Православ’я і лютеранство в Україні та Росії (кінець XVI – початок XVII ст.)

Початком Реформації вважається 31 жовтня 1517 р., коли М. Лютер оприлюднив свої 95 тез. Вже в 20-х рр. XVІ ст. ідеї Реформації почали поширюватися в Польському королівстві, і зокрема у Малій Польщі, до складу якої входила і Східна Галичина. Про це переконливо свідчать едикти польського короля Сигізмунда І, скеровані проти поширення творів Лютера і його прибічників у Речі Посполитій. Так, 24 травня 1520 р. було видано едикт, згідно з яким заборонялося завозити, продавати і купувати лютеранську літературу. За порушення цього едикту передбачалася конфіскація майна, позбавлення громадянських прав і вигнання з Польщі. Проте цей едикт не зміг зупинити поширення творів Лютера та інших реформаторів у Польщі.

Юрій Котляр, Ганна Котляр

Із визволенням історичної, політичної і філософської думки країн колишнього СРСР від моноідеологічного впливу, все більше населення України та Росії усвідомлюють потужний вплив релігійних ідей на різноманітні галузі життєдіяльності сучасного суспільства, починаючи з економічної і закінчуючи етичною, естетичною та культурною. В цьому плані актуальною виглядає проблема дослідження впливу лютеранської (протестантської) ідеології на Україну і Росію, а також еволюція української релігійної думки напередодні національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Цим аспектам і буде присвячена наша стаття. Дана тематика знайшла своє відображення у низці публікацій сучасних авторів: В. Стеценка22, С. Повторєвої, В. Савельєва23, В. Горпинчука24, О. Курили25 та ін. Проте кожен з них розглядає лише певний аспект запропонованої проблеми, зокрема досліджується православна богословська думка або лютеранство на території України чи Росії. Ми ж спробуємо показати взаємовплив православ’я і лютеранства в історичному контексті з використанням філософських ідей.

Читайте також: Аналогії між віросповідними ідеями лютеранства та релігійними поглядами Г.С. Сковороди

Кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. був унікальним періодом в історії українського народу, що характеризувався небаченим досі розвитком культури, освіти, науки, мистецтва, літератури. Недаремно, оцінюючи досягнення культурного прогресу цього часу, М. Грушевський назвав його періодом першого національного відродження України26. Економічне піднесення українських земель в зазначений період, розвиток міст, виникнення середніх і вищих навчальних закладів європейського типу, зростання антифеодального та національно-визвольного руху створили сприятливі умови для розвитку духовного життя, зокрема богословської філософської думки. Визначними її осередками стали Львівська і Київська братські школи, Острозька і Києво-Могилянська академії27.

Економічні, соціальні та політичні умови життя українського народу наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. зумовлювали потребу в розвитку освіти і науки, особливо теології філософії для ідеологічного обґрунтування завдань його опору колонізаційній політиці Речі Посполитої. Тому в цих умовах і антифеодальна, і національно-визвольна боротьба українського народу набули вираженого релігійного характеру, відбуваючись у формі захисту православної віри28.

Природно, що не лише богословська, а й філософська думка України розвивались передусім у формі полемічних літературних творів, спрямованих на захист православ’я, проти експансії Речі Посполитої та католицької церкви. До того ж, суттєвою традиційною особливістю попереднього розвитку української філософської думки було те, що принаймні до ХVІІ ст. вона не відокремилась в особливу форму суспільної свідомості, а існувала в системі духовної культури під егідою релігії29.

Релігійна оболонка тодішньої української філософії виступала виразником прагнень і настроїв найбільш прогресивних і освічених представників певних суспільних верств України (міщан, козаків, селян, дрібної шляхти) в їх боротьбі проти утисків магнатів, політики офіційної церкви, панування старого середньовічно-феодального світогляду. Ця ідейна полеміка проти віровчення католицької церкви породила плеяду православних письменників-полемістів: Клірика Острозького, Василя Суразького, Герасима та Мелетія Смотрицьких, Стефанія та Лаврентія Зизаніїв, Захарія Копистенського, Кирила Транквіліона-Ставровецького і найвидатнішого серед них – Івана Вишенського, які у свої творах порушували важливі богословські і філософські проблеми30.

Православні полемісти захищали позиції українського православ’я, вдаючись передусім до ірраціоналістично-екзистенціальної аргументації в дусі неоплатонічного ареопагітизму. Тому що, богословські та філософські ідеї розвивались під гаслом боротьби проти католицизму та унії, навряд чи можна говорити про існування в Україні цілісної філософської школи чи напряму. Але ідеологічна боротьба, яка відбувалась у формі літературної полеміки, об’єктивно сприяла розвиткові філософської думки України, виокремленню філософії в самостійну форму суспільної свідомості, галузь наукового знання. Необхідно було обґрунтувати і викласти вчення православ’я як струнку теологічну систему, що спирається на відповідну теоретико-філософську основу. Це породжувало потребу в освічених філософах і теологах, здатних до цього, а отже, сприяло засвоєнню досягнень світової філософської думки і виникненню шкіл і навчальних закладів європейського типу.

Особливо тісно творчість православних полемістів була пов’язана з православними братствами. Саме при братствах почали відкриватись перші православні освітні заклади – братські школи. Ці школи стали не лише провідними центрами культури й освіти в Україні кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., а й осередками ідеологічної боротьби. Викладачі та вихованці цих навчальних закладів були авторами переважної більшості полемічних творів того часу31.

Слід також зауважити, що у зв’язку з церковною Реформацією і початком поширення в Україні конфесій та ідеології раннього протестантизму в українській богословсько-філософській думці з’являються і окремі протестантські ідеї. Православні полемісти охоче використовували деякі протестантські твори для полеміки з католиками та уніатами.

Читайте також: Проблема унії у творах Станіслава Оріховського (поч. ХVІ ст.)

Початком Реформації вважається 31 жовтня 1517 р., коли М.Лютер оприлюднив свої 95 тез. Вже в 20-х рр. XVІ ст. ідеї Реформації почали поширюватися в Польському королівстві, і зокрема у Малій Польщі, до складу якої входила і Східна Галичина. Про це переконливо свідчать едикти польського короля Сигізмунда І, скеровані проти поширення творів Лютера і його прибічників у Речі Посполитій. Так, 24 травня 1520 р. було видано едикт, згідно з яким заборонялося завозити, продавати і купувати лютеранську літературу. За порушення цього едикту передбачалася конфіскація майна, позбавлення громадянських прав і вигнання з Польщі. Проте цей едикт не зміг зупинити поширення творів Лютера та інших реформаторів у Польщі. Тому було видано ще два, більш суворі едикти. Вони були оприлюднені відповідно 15 лютого 1522 р. і 7 березня 1523 р. Березневий едикт погрожував за ввезення, продаж, купівлю і зберігання лютеранської літератури смертною карою, а саме – спаленням на вогнищі (аутодафе).

З іншого боку, папський престол, який посідав тоді Климент VІІ, парадоксальним чином сприяв поширенню ідей реформації в середовищі католицького духівництва. В 1530 р. з волі папи імператор Священної Римської імперії Карл V надіслав Сигізмунду І текст Аугсбурзького віросповідання. Копії було надіслано багатьом католицьким священикам з метою ретельного вивчення для наступного спростування. Краківський єпископ П. Томицький дозволив священикам читати твори Лютера з метою їх аргументованого спростування з позицій католицької церкви.

Україна ХVІ ст. належала до європейського політичного, культурного та релігійного контексту. Незважаючи на відсутність державності і фактичну окупацію Литвою і Польщею, український народ, особливо в складі Великого князівства Литовського, мав змогу вести автономне релігійне життя. Про європейський контекст у релігійному плані свідчать ті факти, що чимало українських священиків крім освіти на заході також підтримували зв’язки з західними християнськими церквами. Дієву роль в цьому плані виконувала Римокатолицька церква, яка намагалася навернути українців до католицизму. Найчастіше римо-католицька експансія мала успіх серед шляхетських родин, які часто переходили до католицизму через те, що до нього належала державна еліта Литви та Польщі32.

Ідеї Реформації поширювалися через навчання українців у протестантських університетах. Так, серед студентів Віттенберзького університету були видатні діячі реформаційних рухів в українських землях А. Моджевський, С. Лютомський, С. Лотоцький. Польський історик Реформації М.Любович з цього приводу зазначав: “Лютер та інші реформатори набувають великої популярності і користуються авторитетом у поляків; до них звертаються польські шляхтичі за порадами у справах виховання своїх дітей”33.

Найбільшого поширення у сорокові роки ХVІ ст. в українських землях набуло лютеранське віровчення. Несподівано реформаційний рух дістав підтримку при польському королівському дворі. Справа в тому, що духовними наставниками спадкоємця престолу СигізмундаАвгуста були ліберально налаштовані канонік Козминчик і Лаврентій. Деякі погляди Лютера поділяв і духівник королеви Бони – Франциск. Така їхня позиція сприяла тому, що в середині 40-х рр. ХVІ ст. Краків став центром поширення протестантизму у Речі Посполитій. В 1543 р. розпочалася відкрита проповідь лютеранського віровчення, ау 1545 р. в Кракові було створено протестантський гурток, до складу якого входив Я. Прилуцький – секретар великого коронного маршала П. Калити. Саме Я. Прилуцький, маючи парафію у містечку Мостиська Перемишльської єпархії, розпочав проповідувати реформаційне вчення у Східній Галичині34.

Читайте також: Підручники з української літератури – спроба позбутися білих плям

Реформація в Німеччині відчутно вплинула на Польщу, а через польську церкву і на церкву України. Варто зазначити, що відомостей про значну кількість реформованих парафій української церкви немає. Хоча треба зазначити, що було декілька випадків переходу на лютеранство шляхтичів, а вже вони, відповідно, переводили до євангелізму своїх селян. Очевидно, що за таким прикладом діяли лютеранські громади у Венгрові, Мордах, Нурці та Найндорфі (Берестейщина). Чимале поширення, окрім населених пунктів, де мешкали німецькі колоністи, лютеранство мало також на Закарпатті. Особливо цей процес посилився, коли почало вводилося уніатство. Уніатство підтримали Габсбурги і закарпатський магнат Гомонай. Духовенство в 1614 р. погодилося приєднатися до унії, але селяни підняли повстання, побивши священиків, що прийняли унію, і поранивши єпископа А. Крупецького. З того часу на Закарпатті почали діяти дві церкви: уніатську підтримували Габсбурги, а православні спиралися на протестантів35.

Очевидним є факт, що до лютеранства переходили головним чином колишні римо-католицькі священики та парафії, а також і ті шляхтичі українського походження, що перейшли до католицтва. До таких, очевидно, і належали двоє із найцікавіших представників покатоличеного українства С. Оріховський та М. Кровицький.

С. Оріховський навчався у Віттенберзі і мешкав безпосередньо в домі М. Лютера, був приятелем Ф. Меланхтона. Після повернення з Німеччини він став Перемишлянським каноніком і проповідував у Журавцях і Побідниках. За його свідченням, “... землі воєводства руського були особливо чуйні до різних релігійних суперечок”36. На сеймі у Вишні в 1550 р. Оріховський заявив, що постанова про целібат духівництва є диявольським вченням і що він не бажає підкорюватися йому, хоча б і янгол з неба умовляв його. Згодом він облишив лютеранство і навіть став його противником.

Не так доля склалася в М.Кровицького, щирого учня Меланхтона. Будучи плебаном у Вишні Кровицький на одному із синодів дієцезії виступив проти зловживань у католицькій церкві (можливо припустити, що це був захист статей Аугсбурзького віросповідання). Проте свою діяльність М.Кровицький завершив у антитринітаріанському таборі, що стало логічною еволюцією його пізніших кальвіністських поглядів.

Реформаційні погляди поділяли також П. Борятинський і Л.Слончевський. Перший згодом став особистим секретарем короля Сигізмунда-Августа, а другий з 1546 р. був єпископом у Кам’янець-Подільському. В 1548 р. Перемишлянський шляхтич Х. Білецький відкрито запровадив у м. Ланцеті, яке належало йому, лютеранську літургію. Одночасно він заборонив відправи на честь Діви Марії. Він також відмовився від дотримання постів і переконував своїх підлеглих чинити так само. Його приклад наслідували каштелян З. Ненецький, Мартин з Опочна, Е. Отвиновський, Г. Тоболка, І. Пекарський. Того самого року під впливом протестантського проповідника Хринстовського шляхтич Г.Язловецький запровадив у своїх землях протестантську літургію і вигнав домініканських ченців з Червоногруда37.

Початок проникнення лютеранства в Росії відноситься до ХVІ ст. Лютеранське вчення поширювалось через Польщу, Литву та Україну, в яких біля середини XVІ ст. гусити, лютерани і кальвіністи мали свої молитовні будинки. Однією з першопричин міграції лютеран послужила протидія, яку зустріло нове віросповідання з самого початку свого існування з боку римського папи і католицьких правителів. Вормський едикт 1521 р. забороняв сповідувати лютеранство, приписував спалювати лютеранські книги, примушував громадян виступати проти нового віровчення38.

Притоку й осіданню лютеран в Росії сприяла релігійна віротерпимість до протестантів: їм надавалась свобода у віросповіданні та відправленні культу, дозволялось будувати свої церкви. Влада свідомо віддавали перевагу лютеранам, тому що протестантизм являв собою меншу небезпеку для ортодоксальної церкви і православної віри ніж католицтво39. Де ла Невіль, який мандрував по території Росії відзначав, що “ні одне віросповідання крім католицького не знаходить собі в Москві заборони ”40.

Розповсюдженню лютеран в Росії сприяли також політичні умови, тому що Росія мала напружені відносини з католицькими Польщею та Литвою і тому орієнтувалась на лютеранські країни. Розширення політичних зв’язків приводило до обміну дипломатичними місіями, з якими поряд з іноземцями-лютеранами приїздили і лютеранські пастори. Дипломатичні союзи закріплювались шлюбами російських правителів на лютеранках, які зі шлюбом переймали православну віру.

Незважаючи на те, що лютеранська Реформація не мала надто великого поширення в Україні та Росії ХVІ ст., наслідки її для церковного, суспільного та майбутнього державного життя важко переоцінити. На користь заслуг Реформації перед Україною чітко висловився І. Огієнко: “... найголовніша ідея, яку скріпила й зреалізувала Реформація, була та сама, що ми бачимо в Європі, Чехії та Польщі – це переклади Св. Письма на живу народну мову, а також вживання народної мови в богослужінні”41. Це дало можливість пропагувати письмову українську мову і розвивати ідею української національної державності, яка була реалізована в добу Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Читайте також: Граматичні особливості латинської актової мови XV-XVI ст. в Україні (на матеріалі гродських і земських судових актів Галицької, Сяноцької, Перемишльської і Львівської адміністративних округ Галицької Русі)

Таким чином, російському та українському православ’ю імпонувало те, що лютерани (протестанти) боролися з католицизмом, зі зловживаннями у католицькій церкві, а православної церкви не зачіпали. Власне, за безпосередньої участі впливового українського князя К.Острозького жваво обговорювалася ідея православно-протестанської унії. Але ця ідея не знайшла підтримки у найвищих православних церковних колах України. Створення подібної унії могло стати можливою альтернативою пізнішого Переяславського договору з Росією, через те, що Україна на період 1654 р. мала б тісні зв’язки з лютеранською Швецією.

Загалом є всі підстави твердити про безперервність процесу розвитку кращих традицій української релігійної філософії, що підкреслюють творчі здобутки українських письменників-полемістів. Своєрідність висунутих в ході богословської полеміки філософських ідей та їх нерозривний зв’язок з європейськими релігійно-філософськими вченнями, зокрема, лютеранством, дозволяє розглядати період кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. як важливий етап у розвитку не лише богословської, а й філософської думки України.

22 Стеценко В. Філософські засади богословської думки в українській полемічній літературі // Історія релігій в Україні. – Кн.ІІ. – Львів, 2003.
23 Повторєва С., Савельєв В. Специфіка виховання в лютеранській традиції // Історія релігій в Україні. – Кн.2. – Львів, 1999; Повторєва С., Савельєв В. З історії реформаційних рухів у Західній Україні ХVІ ст. // Історія релігій в Україні. – Кн.1. – Львів, 2002.
24 Горпинчук В. Українська реформація в церковному контексті УЄЦАВ першої половини ХХ століття: передумови та історичні особливості. – К., 2003.
25 Курило О. Лютеране в России ХVІ-ХХ вв. – М., 2002. 26 Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVІІ ст. – К.; Львів, 1912. – С.3.
27 Філософія відродження на Україні. – К., 1990. – С.5-7.
28 Стеценко В. Філософські засади богословської думки в українській полемічній літературі. – С. 422.
29 Нічик В.М. Філософські попередники Г.С.Сковороди // Філософська думка. – 1965. – №2. – С. 70.
30 Козачишин Н.М., Матюхіна О.А. Філософська і суспільно-політична думка на Україні у ХVІІ ст. – Львів, 1992. – С. 5-14.
31 Стеценко В. Філософські засади богословської думки в українській полемічній літературі. – С. 426.
32 Горпинчук В. Українська реформація в церковному контексті УЄЦАВ першої половини ХХ століття: передумови та історичні особливості. – С.3.
33 Повторєва С., Савельєв В. Специфіка виховання в лютеранській традиції – С.63.
34 Повторєва С., Савельєв В. З історії реформаційних рухів у Західній Україні ХVІ ст. – С.342-342.
35 Полoнська-Василенко Н. Історія України. – Т.1. – К., 1992. – С. 498.
36 Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні. – Львів, 1995. – С.90-91.
37 Повторєва С., Савельєв В. З історії реформаційних рухів у Західній Україні ХVІ ст. – С.343.
38 Курило О. Лютеране в России ХVІ-ХХ вв. – М., 2002. – С. 35.
39 Чанышев А.Н. Протестантизм. – М.,1969. – С.191-192.
40 Россия ХV – ХVІІ вв. глазами иностранцев. – Л., 1986. – С. 523.
41 Огієнко І. І. Українська Церква. – К., 1993. – С. 101.