«Історіографія ерудитів» та її вплив на палеографічні студії у Львівському університеті (1784–1848 рр.)
Микола Ільків-Свидницький, к.іст.н., Львівський національний університет імені Івана Франка
Спеціальні історичні науки (далі – СІН[1]) мають свою історію й понад 240-літню традицію в науковому і дидактичному дискурсі Львівського університету. Від 1963 р. веде свій відлік історіографія вивчення історії, специфіки розвитку та розробки проблематики СІН у стінах відомого в Україні та поза її межами вишу. Так склалося, що окремого дослідження дочекалася лише нумізматика[2], а інші складові СІН розглядалися в комплексі за певний період та мали нарисовий характер[3]. На це є як свої об’єктивні причини, так і суб’єктивні фактори.
***
Палеографія як науково осмислена сума знань про латинське й грецьке письмо виникла під час так званих «bella diplomatica» («дипломатичних воєн»), коли вчені єзуїти (так звані «болландисти») і бенедиктинці («мавристи») вели гостру дискусію про автентичність ранніх документів варварських королівств. Так, у Європі було започатковано «історіографію ерудитів»[4], яка викристалізувала спеціальні техніки атрибуції історичних джерел. Відтак, палеографія як наукова дисципліна виникла одночасно з дипломатикою – 1681 року, коли побачила світ монументальна праця «De re diplomatica libri sex» («Дипломатика в шести книгах»)[5]. Її автор – Жан Мабільйон (1632–1707), монах ордену св. Бенедикта, залучив велику кількість матеріалу з історії письма, подав першу класифікацію типів письма раннього середньовіччя, прив’язавши їх до окремих варварських королівств – франків, ланґобардів, вестґотів. Фактично, його праця була відповіддю фламандському єзуїту-болландисту, агіографу Даніелеві ван Папеброху (Папеброку) (1628–1714), який у вступі «Propylaeum antiquarium circa veri ac falsi discrimen in vetustis membranis» до другого тому «Acta Sanctorum» (1675 р.) вказував на фальшивість документів абатства Сен-Дені[6], які виводилися від меровінзьких королів. За висловлюванням Марка Блока, єзуїтові Папеброху читання «житій святих» вселяло величезну недовіру до всієї спадщини раннього середньовіччя[7]. Своє ж повноцінне оформлення палеографія дійсно набула в праці іншого бенедиктинця-історика Бернара де Монфокона (1655– 1741) «Palaeographia greca sive de ortu et progressu literarum» («Грецька палеографія або про походження і розвиток літер»), яка вийшла друком у Парижі 1708 р. і була присвячена грецькому візантійському письму.
Б. Монфокон вперше розробив метод палеографічного дослідження, розглянувши рукописи під кутом зору певних ознак у хронологічному порядку. Він прослідкував еволюцію літер і визначив етапи розвитку візантійського письма, визначив його типи[8]. Під впливом Б. Монфокона палеографія почала проникати до каталогів грецьких рукописів, прикладом чого стала перша частина каталогу Мадридської королівської бібліотеки, опублікованої іспанським філологом Хуаном Іріарте (1702–1771)[9]. Праці обох бенедиктинців-мавристів спровокували сплеск наукових зацікавлень дипломатикою, принципами історичної критики давніх документів, кодексів у монастирських та університетських осередках Західної Європи. Це вилилось у низку праць і дисертацій, що вийшли друком упродовж першої половини XVIII ст.[10]. Німецький юрист Хрістіан Генріх Екхард (1716–1751)11 видав дві праці, присвячені дипломатиці, а заразом й елементам палеографічної критики документів: «Introductio in rem diplomaticam, precipue Germanicam» (Єна, 1742)[12], «De interrogationibus in iure apud Germanos commentatio» (Єна, 1745)[13]. У своєму дослідницькому арсеналі він використовував напрацювання як попередників, так і сучасників, зокрема відомого італійського палеографа Шипіоне Маффеї[14].
У першому десятилітті другої половини XVIII ст. з’явилося друком капітальне підсумкове видання з дипломатики – “Nouveau traité de diplomatique” (1750–1765 рр.), автори якого Рене-Проспер Тассен (1697–1777)[15] і Шарль-Франсуа Тустен (1700–1754)[16] були також бенедиктинцями-мавристами. Їхній праці судилося стати своєрідним підсумком усього накопиченого знання з дипломатики та палеографії до другої половини XVIII ст.
Справу Тустена й Тассена у вивченні дипломатики, аналізу особливостей письма продовжив Йоганн Крістоф Ґаттерер (1727–1799)[17] – німецький історик, професор Ґеттінґенського університету. Особливе захоплення Ґаттерера викликав табличний матеріал «Нового трактату з дипломатики» згаданих авторів, де наведені приклади різновидів форм літер. У межах курсу «Elementa artis diplomaticae universalis» («Засади мистецтва загальної дипломатики», 1765) він ставив собі за мету класифікувати письмо за допомогою історичних критеріїв, але спроба ввести їх у природничу схему шведського вченого Карла Ліннея (1707–1778) за взірцем ботаніки[18] не мала успіху. Й. Ґаттерер виступив також як організатор спеціального семінару з палеографії в Ґеттінґенському університеті[19].
Титульний аркуш підручника Йоганна Крістофа Ґаттерера “Elementa artis diplomaticae universalis” (“Засади мистецтва загальної дипломатики”, Ґеттінґен 1765 р.).
Справу викладання дипломатики та в її межах палеографії у XVIII ст. акцептували ордени єзуїтів та піарів, які конкурували за здійснення освітніх послуг за часів Речі Посполитої. У Віденському університеті працю- вав піар, архівіст Ґреґор Максиміліан Ґрубер (1739–1799), який від 1783 р. очолював кафедру «дипломатики та геральдики»[20]. Його лекційний курс, поряд з аналогічними Ґаттерера і К. Шьонеманна, належав до кола перших університетських підручників, які здобули визнання читачів[21].
Перша, на теренах українських і польських земель у складі Австрійської імперії, надзвичайна кафедра «допоміжних історичних наук» (далі – ДІН) розпочала свою роботу в 1784 р. у стінах відновленого Львівського університету[22]. В існуючій науковій літературі зустрічаємо три варіанти назви кафедри ДІН: 1) «геральдики і нумізматики»[23], «дипломатики, геральдики та хронологі»[24], «дипломатики, геральдики і нумізматики»[25]. Керівництво кафедрою обійняв австрійський ерудит, піар Ґотфрід Уліх (1743–1794)[26], який читав курси з дипломатики, геральдики та нумізматики («…Diplomaticae et Numismaticae in Universitate Leopolitana Professor»). Протягом усього життєвого шляху Ґ. Уліх провадив бурхливу наукову діяльність, компілюючи наукові й дидактичні тексти на різні теми та з різним ступенем оригінальності. Мабуть, саме його запальний і рухливий характер спричинився до того, що він змінив багато навчальних закладів, був нетерпеливим і постійно перебував у пошуку; така гарячковість допровадила його до ув’язнення за надто категоричне відстоювання власних поглядів, а також спалення його записів і книг[27]. Очевидно, ДІН не були його справжньою науковою «пасією», бо вже у 1791 р. він клопотався про кафедру класичних літератур, яку йому так і не судилося здобути.
Серед багатьох праць Уліха лише одна відображає заявлену тему дослідження[28]. Це його праця «Praelectiones diplomaticae» (дослівно «Пояснення дипломатики», тобто «вступ до дипломатики») була видана друком у друкарні львівських видавців Піллерів вже через рік (1785) після призначення на посаду професора[29]. В назві книги є вказівка, що він є професором дипломатики і нумізматики. Виклади Уліха користувалися популярністю у середовищі студентів. Примірник його «Вступу до дипломатики», який зберігається у Науковій бібліотеці Львівського університету, містить записи власника. На форзацному аркуші верхньої кришки оправи прочитується ім’я з датою одного з учасників його семінару: «…Crysos[tomi] 1798», а згори першого аркуша рукописний екслібрис – «Ex libris Ioannis Cicimirski manu propria Auditoriis in […] Ima Filosophiae […]»30.
Аналіз цієї праці Ґ. Уліха виказує наслідування термінологічних та класифікаційних устремлінь Й. Ґаттерера. Перша частина його підручника мала наступну назву: «Про графіку або первинна теорія дипломатики, частина мистецтва дипломатики, яка опирається на три науки: графіка, семіотика і мистецтво формуляра (arte Formulari)»[31}. Термін палеографія в книзі відсутній, натомість Ґ. Уліх використовує поняття «Graphica». Під графікою він розумів «не тільки знаряддя письма, як пергамент (charta)[32], чорнило (atramentum), калам, стиль, а також і саме письмо та його класи, групи, походження та особливості розвитку»[33]. За переконаннями Уліха, графіка поділяється на п’ять частин: 1) відомості про інструменти письма; 2) граматологія; 3) орфографія; 4) стигмеологія (stigmeologia); 5) брахиґрафія. Відповідно до такого поділу перший розділ називається «Про знаряддя письма», другий – «Граматологія або наука про письмо (Doctrina Litterarum)». Власне у другому розділі Ґ. Уліх умістив короткий огляд історії латинського письма та його періодизацію, починаючи від капітального з унціальним і завершуючи гуманістичним[34]. Окремо класифікував готичне і гуманістичне письмо. Останнє він називає відновленим римським письмом. Натомість про готичне письмо говорить, як про зіпсоване римське або ж неоготику і чернече, або схоластичне. На його думку, родовід готики слід виводити від римсько-варварського або німецького (Teutonica)[35].
У четвертому розділі пояснюється термін «стигмеологія» – наука про інтерпункцію[36], тобто поділ тексту на окремі слова за допомогою спеціальних знаків, що не слід ототожнювати з класичною пунктуацією. В Уліха їх не розрізнено. Розділ п’ятий присвячено брахиграфії – науці про скорочення. Усі скорочення він звів до трьох головних груп: 1) власне абревіатури; 2) сиглі словесні та числівникові; 3) «Notae iuris», тобто скорочення у правничих текстах[37]. Слушну оцінку цьому підручнику дав Ярослав Кісь, вказавши, що недоліком першої, палеографічної, частини є надмірне теоретизування й мала кількість наочних прикладів[38]. Цитована праця Ґ. Уліха цікава, передовсім, як пам’ятка історіографії, що відображає рівень розвитку палеографічних знань станом на 80-ті роки XVIII ст.
У 1794 р. після смерті Ґ. Уліха і до кінця навчального року загальний курс ДІН читав знаний ерудит, професор філософського факультету Людвіґ Едвард Ценмарк (1753–1814)[39]. Цей курс вийшов друком у 1796 р. Щоправда, палеографії там немає. За необхідності він заступав професора ДІН, навіть після реорганізації університету в ліцей у 1805 р. Вже у Львівському ліцеї він читав цей курс на безоплатній основі від 1809 до виходу на пенсію в 1811 р.[40].
Наступником Ґ. Уліха на кафедрі дипломатики, геральдики й нумізматики з перервами до 1818 р. став хорват за походженням Тома Вучич (1768–1818). У науковій літературі існують дві протилежні оцінки його професійних та інтелектуальних якостей. Так, учений-архівознавець Стефан Цяра обстоює думку, що після смерті Уліха в науковому та дидактичному сенсах рівень допоміжних наук суттєво понизився через повну некомпетентність Т. Вучича[41]. Натомість, М. Кріль відзначає старанність Т. Вучича у викладанні предмету[42]. Однак, слід погодитися з Ю. Шиманським, що сам Т. Вучич нічого не написав, хоча й очолював кафедру, а ДІН зникли з університету після виходу на пенсію Л. Ценмарка[43]. Хоча Т. Вучич і повернувся у 1812 р. до Львова, але право викладати дипломатику й геральдику здобув щойно у 1817 р., коли було відновлено Львівський університет.
Титульний аркуш підручника Йоганна Крістофа Ґаттерера «Abriß der Diplomatik» («Короткий курс дипломатики», Ґеттінґен, 1798) – основа лекційного курсу Томи Вучича.
З програми навчальних дисциплін університету за 1818 р. ми можемо скласти уявлення, на чому будував свої виклади Т. Вучич. Його лекційний курс з дипломатики і геральдики повністю був побудований на нарисі Й. Ґаттерера про дипломатику (“Abriß der Diplomatik”, Ґеттінґен, 1798), з окремою увагою щодо польського джерельного матеріалу[44]. Елементи палеографічного наративу не виходили за межі, окреслені у праці Й. Ґаттерера[45] та охоплювали різні ділянки палеографії й історії письма в цілому, зокрема, використання принципів так званого ліннеїзму до класифікації різних форм писемності.
Зі смертю Т. Вучича ДІН на філософському факультеті не викладалися близько двох років. Кафедру обійняв Йозеф Маусс (1778–1856) – спочатку як заступник, а потім як повноцінний завідувач[46]. Після Л. Ценмарка він викладав загальну історію[47], а від 1820 р. дипломатику з геральдикою в другому семестрі, окремо виділяючи польську дипломатику й геральдику[48]. В 1821 р. декретом австрійського імператора надзвичайна кафедра ДІН була відновлена. Й. Мауссу пощастило виграти конкурс на заміщення посади професора[49]. У 1823 р. згадано про дипломатику й геральдику в загальному, без згадки про польські джерела. Відомо, що це був його авторський курс[50]. Мабуть, він мав ширше історіографічне й джерельне опертя у порівнянні з Ґ. Уліхом. З великою долею ймовірності можна припустити, що він творчо поєднав провідні історіографічні напрацювання ерудитів XVII–XVIII ст. – Ж. Мабільйона, Б. Монфокона, Ш. Маффеї, Й. Ґаттерера, Ґ. Уліха. Цей перелік міг би бути повнішим, якщо б збереглися хоча б нотатки його курсу.
Своєрідним ключем у розумінні джерел тогочасних палеографічних знань може бути лектура, яку використовував гімназійний професор Матій Чоп (1797–1835), що провадив курси Маусса у 1825/1826 навчальному році у зв’язку з хворобою останнього. Для набуття необхідних навичок у читанні рукописів в провідних європейських бібліотеках М. Чоп студіював у бібліотеці праці знаних нам ерудитів, зокрема Ж. Мабільйона і Б. Монфокона[51]. Таким чином, саме з особистістю Й. Маусса пов’язується чи не останнє серйозне продовження доробку європейських ерудитів у сфері палеографії, яка не мислилася тоді окремо від дипломатики. У стінах Львівського університету «історіографія ерудитів», їхня спадщина у вивченні допоміжних наук історії завершується з виходом Й. Маусса на пенсію. Для другої половини XIX ст. є характерний принципово інший виток студій з дипломатики та палеографії.
1 У сучасній українській історіографії переважно вживають термін «спеціальні історичні дисципліни», які більш коректно називати спеціальні історичні науки, див.: М. Ільків-Свидницький, Формування нового канону спеціальних історичних дисциплін в Україні? (Деякі критичні міркування з приводу видання: Спеціальні історичні дисципліни. Довідник: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / І. Н. Войцехівська (керівник авт. кол.), В. В. Томазов, М. Ф. Дмитрієнко та ін., Київ: «Либідь», 2008. 520 c.), “Вісник Львівського університету. Серія історична”, Львів, 2010, вип. 45, с. 709.
2 Р. Шуст. Нумізматична наука у Львівському університеті (кінець XVIII–XIX ст.), в: Львів: місто–суспільство–культура, Львів, 1999, т 3, с. 249-257.
3 Р. Шуст, О. Целуйко, Допоміжні / спеціальні історичні дисципліни у Львівському університеті імені Івана Франка (1939–2008), «Наукові зошити історичного факультету Львівського університету», Львів, 2009, вип. 10, с. 188-198.
4 Н. Яковенко, Вступ до історії, Київ, 2007, с. 95.
5 У 1999 р. знаний фахівець у сфері СІН Юзеф Шиманський стверджував, що у жодній польській бібліотеці немає оригінального видання Ж. Мабільйона 1681 р., див.: J. Szymański, Sto lat przemian metodologicznych nauk pomocniczych historii w Polsce, w: Tradycje i perspektywy nauk pomocniczych historii, Kraków, 1995, s. 36.
6 Matthias Schnettger, Pape Broch [Papebrochius, Pape Brock, van Papenbroeck] Daniel, Bollandist, in: Biographisch-Bibliographisches Kirchenlexicon, Herzberg, 2001, Bd. XVII, сol. 1113-1118.
7 М. Блок, Апология истории или ремесло историка / изд. 2-е, допол., Москва, 1986, с. 48.
8 Ж. Иригуэн, Бернар де Монфокон и «Palaeographia Graeca», в: Монфокон, Исследования по палеографии, кодикологии и дипломатике, Москва, Санкт-Петербург, 2007, с. 9, 13.
9 Г. А. Тюрина, Каталогизация греческих рукописей в Европе в XVIII – начале XIX в., в: Палеография и кодикология: 300 лет после Монфокона: Материалы междунар. науч. конф. Москва, 14-16 мая 2008 г. / Б. Л. Фонкич (отв. ред.), Москва, 2008, с. 208.
10 Див. бібліографію у примітках до вступної частини королівського секретаря Ґьоттінґенського університету Йогана Генріха Юнґа у книзі: Ioanni Ludolphi Waltheri, Lexicon diplomaticum, abbreviationes syllabarum et vocum in diplomatibus et codicibus a seculo VIII ad XVI usque occurrentes exponens, iunctis alphabetis et scripturae speciminibus integris, Gottingae, 1752.
11 E. J. H. Steffenhagen, Eckhard Christian, in: Allgemeine Deutche Biographie, München, Leipzig, 1877, Bd. 5, s. 615; F. A. Huch, Versuch einer Litteratur der Diplomatik, Erlangen, 1792, pp. 112-116.
12 Друге видання, див.: Сh. H. Eckhard, Introductio in rem diplomaticam, precipue Germanicam…, Iena, 1753.
13 Сh. H. Eckhard, De interrogationibus in iure apud Germanos commentatio ex antiquis Germaniae monimentis, chartis ac diplomatibus eruta…, Iena, 1745.
14 J. Szymański, Pierwsza katedra nauk pomocniczych historii na ziemiach polskich, w: Personae, colligationes, facta, Toruń, 1991, s. 322.
15 Тассен, в: Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона, Санкт-Петербург, 1901, т. 32А (64): Тай-Термиты, с. 662.
16 Löffler Klemens, Toustain Charles-Francois, in: Catholic Encyclopedia, 1913, vol. 15.
17 Див. подібні інші праці Ґаттерера «Oratio de artis diplomaticae difficultate» (Nuremberg, 1757), «Epitome artis diplomaticae» (Göttingen, 1773), «Abriß der Diplomatik» (Göttingen, 1798). – Lothar Graf Dohna, Gatterer, Johann Christoph, in: Neue Deutsche Biographie, 6 (1964), s. 89-91; Selle, Götz von, Die Georg-August-Universität zu Göttingen, 1737-1937, Göttingen, 1937, pp. 132-135; F. X Wegele von, Geschichte der Deutsches Historiographie, seit dem Auftreten des Humanismus, Munich; Leipzig, 1885, pp. 757-766, 786-791.
18 B. Kürbisówna, Scriptura Latina libraria a seculo primo usque ad finem medii aevi LXXVII imaginibus illustrate cura Joachimi Kirchner, Monachii 1955, w: Studia Źródłoznawcze. Commentationes, Poznań, 1958, t. III, s. 276; F.-J. De Lasala, Compendio di storia della scrittura latina. Paleografia Latina, Roma, 2010, s. 12.
19 Я.П. Кісь, Палеографія. Навчальний посібник, Львів, 1975, с. 9.
20 L. Wachler, Geschichte der Historischen Forschung und Kunst: seit der Wiederherstellung der Litterärischen cultur in Europa, Goettingen, 1818, p. 866.
21 J. Szymański, Sto lat przemian metodologicznych nauk pomocniczych historii, s. 36.
22 Я. Кісь. До історії розвитку допоміжних історичних дисциплін у Львівському університеті, “Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР”, 1963, № 4, с. 37.
23 J. Szymański, Pierwsza katedra nauk pomocniczych historii, s. 320.
24 Знаний львівський славіст Михайло Кріль наводить дві відмінні назви кафедри, див.: М. Кріль, Історична наука у Львові (кінець XVIII – початок XIX ст.), w: Wielokulturowe historyczne środowisko Lwowa w XIX i XX w., pod red. J. Maternickiego, L. Zaszkilniaka, Rzeszów, 2005, t. III, s. 87; Його ж, Кафедра дипломатики, геральдики і хронології у Львівському університеті (кінець XVIII перша чверть XIX ст.), “Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка”, Львів, 1999, вип. 2, с. 73.
25 S. Ciara, Nauki pomocnicze historii na Uniwersytecie Lwowskim do 1918 r., w: Wielokulturowe historyczne środowisko Lwowa w XIX i XX w., pod red. J. Maternickiego, L. Zaszkilniaka, Rzeszów, 2005, t. III, s. 199.
26 Докладніше про Ґ. Уліха та його праці див.: A. Horányi, Scriptores Piarum Scholarum liberaliumque atrium magistri quorum ingenii monumenta exhibet Alexius Horányi Budensis eiusdem Instituti pluriumque Societatum eruditarum membrum, Budae, 1809; G. Meusel, Lexikon der vom Jahr 1750 bis 1800 verstorbenen Teutchen Schriftsteller, Leipzig, 1815, bd. 14, s. 182.
27 L. Finkel, S. Starzyński, Historya Uniwersytetu Lwowskiego, Lwów? 1894, część I, s. 72.
28 Літературно-науковий доробок Ґ. Уліха подають: L. Finkel, S. Starzyński, Historya Uniwersytetu Lwowskiego, s. 72; Я. Запаско, Я. Ісаєвич. Каталог стародруків, виданих на Україні, Книга друга, частина друга (1765–1800), Львів, 1984, с. 55.
29 Godefridus Uhlich, Praelectiones Diplomaticae, quas in usum auditorum suorum ex Gatterero, Eckhardo et Grubero adornavit Godefridus Uhlich e Scholis Piis Diplomaticae et Numismaticae in Universitate Leopolitana Professor, Leopoli, 1785. У наявній науковій літературі подекуди неточно і з помилками цитують латинські слова в назві підручника, наприклад: “guas” “quas”, “auditorium” “auditorum”, “Lwow” “Leopoli”; невірно вказується кількість сторінок – 76, а має бути 94 з 2-ма таблицями. Див.: Я. Кісь. До історії розвитку допоміжних історичних дисциплін, с. 37; значно більше помилок у В. Бездрабко, Основні історичні етапи та новітні лінії розвитку дипломатики в Україні, в: Волинські історичні записки, Житомир, 2009, т. 2.
30 Наукова бібліотека Львівського національного університету ім. І. Франка, відділ рукописних, стародрукованих та рідкісних книг ім. Ф. П. Максименка, 279868 I, Godefridus Uhlich, Praelectiones Diplomaticae, quas in usum auditorum suorum ex Gatterero, Eckhardo et Grubero adornavit Godefridus Uhlich… .
31 Godefridus Uhlich, Praelectiones Diplomaticae, p. 11.
32 Термін “charta” вживався на позначення папірусу, пергамента, паперу; в Ґ. Уліха вжито у значенні пергамент.
33 Godefridus Uhlich, Praelectiones Diplomaticae, p. 12.
34 Ibid., p. 19-21.
35 Ibid., p. 21.
36 Ibid., p. 24.
37 Ibid., p. 27-28.
38 Я. Кісь. До історії розвитку допоміжних історичних дисциплін…, с. 38.
39 Детальніше про Л. Е. Ценмарка див.: М. Кріль, Історична наука у Львові (кінець XVIII – початок XIX ст.), с. 84-85; Його ж, Історичні дисципліни у Львівському університеті (кінець XVIII – перша половина XIX ст.), в: Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ в Україні, Львів, 1999, вип. 2 (1995–1997 рр.), с. 224-226, 230.
40 М. Кріль, Історичні дисципліни у Львівському університеті…, с. 231.
41 S. Ciara, Nauki pomocnicze historii na Uniwersytecie Lwowskim do 1918 r., s. 200.
42 М. Кріль, Кафедра дипломатики, геральдики і хронології у Львівському університеті, с. 74; Його ж, Історичні дисципліни у Львівському університеті…, с. 231.
43 J. Szymański, Pierwsza katedra nauk pomocniczych historii…, s. 324, 325.
44 Ordnung der offentlichen Vorlesungen welche an der Gr. K. k. Maiestat Franz I hoechsten Namen führenden Universitat zu Lemberg im Schuljahre 1818, Lemberg, 1818, p. 18.
45 J. Ch. Gatterer, Abriß der Diplomatik, Göttingen, 1798, p. 5-63.
46 Докладний і водночас узагальнений біографічний нарис про Й. Маусса з нотками романтизації, див.: A. Mannówna, Józef Mauss, profesor Uniwersytetu Lwowskiego (w 80-tą rocznicę śmierci), «Ziemia Czerwieńsk», Lwów, 1936, R. II, s. 292.
47 Ordnung der offentlichen Vorlesungen welche am K. K. Lycaem zu Lemberg im Schuljahre 1812, p. 8.
48 Ordnung der offentlichen Vorlesungen…1820, p. 16; 1821, p. 19.
49 М. Кріль, Кафедра дипломатики, геральдики і хронології у Львівському університеті, с. 75.
50 Ordnung der offentlichen Vorlesungen…1822, p. 20.
51 Михайло Кріль, Історична наука у Львові (кінець XVIII – початок XIX ст.), с. 88.