Дослідження еволюції правової думки у розумінні поняття «правовий статус дитини» є актуальною проблемою як для загальнотеоретичної юриспруденції, так і для галузевих юридичних наук, зважаючи на необхідність оновлення правового регулювання суспільної та державної діяльності, спрямованої на охорону дитинства та захист прав дітей та активізації правового виховання населення у контексті прав дитини. Як уявляється у нагоді цьому можуть стати не тільки студії сучасного стану правового буття дитини, але й історичні, які мають виявити витоки розуміння прав дитини у минулому задля кращого усвідомлення їх сучасного стану.
Олексій Повар, здобувач кафедри теорії держави і права НУ «ОЮА»
Дитинство та правові аспекти, пов’язані з цим соціокультурним та антропологічним явищем, останнім часом стали предметом пильної уваги з боку фахових юристів. На пострадянському просторі сформовано науковий напрям, який варто назвати правовою ювеналістикою, представлений працями таких вчених, як О.М. Бібік, Н.Є. Борисова, С.А. Вєтошкін, О.В. Заряєв, Н.М. Крестовська, Г.М. Рабець та ін. Як окремі і надзвичайно цікаві дослідницькі напрями формуються історія дитинства, філософія дитинства та соціологія дитинства. Разом з тим, аналіз доктринально-філософських основ ювенального права і, тим більше, його історичної еволюції лише намічено у сучасних зарубіжних і вітчизняних дослідженнях (О.Г. Кіслов, О.В. Максименко). Ці обставини зумовили вибір теми і постановку мети статті, якою є виявлення загального та особливого у розумінні правового статусу дитини у філософсько-правовій думці європейського та українського Ренесансу.
Виклад основного матеріалу. Слід зробити застереження, що проблематика прав дитини як окрема тема мислителями доби Ренесансу не ставилася (власне, й поняття прав людини ще не було вироблено), але осмислення феномену дитини, статусу дітей, міжпоколінних відносин, соціалізації дитини, зокрема, у процесі виховання та навчання було одним з мейнстримів філософсько-правової думки.
Зазначимо, що ренесансне розуміння дитини, як і філософія Ренесансу загалом, поступово стало надбанням усіх європейських народів, не виключаючи український. Перебуваючи у сфері впливу культурної візантійської традиції, соціально-філософська думка України за доби Ренесансу збагачувалася західноєвропейськими духовними цінностями.
Як показано сучасними істориками дитинства, християнство зіграло визначальну роль у подоланні погляду на дитину як на різновид майна, що було властиве античному суспільству [1, р. 57-64]. У цьому відношенні християнська традиція є протилежною античній. Постає питання, чи було своєю чергою за доби Ренесансу подолано християнську традицію преформістського розуміння дитини як недосконалого дорослого з усіма його гріхами та одночасно подобою Божою? Не будемо забувати й про те, що право, філософія й антропологія доби Ренесансу нерідко творилися руками теологів. Отже, ренесансне розуміння дитинства, прав дитини та правового статусу дитини неминуче було пов’язано з конфліктом античної та теологічно-християнської традицій.
Перш за все, таке зіткнення позицій відзначається в аксіології дитинства. Досить порівняти позиції Франческо Ґвіччардіні (1483 — 1540) та Еразма Роттердамського (1466 — 1536). Ґвіччардіні писав: «Не можна засуджувати прагнення мати дітей, бо це природно, але я стверджую, що не мати їх — це особливого роду щастя, тому що навіть той, чиї діти є добрими та розумними, бачить від них, зрозуміло, більше горя, ніж втіхи» [2, с. 314]. І, в протилежність йому, у своїй роботі «Про виховання дітей» Еразм однозначно висловлюється про те, що дитина є найдорожчою цінністю, що проявляється, з одного боку, в обов’язку батька перед суспільством, самим собою і дитиною відтворити її, з іншого — в максимумі позитивних емоцій, які відчуває дійсний і майбутній батько у зв’язку з народженням і подальшим вихованням дитини. Еразм вказує, що обов’язок людини народити і виховати дитину — це обов’язок, яким людина відрізняється від тварин і найбільше уподібнюється божеству [3, с. 249].
Їх молодший сучасник, український філософ Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 — 1566) розглядає дітей як священний дар, завдяки якому смертна людина стає безсмертною, живе і процвітає у них [4]. Народжувати та виховувати дітей є, на його думку, природним правом людини. Природні права можна порушити, обмежити, створити умови, за яких стане нереальним їх здійснення, проте відчужити від людини чи позбавити її цих прав не можна. Якщо для Роксолана дитина є невіддільною від сім’ї, є її природним елементом, то в Еразма Роттердамського є розуміння окремішності дитини. Він протестує проти ототожнення дитини та батька, указуючи, що батьки народжують дитину не тільки для себе, але й для суспільства, а якщо по-християнськи — то для Бога [5, с. 355]. Для Яна Амоса Коменського (1592 — 1670) цінність дітей — уже аксіома. У «Материнській школі» він пише, що для батьків діти — живий образ живого Бога [6, с. 19].
Разом з тим відмітимо, що від попередньої доби Середньовіччя філософська думка Ренесансу «успадкувала» доволі байдуже ставлення до передчасної смерті дитини; цей факт відмічено ще славетним дослідником історії дитинства Ф. Арьєсом [7, с. 9]. Так, відоме висловлювання з цього приводу М. Монтеня: «Я сам втратив двох або трьох дітей, правда, в дитячому віці, якщо й не без деякого жалю, але, у будь-якому разі, без нарікання» [8, с. 218 ]. Але з’явилася й інша мотивація до такого ставлення. Якщо для середньовічної теологічної думки основним мотивом апології ранньої смерті було запобігання гріхів, яких обов’язково набула би доросла людина, то для ренесансної — це ще й запобігання неминучим стражданням. Л.Б. Альберті з цього приводу писав: «батьки з цього приводу не те, щоб мали радіти, але щонайменше не дуже засмучуватися, якщо діти помирають, не заскнівши у вадах і не зазнавши усіх тих страждань, які властиві життю смертних» [9, с. 360]. Монтень, крім того, нарікає на те, що сьогодні дітей важко виховати у доброчесності.
Зазначимо й таку розбіжність у поглядах діячів Ренесансу, як різне ставлення до правового статусу позашлюбної дитини. Для Еразма, який сам був позашлюбною дитиною, це було одним з тих питань, яких він, очевидно, свідомо уникав. Навпаки, на сторінках численних творів С. Оріховського цей сюжет виникав неодноразово: будучи одруженим священиком, він до кінця життя відчайдушно воював за те, щоб його шлюб було визнано церквою і відтак його діти уважалися би законними [10]. Тому невипадковими є у нього закиди в бік саме незаконних дітей, яких він ставить в один ряд з «підкидьками та іншою поганню». Захищаючи дітей, які народилися у шлюбі, Оріховський кляне розпусту, з якої позашлюбні «народилися погордженими, зненавидженими, проклятими такою мірою, що, крім спільного повітря, зовсім не прагнуть, щоб для них закони були спільними із законнонародженими». Він схиляється до думки, що «вони безчестять усі публічні посади не лише своїм дотиком, а й навіть поглядом. Вони не мають права бути свідками, не мають доступу до почестей, їм не доручаються державні посади, вони не допускаються навіть до презирливих ремесел, і, нарешті, для них немає місця в державі: вони швидше якісь тіні, а не люди, лише збитки для держави, а не якась їх частка. Вони не допускаються до священнодійств, не можуть торкатися вівтаря, здійснювати церковну службу, бути священиками. Це забороняється законом церкви» [11]. Таким чином, ми бачимо відстоювання Оріховським офіційної позиції церкви та, додамо, держави, щодо правового статусу позашлюбних дітей.
У Леона Батиста Альберті (1404 — 1472) у його першій книзі про сім’ю, названій дуже симптоматично «Про обов’язки старших щодо юнаків і молодшого покоління і про виховання дітей», уже з’являється розгорнутий інститут батьківських обов’язків та відповідних їм обов’язків дітей. Перший з батьківських обов’язків — турбота про молодших членів сім’ї, якому кореспондує обов’язок юних — любити та слухатися старших, шанувати їх вік, ставитися до них з належною увагою. Особливо це стосується батька, який дає юнаку не тільки життя, але й безліч способів стати доброчесним [9, с. 21]. Наступний обов’язок юнака — радитися з батьком та діяти відповідно до його настанов. Вустами свого батька — учасника діалогу, у формі якого написана ця книга, Альберті наголошує: «Діти мої, будьте доброчесними, уникайте вад, поважайте старших, набувайте прихильності, живіть вільно, у достатку, пошані та любові» [9, с. 22 — 23].
Найскладніший обов’язок батька, на думку Альберті, полягає у вихованні та освіті. Саме батько несе тягар початкової освіти та настанови у доброчесності. Але ще складнішим та важливішим обов’язком є вибір для сина (про доньок мови немає) такого мистецтва, такої науки, такого способу життя, щоби вони пасували характеру сина, репутації сім’ї, міським звичаям, сучасності, існуючим можливостям та очікуванням громадян [9, с. 38].
Відмітимо, що Альберті розмірковує про обов’язки не тільки батька, але й матері. На цього думку, обов’язок виховання (але не освіти) малої дитини лежить саме на ній. До того ж, всупереч тодішній традиції залучення годувальниці до вигодування дитини груддю він покладає цей обов’язок на біологічну матір [9, с. 31 - 35], аргументуючи це потребою самої дитини. Це чи не перший в історії філософської думки випадок врахування інтересів дитини, її виживання та зростання.
Найбільше уваги філософи доби Ренесансу приділяли педагогічним питанням. Відмітимо, що уже у XV ст. у Західній Європі було створено немало суто педагогічних творів (М. Веджо, Дж. Домінічі, Е. Пікколоміні) [12, с. 3], у подальшому число їх зростало невпинно, завершившись створенням «Великої дидактики» Я.А. Коменського, гаслом якої стало визначення людини як істоти, що здатна учитися. Відмітимо, що у цьому відношенні просувалась і Україна, хоча з певним відставанням. Першою педагогічною книжкою, очевидно, слід уважати виданий 1609 р. у братській Львівській друкарні збірник «Про виховання дітей», основа якого містить церковнослов’янський переклад повчань отців церкви, насамперед Івана Золотоустого — мислителя догуманістичної доби.
У сфері педагогіки найгостріше зіткнулися теологічна та гуманістична парадигма дитинства. Діячі Контрреформації, занепокоєні занадто світською орієнтацією освіти у школах, що за тієї доби з’являлися у масовому порядку, наполягали на необхідності готувати дітей до вічного, а не земного життя. Задля такої мети перш за все слід було плекати в дітях терпіння і покірність, не зупиняючись перед найсуворішими методами виховання. Представником такої консервативної течії в Україні й оборонцем стародавнього способу навчання дітей був Іван Вишенський. «Чи не ліпше, — ставить він риторичне запитання, — вивчити Часословець, Псалтир, Апостол, Октоїх, Євангеліє з іншими церковними книгами і бути простим боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Арістотеля і Платона, і називаючись в цьому житті філософом, зійти в геєнну? [13, с. 31]. Проповідник закликав православних оберігати дітей від цієї «поганської отрути». Захищаючись від критиків, які закидали Вишенському ненависть до науки, він пише, що не ганить граматичного учення, але при тому застерігає проти впадіння у латинську єресь, яке може бути наслідком відхилення у навчанні від церковних книжок [13, с. 139 — 140].
Гуманісти ж були одностайними у думці про необхідність світської орієнтації всієї системи виховання та освіти. її мету вони бачили у формуванні вільної, всебічно розвиненої людини, морально відповідальної й громадянськи активної. Такі настанови ми бачимо у Філіпа Меланхтона в його «Промові на славу нової школи» [14, с. 359].
Гуманісти відстоювали право учня на свідомий вибір в оволодінні знаннями і рекомендували похвалу, а не покарання як головний засіб виховання. Всі вони говорили про повагу до релігії, але не закликали до відмови від земних радощів і зречення від світу. І якщо Іван Вишенський засуджував читання язичницьких авторів, то гуманісти, навпаки, робили акцент на вивченні античних авторів. Якщо Вишенський обмежував коло питань, які юнацтво має вивчати, то гуманісти їх розширювали. Так, у статуті Луцької школи 1624 р., затвердженому Йовом Борецьким, прямо указувалося на обов’язки учнів вчити іноземні мови, діалектику, риторику, філософію. Передбачалося, що учень може обирати для вивчення деякі з предметів, до яких має більше схильності, «за винятком тих, котрі чи від родичів, чи з повинності спеціально призначені будуть для якоїсь певної науки і від того відтак повинніше увірюватимуться» [15]. Тут ми вбачаємо прямі паралелі з настановами Л.Б. Альберті щодо урахування здібностей дітей в їх навчанні та Вюртемберзьким шкільним законом 1559 р., який вимагав вчити дітей відповідно їх індивідуальним особливостям.
У Львівській школі 1588 р. було розроблено «порядок шкільний», або статут. Згідно з ним, учитель має бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, покірливий, повстримний, не п’яниця, не блудник, не лихвар, ані сріблолюбець, не гнівливий, не заздросник, ані сміхостроїтель, не соромослівець, не чародій, ні байкосказатель, не посібник єресям, але людина сприятлива благочестю, образ добрих [16]. Виховувати дітей він мусить так, щоб «не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому». Для вчителя всі учні мали бути рівні — діти багатих і «сироти вбогі», і ті, що «по вулиці ходять поживи просити». Отже, школа була надзвичайно демократична і зорієнтована на широкі народні маси. Наголошуючи на великій відповідальності викладача, правила зобов’язували його добре навчати і карати неслухняних не як тиран, а для науки: «не надмірно, а по силам, не з буйством, а стримано й тихо». Цей порядок шкільний уперше визначав також права та обов’язки, поведінку учнів, і не лише в школі, а й поза нею. Сім’я співпрацювала зі школою у вихованні дітей. За поведінкою бурсаків стежили спеціальні вихователі.
Гуманістичними ідеями було пронизано філософську антропологію Оріховського. На його думку, людина прагне таких правових цінностей, як правда та справедливість в силу її природи; вони ж відкриваються людині лише через навчання та науку: «природні здібності, хоч би якими були високими, але якщо людина знехтує наукою, нічого не зробить гідного похвали» [17]. Тому навчання є важливим для усіх, і особливо — для виховання майбутнього правителя держави. Прикладом належного виховання дитини для Оріховського є історія короля Сигізмунда І, яку він наводить у листі до його спадкоємця — короля Сигізмунда Авґуста ІІ: «Від учителя батько навчився шанувати Бога, любити рідних, керувати державою, гуртувати громадян — під час війни і в мирний час захищати кордони. Завдяки наукам, праці, а то й остраху, міцно вкорінилася на батьківському й дідівському троні чеснота найвищого мужа» [17]. Для підсилення своєї аргументації Роксолан звертається до античності, згадуючи Олександра Македонського та його великого учителя Арістотеля як приклад належного виховання та сицилійського тирана Діонісія, Болеслава І у Польщі, Клавдія і Нерона в Римі — як приклад неналежного виховання.
Станіслав Оріховський, діючи у дусі Ренесансу давав поради польському королю щодо необхідності освіти юнацтва. На його думку, школи й гімназії — це оселі правдивої мудрості у державі. «Хай навчається там зростаюча молодь твоєї держави гуманності й мудрості. Таким чином, твої підлеглі ще з дитинства навчаться й справу добре вести, і тебе, мудрого правителя, слухатись». Оріховський застерігає короля проти консервативно налаштованих, далеких від реального життя вчителів, що походять з вищих станів населення, пропонуючи відбирати їх виключно за критерієм освіченості та педагогічної майстерності. «І вчителями у тих школах, — рекомендує Роксолан, — настановляй не придворних слуг, які блискають пурпуром і тонким полотном, а людей учених, завдяки яким молодь стане вченішою й для твоєї держави більш потрібною. Так само й про інші гімназії та школи піклуйся. Сам призначай туди надійних учителів, які навчать, покажуть і спонукають юнаків займатися такими справами, завдяки яким вони стануть уже у зрілому віці добрими, славними й щасливими» [17].
Зовсім іншим, порівняно з середньовічними уявленнями, було ставлення гуманістів до проблеми відповідальності та покарання дітей за провину. М. Лютер, сам будучи жертвою надмірно суворих батьків, які нещадно його били, не схвалював виховання, побудованого виключно на залякуванні: «Потрібно поруч з різкою показувати і яблуко, зі строгістю — любов, а карати тільки для того, щоб зробити з дитини добру людину». Аналогічні аргументи на користь тілесного покарання дітей можна в українській суспільній думці [18, с. 125]. Натомість Еразм взагалі відкидав тілесне покарання, наголошуючи на тому, що навіть оголення тіла учня є образою його людської гідності [5, с. 357]. Людська гідність, як доводить О.В. Грищук, є основою природних прав людини [19, с. 370]. Тому упевненість Еразма у наявності її у дитини є, по суті, свідченням його гуманістичного підходу до правового статусу дитини.
Висновки. Дитинство за доби Ренесансу набуває великого значення як період, коли людина найбільш інтенсивно розвивається і вдосконалюється. Тому мислителі-гуманісти Західної і Східної Європи виділяють дитячий вік як особливий період у житті людини, надають йому характер цінності і намагаються звернути увагу суспільства на важливість цього періоду. У працях мислителів доби Ренесансу відмітні як оцінки дитинства, властиві середньовіччю, і відмітні клерикалізмом, а то й обскурантизмом, але поступово перемагає розуміння цінності дітей та дитинства, важливості належного виховання дитини, причому не тільки домашнього, але й суспільного. Окремі автори близько підходять до усвідомлення тотожності дітей та дорослих у тому сенсі, що й ті, і інші володіють людською гідністю — основним правом людини, фундаментом усіх інших прав людини. Гуманістичне розуміння права дитини на виховання у сім’ї та на захист з боку батьків, на освіту, зародившись у Західній Європі, поступово набувало суспільного визнання на українських землях, де в колі філософів та педагогів було вироблено уявлення про цінність дітей та дитинства.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Bakke O. M. When Children Become People: The Birth of Childhood in Early Christianity / Odd Magne Bakke. - Augsburg Fortress Press, 2005. - 358 р.
2. Г виччардини Ф. Заметки о делах политических и гражцанских / Франческо Г виччардини / / Гуманистическая мысль итальянского Возрождения / Брагина Л.М. (отв. ред.). - М.: Наука, 2004. - С. 274-331.
3. Эразм Роттердамский. О воспитании детей / Эразм Роттердамский / / Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (XIV-XVII вв.) / сост., вступ статьи и комментарии Н.В. Ревякиной, О.Ф. Кудрявцева. - М.: Изд-во УРАО, 1999. - С. 246-296.
4. Оріховський-Роксолан С. Промова у справі закону про целібат [Електронний ресурс] / Станіслав Оріховський-Роксолан // Українські гуманісти епохи Відродження. - К.: Наукова думка, Основи, 1995. - Ч. 1-2. - Режим доступу: http: //litopys.org.ua/human/hum08.htm
5. Эразм Роттердамский. О том как подобает обучать детей добродетели и наукам / Эразм Роттердамский / / Идеи эстетического воспитания: антология: в 2 т. / сост. В. П. Шестаков. - М.: Искусство, 1973. - С. 354-357.
6. Коменский Я.А. Материнская школа / / Коменский Я. А. Учитель учителей: избранное. - М.: Карапуз, 2008. - С. 18-60. - (сер. Педагогика детства).
7. Арьес Ф. Ребенок и семейная жизнь при Старом порядке / Филипп Арьес ; пер. с франц. Я. Ю. Старцева при участии В. А. Бабинцева. - Екатеринбург : Изд-во Уральск. ун-та, 1999. - 416 с.
8. Монтень М. Опыты : в 3 кн. - СПб. : Кристалл, Респекс, 1998. - Кн. 1-я и 2-я. - 960 с.
9. Альберти Л. Б. Книги о семье / Леон Баттиста Альберти; пер. М. А. Юсима. - М. : Языки славянских культур, 2008. - С. 13-75.
10. Оріховський С. Лист до Яна Франціска Коммендоні про себе самого, Радимно. 10.XII.1564 [Електронний ресурс] / Станіслав Оріховський / / Українські гуманісти епохи Відродження. - К. : Наукова думка, Основи, 1995. - Ч. 1-2. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/human/hum13.htm
11. Промова у справі закону про целібат, виголошена на соборі Станіславом Оріховським Русином [Електронний ресурс] / Станіслав Оріховський / / Українські гуманісти епохи Відродження. - К. : Наукова думка, Основи, 1995. -Ч. 1-2. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/human/hum08.htm
12. Соколовская Н. В. Раннее детство в представлениях итальянских мыслителей XV века : автореф. дисс. на соискание учен. степ. канд. ист. наук : спец. 07.00.03. «Всеобщая история (история средних веков)» / Н. В. Соколовская. - Иваново, 2006. - 24 с.
13. Вишенський І. Твори / Іван Вишенський ; пер. з книжної укр. мови В. Шевчука / / Електронна бібліотека української літератури. - Режим доступу: http://www.utoronto.ca/elul/Vyshenskyi/Vyshenskyi-Tvory.pdf
14. Мелахтон Ф. Речь во славу новой школы / Филипп Меланхтон / / Идеи эстетического воспитания : антология: в 2 т. / сост. В. П. Шестаков. - М. : Искусство, 1973. - С. 359-360.
15. Два луцькі шкільні статути 1624 року / / Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. - К. : Дніпро, 2001. Т. 2. Кн.2. : Перша половина XVII ст. / упор., прим. В. Шевчука. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus51.htm
16. Порядок шкільний 1588 року / / Пам'ятки братських шкіл на Україні. - К., 1988. - С. 37-42.
17. Оріховський С. Напучення польському королеві Сигізмунду Августу, книжка II [Електронний ресурс] / Станіслав Оріховський / / Українські гуманісти епохи Відродження. - К. : Наукова думка, Основи, 1995. - Ч.1-2. - Режим доступу : http://litopys.org.ua/human/hum04.htm
18. Зиновіїв К. О не вміющих і о не хотящих дітей своїх учити на добрії діла / / Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті / підг. тексту І. П. Чепіги. - К. : Наукова думка, 1971. - 392 с.
19. Грищук О. В. Людська гідність у праві: філософські проблеми / О. В. Грищук. [Електронний ресурс] - Л. : Львівськ. держ. ун-т внутр. справ, 2007. - 428 с.
1. Bakke O. M. When Children Become People: The Birth of Childhood in Early Christianity / Odd Magne Bakke. - Augsburg Fortress Press, 2005. - 358 р.
2. Г виччардини Ф. Заметки о делах политических и гражцанских / Франческо Г виччардини / / Гуманистическая мысль итальянского Возрождения / Брагина Л.М. (отв. ред.). - М.: Наука, 2004. - С. 274-331.
3. Эразм Роттердамский. О воспитании детей / Эразм Роттердамский / / Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (XIV-XVII вв.) / сост., вступ статьи и комментарии Н.В. Ревякиной, О.Ф. Кудрявцева. - М.: Изд-во УРАО, 1999. - С. 246-296.
4. Оріховський-Роксолан С. Промова у справі закону про целібат [Електронний ресурс] / Станіслав Оріховський-Роксолан // Українські гуманісти епохи Відродження. - К.: Наукова думка, Основи, 1995. - Ч. 1-2. - Режим доступу: http: //litopys.org.ua/human/hum08.htm
5. Эразм Роттердамский. О том как подобает обучать детей добродетели и наукам / Эразм Роттердамский / / Идеи эстетического воспитания: антология: в 2 т. / сост. В. П. Шестаков. - М.: Искусство, 1973. - С. 354-357.
6. Коменский Я.А. Материнская школа / / Коменский Я. А. Учитель учителей: избранное. - М.: Карапуз, 2008. - С. 18-60. - (сер. Педагогика детства).
7. Арьес Ф. Ребенок и семейная жизнь при Старом порядке / Филипп Арьес ; пер. с франц. Я. Ю. Старцева при участии В. А. Бабинцева. - Екатеринбург : Изд-во Уральск. ун-та, 1999. - 416 с.
8. Монтень М. Опыты : в 3 кн. - СПб. : Кристалл, Респекс, 1998. - Кн. 1-я и 2-я. - 960 с.
9. Альберти Л. Б. Книги о семье / Леон Баттиста Альберти; пер. М. А. Юсима. - М. : Языки славянских культур, 2008. - С. 13-75.
10. Оріховський С. Лист до Яна Франціска Коммендоні про себе самого, Радимно. 10.XII.1564 [Електронний ресурс] / Станіслав Оріховський / / Українські гуманісти епохи Відродження. - К. : Наукова думка, Основи, 1995. - Ч. 1-2. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/human/hum13.htm
11. Промова у справі закону про целібат, виголошена на соборі Станіславом Оріховським Русином [Електронний ресурс] / Станіслав Оріховський / / Українські гуманісти епохи Відродження. - К. : Наукова думка, Основи, 1995. -Ч. 1-2. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/human/hum08.htm
12. Соколовская Н. В. Раннее детство в представлениях итальянских мыслителей XV века : автореф. дисс. на соискание учен. степ. канд. ист. наук : спец. 07.00.03. «Всеобщая история (история средних веков)» / Н. В. Соколовская. - Иваново, 2006. - 24 с.
13. Вишенський І. Твори / Іван Вишенський ; пер. з книжної укр. мови В. Шевчука / / Електронна бібліотека української літератури. - Режим доступу: http://www.utoronto.ca/elul/Vyshenskyi/Vyshenskyi-Tvory.pdf
14. Мелахтон Ф. Речь во славу новой школы / Филипп Меланхтон / / Идеи эстетического воспитания : антология: в 2 т. / сост. В. П. Шестаков. - М. : Искусство, 1973. - С. 359-360.
15. Два луцькі шкільні статути 1624 року / / Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. - К. : Дніпро, 2001. Т. 2. Кн.2. : Перша половина XVII ст. / упор., прим. В. Шевчука. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus51.htm
16. Порядок шкільний 1588 року / / Пам'ятки братських шкіл на Україні. - К., 1988. - С. 37-42.
17. Оріховський С. Напучення польському королеві Сигізмунду Августу, книжка II [Електронний ресурс] / Станіслав Оріховський / / Українські гуманісти епохи Відродження. - К. : Наукова думка, Основи, 1995. - Ч.1-2. - Режим доступу : http://litopys.org.ua/human/hum04.htm
18. Зиновіїв К. О не вміющих і о не хотящих дітей своїх учити на добрії діла / / Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті / підг. тексту І. П. Чепіги. - К. : Наукова думка, 1971. - 392 с.
19. Грищук О. В. Людська гідність у праві: філософські проблеми / О. В. Грищук. [Електронний ресурс] - Л. : Львівськ. держ. ун-т внутр. справ, 2007. - 428 с.