Поетика художнього тексту та традиції вітчизняного мистецтва слова в українській літературі ХІХ-ХХІ століття
Олена Ситько
Міркуючи про поетику як засадниче явище в літературі й науці про літературу, український літературознавець професор Г. Клочек зазначив: «Зміст терміна «поетика» досить рухливий. Щоправда, це, в основному, стосується його функціонування у ХХ ст. Аристотель розумів поетику як науку про «роблення» поетичних творів. Вона містила в собі набір правил, дотримуючись яких, нібито можна було створити зразковий літературний твір... Латиномовні поетики, які вивчалися в Києво-Могилянській Академії та в інших давніх навчальних закладах, носили також нормативний характер: їх завдання полягало у тому, щоб навчити студентів "правильно" писати літературні твори» [1, с. 11]. Є очевидною понятійно-термінологічна співвіднесеність, що її проводить учений, між античним аристотелевим розумінням поетики і баченням її українськими митцями й мислителями доби бароко.
Сполучною ланкою між цими поглядами була, передусім, потреба зрозуміти феномен геніального твору, усвідомити як і чому саме певний твір стає явищем на всі часи, впливає на свідомість не лише сучасників, а й багатьох прийдешніх поколінь. Саме цим спільним прагненням проникнути в глибину розуміння феноменальної природи літературного твору й керується антична і вітчизняна середньовічно-барокова поетика. Це засвідчує як сутнісну причетність українського літературознавства до традицій загальноєвропейської гуманітарної думки, так і, не меншою мірою, вказує на навчально-педагогічне розуміння поетики як учнем Платонової «Академії» та фундатором власного «Ліцею» Аристотелем, так і засновниками «українських Афін» - від митрополитів Петра Могили та Сильвестра Косова до наставників й учнів Словено-Греко-Латинського колегіуму І. Ґізеля, І. Ґалятовського, І. Калимона, Г. Сковороди та багатьох інших. Як уявляється, саме наставницько-педагогічна домінанта була ще однією рисою, яка дозволяє міркувати про духовно-інтелектуальну сполученість Аристотелевого і вітчизняного барокового розуміння феномену поетики. Розглядаючи сьогодні в літературознавчих курсах поетику як явище, ми повинні зважати й на таке її навчально-педагогічне значення, звісно ж не абсолютизуючи його, а лише ставлячи в один ряд з іншими теоретико-літературознавчими студіями.
Зазначимо, що мова поширення Аристотелевих творів в Європі та мова створення оригінальних українських поетик була однією - латиною. Ця обставина прямо вказує не лише на сутнісну єдність пошуку античними і українськими митцями відповідей на важливі питання літературного творення, а й на певну творчу свободу, що нею послуговується митець і мислитель, закоординовуючи пошук ідей та форм образно-поетичного втілення не стільки у сучасність, скільки співвідносячи їх з трансцендентними реаліями від «ранку світової цивілізації» й до нових часів. Латинська мова як мова науки й створювала в тогочасній Європі особливий простір інтелектуального самовираження, простір, де нові думки, образи, знання про літературу органічно співвідносилися та взаємодіяли одне з одним, творячи при цьому універсальний інтертекст національних культур та загальноєвропейської цивілізації.
Важливим у цьому контексті є й таке міркування проф. Г. Клочека щодо самої природи поетики як провідної літературознавчої універсали: «Зміст терміна "поетика" досить рухливий. Щоправда, це, в основному, стосується його функціонування у ХХ ст.». Цілком зрозуміло, що ХХ ст. з його суперечливими змінами в стратегіях гуманітарного пошуку та взаємною виключністю аксіологічних орієнтирів та пізнавальних концепцій становить уже сам по собі об’єкт уважного науково-дослідницького вивчення. Тим цікавішою для вченого є необхідність усвідомити суть самої рухливості терміна «поетика», тим привабливішим із наукової точки зору є завдання розробити концептуальні засади розуміння його функціонування у ХХ ст. з огляду на тривання в літературознавчій науці й літературній критиці означених вище тенденцій та традиційних уявлень про поетику твору. Тим більше, що пріоритет терміна «поетика» як базисної категорії в українському літературознавстві ніколи не спростовувався, ніколи й не зникав, попри періоди заборон та штучних тоталітарних утисків.
Професор Г. Клочек зазначає: «У 30-х роках слово "поетика" знову вийшло з активного вжитку. Гадаємо це... було зумовлено тим, що сам термін "поетика" асоціювався з поняттям "формалізм", якому не було місця в форматі соціалістичного реалізму... Саме в цей час і, очевидно, з цієї причини слову "поетика" було протиставлено евфемізм "майстерність письменника". З другої половини 50-х років, тобто з настанням "хрущовської відлиги", термін "поетика" почав упевнено витісняти термін "майстерність письменника", стверджуючись як один із фундаментальних термінів літературознавства» [1, с. 11-12].
«Майстерність» як термін був, на наш погляд, тоді не просто евфемізмом до багатовимірного поняття «поетика», а й позначував дещо інше. А саме - єднання вмінь творення художнього твору із стратегіями його оприсутнення в реальності, де всі художні прийоми й методи були закладеними в прокрустове ложе, немов у добу раннього Середньовіччя, чітко регламентованими канонами, догмами й приписами. Лиш одне відрізняло таку регламентованість доби сталінського соціалістичного реалізму від високого європейського Середньовіччя. Ідеться про наповненість поетичної форми радянських творів не сакральним духом, а його прямою протилежністю - профанно-минущою сутністю. Повернення до літературознавчо-наукового обігу понятійно-термінологічного апарату, пов’язаного зі словом «поетика», передусім зумовлювалося необхідністю актуалізувати в літературному процесі тієї епохи щось більше, ніж майстерна передача ідеологічних догм марксизму. А саме - відродження одухотвореності художнього слова, яка єдина й може вивести творчість з-під тиску, звільнити слово від нівелювання чужими, штучно нав’язаними митцеві смислами, що породжують, у свою чергу, чужі образи, асоціативні ряди та духовно-інтелектуальні візії.
У зв’язку з висловленим вагомою є й думка щодо прагнення вчених-гуманітаріїв ХХ ст. усвідомити феномен тексту як явище, зумовлене психолінгвістичними процесами. Таке розуміння, на наш погляд, є вужчим від трактування поетики твору як акту вербалізації духовного начала, як акту особливого одухотвореного творчого втілення в образах переживань, смислів та почуттів, але іманентно має ту ж основу, що й розуміння твору та його поетики як одухотвореного начала і далі відстоїть від вульгарно-матеріалістичних теорій трактування поетики як майстерності: «У психолінгвістиці зусиллями Л. Виготського та його послідовників О. Леонтьєва, О. Лурії, М. Жинкіна вже давно стверджена концепція процесу породження тексту (висловлення, твору). Породження тексту починається з мотиваційного поштовху, який має психоенергетичний характер» (виділення Г. Клочека - О. С.) [1, с. 35]. Породження тексту трактується як процес, де мотиваційний поштовх має «психоенергетичний характер», а отже, зумовлюється незримими законами духовно-емоційного плану. Мотивація як один із перших етапів літературно-поетичного творення в даному разі є особливою точкою відліку, через яку передається психоенергетична сутність образного відтворення, точкою, де світ неструктурованих відчуттів поступово набирає зримих обрисів у світі художніх образів. Такий процес є загалом характерним для всіх видів та жанрів літературної творчості.
Саме тому для поетики як науки про літературу та закономірності її розвитку важливим є вивчення духовно-творчого, психоенергетичного сполучення між універсумами прозового, віршованого, драматичного, а в сучасності й публіцистичного висловлювання з певними моделями художнього впливу автора на сучасне йому й віддалене у часі рецептивне поле. При цьому важливо пам’ятати, що вагомими при розкритті духовного начала в поетиці твору є художні мотиви, які «розкриваються впродовж всього тексту. Звучання художнього мотиву - це розкриття художнього змісту, яким автор хоче буквально вразити читача, «зарядити ним»... мотиви... ще можна іменувати концептами» [1, с. 35]. Невипадково ж саме мотив твору визначається як триваюча константа, що дозволяє не лише розкрити підтекст та інтертекст твору, а й вразити читача. Це засвідчує прагнення автора зарядити читацьку свідомість духовною енергією власного твору.
На цю барокову рису як на визначальну для поетики українського літературного творення свого часу вказував класик вітчизняного літературознавства Дмитро Чижевський. У праці «Історія української літератури. Від початків до доби реалізму», осмислюючи природу середньовічно-барокової поетики, що найкраще втілилася у проповідуванні та ораторському мистецтві ХVІ-ХVІІІ ст., учений зазначав: «Проповідник мав на меті вразити слухача, вдарити по його розуму або почуттю, - це потрібне було і для того, щоб розворушити увагу і для того, щоб цю увагу утримати... цим з’ясовується любов проповідників бароко до оригінального, вражаючого, до ефектів та "сенсацій". Пізнє бароко виробило навіть певний тип дотепної, гострослівної, парадоксальної проповіді (за італійською її назвою кончето-проповідь)» [2, с. 281].
Слід одразу зауважити, що визначені Д. І. Чижевським риси поетики вітчизняної словесної риторично-проповідницької культури є такими, що характеризують не лише обшир феномену українського мистецтва мовленого слова, духу, думки й образності середньовічно-барокових часів, і, зрештою, не лише простір мислення конкретних авторів, які творили саме в означену епоху. Вони подають нам уявлення про дещо більше. А саме - про загальні принципи поетики, згідно з якими організовується будь-який вітчизняний літературно-художній текст, де метою є гранична концентрація уваги реципієнта довкола провідної ідеї, яка має особливий духовно-інтелектуальний та психоенергетичний вимір, що зосереджуються в універсаліях мотивів, у прагненні створити особливе враження від певного тексту як явища художньої словесності.
Провідну ідею твору можна означити як особливу поетичну потребу донесення до уваги читача закладених у підтексті смислів, асоціативних рядів та паралелей. Вона є від природи своєї універсальною як для ораторсько-проповідницького словесного мистецтва середньовічно-барокових часів (при чому - без розрізнення української реальності оратора й реципієнта на мовні виміри її втілення: від україномовного до латиномовного й полономовного), так і для загальної поетики української словесної культури ХІХ-ХХІ ст., коли ораторсько-проповідницьке мистецтво ХVІ-ХVІІІ ст. частково передало свої, так би мовити, функціональні обов’язки до інших жанрів літературної творчості: від поезії й прози до публіцистики. Дана екстраполяція, крім іншого, означає й специфіку переходу константних рис поетики українського образотворення зі слова мовленого, яке часто є нетривким, минущим, до традицій слова, зафіксованого на папері, а отже - нетлінного й неминущого.
У вказаному концептуальному контексті на рівні компаративно-універсального літературознавчого співвіднесення не можна оминути увагою й сутнісно-вагоме міркування, висловлене Г. Клочеком щодо поетики новели В. Стефаника «Катруся», написаної у ХХ ст., тобто через кілька строкатих за своєю естетичною й культурною наповненістю епох після констатованих Д. Чижевським рис поетики українського ораторсько-проповідницького середньовічно-барокового мистецтва. Осмислюючи феномен граничної стислості стефаникового художнього письма, вчений зауважує: «Автору... недостатньо показати злиденність життя селянської родини, - ні, він має вразити читача цією злиденністю, емоційно вжахнути нею, розбудити його емпатичні можливості з тим, щоб читач поставив себе на місце цих людей і пройнявся їхнім розпачем (виділення Г. Клочека. - О. С.) [1, с. 36].
На теоретико-методологічному рівні Г. Клочек, вивчаючи поетику одного зі провідних митців ХХ ст., актуалізує визначальний принцип вітчизняної середньовічно-барокової поетики. Той його аспект, що є ясно суголосним з огляду на поетику художнього творення із зазначеними в цитованій праці Д. Чижевського теоретичними положеннями. Це засвідчує, що ці положення не втратили актуальності й у досить складну й неодномірну епоху вітчизняного літературного модерну межі ХІХ-ХХ ст., до фундаторів якого в українській літературі відносять В. Стефаника, дискутуючи хіба що про імпресіоністичну чи експресіоністичну поетику його новелістики. Міркуючи про категорію, що в ній примхливо, по-бароковому химерно, та, разом із тим, цілком органічно поєдналися мистецтво ораторського слова, мистецтво слова писемного та мистецтво усвідомлення реципієнтами цього слова вартісних літературно-естетичних явищ, Г. Клочек привертає увагу до ідеї передання мотиву, а отже й духовної енергії художнього висловлювання через вміння автора «вразити читача». Ця дефініція виділяється вченим у контексті трагізму стефаникової поетики прози так, як і виділяється потреба «вразити слухача» Д. Чижевським, при характеризуванні поетики вітчизняної середньовічно-барокової проповіді. Власне кажучи, йдеться не лише про констатовану вченими питому потребу літературно-теоретичного розуміння сутності літературного явища, а й про чітко вказану Г. Клочеком потребу «розбудити його емпатичні можливості з тим, щоб читач поставив себе на місце цих людей і пройнявся їхнім розпачем».
Певне ж, саме прагнення «розбудити» співпереживальні можливості реципієнта, указати йому вектор ототожнення кожної особистості, яка читає твір, із кожною особистістю, яка існує у творі, і керувалися українські духовні митці-мислителі від автора натхненних поезій св. Дмитра Туптала і до митців ораторсько-проповідницького слова другої половини XVIII ст., від Шевченка з його «возвеличу малих отих рабів німих» і до Стуса з його страдницьким діаріушем й поезією, що визначалися М. Коцюбинською як «прямостояння». Характеризуючи емпатичний метод пізнання поетики художнього твору, сформульований у працях професора Ю. Потолкова, білоруський учений-літературознавець академік М.Міщенчук зазначив: «Книга будить думку, змушує... реципієнтів думати, співпереживати... увага до конкретного твору, розгорнута в часі (близькому й неблизькому) це велика перевага книги...» [3, с. 2-3]. Саме це є метою творення літературного тексту й власне метою поетики як науки про літературу - «будити думку, змушувати, співпереживати». У цій точці виявляється вищий сенс і вище християнсько-гуманістичне призначення мистецтва слова та науки про мистецтво слова. Трансцендентальність сприйняття твору означується акад. М. Міщенчуком дихотомією «близький-неблизький» час. Цей місткий термін указує на необмеженість співпереживального начала часовими межами, а отже - на вічність розуміння поетики як мистецтва слова, як форми одухотвореного пізнання людської сутності, що приходить лише через співпереживання.
У цьому ж тематично-проблемному зрізі, характеризуючи духовну природу й призначення ораторського мистецтва як невід’ємну ознаку вітчизняної середньовічно-барокової культури, відомий український літературознавець-медієвіст XX ст. В. Крекотень зауважив: «Роль красномовства... а отже, риторики та риторичності у культурному житті Речі Посполитої (і в Польщі, і в Литві, і в Білорусії, й на Україні) вже в XVI ст. стає особливою. Риторика і виразно підпорядкована їй поетика були тут непросто предметами шкільного навчання, не просто теоретичними науками - вони відігравали дуже важливу роль у життєвій практиці. У літературному житті. дедалі більше, особливо з половини XVII ст., мистецтво живого слова бере гору над мистецтвом слова писаного... Є воно головною брамою, крізь яку проходить у нашу... літературну культуру барокова стилістична манера, а водночас є воно золотим ключем, який відкриває доступ до розумів і сердець...» [4, с. 19].
У сучасній поетиці української літератури риси, що їх визначили Д. Чижевський та В. Крекотень для середньовічно-барокових поетичних універсалій, а Г. Клочек зробив це у плані розуміння глибинних закономірностей доби українського модерну, мають особливе наповнення. Ідеться, зокрема, про те, що мистецтво переконливого й дохідливого прозового або публіцистичного звернення до читача на межі тисячоліть має глибинні корені та споріднені характерологічні ознаки з українською традицією християнського світобачення, є емпатично- співпереживальним у самій своїй сутності. Але крім того, з огляду на сутнісне визначення містить такі визначальні ознаки й типологічні риси. Як і в художньо-смислових універсаліях минулих століть риторичне мистецтво в публіцистиці та прозі й поезії сучасних митців відіграє роль своєрідного сполучного містка між високими інтелектуальними устремліннями та буденним життєвим досвідом, буттєвою й інтелектуальною практикою кожної людини. У даному разі названі константи не є способами повчання, а є способами рівноправного спілкування, засобами донесення авторської думки до людей, шляхом формування емпатичних рецептивних реакцій та споріднених із ними читацьких інтерпретацій художньої реальності.
Є суттєвим й інше. Риторичність як невід’ємна ознака вітчизняного барокового мислення, як спосіб особливого розкриття емпатичної поетики в усіх без винятку жанрах творчості видатних українських митців становить потужний чинник формування морально-етичних норм повсякденно-буттєвої практики також у соціальному середовищі. У даному разі можна вести мову про емпатично-співпереживальне начало як питомий чинник формування екзистенціального світорозуміння людиною себе й світу. Тобто, як свого часу визначив призначення літературної творчості В. Стус, це співпереживальне начало становить собою іманентний сенс літературної поетики, є «самособоюнаповненням», адже саме через мистецтво слова, проявлене у всіх жанрах сучасної літературно-художньої естетики емпатичне начало виступає вагомим чинником творення «життєвої практики» особистості, структуруючи смисл та форми її соціокультурного існування за вектором руху від реальності художньої літератури до всіх вимірів повсякденного буття.
Як і в середньовічно-бароковій літературній українській естетиці, у творах сучасної української літератури настановлення має похідний, або й навіть, другорядний, порівняно з власним розмислом та опорою на сакральні смислові одиниці, які вповні належать авторові й реципієнтові, сенс. Слід окремо наголосити на тому, що, як зазначив В. Крекотень, осмислюючи феномен поетики українського барокового ораторського мистецтва: «у літературному житті... дедалі більше, особливо з половини XVII ст., мистецтво живого слова бере гору над мистецтвом слова писаного». У художній та буттєвій творчій практиці українських шістдесятників, особливо ж у практиці самвидаву, яка єднала в собі як художнє, так і наукове слово, що були запитуваними читачем, а отже, були апріорі живими, розрахованими на діалог, на живий відгук та до новітнього часу, присутня визначена відомим вченим-медієвістом риса, згідно з якою «мистецтво живого слова» стає визначальним у порівнянні зі словом нормативним, зі словом повчально-настановчим (словом, так би мовити, «майстерним», тобто таким, що репрезентує риси соціалістичного реалізму) словом на діалог, а тому на співпереживання не налаштованим. Вітчизняна публіцистика, як і інші жанри новітньої літератури, що не були присутніми в літературному дискурсі українського Середньовіччя та Бароко, проте успадкували його базисні аксіологічні парадигми, отримали повноцінне виявлення власної літературно-естетичної природи в поетиці творчості знакових митців слова та дослідників його творчого феномену ХХ-ХХІ ст.: Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської.
«Живе слово», слово одухотворене емпатичністю, іманентним співпереживанням, що йде від безпосередньої емоційно відчуваючої реальність людини до такої ж самої живої людини - слухача, читача, і стало тією константою, що на макрообразному рівні поетики визначило специфіку української літератури від святокиївських часів і до сьогодення.
Література
1. Клочек Г. Енергія художнього слова / Г. Клочек. - Кіровоград, Редакційно-видавничий відділ КДПУ ім. В. Винниченка, 2007. - 448 с.
2. Чижевський Д. Історія української літератури / Д. Чижевський. - Тернопіль : Феміна, 1994. - 480 с.
3. Мищенчук Н. Слово рецензента / Н. Мищенчук // Потолков Ю. Строка и чувств. Беседы о произведениях русской словесности. - Брест, 1999. - С. 2-4.
4. Крекотень В. Вибрані праці / В. Крекотень - К. : Обереги, 1999. - 343 с.
1. Клочек Г. Енергія художнього слова / Г. Клочек. - Кіровоград, Редакційно-видавничий відділ КДПУ ім. В. Винниченка, 2007. - 448 с.
2. Чижевський Д. Історія української літератури / Д. Чижевський. - Тернопіль : Феміна, 1994. - 480 с.
3. Мищенчук Н. Слово рецензента / Н. Мищенчук // Потолков Ю. Строка и чувств. Беседы о произведениях русской словесности. - Брест, 1999. - С. 2-4.
4. Крекотень В. Вибрані праці / В. Крекотень - К. : Обереги, 1999. - 343 с.