Світ парабол у творах Івана Вишенського й Антонія Радивиловського

XV та XVI ст. у Західній Європі були позначені потребою переосмислення старих істин, ревізією духовних надбань людської цивілізації та прагненням створити нову систе­му цінностей. Західноєвропейські дослідники та теологи під впливом ідей Мартіна Лютера про рефор­мацію церкви у цей період роблять перші спроби “новітньої” інтерпретації Святого Письма. Так, Муціан Руф намагався тлумачити в гуманістичному дусі євангельське вчення [1, с. 150], а теолог Томас Мюнцер у своїх публіцистичних творах широко вживав “...біблійні образи, символи, алегорії, зрозумілі й близькі народові в епоху Реформації” [2, с. 156].

Cвітлана Демченко

Нідерландський гуманіст Еразм Роттердамський (1466-1536) не лише подав коментарі до видань книг Святого Письма, а й упорядкував нове латиномовне видання Євангелія, яке доповнив коментарями і тлумаченнями, відмінними від канонічних [3, с. 161].

Глибоке українське Середньовіччя, відмовившись від “поганської літератури”, творило власні зразки християнської, яка, на думку Івана Франка, була “...безформна, наївна, вар­варська щодо язика і композиції, обскурна, полемічна, легендарна та історична, з рідким блиском чистих, високих думок, з частими вибриками темного фанатизму, без критичності, сліпої ненависті” [4, с. 392]. Ю. Пелешенко суть поглядів І. Франка на українську літерату­ру пізнього середньовіччя визначив як “песимістичний присуд ” [5]. Однак, як стверджує В. Микитась, “...розвиток української літератури в XIV-XVI ст., попри надзвичайно складні історичні та суспільно-політичні умови, поступово йшов по висхідній лінії... Упродовж XIV-XVI ст. в українській літературі розвиваються й удосконалюються традиції культури Київської Русі” [6, с. 27]. У цей час починають формуватися перші засади українського літературного бароко паралельно з поширенням та загостренням полеміки навколо теологіч­них тонкощів християнської доктрини та реформи юліанського календаря.

Читайте також: Провідні мотиви і чільні ідеї латиномовної літератури XVI–XVIII ст.

Характеризуючи літературний процес в Україні у добу пізнього середньовіччя, той же Ю. Пелешенко зазначив, що “українська література пізнього Середньовіччя досить виразно входила в коло православнослов’янського метаписьменства, близькість між регіональними та національними частинами якого була настільки тісною, що інколи важко визначити, в якій країні й коли виник той чи інший літературний твір. Створений в одному національно­му середовищі, він легко переходив і прищеплювався в іншому, часом зазнавши там певних текстуальних змін” [7, с. 6]. Подібний процес виразно проявляється у творчому доробку Антонія Радивиловського.

Питання функціонування жанру притчі та її модифікацій в пам’ятках давньої українсь­кої літератури (зокрема, про характер використання й переробки біблійних притч вітчизня­ними проповідниками й письменниками, про змістові особливості “Притчі про витя­зя і про смерть”, “Притчі про жіночу злобу” тощо) ми розкривали у попередніх публікаціях. Подаючи далі матеріал про своєрідність побутування цього жанру в творах Івана Вишенського й Антонія Радивиловського, прагнемо перш за все висвіт­лити досі маловивчені приклади “модернізації” змісту й форми творів притчевого чи параболічного характеру. І хоча Іван Вишенський та Антоній Радивиловський є представниками різних епох, мають відмінні світоглядні й творчі засади, однак їх об’єднує тенденція використання притчі й параболи для навчання основам христи­янської моралі.

Творчість Івана Вишенського й Антонія Радивиловського є своєрідним новим ступенем реалізації кращих літературних традицій попередників, зокрема таких, як навчання слухацької аудиторії “Слова Божого” за допомогою притч.

Піонером українського літературного бароко, чия творчість позначена рисами пере­хідного періоду, на нашу думку, є Іван Вишенський.

С. Маслов, визначаючи самобутність цієї постаті серед українських полемістів XVI- XVIII ст., зазначає, що він, прийнявши на Афоні постриг, вибравши аскезу й усамітнення у печері, “не зміг загасити в собі почуття патріотизму, увесь час жив інтересами своєї далекої батьківщини і чутливо відгукувався на її радощі й скорботи. У своїх численних, завжди емоційно піднесених і разом з тим повних сарказму посланнях Вишенський вклю­чається в загальну тематику захисту православної церкви, але крім того, бере на себе також роль трибуна, борця за права приниженого, експлуатованого українського селян­ства...” [8, с. 336].

Д. Чижевський у праці “Українське літературне бароко” стверджує, що І. Вишенський прагнув повернутися до старої візантійської традиції, “заперечуючи як Ренесанс, так і Реформацію” [9, с. 11-12], називає його погляди “аскетично-реакційними” [10, с. 23]. На думку цього історика літератури, “На Україні першим письменником, в якого можна знайти риси барокового стилю, можна вважати Івана Вишенського: його довгі періоди, на купчення паралелізмів, смілі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне накуп- чення формальних прикрас (що у цього геніального письменника ніколи не закривають, не усувають з поля уваги змісту) могли б дозволити нам віднести його твори до літератури бароко, коли б джерела його стилістики не були зовсім інші: це Святе Письмо та отці церкви, найбільше, мабуть, Златоуст” [11, с. 272]. Чижевський припускається думки, що стиль бароко Вишенський міг знати з польської полемічної літератури, однак ідеологічне наснаження творів цього генія не барокова - “це була програма повного повороту до чистої традиції” [12, с. 273], а його твори в цілому засвідчують “спорідненість бароко з українсь­ким духовним стилем” [13, с. 273].

Відомий український полеміст кінця XVI — початку XVII ст. Іван Вишенський послугу- вався притчею, використовуючи її у своїх посланнях і трактатах. Коментуючи п’ять вимог до тих, хто заради Бога відмовився від світського, мирського життя, у посланні “Велмож- ным их милостям, панам арцибискупу Михаилу и бискупам ПотЬю, Кириллу, Леонтию, Деонисию и Григорку” він посилається на Євангеліє, з допомогою якого пояснює значення притч і заповідей: “В том конечном обнищанию ученици, послЬдуючи Христу, еще не могли таинства вЬры навыкнути и притчей Христовых зрозумЬти, для чего и приходят, пытаючи Господа: “Чему рече, во притчах глаголеми народом якобы рекучи, которых и мы постигнути сокровенный разум не можемо?” ОтвЬща, Исус рече им: “Вам есть дано вЬдати тайны царства небесного, то ест обнажившим мысль свою от мирских справ и вослЬд мене изшед- ших, а мирские еще притчами и завЬсою, то ест покрытыми повЬстями” [14, с. 339].

У “Посланії до Домнікії” І. Вишенський, критикуючи сучасне йому навчання, виступаю­чи проти латинізації шкіл, обстоюючи і захищаючи канони православ’я, говорить: “А тежь не вижу инших, толко простою наукою нашего благочестия воспитавшиеся, — тые и подвиг церковный носят и отправуют, а латынских басней ученицы, зовемыи казнодЬи, трудитися в церкви не хочут, только комедии строят и играют. И не дивно! Приведю притчу. Коли южь хто наказания внЬшняго трохи досягл, подобен коневи в стайни хованому и на узах держан­ному, который, часу пралетного дождавши, коли траву ощутить и выпущен будет, не вЬда, як ся поимати даст от игранья, сказанья и шаленья ради своеволной владности. Так власне хто з благочестия догмат до латынского мудрования и хитрости выпушен будет, не вЬда, как его южь ухватит и обуздает и к благочестию привлечет. Бо есть так сладкая латынской прелести трава, иже еЬ воли на широком поли вкусивый своеволию заживати, ни- жии в стайни благочестия на привязях законных найлЬпшим овсом истенное науки притаиться хочет ” [15, с. 71].

Читайте також: Зиморович Бартоломей. Дім шляхетності і честі...

Побутовий сюжет І. Вишенський підпорядковує постановці й вирішенню су­спільних й освітніх проблем, проводячи паралель між такими далекими один від одного поняттями, як “учень” і “кінь”, “трава” і “латинський догмат”.

У “Посланії до Домнікії” використано також притчу про те, як два брати перено­сили страждання. Один із них пробачив образу, заподіяну іншим, а другий — ні, померши в єресі та злобі, втративши віру й підтримку Бога. Загалом ця притча має приховане повчання, яке конкретизує сам полеміст: “...Отож, сестро Доминикие, убо­ятися потреба сея притчи, жебы кто из наших братий в ереси не умрет. Ничтожие бо есть мерзостнейшее Богу, яко же бо гневная и памят злобная (духа гордого, само-

мнимого и тщеславного ученица и угодница) страсть” [16, с. 374-375]. Сюжет притчі через авторське тлумачення набуває однозначності й увиразнюється християнським викриттям злопа­м’ятства, гордощів, високої самооцінки тощо. Через обмежену, мінімальну кількість персо­нажів (а їх лише два) відтворюються протилежні реакції на одну і ту саму подію і як результат - коментар автора.

У посланнях і трактатах І. Вишенського простежується перетворення притч на параболи через авторське прагнення дати їм своєрідне тлумачення.

Згадуваний вже Д. Чижевський обґрунтовує бароковий універсалізм проповідей Радиви­ловського [17, с. 246] та наявність у них “відгуків гербової поезії” [18, с. 238]. Він відносить цього письменника до розряду “серйозних” проповідників [19, с. 385]. Докладно аналізуючи стиль “збірок казань” [20, с. 309] “Огородок Марії Богородиці” (1676) та “Вінець Христов” (1688), рукописні проповіді, Чижевський зазначає “типову “модернізацію” старовини” [21, с. 309], наводить приклади приповідок (у тому числі й перекладених з латини), підкреслює любов до діалогів, драматичних сцен, картинності, символіки, емблематики, але з виразними моралізаціями та “соціальними нотами” [22, с. 309]. Отже, поза увагою цього науковця зали­шилися параболи А. Радивиловського та своєрідність їхньої внутрішньої будови.

С. Маслов у статті “Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI - і в першій половині XVII століття” виокремлює постать А. Радивиловського у складі “енер­гійного культурно-просвітнього руху” [23, с. 319], зазначаючи, що у проповідях цього автора не лише роз’яснюєтья євангельська мораль, а й те, що” Антоній Радивиловський у своїх проповідях торкається турецько-татарського нашестя на Україну в 1676 році” [24, с. 337].

А. Радивиловський, творчу спадщину якого глибоко і всебічно досліджував В. Крекотень [25], є автором 18 парабол, що мають різну внутрішню будову, різні сюжети, однак схожі за способом символіко-алегоричного тлумачення з виразним християнським спрямуванням. Змо- делюємо способи поєднання складових парабол А. Радивиловського, використавши умовну нумерацію текстів, запропоновану В. Крекотнем. І-ий тип має таку будову (рис. 1):



1 Таку будову мають параболи №270, 276, 277-а, 278, 283.
2 Подібна внутрішня структура характерна для парабол №271, 272, 273, 274 (сюжети з римської історії), 275, 276, 279, 280-а (біблійний сюжет, насичений цитатами з Євангелія від Матвія).
3 Аналогічна будова властива параболам №277-б (перша частина повчання - тлумачення - не містить ані символу, ані алегорії), 280-б (повчання - тлумачення містить ключ до розуміння сюжету про святого Феодосія), 284 (повчання підтверджуються сюжетами з Біблії).

Наведені приклади внутрішньої організації парабол є типовими для творчої спадщини А. Радивиловського. Лише одна з парабол (№282) має у своєму складі сюжет, переплетений з тлумаченням (подібне спостерігалося при дослідженні “Слова про Сліпого й Кульгавого” Кирила Туровського), причому відділити одне від іншого практично неможливо.

Читайте також: Стереотипи свідомості воюючих сторін у їх ставленні до цивільного населення на прикладі облоги Збаража та за умовами Зборівського миру 1649 р.

Джерела походження протосюжетів різні:
1) римські історії (параболи №271, 272, 273, 274, 277-а, 282);
2) матеріали невідомого походження (параболи №270, 275-а, 275-б, 276, 277-б, 278, 279, 281, 284);
3) наново інтерпретований біблійний сюжет (парабола №280-б);
4) історичний сюжет доби України-Руси про Феодосія Печерського (парабола №280-б);
5) матеріали з польської історії (парабола №283).

У переважній більшості випадків образна система власне сюжетів складається з 2-3 осіб, до того ж вони окреслені дуже схематично. А. Радивиловський наважується не лише супроводжувати сюжети досить штучними християнськими тлумаченнями, а й сміливо по­дає різні пояснення до одного і того самого сюжету (наприклад, у параболах №275-а, 275-б, 277-а, 277-б), “експлуатуючи” подібним чином таку властивість притчі, як контекстуальність (тобто акценти смислового навантаження і значення персонажів, спрямування сюжету змінюється залежно від ситуації використання притчевого сюжету чи самої притчі).

Параболічні тлумачення наповнили нейтральні світські сюжети такими релігійно-філо­софськими ідеями:
1) у житті людина має сподіватися лише на Бога й на саму себе (№270);
2) людина за своєю природою грішна, тому повинна дбати про спокуту гріхів та уповати на Господа (№271);
3) Христос виразив себе через різноманітність і сущу доброту (№272);
4) оспівування і возвеличення Богородиці, яку пошанували Бог-Отець, Бог-Син і Бог- Святий Дух (№273);
5) оспівування і похвала таких чеснот Діви Марії, як смирення, скромність, невибаг­ливість, духовна і фізична цнота тощо (№274);
6) усі й усе в житті мають своє призначення (№275-а);
7) у кожного свій шлях, своє призначення, наприклад, як і в Івана Предтечі (№275-б);
8) радість - особлива мудрість (№276);
9) заслуговують на співчуття ті люди, котрі обмежують себе лише видимим світом (№277-а);
10) ті, хто розкаялися у гріхах, гідні підтримки й похвали, а найкращі помічники грішників - Христос Спаситель і священик (№277-б);
11) шанувальники багатства, розкоші, честолюбці переповнені безчестям і штучним напускним щастям (№278);
12) часто люди захоплюються зовнішньою показною красою, тоді як прихована внут­рішня - є неперехідною, вічною, небесною (№279);
13) ми всі в боргу перед Господом (№280-а);
14) у житті треба брати приклад зі святого Феодосія, вільного від гріхів (№280-б);
15) людей роз’єднує найчастіше поділ на “моє” й “твоє” (№281);
16) потрібно співчувати убогим і допомагати їм (№282);
17) кожна людина - син Божий, саме тому навіть невідому особу необхідно шанува­ти (№283);
18) якщо людина неодноразово грішить і не кається, Господь, хоч і терплячий (але не до безкінечності), відвертається (№284).

Будь-яка думка в параболах А. Радивиловського підтверджується виразними ілюстраціями. До того ж навіть у XVIII ст. зберігається тенденція запозичувати іноземні сюжети, переробляти і пристосовувати їх до християнських потреб (або для доведення загальнолюдських цінностей типу: поваги до особистості, уміння розрізняти справжнє і напускне щастя, здатність радіти життю тощо).

Параболи у творах І. Вишенського й А. Радивиловського, з одного боку, обсто­юють і захищають канони православ’я (зокрема, у 18 пам’ятках А. Радивиловського спостерігається досить штучне пристосування запозичених сюжетів до ілюстрування християнських ідей), а з другого — служать засобом пошуку шляхів розв’язання суспільних і освітніх проблем (виступ проти латинізації шкіл у “Посланні до Домнікії” І. Вишенського ).

Читайте також: Латиномовна література українських етнічних земель. Вступна лекція

Кількість персонажів у притчах і параболах І. Вишенського й А. Радивиловського — від 2 до 4 осіб, зображених схематично й поверхово. Тематико-проблематичні обрії творів І. Вишенського та А. Радивиловського зорієнтовані вже не лише на догмати християнства, а на формування таких “мирських” цінностей, як повага до інших, здатність усвідомлювати відповідальність за власні вчинки, уміння радіти життю, бути вдячним тощо.

Парабола все ще залишається одним з найуживаніших функціональних різновидів притчі, виступаючи то складовою частиною полемічного трактату (“Послання до Домнікії” І. Вишенського), то самостійним літературним твором (параболи №270—284 А. Радивиловського).

Література
1. Шаповалова М., Рубанова Г., Моторний В. Історія зарубіжної літератури. - Львів: Світ, 1993. - 312 с. - С. 150.
2. Там само. - С. 156.
3. Маслов С. Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI - і в першій половині XVII століття // Європейське Відродження та українська література XIV - XVIII ст. - Київ: Наукова думка, 1993. - С. 161, 319-342.
4. Франко I. Середні віки // Монолог атеїста. - Львів: Каменяр, 1973. - 432 с. - С. 392.
5. Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII-XV ст.): Джерела. Система жанрів. Ду­ховні інтенції. - Київ: ПЦ Фоліант, 2004. - 423 с. - С. 5.
6. Українська література XIV-XVI ст. - Київ: Наукова думка, 1988. - 600 с. - С. 27.
7. Пелешенко Ю. Вказ. праця. - С. 6.
8. Маслов С. Вказ. праця. - С. 336.
9. Чижевський Д. Українське літературне бароко: Вибрані праці з давньої літератури. - Київ: Обереги, 2003. - 576 с. - С. 11-12.
10. Там само. - С. 23.
11. Там само. - С. 272.
12. Там само. - С. 273.
13. Там само. - С. 273.
14. Пелешенко Ю. Вказ. праця. - С. 339.
15. Там само. - С. 371.
16. Там само. - С. 374-375.
17. Чижевський Д. Вказ. праця. - С. 246.
18. Там само. - С. 238.
19. Там само. - С. 385.
20. Там само. - С. 309.
21. Там само. - С. 309.
22. Там само. - С. 309.
23. Маслов С. Вказ. праця. - С. 319.
24. Там само. - С. 337.
25. Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського. - Київ: Наукова думка, 1983. - 407 с.