.PNG)
Підготував Євген Равський за матеріалами історичних досліджень Кшиштофа Булзацкого. Переклад Ігоря Шабана
Рід Алємбеків (Alembek)
У другій половині XVI ст. з німецького міста Фрибург (тепер Фрайбург) прибув до Львова Ян Алємбек (†1588). Згодом ще його син Ян по різному писав своє прізвище: Альнпек, Альнпех, Альпехт, Альмпек, Альмпех, Аллємбеге, Аллємбек. Ян обжився та увійшов до барвистої громади міста, одружився з донькою відомих та заслужених львівських міщан Катериною Вольфовіч. Мали вони трьох синів: Яна, Фридерика та Марціна. Славу родові приніс найстарший син Ян.
Ян Алємбек (†1636) вчився на аптекаря у Вроцлаві (1582-1586). Після смерти батька співпрацював із львівським аптекарем Ярошем Ведельським (Hieronim Witemberger). Згодом здобував освіту в італійському місті Падуя. Після повернення до Львова у 1597 році з причини майнових родинних непорозумінь опинився у в’язниці. Як член Quadra-gintavirat (Рада сорока – дорадчий орган при Раді міста. – Прим. Ред.) та посол громади до короля у 1602 р. виступив представником та оборонцем львівської громади щодо її прав та обов’язків проти львівського патриція, який намагався узурпувати владу. Ці події закінчилися для нього втратою міських прав, подвійним ув’язненням та нелегкими судовими процесами з містом.
Читайте також: Нариси історії розвитку медичної освіти у Львові
Лише декрет Сиґізмунда ІІІ Ваза у 1607 р. повернув йому міське громадянство. Пізніше він був довголітнім радником та бургомістром Львова. Як бургомістр спричинився до колонізації приміських територій, дбав про добро міста та охорону довколишніх лісів, про поліпшення стану доріг та вулиць.
Служив місту своїми великими знаннями, зокрема і різних мов. Свою фахову освіту аптекаря застосовував у боротьбі з мором, під час якого у 1623 р. все ж втратив свою дружину Анну та доньку Катерину.
Добре освічений, з молодих літ товаришував з пером, був вродженим гуманістом, любив поезію і, окрім того, увійшов до історії як хронолог.
Завжди умів поділити час на працю фахову і громадську, не забуваючи при тому історичні та літературні студії. Серед залишеного великого літературного спадку особливу увагу слід звернути на перший історичний опис Львова «Topographia civitatis Leopolitane», написаний для Георга Брауна (Бруйона), видавця-географа з Дортмунда (див. журнал Ї «Genius loci», 2004). Ця праця 1603-1605 рр. залишилася чи не єдиним джерелом опису життя Львова того часу, бо инші міські книги були втрачені у численних пожежах.
Окрім аптеки, Ян Алємбек провадив і купецькі справи, він доробився чималого маєтку, який залишив трьом своїм синам та доньці: священикові Фридерику – доктору богослов’я, Валер’янові – доктору медицини, сину Аврелію та Зузанні, дружині краківського міщанина Станіслава Брикнера. Брати Яна, Марцін і Фридерик Алємбеки вивчились у Львові на золотарів. Марцін прославив львівське ремесло у Саксонії, де став відомим завдяки своїй обдарованості та праці на замовлення для цісаря. Фридерик прославляв львівське золотарство в Англії, де, правдоподібно, і помер.
Читайте також: Львівський світ книги у “Сотні польських письменників” Шимона Старовольського
Один із синів Яна, Валер’ян Аламбек (†1676) навчався у Кракові. У 1634 р. отримав ступінь бакалавра, а у 1638 ступінь магістра. У 1638 р. став професором математики та філософії Академії у Замості. У 1646-1648 рр. навчався у місті Падуя, де здобув ступінь доктора медицини. У 1650-1652 рр. був на посаді ректора академії у Замості. У 1653 р. повернувся до Львова. Згодом виконував обов’язки правника, радника та війта, вирішуючи родинні суперечки львівських міщан. З огляду на чудову вимову та вченість увійшов до складу делегатів на переговори у справах закінчення облоги Львова Богданом Хмельницьким. Був власником найбільшої на той час приватної колекції книжок. Одружився у 1653 р. у Львові з Казимирою Хаберман. Король Міхал Корибут Вишневецький призначив його лікарем королівського двору.
Людвик Валер’ян Алємбек, син Валер’яна, був останнім відомим з роду Алємбеків, навчався у Кракові, у 1682 р. отримав ступінь бакалавра, у 1684 магістра філософії і як доктор медицини повернувся до Львова. Ян ІІІ Собєскі призначив його своїм лікарем та ординатором лікарні Боніфатрів (1695) на нижньому Личакові у Львові.
Ян Алємбек (†1636) вчився на аптекаря у Вроцлаві (1582-1586). Після смерти батька співпрацював із львівським аптекарем Ярошем Ведельським (Hieronim Witemberger). Згодом здобував освіту в італійському місті Падуя. Після повернення до Львова у 1597 році з причини майнових родинних непорозумінь опинився у в’язниці. Як член Quadra-gintavirat (Рада сорока – дорадчий орган при Раді міста. – Прим. Ред.) та посол громади до короля у 1602 р. виступив представником та оборонцем львівської громади щодо її прав та обов’язків проти львівського патриція, який намагався узурпувати владу. Ці події закінчилися для нього втратою міських прав, подвійним ув’язненням та нелегкими судовими процесами з містом.
Читайте також: Нариси історії розвитку медичної освіти у Львові
Лише декрет Сиґізмунда ІІІ Ваза у 1607 р. повернув йому міське громадянство. Пізніше він був довголітнім радником та бургомістром Львова. Як бургомістр спричинився до колонізації приміських територій, дбав про добро міста та охорону довколишніх лісів, про поліпшення стану доріг та вулиць.
Служив місту своїми великими знаннями, зокрема і різних мов. Свою фахову освіту аптекаря застосовував у боротьбі з мором, під час якого у 1623 р. все ж втратив свою дружину Анну та доньку Катерину.
Добре освічений, з молодих літ товаришував з пером, був вродженим гуманістом, любив поезію і, окрім того, увійшов до історії як хронолог.
Завжди умів поділити час на працю фахову і громадську, не забуваючи при тому історичні та літературні студії. Серед залишеного великого літературного спадку особливу увагу слід звернути на перший історичний опис Львова «Topographia civitatis Leopolitane», написаний для Георга Брауна (Бруйона), видавця-географа з Дортмунда (див. журнал Ї «Genius loci», 2004). Ця праця 1603-1605 рр. залишилася чи не єдиним джерелом опису життя Львова того часу, бо инші міські книги були втрачені у численних пожежах.
Окрім аптеки, Ян Алємбек провадив і купецькі справи, він доробився чималого маєтку, який залишив трьом своїм синам та доньці: священикові Фридерику – доктору богослов’я, Валер’янові – доктору медицини, сину Аврелію та Зузанні, дружині краківського міщанина Станіслава Брикнера. Брати Яна, Марцін і Фридерик Алємбеки вивчились у Львові на золотарів. Марцін прославив львівське ремесло у Саксонії, де став відомим завдяки своїй обдарованості та праці на замовлення для цісаря. Фридерик прославляв львівське золотарство в Англії, де, правдоподібно, і помер.
Читайте також: Львівський світ книги у “Сотні польських письменників” Шимона Старовольського
Один із синів Яна, Валер’ян Аламбек (†1676) навчався у Кракові. У 1634 р. отримав ступінь бакалавра, а у 1638 ступінь магістра. У 1638 р. став професором математики та філософії Академії у Замості. У 1646-1648 рр. навчався у місті Падуя, де здобув ступінь доктора медицини. У 1650-1652 рр. був на посаді ректора академії у Замості. У 1653 р. повернувся до Львова. Згодом виконував обов’язки правника, радника та війта, вирішуючи родинні суперечки львівських міщан. З огляду на чудову вимову та вченість увійшов до складу делегатів на переговори у справах закінчення облоги Львова Богданом Хмельницьким. Був власником найбільшої на той час приватної колекції книжок. Одружився у 1653 р. у Львові з Казимирою Хаберман. Король Міхал Корибут Вишневецький призначив його лікарем королівського двору.
Людвик Валер’ян Алємбек, син Валер’яна, був останнім відомим з роду Алємбеків, навчався у Кракові, у 1682 р. отримав ступінь бакалавра, у 1684 магістра філософії і як доктор медицини повернувся до Львова. Ян ІІІ Собєскі призначив його своїм лікарем та ординатором лікарні Боніфатрів (1695) на нижньому Личакові у Львові.
Рід Боїмів (Boym)
Немає сьогодні львів’янина, який би не знав Боїмів та їх портретів на стінах каплиці біля львівської римо-католицької катедри, прекрасної пам’ятки львівської архітектури.
Угорець Д’єрдь Боїм (†1617) прибув до Польщі з королем Стефаном Баторієм, одружився з Ядвігою Ніжньовскою та увійшов до середовища багатих львівських міщан і радників. Чоловіки трьох наступних поколінь Боїмів своїм другим ім’ям мали Д’єрдь. Перший син народжений у Львові, Павло Д’єрдь Боїм (1581-1641) початкову освіту здобував вдома, під наглядом вчителя Томаша Карча (†1609), що згодом став львівським радним.
Читайте також: Реферат з історії медицини
Медичний фах здобув у місті Падуя. Там же, у 1600 р., як доктор філософії та медицини був юридичним представником артистичного факультету. З 1613 р. мешкав вже у Львові, де виконував обов’язки економа (урядовця) лікарні при костелі св. Духа, після якого залишилась лише назва площі.
У 1620-1641 рр. був радним, від 1627 р. виконував обов’язки війта. Окрім лікарської практики, провадив також торгівлю. З судових документів щодо суперечок з його конкурентом з Ґданська Яном Томсоном відомо, що до Ґданська, відповідно до контракту князя Яреми Вишневецького, він продавав соду, а також вивозив збіжжя.
Помер між 4 а 14 грудня 1641 р. Його «Д’єрдська» кам’яниця була поблизу монастиря єзуїтів. З заповіту Павла Боїма видно, що в хвилині його смерти жили ще: сивоволоса мати і дружина Дорота (†1644), донька Катерина Гізина та шестеро синів: найстаршому не надали спадщини, бо спричинився до великих фінансових втрат через свою недбалість; Павло, доктор медицини, Міхал – єзуїт, Міколай та Ян – купці, Венедикт Павло – єзуїт. Павло Д’єрдь Боїм просив похоронити його у збудованій батьком родинній каплиці на цвинтарі біля катедри. У тій каплиці, що є прекрасною пам’яткою пізнього ренесансу, на зовнішній стіні ще збереглись портрети Д’єрдя та Ядвіги, батьків Павла. Всередині каплиці є портрети Д’єрдя (батька), Павла, віленського війта та инших членів родини разом з надписами на кам’яних таблицях. На жаль, велика родина Боїмів дуже швидко згасла.
Угорець Д’єрдь Боїм (†1617) прибув до Польщі з королем Стефаном Баторієм, одружився з Ядвігою Ніжньовскою та увійшов до середовища багатих львівських міщан і радників. Чоловіки трьох наступних поколінь Боїмів своїм другим ім’ям мали Д’єрдь. Перший син народжений у Львові, Павло Д’єрдь Боїм (1581-1641) початкову освіту здобував вдома, під наглядом вчителя Томаша Карча (†1609), що згодом став львівським радним.
Читайте також: Реферат з історії медицини
Медичний фах здобув у місті Падуя. Там же, у 1600 р., як доктор філософії та медицини був юридичним представником артистичного факультету. З 1613 р. мешкав вже у Львові, де виконував обов’язки економа (урядовця) лікарні при костелі св. Духа, після якого залишилась лише назва площі.
У 1620-1641 рр. був радним, від 1627 р. виконував обов’язки війта. Окрім лікарської практики, провадив також торгівлю. З судових документів щодо суперечок з його конкурентом з Ґданська Яном Томсоном відомо, що до Ґданська, відповідно до контракту князя Яреми Вишневецького, він продавав соду, а також вивозив збіжжя.
Помер між 4 а 14 грудня 1641 р. Його «Д’єрдська» кам’яниця була поблизу монастиря єзуїтів. З заповіту Павла Боїма видно, що в хвилині його смерти жили ще: сивоволоса мати і дружина Дорота (†1644), донька Катерина Гізина та шестеро синів: найстаршому не надали спадщини, бо спричинився до великих фінансових втрат через свою недбалість; Павло, доктор медицини, Міхал – єзуїт, Міколай та Ян – купці, Венедикт Павло – єзуїт. Павло Д’єрдь Боїм просив похоронити його у збудованій батьком родинній каплиці на цвинтарі біля катедри. У тій каплиці, що є прекрасною пам’яткою пізнього ренесансу, на зовнішній стіні ще збереглись портрети Д’єрдя та Ядвіги, батьків Павла. Всередині каплиці є портрети Д’єрдя (батька), Павла, віленського війта та инших членів родини разом з надписами на кам’яних таблицях. На жаль, велика родина Боїмів дуже швидко згасла.
Рід Корняктів (Korneades)
Корнякти прибули до Львова у XVI столітті. Родина походила з грецького острова Крит, правдоподібно не належала до шляхти, хоча і використовували герб Круціні (Crucini). По різному також писали своє прізвище: Korniat, Korneadi, Korneades, Carneadi, Coretho, Carinacto, Kornyath. Були надзвичайно підприємливі та дуже багаті. Багатство відкривало перед ними усі двері. Перший Корнякт, який замешкав у Львові, був Михаїл, старший брат Константа. Михаїл доробився значного маєтку на торгівлі вином. Помер у 1563 р. без потомства, залишаючи свій маєток Константу. Існує припущення, що до збільшення багатства Корняктів спричинились великі суми, позичені від недовго пануючого деспотичного господаря Молдови грека з Криту Якуба Базиліка, який панував у 1561-1563 рр.
Констант Корнякт (1520-1603) мав понад двадцять років, коли був вже заможним купцем у Константинополі. Кілька років потому переїхав до Волохії, де виконував функції скарбничого в уряді молдовського господаря Александра Лапушняну. Александр Лапушняну панував у 1552-1561 рр. та 1564-1568 рр., проводячи пропольську політику. Приятельські відносини з господарями Молдови Констант підтримував до самої смерти. Як людина, що мала чималий капітал, неодноразово надавав господарям високі позики. Наприклад, у 1575 р. молдовський господар Петро Кулявий, володар і купці сушавські заборгували Константу Корнякту майже 12 тисяч талярів (зайве нагадувати, що золотом).
Від 1560 р. Констант Корнякт все частіше мешкав у Львові. Однак відомо, що упродовж довгих років він не був улюбленцем львівських радних, хоча і був власником трьох будинків у Львові. Можливо не останню роль відігравала заздрість до його великого багатства, яке забезпечувало йому економічну та правову опіку польських королів. Був найбагатшою людиною у Львові і з погордою ставився до львівських патриціїв. Статки свої зробив на торгівлі грецькими винами, бавовною, молдовським медом, шкірою, хутром і сукном.
Торгував Корнякт і на території Туреччини, Німеччини. Крім того, як це було тоді модно, займався кредитуванням, позичаючи великі суми шляхті, яка часто хотіла жити понад свої фінансові можливості.
12 лютого 1571 р. король Сиґізмунд ІІ Август нобілітував Константа Корнякта. У 1571-1583 рр. Констант Корнякт збирав усе «руське мито», займався цим добре та фахово, однак цій «посаді» завдячував позикам, наданим польським королям. Стефан Баторій, який дбав про інтереси держави та намагався не входити у великі борги, перебрав у 1583 р. усе руське мито безпосередньо до прибутків держави.
Констант Корнякт був одним з найвідоміших меценатів львівської архітектури часів ренесансу. Його послугами користувались відомі італійські архітектори Павло Римлянин та Петро Красовський. Потрохи відбудовувалась Львівська ратуша, яка після пожежі у 1527 р. збереглась лише до рівня партеру. Більшість кам’яниць будувалось на широту трьох вікон, Корнякт натомість збудував собі кам’яницю шириною на шість вікон, на зразок королівської резиденції на площі Ринок 6, яка згодом стала власністю Собєскіх. Допоміг містові коштами при побудові вежі «Корнякта» біля Волоської церкви, і то двічі, бо перша завалилась під час будівництва. Сьогодні вона вже не відіграє своєї оборонної функції, не існує вже міських мурів, у які ця вежа була вбудована.
Констант Корнякт був ревним сповідником православ’я. Не перешкоджало це йому у добрих відносинах з єзуїтами. Після смерті волоського господаря Александра Лапушняну взяв на себе обов’язок опіки над розбудовою Волоської церкви, захищав руські права перед католицькою владою міста, за що у 1590 р. був прийнятим до Ставропігійського Братства. Однак під час суперечок Братства із львівським владикою Гедеоном Балабаном ставав по стороні єпископа. Кореспонденцію зі Ставропігійським Братством провадив польською, послуговуючись правдоподібно секретарем, бо сам польською мовою писав дуже слабо. У 1572 перестав управляти львівськими міськими пивницями. Констант Корнякт подбав собі про місце серед польських міщан. До його боржників належали такі магнати як Станіслав Диявол Стадніцкі та Ієронім Язлівецький. Був він власником принаймні 40 сіл на перемиській та львівській землях, двох містечок: Гусакова та Куликова, а також села Щирець біля Львова, що підлягав королівському праву.
Иншим джерелом його прибутків були сільські угіддя. У 1575 р. одружився з русинкою Анною Дідушицькою († 1616), не звертаючи увагу на невеликий посаг та вимогу до нареченого полишити торгівлю. Мали вони трьох синів: Александра, Константа та Михаїла, та трьох доньок: Анна, яка вийшла заміж за Яна Тарновського, Софія – замужем за Гербуртом і Катерина – замужем за Александром Ходкевичем. Усе його потомство сполонізувалось, перейняло католицизм та увійшло в ряди польських магнатів.
Сивим старцем, втішаючись становищем свого потомства, Констант помер 1 серпня 1603 р. та був похований у Волоській церкві.
Кароль Францішек Корнякт (1612-1672) був третім поколінням Корняктів. Син Константа, ротмістера польських військ, який загинув у 1624 у битві з татарами, та Ельжбети з Оссолінських († 1646). Отримав добру освіту при Краківській академії. Пізніше у містах Грац і Падуя вивчав мови, військову справу. Подорожував Німеччиною, Італією, Францією, Іспанією, Англією, Бельгією та Голландією. Правдоподібно, разом із своїм вуйком Єжи Оссолінським був учасником славного в’їзду до Риму у 1633 р. Був також при дворі Владислава IV.
У 1638-1643 рр. програв «домашню війну» зі своїм швагром Міколаєм Оссолінскім. Пізніше в 1650-1652 як ревний католик став в обороні греко-католиків в збройній боротьбі за перемиський єпископський трон.
Постійно тримав біля себе 60 озброєних найманців. Брав участь у війнах з козаками, шведами, угорцями та росіянами. За свої гроші купував хоругви. У 1648 р. брав участь в обороні Львова від козаків Хмельницького. Коли Хмельницький на чолі піхоти та селян, озброєних косами, 6 листопада підходив до Перемишля, розбив його козацьке військо та тріумфально святкував перемогу в перемиській католицькій катедрі. Не дивлячись на втрату у 1649 р. під Зборовом кілька сотень піхотинців, під Берестечком у 1651 р. став на чолі своєї власної хоругви. Його жертовність забезпечувала йому велику популярність серед шляхти, нерідко він бував послом до сейму.
У 1657 р. був власником 11 сіл на Перемиській землі (з поміж инших Соснівка, Білобоки, Журавиці) та правдоподібно містечка Гусаків. У 1664 р. коли йому минуло 50, Констант одружився з Катериною Белжецкою, донькою подільського воєводи Александра. Мали вони чотирьох синів: Антонія, Кароля, Міхала, Францішка, та дві доньки: Катерину – замужем за Яном Ґнєвошем та Францішку. Ротмістр Констант Корнякт помер по довгій хворобі 5 квітня 1672 та був урочисто похований у Перемишлі. На його синах у XVIII ст. закінчилась чоловічого лінія роду Корняктів.
Констант Корнякт (1520-1603) мав понад двадцять років, коли був вже заможним купцем у Константинополі. Кілька років потому переїхав до Волохії, де виконував функції скарбничого в уряді молдовського господаря Александра Лапушняну. Александр Лапушняну панував у 1552-1561 рр. та 1564-1568 рр., проводячи пропольську політику. Приятельські відносини з господарями Молдови Констант підтримував до самої смерти. Як людина, що мала чималий капітал, неодноразово надавав господарям високі позики. Наприклад, у 1575 р. молдовський господар Петро Кулявий, володар і купці сушавські заборгували Константу Корнякту майже 12 тисяч талярів (зайве нагадувати, що золотом).
Від 1560 р. Констант Корнякт все частіше мешкав у Львові. Однак відомо, що упродовж довгих років він не був улюбленцем львівських радних, хоча і був власником трьох будинків у Львові. Можливо не останню роль відігравала заздрість до його великого багатства, яке забезпечувало йому економічну та правову опіку польських королів. Був найбагатшою людиною у Львові і з погордою ставився до львівських патриціїв. Статки свої зробив на торгівлі грецькими винами, бавовною, молдовським медом, шкірою, хутром і сукном.
Торгував Корнякт і на території Туреччини, Німеччини. Крім того, як це було тоді модно, займався кредитуванням, позичаючи великі суми шляхті, яка часто хотіла жити понад свої фінансові можливості.
12 лютого 1571 р. король Сиґізмунд ІІ Август нобілітував Константа Корнякта. У 1571-1583 рр. Констант Корнякт збирав усе «руське мито», займався цим добре та фахово, однак цій «посаді» завдячував позикам, наданим польським королям. Стефан Баторій, який дбав про інтереси держави та намагався не входити у великі борги, перебрав у 1583 р. усе руське мито безпосередньо до прибутків держави.
Констант Корнякт був одним з найвідоміших меценатів львівської архітектури часів ренесансу. Його послугами користувались відомі італійські архітектори Павло Римлянин та Петро Красовський. Потрохи відбудовувалась Львівська ратуша, яка після пожежі у 1527 р. збереглась лише до рівня партеру. Більшість кам’яниць будувалось на широту трьох вікон, Корнякт натомість збудував собі кам’яницю шириною на шість вікон, на зразок королівської резиденції на площі Ринок 6, яка згодом стала власністю Собєскіх. Допоміг містові коштами при побудові вежі «Корнякта» біля Волоської церкви, і то двічі, бо перша завалилась під час будівництва. Сьогодні вона вже не відіграє своєї оборонної функції, не існує вже міських мурів, у які ця вежа була вбудована.
Констант Корнякт був ревним сповідником православ’я. Не перешкоджало це йому у добрих відносинах з єзуїтами. Після смерті волоського господаря Александра Лапушняну взяв на себе обов’язок опіки над розбудовою Волоської церкви, захищав руські права перед католицькою владою міста, за що у 1590 р. був прийнятим до Ставропігійського Братства. Однак під час суперечок Братства із львівським владикою Гедеоном Балабаном ставав по стороні єпископа. Кореспонденцію зі Ставропігійським Братством провадив польською, послуговуючись правдоподібно секретарем, бо сам польською мовою писав дуже слабо. У 1572 перестав управляти львівськими міськими пивницями. Констант Корнякт подбав собі про місце серед польських міщан. До його боржників належали такі магнати як Станіслав Диявол Стадніцкі та Ієронім Язлівецький. Був він власником принаймні 40 сіл на перемиській та львівській землях, двох містечок: Гусакова та Куликова, а також села Щирець біля Львова, що підлягав королівському праву.
Иншим джерелом його прибутків були сільські угіддя. У 1575 р. одружився з русинкою Анною Дідушицькою († 1616), не звертаючи увагу на невеликий посаг та вимогу до нареченого полишити торгівлю. Мали вони трьох синів: Александра, Константа та Михаїла, та трьох доньок: Анна, яка вийшла заміж за Яна Тарновського, Софія – замужем за Гербуртом і Катерина – замужем за Александром Ходкевичем. Усе його потомство сполонізувалось, перейняло католицизм та увійшло в ряди польських магнатів.
Сивим старцем, втішаючись становищем свого потомства, Констант помер 1 серпня 1603 р. та був похований у Волоській церкві.
Кароль Францішек Корнякт (1612-1672) був третім поколінням Корняктів. Син Константа, ротмістера польських військ, який загинув у 1624 у битві з татарами, та Ельжбети з Оссолінських († 1646). Отримав добру освіту при Краківській академії. Пізніше у містах Грац і Падуя вивчав мови, військову справу. Подорожував Німеччиною, Італією, Францією, Іспанією, Англією, Бельгією та Голландією. Правдоподібно, разом із своїм вуйком Єжи Оссолінським був учасником славного в’їзду до Риму у 1633 р. Був також при дворі Владислава IV.
У 1638-1643 рр. програв «домашню війну» зі своїм швагром Міколаєм Оссолінскім. Пізніше в 1650-1652 як ревний католик став в обороні греко-католиків в збройній боротьбі за перемиський єпископський трон.
Постійно тримав біля себе 60 озброєних найманців. Брав участь у війнах з козаками, шведами, угорцями та росіянами. За свої гроші купував хоругви. У 1648 р. брав участь в обороні Львова від козаків Хмельницького. Коли Хмельницький на чолі піхоти та селян, озброєних косами, 6 листопада підходив до Перемишля, розбив його козацьке військо та тріумфально святкував перемогу в перемиській католицькій катедрі. Не дивлячись на втрату у 1649 р. під Зборовом кілька сотень піхотинців, під Берестечком у 1651 р. став на чолі своєї власної хоругви. Його жертовність забезпечувала йому велику популярність серед шляхти, нерідко він бував послом до сейму.
У 1657 р. був власником 11 сіл на Перемиській землі (з поміж инших Соснівка, Білобоки, Журавиці) та правдоподібно містечка Гусаків. У 1664 р. коли йому минуло 50, Констант одружився з Катериною Белжецкою, донькою подільського воєводи Александра. Мали вони чотирьох синів: Антонія, Кароля, Міхала, Францішка, та дві доньки: Катерину – замужем за Яном Ґнєвошем та Францішку. Ротмістр Констант Корнякт помер по довгій хворобі 5 квітня 1672 та був урочисто похований у Перемишлі. На його синах у XVIII ст. закінчилась чоловічого лінія роду Корняктів.
Рід Кампіанів (Novus Campianus)
Павло Кампіан (Novicampianus, Novicampius, Novus Campianus)) народився у 1527 р. в м. Новополє над річкою Піліца, звідки й пішло його латинське прізвище (лат. Campo – поле, земля. – Прим. ред). Його правдиве прізвище було Вощина або Вощинка. Батько Микола був селянином на землях родини Конєцпольських. Брат Павла, Войцєх був ритором, богословом, професором Краківського університету. Невідомо у який спосіб брати звільнились від панщини. Сто років потому великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольскі подав до суду, вимагаючи від Львова видати нащадків «його власного втікача» та кріпака, а також повернути йому усе їхнє майно. Зрозуміло, що мова йшла про чималий маєток.
У 1544 р. Павло записався до Краківського університету та у 1552 отримав титул магістра філософії. Пізніше викладав в університеті фізику (тоді так називали медицину), одночасно знали його як відомого медика та гуманіста. Докторат з медицини отримав у Болонському університеті 10 вересня 1556 р. Був людиною наукового типу, про що свідчать написані ним наукові праці.
До Львова приїхав вже відомим доктором медицини у 1560 р., відразу став громадянином міста та міським лікарем. Був уже достатньо заможною людиною, якій лікарська практика ще багато років приносила чималі прибутки. Після року перебування у Львові купив собі «півтора лану землі разом з вулицею Темричовською». Відомий історик Войцєх Очко у 1576 р. писав, що під час свого перебування у Львові познайомився з Павлом Кампіаном і високо оцінив його лікарські здібності, присвятивши його особі окремий панегірик.
Завдяки своїй праці та одруженню з Анною Грюнвальд увійшов до львівського міщанства та став одним з найвідоміших міщан Львова. Як людина з великим маєтком, займався різного роду фінансовими махінаціями, передовсім позичав гроші під відсотки. У 1584 р. Павла Кампіана прийняли до Ради міста, де незабаром почав займати провідні позиції, які дозволяли йому надуживати своїм становищем. Скажімо за велику позику для міста у 1594 він отримав у власність усі міські млини, яких від площі Академічної до Великого театру на Полтві (тепер Театр опери і балету) було понад двадцять. Пізніше він купив собі Калічу Гору та розбудував на передмістю Львова поселення Воля Кампіанська.
Павло Кампіан був безоглядним та суворим кредитором. У міських книгах збереглось багато описів судових процесів. Роками тягнувся судовий процес з аптекарем Павлом Абрагамовичем. Однак позиція Павла Кампіана була настільки сильною, що незважаючи на свідків та докази його провини, переконати радника, якого боялись повсюди, не було справою легкою.
Для слави свого роду та для заспокоєння своєї міщанської пихи Кампіан вирішив збудувати родинну каплицю (гробівець) при катедрі. Відбудував від самого фундаменту знищену колись каплицю Струмилів, у якій споруджено новий вівтар та епітафію. Будова почалася у у 1585 р. під керівництвом відомого архітектора Генрика Хорста (Henryk Horst). Продовження цієї справи Павло доручив своєму синові у своєму заповіті (1600 р.), крім того започаткував фундацію, яка надавала 1000 золотих ломбарду (Mons Pietatis), який мав кредитувати лише під заставу та без відсотків. Місцем зберігання грошей та застав мала бути каплиця Кампіанів. У цьому заповіті забрав назад свій запис про кредит на навчання для студентів зі Львова та Новополя.
Мав сина Марціна та доньку Сузанну, яка вийшла заміж за Марка Шарфенберга-Остогурского.
Помер 21 листопада 1600 року. Його портрет розміщено на надгробку в каплиці в латинській катедрі у Львові.
Марцін Кампіан народився у Львові у 1574 р. У 1599 р. вступив до Краківського університету де через два роки отримав ступінь бакалавра мистецтва. Батько оплатив його чотирирічне навчання медицини у Кракові та Вроцлаві, і правдоподібно ще у якомусь з італійських університетів. У 1606 повернувся до Львова та одружився з Ельжбетою Абрагамовіч, донькою аптекаря Павла, що поклало кінець давній ворожнечі між родами. Після смерти батька отримав чималий маєток та достатній посаг дружини. У 1606 р. надав містові позики, беручи під заставу міське село Клепарів. Марцін Кампіан, подібно як і його батько, був людиною здібною, належав до осіб підприємливих та відважних. Не дивлячись на майже зруйновану міську господарку, що не могла дати раду з фінансовими труднощами, надавав місту великі позики та допомагав в реалізації різних інвестицій роблячи в такий спосіб владу міста залежною від нього.
У 1613 р. став членом міського суду, а чотири роки пізніше – членом ради міста, у якій мав вирішальний голос, оскільки місто заборгувало йому великі суми. У 1617 р. переконав міську раду в потребі побудови нової міської ратуші, беручи на цю акцію гроші з королівської каси, які зазвичай призначались на забезпечення оборони міста. На свої кошти купував будівельні матеріали та платив будівельникам. Нову восьмикутну вежу, оздоблену різьбленням Андрія Бремера та Бернарда, званого Декамбошем, була закінчена у 1619 році.
Марцін Кампіан здобув собі визнання міських радників за високу позику у розмірі 20000 злотих під низькі відсотки для порятунку міста після численних позовів про погану міську господарку. У такий спосіб він ще більше узалежнив від себе міську владу. Наглядаючи за міською господаркою намагався знайти у тому користь для себе. Дбав про прибутковість міських підприємств. Збільшив податок за вироблення горілки, з якого забирав для себе 10 відсотків прибутку. Вже в перший рік подвоїв свої податкові впливи. Зі своїх прибутків відразу позичив місту 1200 злотих на інвестиції у радних (які належали міській раді) селах Зубра та Сихів, які були знищені під час татарських наїздів. За цю позику та за обіцянку організувати рекрутацію гайдучної хоругви, отримав від ради звільнення від горілчаного податку.
У 1623 р. отримав на це згоду короля та крім цього дозвіл на запровадження додаткового «гайдучного» податку. Ця хоругва стала його приватним військом та була пострахом для міста і околиць, бо була покликана для охорони порядку та міської власности. Коли вибухнула епідемія чорної віспи і увесь уряд утік з міста, Мартцін Кампіан, маючи диктаторську владу, за допомогою своєї хоругви гайдуків, швидко опанував ситуацією та врятував місто, не занедбуючи звичайно своїх особистих інтересів. Виклав з власної каси 4800 злотих на потреби міста, отримуючи навзаєм ім’я «милостивого правителя». Вдячне місто віддало йому також «libere i benevole» усіх робітників з Кульпаркова на один рік та передало йому та його нащадкам у власність міські млини. Борги міста у Кампіана зростали, а результати діяльності бурмістра та лонера (людина яка віддає борги) в одній особі ставали щоразу вагоміші. Він спричинився до ліквідації двох нерентабельних цегельних заводів, продаючи дешевше цеглу з власної цегельні, якій безплатно привозили дерево з міських лісів та на якій безплатно працювали робітники. Зі своїх фільварків продавав міським кінним стайням майже половину того сіна, яке вони потребували, і то за ціну вдвічі вищу від «ринкових». Знищив монополію міста у полотняному бізнесі, будуючи на передмістю власний завод (особливо для вибілювання полотна). Коли Марцін Кампіан вирішив будувати нові оборонні мури міста та нові башти, замість ремонту вже існуючих, почались голоси протесту. Усі боялись нових податків. 40 мужів виступило проти, пояснюючи, що Кампіан «відповідно до запису намагається робити добро для міста, яке пізніше бере in possesionem та з часом усе собі привласнює, а місто у такий спосіб залишається з нічим». Не звертаючи увагу на спротив, Марцін Кампіан, за згодою послушної йому міської ради, у 1625 р. розпочав будову нової фортифікації, і це було правильним рішенням, бо у 1648 р. біля Львова став Б. Хмельницький на чолі козаків і татар. За три роки збудували мури з боку галицького передмістя та розпочато будову Галицької та Зимноводної веж, незалежно від цього зміцнювали старі укріплення.
Читайте також: Бібліографія і історіографія Львова
Каплиця Кампіанів мала перевищити блиск та багатство нещодавно збудованої каплиці Боїмів. В каплиці Кампіанів Андрій Бемер вирізьбив прекрасні епітафії, виконані на різного роду мармурах та алебастрах збагачуючи досягнення львівської різьби пізнього ренесансу. Марцін Кампіан отримав згоду на будування окремої кам’яниці для ломбарду Братства Милосердя, започаткованого його батьком. Діяльність ломбарду закінчилась у 1783 р. за урядування цісаря Йосифа ІІ.
У 1626 р. Марцін Кампіан був прийнятим Сиґізмундом ІІІ Вазою до почесних королівських лікарів. Борги, які нажило місто, не були сплачені. Першу частину з 20000 злотих було сплачено з річним запізненням у 1621 р. з каси депутатів, наповнюваної міським «поштучним» податком, визначеним містові королем на виплату боргу. За річне запізнення доплатили 300 злотих відсотку. У 1627 р. тогочасний бурмістр Еразм Сикст підписав з Кампіаном умову, віддаючи йому на 6 років усі прибутки з «поштучного» податку, податку з заробітної плати працівників міської ради та радників щоб змогти покрити заборгованість та інші зобов’язання міста.
Читайте також: Реферат з історії медицини. Ч. 2: Еразм Сикст
У цій умові були певні недоопрацьовані питання, через що розпочалась судова справа, яку Е. Сикст розпочав проти Кампіана, звинувачуючи його у зловживанні своїм становищем, що негативно впливало на права та привілеї міста. Під час цього судового процесу виявилися корупція та хабарництво у Раді міста. Багато свідків свідчило проти Кампіана, закидаючи йому порушення привілеїв міста, загарбання міського добра та міських земель, спустошення лісів, обкрадання міської каси, порушення прав складів, безправне використання судових рішень, ув’язнення приватних осіб на його власній території, вимагання викупу, надужиття в часи зарази та при побудові оборонних міських мурів.
Позбавлений прав, вигнаний з грона радників, Кампіан сховався під опікою короля, який у 1628 р. надіслав листа з наказом львівському старості і Раді міста повернути гідність та честь Кампіанові. Наступним своїм декретом (28 XI. 1628), король наказав прийняти Кампіана до грона радників та полюбовно вирішити попередню судову справу. Суд однак прийняв рішення, залишив звинувачення без змін і наказав Кампіанові сплатити великий штраф місту. Кампіан ще раз послався на короля, який знову вимагав повністю його реабілітувати.
19 квітня 1629 р. Марцін Кампіан нагло помирає. Спричинились до цього мабуть судові процеси.
Спадкоємці змушені були заплатити містові поважні відшкодування. Лише судові процеси між спадкоємцями, дружиною Марціна, сином (Яном Хризостомом) та донькою (Сузанною, дружиною Каспра Шольца) приблизно виявили розміри статків Кампіанів. Марцін залишив по собі багато нерухомости, капітал, застави та багату бібліотеку, що нараховувала 232 книги з медицини, історії, географії, філософії та богословія. Бібліотеку збирали двоє Кампіанів: Павло та Марцін.
У 1544 р. Павло записався до Краківського університету та у 1552 отримав титул магістра філософії. Пізніше викладав в університеті фізику (тоді так називали медицину), одночасно знали його як відомого медика та гуманіста. Докторат з медицини отримав у Болонському університеті 10 вересня 1556 р. Був людиною наукового типу, про що свідчать написані ним наукові праці.
До Львова приїхав вже відомим доктором медицини у 1560 р., відразу став громадянином міста та міським лікарем. Був уже достатньо заможною людиною, якій лікарська практика ще багато років приносила чималі прибутки. Після року перебування у Львові купив собі «півтора лану землі разом з вулицею Темричовською». Відомий історик Войцєх Очко у 1576 р. писав, що під час свого перебування у Львові познайомився з Павлом Кампіаном і високо оцінив його лікарські здібності, присвятивши його особі окремий панегірик.
Завдяки своїй праці та одруженню з Анною Грюнвальд увійшов до львівського міщанства та став одним з найвідоміших міщан Львова. Як людина з великим маєтком, займався різного роду фінансовими махінаціями, передовсім позичав гроші під відсотки. У 1584 р. Павла Кампіана прийняли до Ради міста, де незабаром почав займати провідні позиції, які дозволяли йому надуживати своїм становищем. Скажімо за велику позику для міста у 1594 він отримав у власність усі міські млини, яких від площі Академічної до Великого театру на Полтві (тепер Театр опери і балету) було понад двадцять. Пізніше він купив собі Калічу Гору та розбудував на передмістю Львова поселення Воля Кампіанська.
Павло Кампіан був безоглядним та суворим кредитором. У міських книгах збереглось багато описів судових процесів. Роками тягнувся судовий процес з аптекарем Павлом Абрагамовичем. Однак позиція Павла Кампіана була настільки сильною, що незважаючи на свідків та докази його провини, переконати радника, якого боялись повсюди, не було справою легкою.
Для слави свого роду та для заспокоєння своєї міщанської пихи Кампіан вирішив збудувати родинну каплицю (гробівець) при катедрі. Відбудував від самого фундаменту знищену колись каплицю Струмилів, у якій споруджено новий вівтар та епітафію. Будова почалася у у 1585 р. під керівництвом відомого архітектора Генрика Хорста (Henryk Horst). Продовження цієї справи Павло доручив своєму синові у своєму заповіті (1600 р.), крім того започаткував фундацію, яка надавала 1000 золотих ломбарду (Mons Pietatis), який мав кредитувати лише під заставу та без відсотків. Місцем зберігання грошей та застав мала бути каплиця Кампіанів. У цьому заповіті забрав назад свій запис про кредит на навчання для студентів зі Львова та Новополя.
Мав сина Марціна та доньку Сузанну, яка вийшла заміж за Марка Шарфенберга-Остогурского.
Помер 21 листопада 1600 року. Його портрет розміщено на надгробку в каплиці в латинській катедрі у Львові.
Марцін Кампіан народився у Львові у 1574 р. У 1599 р. вступив до Краківського університету де через два роки отримав ступінь бакалавра мистецтва. Батько оплатив його чотирирічне навчання медицини у Кракові та Вроцлаві, і правдоподібно ще у якомусь з італійських університетів. У 1606 повернувся до Львова та одружився з Ельжбетою Абрагамовіч, донькою аптекаря Павла, що поклало кінець давній ворожнечі між родами. Після смерти батька отримав чималий маєток та достатній посаг дружини. У 1606 р. надав містові позики, беручи під заставу міське село Клепарів. Марцін Кампіан, подібно як і його батько, був людиною здібною, належав до осіб підприємливих та відважних. Не дивлячись на майже зруйновану міську господарку, що не могла дати раду з фінансовими труднощами, надавав місту великі позики та допомагав в реалізації різних інвестицій роблячи в такий спосіб владу міста залежною від нього.
У 1613 р. став членом міського суду, а чотири роки пізніше – членом ради міста, у якій мав вирішальний голос, оскільки місто заборгувало йому великі суми. У 1617 р. переконав міську раду в потребі побудови нової міської ратуші, беручи на цю акцію гроші з королівської каси, які зазвичай призначались на забезпечення оборони міста. На свої кошти купував будівельні матеріали та платив будівельникам. Нову восьмикутну вежу, оздоблену різьбленням Андрія Бремера та Бернарда, званого Декамбошем, була закінчена у 1619 році.
Марцін Кампіан здобув собі визнання міських радників за високу позику у розмірі 20000 злотих під низькі відсотки для порятунку міста після численних позовів про погану міську господарку. У такий спосіб він ще більше узалежнив від себе міську владу. Наглядаючи за міською господаркою намагався знайти у тому користь для себе. Дбав про прибутковість міських підприємств. Збільшив податок за вироблення горілки, з якого забирав для себе 10 відсотків прибутку. Вже в перший рік подвоїв свої податкові впливи. Зі своїх прибутків відразу позичив місту 1200 злотих на інвестиції у радних (які належали міській раді) селах Зубра та Сихів, які були знищені під час татарських наїздів. За цю позику та за обіцянку організувати рекрутацію гайдучної хоругви, отримав від ради звільнення від горілчаного податку.
У 1623 р. отримав на це згоду короля та крім цього дозвіл на запровадження додаткового «гайдучного» податку. Ця хоругва стала його приватним військом та була пострахом для міста і околиць, бо була покликана для охорони порядку та міської власности. Коли вибухнула епідемія чорної віспи і увесь уряд утік з міста, Мартцін Кампіан, маючи диктаторську владу, за допомогою своєї хоругви гайдуків, швидко опанував ситуацією та врятував місто, не занедбуючи звичайно своїх особистих інтересів. Виклав з власної каси 4800 злотих на потреби міста, отримуючи навзаєм ім’я «милостивого правителя». Вдячне місто віддало йому також «libere i benevole» усіх робітників з Кульпаркова на один рік та передало йому та його нащадкам у власність міські млини. Борги міста у Кампіана зростали, а результати діяльності бурмістра та лонера (людина яка віддає борги) в одній особі ставали щоразу вагоміші. Він спричинився до ліквідації двох нерентабельних цегельних заводів, продаючи дешевше цеглу з власної цегельні, якій безплатно привозили дерево з міських лісів та на якій безплатно працювали робітники. Зі своїх фільварків продавав міським кінним стайням майже половину того сіна, яке вони потребували, і то за ціну вдвічі вищу від «ринкових». Знищив монополію міста у полотняному бізнесі, будуючи на передмістю власний завод (особливо для вибілювання полотна). Коли Марцін Кампіан вирішив будувати нові оборонні мури міста та нові башти, замість ремонту вже існуючих, почались голоси протесту. Усі боялись нових податків. 40 мужів виступило проти, пояснюючи, що Кампіан «відповідно до запису намагається робити добро для міста, яке пізніше бере in possesionem та з часом усе собі привласнює, а місто у такий спосіб залишається з нічим». Не звертаючи увагу на спротив, Марцін Кампіан, за згодою послушної йому міської ради, у 1625 р. розпочав будову нової фортифікації, і це було правильним рішенням, бо у 1648 р. біля Львова став Б. Хмельницький на чолі козаків і татар. За три роки збудували мури з боку галицького передмістя та розпочато будову Галицької та Зимноводної веж, незалежно від цього зміцнювали старі укріплення.
Читайте також: Бібліографія і історіографія Львова
Каплиця Кампіанів мала перевищити блиск та багатство нещодавно збудованої каплиці Боїмів. В каплиці Кампіанів Андрій Бемер вирізьбив прекрасні епітафії, виконані на різного роду мармурах та алебастрах збагачуючи досягнення львівської різьби пізнього ренесансу. Марцін Кампіан отримав згоду на будування окремої кам’яниці для ломбарду Братства Милосердя, започаткованого його батьком. Діяльність ломбарду закінчилась у 1783 р. за урядування цісаря Йосифа ІІ.
У 1626 р. Марцін Кампіан був прийнятим Сиґізмундом ІІІ Вазою до почесних королівських лікарів. Борги, які нажило місто, не були сплачені. Першу частину з 20000 злотих було сплачено з річним запізненням у 1621 р. з каси депутатів, наповнюваної міським «поштучним» податком, визначеним містові королем на виплату боргу. За річне запізнення доплатили 300 злотих відсотку. У 1627 р. тогочасний бурмістр Еразм Сикст підписав з Кампіаном умову, віддаючи йому на 6 років усі прибутки з «поштучного» податку, податку з заробітної плати працівників міської ради та радників щоб змогти покрити заборгованість та інші зобов’язання міста.
Читайте також: Реферат з історії медицини. Ч. 2: Еразм Сикст
У цій умові були певні недоопрацьовані питання, через що розпочалась судова справа, яку Е. Сикст розпочав проти Кампіана, звинувачуючи його у зловживанні своїм становищем, що негативно впливало на права та привілеї міста. Під час цього судового процесу виявилися корупція та хабарництво у Раді міста. Багато свідків свідчило проти Кампіана, закидаючи йому порушення привілеїв міста, загарбання міського добра та міських земель, спустошення лісів, обкрадання міської каси, порушення прав складів, безправне використання судових рішень, ув’язнення приватних осіб на його власній території, вимагання викупу, надужиття в часи зарази та при побудові оборонних міських мурів.
Позбавлений прав, вигнаний з грона радників, Кампіан сховався під опікою короля, який у 1628 р. надіслав листа з наказом львівському старості і Раді міста повернути гідність та честь Кампіанові. Наступним своїм декретом (28 XI. 1628), король наказав прийняти Кампіана до грона радників та полюбовно вирішити попередню судову справу. Суд однак прийняв рішення, залишив звинувачення без змін і наказав Кампіанові сплатити великий штраф місту. Кампіан ще раз послався на короля, який знову вимагав повністю його реабілітувати.
19 квітня 1629 р. Марцін Кампіан нагло помирає. Спричинились до цього мабуть судові процеси.
Спадкоємці змушені були заплатити містові поважні відшкодування. Лише судові процеси між спадкоємцями, дружиною Марціна, сином (Яном Хризостомом) та донькою (Сузанною, дружиною Каспра Шольца) приблизно виявили розміри статків Кампіанів. Марцін залишив по собі багато нерухомости, капітал, застави та багату бібліотеку, що нараховувала 232 книги з медицини, історії, географії, філософії та богословія. Бібліотеку збирали двоє Кампіанів: Павло та Марцін.
Рід Барончів
Шляхетний рід Барончів, який у Львові дуже добре знали, походив з вірмен. До слави роду особливо прислужився Садок Баронч – письменник, публіцист, історик.
Садок Вінцентій Фереріуш Баронч (1814-1892) був домініканцем. Народився 29 квітня 1814 року у місті Станіславів. Був сином Григорія. Походив з незаможної вірменської родини. Школу та гімназію закінчив у Станіславові (1821-1830). Після невдалих спроб вступу до Духовної семінарії у Львові, навчався один рік у тривіальній (підготовчій) школі. З метою вступу до монастиря Домініканців у Львові розпочав листування з Римом з проханням дозволити йому змінити вірменський обряд на латинський. Такий дозвіл отримав через п’ять років, не дивлячись на численні перешкоди зі сторони вірмен.
Під час очікування відповіді з Риму навчався у Львівському університеті на факультеті філософії (1831-1833). Закінчив екстерном також факультет богослов’я (1833-1835). У 1835 р. вступив до новіціяту Домініканців у Підкамені біля Бродів, де одягнувся у габіт (одяг монаха) 19 липня того ж року отримавши друге ім’я Садок. Пізніше продовжував навчатись богослов’я та закінчив монастирську філософсько-богословську школу (Studium domesticum pro religiosis), яка починаючи з 1830 року була у Львові. У школі навчались монахи різних монастирів під керівництвом єпископа латинського обряду (2 роки філософії та 3 роки богослов’я). Монаші обіти склав 2 травня 1838 року. Священичі свячення отримав з рук львівського архієпископа Францішка Піштека 21 липня 1838 р. Наступного року виконував функції бібліотекаря монастиря та помічника при домініканській парафії церкви Божого Тіла у Львові. У тому ж році став професором біблійних наук у філософсько-богословській школі. У 1842-1845 рр. виконував обов’язки катехита у звичайній школі у Жовкві, яка належала Домініканцям. У Жовкві став помічником настоятеля монастиря. На короткий термін повернувся до Львова, звідки на початку 1846 р. вислано його до Тисмениці, де виконував функції настоятеля та адміністратора парафії.
У 1848 р. під час Весни Народів, був у Тисмениці головою Народної ради та мировим суддею. У 1851 р. повернувся до Львова, де знову став професором у Studium Domesticum. У 1853-1857 рр. був спеціальним радником капітули провінції. У 1855 р. на короткий час був призначений настоятелем у Підкамені, натомість упродовж багатьох років був прокуратором монастиря.
У Підкамені прожив до кінця свого життя. За взірцеве проповідництво монастир надав йому титул генерального проповідника (praedicator generalis). Жив дуже аскетично, не виходячи майже ніколи з келії. З дозволу духовної влади навіть Святу Літургію відправляв у келії. Майже вповні посвятив своє життя науковій діяльності.
У 1858 р. став членом кореспондентом Краківського наукового товариства (пізніше членом Академії прикладних наук). Про визнання його наукових досягнень свідчить наданий йому у 1863 р. ступінь магістра святої теології. Помер 2 квітня 1892 року. Не дивлячись на те, що не мав ґрунтовної історичної освіти і часто зустрічався з гострою та суровою критикою, його праці є надзвичайно вартісні, особливо як збірка джерел.
Самі Домініканці не завжди могли позитивно оцінити його твори, тому не раз він терпів від несправедливих докорів. З тієї причини у молоді роки переводили його з одного монастиря до иншого. Не зважаючи на слабке здоров’я, відзначався великою працьовитістю. Живучи у Підкамені, зовсім відокремлений, зумів нав’язати багато контактів з різними вченими та літераторами.
Серед його друзів був директор Оссолінеуму Августа Бєловскі, який дозволив йому користуватись рукописами та давав змогу отримувати наукову інформацію. Був членом редакції Енциклопедії С. Оргельбранда.
Садок Вінцентій Фереріуш Баронч (1814-1892) був домініканцем. Народився 29 квітня 1814 року у місті Станіславів. Був сином Григорія. Походив з незаможної вірменської родини. Школу та гімназію закінчив у Станіславові (1821-1830). Після невдалих спроб вступу до Духовної семінарії у Львові, навчався один рік у тривіальній (підготовчій) школі. З метою вступу до монастиря Домініканців у Львові розпочав листування з Римом з проханням дозволити йому змінити вірменський обряд на латинський. Такий дозвіл отримав через п’ять років, не дивлячись на численні перешкоди зі сторони вірмен.
Під час очікування відповіді з Риму навчався у Львівському університеті на факультеті філософії (1831-1833). Закінчив екстерном також факультет богослов’я (1833-1835). У 1835 р. вступив до новіціяту Домініканців у Підкамені біля Бродів, де одягнувся у габіт (одяг монаха) 19 липня того ж року отримавши друге ім’я Садок. Пізніше продовжував навчатись богослов’я та закінчив монастирську філософсько-богословську школу (Studium domesticum pro religiosis), яка починаючи з 1830 року була у Львові. У школі навчались монахи різних монастирів під керівництвом єпископа латинського обряду (2 роки філософії та 3 роки богослов’я). Монаші обіти склав 2 травня 1838 року. Священичі свячення отримав з рук львівського архієпископа Францішка Піштека 21 липня 1838 р. Наступного року виконував функції бібліотекаря монастиря та помічника при домініканській парафії церкви Божого Тіла у Львові. У тому ж році став професором біблійних наук у філософсько-богословській школі. У 1842-1845 рр. виконував обов’язки катехита у звичайній школі у Жовкві, яка належала Домініканцям. У Жовкві став помічником настоятеля монастиря. На короткий термін повернувся до Львова, звідки на початку 1846 р. вислано його до Тисмениці, де виконував функції настоятеля та адміністратора парафії.
У 1848 р. під час Весни Народів, був у Тисмениці головою Народної ради та мировим суддею. У 1851 р. повернувся до Львова, де знову став професором у Studium Domesticum. У 1853-1857 рр. був спеціальним радником капітули провінції. У 1855 р. на короткий час був призначений настоятелем у Підкамені, натомість упродовж багатьох років був прокуратором монастиря.
У Підкамені прожив до кінця свого життя. За взірцеве проповідництво монастир надав йому титул генерального проповідника (praedicator generalis). Жив дуже аскетично, не виходячи майже ніколи з келії. З дозволу духовної влади навіть Святу Літургію відправляв у келії. Майже вповні посвятив своє життя науковій діяльності.
У 1858 р. став членом кореспондентом Краківського наукового товариства (пізніше членом Академії прикладних наук). Про визнання його наукових досягнень свідчить наданий йому у 1863 р. ступінь магістра святої теології. Помер 2 квітня 1892 року. Не дивлячись на те, що не мав ґрунтовної історичної освіти і часто зустрічався з гострою та суровою критикою, його праці є надзвичайно вартісні, особливо як збірка джерел.
Самі Домініканці не завжди могли позитивно оцінити його твори, тому не раз він терпів від несправедливих докорів. З тієї причини у молоді роки переводили його з одного монастиря до иншого. Не зважаючи на слабке здоров’я, відзначався великою працьовитістю. Живучи у Підкамені, зовсім відокремлений, зумів нав’язати багато контактів з різними вченими та літераторами.
Серед його друзів був директор Оссолінеуму Августа Бєловскі, який дозволив йому користуватись рукописами та давав змогу отримувати наукову інформацію. Був членом редакції Енциклопедії С. Оргельбранда.
Рід Бачевських (Batschkauer)
Бачевскі – відома єврейська родина, славна їхньою фабрикою лікерів та горілок Бачевского, а також монументальною каплицею на Личаківському цвинтарі у Львові.
Першу фабрику горілок Бачкауер відкрив у 1782 р. у Вибранівцях поблизу Львова. Незадовго після того охрестився у львівській катедрі та започаткував шляхетну польську родину Бачевскіх. Правдоподібно мав тоді трохи більше тридцяти років.
За урядування Леопольда Максиміляна, засновника фабрики, виробництво перенесли на Знесіння, яке було селом біля Львова та ще понад сто років потому чекало на включення його у міську зону.
Наступні покоління Бачевскіх удосконалювали продукцію фабрики. Онук засновника Йозеф Адам був добрим організатором, який істотно доклався до розвитку фабрики Бачевскіх. Йозеф Адам отримав добру освіту в ділянці алкогольного підприємництва, став відомим підприємцем, мав величезні здібності, чудову купецьку інтуїцію, був прекрасним фінансистом. Під його керівництвом настав розквіт підприємства, адже він поставив найновіше голландське та французьке технічне обладнання. Збудував завод для очищення спирту, активно використовував рекламу, запровадив систему економного використання сировини, чим випередив свою епоху.
Напої розливав у різної форми пляшки, обклеюючи привабливими графічними етикетками. Переміг закордонних конкурентів, впроваджуючи свої вироби на світові ринки.
Був довголітнім радником міста Львова, членом Ради села Знесіння, діячем Торгово-Промислової Палати у Львові та активним членом багатьох доброчинних товариств, розвиваючи свою діяльність на суспільній та благодійній ниві. Протягом трьох років труна знаходилась в каплиці Бачевських.
У 1911 р. горілчаний завод перейшов до рук синів Йозефа Адами, Леопольда та доктора права Генрика (1864-1930), довголітнього члена Ради міста Львова. Леопольд Бачевскі (1859-1924) пішов шляхом свого батька. Закінчив гімназію у Львові та хімічний факультет у Відні. Після закінчення навчання деякий час викладав у Сільськогосподарській академії в Дублянах, а пізніше займався разом з братом Генриком родинним лікеро-горілчаним заводом. Постійно розбудовуючи підприємство, брати істотно модернізували виробництво. Леопольд своєю освітою намагався максимально служити містові. Був заступником голови (1899-1908) і головою (1908-1911) районного відділу у Львові. Від 1897 р. належав до Торгово-Промислової Палати у Львові, де виконував обов’язки віце головуючого (1905-1919) та головуючого (1919-1924). Його діяльність спричинилась до розвитку господарки, він завжди підтримував та захищав молодих галицьких підприємців. Крім підприємництва займався митною політикою та розвитком залізничного транспорту. Опікувався Вищою школою міжнародної торгівлі у Львові, допомагав їй матеріально, завдяки чому засновано було фундацію названу його іменем.
У 1920 р керівництво фабрикою перейняв Стефан, син Леопольда, який разом з Адамом, сином Генрика займався фабрикою до 1939 року. У вересні 1939 р. фабрика була розбита німецькими літаками в результаті чого, великі склади були спалено. Стефана та Адама заарештувала совєтська влада. Вивезені на Схід, обоє загинули в шахтах Донбасу у 1940 році. У сучасному Відні онуки Леопольда Бачевского відновили виробництво знаменитої львівської горілки та лікерів.
Першу фабрику горілок Бачкауер відкрив у 1782 р. у Вибранівцях поблизу Львова. Незадовго після того охрестився у львівській катедрі та започаткував шляхетну польську родину Бачевскіх. Правдоподібно мав тоді трохи більше тридцяти років.
За урядування Леопольда Максиміляна, засновника фабрики, виробництво перенесли на Знесіння, яке було селом біля Львова та ще понад сто років потому чекало на включення його у міську зону.
Наступні покоління Бачевскіх удосконалювали продукцію фабрики. Онук засновника Йозеф Адам був добрим організатором, який істотно доклався до розвитку фабрики Бачевскіх. Йозеф Адам отримав добру освіту в ділянці алкогольного підприємництва, став відомим підприємцем, мав величезні здібності, чудову купецьку інтуїцію, був прекрасним фінансистом. Під його керівництвом настав розквіт підприємства, адже він поставив найновіше голландське та французьке технічне обладнання. Збудував завод для очищення спирту, активно використовував рекламу, запровадив систему економного використання сировини, чим випередив свою епоху.
Напої розливав у різної форми пляшки, обклеюючи привабливими графічними етикетками. Переміг закордонних конкурентів, впроваджуючи свої вироби на світові ринки.
Був довголітнім радником міста Львова, членом Ради села Знесіння, діячем Торгово-Промислової Палати у Львові та активним членом багатьох доброчинних товариств, розвиваючи свою діяльність на суспільній та благодійній ниві. Протягом трьох років труна знаходилась в каплиці Бачевських.
У 1911 р. горілчаний завод перейшов до рук синів Йозефа Адами, Леопольда та доктора права Генрика (1864-1930), довголітнього члена Ради міста Львова. Леопольд Бачевскі (1859-1924) пішов шляхом свого батька. Закінчив гімназію у Львові та хімічний факультет у Відні. Після закінчення навчання деякий час викладав у Сільськогосподарській академії в Дублянах, а пізніше займався разом з братом Генриком родинним лікеро-горілчаним заводом. Постійно розбудовуючи підприємство, брати істотно модернізували виробництво. Леопольд своєю освітою намагався максимально служити містові. Був заступником голови (1899-1908) і головою (1908-1911) районного відділу у Львові. Від 1897 р. належав до Торгово-Промислової Палати у Львові, де виконував обов’язки віце головуючого (1905-1919) та головуючого (1919-1924). Його діяльність спричинилась до розвитку господарки, він завжди підтримував та захищав молодих галицьких підприємців. Крім підприємництва займався митною політикою та розвитком залізничного транспорту. Опікувався Вищою школою міжнародної торгівлі у Львові, допомагав їй матеріально, завдяки чому засновано було фундацію названу його іменем.
У 1920 р керівництво фабрикою перейняв Стефан, син Леопольда, який разом з Адамом, сином Генрика займався фабрикою до 1939 року. У вересні 1939 р. фабрика була розбита німецькими літаками в результаті чого, великі склади були спалено. Стефана та Адама заарештувала совєтська влада. Вивезені на Схід, обоє загинули в шахтах Донбасу у 1940 році. У сучасному Відні онуки Леопольда Бачевского відновили виробництво знаменитої львівської горілки та лікерів.