Вікторія Циганенко, к. філол. н.
Полемічна література — це значний пласт української барокової літератури. Довгий час вона залишалася поза увагою дослідників, і лише в останні десятиліття минулого століття почалося її активне вивчення. Однак, незважаючи на це, чимало творів залишаються дослідженими лише поверхово. До того ж бароко, як цілісне явище на теренах української культури, потребує подальшого вивчення. Відомий дослідник Д. Наливайко зазначав: "Бароко являє собою надзвичайно складне, яскраве та вагоме явище, без которого годі уявити собі історію як усеєвропейської культури навзагал, так і української зосібна" [8, с. 19].
Звертаючись до проблеми вивчення твору "Послання до латинян", слід зазначити, що одним із перших, хто дав йому коротку змістовну характеристику, був М. Грушевський. У праці "Історія української літератури" дослідник зауважив, що цей твір написаний як відповідь на книгу Петра Скарги "Про єдність Церкви Божої". М. Грушевський зазначив, що анонімний автор "полемізує з тезами Скарги", до того ж у "Посланні до латинян" згадується ім'я Петра Скарги [4, с. 52]. Дослідник звертає увагу на "метод" написання цього твору: якщо Петро Скарга використовує книги грецьких авторів, то полеміст — латинських. М. Грушевський робить припущення, що для написання полемічного твору були взяті протестантські джерела, наприклад, теза про папу-антихриста [4, с. 52]. Ще однією особливістю є "безоглядність і темперамент новочасного полеміста" та вплив цього твору на подальшу полемічну літературу, зокрема на творчість Герасима Смотрицького [4, с. 53]. Тут же відзначені й негативні риси "Послання до латинян": "...занадто стислий конспективний виклад, фрагментарність, брак літературної заокругленості, місцями дуже вульгарний тон" [4, с. 53]. На підтвердження думок автор наводить кілька цитат із полемічного твору.
У восьмитомній "Історії української літератури" дано коротку характеристику "Послання до латинян". Зокрема, тут зазначається, що твір був складений між 1577 і 1581 рр., а став відомим у списках 1581—1582 рр. Зауважується, що автор використовував передусім різні латинські джерела, акцентується увага на тому, що анонім в особливо непривабливому світлі зобразив папу Римського, "показуючи його в ролі тирана" [6, с. 232]. На підтвердження наводиться кілька речень із твору. При характеристиці також звертається увага на "легенду про папісу" й "ідею про папу римського як антихриста", а також вплив цього твору на творчість Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Мотовила, Івана Вишенського [6, с. 232].
"Послання до латинян" згадується в роботах, присвячених історії літератури, авторами яких були С. Єфремов, М. Возняк, П. Волинський, В. Крекотень та ін. [2; 3; 5; 7]. У цих студіях зазвичай відсутня характеристика, а подається лише кілька тез про те, що твір був однією з перших відповідей на трактат Петра Скарги "Про єдність Церкви Божої", хронологія написання коливається в межах 1577—1582 рр. [2, с. 320; 3, с. 136; 5, с. 121; 7, с. 343]. С. Єфремов, наприклад, констатував, що цей трактат є першим полемічним твором, який був написаний 1582 р. "з додатком цікавих віршів" [5, с. 121].
Таким чином, "Послання до латинян" до сьогодні є маловивченим зразком барокової полемічної літератури. Тому в статті ставимо за мету проаналізувати композицію та сюжет твору.
"Посланіе до латинь изъ ихъ же книгъ" надруковане в "Русской исторической библиотеке" 1903 р. Складається з 25 стовпців на 15 сторінках. Композиція твору: вступ, який має таку саму назву, що й твір, далі йде основна частина тексту, що нерівномірно розбита на п'ять розділів, а також додаток у вигляді вірша й післяслово.
Заголовок "Посланіе до латинь изь ихь же книгь" покликаний контролювати увагу читача та сприяти попередній готовності сприйняти текст. При цьому друга частина назви акцентує увагу на тому, що в роботі буде використано твори саме латинських авторів. У контексті того, що тоді зароджувалася полеміка між представниками православ'я та католицизму, автор хотів підкреслити, що він вестиме дискусію з католиками, користуючись передусім їхніми канонічними творами. Очевидно, мав рацію М. Грушевський, коли писав, що невідомий автор використав такий метод на противагу Петру Скарзі, який цитував грецькі джерела.
Починається твір із невеликого вступу, що складається лише з одного речення. Це прямий вступ, в якому чітко поставлено проблему і окреслено головного персонажа. Ним виступає глава католицької Церкви папа Римський, який є "вселенъскимъ, и опокою, и викариемъ Хрістовымь, и слугою слугъ Божиихъ" [9, с. 1123]. Насправді таких титулів він не має права носити. Отже, автор збирається розвінчати надмірну зверхність папи Римського.
В основній частині автор намагається довести читачам, що папа Римський справді не має таких значних титулів, які він собі приписує. Перша частина називається "Христово смирение" [9, с. 1123—1128]. Власне в самій назві виявляється намагання протиставити пихатість папи Римського смиренності Ісуса Христа. У подальшому автор систематично використовує форму викладу, яка будується за принципом теза—антитеза. Наприклад: "Хрістосъ ходить, тако не ходитъ (папа. — В.Ц.), но завжды его носятъ? Крестъ Хрістосъ на плечахъ носилъ, а онъ (папа. — В.Ц.) на нозѣ носитъ" [9, с. 1124]. Автор пише, що папа не слуга слуг Божих, а "панъ надъ паны" і живе як пан [9, с. 1124]. Таке протиставлення дозволяє краще переконати читача в правильності своєї думки, що притаманно полемічній літературі.
Далі автор пише, що папа "ни отъ кого каранъ быти, ни сужонъ не хочетъ, но яко Богъ пребывати хотя" [9, с. 1125]. При цьому в тексті робиться посилання на постанови папи Боніфація ІІІ. Щоб заперечити цей католицький догмат, анонімний автор розповідає про один із епізодів життя цього папи, пов'язаний із вбивством візантійського імператора Маврикія. Спочатку йдеться про те, що папа Боніфацій ІІІ разом із Фокою вбивають візантійського імператора Маврикія, після чого Фока стає імператором. Одразу ж зазначається, що візантійський патріарх Сергій відлучає від свого духовенства Фоку, а "папежъ Внифантей того Фоку у свое духовенство принялъ" [9, с. 1125]. Невідомий автор стверджує, що ці події відбувалися 412 року.
Якщо звернутися до історії, то виявляється, що папа Римський Боніфацій ІІІ правив протягом 607 р. Візантійський імператор Маврикій був убитий 602 р., а Фока після його вбивства правив до 610 р. Візантійський патріарх Сергій І був на царгородському престолі протягом 610—638 рр. Як бачимо, Боніфацій ІІІ під час убивства імператора Маврикія ще не був папою та уже не був папою, коли патріарх Сергій І відлучив Фоку від свого духівництва. Що ж стосується 412 р., то на той час папою був Іннокентій І (401—417).
Після цього невідомий автор розвінчує титули папи, що він собі приписував і про які говорив автор на початку послання. Перша теза — папа є главою церкви. Друга — що папа є "опокою" (опорою. — В.Ц.), а третя — "слугою слугъ Божиихъ". У своїх запереченнях автор цитує праці Іоана Золотоуста, Августина Блаженного, Ієроніма Стридонського і навіть окремих пап римських, наприклад Григорія Великого. Звичайно, були використані також цитати з Біблії. Ці посилання не випадкові, адже більшість зі згаданих авторів є представниками католицького канонічного права.
Другий розділ, один із найменших за обсягом, має назву "Пишется папа — слуга слугъ Божиихъ. А чомужъ въ каруне трегубей пануе?" [9, с. 1128—1129]. Його сюжет не пов'язаний причинно-наслідковим зв'язком із першим розділом. Спочатку говориться про "троисту" папську корону. Вона, на думку автора, символізує трицарство: "земное, небесное, пекелное" [9, с. 1128]. Тут же, як антитеза, зазначається, що тільки Бог може "владети небомъ, и землею, и пекломъ" [9, с. 1128]. Але папа, "коли въ той коруне и в-ыншихъ коштовныхъ уберахъ несучи его на крѣсле кардынали", примушував людей падати перед ним. Хто ж відмовлявся, того "кийми бьютъ, а иншого повѣсятъ" [9, с. 1129]. Невідомий автор звинувачує папу в пихатості, ототожненні себе з Богом. Навіть святий апостол Петро й ангел не дозволяли перед собою падати: "...ижъ Петръ светый апостолъ не далъ предъ собою падати" [9, с. 1129]. У кінці розділу автор ставить риторичне питання: "А папежъ пакъ хто есть, ижъ болшее на себе достоинство привлащаетъ и выносится надъ смирение Петрово и ангелово?!" [9, с. 1129].
Такий же незначний за обсягом і третій розділ твору, що має назву "Вибранье на папежъство и окоруноцене его" [9, с. 1129—1130]. Він також не має причинно-наслідкового зв'язку з попереднім. Це виявляється і в наступних розділах. У ньому автор засуджує ті процеси, що нерідко відбуваються під час обрання римських пап. Зокрема, полеміст пише про випадки вбивства невинних християн, вандалізм новообраного папи Сергія ІІІ (904—911), який дістав із труни тіло свого попередника папи Формоза (891—896) і познущався над ним. У кінці цього розділу автор наводить цитату римського історика Амміана Марцелліна, що "для трехъ (поведа) причинъ папежи вадятся завжды и будутъ: першое — для богатства, другое — для помпы, третее — для роскоши свѣта сего" [9, с. 1130]. Отже, автор підкреслює, що папою прагнуть стати заради багатства, пихатості й життя в розкоші.
Четвертий розділ називається "О неволи цесарской отъ папежа" [9, с. 1130—1132]. За обсягом він не набагато більший за два попередніх. У ньому автор спочатку розповідає про правителя Західноримської імперії Оттона І Великого (962—973), який нібито потрапив у залежність до папи Римського Іоана ХІІІ (965—972) і був зобов'язаний "росказане его полнити и богатства папежские розмножати, и отъ супротивниковъ его боронити" [9, с. 1130]. І відтоді, зазначає автор, римський костел почав збагачуватися, а правителі зобов'язані були "папежу, яко Богу, услуговати, и правое стрымя коли папежъ на конь уседаетъ держати" [9, с. 1130—1131]. А хто з імператорів відмовлявся це виконувати, того чекала смерть. Для збагачення папа Римський навіть посилав своїх слуг збирати "скарбы" (гроші. — В. Ц.) на підлеглих територіях. Як висновок до цього розділу автор наводить цитату з Першого послання апостола Павла до Тимофія про несумісність земного багатства з Небесним Царством: "А ті, що хочуть багатіти, спадають у спокусу та в тенета, і в безліч бажань безглуздих та шкідливих, що штовхають людей у прірву та погибель" (І Тм.: 6: 9) [10, с. 259].
Останній, п'ятий, розділ має назву "Рада епископъ трехъ, яко до папы, радячи ему, писали до него..." й охоплює більшу частину твору [9, с. 1132—1148]. Заголовок одночасно є початком першого речення розділу. Він починається з листа трьох католицьких єпископів до папи Римського (хоча подані прізвища чотирьох). Судячи з року, який указаний у творі, а це 1553, говориться про папу Юлія ІІІ (1550—1555). У листі повідомляється про те, що піднесення римської Церкви почалося з папи Боніфація ІІІ, який випросив "тую помпу" у візантійського імператора Фоки.
Йдеться про те, що візантійський імператор Фока "визнав за апостольською церквою св. Петра верховенство над усіма іншими церквами" [1, с. 130]. Також зазначається, що цей папа перестав слухатися Константинопольського патріарха та дотримуватися грецьких вчень. Інформація про новий статус папи Римського й церкви, як зазначається в "Посланні до латинян", поширювалася за допомогою церковних орденів "Тыатыносъ, Паули[но]съ, то есть по нашому Езоитовъ" (ченці римських орденів теотини, павліни, єзуїти. — В. Ц.). Далі в листі єпископів із посиланням на "Декрети" римського богослова й теоретика Йоахима Граціана та на постанови римських пап стверджується, що папа перевищує свій статус: "Отменають (поведа) Римяне правду у клямство, же учать мимо Хріста и надь науку апостольскую и святыхъ отець" [9, с. 1133]. Зазначимо, що Йоахим Граціан — один із ключових теоретиків римського канонічного права, тому невідомому автору було вкрай важливо посилатися саме на католицькі джерела.
У наступному абзаці п'ятого розділу полеміст доводить, що папа Римський був антихристом. Як відомо, цю думку пов'язують із протестантським церковним рухом у Західній Європі [6, с. 232]. Автор обґрунтовує її кількома твердженнями, взятими із Святого Письма. Наприклад, іде посилання на Євангеліє від святого Луки, де говориться про те, що всі повинні бути рівними (Лк.: 22: 26—27) [10]. У той же час "папежь самь себе головою и отцемь всее церкви зоветь, а королей и княжать, подь моць свою подбивьши, землю и мѣста ихь опановаль" [9, с. 1134]. Тут же згадуються біблійний сюжет про вавілонську блудницю та легенда про папісу Іоанну. Як відомо, під вавілонською блудницею виступає місто Рим, яке намагалося царствувати над земним царями. Також покликана дискредитувати Рим і легенда про папісу, адже там говориться про те, що папою Римським була обрана жінка, що неприпустимо. Усе це є ще одним аргументом того, що папа Римський є антихристом.
Далі автор ставить кілька запитань і сам на них відповідає. Наприклад, "И хтожь сынь погибели?", "И хто спротивникь Богу, по апостолу?", "И хто выносится надь все глаголемое Богь?", "И хтожь седить на местцу светомь?", "И хтожь отняль жертвы Хрістовы, ведле Даниила?" [9, с. 1135—1136]. В автора є одна відповідь — папа Римський. При цьому полеміст на підтвердження своїх слів час від часу посилається на текст Святого Письма.
Наступним предметом критики є такий католицький обряд, як безшлюбність. Відразу автор згадує легенду про папісу Іоанну, у різкій формі зазначаючи, що вона "тою дьяволскою головою будучи, костель Рим[скій] п[оск]вернила, идучи до Тибра реки воды крестити, бенкарта породила на обличение свое и теперешнихь Римань, и сама туть же здохла" [9, с. 1137]. Розвиваючи тему, невідомий автор між іншим зазначає, що відтоді пішов звичай перевіряти статеву належність папи Римського. При цьому полеміст удається до сарказму, ставлячи риторичне питання: "Такь ли то подобаеть светителей обирати?", і закінчуючи окликом: "Чого нась, Господи, избави!" [9, с. 1137].
Продовжуючи полеміку, невідомий автор удається до подальшого "викриття" підступництва католицької Церкви. Воно пов'язується з тим, що "римяне" навчають людей дотримуватися Святого Письма, а самі роблять по-іншому. Невідомий автор посилається на Євангеліє від Матвія, де говориться про книжників і фарисеїв, які навчають так, як говорив Ісус Христос, проте самі насправді роблять навпаки (Мт.: 23: 2—3) [9, с. 1138; 10].
Через усі згадані "безчинства", продовжує автор, грецька Церква "отринула" від себе римську. Замість неї до грецької віри долучились болгари, яких у особі царя Симеона І (893—927) прийняли як п'яту патріархію (Охридська. — В. Ц.). Ці події анонім подає як факт підтвердження правильності дій греків щодо римлян і зазначає, що й "донинѣ церкви вселенская в суполности стоить" на чолі з п'ятьма патріархами [9, с. 1139]. Це підтверджується посиланням на Псалом 44:17, а також порівнянням із важливістю п'яти людських органів сприйняття: "зрение, слухь, обоняние, мовене, осезане" [9, с. 1139]. Єдиним правителем на землі не може бути папа Римський, бо на небі ним є лише Бог, стверджує автор.
Далі полеміст знову повертається до постаті папи Римського. Автор говорить, якщо Ісус Христос призначив єдиним главою Церкви папу Римського, то чому ж ні грецька, ні московська, ні руська (українська. — В. Ц.), ані інші церкви не були й не є підпорядковані Риму? Чому апостол Петро центром християн обрав Єрусалим, а не Рим? Після цього наголошується, що апостол Петро закликав поширювати віру мирним шляхом, словом, тоді як Рим робить це насильно. На підтвердження сказаного автор у черговий раз посилається на католицькі книжки, а також на вже згаданий збірник Йоахима Граціана.
Анонім звертається до подій Ферраро-Флорентійського собору 1439 р., про які писав польський єзуїт Петро Скарга в праці "Про єдність Церкви Божої" (1577), де стверджувалося, що на цьому соборі грецька Церква визнала зверхність папи Римського. Невідомий автор, на відміну від Петра Скарги, по-своєму трактує ці події. Тут повідомляється про те, що греки не визнали зверхність папи, крім одного Константинопольського патріарха Йосифа ІІ (1416—1439), який до того ж після підписання "нагле здохь" [9, с. 1141]. Не визнав унію і високопоставлений церковний ієрарх Марк Ефеський. До того ж сам Йосиф ІІ, як стверджує невідомий автор, перед смертю розкаявся. Позаправність дій Йосифа ІІ підкреслюється й тим, що він не погодив свої дії з Антіохійським, Єрусалимським і Олександрійським патріархами.
Два наступних абзаци тексту побудовані у формі діалогу з уявним співрозмовником (католицька Церква. — В. Ц.). Тут автор говорить про те, що апостол Петро є засновником кількох перших столиць християнства, але жодна з них, на відміну від Риму, не намагається бути пануючою. Далі проводиться паралель між папою Римським із трьома апостольськими столицями з одного боку й Петром із Павлом з іншого. Суть паралелі зводиться до такого: як старший Петро прислухався до Павла, так і римська Церква повинна прислухатися до давніших патріарших столиць, а також до постанов усіх семи Вселенських соборів.
"Такьже, панове Латино", — звертається автор твору, — даремно намагаєтеся довести першість папи Римського, посилаючись на Євангеліє від Матвія: "Петре, улови рыбу, и выйми зь нее статирь (монета. — В. Ц.), и дай дань за Мене и за себе" [9, с. 1143]. Полеміст звертає увагу на те, що Петро Скарга, трактуючи цей вірш зі Святого Письма, пише про святого Петра, який був обраний Ісусом Христом, а папа Римський є нащадком Петра. У противагу польському полемісту анонімний автор по-своєму тлумачить цей епізод. На його думку, сюжет символічний: море — це безбожжя або невірство; риба — людське єство; монета — слово Боже й визнання віри, а вудка — покарання словом Божим. Оперуючи цими поняттями, він звертається до римських ченців із закликом повернутися до істинної віри й переконати в цьому папу.
В останні дні світу, говорить автор, старозавітні патріархи Єнох та Ілля будуть приводити людей не до римської Церкви, а до Єрусалиму. Полеміст стверджує, посилаючись на святого Кирила Александрійського (412—444), що "Римское разорится антихристомь" [9, с. 1144]. Отже, автор знову стверджує, що римська Церква не повинна панувати над усіма церквами, оскільки все одно "кончати маеть".
Продовжуючи дискусію з уявним співрозмовником, автор звертається до церковного обряду Євхаристії. Полеміст намагається довести, що причащання має здійснюватися не опрісноками, а дріжджовим хлібом. При цьому автор посилається на Євангеліє від Іоана, Перше послання апостола Павла до Коринфян і наводить цитату з висловлювання Іоана Золотоуста. "Ихже книги Латинские обличаютъ", — продовжує автор, намагаючись довести, що причащання повинно здійснюватися за допомогою дріжджового хліба. Тут згадано ім'я папи Римського Олександра І (105—115), який увів опрісноки, хоча до того Євхаристія проводилася за допомогою дріжджового хліба.
Щоб довести правильність обряду Євхаристії з хлібом, а не з опрісноками, автор робить посилання на Іоана Дамаскина, на Перше послання апостола Іоана Богослова. Тут полеміст удається до використання яскравого й символічного порівняння: "Мука аки тѣло, кисль аки душа, соль аки умъ, вода яки духъ и животъ, огнь яки божество" [9, с. 1146]. Абзац завершується звертанням до "каждого вѣрного хрестианина", щоб він дотримувався учень святих апостолів і отців Церкви та користувався постановами семи Вселенських соборів, а не "помес[т]ными Римскими" [9, с. 1147].
Закінчуючи основну частину твору, анонімний автор укотре переконує читача, насичуючи речення наказовими способами дієслова ("стережимъся", "отступимъ" (2 рази), "отпустимъ", "откинмо", "приступимъ", "держимся", "оставъмо", "подкланяемъ"), берегтися від спокуси католицького вчення та дотримуватися "православныя вѣры седми соборовъ" [9, с. 1148].
У кінці твору як додаток уміщені "Вѣрши прикладныи" [9, с. 1306]. Це невеликий вірш із двох куплетів. Невідомий автор порівняв свою роботу над "Посланням до латинян" зі старанною ("пилною") роботою бджоли, яка наносила повну борть меду. Автор просить читача пам'ятати його кропітку працю, а Бога — захисту та "животъ вѣчный" [9, с. 1306].
Закінчується твір невеликим текстом, що, по суті, є післясловом. На початку автор цитує Перше послання апостола Павла до Солунян, де мова йде про пошану, любов до тих, хто вчить і працює. Далі він просить вибачення за те, що не є фахівцем із риторики, і говорить: "...не зазрете (не осуджуйте. — В. Ц.), но исправьте" [9, с. 1307]. І на закінчення стверджує: "Хто доповнить, той стане відомим" [9, с. 1307].
Отже, твір анонімного автора "Послання до латинян" є одним із перших зразків барокової полемічної літератури. Такий характер яскраво виявляється в тому, що текст містить діалог з уявним співрозмовником, щоб переконати читача в авторській правоті й схилити на свій бік, а також особливу характерну для барокової літератури форму теза— антитеза. Твір має всі основні складові: вступ, основну частину й післяслово; основна частина поділена на неоднакові одиниці (розділи).
Тематично твір присвячений критиці діянь папи Римського, а також католицької Церкви. Головна ідея — заперечити зверхність папи Римського над усіма іншими церквами. Для цього автор удався до критичного осмислення і тлумачення матеріалів Біблії та джерел католицької канонічної літератури. Сюжет однолінійний, зі слабкою динамікою. Розділи основної частини здебільшого не пов'язані причинно-наслідковими зв'язками, їх об'єднує передусім негативний образ папи Римського.
Автор наполегливо прагне переконати читача у своїй правоті, тому мова твору характеризується наявністю риторичних питань і звертань, а також такою поетичною лексикою, як емоційні слова, сарказм, порівняння, символи тощо.
Список використаної літератури
1. Балух В. Візантиністика : курс лекцій / В. О. Балух. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2006. — 606 с.
2. Возняк М. Історія української літератури : [у 2 т.] / Михайло Возняк. — [2-ге вид., випр.]. — Львів : Світ, 1912. — Т. 2 : "Віки XVI—XVII. Перша частина". — 872 с.
3. Волинський П. Історія української літератури. Давня література : [навч. посібник для філол. факультетів пед. ін-тів] / П. К. Волинський, І. І. Пільчук, Ф. М. Поліщук . — К. : Вища школа, 1969. — 432 с.
4. Грушевський М. Історія української літератури : [в 6 т., 9 кн.] / М. С. Грушевський. — К. : Либідь, 1995. — Т. 5, кн. 2. — 352 с.
5. Єфремов С. Історія українського письменства / С. О. Єфремов. — К. : Феміна, 1998. — 608 с.
6. Історія української літератури : [у 8 т.] / В. П. Колосова [та ін.] — К. : Наук. думка, 1967. — Т. 1 : Давня література (ХІ — перша половина XVm ст.). — 540 с. — Покажчик імен та анонімних творів. — С. 519—535.
7. Крекотень В. Українська барокова проза / Володимир Крекотень // Українське бароко : [у 2 т.] / кер. проекту Д. Наливайко. — Харків, 2004. — Т. 1. — С. 331—443.
8. Наливайко Д. Феномен українського бароко: типологія і специфіка / Дмитро Наливайко // Українське бароко : [у 2 т.]. — Харків : АКТА, 2004. — Т. 1. — С. 7—19.
9. Послание к латинянам с их же книг // Русская историческая библиотека. — СПб, 1903. — Т. 19, Кн. 3. — С. 1123—1148, 1306—1307.
10. Святе Письмо Старого та Нового Завіту / [перекл. о. Івана Хоменка, 3-го ЧСВВ]. — Мінськ : Місіонер, 2007. — 350 с.
1. Балух В. Візантиністика : курс лекцій / В. О. Балух. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2006. — 606 с.
2. Возняк М. Історія української літератури : [у 2 т.] / Михайло Возняк. — [2-ге вид., випр.]. — Львів : Світ, 1912. — Т. 2 : "Віки XVI—XVII. Перша частина". — 872 с.
3. Волинський П. Історія української літератури. Давня література : [навч. посібник для філол. факультетів пед. ін-тів] / П. К. Волинський, І. І. Пільчук, Ф. М. Поліщук . — К. : Вища школа, 1969. — 432 с.
4. Грушевський М. Історія української літератури : [в 6 т., 9 кн.] / М. С. Грушевський. — К. : Либідь, 1995. — Т. 5, кн. 2. — 352 с.
5. Єфремов С. Історія українського письменства / С. О. Єфремов. — К. : Феміна, 1998. — 608 с.
6. Історія української літератури : [у 8 т.] / В. П. Колосова [та ін.] — К. : Наук. думка, 1967. — Т. 1 : Давня література (ХІ — перша половина XVm ст.). — 540 с. — Покажчик імен та анонімних творів. — С. 519—535.
7. Крекотень В. Українська барокова проза / Володимир Крекотень // Українське бароко : [у 2 т.] / кер. проекту Д. Наливайко. — Харків, 2004. — Т. 1. — С. 331—443.
8. Наливайко Д. Феномен українського бароко: типологія і специфіка / Дмитро Наливайко // Українське бароко : [у 2 т.]. — Харків : АКТА, 2004. — Т. 1. — С. 7—19.
9. Послание к латинянам с их же книг // Русская историческая библиотека. — СПб, 1903. — Т. 19, Кн. 3. — С. 1123—1148, 1306—1307.
10. Святе Письмо Старого та Нового Завіту / [перекл. о. Івана Хоменка, 3-го ЧСВВ]. — Мінськ : Місіонер, 2007. — 350 с.