Відносини між Руссю і Литвою беруть початок на зорі формування руського і литовського етносів, принаймні з VI–VII ст. н. е. Нагадаємо читачеві, що в давні часи пралитовці й праслов’яни складали єдиний етнокультурний субстрат, з якого поступово розвинулись обидва народи. вже перша згадка про Литву в «Повісті временних літ» відзначає існування політичних стосунків між нею і Руссю. В етнокультурному вступі до цього джерела, на сторінках, що відбивають часи розселення слов’ян на просторах Європи,читаємо: «А се суть инии языци, иже дань дають Руси: чудь, меря, весь, мурома,… литва, зимигола корсь, норома…». Литовці, згідно із свідченням нашого першого серед збережених літопису, належать до данників Русі, вони названі серед угро-фінських племен, мабуть, тому, що їхня мова була все ж таки незвичною для слов’ян, і литовці межували з ними. Авторитетний в науці «Літописець Переяславля Суздальського» додає до цього, що литва «испрьва исконнии данници и конокръмци».
Микола Котляр (Київ)
Відносини між Руссю і Литвою беруть початок на зорі формування руського і литовського етносів, принаймні з VI–VII ст. н. е. Нагадаємо читачеві, що в давні часи пралитовці й праслов’яни складали єдиний етнокультурний субстрат, з якого поступово розвинулись обидва народи. вже перша згадка про Литву в «Повісті временних літ» відзначає існування політичних стосунків між нею і Руссю. В етнокультурному вступі до цього джерела, на сторінках, що відбивають часи розселення слов’ян на просторах Європи,читаємо: «А се суть инии языци, иже дань дають Руси: чудь, меря, весь, мурома,… литва, зимигола корсь, норома…»[1]. Литовці, згідно із свідченням нашого першого серед збережених літопису, належать до данників Русі, вони названі серед угро-фінських племен, мабуть, тому, що їхня мова була все ж таки незвичною для слов’ян, і литовці межували з ними. Авторитетний в науці «Літописець Переяславля Суздальського» додає до цього, що литва «испрьва исконнии данници и конокръмци».
У часи зміцнення давньоруської державності київські князі прагнули утримувати Литву в залежності, про що свідчить короткий запис Несторового літопису під досить умовним 1049 р.: «Ярославъ иде на Литву», уміщений після повідомлення: «Ярославъ иде на ятвягы». Сама форма звістки, її хронологічна й географічна близькість до попередньої може засвідчити цілеспрямованість політики Ярослава Володимировича у Прибалтиці, так само, як і заснування князем дещо раніше в тому регіоні міста, названого ним на свою честь: «Семь же лѣтѣ иде ярославъ на чудь, и побѣди я, и постави градъ Юрьевъ» (1030 р.). Юр’єв був розташований на місці нинішнього Тарту.
У другій половині ХІ–ХІІ ст. пов’язана з Руссю культурно й етнічно Литва перебувала з нею в тісних соціально-економічних взаєминах, об’єктивно сприяла руським князям зміцнити рубіж із Польщею, забезпечувати панування в східній Прибалтиці, користуватись торговельними гостинцями, що вели на захід литовськими землями. Однак настання удільної роздробленості Русі в 40-х роках ХІІ ст. вирішальним чином вплинуло на відносини між нею і Литвою. Перша втратила цілеспрямовану й злагоджену зовнішню політику, кожне скільки-небудь значне князівство діяло у власних інтересах. Литва поступово виходить з-під впливу давньоруської держави. На кінець ХІІ ст. процеси роздробленості Русі поглиблюються, а литовські племена якраз у той час починають утворювати союзи, що володіли великою економічною й військовою потугою. Ролі змінились, Литва робиться наступальною стороною, а Русі доводиться захищатись. При тому зберігаються і розвиваються економічні й культурні зв’язки між ними. з початком ХІІІ ст. головну роль у русько-литовських відносинах починає відігравати Галицько-Волинське князівство.
Смерть творця князівства Романа Мстиславича в 1205 р. послабила його і полегшила Литві напади на Русь. Проте із змужнінням синів Романа Данила і Василька і зміцненням їхнього Волинського князівства стосунки з Литвою, що переживала етап творення державності, робляться більш сталими, набувають договірного характеру. до зближення Русь і Литву спонукувала загроза з боку спільного ворога, німецьких рицарів, що з початком ХІІІ ст. вдираються до Прибалтики й загрожують обом країнам.
Протягом першого двадцятиріччя ХІІІ ст. Литва переживала процеси державотворення. Галицько-Волинський літопис сповіщає, що 1219 р. у Литві налічувалось більше 20 князів, бо не існувало центральної влади. Та поступово Литва централізується. У князювання Мендовга (почалося в 1230-ті роки) він зближується з Романовичами, вони підтримують один одного у політичних стосунках і воєнних акціях. А по смерті Мендовга його син Войшелк у 1267 р. зробив своїм співправителем сина Данила Романовича Шварна. Однак утворенню русько-литовського князівства зашкодили згубні дії іншого сина Данила Лева, що підступно убив Войшелка і зруйнував русько-литовський союз. На кінець ХІІІ ст. відносини між Литвою і Руссю слабішають. Удільна роздробленість в обох країнах сприяла цьому.
[1] Повесть временных лет. – СПб., 1999. – С. 10. далі «Повість» цитується за цим виданням.