Cвітлана Демченко
Нідерландський гуманіст Еразм Роттердамський (1466-1536) не лише подав коментарі до видань книг Святого Письма, а й упорядкував нове латиномовне видання Євангелія, яке доповнив коментарями і тлумаченнями, відмінними від канонічних [3, с. 161].
Глибоке українське Середньовіччя, відмовившись від “поганської літератури”, творило власні зразки християнської, яка, на думку Івана Франка, була “...безформна, наївна, варварська щодо язика і композиції, обскурна, полемічна, легендарна та історична, з рідким блиском чистих, високих думок, з частими вибриками темного фанатизму, без критичності, сліпої ненависті” [4, с. 392]. Ю. Пелешенко суть поглядів І. Франка на українську літературу пізнього середньовіччя визначив як “песимістичний присуд ” [5]. Однак, як стверджує В. Микитась, “...розвиток української літератури в XIV-XVI ст., попри надзвичайно складні історичні та суспільно-політичні умови, поступово йшов по висхідній лінії... Упродовж XIV-XVI ст. в українській літературі розвиваються й удосконалюються традиції культури Київської Русі” [6, с. 27]. У цей час починають формуватися перші засади українського літературного бароко паралельно з поширенням та загостренням полеміки навколо теологічних тонкощів християнської доктрини та реформи юліанського календаря.
Читайте також: Провідні мотиви і чільні ідеї латиномовної літератури XVI–XVIII ст.
Характеризуючи літературний процес в Україні у добу пізнього середньовіччя, той же Ю. Пелешенко зазначив, що “українська література пізнього Середньовіччя досить виразно входила в коло православнослов’янського метаписьменства, близькість між регіональними та національними частинами якого була настільки тісною, що інколи важко визначити, в якій країні й коли виник той чи інший літературний твір. Створений в одному національному середовищі, він легко переходив і прищеплювався в іншому, часом зазнавши там певних текстуальних змін” [7, с. 6]. Подібний процес виразно проявляється у творчому доробку Антонія Радивиловського.
Питання функціонування жанру притчі та її модифікацій в пам’ятках давньої української літератури (зокрема, про характер використання й переробки біблійних притч вітчизняними проповідниками й письменниками, про змістові особливості “Притчі про витязя і про смерть”, “Притчі про жіночу злобу” тощо) ми розкривали у попередніх публікаціях. Подаючи далі матеріал про своєрідність побутування цього жанру в творах Івана Вишенського й Антонія Радивиловського, прагнемо перш за все висвітлити досі маловивчені приклади “модернізації” змісту й форми творів притчевого чи параболічного характеру. І хоча Іван Вишенський та Антоній Радивиловський є представниками різних епох, мають відмінні світоглядні й творчі засади, однак їх об’єднує тенденція використання притчі й параболи для навчання основам християнської моралі.
Творчість Івана Вишенського й Антонія Радивиловського є своєрідним новим ступенем реалізації кращих літературних традицій попередників, зокрема таких, як навчання слухацької аудиторії “Слова Божого” за допомогою притч.
Піонером українського літературного бароко, чия творчість позначена рисами перехідного періоду, на нашу думку, є Іван Вишенський.
С. Маслов, визначаючи самобутність цієї постаті серед українських полемістів XVI- XVIII ст., зазначає, що він, прийнявши на Афоні постриг, вибравши аскезу й усамітнення у печері, “не зміг загасити в собі почуття патріотизму, увесь час жив інтересами своєї далекої батьківщини і чутливо відгукувався на її радощі й скорботи. У своїх численних, завжди емоційно піднесених і разом з тим повних сарказму посланнях Вишенський включається в загальну тематику захисту православної церкви, але крім того, бере на себе також роль трибуна, борця за права приниженого, експлуатованого українського селянства...” [8, с. 336].
Д. Чижевський у праці “Українське літературне бароко” стверджує, що І. Вишенський прагнув повернутися до старої візантійської традиції, “заперечуючи як Ренесанс, так і Реформацію” [9, с. 11-12], називає його погляди “аскетично-реакційними” [10, с. 23]. На думку цього історика літератури, “На Україні першим письменником, в якого можна знайти риси барокового стилю, можна вважати Івана Вишенського: його довгі періоди, на купчення паралелізмів, смілі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне накуп- чення формальних прикрас (що у цього геніального письменника ніколи не закривають, не усувають з поля уваги змісту) могли б дозволити нам віднести його твори до літератури бароко, коли б джерела його стилістики не були зовсім інші: це Святе Письмо та отці церкви, найбільше, мабуть, Златоуст” [11, с. 272]. Чижевський припускається думки, що стиль бароко Вишенський міг знати з польської полемічної літератури, однак ідеологічне наснаження творів цього генія не барокова - “це була програма повного повороту до чистої традиції” [12, с. 273], а його твори в цілому засвідчують “спорідненість бароко з українським духовним стилем” [13, с. 273].
Відомий український полеміст кінця XVI — початку XVII ст. Іван Вишенський послугу- вався притчею, використовуючи її у своїх посланнях і трактатах. Коментуючи п’ять вимог до тих, хто заради Бога відмовився від світського, мирського життя, у посланні “Велмож- ным их милостям, панам арцибискупу Михаилу и бискупам ПотЬю, Кириллу, Леонтию, Деонисию и Григорку” він посилається на Євангеліє, з допомогою якого пояснює значення притч і заповідей: “В том конечном обнищанию ученици, послЬдуючи Христу, еще не могли таинства вЬры навыкнути и притчей Христовых зрозумЬти, для чего и приходят, пытаючи Господа: “Чему рече, во притчах глаголеми народом якобы рекучи, которых и мы постигнути сокровенный разум не можемо?” ОтвЬща, Исус рече им: “Вам есть дано вЬдати тайны царства небесного, то ест обнажившим мысль свою от мирских справ и вослЬд мене изшед- ших, а мирские еще притчами и завЬсою, то ест покрытыми повЬстями” [14, с. 339].
У “Посланії до Домнікії” І. Вишенський, критикуючи сучасне йому навчання, виступаючи проти латинізації шкіл, обстоюючи і захищаючи канони православ’я, говорить: “А тежь не вижу инших, толко простою наукою нашего благочестия воспитавшиеся, — тые и подвиг церковный носят и отправуют, а латынских басней ученицы, зовемыи казнодЬи, трудитися в церкви не хочут, только комедии строят и играют. И не дивно! Приведю притчу. Коли южь хто наказания внЬшняго трохи досягл, подобен коневи в стайни хованому и на узах держанному, который, часу пралетного дождавши, коли траву ощутить и выпущен будет, не вЬда, як ся поимати даст от игранья, сказанья и шаленья ради своеволной владности. Так власне хто з благочестия догмат до латынского мудрования и хитрости выпушен будет, не вЬда, как его южь ухватит и обуздает и к благочестию привлечет. Бо есть так сладкая латынской прелести трава, иже еЬ воли на широком поли вкусивый своеволию заживати, ни- жии в стайни благочестия на привязях законных найлЬпшим овсом истенное науки притаиться хочет ” [15, с. 71].
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Дім шляхетності і честі...
Побутовий сюжет І. Вишенський підпорядковує постановці й вирішенню суспільних й освітніх проблем, проводячи паралель між такими далекими один від одного поняттями, як “учень” і “кінь”, “трава” і “латинський догмат”.
У “Посланії до Домнікії” використано також притчу про те, як два брати переносили страждання. Один із них пробачив образу, заподіяну іншим, а другий — ні, померши в єресі та злобі, втративши віру й підтримку Бога. Загалом ця притча має приховане повчання, яке конкретизує сам полеміст: “...Отож, сестро Доминикие, убоятися потреба сея притчи, жебы кто из наших братий в ереси не умрет. Ничтожие бо есть мерзостнейшее Богу, яко же бо гневная и памят злобная (духа гордого, само-
мнимого и тщеславного ученица и угодница) страсть” [16, с. 374-375]. Сюжет притчі через авторське тлумачення набуває однозначності й увиразнюється християнським викриттям злопам’ятства, гордощів, високої самооцінки тощо. Через обмежену, мінімальну кількість персонажів (а їх лише два) відтворюються протилежні реакції на одну і ту саму подію і як результат - коментар автора.
У посланнях і трактатах І. Вишенського простежується перетворення притч на параболи через авторське прагнення дати їм своєрідне тлумачення.
Згадуваний вже Д. Чижевський обґрунтовує бароковий універсалізм проповідей Радивиловського [17, с. 246] та наявність у них “відгуків гербової поезії” [18, с. 238]. Він відносить цього письменника до розряду “серйозних” проповідників [19, с. 385]. Докладно аналізуючи стиль “збірок казань” [20, с. 309] “Огородок Марії Богородиці” (1676) та “Вінець Христов” (1688), рукописні проповіді, Чижевський зазначає “типову “модернізацію” старовини” [21, с. 309], наводить приклади приповідок (у тому числі й перекладених з латини), підкреслює любов до діалогів, драматичних сцен, картинності, символіки, емблематики, але з виразними моралізаціями та “соціальними нотами” [22, с. 309]. Отже, поза увагою цього науковця залишилися параболи А. Радивиловського та своєрідність їхньої внутрішньої будови.
С. Маслов у статті “Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI - і в першій половині XVII століття” виокремлює постать А. Радивиловського у складі “енергійного культурно-просвітнього руху” [23, с. 319], зазначаючи, що у проповідях цього автора не лише роз’яснюєтья євангельська мораль, а й те, що” Антоній Радивиловський у своїх проповідях торкається турецько-татарського нашестя на Україну в 1676 році” [24, с. 337].
А. Радивиловський, творчу спадщину якого глибоко і всебічно досліджував В. Крекотень [25], є автором 18 парабол, що мають різну внутрішню будову, різні сюжети, однак схожі за способом символіко-алегоричного тлумачення з виразним християнським спрямуванням. Змо- делюємо способи поєднання складових парабол А. Радивиловського, використавши умовну нумерацію текстів, запропоновану В. Крекотнем. І-ий тип має таку будову (рис. 1):
1 Таку будову мають параболи №270, 276, 277-а, 278, 283.
2 Подібна внутрішня структура характерна для парабол №271, 272, 273, 274 (сюжети з римської історії), 275, 276, 279, 280-а (біблійний сюжет, насичений цитатами з Євангелія від Матвія).
3 Аналогічна будова властива параболам №277-б (перша частина повчання - тлумачення - не містить ані символу, ані алегорії), 280-б (повчання - тлумачення містить ключ до розуміння сюжету про святого Феодосія), 284 (повчання підтверджуються сюжетами з Біблії).
Наведені приклади внутрішньої організації парабол є типовими для творчої спадщини А. Радивиловського. Лише одна з парабол (№282) має у своєму складі сюжет, переплетений з тлумаченням (подібне спостерігалося при дослідженні “Слова про Сліпого й Кульгавого” Кирила Туровського), причому відділити одне від іншого практично неможливо.
Читайте також: Стереотипи свідомості воюючих сторін у їх ставленні до цивільного населення на прикладі облоги Збаража та за умовами Зборівського миру 1649 р.
Джерела походження протосюжетів різні:
1) римські історії (параболи №271, 272, 273, 274, 277-а, 282);
2) матеріали невідомого походження (параболи №270, 275-а, 275-б, 276, 277-б, 278, 279, 281, 284);
3) наново інтерпретований біблійний сюжет (парабола №280-б);
4) історичний сюжет доби України-Руси про Феодосія Печерського (парабола №280-б);
5) матеріали з польської історії (парабола №283).
У переважній більшості випадків образна система власне сюжетів складається з 2-3 осіб, до того ж вони окреслені дуже схематично. А. Радивиловський наважується не лише супроводжувати сюжети досить штучними християнськими тлумаченнями, а й сміливо подає різні пояснення до одного і того самого сюжету (наприклад, у параболах №275-а, 275-б, 277-а, 277-б), “експлуатуючи” подібним чином таку властивість притчі, як контекстуальність (тобто акценти смислового навантаження і значення персонажів, спрямування сюжету змінюється залежно від ситуації використання притчевого сюжету чи самої притчі).
Параболічні тлумачення наповнили нейтральні світські сюжети такими релігійно-філософськими ідеями:
1) у житті людина має сподіватися лише на Бога й на саму себе (№270);
2) людина за своєю природою грішна, тому повинна дбати про спокуту гріхів та уповати на Господа (№271);
3) Христос виразив себе через різноманітність і сущу доброту (№272);
4) оспівування і возвеличення Богородиці, яку пошанували Бог-Отець, Бог-Син і Бог- Святий Дух (№273);
5) оспівування і похвала таких чеснот Діви Марії, як смирення, скромність, невибагливість, духовна і фізична цнота тощо (№274);
6) усі й усе в житті мають своє призначення (№275-а);
7) у кожного свій шлях, своє призначення, наприклад, як і в Івана Предтечі (№275-б);
8) радість - особлива мудрість (№276);
9) заслуговують на співчуття ті люди, котрі обмежують себе лише видимим світом (№277-а);
10) ті, хто розкаялися у гріхах, гідні підтримки й похвали, а найкращі помічники грішників - Христос Спаситель і священик (№277-б);
11) шанувальники багатства, розкоші, честолюбці переповнені безчестям і штучним напускним щастям (№278);
12) часто люди захоплюються зовнішньою показною красою, тоді як прихована внутрішня - є неперехідною, вічною, небесною (№279);
13) ми всі в боргу перед Господом (№280-а);
14) у житті треба брати приклад зі святого Феодосія, вільного від гріхів (№280-б);
15) людей роз’єднує найчастіше поділ на “моє” й “твоє” (№281);
16) потрібно співчувати убогим і допомагати їм (№282);
17) кожна людина - син Божий, саме тому навіть невідому особу необхідно шанувати (№283);
18) якщо людина неодноразово грішить і не кається, Господь, хоч і терплячий (але не до безкінечності), відвертається (№284).
Будь-яка думка в параболах А. Радивиловського підтверджується виразними ілюстраціями. До того ж навіть у XVIII ст. зберігається тенденція запозичувати іноземні сюжети, переробляти і пристосовувати їх до християнських потреб (або для доведення загальнолюдських цінностей типу: поваги до особистості, уміння розрізняти справжнє і напускне щастя, здатність радіти життю тощо).
Параболи у творах І. Вишенського й А. Радивиловського, з одного боку, обстоюють і захищають канони православ’я (зокрема, у 18 пам’ятках А. Радивиловського спостерігається досить штучне пристосування запозичених сюжетів до ілюстрування християнських ідей), а з другого — служать засобом пошуку шляхів розв’язання суспільних і освітніх проблем (виступ проти латинізації шкіл у “Посланні до Домнікії” І. Вишенського ).
Читайте також: Латиномовна література українських етнічних земель. Вступна лекція
Кількість персонажів у притчах і параболах І. Вишенського й А. Радивиловського — від 2 до 4 осіб, зображених схематично й поверхово. Тематико-проблематичні обрії творів І. Вишенського та А. Радивиловського зорієнтовані вже не лише на догмати християнства, а на формування таких “мирських” цінностей, як повага до інших, здатність усвідомлювати відповідальність за власні вчинки, уміння радіти життю, бути вдячним тощо.
Парабола все ще залишається одним з найуживаніших функціональних різновидів притчі, виступаючи то складовою частиною полемічного трактату (“Послання до Домнікії” І. Вишенського), то самостійним літературним твором (параболи №270—284 А. Радивиловського).
Література
1. Шаповалова М., Рубанова Г., Моторний В. Історія зарубіжної літератури. - Львів: Світ, 1993. - 312 с. - С. 150.
2. Там само. - С. 156.
3. Маслов С. Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI - і в першій половині XVII століття // Європейське Відродження та українська література XIV - XVIII ст. - Київ: Наукова думка, 1993. - С. 161, 319-342.
4. Франко I. Середні віки // Монолог атеїста. - Львів: Каменяр, 1973. - 432 с. - С. 392.
5. Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII-XV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. - Київ: ПЦ Фоліант, 2004. - 423 с. - С. 5.
6. Українська література XIV-XVI ст. - Київ: Наукова думка, 1988. - 600 с. - С. 27.
7. Пелешенко Ю. Вказ. праця. - С. 6.
8. Маслов С. Вказ. праця. - С. 336.
9. Чижевський Д. Українське літературне бароко: Вибрані праці з давньої літератури. - Київ: Обереги, 2003. - 576 с. - С. 11-12.
10. Там само. - С. 23.
11. Там само. - С. 272.
12. Там само. - С. 273.
13. Там само. - С. 273.
14. Пелешенко Ю. Вказ. праця. - С. 339.
15. Там само. - С. 371.
16. Там само. - С. 374-375.
17. Чижевський Д. Вказ. праця. - С. 246.
18. Там само. - С. 238.
19. Там само. - С. 385.
20. Там само. - С. 309.
21. Там само. - С. 309.
22. Там само. - С. 309.
23. Маслов С. Вказ. праця. - С. 319.
24. Там само. - С. 337.
25. Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського. - Київ: Наукова думка, 1983. - 407 с.
1. Шаповалова М., Рубанова Г., Моторний В. Історія зарубіжної літератури. - Львів: Світ, 1993. - 312 с. - С. 150.
2. Там само. - С. 156.
3. Маслов С. Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI - і в першій половині XVII століття // Європейське Відродження та українська література XIV - XVIII ст. - Київ: Наукова думка, 1993. - С. 161, 319-342.
4. Франко I. Середні віки // Монолог атеїста. - Львів: Каменяр, 1973. - 432 с. - С. 392.
5. Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII-XV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. - Київ: ПЦ Фоліант, 2004. - 423 с. - С. 5.
6. Українська література XIV-XVI ст. - Київ: Наукова думка, 1988. - 600 с. - С. 27.
7. Пелешенко Ю. Вказ. праця. - С. 6.
8. Маслов С. Вказ. праця. - С. 336.
9. Чижевський Д. Українське літературне бароко: Вибрані праці з давньої літератури. - Київ: Обереги, 2003. - 576 с. - С. 11-12.
10. Там само. - С. 23.
11. Там само. - С. 272.
12. Там само. - С. 273.
13. Там само. - С. 273.
14. Пелешенко Ю. Вказ. праця. - С. 339.
15. Там само. - С. 371.
16. Там само. - С. 374-375.
17. Чижевський Д. Вказ. праця. - С. 246.
18. Там само. - С. 238.
19. Там само. - С. 385.
20. Там само. - С. 309.
21. Там само. - С. 309.
22. Там само. - С. 309.
23. Маслов С. Вказ. праця. - С. 319.
24. Там само. - С. 337.
25. Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського. - Київ: Наукова думка, 1983. - 407 с.