Проблематика Української національної революції XVII ст. в північноамериканській історіографії


В статті проводиться системний аналіз оцінок американськими і канадськими істориками феномену Української національної революції. Для реалізації чого залучено найґрунтовніші праці, у яких відтворено революційні події, наведено трактування різноманітних дефініцій щодо означення цього суспільно-політичного явища, міститься характеристика його хронологічних меж та головних здобутків.


Юрій Кудінов

Мета статті полягає в системному аналізі оцінок американськими і канадськими істориками феномену Української національної революції. Для реалізації цього завдання залучено найґрунтовніші праці, у яких відтворено революційні події, наведено трактування різноманітних дефініцій щодо означення цього суспільно-політичного явища, міститься характеристика його хронологічних меж та головних здобутків.

Ґрунтовні дослідження у царині історії зарубіжної науки провів Олексій Ясь. Учений встановив, що наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років українська наукова еміграція переживала період первинної інтеграції з інтелектуальним середовищем північноамериканського суспільства, що відбувалося завдяки прагматизму та мультинаціональності соціуму. Український науковий інститут Гарвардського університету та Канадський інститут українських студій були подібними за організацією до іноземних кафедр (вірменська, японська, єврейська) й інституцій у структурі університетів, які були розраховані на потреби західного наукового світу[1].

Проблему висвітлення Національно-визвольної війни в англомовній історіографії розглядав Валерій Цибульський. В його монографії узагальнено погляди західних істориків на питання Української національної революції XVII ст., в працях яких, на противагу пропагованій впродовж 1930–1980-х років радянській концепції, існували альтернативні думки.

Визвольну війну українського народу середини XVII ст. в англо-американській історіографії за проблемно-хронологічним принципом аналізував Костянтин Анісімов. Він поділив дослідження тематично (характеристика європейських визвольних змагань, розкриття передумов Національно-визвольної війни, перебіг військових кампаній (1648–1654 рр.), розбудова Української козацької держави). Науковець уживав термін «північноамериканська школа» та розрізняв англо-американських і діаспорних істориків[2].

При оцінці історичних праць учених США та Канади нами враховується насамперед те, якої світоглядної парадигми притримувався фахівець — україноцентричної чи росієцентричної, а не національне походження істориків. Якщо перші вбачали окремішність українського історичного процесу, то другі наполягали на його розвитку невіддільно від російського. Наприклад, американський історик Бікфорд О’Брайан не був українського походження, однак співчував долі Українського гетьманату після його розподілу між Російською державою та Річчю Посполитою за Андрусівською угодою 1667 р.[3].

Українська національна революція впродовж ХХ ст. не стала предметом спеціального монографічного вивчення у Північній Америці, а досліджувалася в рамках козацьких студій. Однією з перших синтетичних праць про козацтво стала книга Вільяма Крессона «The Cossacks»[4] (1919 р.), у якій Богдан Хмельницький постає «козацьким національним лідером». Вільям Крессон був очільником Американського посольства у Петрограді 1919 р., а також фахівцем Принстонського університету. Вагомими у науковому сенсі до закінчення Другої світової війни були ті праці, які відображали постать Богдана Хмельницького, зокрема, монографія Джорджа Вернадського[5] «Bohdan: Hetman of Ukraine» (1941 р.), у якій колоритно та з проукраїнських позицій розкривається образ великого гетьмана. У 1954 р. побачила світ монографія Олександра Оглоблина про Переяславську раду 1654 р.[6] українською мовою та водночас в англійському перекладі. Як правило, історія України досліджувалася переважно в контексті історії Росії, Польщі, чи Східної Європи загалом. Українське козацтво вважалося частиною російського. Бікфорд О’Брайан висвітлював українську політичну історію в межах Тринадцятилітньої війни 1654–1667 рр. між Московським царством та Річчю Посполитою[7]. З його точки зору, українці не змогли відстояти незалежність Війська Запорозького через внутрішні конфлікти та важке геополітичне становище.

У 1950–1960-х роках українознавчі студії продукувалися переважно українською мовою та вченими на еміграції або діаспори. З 1960–1970-х роках дослідження все більше публікувалися англійською мовою на базі нових українознавчих інститутів, які вливалися в академічну науку США та Канади. Доречно виділити праці, які побачили світ завдяки Українському науковому інституту у Кембриджі (штат Массачусетс, США) у 1980-х роках, Франка Сисина[8] та Зенона Когута[9]. Зокрема, Франк Сисин детально дослідив постать київського воєводи Адама Киселя, який відіграв важливу роль у примиренні між Річчю Посполитою та козацькою Україною в роки революції. Хоча Зенон Когут у монографії «The Russian centralism and Ukrainian Autonomy» ставить за мету прояснити крах Гетьманщини, але він також розкриває природу української автономії на етапі її створення.

В історіографії існує спеціальна дисертація, присвячена проблемі формування політичних ідей козацької старшини, канадського історика Степана Величенка[10]. Відображення подій Української національної революції осмислено також у студіях Сергія Плохія[11].

* * *

Північноамериканські вчені виділяли дві групи чинників, які сприяли революції у Речі Посполитій: релігійні (створення уніатської церкви, католицько-православне протистояння) та соціально-економічні (важке становище селянства, суперечності між «черню» та старшиною)[12]. Поступово війна переросла у рух за створення незалежної України[13].

На думку Франка Сисина, на виникнення війни впливали фактори відродження руської історичної традиції православними священиками. Тобто, регіональний патріотизм у поєднанні з історичною свідомістю у Центральній Україні слугували підставою сприймати козацтво повноправними представниками руської нації. До того ж, між 1548 та 1658 рр. поняття «козак», «русин» та «українець» стали синонімами[14].

Як стверджує Сергій Плохій, з початком повстання зникли ідеї про дві Русі — уніатську та православну, в епоху митрополита Петра Могили, акценти перемістилися на ідеї кінця XVI–XVII ст. про єдину православну Русь[15].

Одним із завдань нашого дослідження є аналіз термінів, якими означують Українську національну революцію в англомовній науковій літературі. Ці поняття різні, але часто мають подібне синонімічне значення, як-от — «повстання», «війна», «козацька війна», і відмінне — «революція». Доволі часто в працях американських вчених домінує її трактування у формі широкого суспільного руху українського народу. Зокрема, Вільям Крессон порівнював ті події з «Жакерією», адже революція мала риси масштабного повстання, в результаті якого була створена «автономія українських провінцій» у 1649 р.[16].

Діаспорна історіографія на Заході використала надбання державницького напряму української науки початку ХХ ст. На цьому зауважував північноамериканський вчений Сергій Плохій, адже термін «Хмельниччина» перекладався вченими як «Khmelnytsky Uprising» і «Khmelnytsky Revolt». Натомість учені незалежної України у цьому вбачають негатив і подібність з висловами радянської історіографії — «Бандерівщина» чи «Петлюрівщина», тому намагаються їх не вживати[17].

Американські історики Іван Лисяк-Рудницький[18] і Франк Сисин називали дане протистояння «Хмельниччиною» («the Khmel’nyts’kyi uprising»). Причому, на переконання останнього, «козацьке повстання» перетворилося у громадянську війну у травні-червні 1648 р., адже усі соціальні страти на Правобережжі та Лівобережжі взялися до зброї[19]. Крім того, Бікфорд О’Брайан трактував даний феномен боротьбою українців під проводом Богдана Хмельницького за збереження державності. Від 1657 р. відбувається регрес через відсутність лідера, який би проводив цілеспрямовану одновекторну політику[20].

Тімоті Снайдер вважав, що це було «козацьке повстання 1648 р.», чи «велике козацьке повстання 1648 р.»[21], акцентуючи увагу на соціальному аспекті подій XVII ст.

Найвиразніше термін «Українська революція» вжито Джорджем Вернадським[22]. Джон Басараб перемінно використовував «Українська козацька революція»[23] або «козацька революція»[24]. У Зенона Когута — то «національне повстання», то «революція 1648 р.»[25].

Наступним питанням є аналіз інтерпретацій хронологічних меж Національної революції. На нашу думку, її закінчення у 1654 р., як це було протрактовано в радянській історіографії, робить незрозумілою подальшу боротьбу Війська Запорозького проти Речі Посполитої до Гадяцької угоди 1658 р., ратифікованої сеймом у травні 1659 р.[26]. Хронологічні рамки 1648–1654 рр. чітко зазначав Джон Басараб, мабуть, навіяний працями радянських вчених, які він детально аналізував у своїй історіографічній розвідці[27].

Коли вчені оцінюють події XVII ст., то не в усіх прописані чіткі часові межі революції. На думку Вільяма Крессона, вона завершується у 1657 р., після смерті Богдана Хмельницького: «"The Free Cossack State" розпалася на шматки майже за ніч». До того ж, Переяславський договір 1654 р. між Українським Гетьманатом та Російською державою вважався, з погляду великого гетьмана, хибним, адже він жалкував про цей крок після інтервенції Швеції у Річ Посполиту і підписання Віленського перемир’я між Москвою та Варшавою[28].

Джордж Вернадський наголошував, що Богдан Хмельницький помер, коли війна ще продовжувалася, і статус Українського гетьманату не був сформований. Настав час «Руїни», тобто боротьби Війська Запорозького за свою державність як всередині автономії, так і проти іноземних загарбників[29].

Бікфорд О’Брайан дотримувався версії, що Українська революція тривала до 1657 р., оскільки період 1657–1667 рр. відносив уже до «Руїни»[30]. На його думку, відносини між Україною та Росією були договірними, а у 1654 р. почалася Тринадцятилітня війна між Російською державою та Річчю Посполитою, котра завершилася 1667 р.

Якщо Б. О’Брайан визначав початок «Руїни» від смерті Богдана Хмельницького, то у трактуваннях Франка Сисина та Зенона Когута[31] це був 1659 р.32 Інші фахівці — Анджей Камінський[33] та Тімоті Снайдер вважали, що у 1659 р. міг відбутися компроміс між українською та польською сторонами в результаті підписання Гадяцької угоди. Колапс ранньомодерного політичного порядку Речі Посполитої заклав фундамент для виникнення сучасних Польщі, України і навіть Росії[34].

Ратифікація Гадяцького договору 22 травня 1659 р., на переконання Ендрю Перналя, підсумувала завершення «одинадцятилітнього протистояння» між козацькою Україною та Річчю Посполитою. Без Зборівського, Білоцерківського договорів не було й мови про особливий статус України-Русі[35].

На основі польських джерел вчений акцентував, що Богдан Хмельницький незадовго до своєї смерті у 1657 р., розчарувавшись у союзі з Москвою, невдалій співпраці зі Швецією та Трансильванією, мав перемовини з польським послом Станіславом Беньовським про входження козацької України на нових умовах до Речі Посполитої. Тому, незважаючи на шведську інтервенцію 1655–1660 рр., дипломатія Речі Посполитої приймала адекватні рішення і могла доводити розпочаті справи до кінця[36].

Отож, північноамериканські вчені передусім доводили верхню межу Української національної революції до початку «Руїни». В українській науці 1990–2000-х рр. це втрачає актуальність. На думку вітчизняного вченого Тараса Чухліба, період 1657–1687 років доречніше вважати не «Руїною», а боротьбою за утвердження Української козацької держави. Хоча країна була розколена на два гетьманства, але збереглась більшість утворених під час революційних подій політичних інститутів. Правителі Війська Запорозького були вимушені проводити політику лавірування між володарями Речі Посполитої, Російської держави, Османської імперії, Шведського королівства задля міжнародно-правової легітимності новоствореної держави[37].

Заключним аспектом нашої статті є аналіз висвітлення північноамериканською історичною наукою досягнень революції. Більшість учених обґрунтовували думку, що після даного суспільно-політичного явища була створена автономна Українська держава. Як зазначено у праці Вільяма Крессона, козаки мріяли про могутню третю слов’янську країну у Східній Європі після Речі Посполитої та Московського царства. Історик відзначав вплив революційних подій на розвиток національної свідомості, тому проводив паралелі між рухом українців за свої права у 1917–1921 рр. та подіями середини XVII ст.[38].

Велику полеміку викликала природа Переяславського договору 1654 р., укладеного між Військом Запорозьким та Російською державою. На думку Джорджа Вернадського, Україна стала автономією під царським протекторатом. Вчений наголошував: «Богдан Хмельницький став васалом царя, однак ніколи не був його прислужником»[39].

У візії Бікфорда О’Брайана договір означав перенесення «земель і міст» від протекції Польщі до Росії на шляху України до незалежності. Тобто, була створена автономна держава, яка де-факто мала ознаки незалежної країни (територія, звільнення від податків). Вчений трактував два протилежних погляди на цей українсько-російський договір. Для Богдана Хмельницького та старшини він був військовим союзом проти Польщі, що мало посилити Україну на міжнародній арені. З російської точки зору, Україна або «Мала Росія» стала складовою частиною Російської держави, тобто події 1654 р. означали політичну унію, задовольняючи прохання українців[40]. Отже, Переяславський договір здобув важливу увагу в працях вчених. Хоча Богдан Хмельницький створював нові коаліції держав проти Речі Посполитої у 1655–1657 рр., однак за його життя він де-юре не змінив протектора Гетьманату.

Подібні думки про розуміння українцями Переяславського договору у формі військового альянсу висловили Олександр Мотиль та Сергій Плохій[41]. Факт небажання присягнути від імені царя, на думку Франка Сисина, став причиною пошуку Богданом Хмельницьким союзу зі Швецією[42]. До того ж, Віленське перемир’я 1656 р. між Росією та Польщею дало підстави історикам оцінювати союз 1654 р. військовим альянсом.

Концепти істориків різних історичних шкіл щодо Переяславської ради з’ясовував канадський історик Джон Басараб. У вступній статті до його монографії Іван Лисяк-Рудницький розтлумачив сутність «Переяславського міфу». На переконання останнього, де-факто держава Богдана Хмельницького була незалежною, а де-юре — автономією[43]. Він відзначив, що «Переяславський міф» використовувався як українцями у відстоюванні своїх «прав і вольностей» перед Російською державою, так і росіянами (а згодом радянською владою) перед українцями як доказ легітимізації приєднання українських земель. Відсутність оригіналу Переяславсько-Московського дововору ускладнює подальшу роботу істориків, а також призводить до дискусій стосовно відмінностей між редакціями договорів 1654 р. і 1659 р. з Російською державою[44].

Омелян Пріцак та Джон Решетар, проаналізувавши основні концепти засновника державницького напряму української історіографії В’ячеслава Липинського та опубліковані джерела, висловили ідею про правонаступництво Гетьманщини щодо Київської Русі[45]. Важливо підкреслити, що інший учений Девід Фрик навіть використовує термін «Русь» для означення державного утворення часів Богдана Хмельницького та Івана Виговського[46]. На підтвердження правильності цієї гіпотези може слугувати наведений Сергієм Плохієм факт створення київськими книжниками концепції Великого князівства Руського[47].

Північноамериканські учені називали Гетьманщину «першою українською модерною країною-автономією»[48], яка була вперше визнана Річчю Посполитою 1649 р., а в 1654 р. навіть Російською державою[49]. Франк Сисин у свою чергу наголошував, що у 1649 р. після Зборівської угоди козацьке політичне утворення стало «окремою» країною («separate state»)[50].

Кароліна Фінкель назвала наслідки війни Богдана Хмельницького вагомими, оскільки вони спричинили воєнне протистояння між Російською державою, Річчю Посполитою та Османською імперією, що, зрештою, призвело до поділів Польщі наприкінці XVIII ст. Богдан Хмельницький вчасно не отримав допомоги від турків, тому й уклав союз з Московським царством[51]. З точки зору Шауля Штампфера, відсутність критики антиєврейських погромів у часи Хмельниччини вказує на риси опозиційності до політичного й морального аспектів наукового доробку Михайла Грушевського[52].

Втручання іноземних держав у внутрішньополітичні справи Війська Запорозького призвели до соціального антагонізму, у результаті чого аристократи і шляхта, як носії концепції повноцінного державотворення, були фізично ліквідовані. Певну стабілізацію суспільно-політичного життя Гетьманщини вчені вбачають у політиці гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи, проте уже 1709 р. ідея руського князівства була знищена назавжди[53].

Підсумовуючи, зазначимо, що причини і перебіг Української національної революції XVII ст. учені трактували у своїх працях з позицій кардинальних соціальних і етнополітичних змін у Речі Посполитій.

Терміни, якими послуговувалися фахівці щодо означення Української національної революції XVII століття, були різними: «Хмельниччина», «козацьке повстання», «революція», «козацька революція». Їх вживання визначалося історіографічними традиціями Польщі, Росії чи України, на яких побудовано авторські концепції північноамериканських дослідників.

Хронологічні рамки Української національної революції історики окреслюють періодом діяльності гетьмана Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.). Досить стійким у використанні є термін «Руїна» щодо періоду громадянської війни та несприятливого геополітичного становища. Нижню межу хронологічних рамок доби «Руїни» учені визначають по-різному: від смерті Богдана Хмельницького (1657 р.), ратифікації Гадяцької угоди та її нереалізованості (1659 р.), розколу України на два гетьманства (1663 р.).

Таким чином, у результаті дослідження встановлено, що окремі учені сприймали Українську національну революцію XVII ст. виключно з позицій козацької боротьби за корпоративні інтереси. Особлива увага з боку істориків приділялася ідеї «Переяславського міфу», який посів чільне місце в українській національній пам’яті та державотворенні. Втрата оригіналу договору 1654 р. давала певні підстави для формування цього міфу. Крім того, детально окреслюються наступні вектори зовнішньополітичного курсу періоду Української національної революції XVII ст.: османсько-кримський, російський, шведський, молдавський, трансильванський.

Різне трактування серед науковців має також і статус Українського гетьманату, утвореного у середині XVII ст.: напівавтономна країна; протодержава; «буфер» між Росією, Річчю Посполитою та Османською імперією. Зарубіжні фахівці чітко визначили природу української політичної самостійності як прагнення до збереження статусу реальної політичної системи Війська Запорозького.

[1] Ясь О. Українська зарубіжна історіографія 1945–1991 рр. у світлі рефлексій її репрезентантів // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — Вип. 1. — 2005. — С. 348, 354–355.
[2] Анісімов К.В. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького в англо-американській історіографії: Автореф. дис. … канд. іст. наук. — Дніпропетровськ, 2000. — С. 3, 5.
[3] O’Brien B.C. Muscovy and the Ukraine From the Pereiaslavl Agreement to the Truce of Andrusovo, 1654–1667. — Berkeley–Los Angeles, 1963. — P. 1–2.
[4] Cresson W.P. The Cossacks: Their History and Country. — New-York, 1919.
[5] Vernadsky G. Bohdan: Hetman of Ukraine. — New Haven–London–Humphrey Milford, 1941. — P. 119.
[6] Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. — Нью-Йорк–Торонто, 1954; Ohloblyn A. Treaty of Pereyaslav 1654. — Toronto–New York, 1954.
[7] O’Brien B.C. Muscovy and the Ukraine From…
[8] Sysyn F.E. Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil, 1600–1653. — Cambridge, 1985.
[9] Kohut Z. Russian Centralism and Ukrainian Autonomy: Imperial Absorption of the Hetmanate 1760s–1830s. — Cambridge, 1988.
[10] Velychenko S. The Influence of Historical, Political, and Social ideas, on the politics of Bohdan Khmelnytsky and the Cossack officers between 1648 and 1657: PhD. thesis: History. — London, 1980.
[11] Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine. — New York, 2001; Ibidem. The Origins of the Slavic Nations: Premodern Identities in Russia, Ukraine, and Belarus. — New York, 2006.
[12] Basarab J. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982. — P. 2–3.
[13] O’Brien C. Bickford Muscovy and the Ukraine From… — Р. 12.
[14] Sysyn F. The Khmelnytsky Uprising and Ukrainian Nation-Building // Special Issue. Early Modern Ukraine: Journal of Ukrainian Studies. — 1992. — Summer-Winter. — Vol. 17. — № 1–2. — Р. 150–153, 156.
[15] Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine. — Р. 189.
[16] Cresson W.P. The Cossacks... — P. 79, 82.
[17] Plokhy S. The Ghost of Pereyaslav: Russo-Ukrainian Historical Debates in the Post-Soviet Era // Europe-Asia Studies. — 2001. — May. — Vol. 53. — № 3. — Р. 494–495.
[18] Rudnytsky-L.I. Pereiaslav: History and Myth // Basarab J. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982. — P. XII.
[19] Sysyn F.E. Between Poland and the Ukraine... — P. 141, 146.
[20] O’Brien B.C. Muscovy and the Ukraine From... — P. 33.
[21] Snyder T. The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569–1999. — New Haven–London, 2003. — P. 114, 117.
[22] Vernadsky G. Bohdan: Hetman of Ukraine. — P. 39.
[23] Basarab J. Pereiaslav 1654… — P. XXV.
[24] Ibidem. — P. 97.
[25] Kohut Z. Russian Centralism and Ukrainian Autonomy… — Р. 16–17.
[26] о. Мицик Ю. Гадяцький договір 1658 року у висвітленні українських літописців // Гадяцька унія 1658 року. — К., 2008. — С. 269.
[27] Basarab J. Pereiaslav 1654… — P. XXV.
[28] Cresson W.P. The Cossacks... — P. 89, 92.
[29] Vernadsky G. Bohdan: Hetman of Ukraine. — P. 119.
[30] O’Brien B.C. Muscovy and the Ukraine From... — P. V.
[31] Kohut Z. Russian Centralism and Ukrainian Autonomy... — Р. 69.
[32] Sysyn F.E. Between Poland and the Ukraine... — P. 202–203.
[33] Kaminski A. The Cossack Experiment in Szlachta Democracy in the Polish-Lithuanian Commonwealth: The Hadiach (Hadziacz) Union // Harvard Ukrainian Studies. — 1977. — Vol. 1. — № 2. — P. 186, 195–196.
[34] Snyder T. The Reconstruction of Nations… — P. 117.
[35] Pernal A.B. An Analysis of Disbursements for Diplomacy during the Ratification of the Hadiach Union Treaty at the Warsaw Diet of 1659 // HUS. — 1993. — June. — Vol. 17. — № 1–2. — Р. 72, 80.
[36] Ibidem. — Р. 73, 78.
[37] Чухліб Т.В. «Руїна» Гетьманщини чи боротьба за утвердження Української козацької держави? (Спроба започаткувати наукову дискусію щодо одного історичного терміну) // Україна в Центрально-Східній Європі: З найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. — Вип. 4. — 2004. — С. 492, 499.
[38] Cresson W.P. The Cossacks... — P. 89.
[39] Vernadsky G. Bohdan: Hetman of Ukraine. — P. 99, 109.
[40] O’Brien C. Bickford Muscovy and the Ukraine From… — Р. 26–28.
[41] Motyl A.J. Dilemmas of Independence: Ukraine after Totalitarianism. — New York, 1993. — Р. 102.
[42] Sysyn F.E. Recovering the Ancient and Recent Past: The Shaping of Memory and Identity in Early Modern Ukraine // Eighteenth-Century Studies. — 2001. — Fall. — Vol. 35. — № 1. — Р. 79, 83.
[43] Rudnytsky-L.I. Pereiaslav: History and Myth… — P. ХІІІ.
[44] Ibidem. — P. ХVІ–ХVІІІ.
[45] Pritsak O., Reshetar J. The Ukraine and the Dialectic of Nation-Building // Slavic Review. — 1963. — June. — Vol. 22. — № 2. — P. 229.
[46] Frick D. The circulation of Information about Ivan Vyhovs’kyj // HUS. — 1993. — Dec. — № 3-4. — Vol. 17. — Р. 271.
[47] Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine. — Р. 175.
[48] Kohut Z. Russian Centralism and Ukrainian Autonomy… — Р. 16.
[49] Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. Sources and Documents Series: In two volumes — Cambridge, Mass, 1978. — Vol. 1. — Р. 1.
[50] Sysyn F.E. Between Poland and the Ukraine... — P. 181.
[51] Finkel C. Mykhailo Hrushevsky, History of Ukraine-Rus'. Vol. 8: The Cossack Age, 1626-1650. Trans. by Marta Daria Olynyk, ed. Frank E. Sysyn. Edmonton and Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2002 // The Turkish Association Journal. — 2003. — Vol. 27. — № 2. — P. 101–107.
[52] Stampfer S. Mykhailo Hrushevsky, History of Ukraine-Rus'. The Cossack Age, 1626–1650, Volume eight. Translated by Marta Daria Olynyk. Edited by Frank E. Sysyn with the assistance of Myroslav Yurkevich, Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, Edmonton/Toronto, 2002 // Jews in Russia and Eastern Europe. — 2003. — Summer. — Vol. 50. — № 1. — P. 204–205.
[53] Pritsak O., Reshetar J. The Ukraine and the Dialectic of Nation-Building... — P. 230.