Людмила Шевченко-Савчинська.
"Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст.". Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Давня українська література – складна система стилів, жанрів, тем та ідей, характерна риса якої – багатомовність. Це зумовлено ходом історичного і культурного розвитку українського суспільства, що завжди визначався місцем України на геополітичній карті Європи. Теза І. Лисяка-Рудницького: “Україна між Сходом і Заходом,” – стала основою для формування доволі поширеної думки про Україну як “перехідну”, “буферну” чи “транзитну” зону. Однак нині очевидно, що для розуміння суті динаміки суспільно-культурного розвитку, невід’ємною складовою якого є літературний поступ, таке твердження надто узагальнююче. Українська культура безперечно належить до історичних утворень, чиє коріння сягає у тисячоліття за рахунок прямої передачі культурних цінностей у єдиному річищі [86, с. 75]. Водночас існують неспростовні факти, що засвідчують активне засвоєння нею зовнішнього інонаціонального культурного досвіду. Тому суть і спрямування літературного розвитку в Україні можна осягнути лише через детальний аналіз культуротворчих чинників у кожен історичний період, а отже, й давньої української літератури.
Читайте також: Іван Франко - інтерпретатор "Роксоланії" Себастіяна Фабіяна Кленовича
На думку видатного дослідника старовини Теодора Моммзена, лінгвістичні відомості дають змогу робити точні висновки навіть про найдавніші часи у житті народів [124, с. 11]. Для всебічного і повного вивчення історії літератури так само необхідне урахування мовного чинника – йдеться про мову (чи мови), якою (якими) переважно послуговується письменство, – важливий виразник культурного контексту доби. Безперечно цікавим з цієї точки зору виглядає період XVI–XVIII ст., полімовність літератури якого має чітке історичне пояснення.
Незважаючи на існування у Середні віки потужної макроетнічної спільноти східних слов’ян – Київської Русі, долі південних і західних та східних руських земель розійшлися, хоча культурна єдність не була втрачена. Тісна взаємодія українців та білорусів з периферійними, польсько-литовськими, складовими західного світу результувала вироблення прийнятного для цих народів способу духовно-культурного синтезу власної та перейнятої традицій. Українським інтелектуалам належить помітна роль у передачі вже адаптованих до православного духовного підґрунтя досягнень європейської культури російській думці. Тому таким важливим є визначення на ті часи і пізніше місця України “у системі двох основних координат: по-перше, стрижневого розвитку власної слов’янсько-православної традиції (з початковою опорою на візантійську спадщину), по-друге, найтіснішої взаємодії починаючи з кінця середньовіччя із Західною цивілізацією (не лише через сприйняття її досягнень, а й через періодичні відштовхування …)” [139, с. 21].
Латинська мова, яка була в Європі протягом багатьох століть мовою освіченої верстви, витворила тут єдине наднаціональне інтелектуальне поле, в якому з особливою швидкістю поширювалися нові ідеї, напрями, тенденції. Ренесансна концепція антропоцентризму повернула до широкого вжитку численні призабуті поетичні жанри, які, беручи початок в античності, сприяли утвердженню гуманістичного начала в літературі пізніших часів. Ідеться передусім про різноманітні види етикетної поезії: панегірики (енкомії), епіталами, генетліакони, епіцедії, патетичні твори, парамітетику тощо, які оспівували людину, її земне життя і здобутки. Творення за класичними зразками стало своєрідною школою для літератур багатьох народів, а також їх творців, багато з яких для вираження своїх думок та почуттів послуговувалися як латиною, так і рідною мовою – залежно від вибору аудиторії.
Читайте також: Український вірш кінця XVI – початку XVII століття: маркування перспективи
Оскільки у попередні роки значення античної спадщини у формуванні давньої української літератури розглядалося переважно в аспекті греко-візантійських впливів, в останні десятиліття спостерігається прагнення встановити рівновагу через дослідження другого, не менш важливого аспекту цієї проблеми, яким є римські традиції. Значний дослідницький інтерес викликає новолатинський масив європейської літератури, до якого належать твори різних жанрів, написані латиною починаючи з епохи Відродження. Попри низку спільних наднаціональних ознак, літературна спадщина латиномовних митців має також виразно національні риси. Так, у стінах Києво-Могилянської академії її вихованцями та викладачами активно витворювалася парость новолатинської поезії, що завдяки своїй специфіці заслуговує називатися суто українською. Однак сказане не виключає потреби наукового опрацювання решти латиномовних пам’яток, створених в Україні у XVI–XVIII ст.
Колишні критерії “прогресивності” та конфесійності, соціологізаторський підхід у відборі давніх писемних пам’яток призвели до штучного збіднення давньої української літератури не лише кількісно, а й якісно – без належного висвітлення залишався цілий важливий етап її розвитку, на якому особливо рельєфно проявляється включеність українських митців у європейський літературний процес; а також питання засвоєння українською культурою античних духовних надбань.
Нинішні завдання вчених-неолатиністів, істориків української літератури полягають у науковому визначенні характеру взаємодії римської традиції та формуванні української культури, уведенні до наукового обігу і всебічному міждисциплінарному вивченні латиномовних літературних пам’яток та у виробленні сучасної концепції розвитку української літератури як багатомовного, синтетичного за своєю суттю процесу; чимале значення мають стан і якість мови, якою творилися новолатинські тексти. З урахуванням того, що дослідження латино- та полономовнї поезії в Україні виходять на спільні проблеми, варто проводити їх у тісному зв’язку.
Посилення уваги українських науковців до новолатинської поезії збігається з пробудженням інтересу до історичних коренів власної національної еліти. Аналіз потужного пласту етикетних творів здатний допомогти дослідникам відновити в уяві не лише загальну атмосферу суспільного життя тих часів, а й з’ясувати родовід, деякі біографічні подробиці історичних осіб, маловідомі факти з життя авторів.
Актуальність дисертаційного дослідження пов’язана із назрілою необхідністю створити повну й об'єктивну картину розвитку української літератури, що неможливо без перекладу, вивчення і введення в культурний обіг латиномовних творів українських поетів XVI–XVIII ст. Відмова від соціологізаторського підходу у розгляді літературних творів, що відбулася наприкінці минулого століття, спричинила закономірне пожвавлення дослідницького інтересу до пам’яток давньої української літератури, створених, зазвичай, на потребу знаті та у відповідному середовищі. Модернізація методологічного апарату вітчизняного літературознавства дає змогу заглибитися у психологічну природу явища, яке в сучасній науці отримало назву панегіризму, і таким чином наблизитися до його суті, уникаючи категоричності й поверховості суджень. Вичерпне дослідження латиномовної творчості як інтернаціонального явища потребує неодмінного вивчення її української складової.
Ще у XIX ст. О. Левицький на прикладі творчості Опанаса Заруцького гостро критикував похвальну (“панегіричну”) латиномовну поезію [95, с. 2–20] подібно до решти своїх колег-сучасників (М. Сумцов [178], П. Пекарський [143], М. Костомаров [81]); побіжно предмет нашого дослідження згадується у статтях та розвідках українських знавців давньої української літератури Д. Наливайка [131], В. Яременка [225; 226], Ю. Микитенка [119], Б. Криси [90]; прагнення об’єктивно оцінити означене мистецьке явище вбачаємо у роботі М. Андрущенко [1]; на чи не найповніше дотепер висвітлення у нашій науці етикетна латиномовна поезія здобувається у дисертації О. Савчук [162]; дослідницький інтерес – не завжди доброзичливий (Т. Беньковський [229], Л. Гейгер [42]) – закордоном привертали загальні причини масовості похвальної літератури (А. Гричова [238]) та окремі її види (епіталами – С. Скіміна [255]) тощо. Однак досі жоден з дослідників не мав на меті здійснити глибокий і вичерпний аналіз української етикетної латиномовної поезії XVI–XVIII ст.
Зв’язок роботи з науковиими темами. Дисертацію виконано у межах наукової теми кафедри історії української літератури і шевченкознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка – “Інтерпретаційний і текстологічний системний аналіз історико-літературного поступу давньої та нової епох української літератури”.
Мета дисертаційного дослідження – аналіз значення етикетного жанру у розвитку української літератури XVI–XVIII ст. та визначення літературно-художніх особливостей латиномовних віршів, написаних в Україні, – зумовила низку конкретних завдань: 1) визначити місце етикетної поезії у системі жанрів української літератури XVI–XVIII ст.; 2) окреслити образно-тематичний ареал латиномовної етикетної поезії; 3) визначити ознаки та міру належності аналізованих творів до певного художнього стилю; 4) охарактеризувати співвідношення індивідуального і типового у стильовій манері давніх авторів; 5) здійснити художній переклад українською окремих опрацьованих латиномовних віршів.
Потужний пласт української літературної спадщини XVI–XVIII ст., що характеризується значною мовною і жанровою різноманітністю та цілою низкою нез'ясованих питань, є об'єктом даного дослідження. Його предмет – латиномовні вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті і спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь – латиномовна етикетна поезія XVI–XVIII ст.
Читайте також: Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища
Матеріалом для дослідження становлення жанру і стилів, процесів образотворення та міжмовних контактів української літератури тих часів слугують латиномовні етикетні вірші різних авторів (нерідко – анонімні), написані у різних освітніх закладах та культурних осередках України (Київ, Львів, Кременець, Станіслав та ін.). Опрацьовані нами оригінальні тексти зберігаються у відділі стародруків Національної бібліотекм України ім. В.І. Вернадського та у відділі рідкісних видань Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. До роботи була залучена також незначна частина творів у перекладі відомих дослідників давньої української літератури – В. Маслюка, А. Содомори, В. Литвинова, Ю. Мушака (етикетні вірші Павла Русина із Кросна [140, c. 41–56; 3, c. 46–59], Георгія Тичинського Рутенця [195, c. 103–107], Івана Нарольського [192, c. 144–145], Гната Бузановського [181, т. IV, кн. 1, с. 475], Георгія Кониського [192, c. 211–214], Феофана Прокоповича [192, c. 151–159]).
Аналіз етикетного жанру новолатинської літератури в Україні проводиться на широкому порівняльному тлі, оскільки “ізольоване вивчення української літератури в наші дні взагалі неможливе” [19, т. 3, с. 82] – це сприяє не лише осягненню принципів побудови твору, його топіки, а відтак самого способу мислення давнього автора, а й кращому розумінню специфіки художнього мислення доби. Тому основним методом дослідження є порівняльно-історичний (із залученням елементів герменевтичного, описового та історико-функціонального методів).
Наукова новизна дисертаційної роботи зумовлена тим, що у ній період розвитку української літератури, в який творення текстів відбувалося латиною (XVI–XVIII ст.), досліджується на прикладі етикетного виду поезії, тобто такого виду, котрому досі не присвячувалася жодна окрема наукова праця.
Уперше здійснено комплексне вивчення усього спектру етикетних творів: їхня літературно-художня специфіка (стильовий феномен, образно-тематичний ареал, особливості тематики та побудови сюжету, художні засоби і риторичні прийоми образотворення) та історико-культурні обставини XVI–XVIII ст., які визначальним чином впливали на перебіг літературного процесу в Україні (зона пограниччя культур, роль латини у розвитку європейської літератури, естетико-моральні норми тогочасного поетичного мистецтва).
Новизна роботи полягає у конкретизації внутрішнього жанрового поділу етикетної поезії, а також у визначенні її місця у системі жанрів української літератури XVI–XVIII ст., а також. Ми уточнюємо значення опорних термінів і понять дослідження (панегіризм, сервілізм, похвальні вірші), даємо власне визначення новолатинської етикетної поезії, тим самим пропонуючи усунути деякі неточності у термінологічному апараті українського літературознавства.
Джерельну базу дослідження становлять тексти мовою оригіналу, переважна більшість яких з тих чи інших причин досі не перебували в науково-літературному обігу. Нами зроблено художній переклад з латини деяких етикетних віршів (вперше – не лише українською, а й будь-якою із сучасних європейських мов).
Теоретична значущість роботи полягає в окресленні образно-тематичного ареалу та стильового феномену української похвальної поезії; визначенні особливостей тематики та побудови сюжету, застосування художніх засобів і риторичних прийомів образотворення; прослідкуванні динаміки образів як наслідку змін ціннісної системи координат в українському суспільстві; воно може слугувати основою для узагальнюючих праць і проблемно-типологічних студій; в уточненні місця етикетної поезії у системі жанрів української літератури XVI–XVIII ст. і внутрішнього поділу на підвиди. Переклад та аналіз латиномовних текстів означеного жанру допоможе з’ясувати літературознавцям низку проблем, головні з яких – вироблення спільних критеріїв оцінки творчості латиномовних авторів, вияв впливу традицій латиномовного віршування на розвиток української літератури.
Практична цінність дисертаційної роботи зумовлена тим, що її результати можуть бути використані у курсах давньої української літератури у вищій та загальноосвітній школах; у ході пошуку та аналізу латиномовних текстів нами уточнені деякі відомості, заявлені у каталозі стародруків, виданих в Україні у XVII–XVIII ст. [65], що стосуються місця перебування окремих похвальних віршів.
Апробація дослідження. Основні положення висвітлені у доповідях на наукових конференціях: “Несторівські читання” (Київ, листопад 2001 р.), “Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності” (19 грудня 2002 р.), звітній студентсько-аспірантській науковій конференції Інституту філології Київського національного університету (Київ, квітень 2003), міжнародній науковій конференції за участю молодих учених “Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, 23–24 жовтня 2003 р.); обговорені на засіданнях кафедри історії української літератури та шевченкознавства. Результати роботи викладено у чотирьох опублікованих статтях.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаної літератури, додатка. У вступі з’ясовується актуальність, мета, завдання, об'єкт і предмет, методологія дослідження, зазначено матеріал, на якому виконана робота, також вказується, у чому полягає новизна і науково-практичне значення одержаних результатів.
Перший розділ дисертації містить огляд наукових надбань у галузі української неолатиністики; здійснюється всебічний аналіз впливу історико-культурних обставин XVI–XVIII ст. на перебіг літературного процесу в Україні шляхом розгляду окремих важливих проблем, серед яких – історичні умови формування української літератури XVI–XVIII ст., латина як мова-посередниця у розвитку національних культур народів Європи, українсько-польські літературні контакти, художні тенденції розвитку української культури того часу. З’ясовується також ким і кому здебільшого адресувалися похвальні вірші.
У другому розділі з’ясовується місце етикетної латиномовної поезії в системі жанрів української літератури XVI–XVIII ст., визначається її внутрішній жанровий поділ, розглядається питання стильового феномену етикетної поезії
Третій розділ присвячений дослідженню художніх особливостей тематики та творення сюжету, використання тропів і риторичних прийомів в українській етикетній латиномовній поезії XVI–XVIII ст. Аналізується зміна ціннісної системи координат і динаміка образів у творах цього жанру.
Додаток містить латиномовні тексти, що вводяться в літературний обіг уперше, та художній переклад окремих із них.
Читати далі...