Медієвіст
Обсяг: 10 арк.
Видавець: Друкарня Андрія Петриковича (Краків).
Рік видання: 1642
Оригінал зберігається: НБУ ім. В. Вернадського, Львівська ННБ ім. В. Стефаника.
Мова: латинська.
Переклад Людмили Шевченко.
Андрій Абрек – ректор Замойської академії, професор риторики і філософії моралі. Народився у Львові, помер 2 лютого 1656 р. у Замості. 1627 р. у Краківському університеті здобув ступінь бакалавра мистецтв. Він обирався ректором тричі. Його два сини і Ян та Андрій також стали професорами академії. Детальніше...
Епіталама «Phoebus post nubila auspicatissimo Hymenaeo Illustris. D. Alexandri a Conecpole...», видрукувана у Кракові, 1642 р., в друкарні Андрія Петриковича, налічує 10 аркушів (зберігається в НБУ ім. В. Вернадського, Львівська ННБ ім. В. Стефаника). «Сонце після хмар» написано з нагоди шлюбу між Олександром Конецпольським та Йоганною-Барбарою Замойською, донькою (щоправда, на той час – уже сиротою) Томи Замойського і Катерини Острозької. Як зазначено на титулі: «Виголошено на бенкеті Андрієм Абреком Львів’янином, класу красномовства в академії Замойській професором, року від Пологів Діви 1642, 7 листопада» [тут і далі - переклад Л. Шевченко-Савчинської]. Як для весільного віншування – початок більше ніж несподіваний – дві перші сторінки присвячені ушануванню пам’яті покійної матері нареченої, Катерини Замойської, яка померла того ж таки року: «Нетривалий біг життя, довгий – слави і почестей найяснішої Катерини Замойської, за жорстокими законами долі, не доведений до завершення, настільки всьому доброму смутку завдав, що і при найбільшій події для Дому і її найсолодшого нащадка, або даремно, або запізно видається втішати».
Пересипаючи власний текст цитатами, професор Абрек змальовує заціпеніння, яке охопило всіх після страшної звістки. Далі він шукає втіхи у великих мислителів, услід за «філософом-Брюсельцем» (імовірно, Андреасом Везалієм), стверджує, що це найгірше було б, якби життя людське оплакували, а смерті раділи. Цитата з Брюсельця, як називає його автор епіталами, досить розлога, і хоча вона містить чотири причини, з яких мав би втішитися той, хто на смертному одрі та його близькі, вже у ній, як у краплині води, відбивається барокова еклектичність твору й усієї епохи – цитований автор раптом «заявляє» перед весільним зібранням: «Коли озираємося, можемо тільки сказати: яке життя некорисним справам присвятили!»
Читайте також: Образ жінки як етичний маркер світогляду автора та його доби (на матеріалі латиномовної прози України XVI–XVIII ст.)
Тож, причини помирати з відчуттям незгаяного часу такі: «Радісний помираю, по-перше, тому, що не пригадується мені, щоб своїм життям завдав я громаді збитку. По-друге радісний помираю, бо бачу, що багатьом римлянам розлука зі мною буде болісною: нічого немає жалюгіднішого за те, щоб чиєсь життя оплакували, а смерті раділи. Головне ж тому помираю веселий, коли згадую, що 60 років, які в Римі провів, завжди мені займався справами, корисними для республіки. Я пізнав, що ніяка смерть не тяжка, якщо життя перед цим не було безурожайним. І останнє, чому я радісний помираю, – це шаноба, яку я Богу виявив». Це я пригадав і себе у визначний час вашого одруження, найясніші молодята, переніс; потім до жалоби спільної через кончину найяснішої родоначальниці, щирий, задум звернув і тепер, роздвоєний думкою, я вагаюся: бо журба і радість, борючись, мене роздирають».
Урешті, автор каже, що «м’які тіні не вічно хочуть бути оплакувані», а після найбільшої зливи ще ясніше погіддя. Мати нареченої померла, але вона тішиться тому, що відбувається. Як сонце після негоди ще ясніше сяє, так після втрати – це весілля. «Це я пригадав і до визначного часу Шлюбу Вашого щойно, Найясніші Молодята, доніс; оскільки до жалоби спільної через кончину найяснішої родоначальниці щиро задум повернув, тепер, роздвоєний думкою, я вагаюся: бо ж боротьба журби і радості роздирає мене. І звідси починається промова моя. Те, що найсильнішим почуттям, прихильністю взаємною поєднані ваші душі до шлюбного життя свято і цнотливо вступають, хто, придивившись, не побачить, як і Феба, до вас прихильного? І що він не собі лише світить? Але в якому б знаку зодіака він не був, усякий землі кут освітлює, не якусь частину, а негайно все, не одному чи іншому, але на всіх загалом поширюється. Таким чином, ви, одружені, уклавши договір, не конецпольська чи замойська погода тепер, а всезагальна гроза, Польщі – світило, бо зросли і проясніли разом. Безперечно, те за найбільший доказ сяйва добре впорядкованої Республіки усі вважають, коли поєднання чоловіків і дружин (за які ніякого зв’язку не було і немає святішого у світі), укладеними спілками найзнатніших родин вона триматиметься. Провіщають мужі розсудливі, що це єдиний розплідник звитяги і недоторканості Республіки, з якого майбутнє дуже численне потомство зростання імені принесе. Чому ж так? (...)»
Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа
На наступних двох десятках сторінок А. Абрек перелічує видатних родичів подружжя: Тома Замойський, Ян Замойський, Конецпольські, Любомирські, Острозькі (а також згадуються ті, кому вони рівні – Тарнавські, Гербурти, Заславські, Одровонжі, Костки), прославляє плоди їхньої діяльності, націленої на славу і користь батьківщини, вшановує короля; знаходить численні паралелі в античній і вітчизняній історії, цитує відомих авторів. Головна ідея твору: сім’я – опора держави, тлумачиться надособистісно, автор виявляє масштабне мислення, торкається суспільно-історичних питань. Загалом твір професора Абрека бездоганно витриманий у напівофіційному стилі, адже він є вітанням ректора академії, а не родича. Водночас теплота у ставленні до молодят, особливо до нареченої, яку, імовірно він знав з дитинства, виражена в делікатній увазі до смутку, яким оповиті спогади Йоганни-Барбари про недавню втрату.
Епіталама «Phoebus post nubila auspicatissimo Hymenaeo Illustris. D. Alexandri a Conecpole...», видрукувана у Кракові, 1642 р., в друкарні Андрія Петриковича, налічує 10 аркушів (зберігається в НБУ ім. В. Вернадського, Львівська ННБ ім. В. Стефаника). «Сонце після хмар» написано з нагоди шлюбу між Олександром Конецпольським та Йоганною-Барбарою Замойською, донькою (щоправда, на той час – уже сиротою) Томи Замойського і Катерини Острозької. Як зазначено на титулі: «Виголошено на бенкеті Андрієм Абреком Львів’янином, класу красномовства в академії Замойській професором, року від Пологів Діви 1642, 7 листопада» [тут і далі - переклад Л. Шевченко-Савчинської]. Як для весільного віншування – початок більше ніж несподіваний – дві перші сторінки присвячені ушануванню пам’яті покійної матері нареченої, Катерини Замойської, яка померла того ж таки року: «Нетривалий біг життя, довгий – слави і почестей найяснішої Катерини Замойської, за жорстокими законами долі, не доведений до завершення, настільки всьому доброму смутку завдав, що і при найбільшій події для Дому і її найсолодшого нащадка, або даремно, або запізно видається втішати».
Пересипаючи власний текст цитатами, професор Абрек змальовує заціпеніння, яке охопило всіх після страшної звістки. Далі він шукає втіхи у великих мислителів, услід за «філософом-Брюсельцем» (імовірно, Андреасом Везалієм), стверджує, що це найгірше було б, якби життя людське оплакували, а смерті раділи. Цитата з Брюсельця, як називає його автор епіталами, досить розлога, і хоча вона містить чотири причини, з яких мав би втішитися той, хто на смертному одрі та його близькі, вже у ній, як у краплині води, відбивається барокова еклектичність твору й усієї епохи – цитований автор раптом «заявляє» перед весільним зібранням: «Коли озираємося, можемо тільки сказати: яке життя некорисним справам присвятили!»Читайте також: Образ жінки як етичний маркер світогляду автора та його доби (на матеріалі латиномовної прози України XVI–XVIII ст.)
Тож, причини помирати з відчуттям незгаяного часу такі: «Радісний помираю, по-перше, тому, що не пригадується мені, щоб своїм життям завдав я громаді збитку. По-друге радісний помираю, бо бачу, що багатьом римлянам розлука зі мною буде болісною: нічого немає жалюгіднішого за те, щоб чиєсь життя оплакували, а смерті раділи. Головне ж тому помираю веселий, коли згадую, що 60 років, які в Римі провів, завжди мені займався справами, корисними для республіки. Я пізнав, що ніяка смерть не тяжка, якщо життя перед цим не було безурожайним. І останнє, чому я радісний помираю, – це шаноба, яку я Богу виявив». Це я пригадав і себе у визначний час вашого одруження, найясніші молодята, переніс; потім до жалоби спільної через кончину найяснішої родоначальниці, щирий, задум звернув і тепер, роздвоєний думкою, я вагаюся: бо журба і радість, борючись, мене роздирають».
Урешті, автор каже, що «м’які тіні не вічно хочуть бути оплакувані», а після найбільшої зливи ще ясніше погіддя. Мати нареченої померла, але вона тішиться тому, що відбувається. Як сонце після негоди ще ясніше сяє, так після втрати – це весілля. «Це я пригадав і до визначного часу Шлюбу Вашого щойно, Найясніші Молодята, доніс; оскільки до жалоби спільної через кончину найяснішої родоначальниці щиро задум повернув, тепер, роздвоєний думкою, я вагаюся: бо ж боротьба журби і радості роздирає мене. І звідси починається промова моя. Те, що найсильнішим почуттям, прихильністю взаємною поєднані ваші душі до шлюбного життя свято і цнотливо вступають, хто, придивившись, не побачить, як і Феба, до вас прихильного? І що він не собі лише світить? Але в якому б знаку зодіака він не був, усякий землі кут освітлює, не якусь частину, а негайно все, не одному чи іншому, але на всіх загалом поширюється. Таким чином, ви, одружені, уклавши договір, не конецпольська чи замойська погода тепер, а всезагальна гроза, Польщі – світило, бо зросли і проясніли разом. Безперечно, те за найбільший доказ сяйва добре впорядкованої Республіки усі вважають, коли поєднання чоловіків і дружин (за які ніякого зв’язку не було і немає святішого у світі), укладеними спілками найзнатніших родин вона триматиметься. Провіщають мужі розсудливі, що це єдиний розплідник звитяги і недоторканості Республіки, з якого майбутнє дуже численне потомство зростання імені принесе. Чому ж так? (...)»Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа
На наступних двох десятках сторінок А. Абрек перелічує видатних родичів подружжя: Тома Замойський, Ян Замойський, Конецпольські, Любомирські, Острозькі (а також згадуються ті, кому вони рівні – Тарнавські, Гербурти, Заславські, Одровонжі, Костки), прославляє плоди їхньої діяльності, націленої на славу і користь батьківщини, вшановує короля; знаходить численні паралелі в античній і вітчизняній історії, цитує відомих авторів. Головна ідея твору: сім’я – опора держави, тлумачиться надособистісно, автор виявляє масштабне мислення, торкається суспільно-історичних питань. Загалом твір професора Абрека бездоганно витриманий у напівофіційному стилі, адже він є вітанням ректора академії, а не родича. Водночас теплота у ставленні до молодят, особливо до нареченої, яку, імовірно він знав з дитинства, виражена в делікатній увазі до смутку, яким оповиті спогади Йоганни-Барбари про недавню втрату.