До Дня незалежності України

Прикметно, що шлях до суспільного добробуту через освіту та культуру або принаймні його генеральний напрямок був відкритий ще за часів гетьмана Івана Виговського. Його ідейним першопрохідцем був Юрій Немирич (1612—1659 рр.), що належав до української магнатерії, володів 12 містечками та 75 селами на Правобережжі; 1643 р. придбав значні земельні володіння і на Лівобережжі. Парость українського шляхетського роду, Юрій Немирич був високоосвіченою людиною: навчався в Раківській аріанській академії (Польща), в університетах Амстердама, Лейдена (Нідерланди), Базеля (Швейцарія), Оксфорда, Кембриджа (Англія), Франції Італії; багато подорожував Європою.

Медієвіст

На чолі власної хоругви брав участь у війнах 30-х років XVII ст. Польщі з Московією та Швецією. З 1641 р. зайняв посаду київського підкоморія – як і свого часу його батько, Стефан Немирич. Один із українських протестантів-аріан, активно боронив права одновірців; фундатор протестантської академії у Кисилині (Волинь). Національно-визвольні змагання українського козацтва Ю. Немирич спершу сприйняв вороже: в чині генерал-полковника королівської армії воював проти повсталих. 1655 р., невдоволений гоніннями протестантів з боку польської влади (він був авторитетним ватажком протестантської шляхти на Київщині), вирішує іти на службу до шведського короля Карла Х; призначений генерал-майором Шведського королівства. 1657 р. Ю. Немирич повернувся в козацьку Україну, де прийняв православ’я, перейшов під протекцію Війська Запорозького та отримав від гетьмана звання козацького полковника. Провадив переговори зі Швецією з боку України, що закінчилися Корсунською угодою 1657 р., якою визнавалася незалежність України.

Юрій Немирич є автором низки творів, найвідоміші з яких: видані в Парижі «Роздуми про війну з московитами 1634 року» (Discursus de bello Moscovitico ad illustrum Romanum Hojski Vlodimiriensem Capitaneum, affinem), перекладені українською 1995 р. [6]; «Маніфестація від імені Війська запорозького до іноземних володарів, що пояснює причини розриву з Москвою від жовтня 1658 року»; літературний хист Юрій Немирич виявляє також у поемі «Паноплія» (1653) та низці аріанських молитв.

Читайте також: Юрій Немирич – видатний представник козацької старшини середини XVII століття

Детальний виклад уявлень української шляхти щодо устрою власної держави знаходимо у Гадяцькому трактаті (1658), автором проекту якого вважається саме Ю. Немирич – ця угода, укладена за ініціативою гетьмана І. Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою Великого Князівства Руського як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви [7] зі своїми верховним трибуналом і судочинством, вищими урядовцями, гетьманом і канцлером, державною скарбницею, грошовою одиницею, військом, адміністративно-територіальним поділом. Проект передбачав широку культурну автономію, скасування унії, законодавче забезпечення свободи сумління, розвитку освіти тощо:

«Академію Київську дозволяє його королівська милість і стани коронні установити, вона такими прерогативами та вольностями має задовольнятися, як і академія Краківська, з тією однак кондицією, аби в тій академії не було жодних сект аріанських, кальвіністських, лютерських професорів, учителів та студентів. Отож аби між студентами та учнями не було жодна оказії до звади, всі інші школи, які були перед тим у Києві, його королівська милість накаже перенести в інше місце.

Його королівська милість, пан наш милостивий, і стани коронні та Великого князівства Литовського дозволяють також другу академію там, де побачать їй принагідне місце, яка буде заживати таких прав і вольностей, як і академія Київська, але така мав бути установлена кондиція, щоб у ній сект аріанських, кальвіністських та лютерських професорів, учителів, студентів не було. А де та академія буде, вже там інших шкіл не можна буде відкривати на вічні часи.

Гімназії, колегії, школи і друкарні, скільки їх буде потрібно, буде вільно відкривати без утруднень і вільні науки відправляти, і книги друкувати усякі із релігійною конверсійністю, без ущербку, однак, королівського маєстату і без насмішок на короля, його милість.» [2]

Цікаво, що наведений уривок записаний у першій (з восьми написаних) частині, одразу після регламентування питань релігії. Тобто другим за важливістю пунктом. І лише після цього узгоджуються питання «вічної амністії», чисельності війська, податків, виборності гетьмана, дипломатії (яка повинна була здійснюватися королем), судоустрою. Треба визнати, що за винятком першого пункту схожа послідовність (за важливістю) питань була б цілком придатною і для сучасного світу. Отже, автори документу надавали неабиякого значення освіті та культурі і передусім у цьому вбачали українську перспективу.

Державницький ідеал Юрія Немирича є закономірною ланкою в розвитку державно-правових ідей в Україні від С. Оріховського і П. Могили через І. Мазепу, П. Орлика до нової і новітньої історії України. А республікансько-демократичні та федералістські ідеї, закладені українським шляхтичем у концепцію Великого князівства Руського, істотно вплинули на формування й розвиток політичної думки в Україні та Польщі другої пол. ХVІІ ст., однак, їм не судилося бути реалізованими там і тоді, як призначалося автором.

Читайте також: “Зем’янин” псевдо-Оріховського як пам’ятка консервативної суспільної думки України XVI ст.

На превеликий жаль, свого часу лишилися без належної уваги і «Розмови про війну з Московією» (1634), де автор, вказуючи на абсолютизм і деспотичність російської держави, виступає проти політичного зближення України з Московією:

«Мосх вже не вперше брязкає зброєю. При цьому, почуваючись не дуже певним, справедливим і безпечним, він уклінно благав допомоги в союзників і водночас захопив дорогу між суходолом і морем, — чим, зрештою, виявив свій давній потаємний задум. Наша ж Батьківщина по тій Волоській війні з Османом і Прусській з лиходієм Густавом (і це — окрім щорічних набігів розбійників), навіть у мирний час пригнічена вельми скрутними обставинами життя великого числа громадян, нині в очікуванні нових потрясінь починає зважувати свої можливості, накопичувати зброю, збирати людей, шукати нагоду для війни. І хоча пам’ять про минулі події, безперечно, викликала у декого вагання, проте більшість, до глибини душі вражена вироком непостійної фортуни, набула, здається, мужності й відваги. Звичайно, по нашім боці не лише згуртований Сенат, досвідчені воїни, але сприяє нам і тривалий мир з ворогами, які, не зважаючи на улесливість, схильні до віроломства. Але хитке становище мосхів, — не раз збентежених нашим успішним наступом, — дає вагомі підстави сподіватися на успіх у мілітарному змаганні. Становище розбитих і переможених військ завжди є приниженим, а їхній дух немічний. У передчутті війни одних тривога змушує вдаватися до перетрактацій; інші — дбають про озброєння та воїнів. Обов’язок кличе прийти на допомогу Батьківщині усіх або принаймні тих, які віддані їй. Не зважаючи на свій молодечий вік і перебування на чужині, чим можу, прагну прислужитися [Батьківщині]. Це не дає душі спокою, тож іду прикладом того, який по захопленні Атенської республіки, щоб не бути лише спостерігачем, у час зведення оборонних споруд допомагав як міг (під схвальні погляди громадян). Подібне прагнення звеліло, аби я те, що повинен був висловити зазвичай особисто, викладаю тепер тобі в листі, найясновельможніший свояче, аби засвідчити свою любов до Батьківщини і пошани до тебе» [8].

Свою позицію Немирич послідовно обстоює також у «Маніфестації від імені Війська запорозького до іноземних володарів, що пояснює причини розриву з Москвою від жовтня 1658 року», де, випереджаючи думки, викладені пізніше П. Орликом, розтлумачує європейським політикам необхідність денонсації козацькою державою Переяславських угод:

«І не з іншої якої причини ми прийняли протекторат великого князя московського, а лише для того, щоб за угодою, укладеною за допомогою зброї і з Божою поміччю відновленою не раз пролитою кров’ю, ми могли зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків.

Тому й наше військо разом із наказним гетьманом Низового війська Золотаренком, довірившись обіцянкам і запевненням великого князя московського, спершу було за приєднання Литви до великого князя московського. Покладаючись на зв’язки, що лучать наші релігії, та на наше свобідне та добровільне підпорядкування, ми сподівались, що він буде до нас доброзичливим, дружнім, м’якосердим, чинитиме з нами не інакше, як грунтуючись на щирій довірі, не порушуючи нашої свободи, а діятиме відповідно до своїх обіцянок. Але — о даремні надії! Послужливі державні урядовці цього доброчесного й побожного царя та московські бояри мали заміри, щоб вже в той перший рік, коли йшлося про мир між поляками і московитами, був укладений також договір з метою захопити Польське королівство, а нас придушити і приєднати. Московити пообіцяли полякам, що ми зрадимо нашій домовленості зі шведами й з волі великого князя розпочнемо проти них війну. Замисли їхні спрямовувались на те, щоб нас, зайнятих війною зі шведами, легше було придушити й приєднати, на що Богдан Хмельницький, разом із нашим писарем [Іваном Виговським, чинним на той час гетьманом - Медієвіст], не лише не давали згоди великому князю, але й наводили йому через Василя Петровича Кикіна чимало доказів, чому не потрібно починати війну зі шведами в Лівонії. […]

В тому, що наші підозри небезпідставні, переконує укріплення, недавно споруджене в нашому столичному місті Києві, з розміщеною в ньому залогою з кількох тисяч московитів, щоб нас тримати в неволі, якої колись було задосить і в Польщі. Так заповзято турбуються московити тим, щоб, приєднавши нас до себе, зробити союзниками по рабству» [3].

Обставини склалися так, що державотворчому проекту Юрія Немирича не вдалося бути випробуваним реальністю. Не в останню чергу тому, що життя його автора, а отже, найбільш палкого прихильника, здатного згуртувати навколо себе однодумців, обірвалося передчасно: існують різні думки щодо причин козацького бунту проти гетьмана Виговського та його соратників. Детальніше про це – у черговому речовому доказі антикультурної спрямованості (політики?) щонайменше останнього століття – Літописі подій у Південній Русі львівського каноніка Яна-Томи Юзефовича (1624-1700), який, незважаючи на порівняну доступність, спромоглися перекласти українською лише минулого року (переклад з латини здійснений Людмилою Шевченко-Савчинською, принагідно щиро вдячні за право першими опублікувати уривок перекладу):

«І оскільки Юрій [Хмельниченко – Медієвіст] усе ще перебував у молодому віці, Цецюру, нікчемного, некерованого, затятого з дурним шалом за московитів і проти поляків, за опікуна й опору, відхиливши більш достойних і поміркованих, призначили. Він підступно намовив розбишак, які безкарно убили київського підкоморія Георгія [Юрія – Медієвіст] Немирича, що життя і дух віддав. Двоюрідного брата відставного запорозького гетьмана, Данила Виговського, якому розтоплене срібло у рот і вуха вливали з неймовірною жорстокістю, безневинного, на високу палю посадили. Дружину Виговського, гетьмана Запорозького, і Чигирин, містечко, що не є невідомим, з охороною і зібраною за 10 років війни здобиччю було захоплено. Сам Виговський, колись гетьман, тепер вигнанець, в дорогу далеку йти, Україну покинути був змушений; осів у Барі, негідному бути резиденцією чільника, коли знову на подібне він був призначений, скрізь нещасні і низькі знайомі йому не давали спокою».

Гадяцька угода є свідченням того, що і в час найбільшої ворожнечі, в час Руїни, з обох боків - і польського, і українського були видатні особистості, які прагнули до польсько-українського порозуміння. Як людина з європейською освітою Немирич прагнув втілити в життя демократичні принципи.

Так скінчився чи не найбільший гуманітарний проект за останніх п’ять століть. Але що далекого 1660, що близького 2010 вибір лишився той самий: освіта чи неуцтво, життя чи існування, вільний громадянин чи добрий керманич. Лишається сподіватись, що цього разу кінцівка буде іншою…

Список використаних джерел:
1. http://ebk.net.ua/Book/Konspekt/TDIP/004.htm
2. http://movahistory.org.ua/wiki/Гадяцький_трактат_(текст)
3. http://litopys.org.ua/suspil/sus102.htm
4. http://www.ukrainians-world.org.ua/peoples/4bf3e3ad56836cb4/
5. Оксана Забужко. «Notre Dame d’Ukraine: Українка у конфлікті міфологій». Вид. «Факт», Київ, 2007.
6. Роздуми про війну з московитами Ясновельможному Романові Гойському, Володимирському каштелянові і своякові // Хроніка-2000. — К., 1995.
7. http://uk.wikipedia.org/wiki/Юрій_Немирич
8. http://litopys.org.ua/suspil/sus64.htm