Людмила Шевченко-Савчинська, Костянтин Балашов. Фрагмент книги "Давня література: з полону стереотипів".
Мета цієї роботи бачиться нам потрійною, залежно від галузі зацікавлень і рівня гуманітарної підготовки причетних. Фахівцеві-філологу відкриття вітчизняної латиномовної сторінки дає можливість спростувати застарілу концепцію української літературної «неповноти», підійшовши до цього питання з іншого боку, аніж Григорій Грабович[1], спробувати заповнити деякі жанрово-стильові лакуни: на вітчизняному ґрунті цілком може йтися про «латиномовний Ренесанс» чи «латиномовне Просвітництво». Для нефахівця це нагода позбутися стереотипного уявлення про архаїчність давньої літератури і переконатися в тому, що її твори здатні привабити читача й сьогодні. А загалом для всіх нас – це шанс зруйнувати один зі шкідливих міфів про самих себе, позбутися моноліту комплексів «віками пригнобленого селянського народу», адже інтелектуальна еліта українських етнічних земель зробила потужний внесок у розвиток держав, до яких свого часу належала, особливо – Речі Посполитої та Російської імперії.
Читайте також: Помножені часом світи (факсиміле діаріуша Пилипа Орлика за 1724 рік та копія анонімних польських палеографів: порівняльний аналіз)
У результаті навіть побіжного ознайомлення з латиномовною автурою XV–XIX ст. та образною системою творів можна значно більше дізнатися про місце і роль у тогочасному українському суспільстві міщан і шляхти, новими очима поглянути на козаків, духовенство, селян, збагатитися не лише раніше невідомою інформацією, а й, що цінно для філолога, вишуканими її формулюваннями. Ось як характеризує козацтво львівський бургомістр Бартоломей Зиморович[2]:
«Cosaci vero fiducia animorum, non modo jugum, sed ne frenum quidem accipere volunt – Козаки справді певні себе, не те що ярма, а й вуздечки будь-якої вдягати не хочуть»[3].
Його колега Еразм Сикст перепрошує господаря дому, де перечікує пошесть, такими словами:
«Vero Illustrissime Princeps velim existimes me dedignatum fuisse tuae conversationis splendorem & suavitatem, sed quia Musae secessum amant, Philosophiaque atque eius soror Medicina, non est populare artificium, ideo haec cogitans, semotus ab agendo, in hunc locum secesseram, qui mihi Tusculani Ciceronis Speciem referet – Найясніший пане, не хотів би я, щоб ти вважав, ніби мною зневажено блиск і задоволення від спілкування з тобою, але Музи люблять самотину і Філософія та її сестра Медицина не є заняттями, яким підходить велелюддя, – так міркуючи, віддалений від потреби діяти, в цьому місці я усамітнився, прибравши вигляду Тускуланця Цицерона»[4].
Латиномовний епістолярій Григорія Сковороди рясніє афористичними висловлюваннями: «Сave has dieculas nugis insumas! (...) Tempore coelum, imo ipse deus emitur – Стережися ці днини витрачати на пусте! (...) За час можна купити небо, навіть самого бога»; «О vitae via dulcis, ubi bene conscia mens est! – О, солодкий шлях життя, коли совість чиста!»[5] тощо.
Серед авторів, видавців чи героїв української латиномовної літератури були і шляхта, і видатні науковці, і чільники церков – інтелектуальна і політична еліта, самодостатні люди, які знали, чого хочуть, і цінували досягнуте. За доказ можуть правити слова Костянтина Вишневецького на Люблінському сеймі 1569 р.: «Ми є народом таким поштивим, що жодному іншому народові у світі не поступимося»[6] та звернення видатного українського мислителя XVI ст. Станіслава Оріховського, священника, філософа, українського шляхтича, до короля Речі Посполитої. Перша цитата не потребує додаткового тлумачення, щодо другої, то важко уявити собі представника справді пригнобленого народу в державі, який би наважився повчати короля:
«Quid enim per Deos immortales ab eo expectes, qui sine ullis honestis praeceptis, ex puellarum coetu emersus, a cantu, a tibia, a luxu, a mascara, a vino, a somno, a stupro, ad summum imperium accesserit? (...) Non capit haec, mihi credite angusta, ac nulla bona institutione erecta mens, sed vacillat ac titubat in omni Regio officio ac munere. Qui enim Rex haec puer non didicit, is vitam miseram, desertam, contemptam, infamem, ac obtrectationibus expositam agat necesse est – Чого з волі богів безсмертних можна чекати від того, хто до найвищої влади прийде без чесних учителів, з’явиться з гурту дівчат, де займався тільки співом, сопілкою, розкошами, танцював третяка, пив вино, спав, займався розпустою? (...) Душа, жодною доброю наукою не піднесена, хитається і спотикається при виконанні будь-якого державного обов’язку чи служби. А таким стає король, якщо в дитинстві не навчався. Життя він змушений вести безрадісне, самітне, нікчемне, нечестиве, на посміх усім»[7].
Упродовж життя, сповненого різноманітних перипетій[8], С. Оріховського не переставали хвилювати проблеми державного масштабу. У своїх від початку призначених для друку посланнях, які сьогодні називалися б відкритими листами, він звертався до польського короля, папи римського й шляхти, тобто прагнув вести діалог із суспільством, а оскільки не чекав швидкої відповіді, то наповнював свої тексти риторичними та уявними запитаннями від свого співбесідника й опонентів, на які запропонував передовсім власні відповіді, залишаючи, втім, простір для роздумів читача.
Подібні риторичні прийоми зустрічаємо і на сторінках латиномовних творів іншого українського майстра віртуального діалогу, Григорія Сковороди. У листуванні між Г. Сковородою та його вихованцем Михайлом Ковалинським трапляються й цілком реальні запитання і відповіді на висловлені адресатом («Ти мене вчора питав, коли виходили з храму, чому я всміхнувся (...)»[9]), які автор нерідко використовує як відправну точку філософських рефлексій. Так, з цитованої фрази мислитель починає роздуми про сміх як прикмету здорової душі. Інших поглядів на веселощі притримується С. Оріховський: у ставленні до сміху він ближчий до Луція Аннея Сенеки (філософія якого залишається чи не найпопулярнішою в українській неолатиністиці упродовж століть) – гуманіст закликає короля бути серйозним і стверджує, що справедливість, чесність і мир «не приходять лише туди, де сміх та жарти, їх знаходять де-інде». Отож, С. Оріховський вчить короля, що розкоші, в яких той купається, – марнота, а Г. Сковорода каже М. Ковалинському, що звичне і просте є невичерпним джерелом радощів.
На відміну від багатьох мудреців, Г. Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина – це гармонійна єдність, часто зіставляє їхні функції: «обов’язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів». С. Оріховський порівнює з людським тілом державний організм і навчає короля бути добрим лікарем цьому тілу – черговий випадок використання філософії Сенеки як претексту. Ця антична метафора набула значної популярності серед інтелектуалів XVI–XVII ст. – як побачимо на прикладі іншого українського латиномовного автора, Еразма Сикста (1570–1635 рр.)[10].
Читайте також: Ісихастичні традиції у спрямованих проти «старого обряду» полемічних трактатах українських богословів
Попри відсутність у неолатиністиці художнього жанру в сучасному його розумінні, читання перекладених українською[11] історіографічних, епістолярних, етикетних творів здатне захоплювати та приносити суто естетичне задоволення не менше, ніж їхні сучасні аналоги. Можливо, через те, що праці, які виконували прикладні функції три-п’ять століть тому, з часом перетворилися на пам’ятки літератури та набули ознак історичної белетристики. Крім того, упродовж понад п’ятисот років до латиномовної творчості у різних жанрах доклалися представники найрізноманітніших фахових зацікавлень, політичних поглядів та регіонів – тож, нині читач може собі обрати твір на будь-який смак: від суспільно-політичних праць та медичних досліджень до вишуканих віршів. Таке жанро-стильове розмаїття є наслідком ролі латини як універсальної мови європейських інтелектуалів, тому, знайомлячись зі спадщиною латиномовного письменства, ми de facto бачимо повноцінний відбиток духовного життя тогочасного високоосвіченого прошарку суспільства.
 |
| Іл. 1. Титульний аркуш праці Еразма Сикста «Медичний коментар до праць Сенеки» |
«Три обличчя лікар має: одне, коли кличуть його –
Ангельське, щойно допоміг, як сам Бог,
Потім, коли вилікує хворобу й винагороду свою вимагає,
Жахливе являє і страшне, як у сатани»[13].
Попри назву, Еразм Сикст цитує і коментує не тільки праці Сенеки: він звертається до стародавніх письменників, які хоча б побіжно торкалися медичних питань (Плутарх, римські дослідники природи і сільської місцевості взагалі Катон Старший, Варон, Колумела); прекрасно орієнтується у творах давньогрецького медика Паладія, математика Діофанта, римського полководця, а насамперед визнаного природознавця й географа Гая Плінія Старшого, римського письменника, інженера й архітектора Вітрувія. Однак змістовим стрижнем праці залишається творчість Сенеки: автор здійснює медичне обґрунтування (подекуди – корекцію) тез філософа, вибираючи цитати з численних його книг, найбільше (34 цитати) вибрано для коментування Сикстом із «Послань», а також із книги «Про гнів» (20) та «Про природничі питання» (19). Прикладом рефлексій медика над філософським твором може слугувати коментар до фрагменту з твору «Про гнів» (книга 1, розділ 6), де Сенека порівнює вихователя з лікарем і стверджує, що обом їм пасує певна суворість. Навівши дослівну цитату, коментатор розвиває думку в іншому напрямі:
« (...) cum melius est integram sanitatem tueri, quam labefactata remedium quaerere. Nihilominus idem sapiens Soticus subnectit quidnam agere debeat medicus si sanitas de statu suo lapsa fuerit. Itaque paulo altius repetam stricte tamen & dilucide, ut quisque hunc locum intelligat. Sciendum est bonam valetudinem, eiusque conservationem in statu optimo, consistere in sex rebus non naturalibus in aёre, in labore & quiete, in cibo, & potu, in somno & vigilia, in excretis & retentis, & in animi affectibus. Quis enim non videt ab his omnibus innumeras alterationes corpora hominum subire? (...) Seneca igitur dicit quod sanitas conservatur hisce rebus sex, duas tantum in exemplum ponit cibos & potiones, atque exercitationes. Non solum vero conservatur sanitas his sex rebus, sed necessarium est ut haec in omnibus observentur, quantitas, qualitas, ordo, modus, tempus – (...) Краще неушкоджене здоров’я підтримувати, ніж, коли завдана шкода, ліки шукати. А проте, той самий мудрий Сотик[?][14] додав, що робити мусив би лікар, якщо здоров’я погіршиться. Таким чином, трохи далі повторю коротко і ясно, щоб кожен це місце зрозумів. Належить знати, що добре здоров’я та його збереження у найкращому стані складаються з шести неприродних речей: повітря, роботи і спокою, їжі і питва, сну і неспання, того, що виділяється і утримується, і станів душі. Хто ж не бачить, що без цих всіх речей настають численні пошкодження тіл людей? (...) Отож, Сенека сказав, що здоров’я зберігається цими шістьма речами: за виразний приклад навів їжу й питво, а також вправи. Бо не лише цими шістьма речами зберігається здоров’я, – але потрібно, щоб у всіх них дотримувалися кількість, якість, порядок, спосіб, час».
Загалом індекс цитованості Сенеки, якби такий визначався в часи побутування латиномовної літератури, міг би бути чи не найвищим серед античних авторів – принаймні у світських жанрах. Цілком очевидно, що небайдужими до його філософії були й представники духовенства. Так, приклад одночасно цікавої та корисної лектури, Літопис подій у Південній Русі 1624-1700 рр.[15], що вийшов з-під пера Яна Юзефовича, каноніка львівської капітули римо-католицької церкви, так само містить низку більш чи менш дослівних цитат із творів римського стоїка. Причина основної події хроніки – Визвольної війни під орудою Б. Хмельницького, окреслюється словами Сенеки: «Ніхто жорстоку владу довго не витримає, помірна ж протримається, як Сенека писав»[16]. Попри те, що автор-католик не симпатизує козацтву, літопис сповнений захвату величчю подій, які розгорталися того часу в Україні. За принципом аudiatur et altera pars[17] читати літопис особливо цікаво – звіряти різні бачення доленосних для України подій, зауважувати умисні неточності на зразок такої: в одній із битв, де поляки програли, автор вказує кількість козацького війська на три тисячі більшу, ніж у всіх переглянутих нами джерелах; чи маловідомі деталі, наприклад, завбачливо зіпсована Хмельницьким дорога від Корсуня до Богуслава з метою затримати наступ польського війська. Окреме задоволення – прочитувати всю історичну топоніміку Центральної та Західної України латиною: Czehrinia, Czernihovia, Kiiovia, Leopolis, Luceoria.
Характеристика ватажка Визвольної війни із уст Яна Юзефовича досить різка, проте не позбавлена психологізму:
«Eliscebat tamen ignis suppositus cineri doloso, donec jus sceleri datum ac fomes incendiarum impiae rebellionis primus author motorque Bochdanus Chmielniczenko sive Chmielnicki accesserit. Is patre Michaele (quem alii Mazovia oriundum, alii Liszanka, municipio Ukrainensi retulere) natus, puer in gymnasio Kiioviensi seu in Jaroslaviensi collegio apud patres societatis Jesu studia puerilia didicisse putabatur. Maturior annis sensum abdere, ex usu praesentia metiri, spem in futura promittere, comitatem ferociamque prout conduceret ostendere, minas saepe simulare, nunquam ultionem ammitere pro natura habebat. Militari praessa sermone facuudia animus obtegens sui vultus renidens erat – Так, причаївся вогонь, захований в оманливому попелі, поки закон, який злодіяння приборкав, не зневажив Богдан Хмельниченко або Хмельницький – головний підбурювач і палій пожежі того нечестивого бунту. Цей, від батька Михайла (який походив, одні передають, із Мазовії, інші – з Лисянки, українського міста) народжений, хлопець у гімназії київській або у ярославській колегії при отцях з товариства Христа початкову освіту здобув, як вважається. У більш дорослому віці його вдачі було властиво почуття приховувати, з користі теперішньої виходити, надію на майбутнє вселяти, виявляти люб’язність і рішучість, аби прихилити до себе, і погані наміри часто приховувати, і ніколи від помсти він не відмовлявся. Військовою стислою мовою прикрите, мислення його блискучий вигляд мало»[18].
Часто процедура введення праці у науковий обіг може тривати не один десяток років і сама перетворитися на предмет історичних досліджень. Так, читаючи «вибірку Антоновича», ми помітили, що у ній бракує опису подій 1658 року – досить дивний факт, особливо зважаючи на те, що саме цього року було підписано Гадяцький договір, за яким Україна під назвою Великого князівства Руського поверталася під юрисдикцію Речі Посполитої. Без сумніву, будь-який прихильний до Польщі літописець (а пропольськість Яна Юзефовича цілком ясна) не оминув би такої вагомої події. В результаті ознайомлення з оригінальним текстом рукопису виявилося, що автор таки описав 1658 р., причому детально виклав умови угоди та саркастично охарактеризував причини, через які козаки відмовитися від співпраці з московитами. Найімовірнішою причиною вилучення цього фрагменту, справді важливого для розуміння перебігу подій Хмельниччини (основної мети В. Антоновича) мала бути цензура Російської імперії, в якій була видана збірка, або самоцензура українського історика.
Вже з перших сторінок іншої хроніки – історії міста Львова, її автор, бургомістр Бартоломей Зиморович, виражає свої думки, за його власним зізнанням, «користуючись словами Сенеки»[19]. Проте він не був ревним послідовником філософії стоїцизму, і, на відміну від Яна Юзефовича, не прагнув бути безстороннім у своєму описі подій. Сучасному читачеві, звиклому до національної толерантності, одразу впадають у вічі рядки, якими Б. Зиморович описує останні роки дружини князя Лева Даниловича, Констанції:
«Qui diserte Constantiam Leopoli quidem rebus humanis repudium fecisse, sed colluviem profanarum gentium Leopoli commorantium pertaesam, Sandecense parthenon – Усі виразно визнають, що Констанція у Львові порвала з усіма мирськими справами, бо їй набридло збіговисько різних народів, які оселилися у Львові, і скоро відійшла до Сандецького монастиря»[20].
Читайте також: Підручники з української літератури – спроба позбутися білих плям
У назві хроніки – «Потрійний Львів» – Зиморович наголошує на неоднорідності міської громади Львова і не приховує власних преференцій. Найлюбішими з нелюбих Зиморовичу є русини – він віддає їм належне як одноплемінцям засновника міста, хоч і поблажливо заявляє: давній Львів «радше розпочатий, ніж збудований, і тому, як усі творіння давнини, безформний, незугарний, грубий, більше до військових укріплень, ніж до міста, подібний»[21]. Автор дещо простодушно, на власний розсуд трактує причини взаємного потягу й відштовхування поляків та русинів:
«cupido dominandi, cunctis affectibus fragrantior, non raro utrosque inter se commisit, Polonis Russorum fines viresque in perniciem suam crescere videntibus, Russis Polonos sub specie subsidiorum sibi vincere frementibus – жадоба панування, привабливіша за всі пристрасті, нерідко зв’язувала обидвох між собою: поляків, яким видавалося, що [русини] зміцнюються на загибель їм, і русинів, які кричали, що поляки під виглядом допомоги здобувають собі перевагу».
На противагу цьому, у «німецькій» частині автор має на меті описати становлення Львова як європейського міста, що відбувається виключно завдяки появі німців. Захопленість Зиморовича німцями витримана в такому суперлятиві, що іноді, здається, не залишиться місця для вихваляння тогочасних господарів львівського життя – поляків, але це враження оманливе.
Із сучасного погляду, Зиморовичева тенденційність, упередженість, суб’єктивність і навіть ксенофобія не викликають сумнівів. Однак бридливе відвертання від того, що здається нам нині національною нетерпимістю, – означало б тільки одне: некомпетентність чи, радше, непідготованість до здійснення досліджень в галузі історії літератури. А те, що обидві хроніки належать саме до цієї царини, не викликає сумніву: історіографія перебувала у тогочасній системі літературних прозових жанрів, а отже, дослідження з історії давньої української літератури мають поширюватися не лише на ті твори, що, за сучасними уявленнями, належать до красного письменства, а й на історіографічні, публіцистичні, твори «літератури факту» (описи мандрівок, мемуари, листи, щоденники, послання, реляції, трактати тощо). Ці підвиди «поєднували у своїй структурі різні елементи і функції – як науково-інформативні, так і літературно-художні, грань між ними відзначалася великою рухливістю»[22].
Ще один твір, жанрова належність якого дискутивна, – латиномовний історико-політичний трактат «Discursus de bello Moscovitico – Роздуми про війну з московитами» (1632 р.), був написаний Юрієм Немиричем, ще зовсім молодим тоді нащадком знатного українського роду[23]. Перша частина, присвячена описові того, як слід готуватися до війни, мала назву – «Підготовка – це прагнення накопичити грошові запаси» (ремінісценція ціцеронівського «Pecunia est nervus belli»). Далі Ю. Немирич оцінює роль людських ресурсів у війні і згадує між іншим про козацьку силу, яка за умови керованості «була б підтримкою не гіршої якості за вишколене військо». Автор наголошує: «задля кращого спланування воєнних дій повинні бути вивчені сили супротивника і за змоги не гірше, ніж свої власні». Ворожий потенціал складають географічні умови та клімат, усталений суспільний лад, звичаї, ментальність. Ведучи мову про московитів, Ю. Немирич зазначає:
«Війну вони розпочинають прудко, упокорюються поволі. Будь-яка нерішучість у цих варварів розцінюється як вияв ницості, а нагальний успіх, досягнутий силою, вважається ознакою величі. (...) Що стосується молоді, то вона не прагне до вільних студій, навчена одного лише славослів’я та плазування перед царями, протягом всього життя призвичаюється до рабства»[24].
Годі порівнювати, наскільки це відрізнялося від натури самого Юрія Немирича. Державний устрій московитів автор характеризує так: «Некерований законами священний характер країни так зміцнює владу, що, сповнені забобонної шаноби, мешканці ні свободи не прагнуть, ні неволі (даної, на їхню думку, Богом і царем) не відчувають і не уникають». Автор надає перевагу державному устрою Речі Посполитої – формально монархії, але де-факто республіки зі всесильним сеймом, хоча й вказує на її суттєві недоліки. Утім, як писав 1928 р. Ігор Лоський:
«Москва культурно була занадто чужа Немиричеві, і він прекрасно бачив московську тактику поширення хаосу на Україні шляхом підбурювання козацької черні проти старшин. Що стосується Речі Посполитої, то хоча культурно вона була ближча Немиричеві, але (...) політично тодішня Польща мало відповідала державним ідеалам»[25].
Твори на зразок аналізованого трактату є результатом засвоєння і подальшої трансформації античної філософії уже цілком готовими для цього українськими інтелектуалами. Один із прикладів синтезу думок новолатинського автора та його наставників, мислителів Давньої Греції і Риму, – удосконалення законів із метою мінімізації негативних наслідків суспільних конфліктів. Немиричеве порівняння війни з полюванням: «Бо ворога, як і звіра, полонять вистежуванням, засідками, облогами й іншого роду хитрощами краще, ніж силою»[26] формально суголосне Аристотелівському:
«(...) військове мистецтво є певною мірою природним засобом набуття власності, бо це та частина військового мистецтва, яка має на меті полювання: полювати ж треба як на тварин, так і на тих людей, що від народження повинні коритися, але не бажають чинити послух».
Однак продовження думки Юрія Немирича: «А вже коли й ці засоби не допомагають, тоді працею тіла і впертою боротьбою треба [свого] досягати і з ворогом виходити на герць рішуче», – виявляє принципову різницю у змісті, вкладеному в порівняння «війна – полювання» античним та постренесансним авторами. Водночас погляди римлянів, які упродовж історії існування своєї держави вели безперервні війни і сприймали це заняття не стільки як мистецтво, а як ремесло, постають у тексті Юрія Немирича у менш трансформованому вигляді.
Таким чином, автори на тлі фіксованих ними історичних подій мимоволі залишали власні портрети, і сьогодні через брак інших джерел (ситуація, яку потрібно терміново змінювати) ми змушені екстраполювати їхні риси на решту сучасників, намагаючись зрозуміти світогляд освіченої людини XVI–XVIІI ст., доби зародження і формування наукового мислення, остаточного відокремлення науки від мистецтва.
Хоча вже Теофан Прокопович та його колеги-теоретики робили спроби визначити відмінності, скажімо між описом історичних подій у хроніці й у вірші (літописець має узагальнювати, для поета важливі деталі), проблема розмежування тогочасної історіографії та інших жанрів залишається актуальною. Загалом, протягом XV–XVI ст. на теперішніх українських теренах історіографія ще залишалася монополією церкви, однак поступово, під впливом ренесансних ідей, інтелектуалів захоплює можливість писати історію власноруч (цьому сприяли і бурхливі історичні події XVIІ ст.); у XVIІІ-му дев’ятий вал історіографії розбивається на дрібні хвилі власне історіографії, генеалогії, історичного роману тощо.
На окрему увагу в процесі «реабілітації» латиномовної літератури заслуговує на диво близька як до історіографії, так і до белетристики етикетна література – комплекс творів, написаних з нагоди визначних подій людського життя: народження, одруження, смерті та ін. Утилітарність етикетних творів, що кілька століть поспіль відштовхувала дослідників, несподівано обернулася на привабу – адже вони можуть не лише служити матеріалом для досліджень особливостей тогочасної поетики, а й допомогти у реконструюванні суспільних уявлень і системи цінностей, а також сприяють доповненню чи створенню портретів історичних осіб.
Безперечно, до кола професійних дослідників давньої літератури потрібно відносити не лише літературо- та мовознавців, бібліографів, палеографів, а й істориків, для яких стародруки можуть бути цінними джерелами як із галузевої історії, так і з історії України загалом. Результативними для реконструкції світоглядних засад тогочасного суспільства є порівняльні студії.
Першочергове завдання вітчизняних дослідників – вивчення та введення в культурний обіг латиномовних текстів: від публікації фотокопій стародруків чи рукописів – до підготовки фахових коментованих видань, які б містили латинський текст та переклад українською, тобто створення умов, за яких ці тексти удоступнилися для широкого загалу, а не лишалися елітарною забавою вузького кола втаємничених. У радянський період вітчизняна класична освітня традиція була перервана на кілька десятиліть, а згодом поновлена у завужених рамках виключно вищої школи. Після здобуття Україною незалежності на початку 90-х рр. минулого століття після тривалої паузи продовжилася робота відділення класичної філології у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, створено численні школи-гімназії, ліцеї, колегіуми – лише у Києві донедавна налічувалося майже чотири десятки ліцеїв.
Сьогодні вивчення латини у багатьох країнах Європи відбувається ще в школі. Так, нині в Німеччині вивчення латинської мови розпочинається з першого класу середньої школи (відповідник 5-го класу загальноосвітньої школи в Україні) і триває до закінчення шкільного курсу. Як показує досвід, нормативну граматику та основи синтаксису латинської мови школярі можуть успішно опанувати в ході дворічного курсу. Вивчення латини дає змогу не лише читати тексти античних авторів в оригіналі, розширюючи свій кругозір, – важливо, що учні медичного чи юридичного спрямування засвоюють основи наукової термінології, створюючи надійну основу для знань, які здобуватимуть у вищих навчальних закладах. А робота з латиномовними текстами українського походження також є важливою складовою патріотичного виховання молодої людини, оскільки знайомить з українським інтелектуальним пантеоном.
Читайте також: “Liber Artis Poeticae” [Книга про поетичне мистецтво] (1637): матеріали для опису та перипетії дослідження
Не так давно панування латини у Європі трактувалося літературознавцями як гальмівний чинник у розвитку національних літератур, але згодом погляд на це явище підлягає об’єктивізації. Дуже влучно стан світової неолатиністики XX ст. охарактеризував Джеймс Біннс у статті «Гарріот та латиномовна культура його часу»[27]:
«Науковці назагал усвідомлюють роль латини в історії їхньої галузі. Але так стоїть справа далеко не у всіх наукових царинах. Я дуже часто зустрічаю навіть цілком добре обізнаних істориків та літературознавців, які реагують на термін «ренесансна латина» запитанням: «А це ще що таке?» І коли їм пояснюють, що це – латина, якою продовжували писати й після Середньовіччя, кажуть: «Певно, її було небагато, правда ж?» Так далеко від правди ми ще не відходили.»
Додамо, що у таких традиційно консервативних сферах, як церква чи наука, латинська мова зберігала свої позиції до кін. XIX – поч. XX ст.
За словами того ж дослідника, коли хтось має у голові найзагальнішу мапу цієї широкої і, здається, безмежної царини, то майже миттю зможе вказати пальцем на латинську книгу, написану на практично будь-яку тему. Сьогодні нашою метою бачиться створення такої «найзагальнішої мапи» в головах українських гуманітаріїв, бо, завдяки досягненням колег-попередників, звістка про цей «сьомий континент» нашої літератури принаймні вже не шокує широку наукову громадськість. Наступним кроком мають стати всебічні (в тому числі інтердисциплінарні) дослідження, адже збереженого матеріалу настільки багато, що його можна розглядати під будь-яким кутом зору, класифікувати за якими завгодно критеріями, залежно від мети: за формою, жанрами, призначенням, тематикою тощо.
І все ж таки, навіщо нам вивчення української латиномовної літератури? Неолатиністика цінна для нас тим, що це – цілі пласти філософської думки, непідробне свідчення роботи інтелекту, глибини наукових традицій, цінне джерело досі маловідомих історичних відомостей, можливість поглянути на ті чи інші історичні події або осіб іншим поглядом і, що не менш важливо, дослідити таке своєрідне явище давньої літератури, яким є жанровий синкретизм, простежити виникнення і розвиток белетристики тощо.
Вироблення критеріїв оцінки творчості латиномовних авторів та з’ясування впливу традицій літератури, писаної латиною, на розвиток національної українсько- та польськомовної літератури сприятиме увиразненню загальної атмосфери тогочасного суспільного життя України з існуючими в ньому культурними напрямами, течіями, тенденціями. Інтелектуальна проза латинською мовою, створена упродовж XV-XІХ ст. на українських етнічних теренах, є багатим матеріалом для дослідження світогляду освіченого українця. Також (і це зараз особливо важливо), черпаючи свідчення про самих себе із призабутих джерел, більше дізнаючись про ті часи, коли ми ще не усвідомлювали себе єдиним українським народом у сучасних смислових і географічних його межах, ми, врешті, зможемо знайти спосіб, як обернути власні особливості на користь, а не на шкоду національному розвиткові.
Гідне представлення України в європейській неолатиністиці сприятиме продуктивній культурній інтеграції та взаємопізнанню, без якого неможливі плідні міжнародні стосунки. Українські бібліотеки містять низку унікальних видань, які є світовим надбанням. Дослідження цих праць може стати предметом наукових зацікавлень провідних наукових осередків світу – це перспективний ґрунт для взаємовигідної співпраці та можливість залучити фінансування для українських чи українознавчих гуманітарних досліджень.
Зрештою, вивчення української неолатиністики потрібне сьогодні для того, щоб розширити власний світогляд, спростувати поширені стереотипи та отримати задоволення від читання високоякісної лектури.
[1] «Із будь-яких поглядів така концепція помилкова, і я свого часу не раз з нею полемізував. Бо поняття «неповної літератури» допускає модель «повноти», і таку модель, тобто типологію жанрової системи, безапеляційно, схематично запозичують у західних літературах. Але, ясна річ, ніщо нас не зобов’язує приймати будь-яку модель з її гамою жанрів і стилів – чи то англійської, чи французької, чи навіть російської літератур – як закономірну, як взірець теоретичної «повноти». Адже кожна література віддзеркалює динаміку і потреби свого суспільства, і висування якихось універсальних вимог межувало б із схематизмом». Грабович Григорій. До історії української літератури: дослідження, есе, полеміка. – Київ: Основи, 1997. – С. 16.
[2] Бартоломей Зиморович. Львів, чільне місто Русі, ворогами обложене. – Краків, 1693. (Leopolis Russiae Metropolis (...) Anno MDCLXXII hostiliter obsessa. Cracoviae, 1693).
[3] Якщо не зазначається інше, тут і далі переклад творів з латини – Людмили Шевченко-Савчинської.
[4] Еразм Сикст. Медичний коментар до праць Л. Анея Сенеки. Львів, 1627. (Commentarius medicus in L. Anneae Senecae opera. Leopoli, 1627).
[5] Сковорода Г.С. Листи до Михайла Ковалинського. – В 2-х тт. – Т. 2. – Київ: Наук. думка, 1973.
[6] Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ: Наукова думка, 1993. – С. 270.
[7] Станіслав Оріховський. Промова на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона. Краків, 1548. (Funebris Oratio: (...) in funere Sigismundi Iagellonis Poloniae regis. Cracoviae, 1548). Переклад В. Литвинова. Українські гуманісти епохи Відродження. – В 2-х чч. – Ч. 1. – Київ: Основи, 1995. – С. 187.
[8] Станіслав Оріховський-Роксолан народився 1513 р. в с. Оріховці Перемишлянської округи воєводства Руського. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Вчився в університетах: Краківському (з 1526 р.), Віденському (в 1527 р.), Віттенберзькому (в 1529 р.), Падуанському (в 1532 р.), Болонському (в 1540 р.), а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. 1543 р., після сімнадцятирічного перебування за кордоном, повернувся додому, де займався активною гуманістичною діяльністю. Помер 1566 р. Найвідоміші його твори латинською мовою – дві промови «Про турецьку загрозу», «Про целібат» (1547), «Відступництво Риму», «Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу», «Хроніки», що описують п’ять років історії Польщі, «Промова на похорон Сигізмунда І» (1548).
[9] Сковорода Г.С. Листи до Михайла Ковалинського. – В 2-х тт. – Т. 2. – Київ: Наук. думка, 1973. – С. 233.
[10] Еразм Сикст (Мриголод) (1570–1635) – доктор медицини родом зі Львова, навчався у Кракові, докторський ступінь здобув в Італії. Упродовж 1614–1629 рр. працював лікарем львівського лазарету, пізніше – професор медицини в Замойській академії. Був львівським бургомістром. Автор низки наукових робіт, найвідоміші серед яких – латиномовні коментарі до трактату Геркулеса Саксонського про ковтун (1600), до творів Л. Сенеки (Львів, 1627) та Публія Сира (Краків, 1590, 1600) і трактат про термальні джерела у селі Шклі поблизу Львова (Замостя, 1617).
[11] Це важлива перевага латиномовних текстів: перекладені сучасною українською, вони стають максимально доступними для читача (на відміну від більшості кириличних пам’яток цього періоду), оскільки завдяки перекладу усувається як мовний, так, почасти, і стилістичний бар’єр.
[12] З дрібкою солі, іронічно (лат.)
[13] Мовою оригіналу: Tres medicus facies habet; una, quando rogatur // Angelicam; mox est, cum iuvat ipse Deus. // Post ubi curato poscit sua praemia morbo, // Horridus apparet, terribilsque sathan. (Valerius Cordus)
[14] Імовірно, автор мав на увазі «Стоїк».
[15] Тут і далі так називатимемо уривки історіографічної праці (назва в оригіналі – Annalium urbis Leopoliensis tomus extravagans (...)) Яна-Томи Юзефовича, написаної на початку XVIII ст. на замовлення львівського архієпископа Костянтина Зелінського. Твір зберігався в рукописі до сер. XIX ст., коли був частково перекладений (переказаний) польською мовою та виданий Мартином Півоцьким, а згодом – скорочений та виданий латиною українським вченим Володимиром Антоновичем наприкінці XIX ст. Наступна активізація досліджень пам’ятки відбулася вже у наш час: наразі «вибірка Антоновича» перекладена українською, а Львівською філією Інституту археографії та джерелознавства НАН України здійснене оцифрування повної версії рукопису, яку згодом буде перекладено. З уривками перекладу можна ознайомитися за адресою: http://www.medievist.org.ua/2013/01/blog-post_8638.html
[16] Ян Юзефович. Літопис подій у Південній Русі. http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet06.htm – С. 122.
[17] Нехай буде вислухана й інша сторона (лат.)
[18] Ян Юзефович. Літопис подій у Південній Русі. http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet06.htm – С. 122.
[19] Бартоломей Зиморович. Потрійний Львів. Leopolis Triplex, Переклад з латинської Н. Царьової. – Львів: Центр Європи, 2002. http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm – р. 1282.
[20] Ibid.
[21] Ibid., р. 1270.
[22] Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – Київ: Дніпро, 1992. – С. 16.
[23] Юрій Немирич (1612–1659) – магнат, військовий та державний діяч доби Хмельниччини, один з творців Гадяцького договору (1658 р.) і концепції Великого князівства Руського, автор різножанрової інтелектуальної спадщини, передусім цікавився економікою, міжнародними зв’язками, теорією держави й права, військовим мистецтвом. Був послідовним прихильником республіканської форми правління та федеративного устрою держави. Перебуваючи під враженнями від військового протистояння Польщі та Московії у 20–30-ті рр. XVII ст., береться за перо і пояснює своє рішення так: «Обов’язок кличе прийти на допомогу Батьківщині усіх або принаймні тих, які віддані їй. Незважаючи на свій молодий вік і перебування на чужині, чим можу, прагну прислужитися [Батьківщині]». http://litopys.org.ua/suspil/sus64.htm
[24] Оскільки в жодному з приступних нам джерел відшукати оригінали праць Юрія Немирича нам не вдалося, цитати з його творів подаватимемо лише в перекладі. Юрій Немирич. Роздуми про війну з московитами, 1634 р. Переклали В. Литвинов та Я. Стратій. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К., 2001. – Т. 2, Т.3.
[25] Лоський І. Юрій Немирич – канцлер Великого Князівства Руського // Хроніка 2000. – 1995. – №1.
[26] Юрій Немирич. Роздуми про війну з московитами, 1634 р. Переклали В. Литвинов та Я. Стратій. http://litopys.org.ua/suspil/sus64.htm
[27] Джеймс Біннс. Гарріот та латиномовна культура його часу. Перекладено за виданням: Binns James. Harriot and the Latin Culture of His Time // The Durham Thomas Harriot Seminar. Occasional Paper No 9. – 1993. – 29 p. http://www.medievist.org.ua/2013/02/blog-post_6845.html
[2] Бартоломей Зиморович. Львів, чільне місто Русі, ворогами обложене. – Краків, 1693. (Leopolis Russiae Metropolis (...) Anno MDCLXXII hostiliter obsessa. Cracoviae, 1693).
[3] Якщо не зазначається інше, тут і далі переклад творів з латини – Людмили Шевченко-Савчинської.
[4] Еразм Сикст. Медичний коментар до праць Л. Анея Сенеки. Львів, 1627. (Commentarius medicus in L. Anneae Senecae opera. Leopoli, 1627).
[5] Сковорода Г.С. Листи до Михайла Ковалинського. – В 2-х тт. – Т. 2. – Київ: Наук. думка, 1973.
[6] Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ: Наукова думка, 1993. – С. 270.
[7] Станіслав Оріховський. Промова на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона. Краків, 1548. (Funebris Oratio: (...) in funere Sigismundi Iagellonis Poloniae regis. Cracoviae, 1548). Переклад В. Литвинова. Українські гуманісти епохи Відродження. – В 2-х чч. – Ч. 1. – Київ: Основи, 1995. – С. 187.
[8] Станіслав Оріховський-Роксолан народився 1513 р. в с. Оріховці Перемишлянської округи воєводства Руського. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Вчився в університетах: Краківському (з 1526 р.), Віденському (в 1527 р.), Віттенберзькому (в 1529 р.), Падуанському (в 1532 р.), Болонському (в 1540 р.), а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. 1543 р., після сімнадцятирічного перебування за кордоном, повернувся додому, де займався активною гуманістичною діяльністю. Помер 1566 р. Найвідоміші його твори латинською мовою – дві промови «Про турецьку загрозу», «Про целібат» (1547), «Відступництво Риму», «Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу», «Хроніки», що описують п’ять років історії Польщі, «Промова на похорон Сигізмунда І» (1548).
[9] Сковорода Г.С. Листи до Михайла Ковалинського. – В 2-х тт. – Т. 2. – Київ: Наук. думка, 1973. – С. 233.
[10] Еразм Сикст (Мриголод) (1570–1635) – доктор медицини родом зі Львова, навчався у Кракові, докторський ступінь здобув в Італії. Упродовж 1614–1629 рр. працював лікарем львівського лазарету, пізніше – професор медицини в Замойській академії. Був львівським бургомістром. Автор низки наукових робіт, найвідоміші серед яких – латиномовні коментарі до трактату Геркулеса Саксонського про ковтун (1600), до творів Л. Сенеки (Львів, 1627) та Публія Сира (Краків, 1590, 1600) і трактат про термальні джерела у селі Шклі поблизу Львова (Замостя, 1617).
[11] Це важлива перевага латиномовних текстів: перекладені сучасною українською, вони стають максимально доступними для читача (на відміну від більшості кириличних пам’яток цього періоду), оскільки завдяки перекладу усувається як мовний, так, почасти, і стилістичний бар’єр.
[12] З дрібкою солі, іронічно (лат.)
[13] Мовою оригіналу: Tres medicus facies habet; una, quando rogatur // Angelicam; mox est, cum iuvat ipse Deus. // Post ubi curato poscit sua praemia morbo, // Horridus apparet, terribilsque sathan. (Valerius Cordus)
[14] Імовірно, автор мав на увазі «Стоїк».
[15] Тут і далі так називатимемо уривки історіографічної праці (назва в оригіналі – Annalium urbis Leopoliensis tomus extravagans (...)) Яна-Томи Юзефовича, написаної на початку XVIII ст. на замовлення львівського архієпископа Костянтина Зелінського. Твір зберігався в рукописі до сер. XIX ст., коли був частково перекладений (переказаний) польською мовою та виданий Мартином Півоцьким, а згодом – скорочений та виданий латиною українським вченим Володимиром Антоновичем наприкінці XIX ст. Наступна активізація досліджень пам’ятки відбулася вже у наш час: наразі «вибірка Антоновича» перекладена українською, а Львівською філією Інституту археографії та джерелознавства НАН України здійснене оцифрування повної версії рукопису, яку згодом буде перекладено. З уривками перекладу можна ознайомитися за адресою: http://www.medievist.org.ua/2013/01/blog-post_8638.html
[16] Ян Юзефович. Літопис подій у Південній Русі. http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet06.htm – С. 122.
[17] Нехай буде вислухана й інша сторона (лат.)
[18] Ян Юзефович. Літопис подій у Південній Русі. http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet06.htm – С. 122.
[19] Бартоломей Зиморович. Потрійний Львів. Leopolis Triplex, Переклад з латинської Н. Царьової. – Львів: Центр Європи, 2002. http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm – р. 1282.
[20] Ibid.
[21] Ibid., р. 1270.
[22] Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – Київ: Дніпро, 1992. – С. 16.
[23] Юрій Немирич (1612–1659) – магнат, військовий та державний діяч доби Хмельниччини, один з творців Гадяцького договору (1658 р.) і концепції Великого князівства Руського, автор різножанрової інтелектуальної спадщини, передусім цікавився економікою, міжнародними зв’язками, теорією держави й права, військовим мистецтвом. Був послідовним прихильником республіканської форми правління та федеративного устрою держави. Перебуваючи під враженнями від військового протистояння Польщі та Московії у 20–30-ті рр. XVII ст., береться за перо і пояснює своє рішення так: «Обов’язок кличе прийти на допомогу Батьківщині усіх або принаймні тих, які віддані їй. Незважаючи на свій молодий вік і перебування на чужині, чим можу, прагну прислужитися [Батьківщині]». http://litopys.org.ua/suspil/sus64.htm
[24] Оскільки в жодному з приступних нам джерел відшукати оригінали праць Юрія Немирича нам не вдалося, цитати з його творів подаватимемо лише в перекладі. Юрій Немирич. Роздуми про війну з московитами, 1634 р. Переклали В. Литвинов та Я. Стратій. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К., 2001. – Т. 2, Т.3.
[25] Лоський І. Юрій Немирич – канцлер Великого Князівства Руського // Хроніка 2000. – 1995. – №1.
[26] Юрій Немирич. Роздуми про війну з московитами, 1634 р. Переклали В. Литвинов та Я. Стратій. http://litopys.org.ua/suspil/sus64.htm
[27] Джеймс Біннс. Гарріот та латиномовна культура його часу. Перекладено за виданням: Binns James. Harriot and the Latin Culture of His Time // The Durham Thomas Harriot Seminar. Occasional Paper No 9. – 1993. – 29 p. http://www.medievist.org.ua/2013/02/blog-post_6845.html