної проблеми виявив воістину державний розум, твердість волі, мужність.

Впровадження християнства сприяло розвиткові культури Русі, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, в яких з’являються пам’ятки юридичної літератури. Серед них можна згадати насамперед «Руську Правду» (першу редакцію укладено ще в X ст.), Устав князя Володимира про суди, десятини і церковних людей. Оскільки такі рукописні кодекси частіше, ніж будь-які інші, використовувалися в щоденній адміністративно-судовій практиці, то, зрозуміло, швидше вилучалися з обігу. Тому до нашого часу дійшли лише пізніші копії, до яких внесено доповнення і зміни [7, ІІ, с. 247]. Від часів лихоліття татаро-монгольської навали пам’яток про Володимира не збереглося. Але вже від XV ст. маємо «величання» на честь київського князя Володимира, який охрестив Русь-Україну. На основі нотних Ірмолоїв можна стверджувати, що тут побутувало принаймні дві редакції величання кн. Володимиру: «Величаем, благовірный княже Володимере и чтем святую память твою, иж идольї попрошай и всю росийскую землю святым крещениєм просвітившаго» (Загорівський Ірмолой) та «Прийдите вси Российстии собори похвалим праотца нашего Василия, леге, породившаго нас святым крещением». Щодо мелодики величання князю Володимиру майже ідентичне іншим величанням; очевидно, всі вони співалися на одну і ту саму мелодію, що давало можливість при їхніх записах опускати ноти [7, ІІ, с. 465‒466].

В ХVІ ст. високу оцінку хрещенню Русі київським князем Володимиром дав визначний український латиномовний гуманіст Станіслав Оріховський у трьох листах, спрямованих до відомих у той час особистостей. У першому листі до Петра Гамрата він коротко переповідає історію України-Руси, акцентуючи на хрещенні: «500 років тому завдяки великому князю Володимиру до Русії запросили християнських учених із Греції. Після того, як перед ними розкрилася істина і вони її спізнали, – не за примусом прилучилися до Христа і його священних законів та настанов; при цьому приписів предків вони дотримувалися у згоді з грецьким обрядом» [11, с. 569].

Розвивав тему хрещення як визначну подію в історії України цей мислитель також у листі до італійського гуманіста Павла Рамузіо від 15.VІІІ 1549 р.: «Колись Русь не дуже відрізнялася звичаями від скитів, з якими вона межує. Спілкуючись, проте, з греками, прийняла від них символіку й віру, покинула свою скитську неосвіченість і дикість, і тепер, лагідна, спокійна і врожайна, виявляє великий потяг до латинської і грецької літератури. Саме завдяки цим здобуткам вона вже нікого у своїх сусідів скітів не визнає за видатного, окрім Токсаріса і того давнього Анахарсіса. Заохочена їхнім прикладом, щорічно посилає до вас в Італію, до Падуї, багатьох юнаків, що прагнуть зажити доброї слави. Серед них є у вас мої земляки і родичі: Станіслав Ваповський і Станіслав Дрогойовський. Нині у Падуї вони зараховані до поляків, бо Русь є провінцією, що належить Польщі» [11, с. 588‒589].

Нарешті третій лист Оріховського був спрямований до папського нунція Яна Франциска Коммендоні у відповідь на його прохання. Значна частина листа – розповідь про свою вітчизну Русь та певні деталі про її хрещення: «Приписав ти мені, Комендоні, розповісти коротко, але чітко про все моє життя… Отож, Вітчизна моя, Русь, простягається над рікою Тиром, ‒ яку мешканці надбережних околиць називають Дністром, ‒ біля підніжжя Карпатських гір, пасмо яких відокремлює від Угорщини. Народ той, ведучи збройну боротьбу проти своїх сусідів ‒ волохів і татарів, не займався ніколи наукою і філософією, зупинившись на освіті середньої міри, ‒ частково слов’янський, частково латинський, на такому ступені, який був необхідний для ведення служби Божої і до вироблення законів. Що ж стосується віросповідання народу, то, років десь 700 тому, за князя Володимира, впроваджено було католицьку віру з Константинополя. Службу Божу правлено було по-грецькому, а прилюдні жертвоприношення проводились за грецьким обрядом слов’янською мовою. І народ той, раз прийнявши від греків святі обряди, ніколи від них не відступав. Потім, за пам’яті наших предків, ‒ внаслідок перемоги Польщі, ‒ народ той зазнає впливу латинської культури, і то такого значного, що нині на Русі латинський обряд має першість перед грецьким, оскільки більша частина шляхти прийняла обряд латинський; селяни ж і люди нижчого стану зберегли обряд грецький…» [11, с. 575‒576].

Проте найбільш яскраво, колоритно й образно відтворив постать князя Володимира Святославича Т. Прокопович у трагедокомедії «Володимир» та у «Слові в день святого рівноапостольного Великого князя Володимира». Можна твердо констатувати, що змістом цих двох творів є звертання автора до теми просвітянства, для якої філософ знайшов ідеальний взірець у діяльності й особі святого Володимира. При цьому слід відзначити оригінальні моменти, які дозволяють авторові зробити постать святого ближчою до людей, уникнути традиційного схематизму «Володимир-язичник (поганий)» – «Володимир-християнин (хороший)» та надати їй екзистенційно-психологічної напруги. «Слово…» містить виклад майже тих самих авторських ідей, які присутні у трагедокомедії, проте в іншому вигляді. При цьому деякі сюжети, наявні у п’єсі, відсутні, а деякі, навпаки, викладені більш розгорнено, із привнесенням нових конотацій. Автор намагається відтворити складне духовне переродження князя, його аскетичну боротьбу з власними пристрастями і тим самим перетворює його недоліки на чесноти й збільшує значення його перемог [8, с. 388].

Постать Володимира найбільше відповідала суті просвітницьких ідеалів, які Теофан Прокопович утверджував не тільки своєю творчістю, а й діяльністю. При цьому ми маємо унікальний випадок, коли богословські погляди автора, викладені у проповіді, майже повністю повторюються в образному викладі у трагедокомедії. Це дає підстави твердити, що образ святого Володимира був для Т. Прокоповича не тільки художнім, риторичним, а й богословсько-філософським, зображує фактично боротьбу просвітництва з невіглаством у часи київського князя Володимира Святославича, де перше ототожнюється з прогресом, а друге ‒ із застоєм. Боротьба закінчується перемогою «філософа», тобто перемогою Просвітництва над невіглаством церковників. Таким чином у його особі вшановувалася не верховна влада, а саме особа доброго, мудрого князя-просвітника, князя-доброчинця, князя-захисника знедолених. Постать святого князя виявляється знаковою для тогочасної культурної ситуації, що й обумовлює її резонанс та особливості осмислення [8, с. 388].

Образ Володимира відтворений Ф. Прокоповичем виразно. Київський князь виступає перед глядачем у всій складності свого характеру, у тісному зв'язку з обставинами і подіями. З язичника він перетворився на християнина, але цей шлях не був ні прямолінійним, ні безболісним. Прокопович прагнув відтворити якнайповніше процес зламу в душі Володимира, його розрив із вірою батьків і прийняття нової віри – християнства, відбиваючи всі нюанси душевного стану героя. Обміркувавши питання заміни релігії, Володимир приходить до думки, що

Таж дим один – людськії огуди і слави!
Старому ж научатись чи ж вийде погано?
Не соромно учитись добра й не нагана
Повсякчас. «І до смерті, – таке вістить слово, –
Навчається людина» (Дія IV, ява 2, пер. В. Шевчука) [8, с. 280].

Від доцільності, гармонії, закономірності, що панують у природі, він приходить до наявності розуму, який влаштував цей світ і його зберігає. Цей доказ можна знайти вже в одному з ранніх творів мислителя – трагедокомедії «Володимир»:

Сей разум от єстества имѣет начало.
Древнии бо еллини, не суще ни мало
От Бога изученни, сие имѣяху познание... [8, с.13].

Свою трагедокомедію «Володимир» Прокопович присвятив, як відомо, гетьманові Івану Мазепі, про що недвозначно свідчать слова: «Володимир, усіх славеноруських країн князь і повелитель, Духом Святим приведений від невір'я тьми у великий євангельський світ у літо від Різдва Христового 988. Тепер же у преславній академії Києво-Могило-Мазепіанській київській, яка вітає ясновельможного його царської величності війська Запорозького, обох боків Дніпра гетьмана і кавалера славного чину святого Андрія, апостола, Івана Мазепу, превеликого свого ктитора, на розгляд подає руському роду від доброродних руських синів, які добре тут виховуються, дію, що від поетів зветься трагікомедія, літа Господнього 1705, показано липня [3] дня» (виклад змісту з Крехівського рукопису) [8, с.217].

Темою драми, власне, була боротьба за освіту, прогрес, нові починання світської влади. Під історичною канвою у цьому творі прихована злободенність, чого не заперечував сам Теофан і в чому не сумнівалися реакційні діячі церкви. Один із них у своєму доносі звинувачував Прокоповича, зокрема, й у тому, що він «чернечий сан лає дуже й за вельми богові противний має... Священників російських називає жериволами, лицемірами, ідольськими жерцями, а ченців – чорними мужиками й пекельниками, й чернецтво... бажає викорінити» [8, с. 23]. У своїй відповіді Прокопович не відкидав звинувачення цілком, а лише уточнював, що мав на увазі не всіх.

У трагедокомедії «Володимир» Прокопович підкреслював пріоритет державної влади над духовною. І саме тут він зумисне звертається до Івана Мазепи, бо тенденція до керівництва церквою у гетьманів була, починаючи від П. Сагайдачного. Цю ж політику продовжив Іван Мазепа. Так, 1690 р. з волі гетьмана митрополитом київським став В. Ясинський, а наступного року І. Мазепа робить свого генерального суддю М. Вуяхевича ахімандритом Києво-Печерського монастиря, тим самим поширюючи власний вплив на верхи церкви. За це ченці лаври дякували йому за велике батьківське дбання та піклування про Печерську. В. Шевчук у книзі «Муза Роксоланська» слушно наголошує, що у творі Прокоповича князь Володимир подається як батько, а І. Мазепа – його син у дусі. «Отже, батько й син подібні один до одного, але кожен – окрема іпостась, відтак колізії їхнього життя не можуть мати уподібнення» [12, кн. ІІ, с. 313, 400].

Кінець ХVІІ ст. позначився в Україні політичною стабілізацією і припиненням загарбницьких нападів польської шляхти і кримських людоловів. Як наслідок, виникає нагальна потреба в освічених людях. Найбільшу роль у задоволенні цих потреб відігравала Києво-Могилянська академія, яка знаходила підтримку з боку гетьмана Івана Мазепи, бо в ньому вбачала ретроспективу князя Володимира. Першим серед тих, хто підтримував реформістські починання Мазепи був ректор Києво-Могило-Мазепіанської академії Теофан Прокопович, який 1716 р., всупереч його волі, був забраний царем до Петербургу. І лише там він справді став не тільки підтримувати реформи царя, а й часто їх ініціював. Відтак, досить дивними, як на сьогодні, здаються притягнуті за вуха констатації про підтримку Прокоповичем реформ Петра І у трагедокомедії «Володимир», написаної ще 1705 р.

Серед інших творів Т. Прокоповича окремо слід виділити проповідь під назвою «Слово в день святого рівноапостольного князя Володимира». Адже князь Володимир був особливим святим не тільки для руського народу, а й серед подібних йому святих інших народів. У його особі вшановувалася не верховна влада, а лише особа доброго, мудрого князя-просвітителя, князя- доброчинця, князя-захисника знедолених. Образ Володимира найбільше відповідав суті просвітницьких ідеалів, які Теофан Прокопович утверджував не тільки у своїй творчості, а й у діяльності [8, с. 387].

Допомагають розкриттю авторського задуму і порівняння рівноапостольного князя з біблійними персонажами. Зокрема, в контексті багатої традиції порівнянь святого Володимира з біблійними та історичними діячами Т. Прокопович використовує найпоширеніше порівняння рівноапостольного князя із Соломоном, а саме стосовно діяльності обох у розбудові церкви й держави. Проводячи паралель між Давидом і Соломоном, з одного боку, та апостолом Андрієм і князем Володимиром ‒ з іншого, проповідник наголошує на тяглості християнської традиції в Русі. Бо це богоспасенне місто Київ, матір міст і всієї нашої великої землі слава й велика окраса, всіма християнами в один голос названий другим Єрусалимом і новим Сіоном [8, с. 408]. Русія, ‒ на думку Прокоповича, ‒ просвічена святим Володимиром, розцвіла в чеснотах! Скількома чудесами прославилася! Скількох угодників Божих породила й народжує досі! Й основу для цього всього заклав Володимир. Чи не настають дні, передбачені Андрієм Первозванним, який казав, що в землі нашій має засяяти благочестя й постане багато церков Божих? А всьому тому початок, причина й привід святий Володимир. І насамкінець ставить риторичне запитання: «Чи не досить цього, православний слухачу, для духовної радості, що нею маємо тішитися Царем нашим великим Володимиром? Ми почули про його перемоги, пізнали його добродійства для нас. Давидові віддавали велику хвалу за те, що він переміг десять тисяч, тоді наскільки гідніший нашої радості й торжества цар наш святий Володимир, який не десять тисяч, а десятки тисяч по десять тисяч переможець, і то не тілесних, а невидимих духовних ворогів» [8, с. 411].

Після хрещення Русі князь Володимир розгорнув багатогранну культурну діяльність: споруджуються перші кам'яні церкви у Києві, зокрема Десятинна, в Чернігові, Тмутаракані, засновуються школи для підготовки духовенства, виникають численні монастирі, в яких зосереджуються перекладачі грецьких книг, літописці, лікарі, іконописці. За Володимира істотно розширюються межі самого Києва, а на порубіжжі держави будуються фортеці. Відбувається реформа фінансової системи – з'являються карбовані золоті й срібні монети, виготовлені на кшталт візантійських. Наприкінці життя Володимир став найшанованішою особою в Київській Русі. А серед простолюду він зажив епітету «красне сонечко».

У ХІІІ ст. православна церква канонізувала його як рівноапостольного і зарахувала до лику святих. За припущенням, це сталося на соборі єпископів під проводом митрополита Максима. Без сумніву, проголошення святим князя, з яким було пов’язане хрещення Київської Руси й доба її могутності як держави, мало не лише релігійне, а й політичне значення (канонізація, на думку О. Пріцака, відбулася 1255 р. Хоча існує також припущення, що канонізацію здійснив собор 1284 p. Див. Fennell J. The Canonization of Saint Vladimir // Tausend Jahre Christentum in RuBland. – Gottingen, 1988. – S. 304) [7, т. ІІ, с. 213]. Не було забутим ім’я святого Володимира, як хрестителя Русі й пізніше як у вітчизняній, так і в західноєвропейській історії. Крім згадуваної вже поеми І. Домбровського «Дніпрові камени», виданої у Фастові (1618 чи 1619 р.), про нього згадують у своїх рукописних курсах із філософії, риторики, поетики також професори Києво-Могилянської академії [13, с.152, 165]. Не був забутим святий Володимир і за кордоном. Наприкінці ХVІІІ ст. з’явилися, наприклад, в Італії два драматичні твори дотичні до української історичної тематики, присвячені князеві Володимиру Святому й хрещенню Русі. Йдеться про трагедію Р. Е. Кампі «Володимир, або перетворення Русі», яка вийшла в Модені 1783 р. і музична драма Дж. Боде «Володимир», яка вийшла в Туріні 1786 р., музику до якої написав відомий італійський композитор Д.Чімароза [2, с. 516]. І це, гадаємо, далеко не повний перелік того, що існує у вітчизняній і зарубіжній літературі про визначну особистість князя Володимира Святославича Святого.

Указ Президента України Петра Порошенка від 25 лютого 2015 р. про Вшанування пам'яті Володимира Великого, ‒ як творця середньовічної європейської держави Руси-України, ‒ у зв'язку з 1000-річницею його упокоєння – значний стимул до подальших наукових пошуків майбутньої Володимиріани.

Бібліографія

1. Borsae Diplomata Hungariae Antiquissima, 1000-1131, pp. 45, 504, 513: а також. Iván Borsa. Akadémiai Kiadó, 1992,‒ 544 р.
2. Наливайко Д Україна Очима Заходу. ‒ К., 2008, с.58‒59.
3. Praetorii М. Orbis Gothicus. Id Est. Historica Narratio, Omnium Fere Gothici Nominis. – Rym, 1913.
4. Див сайт: http://la.wikipedia.org/wiki/Vladimirus_I_Magnus
5. Patryloo Isidorus I. Archiepiscopi metropolitani kievo-halicienses. ‒ Basiliani, 1962. ‒ 142 р. ‒ див. p. 22; Velykyi A.G. Litterae episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600- 1900): 1711-1740. ‒ Basiliani, 1981. ‒ 367 p. ‒ див. р. 366‒367; у словнику: Iohannes Iacobus Hofmannus, Lexicon universale (1698) тощо.
6. [Dąbrowski Іoannes]. Camoenae Borysthenides, seu felіcis ad episcopalem sedem Chioviensem ingressus... domini Boguslai Radoszowski Воха, а Siemikovice... gratulatіо. S.l. et a. [Fastoviae, 1619]. ‒ с.207, с.208
7. Історія української культури: у 5 т., т. ІІ. Київ. ‒ 2001. ‒ 847 с.
8. Прокопович Т. Філософські праці. Вибране. ‒ Дніпро, 2012. ‒ 616 с.
9. Прокопович Ф. Філософські твори. Т. І. ‒ К.: Наукова думка. 1979. ‒ 511 с.
10. Литвинов В. Д. Станіслав Оріховський (Історико-філософський портрет). ‒ К.: Академперіодика, 2014. ‒ 352 с.
11. Оріховський С. Твори. ‒ К.: Дніпро, 2004, ‒ 352 с.
12. Шевчук В. Муза Роксоланська: у 2 кн. ‒ Кн. ІІ. ‒ К.: Либідь, 2005. ‒ 726 с.
13. Стратий Я.М., Литвинов В.Д., Андрушко В.А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. ‒ К.: Наукова думка ‒ 1982. ‒ 346 с.
14. Orichoviana. Opera inedita et epistulae. Vol.I. ‒ Cracoviae, 1891. ‒ 740 p.