Наталія Вербич
Коло досліджуваних питань можна умовно поділити на чотири групи:
1) правописна — передбачає встановлення правописних норм у текстах релігійного стилю;
2) термінологічна — пов’язана з вивченням історії окремих термінів, особливістю їх функціонування, укладанням термінологічних словників;
3) перекладна — ґрунтується на виробленні принципів і методів здійснення перекладу Біблії та інших богословських книг, оцінці раніше виконаних перекладів українською мовою;
4) структурно-риторична — базується на розгляді будови богословських текстів з погляду їх впливу на слухачів.
Однак, попри досить широке коло проблем, що перебувають у центрі уваги дослідників, досі не проаналізовано перцептивну організацію богословських текстів. Варто зазначити, що проповідники й дослідники проповідницького жанру завжди приділяли особливу увагу цьому питанню. Адже хто має справу з людьми, той повинен мислити добре, але говорити ще краще (М. Сперанський). Староукраїнські оратори дбали про дохідливість і доступність проголошуваного для слухачів. Так, Й. Ґалятовський зазначав, що проповіді мають бути «за вимовою — дохідливими, вражати слухача, впливати на його уяву».
Беззаперечним є твердження про те, що мета проповідницького мистецтва — переконувати словом. Проповідь як провідний жанр ораторської прози в Україні в 16—17 ст. відігравала роль масового пропагандистського засобу. Вважалось, що вона має цінність лише тоді, коли впливає на свідомість слухачів. Це надзвичайно важлива проблема — як вплинути на душі, щоб розбудити в них внутрішній потяг до відродження, до життя, яке б відповідало євангельським заповідям. Аби досягнути цієї мети, промовець вдавався до різних засобів: підбирав матеріал, стилістично оформлював його та відповідним чином виголошував. Складником поняття «відповідного виголошування» було вміння говорити чистою мовою, чітко й вишукано.
Укладачі перших підручників риторики (17—18 ст.) звертали увагу на фонічну структуру періоду. Учення київських дидаскалів про ритмічну прозу ґрунтується на працях античних теоретиків художньої мови, зокрема Арістотеля, Діонісія Галікарнаського, Ціцерона, Квінтіліана, які вважали, що саме у фонічній, ритмічній і стилістичній структурі полягала сила промови та її вплив на слухача.
Риторики, створені в Києво-Могилянській академії, складені за прикладом античних. Ціцерон зазначав, що красномовство розчленовано на 5 розділів: знайти, що сказати, знайдене розташувати, потім прикрасити словами, потім закріпити у пам’яті і, нарешті, виконати й виголосити. У вітчизняних риториках виділяли також 5 частин: 1) підбір матеріалу; 2) розташування; 3) оформлення; 4) пам’ять; 5) вимова. Четверту і п’яту частини часто поєднували в одну, а в деяких підручниках не викладали окремим розділом (рекомендації з вимови, виголошування проповіді розміщувалися в попередніх частинах).
Уже в першій риториці «Оратор Могилянський» Й. Кононовича-Горбацького порушено питання про фонічно-ритмічну структуру періоду. Пізніше цьому питанню присвятили свої дослідження Й. Ґалятовський, М. Довгалевський, Ф. Прокопович, С. Яворський та ін.
Зокрема, М. Довгалевський зазначав: «Ораторський ритм — це строга і одночасно мистецька композиція слів, що виходить із мішаного використання довгих і коротких складів».
Ритм допомагає аудиторії зрозуміти зміст проголошеного, тому ритмічна промова має неабияке значення насамперед при сприйнятті інформації слухачами. Промова без чіткої ритмічної побудови не має потрібної сили і значення, бо «важко може входити в душу те, що важко сприймається на слух» (Ф. Прокопович). У риториках зазначали, що ритм може охоплювати тільки відповідну кількість слів. Крім цього, проповідник має дбати про порядок і міру в доборі слів.
Ф. Прокопович зазначав: виголошувати промову потрібно тією «...вимовою... яку приймають усі люди, що користуються тією мовою». Однією з вимог усного виступу, за його словами, є правильне наголошування слів та чітка вимова останніх складів незалежно від того, наголошені вони чи ні. Важливим є також застереження часто повторювати той самий звук, склад, слово, а також безпідставно використовувати асонанс і консонанс.
Теоретики проповідницького мистецтва вважали, що різні частини проповіді потрібно виголошувати різним темпом і тоном. Зокрема зазначалось, що тексти слід виголошувати не швидко й не повільно, не робити великої кількості пауз, не допускати, щоб вимова уподібнювалась до співу. Вадою вимови вважали перехід на крик.
У риториках розглянуто також питання про місце й значення пауз у виступах проповідників. Зокрема, радили обов’язково робити паузи на місці розділових знаків: комі має відповідати коротка або середня пауза, а крапці — довга. Щоб активізувати увагу слухачів, потрібно робити паузи і перед важливими сегментами тексту. Застерігали від вживання дуже довгих синтагм і вимови фраз без пауз, що призводить до недоговорення, «ковтання» складів, а це робить виступ незрозумілим і недієвим. І. Вишенський наголошував, що промовець має бути «швидкий на око, щоб не повторював і не заїкався на одному місці двічі чи тричі».
Вимова проповіді повинна відповідати її темі. Так, С. Яворський зазначав, що «глас в произношеніи подобает быти различен: по разности діла и вещи глаголемыя. Тако в ярости глас подобает быти яр, в печали уныыл и густ, во страсі униженныи, добрыи, унылыи. В силі зільныи, в сладости разлиянный, гладкіи, світліи, веселіи, свободныи и прочая».
Отже, основні ознаки ритміко-інтонаційного оформлення проповідницького жанру були визначені староукраїнськими ораторами; ці риси відповідають загальним нормам просодичної організації сучасної української публічної мови.
Насамперед, фоніко-ритмічна організація виступу сприяє оптимізації мовного впливу на слухачів. Розуміння ритму ґрунтується на періодичній повторюваності елементів, виділених у часі. Мовний потік потрібно членувати на сегменти (сучасні дослідники довели: найсприятливішими на рівні утримування інформації в інтелектуальній пам’яті є сегменти, які складаються з 7±2 склади), розташовані в певному порядку й послідовності, для оптимального усвідомлювання інформації, а відтак і для кращого її розуміння та засвоювання. Вимова проповідей має ґрунтуватися на загальних орфоепічних нормах літературної мови. Проповідницький жанр як один із жанрів усної публічної мови передбачає чітку вимову всіх складів незалежно від їхнього місця у слові, синтагмі, фразі. Темпоральне оформлення виступу залежить від кількох чинників: теми, мети, ступеня підготовленості, важливості інформації, яку передають окремі синтагми тощо. Загальний темп виголошування проповіді — середній (нормальний), зміни темпу мають бути семантично вмотивованими: уповільнена вимова синтагм, які передають важливу з погляду мовця інформацію, та прискорена вимова синтагм, які передають додаткову, менш важливу інформацію. Особливістю членування текстів проповідей є синтаксична й структурно-семантична зумовленість пауз. Паузи використовуються на місці розділових знаків і перед логічно або емоційно виділеними словами для надання висловлюванню логічності, стрункості, виразності. Тональні малюнки проповідницьких виступів мають бути різноманітними, з динамічним рухом тону, швидкими перепадами частоти основного тону тощо. Зміни тону — семантично вмотивовані, оскільки довільне підвищення або зниження тону робить промову штучною та незрозумілою. Інтенсивність вимови має бути насиченою. Потрібно уникати природних вад голосу (писклявість, навмисно криклива або голосна вимова, мовні дефекти — пропускання звуків, заїкування) та тих, що зумовлені непрофесійністю проповідника (занадто швидка або навпаки уповільнена вимова, надмірна паузація, вимова одним тоном, нечітка вимова ненаголошених складів, «ковтання» останніх складів синтагм чи фраз тощо).