Смерть героїв: фольклор та історія (доба Богдана Хмельницького)

Життя і смерть - дві головні парадигми людського життя, основні складові культури - завжди будуть залишатися на перехресті уваги з боку науковців різних галузей гуманітаристики. І у відносно спокійні історичні періоди тема смерті часто слугує відбиттям повсякденного буття, пануючої суспільної моралі. Однак у періоди неспокою і глобальних потрясінь вона виступає на передній план і сама стає моральним імперативом, прикладом і настановою. Бурхливе 17 століття відзначилося кривавими релігійними і військовими зіткненнями у житті всієї Європи. Для України головною подією, в якій тісно переплелися релігійний, національний, політичний, територіальний аспекти, безперечно, стала визвольна боротьба під керівництвом Б. Хмельницького. Вона залишила значний слід у фольклорі, літописанні, літературі.

Андрій Корнєв, старший викладач Харківська академія дизайну та мистецтв

Сьогодні науковий доробок, присвяченій добі визвольних змагань 17 ст., є одним з найпотужніших. Та попри це, можна констатувати певну нестачу досліджень культурологічного характеру, які б висвітлювали проблеми, пов’язані з ментальними характеристиками тієї непростої епохи. Вдалі спроби поєднання історичного дослідження з виходом на описання ментальних характеристик певних верств населення України, знаходимо в працях З. Когута, М. Корпанюка, С. Плохія, Н. Яковенко [1]. В контексті означеної проблеми важливо пригадати монографію Ю. Фігурного, в якій простежується взаємозв’язок козацької культури з більш архаїчними епохами, значна увага приділяється військовій символіці, в тому числі темі смерті [2]. Окремі дослідження, присвячені відношенню до смерті (за виключенням регіональних поховальних обрядів суто етнографічного плану) в житті і культурі українського населення у різні історичні епохи, досі відсутні.

Читайте також: Генологічний дискурс у літературознавчій спадщині Богдана Лепкого

Саме тому метою статті є постановка самої проблеми і можливі підходи її вирішення у контексті доби Б. Хмельницького. При цьому, об’єктом дослідження є документальні свідчення сучасників, козацькі літописи та пісенна епіка. Предметом постають обставини смерті відомих діячів тієї епохи та реакція на них в історичних документах і фольклорі.

Козацький період справедливо вважають «героїчним», бо саме так він затвердився у національній українській свідомості. Наприклад, В. Горський центральною фігурою українського бароко називає «героїчну особу», яка втілює «...не лише уявний ідеал, а й реально досяжний у цьому житті» [3, 68]. При цьому слід зауважити, що історична і народна пам’ять по-різному сприймають тему смерті героїв. Перша відмінність у відношенні до самого образу героя. Зрозуміло, що історичні аннали оперують реальними подіями, тому в них іде звернення, в першу чергу, до відомих постатей визвольних змагань, меншою мірою задіяні імена рядових козаків, які відзначились чимось надзвичайним, або прислужились українській справі (чи, навпаки, зрадили її). Безіменних героїв тут майже не зустрінеш. Чи не єдиним випадком може слугувати розповідь про відчайдушність і затятість козака (можливо, й селянина), який опинився сам на сам з польським військом в битві під Берестечком.

Коли українське військо через зраду кримського хана зазнало страшної поразки і український табір під Берестечком був повністю знищений, в болотистій низині жовніри оточили українця, який бився один проти всіх з ... косою в руках. Усе відбувалося на очах польського війська і король Казимир особисто під’їхав до звитяжця і обіцяв йому недоторканість за мужність і відвагу. Українець відмовився і не підпускав до себе ворогів, які врешті були вимушені просто розстріляти героя. Його подвиг, який, безумовно, перевершує розповідь про 300 спартанців, які загинули разом, пліч о пліч зі своїми земляками, настільки вразив очевидців, що залишився не тільки в українських, але й у польських історичних анналах, а звідти потрапив в розповіді європейських хронікерів [4].

Читайте також: Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття

Фольклор, навпаки, переважно звертається до узагальнених образів рядових учасників війн за незалежність. Часто це молодий козак, вік якого підкреслює передчасну наглу смерть людини, яка в іншій ситуації могла б жити, народжувати дітей, зміцнювати українську спільноту. Побивання матері чи дівчини-нареченої, в такому випадку, посилює драматизм події. Саме тому масова загибель безіменних героїв, які поклали голову під тим же Берестечком, подається рядками: «Ой вдарено в Білій церкві у грізні гармати, /Та заплакала не єдная козацькая мати» [5, 187]. У даному випадку, в наведеному рядку присутній і «прихований» історизм, оскільки Білоцерківська угода, підписана після поразки, майже зводила нанівець попередні здобутки в боротьбі за незалежність, і жертви Берестечка сприймалися не відомщеними, тими, які закликали на продовження боротьби. Однак, в більшості випадків, описування загибелі безіменних героїв, вкладалося в давню фольклорну схему, притаманну архаїчним військовим культурам.

Взагалі, масова загибель людей, немов знецінювала життя індивідуумів, тому на сторінки історичних документів потрапляли тільки відомі персонажі, та й ті, в екстраординарних ситуаціях. Так польський шляхтич С. Освєнцим у своєму щоденнику розповідає про смерть полковника Мартина Небаби (1651). При відході українського загону пішого Небабу наздогнав кінний шляхтич, але нічого не міг з ним зробити, навіть коли шляхтичу підійшла допомога. Козацький полковник, вже поранений в праву руку, відбивався лівою, доки був вбитий [6, 216].

Читайте також: Астрономія в латиномовних текстах України

Якщо в поданому прикладі навіть ворог віддає належне хоробрості і звитязі, в наступній розповіді криється подвійний зміст. Йдеться мова про поразку відомого ватажка М. Кричевського від Я. Радзивілла (21 липня 1649). Коли після тяжкої битви козаки відступили, поляки знайшли в їх таборі напівмертвого Кричевського. Намагалися врятувати йому життя, але він лише ненадовго прийшов до тями. Його запитали, чи не схоче він сповідатися православному священику, відповів: „Мало їх буде і 40”. Не захотів і ксьондза, рвучи волосся і примовляючи: „хіба це мала справа, 30 тисяч душ погубити?” [7, 181]. Залишається питання, чим був цей жест і чи відповідає ця розповідь дійсності. Можна припустити, що Михайло Кричевський був полишений набожності і таке пояснення не виключене, враховуючи подвійне ставлення козаків до релігії. У цьому випадку, загиблі козаки йому ближче, ніж священик. Хоча, не виключено, що вислів приписується Кричевському, щоб показати його смерть, як затятого схизматика.

До цієї проблеми ми повернемося нижче, а тепер наведемо ще один варіант смерті, який не залишив байдужими козацьких літописців. Їхню увагу привернув випадок, який стався після смерті ніжинського полковника Івана Золотаренка. Відомий своєю запальною вдачею ватажок, загинув від поранення на герці в ногу, але погребання довго не було (спочатку заворушення «черні», далі перевезення тіла до його рідного Ніжина і очікування на закінчення Пилипова посту).

На самий день Різдва тіло помістили в церкву св. Миколая, фундатором якої був Іван Золотаренко. Церква велика, однак з одними дверима. Автор літопису сам був свідком наступних подій. Він в подробицях переповідає, як ніжинський ігумен Діонісій першим побачив, що у вівтарній частині загорілася стіна (необережність служки). Ігумен хотів попередити паству і крикнув: „ Про Бог! Церков горит!”. Однак сталася паніка, усі одразу сунули до дверей і, давлячи один одного, не могли вийти. Згоріло більше 400 людей, і за висловом літописця: „знать, же особливий гнів божый біл”. При цьому тіло мертвого Золотаренка вціліло, „недогоріле” його забрав брат, знов поклав у домовину. Далі опис відсутній, є тільки згадка, що і вдруге не все заладилося [8, 71-72]. Проте з інших джерел ми дізнаємося, що при другій спробі церква двічі запалювалась під час відспівування, аж доки тіло не поховали [9, 259].

Складно однозначно охарактеризувати коментар літописця, як і підтвердити самозагорання церкви у продовженні розповіді. Схоже, перед нами той випадок, коли реальна подія могла доповнюватися оповідками, створюючи новий, містичний контекст. Припустимо, наприклад, що Івана Золотаренка вважали характерником, а в народних легендах про таких говорили, що їх козаки не відспівували в церкві, а ховали по-своєму.

Читайте також: Жанрова парадигма збірки “Semper tiro” Івана Франка

Останнє зауваження знов повертає нас до зв’язку літописної і народної пам’яті. Серед ватажків Хмельницького троє зажили особливої слави, перейшовши з історичного тла до фольклорної спадщини: М. Кривоніс, Д. Нечай і С. Морозенко. Автор статті присвятив цим постатям, та їх відбиттю у пісенній епіці, кілька публікацій [10]. Тому передамо коротко сутність явища, яке, на нашу думку, полягає в значних елементах двовір’я і залишках архаїчних язичницьких символів в православній традиції. На це звертають увагу багато науковців, зокрема відомий дослідник середньовічної європейської культури А. Гуревич зауважував, що для простого народу магічні і церковні дії мали одну природу, протиріч між ними не виникало. Народ бажав чуда і йшов за тими, хто був незвичайним, від кого цих чудес очікували [11, 108-109].

Виходячи з цього, Максим Кривоніс і Данила Нечай зажили в народних думах і піснях слави „характерників”. Обидва мали певні риси, які стали підґрунтям для народної уяви: лють до ворогів, мужність у бою, зневагу до особистої небезпеки, витривалість до болю. В результаті, фольклор зливає ці два образи, міняючи містами і обставинами смерті.

Історично відомо, що Максим Кривоніс помер від пошесті хвороби в українському таборі (1649). Ця негероїчна смерть не личила його образу, тому в пісенному епосі він стає жертвою підступності ворогів, причому вбивають його як характерника, тобто кулею, зробленою із срібного ґудзика [12]. До цього додаються обставини, які насправді супроводжували смерть Нечая.

Цей відомий український герой загинув у бою в невеликому містечку Красному (1651). В народних пісенних творах, присвячених Данилі Нечаю, можна знайти більш достовірну інформацію, оскільки його загибель, дійсно, була героїчною, а глум над тілом полковника, що скоїли польські вояки, довершував епічну картину його смерті. В той же час, в піснях і думах про Нечая присутні символи, що висвітлюють і християнську, і язичницьку сутність видатного звитяжця [13].

Не менш вражаюче оспівується загибель ще одного улюбленого народом ватажка - Морозенка (Мрозовицького). Його вороги захопили в полон і ніби закатували лютою смертю. Історичні відомості про цього героя досить плутані, однак відомо, що насправді він брав участь у рейдах Кривоноса і вмер від тяжкого поранення під Збаражем (1649). В історичних піснях Морозенко описується як молодий козак, за яким тужить його „стара Морозиха” [14].

Нарешті, народна пам’ять не обійшла увагою самого Хмельницького. Для історії важливі ті політичні обставини, в яких сталась тяжка втрата, а також реакція найближчого оточення гетьмана. У народній думі про смерть славетного ватажка теж чути відгомін боротьби за владу, що розгорнулася невдовзі і привела до тяжкого періоду „Руїни”. Однак головний наголос робиться на смерті Богдана, як тяжкої родинної втрати. Не випадково тут виводиться рефрен, що подає козаків як „малих дітей”. Так само звертається до них і гетьман: „Ей, козаки, діти, друзі!” [15, 80-81]. Може здатися, що батьківське ставлення Богдана до козаків продиктоване його соціальним станом, гетьманською посадою, похилим віком, але звернення до Хмельницького, як до голови роду, знаходимо і в інших обставинах. Отже через картину смерті постає образ Батька, що набуває символічні риси, характерні не тільки для козацького, а й для загальноукраїнського світогляду.

Читайте також: Поза, завдяки і навколо комедії: зміни в жанровій системі української драматургії 1880-1920 рр.

Таким чином, констатуємо, що тема смерті героїв в більшості випадків стає описом саме героїчної смерті. При цьому вона по різному постає в історичних описах і фольклорі. В першому випадку передаються реальні події, але при цьому увагу привертають незвичайні або надзвичайні обставини смерті, серед яких переважає особистий героїзм і драматизм ситуації. Останнє поєднує історичний документ тієї епохи з фольклором. Однак народна уява більш вільна в своїй творчості. Вона конструює героїчні обставини смерті відомих особистостей навіть у разі їх реальної відсутності, і, таким чином, додає образу героя драматичної завершеності. Часто для цього обираються готові конструкти (локуси), які поєднують в собі елементи християнської і язичницької міфології.

Література:
1. Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії Українию - К.: Критика, 2004; Корпанюк М. Слово, хрест, шабля (українське монастирсько-церковне, світське крайове літописання ХѴІ - ХѴІІІ ст., компіляції козацького літописання ХѴІІІ ст. як історико- літературне явище). - К.: Смолоскип, 2005; Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. - К.: Критика, 2005; Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХѴІ - ХѴІІ ст. - К.: Критика, 2002.
2. Фігурний Ю. С. Історичні витоки українського лицарства. - К.: Стилос, 2004.
3. Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. - К.: Наукова думка, 1997.
4. Шевальє П’єр Історія війни козаків проти Польщі. - К.: Вид-во АН УРСР, 1960.
5. Франко І. Студії над українськими народними піснями // Зібрання творів у 50 - ти томах. - Т.43. - К.: Наукова думка, 1986.
6. Історія України в документах і матеріалах. - Т. 3. - К.: Вид-во АН УРСР, 1941.
7. Там саме.
8. Літопис Самовидця. - К.: Наук. думка, 1971.
9. Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. - К.: Либідь, 1994.
10. Корнєв А. Образи народних ватажків доби Хмельниччини в народній пісенній епіці // Матеріали до української етнології: Зб. н .пр. - В. 215. - К.: ІМФЕ, 2002. - С. 413-419; Образи Данила Нечая та Максима Кривоноса в українській пісенній епіці // Культура і сучасність: Альманах. - К.: ДАКККіМ, 2003. - № 2. - С. 56-64; Постаті Івана Богуна та Морозенка (Станіслава Мрозовицького) в семантичному просторі української пісенної епіки // Культурна спадщина Слобожанщини. Історія та краєзнавство. - 2004. - № 2. - С. 91-97; Символічні ряди в українських народних думах про Богдана Хмельницького // Культура України: Зб. наук. пр. Вип. 14. Мистецтвознавство. Філософія. - Х.: ХДАК, 2004. - С. 177-186; Народні уявлення доби Б. Хмельницького в семантичному просторі української пісенної епіки // Український селянин: Зб. наук. пр. Вип. 10. - Черкаси: Черкаський Національний університет, 2006. - С. 116-118.
11. Гуревич А. Я. Проблемы средневековой народной культуры. - М.: Искусство, 1981.
12. Антонович В., Драгоманов В. Исторические песни малорусского народа. - Т. 2. - К.: Типограф. М. П. Фрица, 1875.
13. Там же.
14. Українські народні думи та історичні пісні. - К.: Вид-во АН УРСР, 1955.
15. Гринченко Б. Думы кобзарськи. - Чернигів: Друкарня Губернскаго Земства, 1897. - 107 с.