Латиномовна українська література. Загальний огляд

Латинська мова побутувала як літературна у XV–XVIII ст. на більшій частині українських етнічних земель. При цьому перші документальні свідчення про її використання в Русі датуються ХІІІ ст., щодо останніх, то навіть якщо в цей самий момент, коли ви читаєте передмову, хтось в Україні пише текст латиною (що не така вже й дивина), навіть тоді, з величезною імовірністю, – цей текст не останній. Що вже казати про ХІХ ст., яким зазвичай обмежуються неолатиністичні дослідження: на його початку в Закарпатті з’являється низка об’ємних історіографічних праць українських авторів і навіть усередині ХІХ ст в Києві пишуть і захищають латиною дисертації, зокрема з медицини. У монографії зроблена спроба охопити максимальний часовий проміжок, за який витворилася латиномовна сторінка української писемної культури.

У чому секрет такої тривалої популярності латинської мови серед вітчизняних інтелектуалів? Адже в часи найбільш інтенсивного використання латиною активно послуговувалося навіть православне духовенство – і не лише в полеміці. Зрозуміло, що така ситуація була зумовлена низкою причин, аналіз яких почасти започатковується, а почасти поглиблюється в даній роботі.


Автор: Л. Шевченко-Савчинська
Кількість сторінок: 218
Дата виходу: 24 листопада 2013
ISBN: 978-1494313241


Паперову версію за ₴140

Доставка здійснюється Укрпоштою чи Новою поштою.

Отримати консультацію можна за адресою admin(at)medievist.org.ua
Проте один зі справді важливих факторів – це те, що, на відміну від сьогоднішніх мовно-культурних реалій, вживання «загальнозрозумілої» латинської мови не загрожувало національною асиміляцією і підкоренням агресивному сусідові, оскільки латина того часу вже не належала якомусь одному народу, а була спільною мовою інтелектуалів, об’єднуючи своїх носіїв не за етнічною чи конфесійною, а за освітньою ознакою. У результаті латиномовний спадок – це історіографія, конфесійна література; інтелектуальна проза, епістоло-мемуаристика, а не лише художні твори. До яких, до речі, сучасний читач беззастережно міг би віднести не так уже й багато творів (переважно етикетних). Однак дослідники-давники, обізнані з тогочасними критеріями художності, здатні оцінити відгранену майстерність у використанні тропів і риторичних прийомів, якими рясніють навіть ті тексти, що за всіма ознаками належать до літератури факту.

Детальний дороговказ для віднайдення багатого дослідницького матеріалу (цитати подаються в перекладі, однак всі вони детально паспортизовані) знайдуть і філологи-класики: адже особливості літературної мови української неолатиністики, творці якої мешкали в різний час у різних куточках теперішньої України, дають змогу прослідкувати результати взаємодії української та латинської (нерідко ще й польської) мов.

Замовляйте також: Людмила Шевченко-Савчинська, Костянтин Балашов. Давня література: з полону стереотипів

Назагал, українська неолатиністика всуціль складається з поєднання досі, здавалося б, несумісного: плідне співіснування кириличного й латиничного мовно-писемних світів, вірші і проза перетікають одне в одне в межах одного твору (феномен прозиметрії), художній і науковий стилі в цей час настільки взаємопроникні, що доводиться вести мову про літературу факту, інтелектуальну прозу тощо. Саме в цьому (і не лише) полягає своєрідність цього загальноєвропейського явища в українській культурі – такий висновок випливає з монографії Людмили Шевченко-Савчинської, що, як і попередні праці, заохочує читача продовжувати наукові пошуки в окресленому напрямку.

Придбати паперову версію також можна у книгарні "Наукова думка" (м. Київ, вул. Грушевського, 4)