Олександра Шикула, автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
У творчості Г.С. Сковороди виразно і рельєфно знайшла своє відображення ментальність українського народу, його висока духовність. Однією з характерних рис української філософії, що проявилася у творчій спадщині мислителя, є екзистенційна спрямованість мислення, філософська зосередженість на ролі і призначенні людини у світі. Осмислення проблеми людини та її сутності – як однієї з фундаментальних філософських проблем – увібрала у себе й синтезувала всі різнобарвні відтінки філософської рефлексії, поетичного сприйняття реальності та практичної морально-духовної повчальності, яка посідає чільне місце у творчості Г.С. Сковороди.
Читайте також: Літературна творчість Григорія Сковороди в українській та світовій гуманістиці ХХ століття
Розкриваючи самобутню ментальність української людини, вітчизняна філософська думка гармонійно вписується у європейську гуманістичну традицію. Українська філософія виразно втілила тип духовної діяльності, спрямованої на з’ясування меж та безмежжя людського буття, на осмислення сенсу життя окремої людини, як унікального мікрокосму, що взаємопов’язаний з універсальними вимірами людського буття.
Дисертаційне дослідження спрямоване на вивчення екзистенційного аспекту духовності людини у творчості Сковороди. Ця тема є малодослідженою, лише у незначній кількості історико-філософських праць робляться окремі спроби її розгляду. Тому видається доцільним здійснити послідовний та системний аналіз даного питання. У зв’язку з цим важливо зосередити увагу на філософському осмисленні поняття духовності у творчості Г. Сковороди, розкрити концептуальну роль цього поняття у його „філософії життя”, а також показати людське існування як індивідуально-неповторну сутність реальності, які впливають на шляхи удосконалення духовності людини на національному та загальнолюдському рівнях.
Серед цих дослідників особливий інтерес у контексті нашої проблеми посідають статті та розвідки Романа Кіся, Андрія Пашука, Ніни Поліщук, Зої Скринник і монографії Дарини Тетериної, Леоніда Ушкалова, Людмили Софронової та ін.
Можна стверджувати, що окремі проблеми чи аспекти екзистенційного виміру духовності людини у творчості Григорія Сковороди досліджуються і аналізуються. Проте загальне синкретичне дослідження специфіки цієї проблеми, яка є фундаментальною для творчості Г.Сковороди, ще не знайшло достатнього висвітлення в історико-філософській літературі. Тому у дисертації зроблена спроба комплексного (синтетичного) підходу до особливостей власне екзистенційного розуміння духовності у творах мислителя.
Мета дисертаційної роботи полягає у з’ясуванні особливостей і специфіки екзистенційного виміру духовності людини у творчості Григорія Сковороди.
Читайте також: Перекладацькі вправи Григорія Сковороди за мотивами «Енеїди» Вергілія
Для досягнення цієї мети передбачається вирішити такі завдання:
- показати, що характерними рисами української національної філософії є духовність та екзистенційність;
- розкрити особливості вдосконалення духовності людини в руслі екзистенційного аспекту філософської спадщини Григорія Сковороди;
- проаналізувати проблему переживання людиною свого „буття у світі”, особливо у контексті співвідношення життя і смерті;
- осмислити духовний зміст трансцендування як таїнства; розглянути проблему осягнення Бога в творчості Сковороди;
- дослідити модуси людського існування, які домінують у „філософії життя” мислителя: страх, гріх, самотність, любов, відчай;
- показати роль філософського діалогу у вдосконаленні духовності людини.
Об’єктом дослідження є проблема духовності людини та її вираження у творчості Григорія Сковороди.
Предметом дисертаційної роботи є екзистенційні параметри духовного буття людини у вченні Г.Сковороди.
У дисертації використано діалектичний підхід до розуміння проявів внутрішнього буття людини у філософських творах Г.Сковороди; згідно з українським мислителем життя є взаємопереходом протилежностей. Для аналізу проблеми екзистенційного виміру духовної сутності людини застосовано метод герменевтики; філософські твори Сковороди насичені символами, які потребують інтерпретації, що дозволяє проникати в глибинні пласти особистісного буття людини. Також у роботі використано компаративний метод, що дозволило показати схоже і відмінне у підходах Г.Сковороди та релігійних філософів-екзистенціалістів ХІХ – ХХ ст. до розуміння внутрішнього життя людини. Окрім того, у дисертаційному дослідженні застосовано методи аналізу та синтезу, дедукції та індукції, абстрагування та узагальнення.
Читайте також: Польськомовна поезія в контексті давньої української літератури: тематика та художня специфіка
На основі теоретичного аналізу досліджуваної проблеми виокремлено ряд висновків, які містять наукову новизну і виносяться на захист:
- доведено, що екзистенційність та духовність належать до визначальних рис становлення української філософії, що чітко простежується у творчості діячів Київської Русі та доби бароко і знаходить своє відображення у самобутній філософії Григорія Сковороди;
- на підставі аналізу текстів українського мислителя встановлено, що переживання людиною свого „буття у світі” є вихідним принципом духовної сутності людини;
- з’ясовано, що розуміння Г.С.Сковородою ідеї Бога як духовного осередку людини співзвучне з поглядами релігійних філософів-екзистенціалістів ХІХ – ХХ ст. (С.К’єркегор, Г.Марсель, К.Ясперс).
- вперше проаналізовано екзистенційний зміст творчості Г.Сковороди у контексті таких модусів людського існування як страх, гріх, самотність, любов, відчай;
- показано, що відповідно до поглядів українського мислителя внутрішня духовна свобода людини, яка досягається шляхом самопізнання і самовдосконалення, веде до визволення від обтяжливих спокус і зла зовнішнього світу;
- обґрунтовано, що у творчості Григорія Сковороди філософський діалог і спілкування розглядаються як засоби вдосконалення духовності людини.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Проведене дослідження виявляє особливості екзистенційної філософії Григорія Сковороди. Здійснений аналіз наближає нас до розуміння специфіки проблеми духовності людини у творах українського мислителя і уможливлює цілісне осмислення його філософії.
Основні положення дисертації можна використати насамперед при вивченні творчості Григорія Сковороди в історико-філософському контексті, а також у дослідженнях, пов’язаних із проблемами філософської антропології в Україні.
Досліджувана тема має практичне значення, оскільки в час подолання духовної кризи суспільства зростає роль духовності, що невіддільна від національного відродження народу.
Дисертація поглиблює знання нових граней у вивченні філософської спадщини Григорія Савича Сковороди. Результати дослідження можуть бути використані в педагогічному процесі, зокрема у підготовці нормативних та спеціальних курсів з історії української філософії.
У Вступі подано загальну характеристику дисертації, визначено актуальність і рівень наукової розробленості теми, окреслено об’єкт, предмет, мету та основні завдання дисертаційного дослідження, сформульовані положення його наукової та практичної новизни, які виносяться на захист, а також наведено дані про апробацію результатів дослідження та його зв'язок з науковими темами і програмами. Окрім того, визначено методи дослідження і подано структуру роботи.
У першому розділі – “Джерела, історіографія та теоретико-методологічна основа дослідження” – зазначено, що проблема екзистенційного виміру духовності людини в історії української філософії є малодослідженою. Адже відомо, що тривалий час проблема духовності не була предметом спеціального дослідження, вона, по суті, була прерогативою релігієзнавців і теологів. Щоправда, останнім часом у деяких публікаціях можна помітити окремі підходи до вирішення цієї проблеми. У філософській літературі зустрічаємо спроби окреслити духовність не тільки як теологічну, але і як філософську категорію. Що стосується філософії Г.С.Сковороди, то проблема духовності, екзистенційності його творчості розглядалась, на нашу думку, недостатньою мірою.
Відтак, у першому розділі роботи здійснено аналіз джерел та дослідницької літератури, використаної при виявленні специфіки екзистенційності української філософії, у тому числі – філософії Григорія Сковороди, а також – визначено основні методологічні орієнтири на які спирались при висвітленні цієї проблеми.
Читайте також: "Філемон і Бавкіда" Овідія та "Старосвітські поміщики" Миколи Гоголя – наслідування чи паралель?
Серед вітчизняних історико-філософських праць, які безпосередньо стосуються досліджуваної нами теми, можна виділити принаймні три групи. Щодо першої, то це – сковородинознавчі праці, написані науковцями Інституту філософії НАН України імені Г.С. Сковороди під керівництвом академіка В.І. Шинкарука. Автори цих праць переконливо доводять глибоко національний характер українського мислителя, його укоріненість в українську культурну традицію, показують його як виразника української ментальності. Водночас, вони розглядають вчення Г.Сковороди в контексті розвитку західноєвропейської філософської думки, з’ясовують причини спрямованості філософських уподобань українського філософа на європейську метафізичну та містичну традицію, роблять спроби осмислення філософії „мандрівного філософа” в контексті ідей німецького романтизму та західноєвропейського екзистенціалізму.
Друга група праць – розвідки та дослідження науковців Львівської історико-філософської школи, яку очолює професор Пашук А.І. Їх автори розглядають процес становлення і формування нового розуміння людини в українській духовності. Вони зазначають, що філософське вчення Г.С. Сковороди спрямовано на звільнення людини від „злого” світу, воно сприяло розвитку її духовності. Львівські вчені цілком справедливо відзначають, що український мислитель був людиною доби українського бароко – доби, в котрій екзистенційність проявляється виразно і рельєфно.
До третьої групи належать праці харківських учених, зокрема Л.В. Ушкалова, О.М. Марченка. Їхні дослідження зосереджені головним чином на аналізі філософії і літератури доби українського бароко. Г.С. Сковорода розглядається як бароковий мислитель, а стиль бароко, як відомо, відобразив пошуки духовності, шляхи її вдосконалення. Його драматичність тісно пов’язують із екзистенційністю.
Серед зарубіжних дослідників, котрі певною мірою торкаються нашої теми, відзначимо праці Д.Тетериної та Л.Софронової. Обидві дослідниці акцентують на релігійному характері філософської спадщини Г.С. Сковороди. Логіка їх думок провадить до висновку про те, що роздуми „мандрівного філософа” про людину, сенс її існування, її духовну сутність є близькими до релігійного екзистенціалізму ХІХ – ХХ ст.
Аналіз історико-філософських праць, що стосуються життєвого шляху і творчості Г.С. Сковороди, дозволяють зробити висновок, що в дореволюційні та радянські часи проблема екзистенційного виміру духовності людини у філософських діалогах, поетичних творах, листуванні „мандрівного філософа” фактично не ставилися і не вирішувались. Однак за останні десять років з’явилися ряд монографій, статей, розвідок, які це питання досліджують, але тільки в поодиноких випадках і не в цілісному вигляді.
Проаналізовані вище праці послужили доброю основою, котра дозволила нам поставити та вирішувати проблему екзистенційного виміру духовності людини в творчості Г.С. Сковороди, що є актуальною вимогою в українській філософії сьогодення.
Другий розділ дисертації має назву – “духовність та екзистенційність – визначальні риси української філософії ”. У вступній частині розділу вказано, що одними з основних рис української філософії, починаючи з часів Київської Русі до Григорія Сковороди, – є духовність та екзистенційність. Структура розділу передбачає з’ясування проблеми духовності як атрибуту української філософії в історичному аспекті, а також – висвітлення основних моментів екзистенційності історико-філософських епох.
У зв’язку з тим, що категорія духовності ще не була предметом спеціального розгляду і лише порівняно недавно українські філософи надали їй права громадянства у філософській думці, в цьому розділі зроблено спробу, по-перше, ще раз осмислити цю категорію як філософську, так і теологічну; по-друге, зрозуміти, як духовність стає ядром філософського вчення Г.С. Сковороди. Якщо духовність у філософському розумінні розглядається переважно в гносеологічному плані, то в теологічному – вона сприймається головно в онтологічному вимірі.
Читайте також: Іван Франко - інтерпретатор "Роксоланії" Себастіяна Фабіяна Кленовича
В історико-філософській літературі духовність розглядається переважно як суб’єктивне начало, тобто, витвір людини. Це специфічна турбота людини про себе. Духовність постає як інтегральна категорія, що виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчу та морально-аксіологічну активність людини. Загалом, не заперечуючи таке розуміння духовності, зазначаємо, що воно є неповним, оскільки тут акцентується на суб’єктивності цієї категорії і не береться до уваги її об’єктивний характер. Власне, теологічне розуміння духовності, яке подається як діяльність Святого Духа, як Його дар, дає нам змогу говорити про об’єктивність духовності. Діалектика суб’єктивного і об’єктивного начала духовності спрямована на вдосконалення людської особистості. Духовне не повинно протистояти матеріальному, а розглядатися разом, адже розуміння духовного як нематеріального призводить до вилучення з духовного виміру всього фізичного і тілесного світу.
Як бачимо, розуміння, відчуття, сприймання духовності не дається просто і легко. Удосконалення її відбувається у процесі постійного переживання та страждання. А це стосується екзистенційності філософії, яка чітко та рельєфно спостерігається саме в українській філософії. Тому наступна частина розділу присвячена історичним аспектам екзистенційності української філософії.
Якщо поняття екзистенції як філософської категорії одного з провідних напрямків сучасної світової філософії розроблено вже ґрунтовно і вичерпно, то висвітлення ролі екзистенційності в розвитку української філософії, на нашу думку, є недостатньою. Загальновідомо, що екзистенціалізм як філософська течія була сформована на початку ХХ ст., однак в українській філософії її концепти мали місце (осмислювались, переживались) ще в добу Київської Русі, тобто ще в ХІ – ХV ст., вони супроводжували вітчизняну філософську думку і в продовж наступних історико-філософських періодів.
Проблеми екзистенційності були в центрі філософських та теологічних рефлексій представників релігійної ідеології, особливо – монастирської. Фактично всі мислителі доби Київської Русі (Давньої України) мали у своєму духовному арсеналі екзистенційні мотиви. Адже проблема людини була наскрізною у їхній творчості. Всі вони виступали за „істинну людину”, добре розуміли, що легко досягти ідеалу фактично неможливо. Висока духовність дається не просто, вона пов’язана із стражданням, а ідеалом цієї духовності є Ісус Христос. У творах мислителів Давньої України найчіткіше саме вимальовуються екзистенційні мотиви.
Другим вагомим періодом, у котрому яскраво проявилась екзистенційність української філософії, була доба українського бароко. Вона певною мірою нагадувала епоху Давньої України. Та ж нестабільність життя, постійні війни із західними та східними сусідами, релігійний розбрат і багато інших негативних факторів сприяли посиленню екзистенційних моментів в українській філософії. Серед найяскравіших представників українського бароко можна виділити Івана Вишенського та його послідовників, окремих представників братського руху, зокрема, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Касіяна Саковича. Поза культурою доби бароко не мислили себе і професори Києво-Могилянської академії на чолі з її засновником Петром Могилою.
Г.С. Сковорода дуже добре опанував вітчизняну філософську думку, особливо філософію братських шкіл і київської академії, де філософія доби бароко виразно давала про себе знати. А філософські концепти екзистенційності були в добі бароко наскрізними. Це давало можливість Г.С. Сковороді створити самобутню філософську систему – вчення про людину, заакцентувати у тій екзистенційності основні виміри духовності людини.
Третій розділ дисертаційного дослідження – “творчість григорія сковороди – екзистенційний шлях до вдосконалення духовності людини”. У ньому наголошено на основних екзистенційних концептах, які простежуються у творах Григорія Сковороди: переживання людиною свого “буття у світі”, відчай, страх, гріх, любов, самотність. Окрім того, розглядається ідея Бога у творчості Григорія Сковороди, а також проблема часу і вчення про свободу, як основні модуси сутнісного існування людини. Кожному з цих питань присвячено окремі параграфи, де ґрунтовно досліджуються основні погляди українського мислителя.
Філософія людини у творчості Г.Сковороди виразно позначена екзистенціалами, першим з яких є переживання людиною свого „буття у світі”. Як відомо, висвітлюючи онтологічні проблеми, „мандрівний філософ” зосереджується на вченні про „дві натури” та „три світи”. Це вчення є наскрізь екзистенційним, оскільки в ньому вже криється інтрига. Ця онтологія ставить завдання гносеологічні. Адже людині, що є одним із світів, дуже складно мислити про всесвіт як макрокосм і тим більше – про світ символів, яким є Біблія. Ці три світи пов’язані саме із видимою та невидимою натурами, із тілесним світом і світом духовним, із проблемою зовнішньої та внутрішньої краси людини. Інтрига полягала в розумінні того, що є важливішим для людини: зовнішній світ зі своїми спокусами та принадами чи внутрішній із своїми істинними глибинами, видима чи невидима натури. Безумовно, Сковорода віддає перевагу невидимій природі, внутрішньому світові людини, хоча відзначає, що шлях осягнення і розуміння внутрішнього світу, невидимої природи – надзвичайно важкий, оскільки пов’язаний із важкою духовно-практичною діяльністю, із постійними муками творчості. Сковорода закликає не боятися труднощів і настирливо шукати істину, яка дуже часто захована під зовнішньою оболонкою. Однак було б помилкою вважати, що український філософ нехтує видимою натурою, зовнішнім світом. Він переконаний, що і зовнішнє може бути важливим для людини, і його так само слід шукати і бачити. Видима натура є також творінням Бога і має свою цінність. Екзистенційність пошуку полягає в тому, що у видимій природі будь-якої речі, явищі чи людині можуть перебувати добро і зло, прекрасне і потворне. Одне із завдань мудрої людини полягає в тому, щоб відрізнити зерно від полови, віднайти істину і красу, а це також вимагає великої праці, постійної розумової напруги.
Читайте також: Українські богословсько-полемічні трактати XVII – XVIII століть і творчість Григорія Сковороди (Кілька завваг до теми «Дмитро Туптало і Григорій Сковорода»)
Вирішення проблеми Бога у Сковороди відбувається у рамках екзистенційного виміру людини. Український мислитель не йде шляхом схоластів, шукаючи докази існування Бога, його властивостей: простоти, незмінності, сутності й існування. Для Сковороди Бог існує як безпосередня даність, котра не потребує логічних розмірковувань. Для мислителя важливо знати, хто є Бог. Однією з відповідей на це питання є рядки з твору „Вхідні двері до християнського доброчестя”: Бог – це всесвітній розум. Хоча, знову ж таки, не зовсім зрозуміло, чи цей розум є самим Богом, чи, як твердили православні теологи, є Його енергією? Якщо прийняти цю останню думку, то можна говорити про пантеїстичні ідеї в творчості Сковороди. Про це, до речі, твердить ряд дослідників творчості мислителя. Не заперечуючи в цілому цього, все ж наважимося висловити і таку думку: якщо існує всесвітній розум, то він повинен мати своє джерело, свого носія, отже, повинен існувати об’єктивно поза свідомістю людини. Вважаємо, що український філософ це добре розумів, хоча відверто на цю тему не висловлювався. Сковороду, радше цікавив людинознавчий аспект цієї теми і головним для нього було вирішення проблеми „людина – Бог”.
Важливішим для Сковороди як людини були пошуки Бога, котрий, як кажуть теологи, є прихованим, тим, який „ховається”. Ставлячи у центр своїх філософських розмірковувань людину, мислитель приходив до цілком закономірного для себе висновку: людина може дійти до Бога, пізнавши, передусім, себе саму. Тому Богопізнання пов’язане у нього саме із самопізнанням. Пізнавши в собі людину, індивід готовий до пізнання Бога. Зрештою, це і не суперечить Святому письму, де виразно зазначається, що Бог створив людину на свій образ і подобу. Звичайно, український філософ наголошує на складності цього пізнання, адже, пошуки „істинної людини” доволі не прості, вони вимагають постійного і настирливого вдосконалення духовності людини. Коли б все було так легко у цьому світі, тоді не виникало б стільки небажаних для людей проблем. Певною мірою Сковорода випереджує філософів-екзистенціалістів, котрі покладали надію на Божественність та її опіку над людиною, зокрема Габріеля Марселя чи Карла Ясперса, на думку яких повнота буття можлива, але вона вимагає від людини віри в раціональність світу, віри в себе, віри в Бога, творчої активності, а також – любові до ближнього. Водночас, проблема екзистенціалу трансцендентності у Сковороди дещо відмінна від поглядів таких філософів, як Ж.-П. Сартр і М. Гайдеггер. Оскільки, вважає український філософ, ідея Бога, віра у надприродний розум є рятівними для людини.
Головними екзистенціалами, котрі пронизують всю філософію Сковороди є відчай, гріх, любов і самотність. Саме вони, як засвідчують його твори, чи не найбільше вносять дискомфорт у життя людини, саме вони чи не найбільше пов'язані з неспокоєм та тугою. Таке існування виражає найбільш суб’єктивний стан людини, котра справді зацікавлена власним буттям. Для того, щоб людина вийшла з такого стану, повинен існувати певний об’єкт, тобто те, на що вона мусить вийти, і таким чином позбавитися свого неспокою. Тоді людина поверне собі відчуженість і абсурдність буття, осягне сенс свого існування.
Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття
Важливим екзистенціалом у філософії Сковороди є гріх. Будучи людиною духовною, філософ, як ніхто інший розумів, що таке гріх. Сковорода переконаний, що при створенні людини у ній не було закладено субстанційного поняття гріха, а сам гріх – результат вільної діяльності людини, необдуманий і нерозумний переступ Божих заповідей. Усвідомивши і подолавши гріх, людина, на його думку, здатна духовно очиститися і збудувати щасливе життя на землі. Можна припустити, що гріх відіграє у Сковороди конструктивну роль. Він – фактор, що приводить до духовної досконалості.
Із поняттям гріха тісно пов’язаний ще один екзистенційний модус – страх. Аналізуючи страх, український мислитель випереджує певною мірою таких філософів-екзистенціалістів, як К’єркегор та Гайдеггер. Сковорода, як істинний християнин, розрізняє рабський, тобто емпіричний страх-боязнь і невизначений метафізичний страх, страх образити істоту, яку людина найбільше любить. Такий страх посідає у Сковороди не лише глибинно-екзистенційну, а й онтологічну вкоріненість. Переживання такого страху не дає можливість втратити фундаментальний зв’язок людини з останнім джерелом радості, духовної сили і мудрості, тобто з Богом.
Цей екзистенціал виразно пов’язується з любов’ю, оскільки, поряд із страхом, людина завжди має відчуття щирої глибокої любові до Бога. Істинна християнська любов стає джерелом всього земного життя. Сковорода переконаний, що любов – основний екзистенціал людського буття. Вона дає найглибше відчуття повноти особистості, спрямована на переживання цілісності у з’єднанні з іншою людиною, людьми і світом. Саме любов допомагає долати ще один екзистенціал, котрий називається самотністю.
Самотність, як у принципі небажаний для людини стан, також постійно її переслідує. Цей стан не дає людині бажаного спокою. Людина завжди намагається вийти з цього стану, оскільки завжди добре себе почуває у спільноті. Саме самотність викликає у людини той самий страх – боязнь залишитися самому, а ще важче залишитися наодинці зі собою, своєю совістю, думками. І тільки любов, справжня, чиста, християнська любов є панацеєю від усіх душевних і духовних слабкостей людини.
Одним із вагомих екзистенційних модусів, що зустрічаємо у творах Сковороди, – є свобода. Адже, в принципі, людина завжди прагне її досягнути, але ніколи не може усвідомити чи дати чітке і зрозуміле визначення свободи. Їй легше пережити цей невизначений стан, не пов’язуючи його з вибором чи відповідальністю. Оскільки рідко хто не боїться відповідальності, котра пов’язана з майбутніми орієнтирами життя, його подальшою долею.
Сковорода акцентує на індивідуалістичній свободі, саме на внутрішній духовній свободі, котра провадить до духовного визволення від непотрібних людині спокус і зла навколишнього світу. Це він вважає основним у житті людини. Особливо важливою для людини є свобода волі тоді, коли вона повинна визначитися із своїм покликанням, із своєю „сродною” працею. З одного боку, це начебто легко зробити, адже кожна людина рано чи пізно зрозуміє, що є її призначенням. З другого – як важко позбавитися своїх мрій, котрі часто можуть бути і необґрунтованими, а інколи – й незрозумілими.
Читайте також: Григорій Сковорода і Лесь Курбас: у пошуках внутрішньої людини
Сковорода переконаний, що людина стане вільною тільки тоді, коли не буде ні від кого залежна. Отже, людина повинна перестати бути такою, як усі, тобто саме тоді вона залишиться особистістю. Згодом до такої ж думки прийде французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр. Однак у Сковороди філософія життя більш оптимістична. Український мислитель закликав до боротьби за кращий світ у собі самому, бо саме від досягнення внутрішньої духовної свободи людини залежить мир та гармонія із зовнішнім світом.
Четвертий розділ має назву – “філософський діалог як пошук „істинного человъка”. Основним завданням цього розділу є висвітлення проблеми діалогу як шляху осягнення духовності, а також зв'язок філософії Сковороди із основними концептами сучасної філософії.
Вихований на християнських принципах віри, надії і любові, Г.С. Сковорода вбачає вихід з усіх непорозумінь, негативних і небажаних явищ, що трапляються не тільки між окремими людьми, а й цілими народами, у діалозі, у розмовах, переговорах, котрі обов’язково приведуть до порозуміння, до миру і любові. Певною мірою український мислитель випереджує у цьому сучасних релігійних філософів-персоналістів, котрі пізніше, тобто десь за два століття опісля, висловлювали такі ж думки і пропозиції людству.
Сковорода не зневірився в людях, навіть не міг думати про те, що усі форми спілкування між людьми можуть бути фальшивими, тобто так, як згодом про це буде говорити французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр. Більш близькі думки до світогляду Г.С. Сковороди висловить згодом представник релігійного екзистенціалізму Габріель Марсель. Адже Сковороді, безперечно, близькими були думки по те, що справжнім буттям є не предметне, а особистісне. Звідки істинним відношенням до буття є діалог. У ньому яскраво і рельєфно відображається добре і розумне відношення людини до іншої людини, а це не що інше, як християнський вияв любові до ближнього.
Власне, у діалозі, у розмові із людьми різних станів Сковорода, як це свого часу в античності робив Сократ, шукав істину. В діалогах Сковороди знаходила своє відображення мудрість усіх віків і народів, починаючи від античності і закінчуючи сучасною мислителеві Україною.
Будь-який перехідний період в історії суспільства передбачає переоцінку цінностей і має дуже багато подібного з минулими перехідними історико-культурними епохами. Порівняльний характер цих епох може інколи служити ключем до розуміння суспільних процесів і визначення людиною свого місця у них.
Г.С.Сковорода – яскравий представник філософії доби бароко в Україні. Ця доба відкинула попередні цінності і жила у своєму світі, що вдало поєднував ілюзії і жорстоку дійсність. Дискурсивно-схоластичний спосіб мислення, що культивувався у Києво-Могилянській академії, не подавав практичних рекомендацій у справі покращення суспільного життя, не робив людину щасливою. Отже, цей спосіб не міг бути сприйнятий Сковородою. Український мислитель не визнає авторитетів і вважає, що приховану істину належить шукати у самій людині. Він повертається до культивованого ще в стародавній Греції філософського діалогу, суперечки, у якій пізнається істина. Отже, шлях до істини, на його думку, – це постійний пошук, постійне навчання, постійна боротьба добра і зла.
Читайте також: Мистецькі засоби та риторичні прийоми образотворення: давнє і сучасне
У процесі дослідження теми дисертаційної роботи автор дійшла таких висновків:
1. Філософське сковородинознавство, як один із ключових напрямків української історико-філософської науки, постійно розвивається, висвітлюючи все нові і нові грані вчення цього непересічного оригінального мислителя.
2. Однією із проблем, на яку раніше мало звертали увагу і фактично її не досліджували, є екзистенційний вимір духовності людини. Вивчаючи цю проблему, ми дійшли висновку, що філософська спадщина Григорія Сковороди якнайтісніше пов’язана з вітчизняною філософською традицією, головним осереддям котрої є духовність та екзистенційність.
3. Духовність – це універсальна категорія, котра схоплює філософське мислення усіх часів і народів, видозмінюється і удосконалюється у різних історико-філософських епохах. Духовність не обов’язково є атрибутом релігійності, хоча остання має значний позитивний вплив на її розвиток. У філософських поглядах Г.С.Сковороди вдало поєднуються риси світської та релігійної духовності.
4. Екзистенційність філософії Сковороди не пов’язана прямо з одним із найвпливовіших напрямків світової філософії ХХ ст. Однак екзистенційні тенденції, екзистенційні концепти були не тільки характерні для творчості мандрівного філософа, а й загалом притаманні українській філософській культурі від її початків аж до сьогоднішнього дня.
5. В українській філософській думці найрельєфніше екзистенційність виявилася у двох історико-культурних епохах: у християнській Давній Україні і в добу бароко ХVI – XVII ст. У першому випадку вона була викликана двома факторами: синтезом язичницької та християнської релігії і популярністю філософської культури східної патристики, в котрій найвиразніше дала знати про себе екзистенційність глибоко віруючої людини. В добу українського бароко на передній план виходить екзистенційний вимір духовності людини. Україна, як і інші країни Європи, в тому числі – і Західної, переживає цей історико-культурний період, викликаний різними економічними, політичними і духовними обставинами. Цей період можна вважати кульмінаційним у плані переходу пізнього середньовіччя до Нового часу. Власне, ці два історико-культурні періоди відіграли основну роль у становленні філософських поглядів Г.С. Сковороди.
6. Екзистенційний вимір духовності людини пов’язаний з розумінням багатьох екзистенціалів, які переживає Г. Сковорода як мислитель. Першим і, по суті, основним екзистенціалом, є переживання людиною свого “буття у світі”. Він найяскравіше виражений у вченні Сковороди про дві натури і три світи. Людина, на думку філософа, повинна вирішити передусім для себе важливі завдання: збагнути не тільки видиму, а й невидиму природу. Останнє – чи не найскладніша проблема. Філософ добре розуміє, що невидима природа осягається через видимий світ, всесвіт, тобто макрокосмос, і людину, котра і є мікрокосмосом. Ключ до розв’язання цих складних питань український мислитель знаходить у вченні про ”істинну” людину. Важливу роль у плеканні і вдосконаленні духовності людини відіграє світ символів, розуміння цього світу дається дуже важко, однак цей ”світ” дає можливість людині відчути себе ”істинною” людиною і відчути своє ”істинне” покликання, свою місію на землі.
7. З екзистенціалом переживання людиною свого ”буття у світі” у Г.С. Сковороди тісно пов’язана проблема Бога. Цю проблему український мислитель розв’язує не традиційно, не в дусі сучасної йому православної теологічної думки: Бога він трактує як всесвітній розум. Філософія драми тут полягає в тому, що людина, на думку Сковороди, не тільки не здатна осягнути цей Розум, а й не силкується це зробити. Власне, і причиною цього є поява у світі людей різного роду небажаних елементів, котрі спотворюють саму людську природу: глупота, невігластво, пересуд, гордість, захланність, заздрість тощо. Сковорода переконаний, що людину і все людське у світі може врятувати віра в Бога. Цю віру він розуміє як довір’я всесвітньому розуму, котрий знаходить своє відображення у діяннях конкретних розумних людей, які не тільки шукають в собі ”істинну” людину, а й упорядковують своє життя згідно з приписами цього Розуму.
8. Важливими для Сковороди були такі екзистенціали, як відчай, гріх, страх і самотність. Саме вони були сфокусовані на філософію життя мандрівного філософа. Подолання цих небажаних, але неминучих у житті людини станів є важливим кроком у вдосконаленні духовності. Високодуховна людина не може впадати у відчай, адже вона має віру і є діяльною. Завдяки цим двом рисам людина здатна подолати всі труднощі та небажані явища, що трапляються на її життєвому шляху. Гріх, пов’язаний із страхом, має для духовної людини конструктивне значення. Його подолання зміцнює людину в духовності, надає їй силу і впевненість у власному житті. Самотність так само є небажаним, але притаманним людській істоті станом, однак подолання самотності є природною і необхідною умовою життя людини. Цей процес – дуже складний, адже не завжди людина знаходить собі вірних і надійних друзів. У жодній суспільній формації немає людей, котрі були б всі одночасно задоволені життям і не відчували б себе самотніми. Український філософ добре розумів, що подолання самотності є необхідною і неминучою складовою життя людини, тому він постійно закликає людину поборювати цей стан, а отже – і долати труднощі на шляху до правдивого життя.
9. Життєствердними екзистенціалами у Г. Сковороди є любов і свобода. Саме, вони допомагають долати і відчай, і страх, і гріх, і самотність. Мислитель особливо піднесено говорить про любов, вважаючи її чи не панацеєю від усіх бід, нещасть і напастей. Любов пов’язана із глибоким переживанням людиною свого буття у світі, але вершиною любові є християнська любов до ближнього. Християнський принцип: люби ближнього свого як самого себе набуває у Сковороди більш світського звучання. Любов співвідноситься з дружбою між людьми. Адже дружбі, як і любові філософ не стільки надає визначення, скільки вказує на їх переживання, яке приносить моральне задоволення, вдосконалює і розвиває духовність. У такому ж ракурсі подається розуміння свободи. Сковорода не розрізняє свободи для чогось і свободи від чогось. Свобода – одна і самодостатня. Людина повинна бути вільною від світу зла, а зробити їй це надзвичайно важко. Вона повинна бути вільною для себе самої, для своєї найбільшої мети – людського щастя. Звичайно, мислитель більше акцентує на внутрішньому світі людини, на внутрішній свободі, оскільки переконаний, що для того, щоб зробити світ щасливим, людина повинна зробити насамперед щасливою себе. А для того вона має любити і бути вільною.
10. Реалізація у житті людини екзистенціалів, на яких акцентує увагу Г.С. Сковорода, є складною, однак користь, що у підсумку отримує людина, є незаперечною у плані вдосконалення її духовності. Зрештою, всі екзистенціали внутрішньо пов’язані між собою, а діалог є основним принципом філософського мислення українського філософа. У щирому діалозі людина виразно засвідчить свою любов до ближнього і відчує себе вільною. Г.С. Сковорода надавав значної ваги діалогу, в якому вбачав основу своєї філософії.
Читайте також: Антична спадщина в художній рецепції Григорія Сковороди
11. Г.С. Сковорода – класик української філософії. Філософське вчення кожного класика, в тому числі – і вчення українського ”мандрівного” філософа, завжди залишається актуальним, як і розроблювана нами тема про екзистенційний вимір духовності людини. Цей вимір є актуальним не тільки для сьогодення, а й для майбутнього, оскільки він якнайтісніше пов’язаний із філософським вченням про людину, з філософією людини, з філософією життя. Людський фактор в навколишній дійсності, людина і суспільство завжди будуть привертати увагу дослідників, котрі звірятимуть свої концепції з різними історико-філософськими періодами, з поглядами окремих мислителів, у тому числі – із філософією Григорія Сковороди.
12. Дослідники історії філософії і надалі вивчатимуть духовність як філософську категорію, оскільки добре розуміють її важливе значення для людства, для кожної окремої людини і для життя взагалі. Розвиток і вдосконалення духовності, як правило, буде супроводжуватися різними і багатоманітними екзистенціалами, котрі також вимагають глибокого вивчення і осмислення. Це стосується не тільки сучасної філософії та її історії, але й філософського сковородинознавства зокрема.