Проблема походження готичного письма




В історіографії вже склалася певна наукова традиція, коли під час дослідження готичного письма (книжкового, курсивного) палеографи намагаються розв’язати проблему його походження, оскільки це має важливе значення для простеження подальших графічних трансформацій дукту і морфології готичного письма. З’ясування підставових концепцій походження готичного письма не дозволило виявити єдиного комплексного підходу до цього непростого явища. Спроба ж систематизувати стан дослідження проблеми видається можливою у наступній версії.

Микола Ільків-Свидницький (Львівський національний університет імені Івана Франка)

В історіографії вже склалася певна наукова традиція, коли під час дослідження готичного письма (книжкового, курсивного) палеографи намагаються розв’язати проблему його походження, оскільки це має важливе значення для простеження подальших графічних трансформацій дукту і морфології готичного письма. З’ясування підставових концепцій походження готичного письма не дозволило виявити єдиного комплексного підходу до цього непростого явища. Спроба ж систематизувати стан дослідження проблеми видається можливою у наступній версії.

Готичне письмо – тип латинського письма, який витворився у рукописній традиції латинського Заходу на межі XI–XII ст., характерними рисами якого були: поява чергування волосних ліній і натисків, що складали враження зламу або рельєфу, витягування літер вгору, штрихи, тісне розміщення літер і часте їх злиття[1]. Найповніше визначення готичного письма дала Т. В. Луїзова, тому наше визначення переважно ґрунтується на її висновках. Ці особливості зумовили назву для самого типу письма – «fractura», «écriture brisée» (ламане письмо)[2], «lettre de forme» (літера уформована) або «littera gallica» (назва вказувала на французьке походження готичного письма)[3].

Сам термін «готичне письмо» історично необґрунтований, хоча й залишається широко вживаним, він є результатом певного непорозуміння. Термін виник у колі італійських гуманістів у XV ст., які так називали письмо докаролінзького періоду[4], зокрема північноіталійське (лангобардське)[5]. Пізніше термін «готичний» фактично став синонімом до «варварського», середньовічного. У XVIII ст. він поширився на архітектуру, мистецтво і письмо «готичної епохи» XIII–XV ст. Учені Конґреґації св. Мавра – Р. П. Тассен і Ш. Ф. Тустен – зберегли й утвердили цей термін у своїх трактатах із дипломатики.

Проблемним і надалі залишається походження готичного письма. Існуючі концепції можна поділити на три умовні групи: історично-еволюційну, культурно-соціологічну і синтетичного підходу.

До історично-еволюційної групи[6], зачинателями якої вважаються Д. Папеброх й Ж. Мабільон, можна віднести теорії Ж. Буссара, Т. В. Луїзової, Л. І. Кісельової, В. Л. Романової, Ґ. Фрідріха, А. Гущави, П. Лєманна, Г. Ферстера, О. Мазаля, Й. Кірхнера, Дж. Брауна, Ж. Стієннона, Ш. Перра, Г. Деліча.

А. Гущава не вказував жодних передумов і обставин ґенези готичного письма, зауваживши тенденцію до зламу літер в англосаксонському мінускулі (Беда, «Martyrologium poeticum», 811– 814 рр.), а також в монтекассінсько-беневентанському (далі – беневентанське), починаючи з X ст. і, особливо, в XI ст. Графічною основою виникнення готики став північно-французький римський стиль (тобто каролінзький мінускул)[7].

Г. Ферстер не виходив за межі аналізу графічного прототипу готики – каролінзького мінускула, ствердивши витягнутість прямих ліній у формах літер готичного мінускула на противагу заокругленим елементам першого[8]. П. Лєманн розглядав проблему ґенези готичного письма в Італії, показавши його співіснування з беневентанською писемністю (Schrifttum). Утворення готичного італійського письма, на перший погляд, було «проконтрольоване» південно-італійським беневентанським письмом[9]. Й. Кірхнер висловив подібне припущення про графічні впливи беневентанського письма на ротунду (вид готичного письма)[10], а час виникнення готики датував XI ст., прив’язуючи цей процес до теренів Північної Франції, де в рукописах витворився оригінальний тип письма – ґратчасте (Gitterschrift)[11], мабуть, маючи на увазі готичну текстуру. Він говорить про зародження готичного письма паралельно з французькою архітектурою – королівська усипальниця в Сен-Дені і катедральний собор Нотр Дам в Парижі[12], не заперечуючи певного зв’язку між цими явищами. Австрійський палеограф О. Мазаль наголосив на еволюційній складовій ґенези готичного письма, виділяючи перехідний період від каролінзького мінускула до готики з кількома етапами еволюції, а не революції (“nicht etwa um eine Revolution”), що призвело до формування штучного новотвору – готичного письма[13]. В. Семкович зауважив, що процес «ламання» і загострення елементів літер у Північній Франції та Фландрії почався ще в IX ст., автор гіпотетично пов’язував ці зміни із впливами франко-саксонського письма. Регіоном витворення готичного стилю, а відтак і самого письма, він вважав Північну Францію[14]. Чеський палеограф Г. Фрідріх відносив появу готичного письма до XII ст., а остаточне розповсюдження – до XIII ст., справедливо полемізуючи з твердженням, що появу цього типу письма часто подавали як занепад мінускульної форми[15].

Проте найґрунтовніше розробляла цю проблему Т. В. Луїзова. Проблемі походження готичного письма вона присвятила дисертаційне дослідження і низку публікацій[16]. Причини виникнення готичного письма вона вбачала в соціально-економічних умовах у Європі XI–XII ст., змінах у техніці письма (пташине перо замінило калам). Зміни письма проходили поступово, у три етапи: перехідний (20–80-ті роки XI ст.), ранньоготичний (80-ті роки XI ст. – 30-ті роки XII ст.), готичний (30–40-ті роки XII ст.)[17].

Тезу про зміни в каролінзькому мінускулі, пов’язані зі змінами у техніці письма, зокрема у способі заточки пера, вперше висунув О. Гурм[18], а розвинув Ж. Буссар[19]. Він відкинув «мистецьку» концепцію ґенези готичного письма, віддаючи перевагу «революційному» фактору – зміні заточки пера[20]. Аналізуючи національні типи письма: ломбардське, беневентанське й вестґотське, він ствердив, що вони так і не еволюціонували в напрямку готики, а гострий ламаний дукт був властивий англосаксонському письму, що в поєднанні з елементами, витвореними на континенті, зокрема у Франції, дало початок готичним формам[21]. Тези Т. В. Луїзової і частково Ж. Буссара підтримали інші представники санкт-петербурзької школи латинської палеографії – О. Д. Люблінська[22], Л. І. Кісельова[23], В. Л. Романова (яка зазначила, що формування стилістичних особливостей готичного письма завершується до XIII ст.[24]). Американський палеограф Дж. Браун, як і Т. В. Луїзова, виділяє у процесі формування готики «протоготичну» фазу (кінець XI – кінець XII ст.), початок якої виводить з теренів Англії і частин Північної Франції. Процес проходив на основі каролінзького мінускула, інкорпорованого англо-саксонським, і адаптованого для вжитку в англійських скрипторіях[25]. Ж. Стієннон вважає готичне письмо перехідним типом каролінзького мінускула, який пройшов три етапи: класичний, готизацію і готичний[26]. Злам форм і тенденцію до вертикалей він вважає головним аспектом цього письма, наголошуючи, що це була невдала спроба наближення графічних елементів до готичної нави[27]. Водночас він розглядає інший палеографічний феномен – прискорення процесу трансформації каролінзького мінускула у готичне письмо[28]. Ш. Перра, на відміну від Ж. Стієннона, веде мову не про асиміляційний процес, а про нові перетворення старого книжкового мінускула, що завершилися тріумфом для цілої Західної Європи. Він називає два регіони – Північну Францію і Нормандію, де проходили згадані зміни письма. Нові перетворення (нові графічні процеси) йшли з теренів Англії, що відобразилося у скісній заточці пера (taille oblique de la plume)[29]. Ці графічні зміни він пов’язує із захопленням Англії Вільгельмом Завойовником і, відповідно, з англосаксонськими впливами, які ще раніше були помітні на теренах Німеччини[30]. Г. Деліч вважав, що готичне письмо з’являється в окремих регіонах Європи у XII ст. паралельно з існуючим каролінзьким мінускулом (каролінзько-римські елементи). Остаточна зміна письма, на його думку, відбувалася у XIII ст., коли від округлих форм літер майже нічого не залишилося. Стрільчаті форми в архітектурі і на письмі фактично «приходять до єдиновладдя»[31].

Культурно-соціологічну групу представляють теорії О.А.Добіаш-Рождественської, І. Хайналя, Ф. Функе, Р. Марішаля, Б. Кюрбісувни, Ж. Жоржа. Засновниця санкт-петербурзької школи латинської палеографії О. А. Добіаш-Рождественська висловила гіпотезу про походження готичного письма від монтекассінського (монтекассінсько-беневентанського, беневентанського), обґрунтовуючи своє твердження тісними культурними контактами між Італією та Францією в XI–XIII ст.[32]. Починаючи з цього, санкт-петербурзька школа латинської палеографії зробила вагомий внесок до з’ясування проблеми походження готичного письма.

Ф. Функе пов’язує виникнення готичного письма з каролінзьким мінускулом, зазначаючи, що він проіснував (під час неминучих перетворень своєї морфології) до кінця XII ст., а тоді цілком поступився готичному письму. Цю «поступку» дослідник пов’язав із поширенням з Північної Франції готичного стилю, який охопив також і письмо[33]. Р. Марішаль охарактеризував готику як простий варіант стилю каролінзького мінускула і пов’язав його виникнення з пошуком декоративного ефекту, що було результатом освітнього і культурного поступу, спробою економії матеріалу письма[34]. Угорський палеограф І. Хайналь вбачав основу ґенези і розвитку готичного письма в появі університетів, а відповідно і нової генерації людей письма[35], що стало можливим завдяки змінам у техніці письма[36]. Головним центром у І. Хайналя виступає Паризький університет. З праці зрозуміло, що теренами творення нових графічних форм була Франція кінця XII ст.[37]. Більшість тез І. Хайналя поділяла польська дослідниця Б. Кюрбісувна. Провідним мотивом її численних рецензій палеографічних досліджень було наголошування на суспільно-культурних явищах, які супроводжувалися збільшенням кількості пишучих людей, формуванням нових інтелектуальних середовищ продукування письма[38]. Гострі й ламані форми готичного мінускула, на її думку, були б неможливими без заміни в XI ст. калама (очеретини) на пташине перо і його скісного зрізу[39]. Час виникнення готичного письма вона відносить до кінця XI ст., прив’язуючи це явище до теренів Нормандії[40]. На думку Т. Шанто, готичне письмо витворилося у Північній Франції і Фландрії на початку XI ст. і стало відображенням змін в архітектурі, а виконання такого письма стало можливим завдяки широкому «косо триманому перу»[41]. Ж. Жорж теж стверджує, що готичне письмо винайдене в Північній Франції, а чинники були як культурного, так і матеріального характеру[42]. До матеріальних чинників він відносить: ощадливість готичної літери у порівнянні з каролінзькою, застосування пера з пласким зрізом, яким досконаліше міг оперувати писар аби виписувати «ламані» гострокутні форми[43]. Зрештою, автор звертає увагу на спільність традиції в архітектурі та письмі: виразні аналогії між арками склепінь і формами літер[44].

До групи синтетичного підходу можна віднести Ю. Шиманського, Ш. Іґуне, А. Ґєйштора.

Польський вчений Ю. Шиманський у своєму новому виданні підручника зі спеціальних історичних дисциплін синтезував історично-еволюційне і культурно-соціологічне бачення виникнення і розвитку готичного письма й підсумував існуючі на 2001 р. теорії його походження. На його думку, воно витворилося в писарських осередках Північної Франції наприкінці XII ст. під очевидними впливами острівного письма[45]. Він заперечує впливи готичної архітектури, наголошуючи на зміні знаряддя письма, враховуючи аспект заощадження часу і дорогого матеріалу письма (пергаменту)[46]. Обставини виникнення і розповсюдження готичного письма він однозначно пов’язує з інтенсивним господарським життям, початками товарно-грошових відносин, розквітом міст, ґенезою університетів, зростаючою кількістю шкіл, поступом середньовічної латини і літератури, поширенням мистецтва письма. Але одночасно наголошує на браку досліджень про міру впливу соціальних відносин на графічні зміни письма в регіонах Західної Європи[47]. Подібні погляди на процеси графічних змін і виникнення нових типів готичного письма раніше озвучив французький дослідник Ш. Іґуне, пов’язавши їх з духовним поступом, а розвиток писарських дуктів – із подіями історії: політичними, суспільно-економічними і культурними відносинами[48]. Польський медієвіст і палеограф А. Ґєйштор вважає головною причиною появи готичного письма шкільництво і духовне життя університетів, спричинене арістотелізмом і діалектикою[49], але найголовнішим моментом було те, що ґенеза готики випливала з інтелектуальних засад і уявлень тогочасних архітекторів та фахових людей пера[50]. Це знаходило своє відображення в експресивності, динамізмі, конструктивістській наочності і манері гострих арок, властиве однаково як архітекторам, так і писарям[51]. Цей процес розпочався від кінця XI ст. на теренах Нормандії та Північної Франції, а в XII ст. поширився на інші країни. Автор теж не відкидає факту змін у техніці письма, зокрема, він розширює її спектр: зміна положення аркуша, по відношенню до пишучого, з похилого на горизонтальне, калам або перо, заточене навскіс, замінило пласко заточене перо[52]. Автор також вважає слушним припущення про впливи англосаксонського письма[53].

1) Первинні причини виникнення готичного письма.

Від середини XI ст. в житті середньовічної людини розпочалися динамічні зміни в суспільній, культурній, релігійній, політичній, правовій і економічній сферах[54], які особливо поширилися у XII ст. і знайшли своє відображення в рецепції філософії Арістотеля, діалектики, римського права, зростанні шкільництва, появі університетів, розвитку міст. Провідне місце зайняли зміни в духовному житті, які визначали дальший поступ в інших сферах соціального і економічного життя. Наступив готичний період (період «схоластично-торгівельної» культури)[55]. Тогочасна схоластика заклала підставове розуміння навколишнього світу, витворилася «готична естетика» і світоглядна канва, які стали засадничими для формування готичного мистецтва і нового типу письма. У XIII ст. схоластична філософія Бонавентури і Томи Аквінського подала засади інтелектуальної тотожності готичного вираження: письмо – архітектура – художнє мистецтво. Концепція Бонавентури про сходження ґрунтувалася на дихотомії вищого і нижчого світів[56]. Важливим був суб’єктивний стан віруючої душі, яка виходила з нижчого світу до вищого, бо душа, яка піднімалася до верху, відчувала себе ніби невагомою, безтілесною[57]. Важкий романський камінь виявився в готиці майже невагомим[58], відповідно, «готична естетика» Бонавентури сприяла утвердженню і остаточному оформленню готичного письма, спричинила інтелектуальні, мисленнєві паралелі готичних писарів – устремління до витягування літер, їх стиснення, що відповідало функції письма, яке обслуговувало Слово Боже (в окремих працях з палеографії готичне письмо називається монашим[59], адже воно витворювалось у монастирських скрипторіях). Паралель між готичною архітектурою і світобудовою ґрунтувалася на вченні Томи Аквінського[60], що продуктивно використали в університетських і церковних скрипторіях у пошуках нових графічних форм, які б адекватно відповідали тогочасній схоластичній філософії, теології та естетиці – новий світогляд вимагав витворення нових графічних форм, які б йому відповідали.

2) Наслідкові причини формування готичного письма.

Стабільна вага (товщина елементів літер) каролінзького мінускула напряму залежала від знаряддя письма – калама. Витворення готичних літерних форм вимагало вироблення нової графічної канви, співвідносної з духом епохи. Калам не мав тієї швидкості, гнучкості, аби забезпечити втілення «готичної естетики» – рельєфу, зламу елементів, звуження і витягування елементів, їх злиття[61]. Тому в XI ст. відбулися зміни у техніці письма – калам замінили на пташине перо, яке дозволяло поліпшити динаміку письма за рахунок його еластичності. Його швидкість і слухняність до руху пальців пишучого[62], його потенційні можливості відповідали іннервації м’язів і сухожиль фаланг долоні пишучого, окрім того, перо було зручнішим в обробці, моделюванні писарем його заточки, надаючи літерам необхідного вигляду. Палеографи ведуть мову про скісний зріз пера, що дозволило з літер каролінзького мінускула витворити письмо нових форм, не властивих для нього. Окремі дослідники (А. Ґєйштор, В. Семкович) зауважили, що зріз пера був не скісний, а плаский[63], і зміна проходила від скісного калама чи пера до пласко заточеного пера. Але косий зріз пера відповідав новим каліграфічним вимогам не менше, ніж плаский. Пізніше, коли пройшов процес готизації, перо з пласким зрізом використовувалося для якогось конкретного різновиду готичного письма, що визначалося естетичними характеристиками форм літер[64]. Зміна знаряддя письма не була одномоментним явищем. Цей процес проходив поступово – витягування літер, моделювання зламу (процес готизації) відобразив час переходу від каламу до пера при творенні нових готичних форм письма. До змін у техніці письма польський дослідник А. Ґєйштор додавав зміну положення матеріалу письма по відношенню до пишучої людини: з похилого на горизонтальне[65]. Можливо така практика і мала місце, але аналіз середньовічної іконографії показує протилежне – матеріал письма, на якому писар пише готичним письмом все таки розміщений з нахилом до нього, а не горизонтально (кінець XII ст. – Орозій, що пише[66]; перша чверть XIII ст. – біс і ангел, які пишуть[67]; кінець XIII ст. – двоє клериків, які пишуть під диктандо[68]; друга половина XIV ст. – Св. Ієронім, який пише[69]; перша чверть XV ст. – святий, що пише[70]; XV ст. – монах у скрипторії за письмом[71]). Також однією з наслідкових причин формування готичного письма називають його економність стосовно матеріалу письма – пергаменту, адже, на думку представників санкт-петербурзької школи, у період формування готичного письма існувала проблема його дефіциту. Як головний аргумент наводять факт наявності у той час палімпсестів. Цілком можливо, що наявність палімпсестів і є свідченням браку пергаменту, але це не було суттєвим чинником ґенези готичного письма (в розумінні потреби заощаджувати). Адже на момент появи готики (XI ст.) провідними осередками письма були чернечі скрипторії й канцелярії церковних та світських можновладців. Решта населення була неписьменна, тобто, сумнівно, щоб проблема нестачі пергаменту постала так гостро. А практика палімпсестів швидше є свідченням турботи чернечих орденів про втаємничення знань чи «безбожних ідей» античних авторів. Така середньовічна книжкова традиція увійшла до сучасної книжкової і кінематографічної продукції, зокрема до роману «Ім’я троянди» медієвіста, історика середньовічної філософії, письменника-семіотика У. Еко.

3) Графічні прототипи готичного письма.

Майже всі дослідники готичного письма сходяться у розумінні графічної основи, з якої воно витворилося, або ведуть мову про нього як про різновид каролінзького мінускула[72]. Внаслідок суспільних ціннісно-культурних переорієнтацій XI ст. каролінзький мінускул, який усіх задовольняв простотою виконання, естетикою і розбірливістю[73], починає трансформуватися – літери поступово починають ламатися і витягуватися, ущільнюватися (пізніше зливаються), хоча графічні традиції каролінзького мінускула зникають поступово, аналогічно поступовій його готизації[74]. Ще до появи готичної архітектури, яка більш унаочнила готичну динаміку та експресію, прискорила домінацію та тріумф готичних форм на письмі, писарям-копіїстам були потрібні зразки форм літер, в яких можна було би втілити розуміння світобудови, його дихотомії. У міру розвитку готичних форм розвивалося й готичне письмо, досягнувши своїх випрацюваних, яскравих форм уже в залежності від нуртів готичної архітектури.

Палеографи не зійшлися у баченні аспекту графічних взірців походження готичного письма. Одні, як вказано вище, вважали зразком беневентанське письмо, інші – англосаксонське, а ще інші – острівне (гібернське чи ірландське). Глибокий аналіз видового багатоманіття готичного письма показує неоднорідність зразків для його витворення, застосованих копіїстами. Графічними взірцями для готичного письма слугували декілька т.зв. «національних» типів письма: а) беневентанське; б) англо-саксонський мінускул (острівне письмо); в) ірландський мінускул (острівне письмо); г) північно-італійське або «лангобардське» / ломбардське письмо. Для порівняльно-морфологічного аналізу ми відібрали зразки: англосаксонського мінускула VIII ст.[75], ірландського мінускула VIII–IX ст., беневентанського письма XI ст., ранньої ротунди XII ст.[76], каролінзько-готичного письма першої половини XII ст.[77], ранньоготичного письма кінця XI ст.[78] (див. табл. 1).


Таблиця 1. Порівняння типів письма

Не можна не відзначити, навіть побіжно глянувши, зовнішню схожість між згаданими «національними» типами письма і готичним. Процес витворення готичних форм з орієнтацією на ці взірці був неоднорідним. У Північній Франції та Англії, де найактивніше проходила готизація, превалювали взірці острівного письма – англо-саксонський[79] й ірландський мінускул, результатом чого було формування зубчастого каліграфічного готичного письма, яке дещо різнилося від взірців з інших регіонів[80]. В Італії взірцем стало беневентанське письмо, морфологічну структуру якого творчо адаптували для готичної ротунди, що зауважили ще П. Лєманн і Й. Кірхнер[81]. Спільна морфологія помітна в літерах: m, n, q, s (факельне); в ранній ротунді редукована несуча вертикальна вісь, яка в беневентанському письмі дещо видовжена донизу (див. табл. 1); у формах окремих літер ротунди плавно згладжено товсті ламані елементи беневентанського письма: d, зі скісною вертикаллю вліво, i, c. Північно-італійське (ломбардське) письмо XI ст. має спільну морфологічну канву із текстурою з подвійним зламом[82]. В Іспанії процес витворення готичного мінускула проходив невимушено і не з такою силою[83]. Можливо, тому в іспанській палеографії домінувала думка, що готичне письмо з’явилося тут у кінці XII, а особливо у XIII ст.[84]. Сучасні дослідження довели, що появу готичного письма в Іспанії можна датувати 30-ми роками XII ст.[85].

Порівняймо англосаксонський мінускул VIII ст. і каролінзько-готичне письмо XII ст. (див. табл. 1):

З порівняльного аналізу випливає, що морфологія і дукт англосаксонського мінускула й каролінзько-готичного письма перебувають у тісному генетичному зв’язку, а тісні зв’язки Корбійського скрипторію північно-східної Галлії VII–VIII ст. з англо-саксонськими скрипторіями[86] лише підтверджують нашу тезу про взорування готичних форм на англосаксонський мінускул.

У тісному зв’язку з англосаксонським мінускулом перебуває ірландський, оскільки як перший, так і другий належать до т. зв. острівного письма. Щоб з’ясувати, чи є між ними зв’язок, порівняймо ірландський мінускул і ранньоготичне письмо (див. табл. 2):

Генетичний взаємозв’язок ірландського мінускула з ранньоготичним письмом є очевидним. Більше того, ірландці мали колосальний вплив у Європі, оскільки саме за їх ініціативою були засновані три відомі європейські скрипторії – Франції (Луксейський), Італії (Боббіо) і Швейцарії (Санкт-Ґаллен)[87].

4) Хронологія і географія ґенези готичного письма.

Чеський палеограф Ї. Пражак цілком слушно вказував на різнобій хронології у датуванні виникнення готичного письма: до XI ст.; кінець XI ст.; до XII або до кінця XIII ст.[88]. Більшість палеографів відносить появу готичного письма до XII ст., хоча готизація почалася з 20-х років XI ст. і завершилася у 80-х роках появою ранньоготичного письма. На сьогодні найґрунтовнішим дослідженням проблеми появи готичного письма є робота російської дослідниці Т. В. Луїзової[89]. Її висновки знаходять підтвердження при дослідженні публікованого джерельного матеріалу. Аналізуючи факсимільну підбірку латинського письма Е. Шательона, можна простежити чітку появу готичного письма уже в XI ст.[90]. А у XII ст. готичне письмо вже набрало властивих йому рис[91].

Географія ґенези готичного письма теж не дістала єдиного і усталеного погляду, хоча й містила багато точок дотику. Більшість палеографів однозначно виділяють терени Північної Франції (сім гіпотез), інші – Північну Францію і Фландрію (дві гіпотези), ще інші – Північну Францію і Нормандію, Англію і Північну Францію (одна гіпотеза), Нормандію (одна гіпотеза). Можна твердити, що усі версії стосовно регіону, звідки найімовірніше походить готичне письмо, мають право на існування і визнання. Потрібно пам’ятати, що каролінзький мінускул мав нерівномірне поширення по регіонах Західної Європи[92]. Його поширення якраз ідентично накладалося на території, де в XI ст. почало формуватися готичне письмо. Наприклад на теренах Італії ще на межі XI–XII ст. в рукописах міг вживатися пізній каролінзький мінускул, який, однак, переживав процес готизації у формах окремих літер[93].

За незначними відмінностями географія походження готичного письма бачиться майже ідентично. Проте найраніше процес готизації каролінзького мінускула розпочався з теренів Північної Франції, де дуже стійкими були традиції ірландських скрипторіїв, а також тут у XII ст. зосереджувалося найбільше центрів інтелектуального життя: центри традиційної монастирської культури (Лє Бек, Сен-Віктор, Сент-Женев’єв, Лоб, Жамблу, Сен-Трон, Вольсор, Сент-Юбер), центри монастирської літератури (Фекан, Сен-Дені, Ставло, Везеле), міські єпископські школи (Тур, Шартр, Орлеан, Париж, Лан, Реймс, Турне, Льєж)[94].

В історіографії з латинської палеографії проблема походження готичного письма завжди була і є однією з найдискусійніших. При вивченні готичного книжкового письма, готичних курсивів канцелярій неможливо оминути цю тему, оскільки формування класичних рис готичного письма завершується у XIII–XIV ст. Уважний і скрупульозний аналіз провідних концепцій походження готичного письма привів нас до думки, що жоден підхід не може вважатися задовільним, за частковим винятком синтетичного. Припускаємо, що найбільш продуктивним може бути комплексний аналіз усіх факторів: соціально-економічних, культурних, техніко-фізіологічних.

Поза сумнівом, графічною основою виникнення готичного письма був каролінзький мінускул. Але графічними прототипами, на основі яких відбувалося моделювання нового типу письма, стали окремі національні типи латинського письма: острівне (англосаксонський й ірландський мінускул), беневентанське і північно-італійське (ломбардське). Перехід від каролінзького мінускула до готичного письма розпочався в першій половині XI ст. і завершився у XII ст. Цей процес проходив нерівномірно по регіонах Західної Європи. Найшвидше і найпослідовніше він протікав на теренах Північної Франції, Фландрії, Англії та Німеччини, повільніше – на землях Італії та Іспанії.


1 Романова В. Л. Рукописная книга и готическое письмо во Франции в XIII–XIV вв. По материалам собрания рукописных книг Государственной Публичной библиотеки им. М.Е.Салтыкова-Щедрина. – Москва, 1975. – С. 20.
2 Добиаш-Рождественская О. А. Культура западноевропейского средневековья. Научное наследие. – Москва, 1987. – С. 106.
3 Szanto T. Pismo i styl. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łódź, 1986. – S. 44.
4 Люблинская А. Д. Латинская палеография. – Москва, 1969. – С. 92.
5 Романова В. Л. Рукописная книга и готическое письмо во Франции в XIII–XIV вв. ... – С. 8.
6 Kürbisówna B. Rec.: Scriptura Latina libraria a seculo primo usque ad finem medii aevi LXXVII imaginibus illustrate cura Joachimi Kirchner, Monachii 1955 // Studia Źródłoznawcze. Commentationes. – Poznań, 1958. – T. III. – S. 276.
7 Húščava A. Dejiny a vývoj nášho pisma. – Bratislava, 1951. – S. 205, 229.
8 Foerster H. Abriss der lateinischen Paläographie. – Bern, 1949. – S. 178.
9 Ibidem. – S. 181.
10 Ibidem.
11 Kirchner J. Ausgewählte aufsätze. Aus Paläographie, Handschriftenkunde, Zeitschriftwesen und Geistesgeschichte. Zum 80. Geburtstag des Verfassers am 22 August 1970 herausgegeben vom Verlag Anton Hiersemann. – Stuttgart, 1970. – S. 78.
12 Ibidem. – S. 78.
13 Mazal O. Buchkunst der Gotik. – Graz, 1975. – S. 23–24.
14 Semkowicz W. Paleografia łacińska. – Kraków, 2002. – S. 313
15 Friedrich G. Učebna kniha Paleografie Latinské. – Praha, 1898. – S. 152, 154.
16 Луизова Т. В. Об исторических условиях возникновения готического письма // Средние века. – Москва, 1954. – Вып. V. – С. 269–286; див. також: Кürbisówna B. Rec.: Луизова Т. В. Об исторических условиях возникновения готического письма... // Studia Źródłoznawcze. Commentationes. – Warszawa, 1957. – T. I. – S. 300.
17 Киселева Л. И. Школа латинской палеографии в Санкт-Петербургском университете // Проблемы социальной истории и культуры средних веков и раннего Нового времени / Под ред. Г. Е. Лебедевой. – Санкт-Петербург, 2003. – С. 34; Луизова Т. В. Об исторических условиях возникновения готического письма...; Романова В. Л. Рукописная книга и готическое письмо во Франции... – С. 20.
18 Hurm O. Schriftform und Schreibwerkzeug. Die Handhabung der Schreibwerkzeuge und ihr Formbildender einffluss auf die Antiqua bis zum einsetzen der Gotik. – Wien, 1928. – S. 9, 105.
19 Kürbisówna B. Rec.: Boussard J. Les influences insulaires dans la formation de l’ecriture gothique, Scriptorium. Bruxelle. 1951. T. V. S. 238–264 // Studia Źródłoznawcze. Commentationes. – Warszawa, 1957. – T. I. – S. 300.
20 Boussard J. Les influences insulaires dans la formation de l’ecriture gothique // Scriptorium (Revue internationale des etades relatives aux manuscrits). – Bruxelle, 1951. – T. V, fasc. 2. – S. 240.
21 Boussard J. Les influences insulaires... – S. 238–242. Польська дослідниця Б. Кюрбісувна не підтримала тезу Ж. Буссара про генеральне значення впливу англосаксонського письма, див.: Kürbisówna B. Rec.: Boussard J. Les influences... – S. 300.
22 Люблинская А. Д. Латинская палеография. – Москва, 1969. – С. 94–101.
23 Киселева Л. И. Школа латинской палеографии в Санкт-Петербургском университете... – С. 34–35; Её же. Готический курсив XIII–XV вв. – Ленинград, 1974. – С. 34. Розвиваючи твердження О. А. Добіаш-Рождественської, вона стверджує, що останні вдосконалення готичного письма пройшли в XIV ст., див.: Киселева Л. И. О происхождении готического курсива // Средние века. – Москва, 1964. – Вып. 26. – С. 33.
24 Киселева Л. И. Школа латинской палеографии... – С. 35; див. також: Романова В. Л. К вопросу о номенклатуре так называемого готического письма рукописных книг XIII–XV вв. // Средние века. – Москва, 1963. – Вып. 23. – С. 43– 44; Её же. Книжное готическое письмо во Франции в XIII – начале XIV вв. (по материалам рукописного собрания ГПБ им. М. Е. Салтыкова-Щедрина) // Средние века. – Москва, 1966. – Вып. 29. – С. 228–253; Её же. Рукописная книга – ценный памятник средневековой городской культуры (Об особенностях книжного оформления во Франции в XIII–XIV вв.) // Европа в Средние века: экономика, политика, культура. – Москва, 1972. – С. 310–328; Её же. Рукописная книга и готическое письмо во Франции... – С. 20.
25 A Palaeographer’s View. The selected writing of Julian Brown. – New York, 1993. – S. 55–56.
26 Stiennon J. Paléographie du Moyen Âge. – Paris, 1991. – S. 125.
27 Ibidem.
28 Ibidem.
29 Perrat Ch. Paléographie médiévale / L’histoire et ses methodés (Encyclopédie de la Pléiade). – Paris, 1961. – S. 602.
30 Ibidem. – S. 603.
31 Delitsch H. Geschichte der abendländischen Schreibschriftformen. – Leipzig, 1928. – S. 114.
32 Киселева Л. И. Школа латинской палеографии... – С. 31.
33 Funke F. Buchkunde. Ein Überblick über die Geschichte des Buches. – München; London; New York; Paris, 1992. – S. 31.
34 Люблинская А. Д. Латинская палеография... – С. 95–96; Романова В. Л. Рукописная книга и готическое письмо во Франции... – С. 19.
35 Hajnal І. Universities and the development of writing in the XIIth –XIIIth centuries // Scriptorium. – Bruxelle, 1952. – T. VI, fasc. 2. – S. 177–184; Ejusd. A propos de l’enseignement de l’ecriture dans les universités medievales // Scriptorium. – Bruxelle, 1957. – T. XI, fasc. 1. – S. 5, 14; Stiennon J. Paléographie du Moyen Âge. – S. 130; див. також: Киселева Л. И. Готический курсив... – С. 26.
36 Hajnal I. L’enseignement de l’écriture aux universités médiévales / Deuxième edition par L. Mezey. – Budapest, 1959. – S. 48; див. також: Kürbisówna B. Rec.: Hajnal I. L’enseignement de l’écriture aux universités médiévales. Studia Historica Academiae Scientiarum Hungaricae 7. Budapestini 1954, s. 187. // Roczniki Historyczne. – 1955/56. – T. 22. – S. 205–212.
37 Hajnal I. L’enseignement de l’écriture aux universités médiévales... – S. 48.
38 Kürbisówna B. Rozwój pisma gotyckiego // Sprawozdania poznańskiego towarzystwa przyjaciół nauk. – Poznań, 1957. – T. XIX. – S. 251–253.
39 Ibidem. – S. 252.
40 Kürbisówna B. Rec.: Stiennon J. L’écriture diplomatique dans le diocèse de Liège du XI au milieu du XIII siècle. Reflet d’une civilization. Bibliothèque de la Faculté de Philosophie et Lettres de l’Université de Liège, Ser. Grand in 8°, fasc. 8. Société d’Edition “Les Belles Lettres”, Paris. 1960, s. 428, 3 nlb.+355 tabl. i ilustr. // Studia Źródłoznawcze. Commentationes. – Warszawa; Poznań, 1966. – T. XI. – S. 151.
41 Szanto T. Pismo i styl / Wyd. drugie. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łódź, 1986. – S. 44.
42 Georges J. Pismo – pamięć ludzkości. – Wrocław, 1994. – S. 92.
43 Ibidem.
44 Ibidem.
45 Szymański J. Nauki pomocnicze historii / Wyd. nowe przejrzane i zmienione. – Warszawa, 2001. – S. 329. На цьому аспекті ще наприкінці XIX ст. наголосив Ч. Паолі, див.: Paoli C. Grundriss der lateinischen Palaeographie und der urkundenlehre. – Innsbruck, 1885. – S. 19.
46 Szymański J. Nauki pomocnicze historii... – S. 329.
47 Ibidem. – S. 329–330.
48 Rec.: Higonnet Ch. L’ecriture. “Que sais-je?” Le point des connaisances actuelles, t. 653, Presses Universitaires. Paris, 1955, 136 s. // Studia Źródłoznawcze. Commentationes. – Warszawa; Poznań, 1959. – T. IV. – S. 213. Див. також: Киселева Л. И. Готический курсив... – С. 16–17.
49 Gieysztor A. Zarys dziejów pisma łacińskiego. – Warszawa, 1973. – S. 122.
50 Ibidem. – S. 123.
51 Ibidem.
52 Ibidem.
53 Ibidem. – S. 124.
54 Heimann H.-D. Wprowadzenie do historii średniowiecznej / Przeł. z niem. S. Kwiatkowski. – Toruń, 1999. – S. 94.
55 Silvestre H., Boyle L. E. Medieval Latin Palaeography. A Bibliographical introduction. Toronto–Buffalo – London, 1984, 398 p. // Scriptorium. – Bruxelles, 1985. – T. XXXIX, fasc. 1. – S. 316.
56 Лосев А. Ф. Начальные стадии неоплатонической эстетики Ренессанса // Типология и периодизация культуры Возрождения. – Москва, 1978. – С. 79.
57 Там же. – С. 78.
58 Там же.
59 Leist F. Urkundenlehre. Katechismus der Diplomatik, Paläographie, Chronologie und Sphragistik. Mit sechs Tafeln Ubbildungen. – Leipzig, 1893. – S. 91; Wattenbach W. Anleitung zur Lateinischen Palaeographie. – Leipzig, 1872. – S. 41.
60 Samsonowicz H. Pojęcie przestrzeni w mieście średniowiecznym // Problemy nauk pomocniczych historii. Materiały na III Konferencję poświęconą naukom pomocniczym historii. – Katowice, 1974. – S. 7.
61 Kürbisówna B. Rozwój pisma gotyckiego... – S. 252.
62 Люблинская А. Д. Латинская палеография... – С. 31.
63 Gieysztor A. Zarys dziejów pisma łacińskiego... – S. 123. 64 Semkowicz W. Paleografia łacińska... – S. 64.Semkowicz W. Paleografia łacińska... – S. 64.
65 Ibidem – S. 123.
66 Див. ілюстрації в: Ratkowska P. Orozjusz w rysunku saskim z końca XII w. // Studia Źródłoznawcze. Commentationes. – Warszawa, 1990. – S. 4, 20.
67 Guriewicz A. Kultura i społeczeństwo średniowiecznej Europy. – Warszawa, 1997. – S. 269.
68 Amejsenowa Z. Rękopisy i pierwodruki iluminowane Biblioteki Jagiellońskiej. – Wrocław; Kraków, 1958. – S. 74.
69 Ibidem. – S. 90.
70 Zbiory rękopisów w bibliotekach i muzeach w Polsce / Oprac. D. Kamolowa, K. Muszyńska. – Warszawa, 1988. – 492 s.
71 Guriewicz A. Kultura i społeczeństwo średniowiecznej Europy... – S. 267.
72 Італійський палеограф Дж. Ченчетті веде мову про цілісний, нерозривний каролінзько-готичний період в історії письма, див.: Cencetti G. Paleografia Latina. – Roma, 1978. – S. 28.
73 Люблинская А. Д. Латинская палеография... – С. 92.
74 Романова В. Л. Рукописная книга и готическое письмо во Франции... – С. 6.
75 Codices Latini Antiquiores. A palaeographical guide to latin manuscripts prior to the ninth century / Ed. by E. A. Lowe. – Oxford, 1972. – P. II (Great Britain and Ireland). № 146.
76 Kirchner J. Scriptura latina libraria. A saeculo primo usque ad finem Medii Aevi. LXXVII imaginibus illustrate. – Monachii, 1955. – Tab. 14b, 29, 43.
77 Pražák J. Latinské písmo v českych zemích od 11. do 16. století. Soubor reprodukci (Příloha Archivniho časopisu) // Archivni časopis. – Praha, 1970–1976. – R. 20–26. – Tab. 3.
78 Люблинская А. Д. Латинская палеография... – Табл. 27.
79 Chatelain E. Paléographie des classiques Latins. – Paris, 1884–1892. – S. 13, pl. CXXXVIII.
80 Cencetti G. Paleografia Latina... – S. 127.
81 Foerster H. Abriss... – S. 181.
82 Chatelain E. Paléographie des classiques Latins... – S. 13, pl. XLIX; S. 5, pl. XVII.
83 Cencetti G. Paleografia Latina... – S. 129.
84 Gimeno Blay F. M. De scriptura gotica. Algunos Ejemplos a proposito de sus inicios en la peninsula Ibérica // Scriptorium. – Bruxelles, 1993. – T. XLVII, 2. – S. 118.
85 Ibidem. – S. 125.
86 Люблинская А. Д. Латинская палеография... – С. 81.
87 Добиаш-Рождественская О. А. Культура западноевропейского средневековья. Научное наследие. – Москва, 1987. – С. 189.
88 Pražak J. Názvoslovi knižních písem v českých zemích, I. 11–13 stoleti // Studie o rukopisech. – Praha, 1965. – T. 4. – S. 17.
89 Луизова Т. В. Об исторических условиях возникновения готического письма... – С. 269–286.
90 Chatelain E. Paléographie des classiques Latins. – S. 27, pl. CXCIV; S. 13, pl. XLVII; S. 26, pl. LXXXVI.
91 Див.: “Acte de donation” 1151 р. – письмо з чітко вираженим зламом літер: Prou M. Nouveau recuel de facsimiles d’écritures du XII au XVII siecle. – Paris, 1896. – Pl. III.
92 Малов В. Н. Исследования по латинской палеографии в СССР в 1940-х – 1970-х годах // Проблемы палеографии и кодикологии в СССР. – Москва, 1974. – С. 275.
93 Наукова бібліотека Львівського національного університету ім. Івана Франка, відділ рукописних, стародрукованих та рідкісних книг ім. Ф. П. Максименка. – Ркс. 1535 III (Miscellanea Sancti Ambrosii). – 85 арк.
94 Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового запада / Пер. с фр. – Москва, 1992. – С. 345 (Карта № 42).