Юрій Сак, Ужгородський державний університет. Передмова до видання перекладу "Historia Carpato-Ruthenorum" Михайла Лучкая
Серед закарпатських письменників першої половини XIX ст. видне місце займає Михайло Михайлович Лучкай, лінгвіст і фольклорист, історик і перекладач, культурний і громадський діяч. М. Лучкай відомий в літературі як автор граматики, яка вийшла в світ 1930 року Будині під заголовком «Grammatica Slavo-Ruthena: seu Vetero-Siavicae, actu in montibus Carpathicis Farvo-Russicae, seu dialecti vigentis linguae» (Граматика слов'яно-руська: або старо-слов'янської, мало-російської мови, або діалекта, який існує тепер в карпатських горах). Це була перша друкована граматика на Закарпатті, яка принесла Лучкаю велику популярність. Проте друга велика праця Лучкая «Historia Carpato-Ruthenoram sacra et civilis (antiqua et recens) usque ad praesens tempus» (Історія карпатських русинів церковна і світська / давня і новітня аж на наш час), вченим відома здебільшого по назві та відгуках окремих дослідників спадщини Лучкая, або ж із цитат, взятих з цієї праці іншими істориками. «Історія» М. Лучкая не була надрукована ні за життя автора, ані після його смерті, вона залишилася в рукопису, написаному латинською мовою, тому, власне, була недоступною для ґрунтовного дослідження.
Доба, коли М. Лучкай жив і працював, була насичена бурхливими подіями в Австро-Угорський монарх, до складу якої входило тоді Закарпаття. Під кінець XVIII і в першій половині XIX ст. в Европі відбувалися епохальні поділ це лише в соціально-політичному житті, але й в література та науці. Французька буржуазна революція повалила феодально-абсолютистський лад і відкрила широкі можливості для розвитку капіталізму. Загарбницькі походи Наполеона прискорювали революційні ситуації в країнах Європи. Габсбурзька імперія була також напередодні революції. В європейській літературі цей період характерний новим напрямом — романтизмом, який пробудив у вчених потяг до вивчення минулого своїх народів. Прогресивні романтики очолили національно-визвольний рух, поширювали ідеї народності і гуманізму.
У лінгвістиці на заміну старому схоластичному методу приходить новий, історико-порівняльний, який відкрив широкі можливості для розвитку порівняльного мовознавства.
В 1812—1816 рр. М. Лучкай навчався у Відні в духовній семінарії. В цей період також сюди сягав вплив основоположника слов'янської філології Йозефа Добровського; тут, у Відні, працював Варфоломій Копітар, філолог-славіст, який, хоч і був австрофілом і консерватором, будучи за національністю словенцем, в організованому ним лінгвістичному гуртку заохочував молодь слов'янського походження до вивчення і дослідження слов'янських мові, культури та історії своїх народів. Нові зіяння доби, а також знайомство з поглядами видатних славістів, звичайно, не проходили без впливу на молодого допитливого юнака.
У передмові до «Граматики слов'яно-руської» Лучкай обіцяв видати історію «рутенського племені». Минуло більше десяти років напруженої праці і Лучкай виповнив свою обіцянку. В 1843 році рукопис «Історії» в (шести томах був підготовлений до друку, але автор не встиг вже його надрукувати, бо 3 грудня цього ж року, на 54 році життя, передчасно помер.
На квартирі Лучкая знайдено багато архівних (матеріалів, якими він користувався, працюючи до останнього подиху. Сучасники Лучкая не зуміли оцінити його багаторічну працю, не розуміли її завдання. Єпархіальна консисторія прийняла рішення або продати рукопис у Будапешті за 1000 флоренів, або ж надрукувати його і за виручені гроші ліквідувати борги, яких за Лучкаєм залишилось понад п'ять тисяч флоренів. Рукопис передано на рецензію члену тієї ж консисторії Андрію Балудянському. Невідомо, яку оцінку дав Балудянський «Історії» М. Лучкая, фактом є те, що вона не була надрукована. Недруги Лункая, його «завишики», як він їх називав, ставились недоброзичливо до автора і не погоджувались з його поглядами; вони вважали за доцільніше приховати його працю на полицях єпископської бібліотеки.
Проте праця Лучкая була відома дослідникам історії та культурної спадщини Закарпаття, вони посилалися на неї, використовували її багатий фактичний матеріал, висловлювали жаль, що вона не досліджена і не опублікована. Окремі томи рукопису, ба навіть і весь рукопис, зникали з бібліотеки. Про це згадував О. Петров (лист від 19.VIII.1928 р.), писала і «Закарпатська правда» (10.IV.1963 р.). Останній раз «Історія» Лучкая зникла після другої світової війни. Автору цих рядків пощастило в 1962 р. відшукати всіх шість томів і передати їх на зберігання в бібліотеку Ужгородського державного університету.
Підготовлений до друку рукопис займає чотири книги великого формату (41х23 см) на 1437 сторінках. В першій книзі об'єднані два томи, з яких перший (188 с.) охоплює події від найдавніших часів до X ст.; другий (325 с.) — від приходу угорців по 1690 рік. Друга книга вміщує також два томи, третій (242 с.) і четвертий (251 с.); в них йдеться про події від 1690 р. по 1770 рік. Третя книга — п'ятий том (223 с.), належить перу Івана Пастелія, який описав у ній події на Спиші (ЧССР). Остання книга містить шостий том (208 с.), в ній розглядаються події з кінця XVIII ст. по 30 роки XIX ст. Таким чином, М. Лучкай охопив всю історію Закарпаття від найдавніших часів і довів її до своїх днів.
У передмові до першого тому Лучкай висловив думку про те, що вся праця не займе більше п'ятій томів, але допускав, що в процесі роботи може виявитись і більше. Чорновий варіант праці, який зберігається в Закарпатському обласному архіві в Берегові, має п'ять томів, із яких перший налічує 68 листів, другий — 132, третій — 132, четвертий — 176, п'ятий — 79 листів[2]. У цьому варіанті наявний почерк Лучкая, але рукопис, підготовлений до друку, писав хтось інший, Лучкай своїм почерком тільки виправляв помилки i вносив доповнення. Сюди Лучкай включив як п'ятий том працю І. Паогелія. Т. Легоцький, Е. Сабов, Е. Недзельський[3] та інші згадують про п’ятитомну працю Лучкая. Насправді ж «Історія» М. Лучкая має шість томів.
Попередник Лучкая Й. Базилович (1742—1821) у своїй праці відстоював права Мукачівського монастиря[4]. М. Лучкай приділяє увагу історичним подіям, які вплинули на розвиток суспільно-політичних, економічних та культурних відносин народів Европи, в тому числі і на Закарпаття, пригнічуване безправ'ям і визискуванням чужоземних поневолювачів. Відстоюючи історичне право населення Закарпаття на рівноправне існування поряд з іншими народами Австро-Угорщини, Лучкай прагнув передусім довести, що «карпатські русини» є частиною великого слов'янського народу. Про це свідчить вже і епіграф до першого тому: «Historia etiamsi obscurae gentis, lumen addit clariori nationi». (Історія навіть маловідомого племені освітлює славніший народ).
В першому томі автор дає детальний перелік та опис народів і племен. які в різні історичні епохи населяли територію між Карпатами, Дунаєм і Чорним морем до приходу угорців, а саме, кімерійців, скіфів, сарматів, язигіш, метанастїв, гетів, антів, неврів, певцінів, баютарнів, карпіанів, агафірсів, меланхлонів, гелонів, маюсагетів та інших. Спростовуючи антислов'янеьку концепцію С. Хорвата, Лучкай доводить слов'янське походження всіх цих народів, посилається на праці грецьких і римських істориків (Гердота, Страбона, Цезаря, Таціта і т. ін.), наводить давні королівські грамоти, а також пробує свої доводи підтвердити етимологією оронімів, гідронімів, етнонімів та антропонімів. Так, назву Карпат виводить від прикметника «горбат». Греки, як твердить автор, вимовляли це слово неправильно, тому у Геродота записано : «Корпат». Річка Тиса, на думку автора, дістала назву від вищого ступеня прикметника тихий, отже «тихша», але ж у греків не було звука «ш», тому писали «Тиса». Язипи від слов'янського слова «язик» і т. ін.
Таким чином М. Лучкай хотів довести слов'янське походження всіх тих народів, які жили в тих краях до приходу угорців. І. Дулишкович, який добре знав «Історію карпатських русинів» М. Лучкая, бо використав її при написанні своєї праці «Исторические черты Угро-Русских», зауважив таке: «У Лучкая тут показуется все быти Славянский, как у писателей Стефана Горвата и Іернея Мадярским»[5]. Очевидно, Дулишкович мав на увазі, що як Лучкай, так і Хорват входили в крайності, перший вважав всі народи слов'янами, а другий, що всі були угорцями.
М. Лучкай відчував, що його етимології не переконливі, тому він і писав, що «не вважає себе сліпим аматором етимологізування» ([1], с. 16), однак слов'янські назви населених,пунктів, річок і гір є вірними свідками того, що край під Карпатами споконвіків населяли русини. М. Лучкай робить такий висновок: «Nomina primitiva locorum montium, fluviorum originalia praesens usque reitinet: Polyana, Bisztra, Lyuta, Ticiha, Holubina, Berezna, Zemlyun, Temnik, Huszt etc. Donec itaque docuerit quidam hic loci alium, quam Ruthenum (Slavum) populum exstitisse, nominaque pagorum, montium, ac gentium alia fuisse, eousque Rutheni manebunt aborigines plagarum suarum, erunt Getarum, Dacorum, et Jazygum, ac Sarmatarum genuina soboles» II. 24—25. (Первісні назви місцевостей, гір, річок зберігає аж по сьогодні: Поляна, Бистра, Люта, Тиха, Голубина, Березна, Землюн, Теник, Густ та ін. Отже, поки хтось не доведе, що тут існував інший народ ніж руський (слов'янський), і що назви поселень, гір та племен були іншими, до тих пір русини залишаться аборігенами своїх країв, будуть справжніми потомками гетів, даків і язигів та сарматів).
В «Історії» М. Лучкая освітлені події, які тісно пов'язані з минулим нашого краю, це і розповідь про прихід угорців, про діяльність братів Кирила і Мефодія в Моравії, про напад татарів, про реформацію Лютера і запровадження унії, про події, пов'язані з повстанням Ракоція і таке інше. Всі ці події автор розглядає на фоні Мукачівської єпархії.
Про гуманне ставлення М. Лучкая до важкої долі поневолених селян можна судити з таких слів, якими він підводить підсумок придушенню селянського повстання, яке відбулося під веденням Дожі. У 49 главі другого тому Лучкай пише таке: «Magis adnuc adgravata est sors rusticorum, quod perpetuae servituti subiecti sint, robottae, nonae, aliaque innumera onera eis imposta sunt. Duris his legibus rustici subiecti, non modo tunc depauperati, sed actu adhus miseram suam sortem lugent» II, 203. (Це значить: «Ще більш важкою була доля селян, тому що були кинуті у вічне рабство. Панщина, дев'ятина та безліч інших труднощів положено на їх плечі. Селяни, підкорені цим суворим законам, не тільки тоді збідніли, але ще й сьогодні оплакують свою долю»).
Історичні факти і події, про які М. Лучкай розповідає у своїй «Історії», відомі вченим, проте сама праця як рукописна пам'ятка є цікавою і цінною. Наукова її цінність полягає ще і в тому, що М. Лучкай використав багатий архівний матеріал Мукачівської єпархії, різні грамоти, важливі документи, листи, протоколи, які сучасному дослідникові недоступні, бо вони вже зникли, або важко їх розшукати. Викладачі латинської мови Ужгородського державного університету (Ігнат А. М., Орос М. В., Сак Ю. М., Яцина О. І.) працюють над дешифруванням латинського тексту рукопису та його перекладом на рідну мову. Переклад праці М. Лучкая дасть можливість науковцям краще вивчити і дослідити це цінне джерело історії Закарпаття, дати самій праці та її авторові належну наукову оцінку.
ПРИМІТКИ
1 В. Гаджега. Михаил Лучкай, житєпис і твори. Одбитка із «Наукового зборника тов. «Просвіта» в Ужгороді, річник VI. з р. 1928/9. Ужгород, 1929, с. 125.
2 Державний архів Закарпатської області, Ф. 151, оп. 9, од. зб. 494—498.
3 Lehoczky Tivadar. Bereg varmegye monogrśfiaja. Ungvirott, 1881, II kótet, 147 lap. — В Унгваре, 1893. с. 194. — E. Недзельский. Очерк капраторусокой литературы, Є. Сабов. Христоматия церковно-славянских и угро-русских литературних памятников, Ужгород, 1932, с. 99.
4 Joannicius Basilovits. Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits. Cassoviae, 1799.
5 Іоанн Дулишкович. Исторические черты Угро-Русских, т. I, Унгвар, 1874, а 80.
1 В. Гаджега. Михаил Лучкай, житєпис і твори. Одбитка із «Наукового зборника тов. «Просвіта» в Ужгороді, річник VI. з р. 1928/9. Ужгород, 1929, с. 125.
2 Державний архів Закарпатської області, Ф. 151, оп. 9, од. зб. 494—498.
3 Lehoczky Tivadar. Bereg varmegye monogrśfiaja. Ungvirott, 1881, II kótet, 147 lap. — В Унгваре, 1893. с. 194. — E. Недзельский. Очерк капраторусокой литературы, Є. Сабов. Христоматия церковно-славянских и угро-русских литературних памятников, Ужгород, 1932, с. 99.
4 Joannicius Basilovits. Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits. Cassoviae, 1799.
5 Іоанн Дулишкович. Исторические черты Угро-Русских, т. I, Унгвар, 1874, а 80.