Оксана Зосимова, Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди
Від часу появи перших студій з історії української літератури ХVІІ – ХVІІІ ст. елегійна поезія привертає пильну увагу дослідників. При цьому, однак, попри детальний виклад теорії жанру у вітчизняних курсах поетики окресленого періоду [див.: 6, 133–134; 9, 147–149; 20, 103–105, 113–115], історики української барокового письменства тлумачать зразки елегійних віршів неоднозначно. М. Петров стверджував, що первісно елегія була для київських авторів формою вислову сумного релігійного почуття. Серед зразків цього жанру дослідник називав, зокрема, елегії про страждання Христа, всесвітній потоп, смерть, Страшний суд [див.: 1, 50]. У подальших студіях вченого маємо дещо ширше тлумачення елегійних віршів: М. Петров відносить до них також пізніші сумні твори „шкільного походження, напіврелігійні, напіввійськові і навіть суспільні селянські” [18, 44].
Читайте також: До теорії скорботної елегії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст.
Окреслюючи прикметні риси українських елегій початку ХVІІІ століття, В. Перетц відзначає домінування в них духовної тематики: „Панівний церковний світогляд надавав цим елегіям релігійного характеру. В елегіях подибуємо і „пекелноє море”, що загрожує... людині, і „демонские муки”, котрі на неї чекають і яких не можна уникнути; „смродныи отхлани”, що з них не може врятуватися той, хто „в роскошах мешкаючи”, в „марностех земних” марнує життя; Страшний суд, на якому доведеться з’явитися після неминучої смерті,– ось чільні мотиви цих елегій, котрі закликають людину до каяття в той час, коли вона починає відчувати, що „сила отступила” і „старость чоловіка к землі прихилила”, і що марно вже шукати радощів молодості” [17, 177].
Аналізуючи подібні твори, деякі вчені не вживають термін „елегія”. Зокрема, у студіях Д. Чижевського йдеться здебільшого про „духовні пісні”, а саме про такі зразки суб’єктивної духовної лірики, як пісні „покаянні”, пісні про смерть та Страшний суд [див.: 25, 248]. М. Возняк переважно послуговується терміном „набожна пісня”, поділяючи цей жанр на дві групи: 1) гімни на честь Бога, Божої Матері та святих, пісні на біблійні сюжети, твори, які містили виклад християнського вчення „про загробну долю людини, воскресіння вмерлих, Страшний суд”; 2) пісні-елегії з релігійно-філософськими думками про мету життя та його недовговічність, про смерть, про марність скороминущого життя, про осягнення правдивого й щасливого життя на землі...” [2, 310]. Як бачимо, у класифікації дослідника поезію „чотирьох останніх речей” розподілено між різними групами. Приналежність до набожної пісні елегійного характеру визначається не лише тематикою творів, але й насамперед їхньою відповідною емоційною тональністю, домінуванням медитативного начала. Принагідно зазначмо, що свого часу М. Костомаров назвав українські духовні пісні своєрідними „релігійно-філософськими думами”, які засвідчують схильність нашого народу до споглядання та роздумів [4, 54].
Читайте також: Українські поетики й риторики епохи Бароко: типологія літературно-критичного мислення та художня практика
В. Крекотень завважує, що „віршова спадщина середини ХVІІ ст. багата на елегії як у сфері метафізичної лірики (молитовні та покаянні вірші), так і в сфері лірики світської (вірші з наріканням на індивідуальну недолю)” [6, 8]. За словами О. Мишанича, світська лірика першої половини ХVІІІ ст. мала переважно елегійний характер: „Її автори скаржаться на гірку сирітську долю, вбоге життя, на соціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині, на злих людей тощо („Піснь світова” І. Бачинського, „Піснь о світі” О. Падальського, „Піснь свіцька” Левицького та ін.)” [11, 64].
Сучасна дослідниця вітчизняної елегійної лірики О. Ткаченко стверджує, що в розвитку цього жанру у вітчизняній поезії ХVІІ – ХVІІІ ст. „простежується два напрями – духовний і світський” [22, 43]. До першого з них авторка монографії „Елегія в давній українській літературі...” відносить твори, „написані згідно з настановами поетик і вимог школи та церкви”, до другого – „елегії, зорієнтовані на народнопоетичні твори і тісно пов’язані з життям народу та фольклором” [22, 43]. О. Ткаченко визначає духовну елегію як „ліричний вірш релігійно-філософського змісту, пронизаний журливими роздумами, почуттями смутку, гріховності і каяття” [22, 43]. За слушним спостереженням дослідниці, українські духовні елегії ХVІІ – ХVІІІ ст. „відзначаються тонким психологізмом, драматизмом”, хоча й передають „одноманітну гаму сумних почувань людини-християнина взагалі, а не окремої особистості” [22, 53; див. також: 21, 119–123].
Мета нашої студії – розширити коло питань, пов’язаних із вивченням жанрових особливостей української елегійної поезії ХVІІ – ХVІІІ ст., а саме: окреслити специфіку потрактування авторами духовних та світських елегій популярного барокового мотиву марності дочасного людського життя.
Читайте також: Роль комічного у полемічному трактаті Дмитра Туптала “Розыск о расколнической брынской вђрђ”
З-поміж широкого кола духовних елегій особливого поширення в українській бароковій поезії набули покаянні пісні. До творів цього жанру належить „О покаяніи пѣснь” К. Зіновієва:
Близ єст кончина видимому вѣку:
час покаятись грѣшну человѣку.
І для того то каятися треба:
жебы по смерти не утратил неба.
Зачим, человече, престан юж грѣшити:
а начни Бога о милость просити... [3, 283].
Як зазначає О. Мишанич, під добу Середньовіччя покаянні пісні були „надзвичайно поширені по всій Європі і в зв’язку з масовими покаянницьким рухами у ХІV– ХV ст. могли переходити і до східних слов’ян” [12, 124]. За словами Ю. Пелешенка, „рух покутництва зародився, напевне, у Східній Європі, але в Україну прийшов із Заходу, завдяки посередництву Польщі, Словаччини, Угорщини” [14, 104]. Другий масовий рух бичівників (1340–1350-і роки) майже збігся з польсько-угорською окупацією Галицького князівства (1340 р.). Ю. Пелешенко наводить слова М. Грушевського, який зазначав, що під цю добу на теренах Закарпаття й Галичини „повітря стрясалося покаянницькими співами, співами по-польськи, по-словацьки – коли не по-українськи” [цит. за: 14, 104]. За спільним переконанням дослідників вітчизняного письменства, українська духовна лірика наступних століть також перебувала під впливом західноєвропейських (принаймні західнослов’янських) покаянних пісень [див.: 10, 75; 14, 121–122 та ін.]. Творчість вітчизняних авторів у цьому жанрі могла також зазнати впливу польської барокової поезії, представники якої створили чимало зразків „pieśni pokutnych” [див., зокрема: 28, 47–49; пор.: 26, 508 і 15, 65].
Українські покаянні пісні, як правило, мають форму звернення-молитви грішника до Бога. Відчуття власної гріховності, часто неабияк перебільшене та екзальтоване, спонукає мізерну людину щиро благати Господа прийняти її слізне каяття і врятувати нещасну душу для вічності. Часом автор покаянної пісні звертався до марнотного світу, який спокушає слабку людську істоту своїми розкошами: „Лакнущій свѣте, чем на грѣшники так зѣло чатуєш?” [16, 150]. Цитований вище твір К. Зіновієва має чіткі ознаки дидактичної спрямованості: вірш написаний у формі звернення-повчання до людини, що заради вічного спасіння мусить звільнитися від гріха. Адресатом іншої покаянної пісні цього автора виступає людська душа (можливо, це розмова, яку веде ліричний герой із власною душею) [пор.: 15, 17]:
Приближаєтся конец, ах, душе, покайся: и Господу Богови грѣхов сповѣдайся... О душе, над собою сама сожалися: И на ісход смертный твой всегда готовися [3, 290]. Особливого ліризму елегії надають вигуки ах, о, використання яких є прикметною ознакою поетики цього жанру [див.: 20, 105].
Своєрідна покутня гіпертрофія властива покаянним пісням, авторство яких приписують Д. Тупталу – „Воплю к Богу в бедѣ моєй”, „О горе мнѣ, грѣшнику сущу”. Яскравої афектації почуттів поет досягає за допомогою емоційно забарвленої лексики („воплю к Богу” замість використання нейтральних дієслів „звертаюся, прошу” тощо), окличних речень та риторичних запитань, увиразнених, як правило, анафоричною конструкцією:
О горе мнѣ, грѣшнику сущу,
Горе, благих дѣл не имущу!
Како пред суд Божій явлюся?
Како со святыми вселюся? [24, 325, пор.: 27, 206].
Алегоричний перелік гріхів у цьому творі завершується класичною антитезою, що вказує на захоплення ліричного героя оманливими насолодами світу: „Временная предпочитаю,/ А о славѣ вѣчной забываю” [24, 325].
Цікавим зразком аналізованого жанру можна вважати елегію під назвою „Плачіте, сердца, моїх зіниці”, оскільки її автор поєднує покутню тематику з богородичними мотивами: „Дверь спасенія грѣшных – покров истѣна / Вѣм, бо яко ты Маты Бога истинна” [19, 127]. Хоча сюжети заступництва Божої Матері у смертну годину та на Страшному суді, її допомоги людині в боротьбі зі світом, тілом та дияволом належать до найпоширеніших топосів української барокової поезії, звернення до Пресвятої Діви у покаянній пісні не є типовим явищем. Здебільшого адресатом молитов і сподівань грішника в цих текстах постає Бог-Отець або Син Божий. Натомість звернення до Діви Марії із проханням звільнити від гріхів та пристрастей характерні насамперед для власне богородичних пісень [див.: 19, 82, 84, 85, 88, 124 та ін.].
Загальний настрій страху та тривоги панує в елегійних віршах на тему „чотирьох останніх речей”: „Єгда душа от тѣла разлучаєтся, / Страх великій видячи, ужасаєтся”; „Плачуся и ужасаю, / Єгда он час помышляю, / Гды прійде судя правый / В Божествѣ своєя славы” тощо [15, 16]. Перспектива з’явитися на Страшному суді жахає грішника, котрий не зміг у дочасному житті уникнути звабливихпринад марнотного світу:
Як же мнѣ, нензному, пред суд страшный стати,
поневаж мя во грѣсех породила мати.
А що же мѣ за утѣха, жем заживал свѣта,
во роскошах мешкаючи, потратилем лѣта.
Фольговалем тѣлу у марностех земных,
юж я єстем не годен роскоши небесных [17, 179].
Красномовне зображення розпачу людини, яка чекає суду над своїми гріхами, детальне змалювання пекельних мук, традиційна топіка пісень про смерть (неминучість, несподіваність, рівність тощо)– усе це має викликати в слухачів покутній настрій, бажання відмовитись від захоплення світовою марнотою. Вірші спонукають кожного замислитись над своєю долею і зробити належні висновки: „Помысли, человѣче, прегоркій час смерти...” [19, 135], „Размышляй о себѣ, о человѣче каждый, / Жесь порох земный, то памятай завжды...” [15, 17]. Елегії на тему „чотирьох останніх речей” можуть містити безпосередні звернення до людини із закликом покаятись, до смерті – із проханням зачекати й дати час для каяття, до Бога – із благанням прийняти спокуту.
Варто зазначити, що покаянні вірші здебільшого являють собою монологи, виголошені від першої особи. Попри узагальнений характер „образу автора” духовних елегій, форма особистої сповіді надає більше можливостей для експресивності вислову, для досягнення необхідної драматичної напруги. Прикметно, однак, що в деяких творах суб’єктна структура вірша розширюється. Автор закінчує індивідуальну молитву проханням до Господа врятувати душі всіх грішників („Соблюди вся люди со мною посполу,/ Изыдем, да пріидем к твоєму престолу” [19, 136]) або ж звертається до Бога від імені певної спільноти:
Молит тя грѣшный, и мы тя благаєм: и спасенія, и себѣ теж чаєм [3, 283]. Елегії вельми часто мають діалогічну форму. Найвідоміший приклад духовних віршів цього типу – „Суперечки душі з тілом”, джерелом яких є передовсім середньовічні „Пренія живота і смерті”. У популярній пісні Луки Длонського душа звинувачує тіло, яке щедро заживало „розкошів світу”. Натомість тіло нарікає на те, що душа потурала йому і не цуралася земних спокус [див.: 2, 311; 16, 150]. „Піснь к наставленію человіческому” Кіндрата Соколовського побудовано у формі суперечки між людиною, що хоче взяти від життя якнайбільше, і „світом”, котрий несподівано відмовляє її від такого прагнення [див.: 13, 82]. Діалог між Тугою і Розвагою у дещо пізнішій за часом появи „Пѣснѣ вбѣдах сущему” (з почаївського співаника 1773 р.) також має на меті спрямувати грішника на істинний шлях, підтримати людину в її нелегкій боротьбі з бажаннями тлінної плоті [див.: 19, 96–98].
Журливим настроєм перейняті світські елегії першої половини ХVІІІ ст. З-поміж широкого кола топосів ванітативного мотиву у цих творах домінують роздуми над зрадливістю людської долі:
Почто, фортуно, от мене отходиш, Почто на сердце тяжку скорб приводиш [15, 71].
Автори елегій такого змісту гірко розмірковують над мінливістю щастя („Идут бо мимо вся моя забавы, / Премѣняются вся роскошны нравы” [15, 189]), побиваються над власною недолею („Ей, доле ж моя, где ти в той час била, Коли моя мати мене породила. / Же мя тепер в світі ні в чом не ратуєш? Тілько той пануєт, кому ти голдуєш...” [23, 63]), нарікають на примхливість Фортуни, що потурає людині замолоду, але зраджує її на схилі життя:
Читайте також: Історична особа крізь призму етикетного твору
Фалшивая юность, зрадлива фортуна,
служиш человѣку во молодом вѣку.
Тепер отстала, гды сила отступила,
старость человѣка к земли прихилила... [17, 178].
Розробляючи цей топос, автори світських елегій удаються як до використання народнопоетичної образності („здражаєш человѣка, як вѣтер бурливый” [15, 17], „юж не буду в світі, як орел літати”, „О, розкоші мої, де ся ви поділи?/ Ніби у Дунаю бистром ся втопили” [23, 73]), так і до залучення сталих виражальних засобів зі скарбниці „вченої поезії”. Зокрема, в одному з аналізованих нами творів фігурує класичний образ колеса Фортуни:
...За что коло вкруг себя своє обращаєш,
За что прежних благ мене отчуждаєш [15, 188].
Образ давньоримської богині долі настільки міцно вкоренився на українському ґрунті, що приклади його функціонування спостерігаємо згодом у численних фольклорних пам’ятках, як-от у чумацьких піснях: вирушаючи в далеку подорож, чумак заспокоює дружину і просить її „молиться Богу, щоб хортуна послужила” [цит. за: 4, 150].
Часті скарги на швидкоплинність життя, наявні у вітчизняних елегіях, з одного боку, перебувають у загальному річищі популярної барокової опозиції „молодість – старість” [див.: 26, 453]. Проте, якщо для багатьох західноєвропейських ліриків, зокрема поляка В. Коховського, ця антитеза є своєрідним засобом виправдання філософії гедонізму – замолоду можна і треба взяти від життя якнайбільше насолод, а на схилі віку слід покаятись та бути поміркованим і статечним,– то для авторів українських елегійних віршів здебільшого характерний жаль за марно прожитими роками. Безумовно, у світських елегіях вітчизняних поетів присутнє і суто земне бажання ліричного героя повернути „орлову юність” із її розкошами („Піснь о світі марном” Ф. Кастевича), і скарги на особисту недолю та неможливість скористатися втіхами молодості („Піснь о світі” О. Падальського та ін.), однак превалюють у цих творах все ж таки мотиви самозасудження, настрій розчарування у дочасних благах, страх перед потойбічним життям, де люди змушенібудуть дати відповідь за свої гріхи:
Куди обернуся, сльози проливаю, А в старості моєй сам ся осуждаю... Сам ся осуждаю в том земном падолі, Же в світі жиючи, ужил своєй волі [23, 73].
Усвідомлення марності своїх колишніх прагнень спонукає автора пісні звернутися з пересторогою до інших грішників, що кохаються у принадах цього світу: „Чом ся не восплачеш і не возридаєш, / Же ся конець віка сего приближаєт?” [23, 73].
Чітке і єдино можливе потрактування опозиції „молодість – старість” засвідчують українські духовні елегії: ліричний герой шкодує, що його слабке тіло не витримало спокус молодого життя [пор.: 7, 263 (зв.)], картає себе за нікчемні пристрасті та вчинки, щиро молить Господа дати йому можливість спокутувати свою провину:
Ты ж, Христе Боже, на пут добр настави: и от юности всѣ грѣхи остави... [3, 283].
Серед великої за обсягом елегійної спадщини українських поетів лише окремі твори мають безпосередній зв’язок із тогочасною дійсністю [див.: 2, 310]. Для прикладу можна навести „Пісні о світі марном” зі співаника Івана Югасевича (1761 – 1763 рр.), що їх дослідники датують кінцем ХVІІ або початком ХVІІІ століття [див.: 13, 96]. У цихпісняхнаявний відгомін турецьких воєн, тобто традиційні роздуми над суєтністю світу поєднуються із зображенням кривавих подій тієї доби: „...Земля вкырвавлена, от поганов тиранов барзо спустошена. Як лвы, зазирают христіан вловити, абы єще всіх дощенту побити” [цит. за: 13, 96]. Зрештою, історичні реалії постають яскравим засвідченням тези про хисткість дочасного людського життя: Знищено вже міст великих, наших сіл чимало, Де раніше знатне панство володарювало. О мізерний чоловіче, мариш ти про щастя, А не знаєш, чи до завтра доживеш: чи вдасться? [8, 271].
Читайте також: Аналогії між віросповідними ідеями лютеранства та релігійними поглядами Г.С. Сковороди
Отже, мотив Vanitas є ключовим елементом тематики українських барокових елегій. Автори духовних пісень опрацьовують ідею „марноти марнот” у межах усталеної парадигми релігійної лірики, узгоджуючи вияв особистих почуттів із приписами традиційної християнської моралі. У світських елегіях абстрактні ванітативні рефлексії поєднуються з мотивами індивідуальної недолі: поети ототожнюють „марність світу” із його несправедливістю щодо конкретної особи, певною мірою визнають самостійну цінність земних благ. Разом з тим, майже обов’язковим наслідком таких несміливих проявів філософії гедонізму в українській елегійній ліриці світського характеру є роздуми над нікчемністю подібних прагнень, мотиви страху, відчаю та каяття. Автори духовних і світських елегій послуговуються спільним комплексом художніх засобів, серед яких домінують риторичнізапитання, звертання та вигуки.
На нашу думку, детальний аналіз ванітативного мотиву з урахуванням специфіки його жанрового тлумачення є продуктивним напрямом дослідження вітчизняної літературної спадщини. Перспективи дослідження вбачаємо у розгляді особливостей художнього втілення ідеї марності дочасного людського життя в елегіях періоду становлення та розвитку нового українського письменства. Це дозволило б розширити наші уявлення про тяглість національної культурної традиції, по-новому осмислити й оцінити деякіявища літературного процесу ХІХ століття.
Джерела:
1. Андрущенко М. Парнас віршотворний: Києво-Могилянська академія та український літературний процес XVIII ст. – К.: Українська книга, 1999. – 208 с.
2. Возняк М. Історія українськоїлітератури. У 2 кн. – Львів: Світ, 1994. – Кн. ІІ. – 560 с.
3. Зіновіїв К. Вірші. Приповістіпосполиті. – К.: Наук. думка, 1971. – 391 с.
4. Костомаров М. Об историческом значении русской народной поэзии // Костомаров М. Слов’янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства / Упоряд., приміт. І.П. Бетко, А.М. Полотай; вступна стаття М.Т. Яценка. – К.: Либідь, 1994. – С. 44–200.
5. Крекотень В.І. Київська поетика 1637 року // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVІ – XVІІІ ст./ Відп. ред. О.В. Мишанич.– К.: Наук. думка, 1981. – С. 118–154.
6. Крекотень В.І. Українська книжна поезія середини XVІІ ст. // Українська поезія. Середина XVIІ ст./ Упор. В. І. Крекотень, М. М. Сулима.– К.: Наук. думка, 1992. – С. 5–23.
7. Максимович І. Богородице Дѣво.– Чернігів, 1707. – 16, 300 арк.
8. Марсове поле. Героїчна поезія на Україні. Друга половина XVІІ – поч. ХІX ст. / Упоряд., біогр. довід. та приміт. В. О. Шевчука. – К.: Молодь, 1989. – Кн. 2. – 384 с.: іл.
9. Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVІІ – першоїполовини XVІІІ ст. та їх роль урозвиткутеорії літератури на Україні. – К.: Наук. думка, 1983. – 236 с.
10. Мишанич О. Словацько-українськілітературнізв’язки ХІ – XVІІІ ст. // МишаничО. В. Крізь віки: Літературно-критичні та історіографічні статті й дослідження.– К.: АТ „Обереги”, 1996. – С.67–81.
11. Мишанич О. Українська література XVІІІ ст. // Українська література XVІІІ ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори / Вступна стаття, упоряд. і примітки О. В. Мишанича; Ред. томуВ. І. Крекотень.– К.: Наук. думка, 1983. – С. 5–28.
12. Мишанич О. Український контекст давньої літератури Закарпаття // Мишанич О.В. Крізь віки: Літературно-критичні та історіографічні статті й дослідження.– К.: АТ „Обереги”, 1996. – С. 102–127.
13. Мишанич О.В. Література Закарпаття XVІІ – XVІІІ століть. Історико-літературний нарис. – К.: Наук. думка, 1964. – 116 с.
14. Пелешенко Ю. В. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ–XV ст.): Джерела. Системажанрів. Духовні інтенції. – К.: ПЦ „Фоліант”, 2004. – 423 с.
15. Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы.– СПб.: ТипоЛитография Ф. Вайсберга и П. Гершунина, 1900. – Т. І. Из истории русской песни.– Ч. 2. Приложения. – 212 с.
16. Перетц В. Малорусские вирши и песни в записях XVІ – XVІІІ вв.– І–XXІІ.– СПб.: Тип. Императорской Академии наук, 1899. – 156 с.
17. Перетц В. Угро-русский песенник начала XVIII в. // Перетц В. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI – XVIII веков.– М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1962. – С.162–182.
18. Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII – XVIII вв., преимущественно драматическая.– К.: Тип. АО „Петр Барский в Киеве”, 1911. – 535 с.
19. Пісні до Почаївської Богородиці. Перевидання друку 1773 року/ Транскрипція, коментарі і дослідження Ю. Медведика. – Львів: Вид-во Отців Василіян “Місіонер”, 2000. – 148 с.
20. Сивокінь Г. Давні українські поетики.– Харків: Акта, 2001. – 168 с.
21. Смілянська В.Л. Розвиток особистісного начала в давній українській поезії // Писемність Київської Русі і становлення української літератури: Збірник наук. праць / Відп. ред. В.І. Крекотень.– К.: Наук. думка, 1988. – С. 114–137.
22. Ткаченко О.Г. Елегія в давній українській літературі XVІ–XVІІІ століть.– Суми: Видво мистецького центру „Собор”, 1996. – 118 с.
23. Українська література XVІІІ ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори / Вступна стаття, упорядк. і примітки О.В. Мишанича; Ред. тому В.І. Крекотень.– К.: Наук. думка, 1983. – 694 с.
24. Українська поезія. Середина XVІІ ст. / Упор. В.І. Крекотень, М.М. Сулима.– К.: Наук. думка, 1992. – 680 с.
25. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль: МПП „Презент”, за участю ТОВ „Феміна”, 1994. – 480 с.
26. Hernas C. Barok. – Wyd. 4-e. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1980. – 668 s.
27. Poeci polskiego baroku / Oprac. J. Sokołowska, K. Żukowska. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 1965.– T. I. – 1048 s.
28. Sokołowska J., Żukowska K. Przedmowa // Poeci polskiego baroku / Oprac. J. Sokołowska, K. Żukowska. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 1965. – T. I. – S. 5–102.