Взаємопроникність культурних епох Бароко і Просвітництва в «Annalium Urbis Leopoliensis...» Яна Юзефовича
Людмила Шевченко-Савчинська
Латиномовний твір каноніка римо-католицької капітули «Annalium urbis Leopoliensis – Літопис міста Львова», що охоплює події від 1614 до 1700 рр., досі залишається маловідомим як для українських, так і для польських науковців. А проте творчість цього літератора й історика, духовної особи, громадського діяча, представника тогочасної інтелектуальної еліти стала важливим етапом розвитку історіографії обох народів. Належачи до кола церковних очільників і як справді як глибоко духовна людина, Юзефович намагався розпізнати вищий задум у ході історії, вписати в Божий порядок відтворювані ним події. Подібно до більшості церковних історіографів, він наділяв історію функцією magistrae vitae, акцентуючи приклади моралі та патріотизму і протиставляючи їм страхітливі дії ворога.
Ян Томаш Юзефович народився 1663 р. у родині багатого львівського міщанина, його предки були видатними постатями в історії Львова. Ян змалечку виховувався при католицькому монастирі – через загибель батька від козацької кулі і, як наслідок, зубожіння родини. Ці деталі сімейної хроніки Юзефовичів дають змогу краще зрозуміти, які життєві обставини формували світогляд львівського історіографа. Здібний юнак швидко підіймався сходами духовної кар’єри; незабаром він здобув прихильність львівського архієпископа Костянтина Зелінського, який пізніше, 1703 р., і доручив йому укласти історію Львівської католицької архієпископії за минулих сто років. У 1704 р. після захоплення Львова Карлом XII Ян Юзефович небезуспішно виконував дипломатичну і посередницьку місії; помер 1728 р.
Оповідь в «Annalium urbis Leopoliensis» поділена на розділи, відповідно до періодів діяльності львівських архиєпископів, усередині розділів події висвітлюються в хронологічній послідовності: на першому місці – факти церковного життя, а вже потім – визначні політичні події в Руському воєводстві та їхній відгомін у житті Львова; наприкінці кожного року перелічені суспільні і стихійні лиха, вміщені перекази про надзвичайні випадки. Більшість описаних подій автор коментує, більш чи менш розлого – залежить від значення, якого він надає конкретній події. Чимало тверджень при цьому мають догматичний характер, однак на особливу дослідницьку увагу заслуговують коментарі, що спонукають читача до роздумів, коли оповідач, наводячи різні, іноді протилежні тлумачення фактів, не робить остаточних висновків. Цим Ян Юзефович вирізняється і з-поміж історіографів – свідків подій, і з-поміж першого повоєнного* покоління, тобто своїх сучасників, і з-поміж багатьох наступників.
На думку українського історика Наталі Яковенко, якраз рефлексії найближчих повоєнних поколінь найцікавіші, адже «їхня ненависть іще не стала скам’янілим мітом, а водночас, позбавившись персональних емоцій, вона вже є не-власною, вже опосередковується культурним контекстом» [6]. Працю «Annalium urbis Leopoliensis» Яна Юзефовича можна було б назвати ідеальною ілюстрацією до цієї тези, якби не одне «але»: поки що так і не вдалося виявити інших представників повоєнного покоління з аналогічними засадами – принаймні серед латиномовних хронікарів українсько-польського порубіжжя, в якому ведуться наші наукові пошуки.
Формально Ян Юзефович залишався, за висловом українського поета-літературознавця Валерія Іллі, в тогочасному «річищі великого стилю»: Хмельниччину зазвичай описували з обох боків (українського та польського) як явище апокаліптичного характеру, що йому неодмінно мали відповідати прикмети «кінця часів»: нелюдські злочини, святотатство, моторошні візії повальної загибелі, незвичайні кари тощо [7; 220]. Історіографічний текст Яна Юзефовича, а особливо цитована ним епістолографія та мемуаристика, так само містять виразні ознаки «перевернутого» авторського світогляду. Характерними топосами, коли йдеться про змалювання образу козацтва у цей період, є: 1) запанування рабів над господарями: «Atque sic agmen illud nobile et liberum, jus dominii retinens, a servis suis saevitiem invenit, internecionem toleravit – І так це товариство шляхетне і вільне, що Божого закону дотримувалося, від рабів своїх жорстокості спізнало і було винищене» [1; 163] – всупереч тому, що доти козаки й жовніри не розцінювалися Яном Юзефовичем як такі, що перебувають у стосунках субординації, – можливо, цей есхатологічний мотив знаходить собі місце в описі поразки поляків у битві під Батогом (1652 р.) з огляду на присутність у лавах козацького війська селян, становище яких відносно шляхти справді було близьким до рабського; 2) убивство священників і плюндрування храмів, описані за усталеною схемою; 3) наруга над мертвими тілами ворогів («Illa etenim ex urnis et loculis eiecta, in frustra concisa, laevi farina conspersit et canibus in esum per vicos et vias projecit; et hinc patet, quanto odio, quanta crudelitate in vivos Polonos ferebatur et saeviit, qui etiam mortuos tanta feritate insectatus est – Він [Кривоніс – Л. Ш.-С.] легкий прах із урн та трун, знічев’я розкритих, викинув і розсіяв, собакам на поживу тягати останки селами і шляхами віддав» [ibid.; 128]); 4) винищення немовлят («1,000 capita in arce illa (praeter infantes) cecidisse, acta consularia docent, ita, ut sanguis ex monte illo abunde alvei instar deorsura fluxerit – Тисяча голів на палях, переважно дитячих, височіло, як акт офіційний повідомляє, так що кров з тієї гори повним руслом стікала» [ibid.; 149]); 5) знецінення коштовностей («(…) ut vel unus cyathus vini argenteo vase aut pretiosa villosa serica veste permutaretur; gemmae praeciosae, pecunia signata non numero distincta, sed modio pleno distribueretur – Хіба одна міра вина була виміняна за срібну вазу чи пишний шовковий одяг, коштовні перли? Гроші карбовані не числом вимірювалися, а повними мірками для сипучого» [ibid.; 135]) тощо.
Характерною рисою крайового та компілятивного літописання (а саме до такого можна віднести працю Яна Юзефовича) є те, що воно не замикається на локальних межах, а зображує свою малу батьківщину як складову країни, Європи – «через увагу до суспільно-політичних та культурних проблем свого і чужих народів» [4; 904]. Однак це стосується будь-якого простору в хроніці (широкі часові рамки, охоплення величезної кількості подій), окрім географічного, чи, точніше, геополітичного. Визначення, за Юзефовичем, місця Львова на етнополітичній карті Речі Посполитої цілком збігається з сучасними йому уявленнями: місто розташоване на землях не безпосередньо Речі Посполитої, а «нашої Русі» (при наближенні війська Хмельницького численні громадяни «ad tutiora Poloniae, gratam sibi Leopolim incertis fatis et dubiae sorti linquentes – до більш безпечної Польщі із благодатного Львова від’їхали» [1; 132]), що простягається до р. Сяну, притоки р. Вістули і включає Україну. До України літописець відносить сучасну Київщину, Вінничину, Черкащину (на обох берегах Дніпра); її кордони обмежуються на Півночі – «київським Поліссям», на Заході – Уманем (містечко Бар на кордоні Вінницької та Хмельницької областей вже не належить до України: «Ukrainam exsulare coactus, Barium (…) secessit – Україну покинути змушений; (...) у Барі осів» [ibid.; 192]), на Півдні, вочевидь, Запорозькою Січчю – хоча прямих свідчень про це у тексті немає, але такий висновок можна зробити зі згадування про «in palatinatu Kioviensi, in quo praecipua sua domicilia cosaci ab antiquo babebant – престольний Київ, який здавна козаки за головну свою домівку мали» [ibid.; 116–117].
Ян Юзефович, палкий патріот Львова і його громади, мусив прийняти те, що під час облоги 1648 р. руська частина львівської громади прагнула всіляко допомогти Хмельницькому, і не оминає це увагою: «schysmatici maesones, condictamine initio (quod una sit eorum fides, eadem sacra cum cosacis, ideo ab iis securitas certa) ingressum in arcem subdole hostibus monstrarent et catolicos et se ipsos perderent, nescientes, quod quae scelere patrata est et parta, scelere rumpetur fides – схизматики, засмучені початком, змовились (така була одна з їхніх сподіванок – що той самий релігійний обряд із козаками захистить їх надійно) вхід до твердині підступно ворогам указали – і католиків, і самих себе зрадили, не знаючи, який злочин скоїли, тим лихим вчинком позбавивши себе надії» [ibid.; 148–149]. Юзефович невипадково згадує про однакову віру – на ті часи критерій віросповідної належності був чи не найважливішим серед інших ознак. При цьому хронікар визнає і те, що під час облоги деякі україно-руські церковні громади допомагали збирати відкуп.
Гетьман Хмельницький, зі свого боку, уболівав про долю русинів у місті під час обох облог: так, 1655 р., під час зустрічі з представниками львівської громади «Jactabat et Chmielnicius, se jam principem totius Russiae ducatus creatum esse, ideo injurias russorum, in sacris et profanis causis perpessas, ultum iri, neminique titulum et defensionem cessurum Russiae – Додав і Хмельницький, що тепер він зробився головним володарем усієї Русі, а отже кривди русинам у релігійному і світському житті припинені, і що він помститься за Русь – ані титул, ані оборона не врятує нікого» [ibid.; 180]. Цілком імовірно, що його репліка була непросто доречною заувагою, як це виглядає на сторінках твору, оскільки посланці негайно кинулися запевняти гетьмана, що це не так: «Cum ablegati religionem rutheno-graecam aliqua praejudicia pati in civitate negassent, quinimo eandem a tot seculis in viridi observantia vigere legibusque regni praeseripta securitate gaudere allegassent, ideo neminem illius injurias (cum nullas patiatur) ulcisi ex justitia debere, respondissent, facile obtrusum lesae religionis negotium sopitum est – Тоді посланці на те, що кривди русько-грецька релігія терпить, щось спробували заперечити і відповіли, що протягом багатьох віків вона процвітала, тішилася, захищена законами королівства, отож, не слід нікого за кривди (бо не кояться вони) заслужено карати» [ibid.]. Хотілося б знати, чи вірив у це сам Ян Юзефович.
Попри те, що хронікар, патріот єдиної Речі Посполитої, дивився на Хмельниччину як на ворожі державі і йому особисто події і саме з цих засад оцінював дії конфліктуючих сторін, однак він спромігся на революційну в річпосполитській історіографії спробу замінити огульні звинувачення пошуками глибинних причин повстання козаків і «сільської черні». Вочевидь, ця тема по-справжньому цікавила львівського каноніка – недарма опис подій «на Півдні Русі» за обсягом і детальністю не поступається основній темі. Цікаво, наскільки відрізняється образ автора, якщо брати ці дві оповідні лінії (церковна і світська історії) окремо одну від другої: з одного боку перед нами – ревний католик, містик, який захоплено описує дива, що часто суперечать християнській доктрині, а з іншого – талановитий історіограф, який прагне наводити документальні підтвердження до більшості подій, очевидцем яких не був. Незважаючи на те, що іноді прояви релігійності Яна Юзефовича межують із фанатизмом, він не оминає увагою значні події церковного життя інших конфесій – православної та уніатської.
Для того, щоб оцінити, наскільки простіше Янові Юзефовичу було б залишатися у межах стереотипних оцінок Хмельниччини, потрібно завважити соціальні ролі цієї людини, його біографію. Автор «Annalium Urbis Leopoliensis» був католицького віросповідання, до того ж, мав високий духовний сан; його батько загинув від козацької кулі, як наслідок, родина була розореною; значних збитків зазнав і Львів, палким патріотом якого був хронікар; зрештою, вірменин за походженням, Юзефович самовизначався як політичний поляк, тож, жодним чином не асоціював себе з ворожою стороною конфлікту. Автор із навіть менш обтяженим анамнезом, Бартоломей Зиморович, не вважав за потрібне ані стримувати свої емоції, ані принаймні спробувати розібратися в причинах конфлікту.
У текстах окресленого нашою розвідкою періоду не варто дошукуватися політкоректності – навіть національна та релігійна толерантність – велика рідкість для того часу. Переплетені між собою історіографія та белетристика насичені думками і твердженнями, які викликають в сучасного непідготованого читача, щонайменше, неприємний подив (див. твори Себастіяна Кленовича, який, оспівуючи Львів, робить у своїй латиномовній поемі «Роксоланія» різкий випад на адресу місцевих євреїв [5] чи прозу Бартоломея Зиморовича, який постає зі сторінок написаних ним творів рафінованим ксенофобом, якщо судити за сучасними мірками [11]) тощо.
Що ж до хроніки Львова, magnum opus Яна Юзефовича, то, з сучасного погляду, може здатися, що начитана й розсудлива людина втрачає почуття міри, виказуючи водночас релігійний фанатизм і значну схильність до містицизму. Останнє виявляється у запалі і детальності, з якими Юзефович описує наприкінці кожного року численні дива, які ніби-то траплялися у Львівській єпархії. Володимир Антонович щодо цього зауважує: «Чудеса эти описаны весьма подробно съ наивною вѣрою, даже въ такихъ случаяхъ, когда они ясно носятъ апокриθический характеръ и не согласны съ основными положениями христианства какъ съ догматической, такъ и съ нравственной стороны» [1]. Також це означає, що в світосприйнятті автора залишалося ще немало барокового.
Таким чином в особі Яна Юзефовича уживався історик, котрий прагнув, де тільки можливо, підтверджувати свою розповідь свідченнями очевидців, і довірливий колекціонер оповідок про дива і духів. Останні особливо часто фігурують на сторінках хроніки – іноді їхня поява пов’язана з тогочасними політичними подіями: наприклад, у записі про 1652 р. – розповідь про духа, що завівся в печері поблизу Ладижина, що застерігав поляків про поразку під Батогом, а потім ще три роки давав різноманітні поради щодо політичних рішень. Крім з’яви духів, у Яна Юзефовича натрапляємо на багато інших містичних історій: про плач ікон, про статуї, що вкривалися потом, прo нечестивих людей, що продали душу дияволові, були викриті і засуджені духовним судом до страти на вогнищі та ін.
«Annalium Urbis Leopoliensis» Яна Юзефовича ніколи не був надрукований мовою оригіналу в повному обсязі; спроба перекласти літопис польською належить львів’янину Мартину Пивоцькому (сер. ХІХ ст.) фрагмент тексту наприкінці ХІХ ст. оприлюднив український історик Володимир Антонович. Він критично відгукнувся про переклад Мартина Пивоцького: «переводчикъ не только переводилъ подлинникъ, но дѣлалъ въ немъ произвольные перемѣны, онъ выбиралъ одни факты по своему усмотренію, опускалъ другіе, сокращалъ текстъ рассказа, перемѣнялъ или стушевывалъ характеръ повѣтствованія» [1] (треба погодитися, це справедливі зауваження).
З огляду на те, наскільки ґрунтовною є історіографічна праця «Annalium Urbis Leopoliensis» і наскільки цікавий образ її автора, Яна Юзефовича, через його установку на об’єктивність, близьку сучасній людині, в Україні розпочалася робота з перекладу і дослідження цієї хроніки – щоправда, поки неофіційно, силами окремих науковців – істориків і філологів з наукових осередків Києва і Львова. Проте, праця, до створення якої було докладено стільки зусиль, до того ж, написана з натхненням, надихає інших продовжити роботу. Достоту, як хотів сам Ян Юзефович і писав про це в передмові: «Невігластво моє вияви й іншим для виправлення залиш, зглянься над тим, хто помиляється (хто ж бо стародавні справи твердо засвідчить?), все ретельно обміркуй і за мене Богові помолися».
* Йдеться про Хмельниччину.
ЛІТЕРАТУРА
1. Антонович, В. (1888). Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. Retrieved from litopys.org.ua: http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet01.htm#let5
2. Волинка, Г. І. (2005). Філософія стародавності і середньовіччя в освітньому контексті: Навч. посібник. К.: Вища освіта.
3. ЛЂтопись Львовскаго кармелитскаго монастыря. (n.d.). Retrieved from Літопис: http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet09.htm
4. Микола Корпанюк, Слово. Хрест. Шабля: Українське монастирське, церковне, світське крайове літописання XVI–XVIII ст., компіляції козацького літописання XVIII ст. як історико-літературне явище. (К.: Смолоскип, 2005), 904.
5. Себастіян Кленович, Роксоланія, (Літопис http://litopys.org.ua/suspil/sus10.htm).
6. Яковенко, Н. (n.d.). Брати/вороги або Поляки очима українця XVII-XVIII століть. Retrieved from Незалежний культурологічний часопис «Ї»: http://www.ji.lviv.ua/n10texts/jakovenko.htm
7. Яковенко, Н. (2002). Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. Київ: Критика.
8. Abrek, A. (n.d.). Monumentum virtutis et gloriae Polonae.
9. Luctus Multiplex ex unica jactura viri toga, sago, religione, maximi; celsissimi Domini, Josephi in Zbaraz et Niemirow Potocki castellani cracoviensis, supremi copiarum Regni Ductoris, Sniatyensis, Lezayscensis etc. (1751). Leopolis.
10. Zimorowicz, B. (n.d.). Leopolis, Russiae Metropolis, a Turcis, Tartaris, Moldavis, Cosacis.
11. Zimorowicz J.B. Leopolis Triplex czyli Kronika miasta Lwowa // Josephi Bartholomaei Zimorowicz Opera quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur ex mandato senatus eiusdem civitatis / Ed. C. J. Heck. – Leopoli, 1899. – 424 p. Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm
12. Zlotorowicz, M. (1670). Omnia felicissimi futuri connubii... Leopoli: Simon Patkiewicz.
ЛІТЕРАТУРА
1. Антонович, В. (1888). Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. Retrieved from litopys.org.ua: http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet01.htm#let5
2. Волинка, Г. І. (2005). Філософія стародавності і середньовіччя в освітньому контексті: Навч. посібник. К.: Вища освіта.
3. ЛЂтопись Львовскаго кармелитскаго монастыря. (n.d.). Retrieved from Літопис: http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet09.htm
4. Микола Корпанюк, Слово. Хрест. Шабля: Українське монастирське, церковне, світське крайове літописання XVI–XVIII ст., компіляції козацького літописання XVIII ст. як історико-літературне явище. (К.: Смолоскип, 2005), 904.
5. Себастіян Кленович, Роксоланія, (Літопис http://litopys.org.ua/suspil/sus10.htm).
6. Яковенко, Н. (n.d.). Брати/вороги або Поляки очима українця XVII-XVIII століть. Retrieved from Незалежний культурологічний часопис «Ї»: http://www.ji.lviv.ua/n10texts/jakovenko.htm
7. Яковенко, Н. (2002). Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. Київ: Критика.
8. Abrek, A. (n.d.). Monumentum virtutis et gloriae Polonae.
9. Luctus Multiplex ex unica jactura viri toga, sago, religione, maximi; celsissimi Domini, Josephi in Zbaraz et Niemirow Potocki castellani cracoviensis, supremi copiarum Regni Ductoris, Sniatyensis, Lezayscensis etc. (1751). Leopolis.
10. Zimorowicz, B. (n.d.). Leopolis, Russiae Metropolis, a Turcis, Tartaris, Moldavis, Cosacis.
11. Zimorowicz J.B. Leopolis Triplex czyli Kronika miasta Lwowa // Josephi Bartholomaei Zimorowicz Opera quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur ex mandato senatus eiusdem civitatis / Ed. C. J. Heck. – Leopoli, 1899. – 424 p. Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm
12. Zlotorowicz, M. (1670). Omnia felicissimi futuri connubii... Leopoli: Simon Patkiewicz.