Символічно-алегоричний стиль української середньовічної літератури


У своїй книзі «Человек в литературе древней Руси» російський медієвіст Д.Лихачов один із розділів назвав «Стиль монументального историзма ХІ – ХІІІ вв.». Ця назва згодом стала літературознавчим визначенням стилю окресленого хронологічно періоду (Київська Русь), своєрідним терміном, широковживаним як російські, так і українські медієвісти, що згодом переріс у застиглий науковий штамп, який ніхто ніколи не піддавав сумніву. У спробі Д.Лихачова визначити стиль літературних пам‘яток доби Київської Русі вбачається «стильовий» підхід до характеристики писемної словесності – саме такий підхід, про який писали і на практиці застосовували українські історики літератури М.Гнатишак та Д.Чижевський ще до наукових одкровень Д.Лихачова.

Петро Білоус, д-р філол. н., проф., Житомирський державний університет імені Івана Франка

У своїй книзі «Человек в литературе древней Руси» (перше видання – М. – Л., 1958; друге видання – М., 1970) російський медієвіст Д.Лихачов один із розділів назвав так: «Стиль монументального историзма ХІ – ХІІІ вв.». Ця назва згодом стане літературознавчим визначенням стилю окресленого хронологічно періоду (Київська Русь), своєрідним терміном, який будуть широко використовувати як російські, так і українські медієвісти. У названій роботі, а також і в наступних працях ученого це поняття буде регулярно застосовуватись, обростаючи певними уточненнями та аргументаціями, і переросте у застиглий науковий штамп, який ніхто ніколи не піддавав сумніву, та й сам Д.Лихачов посилався на себе, заводячи мову про «стиль епохи», як це, наприклад, зроблено ним у монографії «Развитие русской литературы Х – XVII веков. Эпохи и стили» [5, 64 – 67]. У спробі Д.Лихачова визначити стиль літературних пам‘яток доби Київської Русі вбачається «стильовий» підхід до характеристики писемної словесності – саме такий підхід, про який писали і на практиці застосовували українські історики літератури М.Гнатишак та Д.Чижевський ще до наукових одкровень Д.Лихачова. Зокрема, праця М.Гнатишака «Історія української літератури» була надрукована у Празі в 1941 році (тут згаданий вище період означений як «візантійський стиль»), а «Історія української літератури (давній період)» Д.Чижевського з‘явилася 1942 року у Мюнхені (Український вільний університет). Саме цей автор запропонував для означення літератури ХІ ст. термін «стилістичний "монументалізм"» (слово «монументалізм» у Д.Чижевського вжите у лапках, що свідчить про певну умовність цього терміну).

З огляду на перегук термінологічних означень стилю у Д.Чижевського та Д.Лихачова, закономірно поставити питання: хто в кого «підглянув» цей термін «монументалізм»? Хронологічно його першим вжив Д. Чижевський (1942 р.), котрий так тлумачив стилістичний «монументалізм»:

а) «вибудова з окремих розмірно нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті»;

б) «відносно проста композиція творів», «окремі елементи викладу просто йдуть один за одним»;

в) «любов до сталих формул, які часто повторюються в тому самому творі, або в розділі, або в різних розділах твору»;

г) «основні ідеологічні риси – ідеологія "великодержавна"», уявлення про династичну та державну єдність Русі, «християнський оптимізм» [6, 74 – 75].

Чи знав Д.Лихачов роботи Д.Чижевського, який у Радянському Союзі був забороненим автором? Знав, бо посилався на його роботи, зокрема в «Развити русской литературы ХI – XVII веков». У цій праці є два таких поcилання. Один раз це стосується тлумачення Д.Чижевським зміни стилів за принципом маятника (Dm. Cizevsky. Outline of Comperative Slavic Literatures. Boston, 1952). Вдруге цього ученого згадано у зв‘язку з визначенням бароко як «епохи стилю» (джерело посилання те саме). Виходить, те, що категорично заборонялося українським вченим (згадувати будь-де ім‘я Д.Чижевського), дозволялося вченим із Ленінграда чи Москви. Не виключено, що Д.Лихачов міг бути знайомим і з іншими роботами українського літературознавця, але «скромно» те замовчував, зокрема і запозичення терміну «монументалізм». А запозичити він його міг не конче з «Історії української літератури (давній період)», а з означеної в посиланнях роботи «Порівняльна історія слов‘янський літератур» (перекладена в Україні і видана у Києві у 2005 р.). На с. 62 цього видання (розділ 2 «Раннє середньовіччя») такий термін зустрічається для характеристики стилю старокиївських творів. Проте Д.Лихачов витлумачив цей винайдений Д.Чижевським термін по-своєму. По-перше, він зняв слово «стилістичний» і замінив його словом «історичний», отож у нього вийшов «історичний монументалізм», під яким він розумів в основному такі два аспекти:

1. «Стиль монументального средневекового историзма тесно связанный с феодальным устройством общества, с рыцарскими представлениями о чести, правах и долге феодала, о его патриотических обязанностях и т.д. Стиль этот развивается главным образом в летописях, в воинских повестях, в повестях о княжеских преступлениях, но пронизывает собой и другие жанры» [4, 25];

2. «Это искусство, способное воплотить героизм личности, понятия чести, славы, могущества князя, сословные различия в положении людей» [4, 35]. Більшість сторінок розділу «Стиль монументального историзма ХІ – ХІІІ вв.» займає характеристика образу князя (феодала), яка зіткана здебільшого з «политических понятий».

Д.Лихачов схильний визнавати, що структура «монументального історизму» повторює, копіює, наслідує структуру феодального суспільства, тож виходить, що він є ніби ілюстрацією такого суспільства, а не самодостатнє художнє явище. Чому вчений тримається такої позиції, можна зрозуміти, адже писалося все те в умовах панування радянської ідеології, яка і на трактування давніх літературних явищ накладала свій відбиток. Тлумачилося все те за часів культу партійних вождів, яким приписували все те, що Д.Лихачов витягує здебільшого з історичної прози (літописи, воїнські повісті), яка творилася на замовлення можновладців та була історично і політично заангажованою: звеличення правителя, його героїчні риси, його піклування про державу, патріотизм, громадянський обов‘язок, самовідданість, честь та благородство тощо. Характеристика князя, як її інтерпретує Д.Лихачов, дуже добре накладалася на партійних вождів радянської епохи, хоч тепер практично всім відомо, якими насправді були ті вожді як люди і політики. Літописці у своєму часі запобігали перед князями та церковними феодалами, а Д.Лихачов через інтерпретацію давніх літописів та інших творів запобігав (скоріше всього, з метою самозбереження) перед князями та феодалами нового часу. Хоч треба віддати належне професійності російського ученого: у його розмислах про давні літературні явища є чимало посутніх філологічних спостережень, які стосуються специфіки словесної творчості.

Якщо порівнювати студії Д.Лихачова та Д.Чижевського у частині їхнього тлумачення давніх стилів, то можна констатувати, що мета у кожного була своя: український учений в еміграції прагнув збагнути художню суть старовинного мистецтва вітчизняного слова, а радянський учений на теренах СРСР змушений був обслуговувати офіційну ідеологію. І видавали та перевидавали праці Д.Лихачова за радянських часів передусім тому, що його літературознавча концепція у тлумаченні давньої літератури не суперечила ідеологічній доктрині, а там, де не можна було уникнути мови про релігійність, зв‘язок із церковною практикою, з символічно-алегоричним зображенням дійсності, то учений все те вимушено завуальовував науковою риторикою про «омирщение» літератури, сильний світський струмінь у давньому письменстві, проникненням у літературу «элементов реалистичности».

Видається, що визначення стилю середньовічної літератури як Д.Чижевським, так і Д.Лихачовим уже застаріло і не відповідає художній специфіці давнього письменства. Думки про «монументалізм» або «риси монументалізму» навіяні, мабуть, мистецькими реаліями ХХ ст. і не мають жодного відношення до означеної епохи (до речі, Д.Лихачов не уникнув у своїх визначеннях уявлень про монументалізм радянської епохи, який проявив себе у багатьох видах мистецтва, зокрема в архітектурі, скульптурі, музиці, а також в «громадьи планов» соціалізму).

Д.Чижевський відносив до «монументального стилю» лише ХІ ст. у розвитку літератури, вважаючи що на початку ХІІ ст. пролягає межа між ним і «стилем орнаментальним», який культивувався до середини ХІІІ ст. На думку історика літератури, замість «одностайної монументальності» приходить різноманітність «орнаментальних прикрас, що іноді зовсім закривають провідну думку, тенденцію, змінюють характер твору». Також ускладнюється будова творів, викликана «подвійністю» зображення, коли за видимою «реалістичністю» слід прочитувати інший пласт – символічний. Крім того, стилістика твору набуває «самостійної вартості», її застосування перетворюється на самоціль, на що вказують проповіді Кирила Туровського, «Благання» Данила Заточника, «Слово про Ігорів похід». Для орнаментального стилю властиве не лише «наромадження прикрас», а й зміни в ідеологічній стратегії, яка розвивається у бік аскетизму, як яскраво засвідчує Києво-Печерський патерик [6, 133 – 136].

Те, що Д.Чижевськитй називає «прикрашуванням», точніше було б визначити як увиразнення літературності, головним рушієм чого було посилення символічного зображення світу. Сам учений це визнає, вважаючи, що в писемні пам‘ятки переважно «ділового», церковно-релігійного стилю (літописи, житія, проповіді, повчання, юридичні твори на зразок «Руської правди») цілеспрямовано впроваджується «символічний» погляд на дійсність: «Усяка дійсність є разом знаком чогось іншого, вищого, безпосередньо в дійсності не даного або нам неприступного. Символіка (…) не хоче обмежуватися тільки пізнанням безпосередньо даного, а шукає за ним або "під ним" іншого, глибшого, міцнішого "дійсного буття". Символічний світогляд є безумовно загальною підставою літератури 12-13 в. Це вело до розвитку "символічного стилю" (…) Дійсність часто вже не змальовується, а на неї лише "натякають" різні інші образи. Символіка вже стає не лише засобом, а до певної міри самоціллю» [6, 134]. Ця думка видається доволі продуктивною, а «символічний стиль» стосується не лише ХІІ – ХІІІ ст., а й попереднього періоду давньоукраїнської літератури, оскільки все українське Середньовіччя запліднене було переважно християнською символікою, яка й визначала домінанту стилю цього часу.

Однак не тільки символіка належала тоді до стилетворчих засобів, а й алегоризація зображення. Алегорія як художній прийом нерідко використовувалася давньоукраїнськими проповідниками для увиразнення моральних настанов, актуалізації християнських догматів та для полегшеного сприймання вірянами. Для митрополита Іларіона це був улюблений прийом, про що свідчить його «Слово про Закон і Благодать», де автор вдається до розкриття головних питань свого часу через притчову алегоризацію. Вдавшись до притчі про Сару й Агар, Іларіон протиставляє Старий та Новий завіти, тож Закон у його тлумаченні – це стара, іудейська ідеологія, а Благодать – християнство. Вирізняється і художня паралель: Агар і місячне світло (образ старого Закону) – Сара і сонячне світло (образ християнської Благодаті). Очевидно, в ідеологічному та політичному аспекті такі протиставлення були актуальними в часи Іларіона. «Протиставлення християнства жидівству, – зазначав М.Возняк, – потрібне авторові, щоб мати перехід до іншого паралелізму: поганської України і християнської України, охрещеної Володимиром Великим» [1, 140]. Алегорично говорить автор про навернення Володимира до християнства: «Подивилось на нього всемилостиве око благого Бога і посіяло в серці його думку зрозуміти суєту поганської омани та шукати єдиного Бога». Як промовисту алегорію можна розцінити і такий вислів: «Каган скинув із себе разом з одягом і старого чоловіка, скинув тлінне, отрусив порох невірства і, увійшовши в святу купіль, народився від Духа і Води, хрестився у Христа, вдягнувся у Христа» [2, 297].

«Слово в неділю по Великодні» Кирила Туровського – проповідь урочиста, якій притаманний не лише високопарний стиль, а й густа образність, що проявляється передусім у містких метафорах, символах та алегоріях. Загальна образна структура постає в алегорії: Великдень – Весна. Кожен із ключових компонентів розгортається у низці образних варіацій, домінантою яких є прославлення воскресіння Ісуса Христа як воскресіння духовного буття на Русі: «Нині сонце, красуючись, на висоті ходить і, радуючись, землю огріває: вийде-бо нам од гробу праведнеє сонце Христос – і всіх віруючих йому спасає» [3, 162]. На початку проповіді алегорія весняного відродження стосується запровадження християнства на руських землях: з одного боку, похмура пора «язичеського кумирослуженія», «зима гріховна», а з іншого – «благорозум‘я», «Христова віра», «апостольське вчення». Вловлюється і ремінісценція із «Слова про Закон та Благодать» митрополита Іларіона, коли йдеться про те, що «давній закон із суботами його і пророками» поступається «закону Христа», як місяць поступається «більшому світилу». У середині проповіді ця думка набуває форми чіткої антитези, значення якої не стільки художнє, скільки ідеологічне: «Нині старе кінець приймає, а приходить все нове заради воскресіння».

У проповіді Туровський вдається до пейзажних замальовок, що є досить рідкісним явищем для богословської літератури: «Нині весна красується, оживляючи земнеє єство, бурнії вітри, тихо повіваючи, плоди наливають, а земля, насіння напуваючи, зелену траву з‘являє»; «Нині дерева вже пагони випускають, і квітки запахущі процвітають, і се вже огороди солодкий посилають запах» [3, 161]. Проте ці пейзажі не мають у творі самостійного характеру, а є лише однією складовою частиною алегоричного образу. Смисл цієї алегорії роз‘яснюються автором: «Весна-бо ця красная віра є Христовая», «буйнії же вітри, гріхотворнії помисли, що покаянням перетворюються на добродійність, кориснії плоди наливають»; «діятелі (…) були-бо раніше, як дерева дібровнії, що не мали плоду, а тепер насадилась Христова віра в нашім невір‘ї» [3, 162]. Алегоричний смисл з відповідною символічною образністю мають такі рядки: «Нині новонароджені ягнята і телята, швидко бігаючи, скачуть і, скоро до матерів повертаючись, веселяться». Автор не подає слухачеві завдання чи спонуку розгадати суть алегорії, символів, а сам їх розтлумачує: «Ягнята, кажу, ці – покірливі мовою люди, і телята – кумирослужителі невірних країн по Христовім учоловіченні апостольськім і по чудесах скоро до закону приходять, вчення молоко смокчуть» [3, 163].

Кирило Туровський підкреслює, що воскресіння можливим стало завдяки «ратаям слова», котрі, як справжні землероби, «хресне рало в мисленних 39 борознах погружаючи, і борозну покаяння накресляючи, сім‘я духовне усипаючи, надіями майбутніх благ веселяться» (виділені курсивом словосполучення являють собою ключові образи, які вибудовують алегорію за асоціацією: весняне землеробство – духовні справи проповідників Слова Божого.

Таким чином, враховуючи образно-стильові домінанти словесної творчості Середньовіччя, варто вести мову про символічно-алегоричний стиль давньої української літератури (від її виникнення в ХІ ст. – до доби Бароко (кінець ХVI ст.).

Цьому стилю притаманні такі властивості:

- світовідчуття зорієнтоване на сприйняття світу, створеного Богом, тому в ньому поєднуються реалістичні та ірреалістичні елементи;

- світорозуміння зумовлене біблійною ідеологією в її християнському тлумаченні – зневажливість до «грішного» земного існування і прагнення до спасіння як основної мети людського життя;

- тип творчості формується під впливом християнської ідеї осягнути світ як загальний символ божественного втілення людини (Ісус Христос), що накладає свій відбиток на всі земні справи і визначається спрямованістю до Царства Небесного;

- домінування у середньовічній поетиці символіки та алегоризму як основних засобів зображення дійсності і кодування художніх смислів;

- вживання у літературних творах типологічно зумовленої, формалізованої стилістики, яка завдяки своїй повторюваності у різних текстах перетворюється на символічно-сталий засіб словесного самовираження;

- існування у творі подвійних пластів зображення: верхній (реалістичність, історичність, фактичність) і нижній – сокровенний, алегоричний образ, який і становить головну суть зображеного.

Тлумачення символічно-алегоричного стилю середньовічної доби в Україні висновується із загальнотеоретичного розуміння стилю як формотворчого чинника літературної творчості: стиль (лат. stilus, від грец. στῦλος – паличка із загостреним кінцем для письма на воскових дощечках) – формотвірна образна система, принцип організації художнього світу, що має специфічну тропіку, риторику та мову. Відтак для будь-якого стилю (індивідуального, стильового різновиду, «стилю епохи») найхарактернішими є поетика і риторика, які верифікують образно-художні, стилістичні засоби і прийоми зображення у літературному творі. Мовний чинник стилю у середні віки був маловажливим, оскільки давньоукраїнські письменники користувалися запозиченою старослов‘янською мовою, яка хоч і сприйняла з часом місцеві мовні елементи, проте була уніфікованою, стереотипною. На оформлення стилю впливали ідеї часу, особливості авторського світорозуміння і специфіка світовідчуття. Останнє у процесі творчості в середні віки помітно нівелювалося, бо творчу індивідуальність у ті часи не прийнято було, за незначними винятками, виділяти.

Стиль українського Середньовіччя загалом був однорідним, хоч Д.Чижевський і розділив його на «монументальний» та «орнаментальний», а М.Гнатишак період Київської Русі наділяв «візантійським стилем», XIV – XV ст. приписував «пізньовізантійський переходовий стиль». Твердження, що «пізньому Середньовіччю» притаманний стиль «плетення словес» не впливає на магістральну сутність стилю української середньовічної літератури. Можна вести мову хіба що про стильові різновиди у розвитку цього письменства на різних історичних етапах, а в цілому він за своєю художньою природою був символічно-алегоричним.


Бібліографія

1. Возняк М. Історія української літератури: у 2 кн. – Кн. 1. – Львів: Світ, 1992. – 694 с.
2. Іларіон Київський. Слово про Закон і Благодать / Переклад В. Яременка // Золоте слово: Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ – XV століть: У 2 кн. - К.: Аконіт, 2002. – Кн. 1. – С. 274 – 309.
3. Кирило Туровський. Слово в неділю по Великодні / Переклад В. Шевчука // Золоте слово: Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ – XV століть: У 2 кн. - К.: Аконіт, 2002. – Кн. 2. – С. 160 – 163.
4. Лихачев Д. Человек в литературе древней Руси. – М.: Наука, 1970. – 180 с.
5. Лихачов Д.С. Развитие русской литературы Х – XVII веков. Эпохи и стили – Л.: Наука, 1973. – 254 с.
6. Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. – Тернопіль: Феміна, 1994. – 480 с