«Історія русів» окремі зауваги до концепції i авторства твору

Справжній Маніфест українського патріотизму, вершина національно-політичної думки другої половини XVIII - початку XIX ст. [19, 306], одна з найвизначніших пам’яток української історіографічної прози кінця XVIII - початку XIX ст. [14, 4], найпопулярніша книга першої половини XIX ст. [14, 7] ось лише деякі вирази з праць сучасних українських науковців для оцінки «Історії Русів». Цей один з найвідоміших зразків українських історіософських творів залишається водночас і одним із самих загадкових. Бо навіть на початку XXI ст., не зважаючи на спеціальні розвідки десятків дослідників, достеменно не вдалося визначити точний час створення й особу автора «Історії Русів».

Ярослав Фощан

З імені Георгія Кониського, як автора даного твору, починається більшість списків «Історії Русів», й вченим на сьогодні залишається лише здогадуватися, чи це зробив сам письменник, чи переписувачі [20, 9]. У передмові до твору прямо не говориться, що автором праці є саме Кониський: «...Депутат Шляхетства Малоросійського пан Полетика, мав конечну потребу роздобути вітчизняну Історію. Він удався з приводу цього до первісного навчителя свого, Архієпископа Білоруського Георгія Кониського.

Читайте також: Козацькі літописи 30–80-х рр. XVІІІ століття як історичне джерело та пам’ятки української історіографії

І сей-бо Архірей передав Панові Полетиці Літопис, або ж Історію цю, запевнюючи архіпастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могильовскому монастирі тямущими людьми, які здобували потрібні відомості від учених мужів Київської Академії і різних найповажніших Малоросійських монастирів» [7, 34].

Тож чи мав колишній ректор Києво-Могилянської академії, архієпископ Могильовський Георгій Кониський хоч якусь причетність до цього твору як не в якості автора, то принаймні упорядника чи коректора «Історії Русів»?

Загальновідомо, що першим, хто висловив сумнів щодо авторства Георгія Кониського, був Михайло Максимович у 1865 р. в статті «Про козаків придніпровських». Після знайомства зі справжніми історичними творами архієпископа Максимович зауважив, що Кониський був добре знайомий із стародавніми документами та працями польських істориків. В «Історії Русів», на думку письменника, подібна обізнаність зовсім не прослідковується, навпаки, все перебудовано на свій лад, без дотримання точності історичного фактажу [13, 305]. Тож вчений зробив висновок, що невідомий автор лише прикрився іменами своїх відомих співвітчизників. Крім Максимовича проблему авторства «Історії Русів» досліджувала, починаючи від часу її виявлення, значна кількість видатних науковців В. Горленко, М. Слабченко, М. Костомаров, Д. Дорошенко, М. Драгоманов, О. Грушевський, О. Оглоблин та багато інших. Серед можливих авторів називали Григорія та Василя Полетиків, Олександра Безбородька, Архипа Xудорбу. Також деякі дослідники висували припущення про можливе колективне авторство твору [15, 46].

Читайте також: Польські письменники XVI-XIX ст. з етнічних українських територій і їх роль у збагаченні словникового складу польської мови за рахунок українізмів

З огляду на вищенаведене, метою даної публікації є огляд та аналіз доробку вітчизняних науковців останніх десятиліть стосовно авторства та концепції «Історії Русів».

Xоча переважна більшість сучасних дослідників не піддає сумніву тезу про те, що Георгій Кониський насправді не був автором «Історії Русів», все ж хотілося б з’ясувати, чому невідомий автор скористався для приховування власної особи ім’ям саме Георгія Кониського?

Зважаючи на передмову твору, Георгія Кониського можна було б вважати не творцем, а хіба що упорядником «Історії Русів». Витоки цієї плутанини тягнуться своїм корінням до одного з основних джерел, які використовувалися автором «Історії Русів» під час її створення [15, 17]. Мається на увазі «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1776 рік» [17], виданий учнем Кониського Василем Рубаном у 1777 р. Рубан у передмові до цієї публікації повідомив наступне: «Записки... сі короткі літописні, з 1506 по 1734 рік. отримані мною від Преосвященного Георгія, Єпископа Могильовського». В основі «Короткого літопису» Рубана лежить дещо перероблений більш ранній твір «Короткий опис Малоросії» [10], який було створено в 30-х рр. XVIII ст. [16, 213] (у виданні Рубана його було доповнено до подій 1776 р. Олександром Безбородьком). Тобто, з великою долею вірогідності можна зробити припущення, що Рубан отримав від Кониського саме «Короткий опис», про що й написав у передмові. Ймовірно, невідомий автор «Історії Русів», використовуючи «Короткий літопис» Рубана і дещо переробивши цю фразу, застосував її до своїх потреб. Використання відомого й авторитетного імені Георгія Кониського, під яким приховувалася особа справжнього автора, мало надати даному твору особливої ваги.

За класифікацією Андрія Яковлєва, дані, котрими послуговуються дослідники при ідентифікації авторства того чи іншого твору, можна поділити на дві групи об’єктивні та суб’єктивні. Об’єктивними є факти та задокументовані події, суб’єктивними - логічні висновки та припущення [15, 25]. Наступну гіпотезу щодо авторства можна віднести до другої групи. Ярослав Дзира в низці публікацій [3; 4], доводить, що ім’я Георгія Кониського з’явилось на титульній сторінці «Історії Русів» зовсім не випадково, але не тому, що архієпископ був її автором. Він висловив припущення, що це ім’я є не що інше, як перекладний псевдонім алонім. Дослідник вважає, що ймовірним автором твору, прихованим під іменем Георгія Кониського, був не хто інший, як Григорій Полетика, а редактором його син Василь. Дзира гадає, що в дійсності їх прізвище пишеться як «Политика» і виникло від імені грецького походження Полит (Іполит). Словник власних імен тлумачить ім’я Іполит (Полит) як той, хто розпрягає коней, тобто Кониський. Враховуючи те, що світське ім’я Георгія Кониського було Григорій, науковець висловлює впевненість у тому, що авторство «Історії Русів» належить саме Григорію Полетиці [4, 50].

Дослідник з міста Глухова Олександр Ільїн намагається довести, що «Історію Русів» було написано в другому десятилітті ХІХ ст. саме на Глухівщині чи Стародубщині. Розвиваючи цю теорію, він висловлює твердження про те, що єдиною особою на Чернігівщині, котра могла написати у той час подібний твір, міг бути лише історик, літератор та громадський діяч Олександр Маркович нащадок славетного козацько-старшинського роду з Глухівщини. Дослідник наводить низку непрямих доказів та збігів, котрі мають підтвердити авторство Марковича [6, 76]. По-перше, він вказує на відомий «Щоденник» його діда, Якова Марковича, як джерело натхнення для онука; по-друге, героїчний образ Павла Полуботка у «Історії Русів» пояснюється тим, що гетьман був родичем Олександра Марковича; по-третє, вважає, що несподівана відставка молодого держслужбовця у 1812 р. і подальша семирічна перерва в літературній діяльності пов’язана саме з роботою над створенням «Історії Русів» [6, 77] тощо.

Не зважаючи на наявність багатьох більш чи менш вірогідних гіпотез щодо цього питання, прибічники авторства Кониського зустрічалися і в кінці минулого століття. Наприклад, В. С. Крисаченко у своїй праці «Українознавство», виданій у 1996 р., прямо заявляв: «Кониський найімовірніший автор визначної пам’ятки літописно-історичної літератури, “Історії Русів”». Принаймні до такої думки схилявся Осип Бодянський (1846), який увів твір до наукового обігу, її розділяють чимало сучасних аналітиків, хоча про остаточний висновок вести мову ще зарано» [11, 231]. Отже, всупереч твердженням багатьох науковців, думка про те, що саме Кониський був автором «Історії Русів» ще не відкинута всіма дослідниками. На жаль, Крисаченко не уточнює, яких саме аналітиків він мав на увазі. Та й посилання на авторитет видавця цього твору в кінці ХХ ст., після стількох досліджень стосовно авторства «Історії Русів», не є переконливим.

Автором даної статті зроблено спробу порівняння мовних особливостей «Історії Русів» і відомих творів Георгія Кониського. Було переглянуто декілька списків «Історії Русів». Всі вони загалом ідентичні і різняться лише деякими незначними деталями. Уривки тексту «Історії Русів», присвячені військовим діям проти Туреччини, приведені в порівняння з відповідними за тематикою творами Георгія Кониського, зокрема, з текстом проповіді «Слово на торжество мира с Оттоманскою Портою, сказыванное 10 июля 1775 года» [18].

Читайте також: Гарріот та латиномовна культура його часу

Мова даного гомілетичного твору і тексту «Історії Русів» помітно відрізняється. Наприклад, бої з Туреччиною 1711 р. Кониський називає виключно «турецкой акцией», а автор «Історії Русів» «поход» та «компания» [8, 219]. Наведемо описи одинакових подій, пов’язаних з нападами татар. У проповіді Кониського це звучить так: «...Да ещё не успевала начаться война, когда уже сии Арапии на пределы Российские нападали и опустошив веси многочисленныя, многие тьсящи пленников с собой уводили» [18, 8]. В «Історії Русів»: «Татаре Крымские... стали чинить набеги и хищения в границах Малороссийских» [8, 239] (виділено мною Я. Ф.). Наведена різниця у термінології ще раз підтверджує домінуючу серед сучасних дослідників точку зору стосовно заперечення можливого авторства Георгія Кониського.

Ще у другій половині 40-х років ХІХ ст., особливо після публікацій російських істориків С. Соловйова та О. Кпєванова, в яких вони піддали суворій критиці численні неточності та вигадки, помічені в «Історії Русів» [9, 7], науковий загал поступово перестає сприймати цей твір як джерело достовірної інформації про українську історію, схиляючись до того, що цей твір є, скоріше, історико-політичним памфлетом. Зокрема, Дмитро Дорошенко назвав її не науковим твором, а політичним памфлетом, який значно більше допоміг пробудженню національної думки, ніж дослідженню українського минулого [5, 51]. Тож цей твір почали досліджувати не лише історики, а й літературознавці, філософи, психологи (зокрема, М. Возняк, Д. Чижевський).

Досить цікаві дослідження стосовно особливостей ментальності автора, концепції твору, інтерпретації ключових образів «Історії Русів» з’явились і в останні десятиліття. Оригінальну розвідку щодо особливостей мислення та ціннісних орієнтацій автора «Історії Русів» в розрізі використання у творі символіки смерті провів Ілля Афанасьєв [1]. Дослідник вважає, що саме ставлення до смерті, її обставин та пов’язаних із похованням ритуалів може слугувати одним з найбільш надійних критеріїв оцінки типу ментальності й відобразити психологічні установки автора, котрі обумовлені морально-етичними нормами та характером міжособистісного сприймання соціуму, до якого той належав [1, 138]. Афанасьєв аналізує понад 60 описів смертей дійових осіб та поховань, які відображені в «Історії Русів», й приходить до висновку, що фактологічно невірне зображення загибелі деяких відомих осіб зроблено автором не з причин незнання дійсного стану речей, а свідомо. На думку дослідника, якраз розуміння Бога, Божої помсти та Божественного провидіння, як втілення вищої справедливості та детермінанти історичного процесу, є основною історіософською ідеєю «Історії Русів» [1, 144]. Тож автор твору зображує обставини загибелі деяких осіб як результат втручання божественних сил. Він намагається пояснити програні козацьким військом битви наслідком зміни ставлення божого провидіння до українського народу загалом. На доказ неприхильності вищих сил автор змальовує низку обставин зокрема, загибель козаків від власної зброї тощо.

Наталія Шліхта в своїй статті «Елементи річпосполитської ідеології та політичної риторики «Історії Русів» [21] порушує питання про формування світогляду автора твору, пропонуючи своє бачення вирішальних впливів та суспільно-політичного ідеалу, якому той підпорядковував свій виклад минулого. Дослідниця вважає, що провідними ідеями твору, котрі формують той ідеал, згідно з яким автор зображав минуле українського народу, є верховенство закону, місцеве самоврядування, виборність, права нації на захист своїх прав і на опір правителю, який не дотримується умов договору зі своїм народом, тощо. З цим погоджувались і науковці, котрі вивчали «Історію Русів» раніше, підкреслюючи, що подібні погляди автора формувались під переважаючим впливом прогресивних просвітницько-раціоналістичних ідей. Але, на відміну від них, Шліхта вважає, що справжнім джерелом їх формування була не стільки ідеологія Просвітництва, скільки принципи шляхетської демократії, тобто принципи, на яких ґрунтувався устрій Речі Посполитої. Дослідниця уточнює, що автор «Історії Русів» зовсім не закликає до демократичної реорганізації сучасних йому реалій, бо нація-народ, права якої він захищає, є нацією шляхетською. Навпаки, автор твору закликає «повернутись» у минуле, у «золотий вік» Речі Посполитої, в часи, коли свято шанувались права і вольності руського народу [21, 20].

Аналізу інтерпретації Каїнового злочину в «Історії Русів» на рівні енантіоморфізму ключових образів твору присвячено статтю Олени Бердник [2]. В ній розглядається образ зла, змальований на сторінках «Історії Русів», як відгомін Каїнового злочину. Дослідниця стверджує, що міфологічний шар світового порядку в «Історії Русів» є первинним стосовно історичного. Тому саме причетність до первинного злочину є мірилом духовної повноцінності людини. Під час сприйняття тексту міфологічний шар накладається на історичний, ніби нашаровується на нього, що призводить до породження додаткових смислів. У випадку відновлювань злочину братовбивства виникає думка про відновлюване й незнищенне Зло як антиномію до Добра. Оскільки Божа справедливість є завжди спрямованою на знищення Зла, то в створюваному автором світі має бути персонаж, який уособлює це Зло. Таким персонажем в «Історії Русів», на думку дослідниці, є Петро I. О. Бердник вважає, що автор твору, розвиваючи ідею про Боже правосуддя, пробуджує в реципієнтові думку про те, що ті, хто винищує інших, приречені на самознищення. Ілюстрацією цієї думки обирається сполячений князь Ярема Вишневецький, що зрікся власних коренів і пригноблював свій народ як завойовник. Апе, врешті-решт, Вишневецький залишається ні з чим й приходить до усвідомлення того, що гоніння на руський народ з боку польських вельмож і, зокрема, з його власного боку, були несправедливими, а тому підлягають Божій карі. Отже, «тавровані Каїновою печаткою» завжди зазнають праведного суду [2].

На сьогодні «Історія Русів» викликає зацікавленість не лише у вітчизняних авторів. Розгляду сучасного стану дослідження цього твору присвячена стаття російської дослідниці С. Лукашової [12]. Науковець ставила за мету провести систематизацію та аналіз найважливіших висновків, зроблених українськими дослідниками в кінці XX на початку XX! ст. Розглянуто монографії і статті, котрі присвячені виключно «Історії Русів», а також ті праці, в яких даній проблематиці присвячено окремий розділ. Лукашова заявляє, що сучасні українські автори не змогли додати нічого суттєвого до висновків щодо питання авторства «Історії Русів», зроблених ще Олександром Оглоблиним. Не були суттєво уточнені часові рамки її створення, не у повній мірі аналізуються запозичення автора твору з різноманітних джерел [12, 399]. Дослідниця вказує на те, що на сьогодні недостатньо вивчено схожість поглядів творця «Історії Русів» з просвітницькими ідеалами декабристів [12, 400].

Авторка виділяє ряд негативних тенденцій, притаманних подібним дослідженням. Зокрема, вона вважає некоректним з наукової точки зору застосування науковцями комплексу понять, пов’язаних з політичними теоріями епохи Просвітництва, стосовно українських реалій XV-XVIII ст.; акцентування на антиросійських настроях у формі розлогого цитування пам’ятки без критичного аналізу, стереотипні оцінки, надмірний пафос, прагнення українських істориків довести виключність та унікальність національної історії, тощо [12, 409]. У підсумку статті робиться висновок про те, що вивчення «Історії Русів» ще далеке до завершення й не зважаючи на велику кількість робіт, присвячених цьому твору, якісний прорив в його дослідженні не стався [12, 410].

Читайте також: Смерть героїв: фольклор та історія (доба Богдана Хмельницького)

Отже, як помітно зі сказаного вище, упродовж півтора століття, що минули з часу публікації, а відповідно й початку детального дослідження «Історії Русів», інтерес науковців до вивчення цього твору не згас. На сучасному етапі дослідження робляться нові спроби поглянути на концепцію твору під різними кутами зору, визначити світоглядні орієнтири й психологічні установки автора. Особливе зацікавлення останнім часом викликає тлумачення та аналіз різнопланових образів, вплетених автором у полотно твору. Також не полишаються зусилля у пошуках дійсного автора «Історії Русів». При цьому більшість сучасних дослідників вважає, що за наявної на сьогодні документальної бази остаточну «крапку» в питанні авторства поставити практично неможливо, а тому питання авторства «Історії Русів» досі залишається відкритим. Можливо, дослідникам, які спеціально займаються пошуками автора цього твору, варто зосередитись не на спробах аргументувати можливе авторство певних осіб, а спробувати мислити способом «від противного», тобто визначитись з тим, хто з даних осіб з тих чи інших причин не міг бути серед авторів. І тільки звузивши коло кандидатів до двох (максимум трьох) осіб, повернутися до пошуку доказової бази.

1. Афанасьєв І. Символ і ка смерті в «Історії Русів» / Ілля Афанасьєв // Сучасність. 1999. № 10. С. 137-145.
2. Бердник О. С. Інтерпретація Каїнового злочину в «Історії Русів»
3. Дзира Я. «Історія Русів» видатна пам’ятка української істор і ографії: нові дані про її автора // Ярослав Дзира. Автопортрет нації. К.: Бібліотека українця, 1997. С. 123-132.
4. Дзира Я. Козацькі літописи у трактуванні М. С. Грушевського / Ярослав Дзира // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Вип. 3 / Редкол.: О. С. Онищенко та ін. К., 2000. С. 37-60.
5. Дорошенко Д. І. Огляд української істор і ографії / Д. І. Дорошенко. К.: Українознавство, 1996. 222 с.
6. Ільїн О. Олександр Маркович автор «Історії Русів»? / Олександр Ільїн // Сіверянський літопис. 1996. № 1. С. 75-79.
7. Історія Русів / [пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука]. К.: Рад. письменник, 1991. 318 с.
8. История Русов или Малой России: Сочинение Георгия Конискаго, Архиепи скопа Белорускаго. Москва. В Университетской Ти по графи и, 1846. Репринтное воспроизведение издания 1846 г. К: РИФ «Дзвін», 1991. I-IV+I-IV+1+263+1-45 с.
9. Кравченко В. В. «Поема вольного народу» («Істор і я Русів» та її місце в українській істор і ографії) / Кравченко Володимир Васильович. Х.: Основа, 1996. 118 с.
10. Краткое Описание Малороссии // Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малорусских хроник: Хмельницкой, «Краткого Описания Малороссии» и «Собрания Историческаго». Изданы Временною комиссиею для разбора древних актов. К.: Тип. К. Н. Милевскаго, 1878. С. 209-320.
11. Крисаченко В. С. Українознавство: Хрестоматія-посібник. У 2-х кн.Кн.1/ [передмова Кононенка П. П.]. К.: Либідь, 1996. 352 с.
12. Лукашова С. С. «История Русов» в современных украинских исследованиях / С. С. Лукашова // Белоруссия и Украина: история и культура. Ежегодник 2004 / Ин-т славяноведения. М.: Наука, 2005. С. 398-412.
13. Максимович М. Собрание сочинений / М. А. Максимович. Том 1. Отдел исторический. К.: Тип. М. П. Фрица, 1876. I-III+848с.
14. Мішуков О. В. «Історія Русів» у контактно-генетичних зв’язках і типологічних сходженнях. Монографія / Мішуков Олег Васильович. К., 1998. 240 с.
15. Мишанич Я. О. «Історія Русів»: історіографія, проблематика, поетика / Ярослав Мишанич. К.: ТОВ «Вид-во “Обереги”», 1999. 240 с.
16. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року / Наталія Полонська-Василенко. К.: Либідь, 1992. 608 с.
17. Рубан В. Г. Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1776 г. / Рубан В. Г. СПб., 1777. 242 с.
18. Слово на торжество мира с Оттоманскою Портою, сказыванное 10 июля 1775 года. СПб., 1780. 12 с.
19. Смолій В. А. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації / В. А. Смолій, В. С. Степанков. К.: Альтернативи, 1997. 368 с.
20. Шевчук В. Нерозгадані таємниці «Історії Русів» // Передмова до кн.: «Історія Русів». К.: Рад. письменник, 1991. С. 5-28.
21. Шліхта Н. Елементи річпосполитської ідеології та політичної риторики в «Історії Русів» / Наталія Шліхта // Молода нація. Альманах. К.: Смолоскип, 2000. № 1. С. 5-23.