Володимир Литвинов, д.філос.н.
Схожу картину бачимо й у взаєминах України та Польщі. Починаючи з другої половини ХVІ ст. посилився вплив польської культури на українську і домінував у наступні сторіччя. Але було й інакше. Існує досить конкретних фактів, які свідчать, що доти був потужний вплив української культури на польську. За свідченням сучасних польських дослідників, Руське воєводство Речі Посполитої (етнічно всуціль українське) дало Польщі у ХV- першій пол. ХVІ ст. більше культурних і державних діячів ніж будь-яке інше суто польське воєводство. А все це свідчить, що в історичному плині часу донорство культур сусідів буває взаємовигідним.
В історії взаємин між Україною і Польщею були періоди як світлі, так і трагічні. Сьогодні, на жаль, більше знаємо і говоримо про трагічні. Мабуть і це треба, бо – Нistoria est magistra vitae. Але зациклюватися на цьому не слід. Адже, як писав Тарас Шевченко, перебуваючи разом з поляками на засланні «в степу безкраїм за Уралом»:
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами…
Вочевидь, поет мав на увазі першу половину ХVІ століття, коли Україна і Польща разом протистояли і туркам, і татарам, і московитам. І вистояли.
Саме в цей час жив добре відомий полякам і майже не відомий українцям латиномовний Станіслав Оріховський (1513-1566) – історик, публіцист, полеміст, оратор; одна з найвидатніших постатей в польській культурі доби Відродження. Його твори були добре відомими в багатьох європейських державах: «... їх ширили друкарні венеційські, паризькі, в Базилеї і в Колоніі. Його видання супроводжували численні вірші; і нема похвал, яких би він не зазнав; його підносили вище, ніж Ціцерона, Демостена; а Кромер — його відвертий і благородний супротивник — пише до нього: "Із скількома лише людьми доводилося мені спілкуватися в Туреччині, в Німеччині, Італії, в Іспанії, я наслухався похвал Твоїм творам; і не зустрічав жодного, який би їх не читав. Хвалять Твою дотепність, вченість і добірну мову... Лестило мені це, бо звеличувало нашу батьківщину... можна по правді сказати: що вся Річ Посполита уособилася в тій людині, яка є батьком XVІ століття в Польщі"». (Kubala L. Stanisław Orzechowski i wpływ jego na rozwój i upadek Reformacji w Polsce. — Lwów; Warszawa, 1908. – S. 95–96).
Пишаємося Оріховським і ми, бо він не раз відверто ідентифікував себе українцем: Ruthenum me esse et glorior et libenter profiteor / Я українець і цим пишаюся, і про це відверто заявляю. (Orichoviana, I, 30). Більше того, наголошуючи, що він сам Gente Rutenus, natione polonus / «Народу українського, держави польської», перераховує ще цілу низку відомих польських культурних і державних діячів, яких називає «цвітом України» (Robore Roxolaniae). Демонстрація Станіславом Оріховським любові до рідного краю, заклики обороняти його від нападників, а також захист православних традицій – все це працювало на розвиток української національної свідомості. Тому не випадковими здаються нам посилання на Оріховського найбільш ерудованих українських авторів XVI–XVII ст., які виступали на захист православ'я. Введення в науковий обіг латиномовної спадщини Ст. Оріховського та інших мислителів ХV – першої половини ХVІ ст. посприяло, зрештою, відкриттю цілком нового напрямку в історії української філософії – РЕНЕСАНСНИЙ ГУМАНІЗМ. Нині ця тема знайшла належне їй місце в усіх, навіть канонізованих, підручниках з «Історії української філософії».
Коли йдеться про становлення національної самосвідомості в народів Західної Європи, ми схильні сприймати той процес як еволюційний шлях розвитку від нижчих форм до вищих. В Україні подібна послідовність не така виразна й чітка. Тут простежуються неодноразові злети і падіння; за дивовижним виявом пасіонарності наступав період національної пасивності й зневіри з усіма його негативними наслідками. Але, незважаючи на це, ідея української національної держави ніколи не зникала навіть у найтяжчі часи чужоземного поневолення. Така воля в українського народу була постійно, і за більш-менш сприятливих обставин давала дивовижний спалах національної самосвідомості, як те бачимо вже починаючи від XVI ст. (про що засвідчує і латиномовна спадщина), або також і 2004 та 2013/2014 рр.
Осібно слід згадати ще й про твір Юрія Немирича (соратника гетьмана Івана Виговського), твір якого «Роздуми про війну з московитами» (De bello moscovitico, Paris, 1634) навдивовижу перегукується з сучасними нашими стосунками з новітніми московітами. Проминуло майже 400 років, а загарбницька політика північного сусіда не змінилася. Яка іронія історії!.. І чим тоді є взагалі історія? – рухом по колу, чи все ж таки по спіралі?..
2. Чому латиністів щороку більшає, а перекладачів не вистачає.
Сьогодні спостерігається, на жаль, тенденція до зменшення появи перекладів з латиномовної україніки. Це значною мірою мабуть тому, що праця перекладача з латини часто прирівнюється до праці з сучасних іноземних мов. А то й узагалі нічого не вартою. Тому науковці нерідко користуючись чужими перекладами забувають вказати навіть прізвище перекладача. І тоді читач такої наукової праці думає, що цитата взята з україномовного оригіналу. А коли науковець і подає посилання на латиномовний оригінал, але не вказує перекладача, тоді читач думає, що цитату переклав сам науковець. Крім того, сьогодні в інтернеті гуляє багато перекладів з латини без зазначення перекладача, - хоча його ім′я зазначено в паперовому варіанті перекладеного твору. А відтак, бери – не хочу. І сумління не страждає.
Доходить до курйозів. Я видав колись 2-томну антологію «Українські гуманісти епохи Відродження (Київ, Наукова думка - Основи, 1995). Це засвідчує і © (копірайт). 1-й том, зокрема, то є переклади з латини переважно мої. Науковці вже не одне покоління гребуть з антології хто скільки може для своїх наукових монографій, не вказуючи всуціль прізвищ перекладачів, чи, бодай, упорядника. Вряди-годи вказуючи хіба прізвище відповідального редактора. І тоді читач такої їхньої наукової монографії думає, що Станіслав Оріховський (1513-1566), або Юрій Дрогобич та інші мислителі 15-16 ст. писали мабуть сучасною українською мовою.
Але халепа з цим виданням почалася вже від самого початку. Згадані видавництва після появи книги влаштували презентацію. Запросили високоповажних гостей, пресу, виступи перед мікрофоном. Всі хвалили видання, зокрема, й академік Петро Толочко, який насамкінець пошкодував, що у книзі нема приміток. І сів неподалік. Через якусь хвилю потихеньку й каже мені: «Вибачне, у вас там усе в порядку. Я недогледів». А через тиждень-два з′являється замітка у газеті «Літературна Україна». Схвальна. А насамкінець цитата з виступу академіка Петра Толочка: «"шкода, що там нема приміток". - упорядник Володимир Литвинов». Який висновок зробить пересічний читач з цієї інформації? Звичайно ж, одно-значну: «Якби не той капосний Литвинов, книжка була б ще кращою».
Але, щоб не склалося враження, що всі науковці непорядні, наведу зрештою, і позитивний приклад. Наталя Яковенко у своїй книзі «Нарис історії України», наводячи цитати з чужих перекладів, неухильно позначає тут-таки в тексті своєї праці: то – переклад Андрія Содомори, то - Віталія Маслюка, то – Володимира Литвинова і т.д. Така сумлінність мала би бути молодшим і зовсім молодим за приклад.