Людмила Шевченко-Савчинська
Давня українська література є складним комплексом творів з величезним діапазоном жанрів, стилів, тем та ідей, які рідко можна спостерігати у чистому вигляді. Характерна риса літератури XVI—XVII ст. — полімовність.
Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.
Геополітичне розташування України, її тісні контакти (дружні чи під тиском історичних обставин) із сусідніми народами спричинили в окреслений період часу формування значною мірою синтетичного типу культури. Серед українських літературознавців одним із перших на це звернув увагу Д. Чижевський.
Важливе значення для формування української культури мало латиномовне письменство, по якому лишився чималий масив творів різноманітної тематики, написаних переважно протягом XVI—XVIII ст. Попри свою латиномовність, ці твори є питомо українськими, вони повноцінно відбивають самобутні риси ментальності нації, а чужа мова слугувала, перш за все, комунікативним засобом, який уможливлював діалог із рештою Європи, адже Україна того часу була частиною і суб'єктом формування європейської цивілізації постренесансної епохи.
Така літературомовна ситуація в Україні була далеко не унікальною: середньовічні традиції і ренесансний запал, з яким відроджувалася античність в Європі, спричинили ситуацію, за якої латина постала панівною мовою національних літератур.
У ХХ ст. із класичної філології виокремилася і швидко розвивалася як окрема наука неолатиністика, що вивчає латиномовну літературу від початків Гуманізму. Її основними напрямами досліджень є: видання та переклад текстів, упорядкування антологій перекладених творів, дослідження рецепцій античності в пізніші епохи, вивчення теорії перекладу. Сьогодні осередки неолатиністики існують у більшості європейських країн. В Україні неолатиністичні студії мають за мету дослідити вплив римської традиції на розвиток української культури шляхом уведення в науковий обіг і дослідження невід'ємної складової літературного процесу, яка дотепер проскрибувалася через псевдопатріотизм, тенденційність чи методологічні прорахунки. А тим часом, «без вичерпного знання своєї новолfтинської спадщини ми збіднимо нашу літературу кількісно і не матимемо повного уявлення про особливості формування світогляду нації» [24].
Головними перешкодами, на які наражаються новолатиністичні студії в Україні, є брак висококваліфікованих спеціалістів-знавців не лише класичної латини та пізніших її модифікацій, а й цілого комплексу наук, а також важкодоступність текстів, відсутність відповідної фахової літератури.
Незважаючи на вказані проблеми, в останні десятиліття помітно пожвавився інтерес до латинсько-польського корпусу давнього українського письменства.
Досліджуючи літературу XVI―XVIII ст., слід постійно пам'ятати, що новолатинське письменство ― це новий тип мислення, нова концепція світу, суспільства, людини. Тому мовний критерій національної та художньої ідентифікації авторів ― не єдиний і, тим більше, не основний. За всієї невиробленості комплексу таких критеріїв, з упевненістю можна говорити принаймні про два: 1) свідоме і послідовне підкреслення свого українського походження; 2) патріотична тематика.
Виокремивши на цій підставі творчість трьох українських латиномовних поетів: Г. Тичинського, І. Туробінського, Г. Чуя Русина, спробуємо провести дослідження української поезї XVII ст. на предмет її оригінальності та самобутності. Проблема єдності традицій та новаторства актуальна в усі часи, проте найяскравіше вона виявляється (а отже, є найзручнішою для розгляду) тоді, коли іншомовність та наслідування поставали необхідними умовами існування художнього твору.
Актуальність даного дослідження полягає в тому, що без перекладу, вивчення і введення в культурний обіг латиномовних творів українських поетів неможливо вникнути в особливості літературного процесу пізніших епох, а отже, неможливо створити повну й об'єктивну картину розвитку української літератури, що на сьогодні вже є нагальною необхідністю.
В роботі намічено низку конкретних завдань: на прикладі творчості Г. Тичинського, І. Туробінського, Г. Чуя Русина простежити вплив традицій новолатинського віршування, охарактеризувати індивідуальне та типове у стильовій манері кожного із названих поетів, проаналізувати особливості та значення латиномовної поезії у рамках іншомовного комплексу тогочасної України; з'ясувати силу впливу двомовності на проблему текстуального наслідування в історичному аспекті (аж до наших днів).
Здійснення цього дослідження матиме практичне наукове значення як основа для узагальнюючих праць та проблемно-типологічних студій.
Уже в літературі Київської Русі трапляються згадки, за якими можна зробити висновок про те, що на українські землі потрапляли книги латинських авторів. Достоменно відомо, що Данило Галицький мав контакти із главами тодішніх європейських держав та з ієрархами Римської церкви. Не підлягає сумніву, що ці контакти здійснювалися латинською мовою. Отож, латиномовні документи повинні існувати ще з XI―XII ст. Щоправда, західні культурні впливи на Україну були значно менш інтенсивні, ніж візантійські.
У XIV―XV ст., у які в «латинській Європі» запанувало Відродження, контакти української літератури з іншими мали спорадичний характер, а міжнародні взаємини України майже цілком обмежувалися православно-слов'янською спільнотою. Початково латина асоціювалася у православних лише з експансією католицизму і втратою національної самобутності, що було небезпідставним.
Перелом негативного ставлення до латиномовної культури відбувається лише в XVI ст., після переорієнтації шкільництва на гуманістичну модель західно-європейських навчальних закладів.
1632 р., рік заснування КМА, викладання у якій велося латиною, ознаменував початок нового періоду розвитку новолатинської творчості в Україні, коли ця творчість і латинська мова як засіб комунікації сягають вершини розвитку, функціонуючи паралельно з народно-розмовними діалектами ― засобом щоденного спілкування, книжно-українською нормою літературного вжитку та польською ― офіційною мовою Речі Посполитої, до складу якої на той час входила більшість українських земель.
Якщо вкрай спрощено представити шлях розвитку латинської мови, то основними етапами цього процесу є: 1) класична латина античності; 2) вульгарна середньовічна латина; 3) «новолатина», яка стала наслідком ренесансного прагнення відродити класичну латину.
Важливо зважати на двоєдину суть загальноєвропейського Відродження як історично зумовленого явища ― епохи становлення національних культур і розквіту новолатинського мистецтва. У ті часи існування наднаціональних мов-посередниць (наприклад, церковно-слов'янської, арабської, латини), які об'єднували країни у відповідні культурні регіони, було поширеним явищем.
Процес засвоєння латинської освіченості, а отже, формування латиномовної літературиу східних слов'ян, розпочався пізніше, ніж в інших народів Західної Європи, однак це не применшує його значення. Латинська мова XVII ст. стає посередницею між класичною латиною з її дивовижною життєвою силою, пластичністю і пристосованістю та духовним життям українського народу.
Латина XVII ст. ― це мовознавча проблема як така. Адже, по-перше, тільки вона серед усіх нині відомих природних та штучних мов ― єдина мова народу, що припинив своє існування як мовна спільнота яка перебувала в обігу ще декілька століть. У XVI―XVIII ст. розвиток латини тривав ― це можна стверджувати, пам'ятаючи про те, що «розвиток мов складається, найперше, зі змін, які спочатку із точки зору норми сприймаються як помилки» [16].
Читайте також: Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст.
На думку М. Безбородько, хибно вважати, що власна мова народу, а не засвоєна чужа, піддається змінам. Перетлумачення давнього мовного матеріалу шляхом витворення нових виразових засобів, через розвиток тенденцій, які зародилися у класичній та пізній латині поряд зі звуковими змінами, динамікою морфології, синтаксису, семантики, запозичення, асиміляції, творення неологізмів ― усе це неспростовні докази життя «мертвої мови» (сам цей термін видається неприйнятним ні з погляду істини, ні з естетичних міркувань).
Латина мала статус міжнародної мови протягом двох різних історичних епох: 1) за часів Римської імперії (як розмовна мова Італії, Галії, Іспанії); 2) у Середні віки (літературна мова освічених верств Італії, Франції, Іспанії, Англії, Німеччини, пізніше ― Скандинавії, Польщі, України, Росії).
Існує точка зору, за якою латина як посередниця цілковито залежала від того, що і як нею писалося. Протилежним даному є твердження, що латина була засобом вживлення, а деколи й насадження на місцевий культурний ґрунт античних традицій, а пізніше ― елементів ренесансу й бароко.
Проте не слід забувати, що для ренесансних і барокових поетів суть творчості полягала в imitatio ― наслідуванні природи, стилю, фразеології, версифікаційних форм античної літератури.
Таким чином, ми впритул підійшли до основної проблеми, яку маємо на меті розглянути в даній роботі: наслідування ― недолік, перевага чи неодмінна властивість кожного тексту? Оскільки однозначної відповіді не передбачається, пропонуємо розглянути поставлене питання у порівняльному аспекті двох часових зрізів: основний акцент ― на XVI―XVIII ст., коли українська поезія була переважно латиномовною, а закони літературного розвитку владно диктували їй наслідувальність; кінець ХХ ст., коли літературна революція відкинула останні табу та заборони.
Хтось дотепно зауважив, що людина, яка вперше порівняла жінку з квіткою, сказала вельми поетичну річ, той же, хто це повторив, сказав пусту банальність. Однак, припустимо, що це не було повторенням, просто при зіставленні двох об'єктів навколишньої дійсності та ж думка навідала дві голови, нехай і через деякий час. Жінка ― квітка ― досить очевидна подібність, прте нерідко йдеться про складніші й більші речі, зокрема, наукові відкриття. Та тут можна зауважити, що в основі всякого відкриття ― теж думка, яка може сяйнути майже одночасно кільком людям, однаково обізнаним з даною проблемою та однаково кмітливим. Але чи можуть незалежно одне від одного з'явитися тотожні твори мистецтва, які були б рівновартісними? Схематизуймо творчий процес до краю: перший етап ― поштовх із зовнішнього світу; другий ― реакція (почуття, емоції, роздуми, що при цьому виникають); третій ― формальна оболонка, над створенням якої працює митець. Поштовхи ― нехай події ― справді часто бувають схожими (вічні колізії людського життя легко можна перелічити на пальцях); почуття, які при цьому виникають, теж доволі подібні (нерозділене кохання чи втрата близької людини рідко викликають щось, окрім суму і болю). Але можливість збігу навіть при максимальній схематизації на кінцевому етапі творчого процесу (йдеться про оформлення) вкрай сумнівна. Вагомою причиною є те, що існує кількадесят видів мистецтва, словотворчість, зокрема, поділяється на жанри, види і підвиди, і число останніх невпинно зростає.
Популярні теми щоразу знаходять якнайрізноманітніші втілення. З огляду на це дуже цікавим видається порівняльний аналіз тенденцій двох літературних епох, у першій з яких (XVI―XVIII ст.) наслідування ставилося за мету, а друга (XX ст.) всіляко відштовхувалася від усіх проявів наслідування ― можливо тому, що часто досить важко встановити чітку межу між наслідуванням та епігонством, епігонством та плагіатом.
Пропонуємо з'ясувати суть деяких опорних понять.
Епігонством, за звичай, називається повторення (без подальшого розвитку) ідей, художніх засобів, та форми творів попередників. Епігон не має власного творчого обличчя, він не здатний виробити свій стиль. Епігон позбавлений творчої самостійності, він ― не просто ремісник у літературному цеху, а бракороб. Особлива безглуздість епігонства полягає, по-перше, в тому, що імітатор, маючи конкретну мету ― досягти популярності, наслідує зовнішнє, формальне, водночас успіх значно більше залежить від того ідеального, що не піддається підробці; по-друге, мистецтво (у даному разі ― словотворчість) ― це, використовуючи вираз Платона, лише «тінь тіней». Щоправда, Платон мав на увазі дещо інше. За його уявленнями, існують ідеальні предмети, досконаліші, тому «реальніші» у своєму існуванні порівняно з навколишніми речами. Живучи в чуттєвому світі, люди не здатні сприймати нічого, крім речей, які є насправді лише «тінями» справжньої реальності ― ідей. Таким чином, на думку Платона, словесні образи ― це копія скопійованого. Сучасна людина, яка має хочби шкільні знання з природничих наук, і свідомість якої за минулі віки пройшла чималий шлях розвитку, навряд чи може з усією серйозністю поділяти платонівські уявлення. Але у твердженні «мистецтво ― тінь» є раціональне зерно. Полярною даній є думка про те, що будь-яка творча діяльність ― це можливість створювати новий світ.
Продовжимо розглядати цю проблему в рамках словотворчості. Широко відоме твердження Е. Хаберта про те, що не людина володіє мовою, а мова людиною, знаходить собі продовження і тлумачення у числених працях філософів ХХ ст.: структуралістів, герменевтиків, семіотиків. Мистецтво взагалі визначається ними через поняття мови: мистецтво ― собливим чином організована мова (за Ю. Лотманом); на думку Г. Гадамера, точка перетину мистецтва (ars) і мислення (ratio) ― це і є літературний феномен [5]. Гостро постає питання знаку: власне знак і знакова система невідривно пов'язані з проблемою значення. Знак в культурі людства ― посередник. Мета знакової діяльності ― передача змісту. Таким чином, мова як знакова система постає інструментом митця в процесі передачі художньої інформації про світ до реципієнта (читача). Писати, як закликав М. Коцюбинський, щоб між людиною і пером, яке пише, нічого не стояло, не вдасться ― «безпосередність за допомогою мови неможлива, оскільки мова завжди виконує опосередковуючу роль» [5]. Всяка своєрідність підводиться нею до спільних категорій. Навіть щоб описати абсолютний унікум (найчастіше це почуття, емоції), необхідно порівняти його з чимось. Будучи названою, всяка реальність перетворюється на знак цієї реальності.
Слово існує в готовому вигляді, називаючи ним будь-що, треба враховувати, що поряд із відносно твердим значенням всяке слово має текучі, мінливі змісти, які воно набуло внаслідок числених вживань. Слова ― будівельний матеріал для тексту. Текст ― це сукупність знаків, об'єднаних за певною закономірністю, для передачі інформації. Textum ― в перекладі з латини означає тканина, пізніше переносне значення ― тонка плетена робота (пор. сучасне ― текстиль). Художній текст якраз і є складно вибудуваним змістом. Його визначальна особливість ― здатність концентрувати велечезний обсяг інформації на незначній площі (для прикладу можна порівняти обсяг новел В. Винниченка та підручника із психології). Художній текст, завдяки складності внутрішньої структури, ― найекономніший і найкомпактніший спосіб зберігання та передачі інформації.
Текст і спосіб його сприйняття пройшли складний шлях розвитку: від перших спроб структурувати спілкування, обміну інформацією, вироблення словесних формул, що супроводжують міфоритуальні, дії, через практику етимологізування і тлумачення символів тексту (Піфагор), через уявлення про посередницьку роль тексту між людиною і світом (Александрійська школа), до визначення основних понять навколишньої дійсності через текст і його складові: за уявленнями Мартіна Лютера, дух (цілісна реальність) не може бути даний як річ, лише як знаковий вираз у формі тексту; в епоху Реформації світ намагаються читати, як текст; сучасні структуралісти розглядають текст як каталог книги життя.
На зорі свого існування як культурне явище текст мав лише усну форму. Можливо, через меншу віддаленість від того часу античні герменевтики займалися тлумаченням усного слова як пріоритетного. Але вже в Середні віки явна перевага надається писемному слову, всякий текст наділяється трьома значеннями: буквальним, людським, містичним. В епоху Відродження утверджується культ писемного слова, грамотність ототожнюється з освіченістю, єдиним шляхом розвитку культури проголошується вивчення класичних текстів. За часів Реформації пріоритет писемної форми тексту вже поза сумнівом; на текст починають дивитися як на природне явище, що має буквальне значення і зумовлене культурно-історично.
В сучасній філософії філології усталилося розуміння письма як опредмеченої в мові ідеологічної сітки, що міститься між дійсністю та індивідом [5]. Ця сітка спонукає людину мислити у визначених категоріях і помічати лише ті аспекти дійсності, які вона визнає за значущі. Звідси критичне ставлення до всього, надбаного літературою раніше, до мови літератури як до примусу і наперед заданого ритму. Складається враження, що передати щось ― це значить, підшукати для своїх почуттів готову назву, ослабити і модифікувати їх у бік узагальнення, тобто, продукувати філологічно виховані почуття. Даний термін з'явився у західно-європейській критиці на початку цього століття. Основним об'єктом літературних студій постає текст, новий етап дослідження ― текстова робота, процеси письма-читання. Це пов'язано з тим, що в літературі (починаючи з ХІХ ст. запановує книжна традиція ― остаточно), основним засобом вираження якої є осмислення, а не переживання.
Наслідувальність у тексті є проблемою, до розгляду якої не раз вдавалася вітчизняні літературознавці.
Вже автори шкільних поетик XVII―XVIII ст., вважаючи основними властивостями художньої мови, крім поетичного вимислу та ритмічної структури, образність, емоційність, гостроту вислову, вирізняли два види поезії: природну та штучну. Природна твориться завдяки природженому таланту і бажанню, знання теоретичних настанов обов'язкове лише для авторів штучної поезії.
Йдучи за арістотелівським вченням про мистецтво як наслідування, автори шкільних поетик серед визначальних формантів поетичної мови називають художній вимисел і ритміко-метричну організацію у поєднанні з образністю та словесною орнаментальністю ― все це не лише можна, але й треба наслідувати. Зрозуміло, що такі твердження походять не тільки від традиційних античних та ренесансних поглядів (Л. Корвін, К. Цельтіс, Г. Бебель, Й. Вадіан) на ars poetica. Озираючись на творчість своїх попередників та сучасників (XVI―XVIII ст.), українські укладачі поетик спостерігали те ж саме. Варто зазаначити, що критерієм оцінки поетичної майстерності на той час були версифікаційна майстерність і точність у наслідуванні античних зразків.
Сучасний білоруський дослідник О. Жлутко вважає підставою для високої оцінки новолатинських поетів такі моменти: глибина і різноманітність змісту, актуальність тематики, вірність естетичним вимогам епохи, значні художні достоїнства, популярність серед сучасників та послідовників [12]. Виходячи з цього, а також не забуваючи про важливість розгляду твору на тлі певного культурного середовища, проаналізуємо поетичну спадщину трьох раніше зазначених українських латиномовних авторів (перш за все ― на предмет наслідувальності їхніх текстів).
Іван Туробінський Рутенець (Ioannes Turobinius Ruthenus, 1511―1575) ― вихованець, а згодом ректор Краківської академії, вчений-правознавець. Серед його віршів переважають панегірики («До Якоба Пишлуського», «Іоанн з Туробіна про Самуеля М.»), гербові вірші («На герб Львова», «На герб роду Одровонж»), псалми, філософські рефлексіїї («До чительника»).
Григорій Чуй Русин із Самбора (Gregorius Vigilantius Samboritanus Ruthenus, 1523―1573) ― ступінь бакалавра вільних мистецтв здобув у Краківському університеті, професорм якого став наприкінці життя. Його жанровий репертуар: еклоги («Тільки рум'яна весна…»), поеми, панегірики латинською мовою.
Читайте також: Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст.(до питання унормування літературознавчої термінології)
Георгій Тичинський Рутенець (Georgius Ticzensis Ruthenus), професор поетики і риторики Краківської академії, пізніше дипломат у різних містах Італії. Його поеми («Про найславнішу королеву Галичини Соломею», «Про святу Варвару»), елегіакони («До превелебного Миколая»), панегірики («Панові Миколаю Лутомирському», «До святого Миколи, митрополита міренського» та ін.) справляли неабиякий вплив на сучасників.
Навіть побіжний аналіз жанрів обраних нами авторів підтверджує панегіричний характер поезії того часу (одна з основних рис, яка згодом посилюватиме неприязне ставлення до новолатинського масиву літератури).
У панегіриках відбувається постійне «перевдягання» (трохи не травестіювання) ліричних героїв ― поляків та українців ― в античні шати Феба, Делійця, Австра, Аврори, Юпітера; сюжети античних міфів (переважно у скороченому варіанті чи як окремі штрихи, натяки за принципом ― sapienti sat) трапляються практично у кожному вірші, і є його змістовою опорою (міф про Кастора і Полукса у Г. Чуя Русина; в І. Туробінського ― «Змія страшного коли побороти вдалося…», «І як бачать Аврору на парній рожевій запряжці, Кожного ранку яка день учорашній верта…», Г. Тичинський Рутенець: «Гірших покар сам Плутон вигадать, певно б, не зміг», «Так, як стоногий колись це учиняв Енклеад»).
Прикметним для поезії того часу (і це яскраво демонструють нам твори зазначених авторів) є паралельне використання християнських образів поряд з античними: Г. Тичинський: «Діво шановна, гідна поваги царице небесна (…) Кажуть, що з гурту Юпітера й ти, небожителько люба». Це саме те, що пізніші дослідники, особливо польські, закидатимуть авторам XVI―XVIII ст. як поганий смак, еклектичність, алогічність, невміння витримувати стиль. Однак тут не слід забувати, що автори новолатинської позії були представниками нового на той час і відмінного від нашого типу мислення. Саме ними була витворена своєрідна концепція світу, суспільства, людини, і пояснити, а може, почасти ― виправдати поєднання античного та християнського можна двома різними, але не взаємовиключними причинами. По-перше, і це мало-хто візьметься заперечувати, найхарактернішою рисою гуманістичної новолатинської музи є її висока душевна чуттєвість. Тому перед нами ― не жонглювання ваговитими холодними образами-ідолами, а гра дорослих дітей із перевтіленнями. І для них не мало особливого значення ― християнськими чи язичницькими є ті образи, з якими вони грають, головне ― розчулити, схвилювати, вразити читача.
Хоча не можна виключати, що причина була й дещо в іншому: підкоряючись літературному імперативу наслідувальності, новолатинські автори наслідували впідряд, повально, інколи складається враження, що вони відчували в цьому якийсь особливий смак, це поєднання линуло якоюсь хвилею, з якою наша душа вже не резонує.
Ще однією наслідувальною прикметою поезії XVI―XVIII ст. є сильна її риторизація, що виявлялася у використанні «загальних місць» ― топосів. Топос ― це готовий зразок вислову, його основні риси ― повторюваність і традиційність. Топоси поділяються на 2 категорії: фразеологічні звороти однакової форми і значення або синонімічні звороти не ідентичної форми.
Читайте також: Динаміка образів як вираження зміни ціннісної системи координат
В поезії авторів, які нами розглядаються, це топоси «прославляння Чесноти», «викриття мінливості Фортуни», «похвала предків та їх діянь». Застосовується також традиційний панегіричний прийом (для завоювання прихильності тогочасного читача) ― приниження себе і вивищення оспівуваної особи. В аналізованих творах топоси проступають у словах, зворотах чи стилістичних фігурах, образах та мотивах і служать для розбудови чи прикрашання думки.
Звертаючись до суто формальних характеристик творів латиномовних авторів XVI―XVIII ст. (І. Туробінський, Г. Тичинський Рутенець, Г. Чуй Русин), варто мати на увазі, що вчення про ритміко-метричну структуру художньої мови ґрунтується на античній літературній теорії. Це вчення про античну квантитативну версифікаційну систему, знання якої в школах того часу було обов'язковим. А тому розміри переважної більшості творів означених авторів ― гекзаметр та елегійний дистих.
Аналіз широкого культурного фону свідчить: в Україні у XVI―XVIII ст. латиномовну літературу не лише читали, цитували, посилалися, але й успішно творили нею. Однак, як відомо, до староукраїнських ці твори довго не зараховувалися ― не без впливу європейського літературознавства, яке основним розрізнювальним критерієм вибрало мову. Однак із другої половини ХХ ст. ситуація кардинально змінюється. Зокрема італійський дослідник С. Грачотті зазначає: «Тримовність української літератури та приналежність до неї всіх письменників і всіх текстів, писаних трьома мовами, мені здається явищем, яке треба методологічно захищати (…),» [7] ― і далі веде мову про три експресивні засоби для відбиття однієї й тієї ж культурної реальності.
Насправді мовне питання не слід спрощувати чи недооцінювати, оскільки воно є одним зі шляхів вирішення нашої головної проблеми ― наслідування у тексті. (Однак ідеться не про національні мови). У попередньому розділі було запропоноване розрізнення творів-осмисленнь і творів-переживань; найпростішим способом його здійснення є застосування мовного критерію.
Очевидним є те, що більшість літературних творів XVI―XVIII ст., у тому числі й аналізованих нами авторів, не є переживаннями (читай: не є близькими для нас переживаннями), що не раз ставало підставою для критичних випадів стосовно них з боку пізніших дослідників.
Безперечно, тексти з різним наповненням мають значні відмінності, серед яких мовна ― найяскравіша: твори, написані «в кращих книжних традиціях», переповнені понятійною лексикою з високим рівнем логічної абстракції. Для прикладу: слова «сум», «радість», «мрії» ― знеречевлені, вони означають занадто багато і нічого конкретного. Кожне таке слово в тексті ― змістова й емоційна діра. Особливо втрачає від таких лексем вірш, де, з огляду на незначну площу, кожне слово вдвічі навантажене і має подвійну ціну. Настрій, враження, переживання не повинно бути назване, якщо автор хоче точніше передати його (адже всяке воно ― неповторне), лише за допомогою слів, які називають конкретні предмети, найкраще зображувати те, чому немає імені. Текст-переживання набагато гірше піддається наслідуванню. Це пов'язане з тим, що підтекст, властивий всякому тексту, тут своєрідний. Відомо, що підтекст виникає тоді, коли певне слово означає не тільки те, що воно означає. Спрощено кажучи, зміст знаку ― підтекст. Осмислення значно легше успішно наслідувати, ніж (якщо тут взагалі можна говорити про успіх) переживання. Це пов'язане з тим, що наслідування підтексту практично неможливе, чим складнішим підтекстом наділений текст, тим важче він піддається наслідуванню.
Розглядаючи проблему наслідування у літературних текстах двох різних, значно віддалених у часі епох, неможливо не зважити на дуже яскравий і рельєфний фактор чужомовності, з певного часу постійно присутній в українській культурі. Цей фактор спричинює низку важливих наслідків, найголовнішим серед яких видається мовна інтерференція.
Про неабияке значення мовного фактору в дослідженні художньої творчості свідчить вже хочби те, що тривалий час до української літератури належними вважалися тільки кириличні тексти. Зараз, здається, ніхто вже не стане заперечувати, що епоха староукраїнької літератури постає перед нами як складна система, кожна із підсистем якої творилася окремою мовою (латинською, польською, старослов'янською, книжною староукраїнською та ін.).
Новолатинська література ― явище загальноєвропейське, вона творила єдиний інтернаціональний контекст, латина при цьому була ефективним засобом проникнення у глибину віків і засобом спілкування між освіченими людьми Європи. «Поети XV―XVI ст. були слугами латинського Парнасу і латинською мовою прагнули розказати світу [іншої мови світ би не зрозумів ― Л. Ш.] про свій народ. Їм досить було вказати свою національну належність, і цим виконувався синівський обов'язок перед батьківщиною» [25]. Слід мати на увазі, що українські новолатинські поети виявляли у своїх Рутенець, Русин ще не національну свідомість (на тому етапі формування націй це було просто неможливим), а свідому належність до України-Русі.
Таким чином, об'єктивні причини, першорядними серед яких є статус латини як міжнародної мови культури та вказаний ступінь розвитку національної свідомості європейських, зокрема українського, народів зумовили ситуацію полімовності (з домінантою латини) в українській літературі XVI―XVIII ст. Навіть без детального культурологічного аналізу очевидним є те, що залежність митця і його твору від від засобу втілення задуму (в літературі ― це мова) пряма.
Щодо проблеми наслідувальності, то ми можемо її простежити на будь-якому з мовних рівнів досліджуваних нами творів: вкладаючи свою велемовність у лаконізм латини, автор відтинає зайве, він змушений, підкоряючись латинському синтаксису, інакше будувати речення, а отже, перебудовувати думку; перекладаючи свої почуття латиною, він так чи інакше мусить часто вдаватися до неабсолютних синонімів, що змінює і додає певні нюанси; дуже сильним є вплив гекзаметру, для дотримання якого українські поети часто користувалися кліше та усталеними зворотами і виразами. Про наслідування у царині змісту (Юпітер в українському небі, Кастори й Полукси в Карпатах і под.) вже йшлося у попередньому розділі. Зайвим буде тут робити аналіз мовної ситуації в Україні кінця ХХ―поч. ХХІ ст., її прикмети цілком очевидні: паралельне функціонування української, російської та суржика. Зауважимо, що література твориться і українською (переважна більшість), і російською (хоч це і не модно), і навіть суржиком (це або відвертий стьоб, або перші спроби провінційних графоманів).
Як така розстановка сил впливає на досліджувану нами проблему наслідувальності? Зв'язок доволі ясний: недаремно перед цим було згадано про літературну моду на мову: українською зараз писати модно (йдеться про тих, хто цією мовою майже не користується поза літературою); а звідси з'являються популярні словечка на зразок «на разі», «на часі», «добігати кінця», звороти та цілі конструкції, поширеним є зневажання існуючого правопису. Це імітат-українська, яка при корені заглушує ріст задуму твору. Подібне відбувалося і в середині ХХ ст., коли в моді була офіційна російська. Що до авангардистичних творів, написаних із переважанням чи цілком ― суржиком, то їх наслідувальна суть безперечна (наслідування розмовно-побутової ситуації не лише як суть опису, а намагання вживити в цю ситуацію читача).
Наслідування європейських чи автентичних зразків, наслідування один одного ― не можна сказати, що все це розцвіло буйним квітом лише в сучасній літературі ― ці явища простежуються і в попередніх літературних епохах. Прикро лише те, що так і не намітилася тенденція до зникнення чи хочби звуження русла, яким плине потік наслідувальної літератури із часів, коли це ще сяк-так можна було виправдати тиском цензури чи ідеологічними обмеженнями, у сьогодні, коли, здається, рамок і приписів уже не існує.
Якщо спробувати класифікувати чинники, що ведуть до створення художнього твору, в око впадає наявність двох основних типів: перший ― конкретні прояви життя, другий ― думки з приводу чого-небудь. Про це влучно висловився відомий поет В. Ілля (цитую неточно, зі слів): одне ― побачити захід сонця, зачудуватися, а потім, маючи в пам'яті образ (тінь), написати про це, скажімо, вірш (тінь тіні), зовсім інше ― прочитати опис і написати. Створене в тому та іншому випадках буде сильно відрізнятися. Якщо вам траплялося опинитися між двох дзеркал, пригадайте, як кожне з них відбиває відображення відображення ― до безкінечності, і як за кожним разом убуває якість. Та, на жаль, сьогодні твори книжної традиції ― головний, можливо, єдиний прихисток становлення нашої літератури.
На думку В.Іллі, поет завжди знає більше, ніж може. Показовими з цієї точки зору є висловлювання самих авторів що до розвитку літератури, її місця в суспільстві на даний момент та самої суті творчого процесу. «Сучасна поезія значно розкутіша, інколи взагалі від усього вільна, навіть від власне поезії. Вона фактично суспільству не потрібна. Це поезія і без читача і без слухача» (М. Павленко); «Все геніальне просте» (Ю. Оголенко); «Еклкзіаст сказав: «І немає нічого нового під сонцем,» — нам належить лише мить пізнання» (Т. Дзюба) [17]. Було б непогано, якби поети на практиці використовували теоретичні знання і не намагалися щоразу винаходити п'яте колесо до воза у вигляді небачених досі літературних викрутасів. Засумнівавшись у тому, що людина ― цар природи, не варто впадати у протилежну крайність і самопринижуватися, але, погодьмося, роль людини у цьому світі (переважно!) ― відтворювати, а не створювати. Більшість геніальних відкриттів ― це не створення чогось нового, а осягнення принципів уже створеного. Один із нечислених прикладів людської самодіяльності ― розщеплення атома (NB напрямок руху думки ― деструкція) не коментуємо. Якщо письменник не страждає на манію величчя, не намагається здобутися на щось «абсолютно нове», якщо він добровільно відмовляється від претензій деміурга, він має шанс відбутися.
Усякий текст ― це обов'язково ― повторення, і збоку форми, і збоку змісту. По-перше, тому що елементи його зовнішньої структури (слова) безліч разів уживані в інших текстах і нетекстових утвореннях. Однак неологізми ― не дуже часте і не завжди вдале явище, відсоток смертності серед новотворів значний. Мова бореться з примусовим збагаченням, вимагаючи від користувача майстерного володіння технікою комбінування готових елементів. По-друге, тому що в тексті йдеться про те, що або є /було/буде в навколишньому світі, або діється в душі автора. Уявний текст, що міг би існувати без цих двох властивостей, не був би нікому потрібний. З усієї сили прагнучи уникнути наслідування і повтору, сучасні автори витворюють щось протилежне: знайомі і зрозумілі окремо слова рідної мови складаються в неймовірні композиції, навіваючи нудоту і роздратування:
Цілуються поховані по ничках
Несправжні тіні (завтрашньо-вчорашні)
За соломинку ухоплюсь в коктейлі
І вицмулю до денця потяг-протяг
Н. Неждана
(Блукаюча кав'ярня)
Таким чином, можемо говорити про два суміжні, але не тотожні процеси, які супроводжують створення тексту: 1 ― повторення, 2 ― наслідування. Перший з них неминучий, і більше, необхідний для того, щоб акт створення нового тексту відбувся; другий ― небажаний і шкідливий, особливо якщо має місце у творах авторів-непочатківців.
Але ці міркування не можуть бути застосовані до будь-якої літературної епохи. Наслідування (навіть навмисне) не завжди спричинене моральною вадою автора чи є естетичним недоліком тексту. Перш, ніж робити висновки, варто дивитися в суть, тобто розібратися у кінцевій меті наслідувального процесу: якщо сьогодні це робиться для досягнення особистого успіху (приховано, а частіше ― погано приховано і незграбно); то у XVI―XVIII ст. письменник робив це поістині volens-nolens ― оскільки те пропонувала, і навіть вимагала літературна традиція.
Ми розглянули проблему наслідувальності текстів на прикладі двох літературних епох (XVI―XVIII та кін. ХХ ст.). Ці відтинки часу взяті для аналізу недаремно: адже, будучи актуальною завжди, проблема єдності та новаторства найчіткіше постає тоді, коли іншомовність та наслідування є необхідними умовами протікання літературного процесу.
На прикладі творчості поетів Г. Тичинського, І. Туробінського, Г. Чуя Русина простежено впив традицій новолатинського віршування на розвиток тогочасної української літератури, охарактеризоване індивідуальне та типове у стильовій манері кожного із названих поетів, проаналізовано особливості та значення латиномовної поезії у рамках іншомовного комплексу України постренесансної епохи; з'ясовано силу впливу двомовності на проблему текстуального наслідування в історичному аспекті.
Латиномовна література у східних слов'ян, сформувавшись пізніше, ніж в інших народів Західної Європи, стає посередницею між класичною латиною та духовним життям українського народу. Співвідношення між індивідуальним та типовим у творах названих поетів є не зовсім рівним: класичні художні засоби, риторичні фігури, топоси не рідко затіняють індивідуальну стильову манеру автора. Однак при цьому варто враховувати закони літературного розвитку того часу, згідно з якими творили і згадані автори: суть творчості для них полягала в imitatio ― наслідуванні природи, стилю, фразеології, версифікаційних форм античної літератури. Українська література окресленого періоду загалом бачиться складною системою , кожна із підсистем якої творилася окремою мовою.
Беручи до уваги наші розвідки в царині сучасної поезії, з упевненістю можна сказати, що дво- чи полімовність культури має тісний зв'язок із проблемою нслідувальності у текстах, які творяться у межах цієї культури.
Взаємодія традицій і новацій, канонів і деканонізації є одним із рушіїв розвитку літератури. Творення тексту неминуче супроводжується повторенням (ідеться про використання слів у повноті їх знакової природи, відображення навколишнього та внутрішнього людського світу) та ― нерідко ― наслідуванням. Якщо новолатинська поезія в основі своїй мала міметичний характер (автор був не стільки творцем, як імітатором, класицистичні поетики визнавали за ним не лише право, а й обов'язок наслідувати римські та новолатинські зразки), то в сучасній українській поезії процес наслідування є небажаний і шкідливий. Традиція без новаторства веде літературу до занепаду і зрештою перетворюється в епігонство.
ЛІТЕРАТУРА
1. Аполлонова лютня: Київські поети XVII―XVIII ст. ― К., 1992.
2. Барт Р. Избранные работы. ― М., Прогресс, 1989.
3. Берков П. Русско-польские литературные связи XVIII века. ― М., 1958.
4. Виппер Ю. О «Семнадцатом веке» как особой эпохе в истории западно-европейской литературы. ― М., 1958.
5. Гадамер Г. Мова і розуміння. ― К., 1995.
6. Гейзінга Й. Homo ludens. ― К., Основи, 1997.
7. Грачотті С. Спадок Ренесансу в українському барокко. // Українське барокко. ― К., 1993.
8. Драч І. Духовний меч: літературно-критичні статті та есе. ― К., 1983.
9. Дорошкевич В. Новолатинская поэзия Беларуссии и Литвы. ― М., 1990.
10. Душечкина И. Художественная функция чужой речи. ― Тарту, 1993.
11. Ілля В. В річищі великого стилю чи поза ним // Основа № 3, 1993.
12. Жлутко А. Латинская поэзия Беларуссии эпохи просвещения. ― М., 1990.
13. Лесин В. М. Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів.― К., Радянська школа, 1971.
14. Лефтерова О. Фонова інформація та її роль в індивідуальному мовленні. ― К., 1998.
15. Маслюк В. Латиномовні поетики та ритороки XVII―XVIII ст. ― К., Наукова думка, 1983.
16. Матезіус В. Про необхідність стабільності літературної мови. ― М., 1967.
17. Молоде вино. ― К., 1994.
18. Погребенник Ф. П. Юрій Федькович \\ Юрій Федькович. Поетичні, прозові, драматичні твори. Листи. ― К., Наукова думка, 1985.
19. Початки. ― К., Смолоскип, 1998.
20. Проблеми і перспективи неолатиністики в Україні // Міжнародний конгрес україністів. ― Львів, 1994.
21. Сулима М. Українське віршування кінця XVI―початку XVII ст. ― К., Наукова думка, 1985.
22. Ткаченко О. Елегія в давній українській літературі XVI―XVIII ст. ― Суми, Собор, 1996.
23. Тодоров Ц. Теория символов. ― М., 1999.
24. Трофимук М. Ще раз про «неповноту» української культури // Україна XVII ст. між Сходом і Заходом Європи.― Київ―Венеція, 1996.
25. Українська поезія XVI ст. ― К., Радянський письменник, 1987.
26. Харчук Р. З приводу двох антологій. Ч.1. Ніщо — щось. \\ Молода нація-3. ― К.,Смолоскип, 1996.
27. Циганок О. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI―XVIII ст. ― К., Преса, 1999.
28. Циганок О. Музи-мандрівниці або Шляхами Аполлона. ― Одеса, Астропринт, 1998.
29. Шевчук О. Муза роксоланська (XVI―XVIII ст.). ― Кіровоград, 1992