Ольга Геращенко, кафедра русистики філософського факультету Univerzity Konštantína Filozofa v Nitre, ogeraschenko@ukf.sk
Під сучасну пору у вітчизняній філологічній науці актуальною є проблема дослідження давніх українських текстів у зв’язку з риторичною традицією, адже поступово вчені доходять висновку, що саме риторика була тією базою, на якій виросло наше красне письменство старих часів. Плідність наукових пошуків у цьому напрямі засвідчують роботи останнього часу.
Читайте також: «De virtutibus Graecorum et Romanorum...» Романа Тимківського - переваги філологічно-історичного методу дослідження
Скажімо, українська барокова література давно вже стала об’єктом вивчення вітчизняної філологічної науки. У поле зору дослідників потрапили різні жанри – як поетичні, так і прозові й драматичні. На сьогодні вже стало зрозуміло, що вимоги барокової естетики не тільки впливали на ідейно-філософські настанови, а й, насамперед, визначали суто художні особливості пам’яток бароко [2].
Хоча бароко як стиль охоплювало всі жанри українського красного письменства, лише нещодавно вчені почали вивчати українську історіографічну прозу в естетично-риторичному аспекті. Нам відомі такі спроби з боку літературознавців. Уважається, що перше цей підхід проголосив, але без конкретного аналізу Д. Чижевський (подаємо за [4, lvii]). Деякі дослідники останніх десятиріч ХХ ст., насамперед В. Крекотень, також розглядали козацькі літописи як барокові твори [2]. Однак загалом пам’ятки історіографічої прози вивчали не на бароковому тлі й у відриві від тогочасної риторичної традиції. Щасливим винятком стали праці Ю. Луценка, у яких докладно розглянуто барокову поетику літопису Григорія Граб’янки в широкому бароковому і, зокрема, риторичному (див., наприклад, [4; 5]) контексті. Серед зарубіжних науковців першою українські історичні писання у зв’язку з українською риторикою (а саме – теоретичними поглядами Ф. Прокоповича) вивчала Пауліна Левін (див. [4, lviii]). У 2004 році з’явилося двотомне дослідження “Українське бароко”, у першому томі якого окремий розділ (автор – В. Крекотень) присвячено прозовим творам, а серед них велика увага надається пам’яткам козацької історіографії в контексті тогочасної риторики [2].
Як відомо, з-поміж козацьких літописів саме твір Григорія Граб’янки тішився найбільшою популярністю в читача. У вісімдесятих роках ХХ ст. в українському літературознавстві утверджується думка, уперше висловлена Д. Чижевським (див. [4, lvii]), що літопис Граб’янки, як і всі козацькі літописи, є бароковим твором (Ю. Ісіченко, В. Крекотень) [1; 3, 208-211], хоча він і розглядався поза стильовим контекстом. Як уже говорилося, першою на бароковому тлі проаналізувала художні засоби козацьких літописів закордонна дослідниця Пауліна Левін. Вона зіставила українську історіографічну прозу з теоретичними поглядами Ф. Прокоповича, висловленими ним у “Риториці”, і довела, “що практичний підхід Граб’янки до поетики й стилістики протилежний тому, котрий обстоював ритор. Ф. Прокопович писав, що історик мусить уникати надмірностей і “роздутого” поетичного стилю, обережно ставитись до легенд, а автор “Дhйствiй………...…” прикрашає описи воєнних подій безліччю метафор та вишуканих деталей, використовує легендарні сюжети” (цит. за [4, lviii]). Нарешті, наприкінці вісімдесятих років з’явилися праці вже згадуваного Ю. Луценка, які присвячені безпосередньо літописові Граб’янки, де цей твір трактується в бароковому контексті, як явище барокової літератури й робиться наголос на його риторичних засадах [4; 5]. Підсумком роботи науковця стала книга “Летопись Григория Грабянки”: Текстология. Проблематика. Поэтика” (1989 р.), що й донині є зразковою літературознавчою монографією про цей твір історіографічної прози.
Читайте також: Естетичні передумови становлення давньоукраїнських жанрів
У І томі солідного двотомового дослідження “Українське бароко” В. Крекотень у розділі “Українська барокова проза” фактично підбиває підсумки нинішнього стану вивчення козацької історіографії. Літописи розглядаються тут як типові пам’ятки бароко – за їх художньо-образною системою та ідейним підґрунтям, у контексті всієї барокової літератури й ширше – культури (особливо тогочасної освіти, шкільної теорії словесності) [2, 346-370, 381-383, 386-387, 427-433]. На нашу думку, питання про зв’язок козацької історіографічної прози з українськими риторичними курсами ще не вивчене достатньою мірою, а на прикладі пам’ятки “Дhйствiя презhльной... брани/…” Григорія Граб’янки хочемо показати, що вирішення цього питання на сьогодні не може бути остаточним, а тим паче зводитися до спрощених трактувань та оцінок. У сучасному літературознавстві “Дhйствiя презhльной... брани/…” розглядають у зв’язку з курсом риторики “De arte rhetorica” Феофана Прокоповича. Цю дисципліну вчений викладав у Києво-Могилянській академії 1708–1709 навчального року, а сам навчальний матеріал зберігся у вигляді дослівних записів лекцій, зроблених студентами. 1979 року цей матеріал був виданий у першому томі “Філософських творів” Феофана Прокоповича [2, 346; 4, lviii; 8, 7-9]. П. Левін і Ю. Луценко, який приєднався до її висновків, уважають, “що Граб’янка в передмові проголошує свою відданість ренесансно-класицистичним принципам історіографії, розробленим Прокоповичем у його курсі поетики і в його “Риториці” [4, lviii], і в композиції свого твору намагається дотримуватися цих вимог. Однак вони зазначають, що стилістика “Дhйствiй презhльной... брани/…” зовсім інша, ніж та, яку рекомендував Феофан. Рясні метафори, докладні описи й велика кількість деталей, уведення легендарних сюжетів – усе це суперечить Прокоповичевим настановам. Причина такої невідповідності, на думку Ю. Луценка, полягає в тому, що Прокопович як учений-теоретик обстоював ренесансну естетику (хоча як письменник-практик він сам є представником зрілого бароко), а літопис Граб’янки йде швидше за засадами “тогочасної риторики, що мали в собі ренесансну основу і... скоріше призначалися для поетичних творів, ніж історичних” [4, lix].
В. Крекотень ставить “козацькі літописи” також у контекст риторичних вимог щодо “історієписання”, спираючись, насамперед, на “De arte rhetorica”Ф. Прокоповича та згадуючи принагідно “Orator Mohileanus” Й. Кононовича-Горбацького (1636 р.). Утім науковець не робить висновків про відповідність/невідповідність історіографічної практики авторів “козацьких літописів”, зокрема і Граб’янки, риторичним приписам [2, 346-358]. Такий підхід вважаємо більш прийнятним. Із міркувань Ю. Луценка та його інтерпретації статті П. Левін складається враження, що Граб’янка мав знати риторичну теорію, представлену в Прокоповича. Проте зрозуміло, що Граб’янка не міг бути учнем Феофана, оскільки той викладав риторику в Києво-Могилянській академії в 1708–1709 навчальному році, а Г. Граб’янка на тоді перебував на військовій службі, яку почав ще 1686 року простим козаком. Отже, навчання в Академії він мав закінчити до цього року. До того ж автор “Дhйствiй презhльной... брани/…” був набагато старший за Прокоповича і закінчив студії та розпочав військову кар’єру, коли останній ще й не починав навчатися (науковці подають три можливі роки народження вченого – 1677, 1681, 1684 [4, li; 8, 13]). Таким чином, немає сумнівів, що Граб’янка слухав риторику у версії не Прокоповича, а іншого ритора, що викладав раніше за Феофана.
Окрім того, ми не помітили в передмові до літопису проголошення Граб’янкою відданості Прокоповичевим принципам історіографії. Цього й не могло бути. Виняток становить лише принцип достовірності [6, 296], який, за Феофаном, є одним із трьох чеснот історії [9, 148]. Очевидно, це була одна з універсальних вимог до “історієписання”.
Читайте також: Гомілетика Феофана Прокоповича в контексті "постбарокової" естетики
Натомість ми спробували, за прикладом В. Крекотня, проаналізувати літопис Граб’янки у зв’язку з другою зі збережених риторик доби українського бароко – ораторським курсом “Orator Mohileanus” Й. Кононовича-Горбацького. Результати цього дослідження показали, що між ними є певна відповідність, причому в тих моментах, які суперечать риторичним приписам Прокоповича. Так, Й. Кононович-Горбацький пише: “Якщо історичний факт, що його наводить оратор, для авдиторії новий, невідомий, то його слід викласти просторо, докладно, з подробицями, якщо ж цей факт загальновідомий – то його слід викласти якнайкоротше” [2, 349]. Граб’янка в передмові, тобто “Объявленіи къчитателю”, зазначає, що славні діяння Хмельницького й козаків у його часи забуті – “въ толикой забвенія пучинh…… погруженна” [6, 296], а отже, докладні описи битв чи інших “дhйствій” Хмельниччини є вмотивованими й навіть необхідними. Пізніші події, очевидно, як вважав літописець, були більш відомі читачам, тому описані скупо й коротко. Це суперечило настанові Прокоповича, який говорить, що розлогий виклад подій притаманний швидше поетичній, а не історичній оповіді: “Поети, зрозуміла річ, зображаючи конфлікт, довше зупиняються на подробицях, тому що вони говорять не про військо взагалі, а рельєфно й поіменно показують багатьох учасників битв”. Звідси логічно випливає порада історикові “уникати вишуканого, надмірного та роздутого поетичного стилів” [9, 350-351].
Й. Кононович-Горбацький за квінтіліанівською традицією залучає до історії оповіді як про події, що відбулися, так і про події, які “наче відбулися” [2, 349-350]. У літописі є й перші, і другі. Ф. Прокопович у визначенні історії йде за Цицероном: “Історія – це свідок часів, світло істини, пам’ять минулого, вчителька життя, вісник старовини…” [9, 337].
Читайте також: Могилянський Оратор, вихований на прекрасно підготовлених «Частинах» Марка Туллія Цицерона
Узагалі, проблема зв’язку Граб’янчиного твору з бароковими риториками потребує докладнішого вивчення. За Д. Наливайком, до нас дійшла значна кількість риторичних курсів (понад 30) останньої третини XVII ст. – починаючи з 1677 року. Правда, дослідник зауважує, що в них основна увага зосереджена на теорії та практиці красномовства й лише в деяких доскладно розглядаються питання стилю [7, 222-223]. Однак зрозуміло, що без уведення в широкий науковий обіг відповідних текстів – публікацій оригіналів і перекладів – годі відтворити навіть загальну картину риторичних правил, що висувалися до барокової історіографії, а значить, не можна вести дискусію про риторичні взірці літопису Граб’янки. Отже, на нашу думку, приписи “історієписання” в добу українського бароко не були в різних риторів однаковими. Теоретики риторики, базуючись на спільній античній традиції, творчо розвивали принципи написання історичних творів, а система цих принципів допускала значні варіації. Уважаємо, що автор “Дhйствiй презhльной... брани…” не міг знати риторичні настанови Ф. Прокоповича, а питання про наслідування Граб’янкою якихось інших конкретних теоретичних моделей у сучасній філологічній науці поки не може бути вирішене – за браком джерельного матеріалу. Натомість є очевидним, що стилістична основа пам’ятки за свою природою риторична, конкретна реалізація риторичної моделі (що склалася ще в античні часи) на всіх її рівнях ще чекає на свого дослідника.
1. Ісіченко Ю. А. Українська барокова проза в пошуку літературної моделі початків східнослов’янської історії // Писемність Київської Русі і становлення української літератури: Зб. наук. праць. – К., 1988. – С. 184–205.
2. Крекотень В. Українська барокова проза // Українське бароко: У 2 т. – Т. 1. – [Х.], 2004. – С. 332–443.
3. Крекотень В. І. Натюрморт як прийом художнього зображення в творчості українських прозаїків XVII–XVIII ст. // Теория и история литературы: к 100-летию со дня рождения акад. А. И. Белецкого. – К., 1985. – С. 204–211.
4. Луценко Ю. Вступ // Григорія Грабянки Дhйствія презhльной брани БогданаХмелницкого – 1990. – C. xlv–lxxxviii. – (Гарвард. б-ка давнього укр. письменства: Корпус текстів; т. 9).
5. Луценко Ю. Літопис Григорія Грабянки в працях дожовтневих дослідників // Рад. літературознавство. – 1988. – № 8. – С. 64–71.
6. Лhтопись гадячского полковника Григорія Грабянки: [фототип. відтворення] // Григорія Грабянки Дhйствія презhльной брани Богдана Хмелницкого – 1990. – C. 293–433. – (Гарвард. б-ка давнього укр. письменства: Корпус текстів; т. 9).
7. Наливайко Д. Поетики й риторики епохи бароко // Українське бароко: У 2 т. – Т. 1. – [Х.], 2004. – С. 217–262.
8. Передмова / М. Д. Рогович, В. М. Нічик, Д. П. Кирик, І. В. Іваньо // Ф. Прокопович. Філософські твори: У 3 т. – Т. 1. – К., 1979. – С. 11–100.
9. Прокопович Ф. Філософські твори: У 3 т. – Т. 1: Про риторичне мистецтво. Різні сентенції. – К., 1979.
2. Крекотень В. Українська барокова проза // Українське бароко: У 2 т. – Т. 1. – [Х.], 2004. – С. 332–443.
3. Крекотень В. І. Натюрморт як прийом художнього зображення в творчості українських прозаїків XVII–XVIII ст. // Теория и история литературы: к 100-летию со дня рождения акад. А. И. Белецкого. – К., 1985. – С. 204–211.
4. Луценко Ю. Вступ // Григорія Грабянки Дhйствія презhльной брани БогданаХмелницкого – 1990. – C. xlv–lxxxviii. – (Гарвард. б-ка давнього укр. письменства: Корпус текстів; т. 9).
5. Луценко Ю. Літопис Григорія Грабянки в працях дожовтневих дослідників // Рад. літературознавство. – 1988. – № 8. – С. 64–71.
6. Лhтопись гадячского полковника Григорія Грабянки: [фототип. відтворення] // Григорія Грабянки Дhйствія презhльной брани Богдана Хмелницкого – 1990. – C. 293–433. – (Гарвард. б-ка давнього укр. письменства: Корпус текстів; т. 9).
7. Наливайко Д. Поетики й риторики епохи бароко // Українське бароко: У 2 т. – Т. 1. – [Х.], 2004. – С. 217–262.
8. Передмова / М. Д. Рогович, В. М. Нічик, Д. П. Кирик, І. В. Іваньо // Ф. Прокопович. Філософські твори: У 3 т. – Т. 1. – К., 1979. – С. 11–100.
9. Прокопович Ф. Філософські твори: У 3 т. – Т. 1: Про риторичне мистецтво. Різні сентенції. – К., 1979.