Олег Соколовський. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство
На рубежі ХХ - ХХІ століть відновлюється інтерес до вітчизняної релігійної культури, активізується релігійна діяльність, легалізуються заборонені раніше християнські конфесії, відкриваються перспективи в різноманітних міжконфесійних відносинах. Нові антитринітарні громади, витіснені радянською владою на маргінес суспільного буття, долаючи наслідки довготривалого квазіатеїстичного експерименту, активно долучаються до цього процесу. У таких умовах стає актуальним цілісне дослідження специфіки антитринітаризму як самодостатнього структурного елемента релігійної культури України.
Читайте також: Українські ренесансні гуманісти про призначення людини у світі (від memento mori до memento vivere)
На початку ХХІ століття антитринітарні церкви дотримуються національно-етнічних традицій та беруть участь у процесах виховання та морального оздоровлення суспільства. Займаючи виважену позицію у державно-правовому полі, антитринітаризм прагне збільшити свій вплив у духовно-національному житті країни. Одночасно український антитринітаризм перебуває й під впливом загальносвітової тенденції до інституалізації, що спонукає до більш ретельного його аналізу.
У вітчизняній релігієзнавчій науці утвердилася думка про історичну закономірність і самобутність реформаційних процесів в Україні. Однак, звернення до антитринітаризму мало вибірковий характер, оскільки цей рух досліджувався у загальних релігійно-культурних процесах чи ототожнювався з протестантизмом і реформаційними рухами в цілому. У період нової і новітньої історії антитринітаризм не став об’єктом ґрунтовного наукового аналізу. Комплексне вивчення вітчизняного антитринітаризму, розкриття його особливостей і зв’язків з культурними і конфесійними процесами в Україні, перспектив його розвитку у період незалежності донині ще не здійснювалось.
Теоретичну основу дисертаційного дослідження антитринітаризму і социніанства в Україні складають праці Є. Будріна, Є. Карського, А. Колодного, В. Лубського, М. Любовича, В. Перетца, О. Соболевського, Ю. Яворського, в яких проаналізовано реформаційні пам’ятки і літературу українського походження. Принципове значення для дисертаційного дослідження мають наукові розвідки історичного і соціокультурного розвитку антитринітаризму А. Белова, А. Гараджі, В. Крестьянінова, П. Малахова, Л. Митрохіна, А. Москаленка, П. Яроцького, В. Єленського. Натомість ренесансно-реформаційні процеси стали предметом дослідження В. Горського, Я. Дашкевича, М. Кашуба, В. Литвинова, В. Любащенко, В. Нічика, Я. Стратія, В. Ульяновського. Важливим етапом в осмисленні феномена антитринітаризму та його конфесійних відгалужень стали наукові розробки А. Гуревича, П. Кралюка, Л. Шугаєвої, П. Яроцького. Але самодостатність феномена антитринітаризму і социніанства в Україні залишається до сьогодні невивченою, нез’ясованим є й ставлення до антитринітаризму і социніанства в умовах секулярного й постмодерного суспільства.
Мета роботи обумовлена актуальністю обраної теми і полягає у здійсненні комплексного філософсько-релігієзнавчого аналізу українського антитринітаризму і социніанства у суспільному, духовному і міжконфесійному житті України.
Досягнення поставленої мети зумовило постановку та вирішення ряду завдань:
- виявити духовні витоки та ідейні основи антитринітаризму і социніанства у контексті особливостей релігійного і соціокультурного життя України;
- проаналізувати особливості еволюції антитринітаризму і социніанства в Україні;
- дослідити віросповідно-культові особливості і доктринально- інституційний зміст антитринітаризму і социніанства в Україні;
- встановити особливості міжкультурної взаємодії у проекції українського социніанства;
- з’ясувати особливості інституалізації антитринітаризму у незалежній Україні, визначити місце антитринітарних церков у суспільному, духовному і міжконфесійному житті, спрогнозувати тенденції та динаміку їх розвитку;
- визначити сутність і наслідки діяльності антитринітарних церков в Україні.
Об’єктом дисертаційного дослідження є антитринітаризм і социніанство у всій багатоманітності його функціонування.
Читайте також: Іоган Гербіній. Священні київські печери, або підземний Київ
Предметом - еволюція віровчення вітчизняного антитринітаризму і социніанства, розвиток його структурно-типологічних й доктринально- інституційних характеристик, ідейно-світоглядних та історико-культурних особливостей.
Теоретико-методологічна основа дисертації. Об’єкт і предмет дослідження обумовили вибір теоретико-методологічних засад і методів його проведення, що забезпечує синтез аналітичного та компаративного підходів.
Використання принципів світоглядного плюралізму,
позаконфесійності, толерантності, наукової об’єктивності дало можливість виявити різні підходи до аналізу становлення і розвитку антитринітаризму в Україні. Застосування принципу історизму допомогло відобразити історичні умови трансформаційних тенденцій антитринітарного руху.
У процесі дослідження було використано різноманітні наукові методи пізнання: загальнонаукові, конкретнонаукові, теоретичні, емпіричні. Комплексний характер роботи визначається використанням наступних наукових методів: філософського (єдності логічного й історичного, аналізу та синтезу, причин і наслідків), історичного (дотримання хронології під час характеристики явищ, пов’язаних з проблемою становлення і функціонування антитринітаризму і социніанства). У дослідженні було застосовано системно-структурний метод, що дозволило розглянути характер, форми, методи впливу історико-культурних особливостей на антитринітарний рух.
Особливості предмету дослідження зумовили його аналіз у міждисциплінарній площині та звернення до філософських, історичних, культурологічних та богословських джерел. Підхід автора до досліджуваної проблеми визначила, по-перше, сучасна філософсько-релігієзнавча парадигма, дослідницькі принципи якої розроблені у працях провідних вітчизняних філософів і релігієзнавців (І. Богачевської, Л. Виговського, А. Герасимчука, В. Єленського, С. Здіорука, А. Колодного, В. Лубського, О. Поліщук, М. Поповича, М. Рибачука, О. Сагана, П. Сауха, М. Стадника, Л. Филипович, А. Чернія, Л. Шугаєвої, П. Яроцького), які систематизували і узагальнили змістовне наповнення релігії у проекції духовного синтезу. По- друге, специфіка предмету дослідження зумовила звернення до творів богословських авторів (Афінагор Афінський, О. Булгаков), в яких було визначено ідейно-світоглядні особливості антитринітарних течій у період їх функціонування.
Наукова новизна дослідження. На основі комплексного філософсько- релігієзнавчого дослідження ідейно-культурних, структурно-типологічних, світоглядно-доктринальних особливостей антитринітаризму в Україні доведено, що вітчизняний антитринітаризм є релігійним феноменом, сформованим на основі глибоких ідейних взаємовпливів західного і східного християнства, який пройшов складний шлях еволюції і відрізняється особливостями доктринально-інституційного змісту, що виявилося у збереженні антитринітарних громад у сучасній Україні.
У дисертації обґрунтовано низку теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:
- вперше на основі філософсько-релігієзнавчого аналізу доведено, що ідейними джерелами світоглядної системи українського антитринітаризму є, з одного боку, надбання ранньохристиянських і середньовічних єресей, західно- і східноєвропейських містичних і раціоналістичних учень, та - духовні традиції вітчизняних антицерковних рухів, соціальний утопізм духовного християнства й етичні ідеали євангельського руху;
- встановлено, що еволюція антитринітаризму і социніанства була зумовлена поширенням єретично-раціоналістичних рухів східноєвропейського походження (богумили, пожидовлені, феодосіани) та західноєвропейських єресей (вальденси, бичувальники); впливом європейських протестантських течій (лютеранство, кальвінізм) та пієтичних ідей, що знайшло відображення у зародженні пізніх раціоналістичних рухів антитринітарного походження (духовне християнство), домінації та активізації нових антитринітарних течій (п’ятидесятництво-унітаризм, єговізм, Церква об’єднання, Церква Ісуса Христа святих останніх днів, Церква Нового Єрусалиму);
- доведено, що абсолютизація висхідних доктринальних принципів антитринітарних течій (Аріанська концепція христології, Социніанське співвідношення віри та розуму, розуміння віри як переживання Живого Бога, буквалізм, ідея невидимої церкви як спільноти відроджуваних тощо) не лише поглибила зв’язок з ідейною церковною традицією, а й сформувала деякі особливі риси віросповідно-культових засад, зокрема надмірну етизацію вчення та емоційність культу, інтенсивність й інтровертність общинного життя, ідейно-доктринальний традиціоналізм, посилену увагу до соціального життя, перманентні пошуки соціокультурної реалізації;
- визначено, що становлення і розвиток социніанства в умовах протистояння католицької і православної церкви зумовлені включенням цієї конфесії у систему міжкультурної взаємодії. Співіснування социніанства з протестантизмом і православ’ям визначає інтерпретацію социніанства як реформаційної течії антитринітаризму, що передбачає переосмислення ідеологічних засад католицизму у різних сферах релігійного життя, а також враховує умови адаптації социніанства до національної етнокультурної традиції;
- доведено, що функціонування в Україні антитринітарних течій, їх віддаленість від світових центрів богословсько-наукової думки, суспільно- громадянська упередженість зумовили сповільненість темпів його інституціалізації. Визначено, що трансформація віровчення, прихильність до усталених форм культової практики та общинного життя обумовили формування у його середовищі соціально-психологічного типу віруючого з високою релігійною домінантою;
- встановлено, що діяльність антитринітарних громад спрямована на розширення їх позакультових пріоритетів: у суспільному житті ними є євангелізація, філантропія, просвітництво; у політичному - прагнення свободи совісті та співпраця з урядовими і громадськими інституціями; у культурному - сприяння духовному оздоровленню суспільства, розвитку національної культури.
Теоретичне і практичне значення дисертації полягає, передусім, у виокремленні антитринітаризму в Україні як самодостатнього предмету вітчизняного релігієзнавства, визначенні особливостей цього релігійного феномена у соціокультурному просторі України та перегляді стереотипів, що ускладнювали теоретичне вивчення руху. Запропоновано нове розуміння антитринітаризму як явища не лише західноєвропейської, а й вітчизняної релігійної культури, що спонукає до перегляду традиційного уявлення генези даного феномену.
Окремі положення дисертації можуть стати методологічною базою праць з історії культури і релігійних рухів в Україні, її сучасних релігійно- церковних процесів. Отримані результати можуть бути використані для підготовки навчальних курсів та спецкурсів з релігієзнавства, історії релігії в Україні, культурології й історії філософії, а також під час вирішення державно-конфесійних питань в Україні.
У вступі обґрунтовується актуальність теми, формулюється мета та завдання дослідження, визначаються методологічні підходи, науково- теоретичне та практичне значення дисертації.
У першому розділі "Антитринітарне віровчення як об’єкт наукового дослідження" аналізується ступінь дослідження проблеми у працях вітчизняних та зарубіжних релігієзнавців, філософів, істориків, теологів, на основі яких сформульовано засадничі методологічні принципи, здійснено аналіз джерельної бази та літератури дисертаційного дослідження.
Напрацювання вітчизняних і зарубіжних дослідників щодо аналізу антитринітаризму і социніанства можна умовно поділити на декілька груп. Сучасна зарубіжна історіографія представлена дослідженнями польських, німецьких, англійських авторів, які присвячені реформаційним рухам у Східній Європі. Однак, наукові дослідження антитринітаризму репрезентують праці не лише сучасних учених, а й дореволюційні видання, в яких систематизовано й проаналізовано історико-культурний матеріал на основі значної документальної спадщини. Серед дореволюційних праць зберігають актуальність дослідження О. Брюкнера, Г. Дальтона, B. Закржевського, В. Красінського, Л. Кубали, Й. Лукашевича, Г. Мерчінга, C. Моравського та ін.
Сучасна зарубіжна історіографія, в якій розкриваються реформаційні процеси у Східній Європі, репрезентована працями С. Кота, 3. Огоновського, Я. Тазбіра, С. Творека, Л. Хмая та ін., у яких розкрито широку палітру ренесансно-реформаційного життя у регіоні, проаналізовано релігійну й культурно-освітню діяльність протестантських осередків, їх оригінальні літературні пам’ятки.
Чільне місце в історіографії з проблем Реформації та антитринітаризму посідають праці сучасних російських і білоруських авторів: М. Алексютовича, І. Г оленищева-Кутузова, М. Дмитрієва, Н. Казакової, О. Клібанова, Д. Корецького, Д. Ліхачова, Я. Лур’є, А. Сухова, С. Подокшина. У них доведено наявність східнослов’янської реформаційної гілки, ґрунтовно досліджено єретично-раціоналістичні рухи православного походження (XVI-XVII століть), проаналізовано складні процеси зародження і розвитку протестантизму як у Західній і Східній Європі (насамперед у працях Н. Ревуненкової, С. Сказкіна, М. Сміріна, А. Чанишева), так і у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій.
В українській історіографії проблема антитринітаризму цікавила багатьох авторів, проте вони розробляли її переважно в контексті дослідження окремих течій антитринітаризму, конкретних подій, постатей в Україні. Значний внесок у вивчення вітчизняного антитринітаризму в Україні зробили М. Грушевський, О. Левицький, І. Малишевський, у працях яких релігія представлена як спеціальний об’єкт аналізу, а сам аналіз піднесено до рівня серйозної наукової проблеми.
Читайте також: «Унія греків з костьолом римським» А.-І. Потія як спроба формування духовно-морального виміру християнської особистості в українському Середньовіччі
Поряд із цим "пізній" антитринітаризм став предметом аналізу науковців, починаючи з радянського періоду. Однак сучасні наукові дослідження за змістом суттєво відрізняються від досліджень попередніх часів. При цьому важливо наголосити не лише на спеціальних роботах, присвячених антитринітарним течіям (публікації П. Яроцького, Ю. Терещенка, В. Горського, В. Докаша, В. Мельник), їх діяльності в окремих регіонах України (А. Гриніва, В. Лешана), історичним джерелам (П. Русина), віросповідним і соціоетичним системам (П. Косухи, В. Подоляка), динаміці й тенденціям розвитку (В. Єленського, О. Косянчука) та соціологічному аналізові (А. Єришева, П. Яроцького, В. Єленського). Суттєве значення мали також дослідження, в яких розроблені методологічні принципи релігієзнавчого вивчення загальних релігійно-культурних, релігійно-політичних, державно-церковних процесів в Україні, що дозволяють адекватніше підійти і до вивчення антитринітаризму. Це праці І. Богачевської, Л. Виговського, А. Герасимчука, С. Головащенка, В. Єленського, С. Здіорука, А. Колодного, В. Лубського, В. Любащенко, О. Поліщук, М. Поповича, М. Рибачука, О. Сагана, П. Сауха, М. Стадника, Л. Филипович, А. Чернія, Л. Шугаєвої, П. Яроцького та ін.
У другому розділі "Витоки та ідейні основи антитринітаризму й социніанства в Україні" розкрито періоди розвитку українського антитринітаризму, визначено джерела його віровчення та форми ідеологічної трансформації, проведено аналіз його основних доктринально-інституційних моделей, досліджено особливості міжкультурних взаємодій.
У параграфі 2.1. "Особливості еволюції антитринітаризму і социніанства в Україні у проекції соціально-історичних реалій релігійної духовності" виділено й охарактеризовано трансформацію антитринітаризму, що зумовлено процесами його адаптації до нових умов функціонування: 1) поширення ідей єретично-раціоналістичних рухів східноєвропейського походження (богумили, пожидовлені, феодосіани) та вплив віросповідних основ західноєвропейських єресей (вальденси, катари, бичувальники) (XIV - перша половина XVI століття); 2) трансформація антитринітаризму під впливом європейських протестантських течій (лютеранство, кальвінізм, поміркований гусизм), пристосування социніанства до вітчизняної культурної й релігійної традиції та до нових духовних і суспільних потреб, що відобразилося у постулатах його соціальної етики й еклезіології; шлях социніанства від провідної антитринітарної течії, яка займала активну позицію у політичному, просвітницькому і соціокультурному бутті українства і мала значне міжрегіональне розповсюдження на території України (друга половина XVI - перша половина XVII ст.); 3) період пієтичного впливу в антитринітаризмі, зародження нових радикальних течій (менонітство, методизм), а також пізніх раціоналістичних рухів антитринітарного походження (духовне християнство, євангельський рух) (середина XVIII - 70-ті рр. XIX століття); 4) період домінування антитринітарних течій (п’ятидесятництво-унітаризм, єговізм, євангельське християнство) та активізації нових антитринітарних спільнот радикального типу - Церква об’єднання, церква саєнтології, Церква Ісуса Христа святих останніх днів, Церква Нового Єрусалиму - (остання чверть XIX - початок XXI століття).
У параграфі 2.2. "Доктринально-інституційний зміст антитринітаризму та социніанства в Україні" визначається, що віросповідні основи антитринітарних течій в Україні відтворюють засади споріднених течій в інших європейських країнах, виходячи із спільного ідейно-типологічного джерела. Досліджено, що зв’язок з антиправославними раціоналістичними рухами (пожидовлені, феодосіани) зумовив трансформацію віровчення вітчизняних моделей антитринітаризму (социніанство, духоборство, молоканство тощо) й адаптацію їх ідейно- общинної традиції.
З’ясовано, що социніани з раціоналістичних позицій критикували традиційну догматику, виступали за свободу совісті як умову морального вдосконалення людини. Згідно з віровченням социніан Біблія, містить знання, яке може тлумачитися виключно за допомогою логіки. Социніани заперечували таїнства, які існують поза межами розуму. Єдність, вічність, всемогутність, справедливість і мудрість Бога мають прийти до віруючого, коли він осягне їх розумом. Популярним був серед социніан і гуманістичний підхід, за яким цінність людини визначається не її вірністю релігійним догмам, а тим, чи дотримується вона у своєму житті етичних норм.
На підставі релігієзнавчого аналізу доведено, що протягом XVIII - XIX століть у віровченні раціоналістичних течій духовних християн (духоборів і молокан) прослідковується еволюція віровчення. Встановлено, що духоборство відмежовувалося від містицизму христовірів і скопців. У віровченні духоборів простежується перехід до раціоналізму й антитринітаризму, в основу якого покладені ідеї людського розуму, які освічуються божественним світлом і є єдиним суддею релігійних пошуків. Визначено, що віросповідні основи вчення молокан є близькими до християнського теїзму. Молоканам властивий хіліазм, вони очікують другого пришестя Христа і встановлення ним тисячолітнього Царства Божого на землі. В цілому молоканство поступово трансформується у релігійну течію, яка за віросповідними засадами наблизилась до громад антитринітарного спрямування.
З другої половини XIX століття в Україні поширюються хіліастично- есхатологічні ідеї, які спричинили виникнення релігійних об’єднань антитринітарного спрямування - єговістів-ільїнців і мальованців. Доведено, що формування світогляду М. Ільїна відбувалось під впливом ідей західних хіліастів-містиків про тисячолітнє царство Христа. Зі свідчень Івана Богослова М. Ільїн сформував антитринітарну доктрину і заперечив божественне походження Ісуса Христа.
Виявлено, що у вченні мальованців простежується синтез ідей духовного християнства, пієтизму, антитринітаризму та богумильського дуалізму. Антитринітарна традиція мальованців виходить з тези, що Ісус Христос не є ні Богом, ні звичайною людиною, а певним символом, який вказує людині праведний шлях спасіння.
Отже, за христологічною доктриною, есхатологічними очікуваннями, тлумаченням Біблії, соціальною практикою і соціальним складом кожна антитринітарна течія виділилася у цілком самостійне релігійне утворення.
У параграфі 2. 3. "Просвітницький характер раннього антитринітаризму в Україні" виявлено, що науково-просвітницький характер вивів социніанство як антитринітарну громаду на провідні позиції серед інших релігійних течій другої половини ХVІ століття, що зумовило патронат над нею родових династій Немиричів, Чапличів, Любенецьких, Войнаровських та ін.
З’ясовано, що культурно-освітня практика антитринітаріїв, незважаючи на визначеність, насамперед, конфесійними завданнями, стала прогресивним явищем у культурно-духовному розвитку України. Особливий внесок у національно-культурні процеси в Україні зробили социніани науковою і літературною діяльністю, що було зумовлено внутрішніми потребами социніан надати належну відсіч католицькій і православній церкві, в опозиції до яких вони перебували. У цих умовах піднесення теоретичного рівня пропаганди социніанства набувало особливого значення. З іншого боку, вчені, вчителі, літератори, перекладачі, книговидавці були не лише представниками социніанської громади, а й культурними діячами (С. Будний, М. Чехович, Є. Шоман, Я. Крелль, Є. Кисіль, Ю. Немирич, І. Шліхтінг, С. Пшипковський та ін.), які своєю активною участю у національних культурно-освітніх процесах залучали суспільство у вир українського ренесансу як явища духовної культури.
Визначено, що вагоме місце в національно-культурному русі України відіграла творча спадщина діячів братського руху (С. Зизаній, Л. Зизаній, Хр. Філалета, І. Гізель), релігійно-філософські ідеї яких мали социніанське спрямування. Братчики фактично стали на шлях реформування православної церкви, оскільки реформаційна ідеологія більше відповідала їх світосприйманню, і, подібно до социніан, акцентували увагу на внутрішній релігійності, надаючи їй перевагу перед зовнішньою благочестивістю.
Отже, культурно-просвітницька спрямованість релігійної і позарелігійної практики социніанства заклала фундамент для антитринітарних релігійних традицій, які, трансформуючись у нові ідеї, мали продовження у діяльності новітніх антитринітарних рухів.
У третьому розділі "Стан і тенденції трансформації антитринітарних громад у незалежній Україні" аналізується сучасний стан релігійних об’єднань антитринітарного походження, визначається їх місце в суспільному, духовному і міжконфесійному житті, досліджується процес інституціалізації сучасного антитринітаризму в Україні на рівні релігійної свідомості, релігійних і позарелігійних відносин.
У підрозділі 3.1. "Особливості інституалізації антитринітаризму у незалежній Україні" з’ясовано, що високий ступінь інституалізації впродовж років незалежності в Україні отримали антитринітарні течії, які генетично пов’язані з радикальною традицією, адаптовані до суспільно-політичної нестабільності, ситуації правової поміркованості, звернуті до соціальних низів. Долаючи тиск не лише з боку офіційних, а й споріднених релігійних організацій, антитринітаризм адаптувався і сформував тип віруючого з високою релігійною домінантою. Соціальна загостреність їх догматики поступово трансформується у сферу збереження морально-етичних і культурних традицій.
Натомість для антитринітарних релігійних об’єднань хіліастично- есхатологічного спрямування - єговістів-ільїнців, мальованців, свідків Єгови
- властива еволюція віровчення, яка виявляється у лояльному ставленні до держави, у значному пом’якшенні гостроти есхатологічних очікувань, пропаганді здорового способу життя.
На підставі статистичних досліджень встановлено, що найбільш активну діяльність серед антитринітарних громад в Україні здійснюють свідки Єгови, Церква Ісуса Христа святих останніх днів та Церква євангельських християн в дусі апостолів. Після переслідування з боку радянської влади ці релігійні об’єднання не лише вистояли, а й зберегли свої віросповідні основи і практику. З’ясовано, що антитринітарні спільноти діють переважно як відкриті, структуровані осередки зі спрощеним механізмом прийняття віруючих. Водночас, новим для антитринітарного середовища України на початку ХХІ століття є відкрите існування й активне проповідування зарубіжних місій, кількість яких неухильно зростає.
У параграфі 3.2. "Діяльність антитринітарних церков крізь призму праксеологічного дослідження" з’ясовано, що процес відтворення нових релігійних об’єднань антитринітарного походження не обмежився лише еволюцією віросповідних основ попередніх течій. Про це свідчить поява в Україні новітніх антитринітарних об’єднань, зокрема Церкви Об’єднання, Церкви саєнтології, Церкви Нового Єрусалиму та інших. Вони пропонують своїм адептам нову інтерпретацію оточуючої дійсності та шляхи вирішення глобальних проблем сучасного людства. Віровчення нових для України антитринітарних релігійних об’єднань несуть осмислення соціальних проблем та можливості їх вирішення. У Православній церкві, сфера віросповідання якої зводиться до традиційної ритуальності, простежується поступовий перехід прихожан з традиційних для України церковних парафій у сучасні релігійні об’єднання антитринітарного походження.
Встановлено, що антитринітарні течії в сучасній Україні розширюють сфери суспільної присутності, збільшують кількість адептів, особливо серед молодих, соціально активних людей. Водночас для антитринітарних громад в Україні властиві позитивні внутрішні процеси, розгортання видавничої справи, мережі освітніх закладів, піднесення інтелектуального рівня віруючих. Усе це пожвавлює процес оцерковлення вітчизняного антитринітаризму, що обумовлює зміцнення його суспільної позиції, сприяє відновленню і збагаченню набутого духовного потенціалу, збільшенню внутрішніх резервів пропагандистської та євангелізаційної практики, подальшій інтенсифікації та урізноманітненню культово-общинного життя, релігійно-пізнавальної активності віруючих.
В результаті комплексного дослідження еволюції віровчення антитринітаризму і социніанства в Україні зроблено наступні висновки:
1. Доведено, що становлення українського антитринітаризму і социніанства, його трансформація є наслідком історичних, географічних, етнокультурних, соціополітичних і демографічних чинників. Ґенеза українського антитринітаризму детермінована ренесансно-реформаційними тенденціями, розташуванням України на перехресті різних культур і релігій, реаліями соціально-економічного, політичного і духовного поступу, ідеологічно-організаційними процесами у католицькій, греко-католицькій і православній церквах, вітчизняною суспільно-економічною нестабільністю і реорганізацією українського суспільства в кінці ХХ - на початку ХХІ століття.
2. Встановлено, що антитринітаризм є релігійним феноменом, у якому поєдналися передреформаційна антицерковна традиція, яка бере свій початок з ранніх іудео-християнських і християнсько-єретичних учень, й містичні і раціоналістичні рухи пізнього Середньовіччя та социніанська доктрина, яка повернула цю традицію у лоно християнства. На противагу католицизму й православ’ю, антитринітаризм став виразником тих духовно-релігійних гасел, які висунула Реформація у контексті актуалізації соціоетичного ідеалу апостольського християнства. Незважаючи на намагання догматичної кодифікації та структурної формалізації, в антитринітаризмі формуються нові ідейно-догматичні й культово-структурні модифікації. Доктринально- інституційні характеристики антитринітаризму в Україні відтворюють засади споріднених течій в інших європейських країнах.
3. На кожному етапі розвитку антитринітаризму в Україні він демонструє різні варіанти реалізації культурних можливостей. У передреформаційний і реформаційний періоди, за яких відбувається зародження ренесансно-гуманістичного світогляду, культурний потенціал социніанства досягає максимальної реалізації. Своєю діяльністю (відкриття шкіл, переклади та видання біблійної літератури) социніани відіграли важливу роль у духовному піднесенні людини в українському суспільстві. З’ясовано, що социніанські ідеї вплинули на діяльність представників братського руху (С. Зизаній, Л. Зизаній, Хр. Філалет, І. Гізель), які цікавилися моральною проблематикою, прагнули сформувати концепції призначення людини. Незважаючи на те, що просвітницька практика социніан зумовлена, передусім, конфесійними завданнями, об’єктивно вона мала прогресивне значення.
Читайте також: Астрономія в латиномовних текстах України
4. Встановлено, що стан і динаміка сучасного антитринітаризму в Україні свідчать про наявність соціокультурного потенціалу течії. Антитринітаризм прагне розширити межі діяльності у суспільному, духовному, національному, міжконфесійному житті країни, розглядаючи таку діяльність як невід’ємну складову свого світорозуміння. Простежується усвідомлена тенденція щодо зміцнення позицій антитринітарних осередків України на шляху їх максимальної адаптації до нових реалій життя, урізноманітнення форм і методів євангелізації, піднесення рівня пропаганди, професійної теологічної освіти віруючих, гнучкої міжконфесійної позиції.
5. Обґрунтовано, що сучасний стан антитринітарного руху в Україні демонструє не лише приклад умотивованого євангельським ідеалами і власними догматичними концептами вписування у нові реалії суспільного, політичного, культурного, міжконфесійного життя, а й безперечну зацікавленість у їх розгортанні й утвердженні як визначального фактора своєї подальшої еволюції. Сьогодні антитринітаризм спрямований на розширення своїх позакультових пріоритетів. У суспільному житті ними є євангелізація, філантропія, просвітництво; політичному - прагнення свободи совісті та співпраця з урядовими і громадськими інституціями; культурному - сприяння духовному оздоровленню суспільства, розвитку національної культури; релігійному - активне церковне життя.