Погрози та листи-погрози посполитих з Руського воєводства XVI ст.

У статті проаналізовано листи-погрози, укладені від імені представників посполитих верств і адресовані шляхті. Поява і поширення подібних писемних погроз серед посполитих у зв’язку з можливим культурним впливом правил і ритуалів шляхетських ворожнеч. Погрози надавали ворожнечам між членами шляхетського стану форми квазі-легітимної і квазі-правової інституції, відомої у тогочасних джерелах як «відповідь». Аналіз показує, що публічні погрози були невід’ємною частиною своєрідної субкультури розбійництва і насильства, притаманної селянству гірських районів польсько-словацько-українського пограниччя, протягом усього раннньомодерного часу. У розвідці подано аналіз трьох листів, подібних до того, що був надісланий міщанам Бардейова у 1493 р. Усі вони походять з території Сяноцької землі і датовані першою половиною та серединою XVI ст. Наголошується, що особливу роль у процесі розповсюдження подібних листів-погроз відігравало зростання щоденної писемності, особливо розширення обігу та інтенсифікації використання писемного документу у щоденних відносинах та комунікації серед нижчих соціальних верств.

Юрій Зазуляк

Десь наприкінці XV ст., найімовірніше у 1493 р., міська влада Бардейова, важливого торгового й адміністративного центру, розташованого у східній Словаччині, на кордоні Польського і Угорського королівств, отримала листа з погрозами від місцевих розбійників[1]. У листі розбійники називають бардейовських міщан злими людьми, які несправедливо засудили до смертної кари їхніх побратимів, і присягають помститися за страчених товаришів. Водночас розбійники заявляли про свою готовність відмовитися від обіцяної помсти, якщо міщани протягом трьох тижнів передадуть їм 400 флоренів золотом у якості викупу за кров товаришів. Місцями, де міщани мали залишити викуп, вказано монастирі в Могилі коло Кракова, або ж у картузіанському монастирі в Лєхниці на Спіші. Лист містить також надзвичайно цікавий візуальний матеріал: унизу під текстом є зображення повішених розбійників з підписами «кров невинна», «Тимко невинний», «Васько невинний», а також малюнки різноманітної зброї і знарядь тортур. Подано також назви шести міст, розташованих по обидва боки кордону: Орава, Мурань, Дунаєць, Сянок, Риманів і Перемишль. Лист датований днем святого Якуба (25 липня), проте не вказано рік. Лист написаний не латиною, a народною мовою, яка представляє собою суміш польських, словацьких і українських діалектизмів.

Недавно польський історик Станіслав Срока підсумував попередні дискусії про датування, походження і призначення цього листа, а також запропонував власний аналіз кількох важливих проблем, які виникають у зв’язку з існуванням цієї унікальної документальної пам’ятки польсько-словацько-українського пограниччя кінця XV ст. Срока коротко описав діяльність розбійницьких банд у гірських районах польсько-угорського кордону навколо Бардейова наприкінці XV та на початку XVI ст., вказавши на розмах розбійництва на цих гірських теренах як важливий контекст для розуміння появи документа. Вслід за іншими істориками він приписує можливе авторство листа членам банди Федора Гловатого, які діяли в районі Бардейова у згаданий період.

Срока також справедливо зауважує, що укладення подібного документу засвідчує цікавий зв’язок між розбійництвом і «прагматичною писемністю». Дослідник цілком слушно підкреслює необхідність перегляду тези про відсутність впливу писемних документів і писемної комунікації на нижчі верстви середньовічного суспільства. Неосвіченість та відсутність навичок практичної писемності не означала, що тодішні прості люди не усвідомлювали важливість використання писемного слова у щоденній діяльності[2]. За словами С. Сроки, даний лист можна вважати за свого роду літературну пародію чи жарт, а авторство його створення можна приписати комусь із членів соціальних груп, які мали професійне відношення до письма. Дослідник зазначає, що творці листа повинні були враховувати також освіченість його отримувачів і у цьому зв’язку вказує на поширеність писемності серед жителів малих міст гірських районів Східної Словаччини, таких як Бардейов.

У цій розвідці я хочу звернути увагу на один важливий контекст появи і поширення подібних документів, який не був висвітлений у роботі Сроки. Йдеться про дослідження можливого впливу ритуалізованих форм поведінки і комунікації, прийнятих у шляхетських та можновладних ворожнечах, зокрема таких, як публічні погрози і листи-погрози, на практику насильства серед нижчих соціальних верств. Як відомо, погрози були важливою складовою ведення шляхетських конфліктів у Польській Короні того часу. Вони робили публічними ворожі стосунки між сторонами і в такий спосіб надавали ворожнечам між членами шляхетського стану форми квазі-легітимної і квазі-правової інституції, відомої у тогочасних джерелах як «відповідь».

Оголошення початку ворожнеч відбувалося також через надсилання погроз у письмовій формі. Подібні листи-погрози були спробою регулювати ворожі стосунки відповідно до певних формальних правил та ритуалів. При цьому поширення писемних погроз та їхнє законодавче узаконення було також пов’язано з намаганнями офіційної влади за допомогою права накласти певні обмеження на поведінку сторін під час ворожнеч та визначити дозволені межі шляхетського насильства[3]. Появу згаданого листа розбійників з погрозами на адресу міщан Бардейова можна було б вважати проявом своєрідної культурної дифузії ритуалів і конвенцій шляхетських ворожнеч у ширших колах тогочасного суспільства[4]. Водночас чинником, який сприяв розширенню соціального поля подібних ритуалізованих способів поведінки, притаманних шляхетському стану, було зростання обігу та інтенсифікація використання писемного документу у щоденних відносинах та комунікації серед нижчих соціальних груп.

Погрози представників нижчих соціальних верств на адресу судових інститутів, сусідніх міських і сільських громад, шляхти, постійно зустрічаються в актовому матеріалі судів Сяноцької землі XV ст., тобто в суміжному з Бардейовим регіоні польсько-угорського державного кордону, де розбійництво було особливо поширеним у пізньому середньовіччі та ранньомодерну добу[5]. Інституційно-правовий контекст судового розгляду, в якому дані свідчення постали, визначає одну спільну рису цих повідомлень: як правило, погрози згадуються як правопорушення, за яке зловмисники, що їх вчинили, були або могли бути покарані.

Найчастіше судові акти повідомляють про покарання за погрози як превентивну санкцію, застосування якої було передбачене у разі, якщо особи вже були покарані, а їхні родичі чи друзі, вдавалися б у майбутньому до нових погроз. Такі майбутні погрози означали, що особа, чия честь була уражена і якій було завдано кривди, зберігала право на помсту. Можливість умовного покарання за потенційні погрози була спробою не допустити продовження ворожнечі та уникнути помсти покривдженої сторони, яка шляхом публічних погроз обіцяла продовжувати мститися за покарання, якого вона вже зазнала. Як правило, ці судові акти є поруками третіх осіб, покликаними гарантувати під загрозою санкцій, що зловмисник не чинитиме погроз проти своїх супротивників чи судової влади. За своїм змістом і ціллю такі превентивні судові механізми обмеження погроз і помсти виказують багато спільного з інституцією німецького кримінального правосуддя Urfehde.

На можливий зв’язок з Urfehde вказує той факт, що найстарше з подібних свідчень збереглося у судовій книзі села Кросцєнка (нім. Croschin), одного з головних центрів німецької сільської колонізації на Сяноччині[6]. Цей судовий акт датований 2 грудня 1413 р. Він повідомляє, що певний Петро Ройшкер здобув судовий вирок на звинуваченому у злодійстві Якубові Гломбові і на його підставі повісив зловмисника. На прохання Ройшкера суд також підтвердив, що у випадку, якщо хтось з родичів страченого чи будь-хто інший погрожуватиме йому, то вони мають бути покарані подібно до Ґломба[7].

Слід відзначити, що серед судових записок цього типу нерідко зустрічаються акти спрямовані на попередження і обмеження індивідуальних погроз проти цілих сільських і міських громад, подібно до того, як це мало місце у випадку Бардейова. Так, у 1453 р. Якуб Козік з Просіка поручився за свого племінника Семена, пообіцявши що той не буде чинити жодних погроз проти громади Просіка через смерть його брата Павла[8]. У 1473 р. усі селяни і громада села Гломчі поручилася за звільнення тамтешнього селянина Маля, званого Нестором, зі старостинської в’язниці. Селянин був ув’язнений за погрози спалити місто Тираву. Умовою поруки і звільнення було зобов’язання поручителів сплатити 60 гривень, знову доставити згаданого Нестора до замку і в нашийних колодах відбути ту ж кару ув’язнення, що й зловмисник, у разі, якщо Нестор або його рідня і надалі наважаться чинити погрози місту[9].

Відомі також судові записки, в яких покарання були передбачені за спроби погрожувати помстою великим панам, можновладцям і шляхті. Наприклад, у сяноцьких ґродських книгах за 1456 і 1473 рр. збереглися три акти, які регулювали подібним чином ворожі стосунки членів знаної шляхетської родини Балів з представниками місцевого поспільства[10].

Інколи згадки про погрози містять акти купівлі представниками місцевої знаті нерухомості від представників нижчих соціальних верств, селян або ж солтисів. У таких випадках найчастіше продавець обіцяв під загрозою кари не чинити у майбутньому погроз на адресу покупця, визнаючи таким чином справедливість укладеної угоди і заплаченої ціни за продану власність[11]. Як специфічний тип судової документації подібні акти імпліцитно визнавали існування ворожнеч і погроз серед селян і міщан західних регіонів Руського воєводства як поширеної соціальної практики і водночас намагалися криміналізувати таку поведінку шляхом визнання її правопорушенням та через запровадження суворих покарань за їх можливе здійснення.

Інші типи джерел, які з’являлися в результаті діяльності кримінального судочинства, дозволяють інколи виявити сліди практикування погроз поза безпосереднім контекстом їх криміналізації та розгледіти поширене сприйняття погроз і помсти як способу відновлення справедливості за завдані кривди чи насильство. Погрози, які виходили від селян чи міщан, могли інколи мати виразно публічний та інсценізований характер, який межував з похвальбою. Ось, наприклад, як описує поведінку селянина Гната Височана з села Вікторина і Слободи Височанової, що у Галицькій землі, скарга, внесена 1626 р. до галицького ґродського суду родичами вбитого Височаном шляхтича Сулятицького:

«Я вже декількох — трьох або чотирьох — шляхтичів убив і заплатив, і на тих маю не одну тисячу злотих, що їх заплачу, — хвалився перед зібраними селянами п’яний Височан — а для закону відважу один четвертинник грошей, а другий на пана, якому їх дам, а на свої витрати і потреби я маю достаток окремо»[12].

Публічні погрози залишаються сталим елементом своєрідної субкультури розбійництва і насильства, притаманної селянству гірських районів польсько-словацько-українського пограниччя, протягом усього раннньомодерного часу[13]. Так, в одному з протоколів відомого реєстру злочинців сяноцького замку за 1562 р. злочинець Іван Грега з Яворової Волі під час допиту розповів, що «...угорці [селяни-розбійники з угорського боку кордону] грозилися вбити Блажка, урядника з Новотанця, за те, що той вбив Івана Гришка»[14]. Інший протокол цього ж реєстру з 1572 р. повідомляє, що на допиті Юзеф, син Яна Невласного, розповів про погрози селян пані Гумєнської спалити мельника в Тираві як помсту за страту у Динові селянина Ференца[15]. У 1647 р. під час судового процесу над солтисом Василем Пйотровським, який відбувався у Мушині, підсудний, перелічуючи відомих йому бещадських злочинців, з якими чинив розбій, визнав, що згадані розбійники часто погрожували спалити Мушину за переслідування[16].

Наведені свідчення про погрози висвітлюють кілька важливих аспектів взаємозв’язку кримінального судочинства, покарання і приватного насильства на польсько-угорському пограниччі того часу. Вони показують, що офіційна кара сприймалася як приватна кривда і образа, яка накладала на покривдженого обов’язок помститися. З цих джерел випливає, що ворожнечі та їхня публічна маніфестація у формі погроз велися не лише проти окремих осіб, але й цілих громад та інститутів влади. Ворожнеча виступає у цих погрозах як головна ідіома локальної політики, яка структурувала взаємовідносини у громадах відповідно до поділу на дві підставові категорії: приятелів і ворогів. У світлі цих свідчень погрози постають як свого роду соціальна інституція, невід’ємна від колективних уявлень про легітимність приватного насильства як способу відновлення справедливості та компенсації за уражену честь. Погрози, які лунали з боку посполитих, були рівнозначні з публічним оголошенням ворожнечі і заповіддю майбутньої помсти. Публічне оголошення ворожнечі у формі погроз надавало насильству важливого символічного виміру і створювало можливість тим, хто їх чинив, апелювати до легітимності своїх насильницьких дій. У цьому вони, без сумніву, були схожі до правил і сценаріїв, за якими розвивалися шляхетські конфлікти.

Серед істориків загалом домінувала тенденція вказувати на принципову відмінність шляхетських і посполитих ворожнеч. У польській історіографії показовими у цьому плані можуть бути погляди Пшемислава Домбковського. Він твердив, що справді помста і такі її форми вираження як погрози не були обмежені становими поділами. Водночас польський історик наголошував, що головна відмінність шляхетських і посполитих ворожнеч полягала у формальній легітимності і правовому характері шляхетських погроз-«відповідей», їхньому нормативному регулюванні у тогочасному законодавстві[17].

Подібну думку висловлював також Отто Бруннер у своєму фундаментальному дослідженні ворожнечі на теренах пізньосередньовічної Священної Римської Імперії. О. Бруннер детально висвітлив феномен ворожнеч серед простих людей, відзначивши, зокрема, факти регулювання усобиць у селянському звичаєвому праві та випадки їхнього формального і публічного оголошення простолюдинами, а також вказавши на поширення посполитих листів-погроз як способу домогтися узаконення власних насильницьких дій[18]. Однак, висновок, до якого прийшов О. Бруннер, схожий до спостережень П. Домбковського: селянські ворожнечі були лише кримінальними правопорушеннями і не можуть розглядатися, на відміну від їхніх аристократичних аналогів, як ключова складова понять середньовічного права і «землі». Водночас, на мою думку, саме поширення листів-погроз, які виходили від простих людей, адресувалися знаті чи офіційній владі і публічно інформували про стан ворожнечі між сторонами, може служити опосередкованим доказом типологічної схожості головних культурних ідіом шляхетських і посполитих ворожнеч, і можливого впливу перших на другі.

Нижче подається короткий огляд трьох листів, подібних до того, що був надісланий міщанам Бардейова у 1493 р. Вони походять з території Сяноцької землі й датовані першою половиною та серединою XVI ст. Перший із цих листів було облятовано у сяноцькій ґродській книзі під датою 5 липня 1525 р. як доказ, доданий шляхтичем Вацлавом з Івонича до звинувачення проти певних волохів, званих Червонками. У своїй скарзі позивач, зокрема, зазначив, що згадані волохи, перестрівши у лісі, що належав до Івонича, його підданого і селянина з того ж села, Мартина Вилюша, побили і поранили останнього. На додаток Червонки вручили побитому Вилюшу листа, в якому йшлося про оголошення ворожнечі та про погрози на адресу його пана. У листі брати Червонки звинувачували Іваницького у загибелі їхнього батька та вимагали сплати відповідної компенсації. Волохи заявляли, що знають як чинитимуть далі у разі відмови Іваницького. Це, очевидно, мало означати продовження насильства проти підданих шляхтича і погрозу помститися самому Іваницькому[19]. На жаль, не вдалося знайти інших свідчень, які б проливали додаткове світло на біографію згаданих Червонків, їхній конфлікт з Іваницьким і роль публічних погроз у ньому.

Дещо більше відомостей збереглося про обставини, які призвели до появи двох інших листів-погроз. Ці листи вже публікувалися свого часу Адамом Страдніцьким у його розвідці про князів і князівства волоського права у Галичині[20]. Листи датовані 1558 р. і написані від імені Івана, сина Філя Сисака, солтиса з Шимкової Волі і Вислока, та його приятелів до дідича Новотанця Ієроніма Стана. Головною причиною погроз на адресу Ієроніма Стана була несправедлива ціна, яку, на думку адресата, шляхтич заплатив його батькові за викуп солецтва у Шимковій Волі. Іван Сисак вимагав від Стана сплатити 700 злотих за згадуване солецтво. У разі відмови сплатити зазначену суму він обіцяв мститися усіма можливими засобами.

Те, що Сисаки сприймали ціну, заплачену Станом, як несправедливу свідчить також судовий акт, укладений у справі викупу солецтва у Шимковій Волі і облятований у сяноцькій ґродській книзі 10 листопада 1557 р.[21]. Акт є протоколом сесії земського суду, скликаної у Новотанці того ж року спеціально для розгляду суперечки між Ієронімом Станом та Філем Сисаком щодо ціни за згадане солецтво. Судове засідання відбулося за участі усіх головних судових урядників Сяноцької землі: земського судді Станіслава Чарноцького, земського підсудка Вацлава Побєдзінського і ґродського судді Станіслава Діденського, який виконував роль земського писаря. Купівля солецтва у Шимковій Волі відбулася на підставі відомого параграфу Вартських статутів з 1423 р. про право викупу солецтв шляхетськими власниками. У цілковитій згоді з буквою і духом згаданих норм Вартських статутів Філь Сисак фігурує у акті викупу як солтис rebellis et inutilis. Ієронім Стано виявив готовність заплатити Сисакові 110 флоренів за умови повернення останнім усіх оригінальних привілеїв на солецтво. Суд також підтримав звинувачення Стана і визнав сфальсифікованими усі документи, які Філь Сисак мав на згадане солецтво від попереднього власника Яна Вздовського і на підставі яких він домагався додаткових 140 флоренів. Водночас судовий акт нічого не повідомляє про суму 700 злотих, яка фігурує у листі-погрозі Івана Сисака.

Випадки, коли погрози і початок ворожнечі були відповіддю на несправедливу ціну за земельну власність, викуп якої відбувався під примусом, не були рідкістю. Про це неодноразово говорять вже згадувані сяноцькі акти з XV ст. Покарання за погрози, які були виявом незгоди і протесту проти викупу солецтв шляхетським власником, зустрічаються також в актах XVI ст. Наприклад, того ж 1558 р., коли з’явилися листи-погрози Івана Сисака і його товаришів, у перемиському ґроді було облятовано один з актів купівлі львівським хорунжим Яном Тарлом дідичного попівства і солецтва в Осові від тамтешнього попа Федора Жолоба. У документі, який також окреслює руського священика терміном inutilis, Тарло обумовив передачу грошей представленням поручителів зі сторони священика. У спеціальному акті поручителі, солтиси-князі Сяноцького староства, гарантували безпеку Тарла та його слуг і підданих від можливих погроз підпалом, мечем та іншими способами, до яких міг би вдатися Жолоб або ж його родичі, а також від спроб Жолоба вивести з купленого села селян[22].

Повертаючись до листів Сисака та його приятелів, слід зазначити, що Сисак також звинувачував шляхтича в образі, яку той завдав його батькові, висміявши його і, можливо, маючи намір ув’язнити. Сисак погрожував наїхати зі своїми приятелями на маєтки Стана, знищити його «панство», а його підданих полонити і продати туркам. Цікаво, що лист було надіслано після того, як син вислоцького солтиса вже розпочав свою помсту. Сисак зазначає у листі, що буде мститися новотанецькому дідичу ще дужче, аніж то мало місце під час якогось невідомого інциденту у Буковську.

Про ще один напад у Яслиськах, який вже відбувся на момент укладення листів, повідомляє писемна погроза приятелів Сисака Тимка і Пашка Макомських, Стеця і Лімзети. Цей лист подає деякі цікаві деталі уявлень серед посполитих людей про ворожнечу як формальний і легітимний процес: рішення про помсту було ухвалено на спеціальній зустрічі на Шаріші, на яку зійшлося усе товариство Сисака. До свого листа товариші Сусака також привісили свої печатки, що надавало йому рис формального документу.

Доволі детальний виклад причин і обставин, які призвели до погроз і помсти, згадки про вже вчинене насильство проти кривдника як прояв ворожнечі, підкреслення особистих почуттів образи за принижену честь, власні кривди і кривди своїх рідних — усе це дозволяє говорити про листи-погрози простих людей як доволі індивідуалізований тип квазі-документів, в якому усталений формуляр і штампи канцелярійної мови займали незначне місце. Чи не єдиним прикладом своєрідних канцелярійних конвенцій у цих двох листах може бути формула: thedy ja będę wiedział, czo będę miał czynicz; my będziem wiedziecz, czożem będziem czynicz, яка мала також свій відповідник у латинській мові листа-погрози волохів Червінків проти Вацлава Іваницького: quod sciremus quod facturi fiemus in causa ista. Цікаво, що у зразках шляхетських листів-погроз з Руського воєводства другої половини XVI ст., які подав у своїй розвідці П. Домбковський, ця формула відсутня[23]. Видається також, що листи-погрози представників шляхетського стану частіше апелювали до стандартних і уніфікованих параметрів кодексу шляхетської честі (злодійство як злочин, несумісний зі шляхетською честю; статечність у родинних стосунках і важливість підтримки солідарностей на основі спорідненості), порушення яких і було причиною початку ворожих стосунків[24].

Згадані у листах акти насильства Сисака і його товаришів проти Стана у Яслиськах і Буковську були, очевидно, лише двома епізодами у серії доволі численних ворожих дій прихильників і родини вислоцького солтиса проти новотанецького дідича. Про це можна судити на підставі реєстру злочинців сяноцького замку, в якому напади на двір Стана у Новотанці є постійною темою у допитах злочинців з початку 60-х років XVI ст.[25]. Цікаві деталі і обставини цих нападів містять протоколи допитів розбійників Рефта з Новотанця та Івана Греги з 1562 р., Карлика і ростоцького солтиса Васька з 1563 р., Яна Бебла з Яслиськ з 1564 р.[26]. Їхні свідчення дозволяють припускати, що ці розбійницькі дії могли бути частиною згаданої ворожнечі. Розбійник Іван Грега, зокрема, визнавав, що в одному з наїздів на двір у Новотанці разом з «угорцями» брав участь згаданий Іван, син вислоцького князя Філя[27]. Цей же Грега повідомив на допиті, що сам Шимковський розповідав йому, що найняв його брата, Стеця, щоб той підпалив двір Стана[28]. Інший відомий розбійник, Карлик, страчений у Ліську у 1563 р., повідомляв, що Шимковський (очевидно, йдеться про самого солтиса або ж його сина) обіцяв йому 20 флоренів, якщо Карлик схопить і передасть йому до рук Стана[29].

Як видно з наведених свідчень, важливу роль у ворожих діях проти Стана відігравали селяни і князі з угорської сторони кордону. Один з протоколів спеціально відзначив, що організатором однієї з розбійницьких виправ на Стана був Сова з Нягова, крайник угорського пана Миклуша Гуменського[30]. «Угорці» також виступають як головні дійові особи нападу на двір Стана у зізнаннях Рефти з Новотанця і Івана Греги[31]. Саме зі свідчень Івана Греги відомо про вже згадувані погрози «угорців» вбити Блажка, урядника з Новотанця, і таким чином помститися за вбитого ним Івана Гришка[32]. Поясненням такої активної участі селян і князів з Угорського королівства на боці Філя і Івана Сисаків можуть бути близькі родинні стосунки останніх з угорськими князями, що було радше типовим явищем для представників цієї групи. Вищевказаний акт сяноцького земського суду про викуп солецтва Станом згадує, наприклад, про полюбовну угоду у справі цієї ж власності між Філем Сисаком та Веронікою, вдовою покійного Івана, солтиса у Шимиковій Волі, який теж фігурує як de Мiedilaborze de Vngaria, та її синів Георгія, Гриця, Федора, Йоната і Стеця[33].

Окремі деталі протоколів допиту злочинців, дозволяють припускати, що напади на Стана мали доволі значний розмах. Так, якщо вірити словам Карлика, в одному з нападів лише з самого Вислока, солтисом якого був Філь Сисак, взяло участь близько 20 селян[34]. Очевидно також, що ці наїзди завдали відчутної шкоди власникові Новотанця. У своєму зізнанні Ян Бебло згадує про захоплені розбійниками ламане срібло з новотанецького костелу і привілеї міста[35].

На ці розбійницькі дії Ієронім Стано відповів позовом проти Анни Одновської з Бобрка, яка була дідичкою Вислока і в юрисдикції якої знаходився Філь Сисак як її підданий і тамтешній солтис. Стано вимагав від Одновської представити Сисака і його спільників для покарання перед ґродським судом. Показово, що Одновська відмовилася задовольнити вимогу Стана, обґрунтовуючи це першістю власної домініальної юрисдикції над ґродовою у справі суду над власними підданими[36].

Ці свідчення показують, що професійні злочинні групи могли залучатися у ворожнечі представників різних соціальних верств, а розбій та злодійство, які здійснювалися руками професійних бандитів, виступали одним зі способів реалізації індивідуальної та групової помсти. Важливо також, що межа між професійними злочинцями і представниками окремих соціальних груп польсько-угорського пограниччя була погано окресленою. Це особливо помітно у випадку підгірських солтисів і князів — соціальної групи, члени якої, з одного боку, завжди плекали соціальні амбіції отримання шляхетських прав, а з іншого боку підтримували активні і різнопланові зв’язки зі злочинним світом, а також самі не цуралися розбійницького ремесла[37]. З цього погляду солтисів і князів можна розглядати своєрідними медіаторами у процесі поширення вартостей шляхетської культури, зокрема ритуалізованих способів поведінки у ворожнечах, завдяки яким такі її елементи як писемні листи-погрози проникали і розповсюджувалися серед посполитих верств населення.

Спостереження над поширенням посполитих листів-погроз заохочує також до підкреслення важливості погляду на культуру давньої Речі Посполитої як динамічного поля культурної комунікації та практики. Те, що можна означити як культуру права і насильства Польської Корони, не було рядом статичних, гомогенних, чітко демаркованих відповідно до станових поділів, субкультур, але становило радше гетерогенний простір, в якому різноманітні норми, процедури та ритуали були включені у постійний процес культурної апропріації та символічного переозначування з боку різних соціальних акторів і набували щораз іншого, нового значення залежно від контексту, в якому відбувався процес культурної комунікації[38]. У цьому відношенні використання посполитими писемних листів-погроз, подібних до тих, що були прийняті й узаконені у шляхетських ворожнечах, є прикладом слідування культурним взірцям шляхетських усобиць, які становили для посполитих додаткове джерело легітимності власного насильства, особливо якщо воно було звернене проти представників знаті.

Цікаво зазначити, що збережені листи-погрози посполитих з Руського воєводства хронологічно випереджають відомі дослідникам відповідні шляхетські писемні погрози[39]. Це, без сумніву, не означає, що писемні листи простолюду з’явилися раніше за аналогічні шляхетські документи. Джерельні свідчення вказують радше на зворотній процес[40]. Однак виникає питання, чому судова влада вважала за потрібне записувати до ґродських книг подібні документальні свідчення ворожих намірів посполитих. Чи часом писемне слово у руках простих людей, як це видно на прикладі писемних листів-погроз, не було виразом своєрідної «культурної інверсії», яка підважувала усталені уявлення про легітимний соціальний порядок, місце і прийнятні способи поведінки членів окремих соціальних груп у ньому, і тому розглядалася як потенційна загроза існуючим соціальним і культурним ієрархіям? З цього погляду листи-погрози можна розглядати як вияв феномену своєрідної «протестної писемності» (adversarial literacy) простолюду, як свідчення практики оспорювання представниками нижчих верств виключного права знаті, шляхти і духовенства, на такі важливі ресурси соціальної і політичної влади, як писемне слово і документ.


[1] Biesaga М., Sroka S. List zbójników z 1493 roku i jego język // Studia źródłoznawcze — 2007. — T. 45. — S. 49–57; Sroka S. Villains, Merchants and the Written Word: A Document of Highland Outlaws from the Polish-Hungarian Border Area from 1493 // Medieval Legal Process: Physical, Spoken and Written Performance in the Middle Ages / Ed. M. Mostert and P. S. Barnwell. — Turnhout, 2011. — P. 267–280. Про історію пізньосередньовічного Бардейова і його зв’язки з землями Польської Корони див.: Sroka S. Średniowieczny Bardiów i jego kontakty z Małopolską. — Kraków, 2010.
[2] Sroka S. Villains, Merchants and the Written Word... — P. 277.
[3] Добрий приклад такого офіційного погляду на роль відповіді і листів-погроз у Речі Посполитій дає відома сеймова конституція з 1588 р. Див.: Dąbkowski P. Jeszcze raz o odpowiedzi w prawie polskim // Przegląd prawa i administracji. — 1899. — R. XXIV. — Zesz. 2. — S. 92–93.
[4] Duby G. Th e Diff usion of Cultural Patterns in Feudal Society // Duby G. Th e Chivalrous Society / Transl. C. Postan. — Berkeley and LA, 1980. — P. 171–177.
[5] Про ці погрози побіжно згадує П. Домбковський: Dąbkowski P. Jeszcze raz o odpowiedzi... — S. 84–85. Про розбійництво на польсько-угорському пограниччі у ранньомодерну добу, зокрема на Сяноччині, див.: Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння до 18 ст. Братіслава — Пряшів, 1967. — С. 265–359; Kamler M. Zbójnictwo i rozbój w Beskidach od drugiej połowy XVI do pierwszej połowy XVII wieku // Społeczeństwo staropolskie. Seria nowa. — Warszawa, 2009. — T. II: Społeczeństwo a przestępczość. — S. 183–231; Kamler M. Złoczyńcy. Przestępczość w Koronie w drugiej połowie XVI i w pierwszej połowie XVII wieku (w świetle ksiąg miejskich). — Warszawa, 2010. — S. 132–138; Sroka S. A. Rozboje na pograniczu polsko-węgierskim w XV wieku // Studia Historyczne — 2002. — R. XLV. — Zesz. 3–4. — S. 251–260.
[6] Про Кросцєнко Вижнє і Нижнє та інші німецькі села у Сяноцькій землі пізнього середньовіччя, див. Fastnacht A. Osadnictwo ziemi Sanockiej w latach 1340–1650. — Wrocław, 1962. — S. 126–127.
[7] Księgi gromadzkie wsi Krościenko, 1408–1535 (Libri Iudiciorum bannitorum villae, quae nuncupatur Krościenko) // Księgi sądowe wiejskie / Wyd. B. Ulanowski. — Kraków, 1921. — T. I. — № 1067 (41). — S. 150: «Petrus Royschker de Isgro acquisivit Iacobum Glamb iure pro furtu et mediante iure ipsum suspendit, et quesivit sentencialiter diffi niri, utrum quis amicorum ipsius, an aliquis aliquas minas sibi aut alicui pro eo incutteret, quod ea pati deberet, sicut ille malefactor aut suspensus? Et sentenciatum est ei, quod sic: si aliquis aliquas minas sibi an alicui incutteret, debet pati, sicud et ipse».
[8] Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej, z archiwum tak zwanego Bernardyńskiego we Lwowie (далі — AGZ). / Wyd. A. Prochazka. — Lwów, 1886. — T. XI. — № 3172.
[9] AGZ. — 1894. — T. XVI. — № 954. Інші приклади див. Ibid. — № 527, 1521.
[10] Ibid. — T. XI. — № 3312 a, Ibid. — T. XVI. — № 930, 931.
[11] Ibid. — T. XI. — № 137, 1566, 2431.
[12] Селянський рух на Україні 1569–1647 рр. Збiрник документів і матеріалів / Ред. М. Г. Крикун. — Київ, 1993. — № 154. — C. 209.
[13] Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння до 18 ст. — С. 294, 303, 306, 337.
[14] Regestr złoczyńców grodu sanockiego, 1554–1638. / Wyd. O. Balzer. — Lwów, 1891. — № 18 (14 березня 1562 р.). — S. 64.
[15] Regestr złoczyńców... — № 51 (12 listopada 1572 р.). — S. 96.
[16] Akta sądu kryminalnego Kresu Muszyńskiego 1647–1765. / Wyd. F. Piekosiński // Starodawne Prawa polskiego pomniki. — Kraków, 1889. — T. IX. — S. 334: «...ze Muszynie czesto odpowiedaią spalić, mowiąc: ze to zła Muszyna na nas».
[17] Див. Dąbkowski P. Jeszcze raz o odpowiedzi... — S. 85. Пор. також Pawiński A. Odpowiedź według obyczaju rycerskiego w prawie polskim // Ateneum. — Grudzień, 1896. — S. 389–401. Схожість не виключав М. Барух. Див.: Baruch M. Z powodu artykułu Pawińskiego o odpowiedzi // Ateneum — Marzec 1897. — S. 553–556.
[18] Brunner O. Land and Lordship. Structures of Governance in Medieval Austria / Translation and introduction by H. Kaminsky and J. Van Horn Melton. — Philadelphia, 1992. — P. 55–62.
[19] Центральний державний історичний архів у м. Львові (далі ЦДІАУЛ). — Ф. 15: Сяноцький ґродський суд. — Спр. 9. — С. 406: «Prouidus Ioannes Szolthyszek ministerialis terrestris Sanocensis unacum nobilibus Mathia Wolsky et Iacobo Pyelwyelsky coram actis prefatis personaliter comparens palam recognoverunt quia prefato ministeriali ac nobilibus prefatis obducta sunt vulnera cruentaliter inflicta in tempore et hora laborioso Martino Wylyvsch de Iwanyecz subdito nobilis Venceslai de eadem villa Iwanyecz. Qua vulnera prefata sunt sibi inflicta unum vulnus in manu dextra et aliud inter scapulas partis dextre et hoc in siluis prefate ville Iwanyecz ubi prefatus kmetho sua negocia pro sua necessitate disponebat per nonnullos valachos dictos Czyrwonky. Qui prefati Czyrwonkowye non affectando ... ... [два слова невідчитано] debito modo, prefatum hominem sic vulnerando eadem tempore litteras in vim diffidacionis alias minarum eidem vulnerato in manus ad deportandum gso Venceslao de Iwanyecz tradiderunt. Quas litteras prefatas ex parte prefati domini Venceslai ipsi ministeriali prefato ac nobilibus prefatis obduxerunt eodem tempore et tandem officio capitaneatus castri Sanocensis easdem literas per eundem ministerialem ac nobiles prefatos representauerunt. Quarum litterarum tenor sequitur et est talis. Pro generoso domino Vaczław in Iwanyecz. Generose domine. Notum facimus tibi omnes fratres Czyrwonky, quibus perdidisti illis patrem eorum. Si tu vis illis pro patre illorum satisfacere an non et cupimus ut illis des scitum per litteras tuas si est voluntas tua si non. Ergo si vis, damus tibi per septimanam ad respondendum utrum est voluntas tua. Et si non est voluntas dare per litteras tuas vocetimus quod sciremus quod facturi fiemus in causa ista cum fratribus suis. Alia non occurrent. Quas prefatas litteras id prefatus dominus Venceslaus de Iwanyecz unacum prefata recognicione ministerialis ac nobelium prefatorum occasione predictorum vulnerum cruentaliter sic inflictorum ex parte prefatorum Valachorum dictorum Czyrwonky affectauit ad acta presencia inducti que et omnia premissa inducta sunt».
[20] Stadnicki A. O kniaztwach we wsiach wołoskich z pogłądem na wójtowstwa we wsiach na magdeburskiem prawie osadzonych. (Druga część rozprawy «O wsiach wołoskich»). — Lwów, 1853. — S. 28.1–28.2. П. Домбковський не згадує про ці листи у своїй праці. З його зауваження про те, що всі відомі з XVI ст. листи-погрози були написані шляхтою і адресувалися шляхті можна припускати, що дослідник не знав про них. Див.: Dąbkowski P. Jeszcze raz o odpowiedzi... — S. 84.
[21] ЦДІАУЛ. — Ф. 15. — Спр. 17. — C. 913–917.
[22] ЦДІАУЛ. — Ф. 13: Перемишльський ґродський суд. — Спр. 283. — С. 82–83 (акт вписано 25 березня 1558 р): «...ut hec summa ulli hominum et ipso Zolob non extraderet donec ipse Zolob fideiussores possessionatos fidedignos sex coram officio et actis presentibus statuit qui se pro ipso inscribunt quod ipse Ioannis Tarlo a conflagracione quavis ignis per eum et ex parte ipsius fuerit securus necnon quod illi subditis ipsius de bonis ipsius post se non educit et educere quovis modo curabit...» Акт поруки див.: Там само. — С. 104–106 (31 березня 1558 р.).
[23] Dąbkowski P. Jeszcze raz o odpowiedzi... — S. 87–89.
[24] Короткий аналіз формуляра шляхетських «цедул одповідних», які походять з Волині кінця XVI — першої половини XVII ст. див.: Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половина XVI — початок XVII. — Київ, 2014. — С. 186–187.
[25] Про розбійницькі напади на Новотанець коротко згадують Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння до 18 ст. — С. 294–295; Kamler M. Zbójnictwo i rozbój w Beskidach... — S. 210.
[26] Regestr złoczyńców... — № 17 (6 березня 1562 р.). — S. 63–64; № 18 (14 березня 1562 р.). — S. 64–65; № 27 (13 серпня 1563 р.). — S. 72; № 29 (16 листопада 1563 р.). — S. 75; № 31 (18 червня 1564 р.). — S. 78–80. Про те, що наїздів було кілька, можна припустити на підставі свідчень згаданих розбійників. Так, Рефта з Новотанця розповідав, що був повідомлений про час першого нападу угорців на пана Стана: «iź wiedział, kiedy pierwszy raz mieli Węgrowie uderzyć na pana Stanowe dwie wsi» (Ibid. — № 17. — S. 63). Карлик зізнався, що був співучасником першого нападу на Стана: «tenże powiedział, iż pierwszą raz chodził na pana Stanа» (Ibid. — № 27. — S. 72). Про окремі деталі і учасників «śrzedniej i ostatnej pobierni» на Стана повідомляв Ян Бебло (Ibid. — № 31. — S. 79, 80).
[27] Ibid. — № 18. — S. 64: «Item zeznał, iź mu Onofrej z Radoszyc powiadał, iź Iwan Filów syn kniazia wislockiego, był z tymi łotry Węgry w Nowotańcu».
[28] Ibid.: «...iź mu Szymkowski powiedział, iź jego brata Stecza najął, aby gumno panu Stanu spalił».
[29] Ibid. — № 27. — S. 73: «tenże powiedział, iż mu dawał Szymkowski flor. 20, iżby mu mógł Stana dostać i w ręce jemu dać, na co mu był zadał flor. 1».
[30] Ibid. — № 29. — S. 75: «Item tenże zeznał rostocki, iż Sowa z Niagowa, krajnik pana Muklusza Humieńskiego, wyprawiał na pana Stana draby, ale ich nie umiał mianować, które imieniem i wiele ich było».
[31] Ibid. — № 17. — S. 63; № 18. — S. 64.
[32] Ibid. — № 18. — S. 64: «Węgrowie grożą zabić Błażka urzędnika z Nowotańca, iż ubił Iwana Chryska».
[33] ЦДІАУЛ. — Ф. 15. — Спр. 17. — C. 916.
[34] Regestr złoczyńców... — № 27. — S. 72.
[35] Ibid. — № 31. — S. 79: «Item tenźe bebło wyznał, iź Dorosz z Międzylaborzec z Węgier, poddany pana Ferensów Humieńskiego, był na pobiernej u pana Stana w Nowotańcu i wziął przywileje miesckie, które był kupił sąmźe Bebło za taler i zasie wrócił, i zeznał, iź u tego Dorosza jest srebra nie mało łamanego z kościoła nowotanieckiego».
[36] Stadnicki A. O kniaztwach we wsiach wołoskich... — S. 29.1–30.2.
[37] Див. відомі і показові слова одного зі пійманих злочинців, чиє зізнання було записане до реєстру злочинців сяноцького замку у 1561 р. Regestr złoczyńców... — № 15 (11 вересня 1561 р.). — S. 62: «Item powiedział tenźe Lewko, iź Demian dołżycki kniaź, upiścił z domu swego Tymka złodzieja, co z tem Lewkiem sukna dwa postawy ukradł; i kumanieccy, powiadał, i ini kniaziowie górni, puszczają do Węgier i z Węgier złodzieje, nocują je, targi z niemi stroją, i społki mają z niemi, czego gdyby nie czynili, powiada, nie mnoży(li)byśmy się my złodzieje».
[38] Див.: Algazi G. Ein gelehrter Blick ins lebendige Archiv. Umgegangsweisen mit der Vergangenheit im fünfzehnten Jahrhundert // Historische Zeitschrift. — 1998. — Bd. 233. — S. 335.
[39] Два шляхетські листи-погрози з Руського воєводства, опубліковані П. Домбковським, датовані 1569 i 1595 рр. З другої половини XVI ст. походять також усі подібні документи, які ввів у науковий обіг А. Павінський. Див.: Dąbkowski P. Jeszcze raz o odpowiedzi... — S. 86, 87–89. Про листи-відповіді на Волині кінця XVI — першої половини XVII ст. див. Старченко Н. Честь, кров і риторика... — С. 185–187.
[40] Про шляхетські листи-погрози згадують судові акти Руського воєводства з кінця XV ст. Див., наприклад, перемиську ґродську записку з 9 квітня 1492 р.: AGZ. — T. XVII. — № 2437: «Quapropter attenta prefati Schyrschen inobediencia iurique comunis fraccione propter diffidacionem quam erga eundem Derslaum literaliter fecit, quas literas hic coram actis reponebat».