Переклад з латини (текст трактату) та польської (коментарі) Руслана Щербини. За виданням: Kowalska Z. Mikołaja Rozembarskiego Traktat z roku 1499 o pochodzeniu Tatarów. Studium krytyczne i edycja traktatu. — Kraków, 1993. — s. 47—65.
Першу частину перекладу читайте за посиланням: Розенберґ Миколай. Трактат про походження татар
Так от, з плином часу Ґоти, які успіхом перемог були натхненні та й процвітають, повсюди — як у Європі, так і в Азії — виявили себе страшними, аж до тих злощасних часів приходу із Скитії Гуннів[1]; тих, які переселяються до Сарматії або Ґотії, супроводжував строкатий набрід Скитських родів. Після цього з цими самими наймогутнішими Ґотами, які вже тоді поповненими військом, посилилися й, відповідно, стали розкутими у веденні війни, була величезна трудність та напруга, бо ті, що б’ються між собою у вдвічі лютішій сутичці за суспільне благо, із майже без ліку загиблими серед своїх, для жодної зі сторін вихід з боротьби при рівному марсі[2]******* не був таким, що перетворювався на перемогу, й значно винищивши сили одне одного, нарешті заспокоїлися — до того часу, поки король Ґотів[3], чоловік суворий та найбільш войовничий, волею якого доля роду була вирішена, не був усунутий[4]********. І тоді Гуни, використавши нагоду, втретє звідують військового успіху й виходять переможцями, пропустивши решту Ґотів під ярмо[5]********* й змусивши [їх] собі служити, рід їхній після цього розділився на дві очолені вождями-супротивниками групи, які називалися Візоґоти [Вестґоти] і Остроґоти [Остґоти][6]. Згодом частина тая решти Візіґотів [Вестґотів], яка не переселилася була зі своїми до римських провінцій, відкинувши жорстоке панування Гунів, до Скитів у Тавриці приєдналася[7], в союзницьке товариство з ними увійшовши, на загибель Гунів, й поділивши ту частину цього краю, де горами прикрилася, берег моря маючи за неабияку вигоду, її заради зручності фортецями укріпила, ті [ж], хто вважає [цей край] своєю батьківщиною, досі [ним] володіють, дотримуючись грецьких релігійних обрядів. Їхнє князівство [ханство] сам великий Магумет [Магомет], турецький тиран[8], коли завоював Каффу, визначне торгове місто Ґенуезців[9], й заразом Теодозію [Феодосію][10], яка була центром [цього] роду, зазвичай звану Манкоуп, убивши їхнього володаря, відтак підкорив своїй владі. Звідки, об’єднавшись із військовими силами Татарів, вороже і ще небезпечніше постійно здійснюють напади на Поляків і Литвинів, й потім — на інші, сусідні з ними [роди]. Це про Ґотів і ті скитські народи, які залишилися, я довшими манівцями пригадав тому, що вони той земний простір, тривалий час і по цей, і по той бік Бористена [Дніпра] живучи, зайняли були, їхні залишки і там і серед Паннонійців до цих пір знаходяться, а ще також тому, що вони письменниками зазвичай зараховуються до скитських родів.
Читайте також: Латинськомовна історіографія в Україні середини XVII ст. як мовно-культурне джерело (на матеріалі хронік про Визвольну війну українського народу 1648-1657 років)
Отож Гуни, одержавши перемогу над Ґотами й разом з тим над народами, якими ті правили, страх від свого імені повсюди поширюючи, десь років сімдесят в тих місцях залишавшись, виросли в велетенську й грізну потугу, покладаючись на яку, вони частими війнами турбували римські провінції, а найбільше з усіх паннонійські [землі], звідки звикли було уносити нерідко багату здобич. Їхнім багатством, а також розташуванням, від природи надійним і захищеним, спокусившись, цій [місцині] віддаючи перевагу перед краєм, де вони мешкали (оскільки саме він був пристановищем, спільним для всіх скитських народів), який через постійні напади Тавроскитів[11] легко піддавався небезпекам, з цих причин спонукані взятими разом із собою окремими народами, про несхожість яких раніше згадувалося, з родинами і всім начинням на паннонійські [землі] знову переселилися. [Рід цей] зі слов’янами, які і там гірші в порівнянні з іншими панівними, частково здоланими, з іншого боку — частково відкинутими, й з усіма іншими, які б там не були, родами по обидва боки річки Гістру [Дунаю] кочував і мешкав. Там же займаючи позиції, вони невдовзі було розрослися настільки й так далеко по Римській Імперії, яку розорити з вождем [каганом] Ат[т]ілою[12] прагнули, [й] майже повсюди в Європі є свідчення про побоювання, що та війна всіх[13]*********, яка відбулася на Катавланських [Каталаунських][14] полях з Ецієм [Аецієм Флавієм][15], була найкривавіша та найжорстокіша. Подолію [Поділля] ж й усю ту землю, звідки вони було переселилися, Роксоланам, або Рутенам, як сплату данини, аби [ті] там мешкали, залишили. Їхні вожді, що правлять повсюди на внутрішніх землях Сарматії, яка на північ простягається, невпинно віддаючись її спустошенню[16]; незабаром вони стали тими, чиї бажання здійснилися, засновуючи для себе величезніше і таке, яке б не поступалося великим державам, князівство зі столицею, неподалік Києва поряд з Бористеном [Дніпром] закладеною. За її залишками, які [й] тепер видніються, й за кількістю священних храмів про її велич легко зробити висновок, з їхньою потугою Скити ті, які в Тавриці [Криму][17], від страху перед Ґотами прикриваючись валом, закріпилися були. Непереможені Ґотами, а також недосяжні для них разом із рештками згаданих Візіґотів [Вестґотів] були остаточно подолані[18] й змушені платити данину, й так залишалися протягом тривалого часу аж до лихої години Баттіани [«батиївщини»][19], впродовж якої славетне те князівство, підтримуване величезними силами, східними Татарами із тим же самим вождем Баттом [Бату][20] на чолі взагалі було зруйноване дощенту і ніде після того не може бути відновлене у колишньому вигляді. Адже в одній його частині Поляки, Литвини — в іншій[21], князівство яких тоді взяло [свій] початок, в цей час владу захопили, у постійних війнах зі Скитами, з мінливою фортуною війни ведучи суперечки рядовими з обох боків військами, найближчими сусідами з величезним острахом були покинуті. Про його ж — Батти [Бату] — подвиги достопам’ятні, про які не зашкодило б знати чи з іншої причини, я так чи інакше торкнуся, після того як доведу зміну стану справ аж до цих часів.
Читайте також: Андрій Абрек. 10 жовтня року 1621, або Пам’ятка звитяги і слави...
Після того, як Чинґізхан, перший монарх усіх Татарів, близько року тисяча сто двадцять четвертого Давида, царя Індії, свого пана, перемігши у війні, було убив[22], окупувавши всі провінції його царства, потім на Бактріанів [Бактрійців], Соґдіанів [Соґдійців], Гірканів [Гірканців][23], Корасмінів пішов, з долученням їх могутню владу в імперії для себе і своїх нащадків утверджує[24]. Один якийсь із них, ім’я якого на даний момент не приходить в голову, наділений надзвичайною владою, решту світу собі легко підкорити прагнучи, послав двох із своїх близьких — Батта [Бату], звісно, і Байотноя [Берке][25] — для здійснення волі свого такого бажання через приблизно вісімдесят років і при цьому першому з п’ятистами тисячами воїнів, яким доручено підкорити Європу, Азію ж — іншому із шістдесятьма, який, владу Персів скасовуючи[26], на свого нащадка її поклав, домінування Турків у Малій Азії й сили Сарацинів у Сирії звів нанівець[27]. Батт [Бату] ж, підтриманий такою великою потугою, від Бактрів [Бактрійців][28] йдучи й до Каспійського моря доходячи, всі тамтешні роди, про які довідувався, без спротиву підкорює[29]. Потім на Гіберів [Іверів][30], вони ж Ґеорґіани [Грузини][31], і Колхів[32], що намагаються чинити опір в його просуванні, перемігши у війні, безжально розбив[33]. Потім же через пустелі Кочівників перейшовши через величезні ріки, підтриманий численними військами Татарів, дістався нарешті до Бористена [Дніпра], переправившись через який, Подолію [Поділля] й ціле найславетніше Рутенів [Руське] князівство разом із Києвом, столицею[34], — найславетнішою та наймогутнішою громадою — повністю розорив. Після того як голову роду вигнав зі спустошеного та цілком пограбованого всього того краю до Мосхів [Московитів], обтяжений величезною військовою здобиччю, все більше і більше спонуканий жадобою до розграбувань, розділивши своє військо на два загони, перекинув групу на протилежний бік, частина її, переправившись через Тіру [Дністер], [рушила] на Команів [Половців] і Ґепідів[35], які колись від Ґотів у тому краї зазнали поразки, звідки Скитами переміщені були, як згадувалося вище, й на строкатий рід перетворилися. Вони, змушені такою потугою Скитів розбігтися, не віривши повністю у свої сили, в паннонійські [провінції] за згодою правителя королівства повністю переселилися, й на нивах терену [довкола Аруїса [Олта][36]][37]*********, які, спустошені, між гірським масивом Макрою [Матрою][38] і рікою Тіцією [Тисою][39] простягаються, поселилися, гадаючи, що тут зможуть перебувати у безпеці[40] як через укріплення місцевости, так і завдяки війську Унґарів [Угорців]. В їхні покинуті помешкання Валахи [Волохи], які також Морлахи [Морлаки][41] [звуться], після того, як Татари були вигнані з паннонійських [земель], увійшли. Колись рід римський з часів Траяна[42] спочатку в Дакію переселений, який пастухуванню віддавався більше за інших і з плином часу виріс до великого народу, поселившись там з двома неабиякими тетрархами, йдучи по їхньому сліду, Татари невтомно здобували перемоги, перейшовши Карпатські гори, в Унґарію [Угорщину] прийшли[43], після того як він зіткнувся з величезним військом Г[у]нґарів [Угорців] з королем на чолі, відбулася битва[44], нещасливо Г[у]нґарами [Угорцями] проведена. Скинутий же король був вигнаний зі [свого] королівства, його лиха доля привела всіх до розгубленості, внаслідок цього кожен зміг діяти в міру того, як зневірювався у своєму порятунку: одні, сховавшись серед вершин Альп, тоді як інші, замикаючись у фортецях, захищалися, давши Татарам можливість лютувати як заманеться на мешканців королівства на протязі трьох років, від такої ж небезпеки і лиха також Австрія (щаслива провінція дідизни твоєї милости), а заразом ще Кроація [Хорватія], Склавонія [Славонія], Босна [Боснія] і Далмація не були застраховані[45].
Читайте також: Візантійська традиція та османська гостинність: на прикладі польських посольств до Стамбула у XVII ст.
[1] Гунни — кочовий народ, який походив із Середньої Азії. В середині IV ст. розпочали свій рух в бік Європи.
[2]******** «при рівному марсі» — «без чиєїсь переваги». — Р.Щ.
[3] Був це Атанаріх, король західних ґотів. В 365—376 роках провів дві війни з гунами. Влітку 376 р. на стику трьох річок — Серету, Пруту і Дунаю — його війська зазнали нищівної поразки і були розпорошені. Частина ґотів шукала прихисток на землях Римської Імперії. В 375 р. гуни також розбили державу східних ґотів короля Германаріха.
[4]********* Вважається, що смерть Атанаріха була природною, проте деякі середньовічні джерела натякають на її насильницький характер з огляду на її раптовість. — Р.Щ.
[5]********** На знак підкорення, здачі. — Р.Щ.
[6] З переходом гунами Дністра, що фактично ділив державу ґотів на східну і західну частини, і після досягнення ними північних кордонів Римської імперії на Дунаї, історія готської держави піщла окремими шляхами для східних (остґотів) і західних (вестґотів) ґотів, тобто від 376 р.
[7] Вестґоти становили ту групу ґотів, яка сховалася від гунів на землях Римської імперії. Свого часу осіло в Мезії, потів у 412 р. перейшли до Галлії. Їхня мандрівка тривала майже 40 років, врешті ж у 416 р. імператор Гонорій наважився призначити їм Аквітанію. Пізніше оселилися на Піренейському півострові і між Піренеями та Ґаронною. Остроґоти [остґоти] залишалися під владою гунів у районі на північ від Чорного моря аж до їхньої поразки в 454 (або 455) р. Потім частина остроґотів [остґотів] оселилася в Паннонії як союзники Візантійської імперії. В 488 р. вирушили під керівництвом Теодориха до Італії, де заснували державу, формально підлеглу імператорові. В 553 р. були розбиті Нарзесом [Нарсесом], візантійським полководцем, і зазнали розпорошення. Частина, однак, надалі залишалася на Кримському півострові, аж до XVI ст.
[8] В Туреччині тоді владарював султан Мехмед ІІ [Фітіх. — Р.Щ.] (1451—1481).
[9] Здобуття Каффи, ґенуезької колонії, турками сталося в 1475 р. Турецький успіх був можливий завдяки допомозі кримських татар і пасивності греків і вірмен, які там були. На відміну від ґенуезців Мехмед ІІ не змушував мешканців колонії до відмови від своїє релігії.
[10] Теодозія, звана Манкоуп [власне польс. Mangup — Мангуп. — Р.Щ.], — первісна назва Кафи.
[11] Тавроскити — відгалуження скитів, осілих у ІІ ст. до Хр., після поділу давньої Скитії, на землях Кримського півострова. Їхня держава відтоді називалася царством Кримським, Скитським або Тавроскитським. Ця назва збереглася навіть після його занепаду в ІІІ ст. Потім таким чином визначали мешканців Криму. Пор. T. S u l i m i r s k i, там сам, s. 114.
[12] Аттіла — цар [каган. — Р.Щ.] гунів у 434—453 роках (спершу спільно з братом Бледою, до 445 р., потім одноосібний володар). Здійснив багато завоювань, розширюючи кордони гунської держави поза Паннонією, на схід аж до Кавказу, на захід — до Рейну.
[13]********** «війна всіх» — так звана «битва народів». — Р.Щ.
[14] Битва на Каталаунських полях (Châlons-sur-Marne) на околицях Труа, в 451 р., відбулася під час походу Аттіли на Галлію. Зазнав тоді поразки в бою з імператорськими (західноримськими) і вестґотськими військами короля Теодориха І.
[15] Аецій (Миколай Розенберґ називає його Etius) [Аецій Флавій] — 390—454, найбільш відомий полководець військ Західної імперії [Західної Римської імперії], командував об’єднаними арміями в битві на Каталаунських полях. Не зміг, однак, запобігти вторгненню гунів, очолених Аттілою, в Італію в 452 р.
[16] Після занепаду остґотської держави в 375 р. гуни розгромили сарматів, кладучи практично край їх існуванню як окремого народу. Сармати були обернуті до втрати ідентичности і поглинання переможцями або ж іншими народами, на землях яких вони шукали прихисток. Пор. T. S u l i m i r s k i, там сам, s. 167—168.
[17] Т.зв. кримські скити — відгалуження скитів, які населяли Крим віл поділу в ІІ ст. до Хр. Зазнали поразки від ґотів у другій половині ІІІ ст.
[18] Після поразки, якої завдали ґотам гуни в 375—376 роках, частина остґотів залишилася в Криму і визнала разом із відгалуженням аланів гунську владу, частина ж помандрувала разом із вестґотами на захід, в напрямку на південь від Дністра. Пор. H. W o l f r a m, там само, s. 308—321.
[19] Прихід татарів (монголів) на землі Криму відбувся під час походу Бату-хана на Русь і далі на захід (близько 1237—1240 рр.).
[20] Бату-хан [Батий] — внук Чинґізхана, вождь Золотої орди в 1237—1255 роках.
[21] Після поділу Золотої орди в 1438 р. південний кордон польсько-литовської держави сягав Кримського ханства.
[22] В 1202 р. Чинґізхан розпочав переможні завоювання татарських племен, які призвели потім до створення єдиної монгольської держави. Численні джерела, які описують ці події, повідомляють також, що переміг Давида, леґендарного короля Сходу (званого також королем Індії, з огляду на не дуже точне знання географії, висловлені такими авторами леґенд про Давида як, напр., Андреас із Лонжумо [Андре де Лонжумо (званий іноді Андрій Лонжумо). — Р.Щ.] чи Сімон з Сен-Квентіну). Згідно з леґендою Чинґізхан, як васал Давида, розпочав проти нього повстання і, перемігши його в битві, убив, а потім одружився з його донькою. Пор. G. A. B e z z o l a, Die Mongolem in abendlndischer Sicht, Bern 1974, s. 127—128. Миколай Розенберґ узяв цю традицію із відомих сучасних йому джерел, помилково визначаючи Давида як короля Індії, а також дату тих подій — 1124 р.
[23] Hircanes [гірканці] — мешкали на землях, розташованих на південь і південний схід від Каспійського моря (OL II s. 265: Hyrcania regio, Hircania).
[24] Чингізхан розпочав завоювання земель, які вони населяли, тобто на південний схід од Чорного моря, в 1218 р і продовжував до близько 1221 р.
[25] Baiotnoi — Берке, внук Чинґізхана, брат Бату-хана [Батия], вождь Золотої орди 1275—1267 роках.
[26] Здійснювані протягом багатьох років — ще Чинґізханом — завоювання Персії, закінчилися здобуттям Багдаду Хулаґу [Гулаком] в 1258 р.
[27] Завоювання Сирії та підкорення Дамаску завершили монголи в 1260 р. Потім також підпорядкували собі сирійські землі, які належали єґипетським мамлюкам (після битви біля Айн-Джалута в Палестині).
[28] Bactri, Bactrianos — пор. прим. 11.
[29] Підкорення земель над Каспійським морем, в гирлі Волги, які належали команам, відбулося в 1237 р.
[30] Hiberi, Hiberorum terra — пор. прим. 6.
[31] Georgiani, Georgianorum terra — пор. прим. 6.
[32] Colchae — займали простір узбережжя Чорного моря, між сучасними Сочі та Батумі (Грузія) (OL I s. 544: Colchis regio, Colchiaeus, Colchicus, Colchus, Cytaea terra).
[33] Завоювання Грузії і сусідніх земель було завершене в 1239 р.
[34] Здобуття Києва монголами відбулося 6 грудня 1240 р. Взимку 1240/1241 років спустошили Поділля і пішли далі на землі польські.
[35] Залишивши Поділля, татарські війська пішли в південно-західному напрямку. Взимку 1241 р. Бату-хан [Батий] поділив свою армію на дві групи: одна частина (на чолі з Кайду і Байдаром) подалася на польські землі, інша ж (очолена самим Бату [Батиєм] і вождем Каданом) — у бік Угорщини. Пор. B. S p u l e r, Die Goldene Horde. Die Mongolen in Rußland 1223—1502, Wiesbaden 1965, s. 21.
[36] Alutus fluvius, Aluta, Alta —Олт, річка на півдні Румунії, ліва притока Дунаю.
[37]********** Найпевніше тут в публікації помилково в зноску винесено більш доречний варіант («neque in arvis»). Однак, аби якнайменше піддавати сумніву дослідження публікатора, не бачачи рукопису, у перекладі зроблено спробу (в супереч всім правилам) поєднати два варіанти тексту, узявши, втім, інтерпретацію слів, поданих в основному тексті публікації, у «квадрантні» дужки. — Р.Щ.
[38] Macra, Mátra [Матра] — гірський масив Північного Нагір’я на території Угорщини на північний схід від Будапешту.
[39] Ticia, Tissa, Titzia, Tysia, Tibiscus fluvius, Ticinus, Tisianus, Sibiscus, Pathriscus, Aluta (? — Р.Щ.) — Тиса, притока Дунаю.
[40] Це були вестґоти, які шукали там певний час сховок від гунів, в 376 р.
[41] Morlachi [морлаки] — так іще в той час називали мешканців Волощини.
[42] Землі, заселені волохами (морлаками), вздовж річки Олт були завойовані Траяном у 106 р. і включені до провінції Дакії.
[43] Ця частина монгольської армії, яка пішла в бік Угорщини, оточила її з трьох сторін: вождь Кадан з частиною військ з боку Східних Карпат через Волощину і з боку Низьких Бескидів почерез Семигород, Бату-хан [Батий] же просто до столиці краю — Буди.
[44] Угорські війська під проводом короля Бели IV зазнали поразки в битві на Мохі, над річкою Шайо (на долині, в місці, де вона впадає в Тису), 11 квітня 1241 р.
[45] Вже навесні 1242 р. у зв’язку зі смертю хана Оґедея [тобто Уґедея. — Р.Щ.] (11 грудня 1241 р.), Бату [Батий] наказав своїм військам відступати. Татари попрямували вздовж Дунаю через Далмація, Албанію, Сербію, з поворотом на схід, частково спустошуючи ці землі.
[2]******** «при рівному марсі» — «без чиєїсь переваги». — Р.Щ.
[3] Був це Атанаріх, король західних ґотів. В 365—376 роках провів дві війни з гунами. Влітку 376 р. на стику трьох річок — Серету, Пруту і Дунаю — його війська зазнали нищівної поразки і були розпорошені. Частина ґотів шукала прихисток на землях Римської Імперії. В 375 р. гуни також розбили державу східних ґотів короля Германаріха.
[4]********* Вважається, що смерть Атанаріха була природною, проте деякі середньовічні джерела натякають на її насильницький характер з огляду на її раптовість. — Р.Щ.
[5]********** На знак підкорення, здачі. — Р.Щ.
[6] З переходом гунами Дністра, що фактично ділив державу ґотів на східну і західну частини, і після досягнення ними північних кордонів Римської імперії на Дунаї, історія готської держави піщла окремими шляхами для східних (остґотів) і західних (вестґотів) ґотів, тобто від 376 р.
[7] Вестґоти становили ту групу ґотів, яка сховалася від гунів на землях Римської імперії. Свого часу осіло в Мезії, потів у 412 р. перейшли до Галлії. Їхня мандрівка тривала майже 40 років, врешті ж у 416 р. імператор Гонорій наважився призначити їм Аквітанію. Пізніше оселилися на Піренейському півострові і між Піренеями та Ґаронною. Остроґоти [остґоти] залишалися під владою гунів у районі на північ від Чорного моря аж до їхньої поразки в 454 (або 455) р. Потім частина остроґотів [остґотів] оселилася в Паннонії як союзники Візантійської імперії. В 488 р. вирушили під керівництвом Теодориха до Італії, де заснували державу, формально підлеглу імператорові. В 553 р. були розбиті Нарзесом [Нарсесом], візантійським полководцем, і зазнали розпорошення. Частина, однак, надалі залишалася на Кримському півострові, аж до XVI ст.
[8] В Туреччині тоді владарював султан Мехмед ІІ [Фітіх. — Р.Щ.] (1451—1481).
[9] Здобуття Каффи, ґенуезької колонії, турками сталося в 1475 р. Турецький успіх був можливий завдяки допомозі кримських татар і пасивності греків і вірмен, які там були. На відміну від ґенуезців Мехмед ІІ не змушував мешканців колонії до відмови від своїє релігії.
[10] Теодозія, звана Манкоуп [власне польс. Mangup — Мангуп. — Р.Щ.], — первісна назва Кафи.
[11] Тавроскити — відгалуження скитів, осілих у ІІ ст. до Хр., після поділу давньої Скитії, на землях Кримського півострова. Їхня держава відтоді називалася царством Кримським, Скитським або Тавроскитським. Ця назва збереглася навіть після його занепаду в ІІІ ст. Потім таким чином визначали мешканців Криму. Пор. T. S u l i m i r s k i, там сам, s. 114.
[12] Аттіла — цар [каган. — Р.Щ.] гунів у 434—453 роках (спершу спільно з братом Бледою, до 445 р., потім одноосібний володар). Здійснив багато завоювань, розширюючи кордони гунської держави поза Паннонією, на схід аж до Кавказу, на захід — до Рейну.
[13]********** «війна всіх» — так звана «битва народів». — Р.Щ.
[14] Битва на Каталаунських полях (Châlons-sur-Marne) на околицях Труа, в 451 р., відбулася під час походу Аттіли на Галлію. Зазнав тоді поразки в бою з імператорськими (західноримськими) і вестґотськими військами короля Теодориха І.
[15] Аецій (Миколай Розенберґ називає його Etius) [Аецій Флавій] — 390—454, найбільш відомий полководець військ Західної імперії [Західної Римської імперії], командував об’єднаними арміями в битві на Каталаунських полях. Не зміг, однак, запобігти вторгненню гунів, очолених Аттілою, в Італію в 452 р.
[16] Після занепаду остґотської держави в 375 р. гуни розгромили сарматів, кладучи практично край їх існуванню як окремого народу. Сармати були обернуті до втрати ідентичности і поглинання переможцями або ж іншими народами, на землях яких вони шукали прихисток. Пор. T. S u l i m i r s k i, там сам, s. 167—168.
[17] Т.зв. кримські скити — відгалуження скитів, які населяли Крим віл поділу в ІІ ст. до Хр. Зазнали поразки від ґотів у другій половині ІІІ ст.
[18] Після поразки, якої завдали ґотам гуни в 375—376 роках, частина остґотів залишилася в Криму і визнала разом із відгалуженням аланів гунську владу, частина ж помандрувала разом із вестґотами на захід, в напрямку на південь від Дністра. Пор. H. W o l f r a m, там само, s. 308—321.
[19] Прихід татарів (монголів) на землі Криму відбувся під час походу Бату-хана на Русь і далі на захід (близько 1237—1240 рр.).
[20] Бату-хан [Батий] — внук Чинґізхана, вождь Золотої орди в 1237—1255 роках.
[21] Після поділу Золотої орди в 1438 р. південний кордон польсько-литовської держави сягав Кримського ханства.
[22] В 1202 р. Чинґізхан розпочав переможні завоювання татарських племен, які призвели потім до створення єдиної монгольської держави. Численні джерела, які описують ці події, повідомляють також, що переміг Давида, леґендарного короля Сходу (званого також королем Індії, з огляду на не дуже точне знання географії, висловлені такими авторами леґенд про Давида як, напр., Андреас із Лонжумо [Андре де Лонжумо (званий іноді Андрій Лонжумо). — Р.Щ.] чи Сімон з Сен-Квентіну). Згідно з леґендою Чинґізхан, як васал Давида, розпочав проти нього повстання і, перемігши його в битві, убив, а потім одружився з його донькою. Пор. G. A. B e z z o l a, Die Mongolem in abendlndischer Sicht, Bern 1974, s. 127—128. Миколай Розенберґ узяв цю традицію із відомих сучасних йому джерел, помилково визначаючи Давида як короля Індії, а також дату тих подій — 1124 р.
[23] Hircanes [гірканці] — мешкали на землях, розташованих на південь і південний схід від Каспійського моря (OL II s. 265: Hyrcania regio, Hircania).
[24] Чингізхан розпочав завоювання земель, які вони населяли, тобто на південний схід од Чорного моря, в 1218 р і продовжував до близько 1221 р.
[25] Baiotnoi — Берке, внук Чинґізхана, брат Бату-хана [Батия], вождь Золотої орди 1275—1267 роках.
[26] Здійснювані протягом багатьох років — ще Чинґізханом — завоювання Персії, закінчилися здобуттям Багдаду Хулаґу [Гулаком] в 1258 р.
[27] Завоювання Сирії та підкорення Дамаску завершили монголи в 1260 р. Потім також підпорядкували собі сирійські землі, які належали єґипетським мамлюкам (після битви біля Айн-Джалута в Палестині).
[28] Bactri, Bactrianos — пор. прим. 11.
[29] Підкорення земель над Каспійським морем, в гирлі Волги, які належали команам, відбулося в 1237 р.
[30] Hiberi, Hiberorum terra — пор. прим. 6.
[31] Georgiani, Georgianorum terra — пор. прим. 6.
[32] Colchae — займали простір узбережжя Чорного моря, між сучасними Сочі та Батумі (Грузія) (OL I s. 544: Colchis regio, Colchiaeus, Colchicus, Colchus, Cytaea terra).
[33] Завоювання Грузії і сусідніх земель було завершене в 1239 р.
[34] Здобуття Києва монголами відбулося 6 грудня 1240 р. Взимку 1240/1241 років спустошили Поділля і пішли далі на землі польські.
[35] Залишивши Поділля, татарські війська пішли в південно-західному напрямку. Взимку 1241 р. Бату-хан [Батий] поділив свою армію на дві групи: одна частина (на чолі з Кайду і Байдаром) подалася на польські землі, інша ж (очолена самим Бату [Батиєм] і вождем Каданом) — у бік Угорщини. Пор. B. S p u l e r, Die Goldene Horde. Die Mongolen in Rußland 1223—1502, Wiesbaden 1965, s. 21.
[36] Alutus fluvius, Aluta, Alta —Олт, річка на півдні Румунії, ліва притока Дунаю.
[37]********** Найпевніше тут в публікації помилково в зноску винесено більш доречний варіант («neque in arvis»). Однак, аби якнайменше піддавати сумніву дослідження публікатора, не бачачи рукопису, у перекладі зроблено спробу (в супереч всім правилам) поєднати два варіанти тексту, узявши, втім, інтерпретацію слів, поданих в основному тексті публікації, у «квадрантні» дужки. — Р.Щ.
[38] Macra, Mátra [Матра] — гірський масив Північного Нагір’я на території Угорщини на північний схід від Будапешту.
[39] Ticia, Tissa, Titzia, Tysia, Tibiscus fluvius, Ticinus, Tisianus, Sibiscus, Pathriscus, Aluta (? — Р.Щ.) — Тиса, притока Дунаю.
[40] Це були вестґоти, які шукали там певний час сховок від гунів, в 376 р.
[41] Morlachi [морлаки] — так іще в той час називали мешканців Волощини.
[42] Землі, заселені волохами (морлаками), вздовж річки Олт були завойовані Траяном у 106 р. і включені до провінції Дакії.
[43] Ця частина монгольської армії, яка пішла в бік Угорщини, оточила її з трьох сторін: вождь Кадан з частиною військ з боку Східних Карпат через Волощину і з боку Низьких Бескидів почерез Семигород, Бату-хан [Батий] же просто до столиці краю — Буди.
[44] Угорські війська під проводом короля Бели IV зазнали поразки в битві на Мохі, над річкою Шайо (на долині, в місці, де вона впадає в Тису), 11 квітня 1241 р.
[45] Вже навесні 1242 р. у зв’язку зі смертю хана Оґедея [тобто Уґедея. — Р.Щ.] (11 грудня 1241 р.), Бату [Батий] наказав своїм військам відступати. Татари попрямували вздовж Дунаю через Далмація, Албанію, Сербію, з поворотом на схід, частково спустошуючи ці землі.