Битва гетьмана Петра Дорошенка під Підгайцями 1667 року: передумови, хід та наслідки (історіографічний аспект)

В українській історіографії діяльність Петра До­рошенка, гетьмана Правобережної України, а з 1668 р. - “гетьмана обох боків Дніпра”, його боротьба за Укра­їнську державу й пов’язані із цим драматичні, а то й трагічні колізії, які цю боротьбу супроводжували, висвітлені достатньо глибоко, починаючи з Миколи Костомарова - першого дослідника періоду Руїни2. Щоправда, у радянський період уся боротьба за Україну Петра Дорошенка подавалася достатньо однобоко і, звичайно, у негативному аспекті.

Степан Колодницький

... Того ж року гетьман Дорошенко татарской сторони, затягнувши орду Галги солтаном и іншими султанами великую потугу на ляхов и искупивши войско свое козацкое, ходив противно ляхов, але оного в Полщу не допущено, бо войско стояло под Подгайцами...1

Літопис Самовидця

На крутому пагорбі при давньому так званому Поліському шляху, що вів із Підгайців через Старе Місто, Загайці на Новосілку (села Підгаєцького району Тернопільської області. - С.К.) і далі на Тернопіль аж до Полісся через Волинь, височить самотиною могила, увінчана постаментом, встановленим 1863 р. І усні пере­кази, і писемні джерела, розповідаючи про Підгайці та Підгаєччину, указують на те, що сплять там вічним сном козаки з війська гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Чому вони опинилися під Підгайцями? Яке місце в історії України займає ця подія? Як проходила битва? Як оцінюють її польські історики? Чому таке неоднакове висвітлення постаті П.Дорошенка та оцінки наслідків подій під Підгайцями в українській історіографії? Які фактори завадили йому здійснити свій намір - об’єднати українські землі в єдину державу?

Так чи інакше, але волею долі битва 1667 р. і Під­гайці пов’язані в один нерозривний вузол.

В українській історіографії діяльність Петра До­рошенка, гетьмана Правобережної України, а з 1668 р. - “гетьмана обох боків Дніпра”, його боротьба за Укра­їнську державу й пов’язані із цим драматичні, а то й трагічні колізії, які цю боротьбу супроводжували, висвітлені достатньо глибоко, починаючи з Миколи Костомарова - першого дослідника періоду Руїни2. Щоправда, у радянський період уся боротьба за Україну Петра Дорошенка подавалася достатньо однобоко і, звичайно, у негативному аспекті.

Читайте також: Папери Красносельських (ХVІ–ХІХ ст.) з колекції історичних установ ВУАН

Його похід у Галичину восени 1667 р. спільно з татаро-турецькими союзниками і бій із польським військом Яна ІІІ Собеського під Підгайцями, а також наслідки цієї битви висвітлю­ють практично всі дослідники цього періоду більшою чи меншою мірою. Та все ж окремі аспекти цього походу, на наш погляд, досліджені недостатньо, як-от:
1) причини, які зумовили обрання Підгайців місцем, де відбулася битва;
2) сам хід бойових дій;
3) співвідношення сил;
4) кількість утрат;
5) фактори, що зумовили фактичний програш П.Дорошенком цієї битви;
6) проблема об’єктивного висвітлення в історіографії наслідків цього походу тощо.

Тому в даній розвідці намагатимемось висвітлити всі аспекти битви під Підгайцями 6­19 жовтня 1667 року, відображені в матеріалах досліджень польських та українських авторів, і подати їх якнайбільш повно й об’єктивно, а тим самим і заповнити певною мірою цю прогали­ну в українській історіографії періоду Руїни.

У польській історіографії при висвітленні діяльності Яна Собеського, спочатку як яворівського старости, польного гетьмана Речі Посполитої, а далі вже як великого гетьмана ко­ронного і короля Польщі Яна ІІІ, ці події осені 1667 року відомі під назвою “Підгаєцька кам­панія”. Про це свого часу писали: В.Коховський3, В.Маєвський4, Я.Паєвський5, З.Вуйцик6, Т.Корзон7, І.Вершлєр8 та інші дослідники.

Відомості про цю битву є практично повсюди в польській історіографії, коли заходить мова, зокрема, про Підгайці9. В Енциклопедії військовій за редакцією О. Лясковського є плани- схеми бойових дій під Підгайцями10.

Вітчизняними першоджерелами, які згадують про битву під Підгайцями, є літопис Самовидця11 та “Історія Русів”12. Не оминають цієї події такі українські історики, як В.Анто- нович13, Д.Яворницький14, Н.Полонська-Василенко15, І.Крип’якевич16, автори “Історії Україн­ського війська”17, автор англомовної “Історії України” О.Субтельний18, В.Шевчук19, Н.Яковен- ко20 та інші. Найбільш широко розкрив цю тему Д.Дорошенко, нащадок славного гетьмана21. Зокрема, він, як прямий нащадок П.Дорошенка, написав об’ємну й докладну монографію про його життя і політичну діяльність, видану Українською Вільною Академією Наук (УВАН) у США, та, на жаль, малознану в Україні22. Із сучасних досліджень діяльності П.Дорошенка вио­кремлюються розвідки В.Степанкова23. Більше того, Д.Дорошенко фактично є першим україн­ським істориком, який, висвітлюючи Підгаєцьку кампанію П.Дорошенка 1667 року, все ж таки порушив ці проблеми, які ми вважаємо визначальними в нашій спробі розкриття цієї теми. До­водиться тільки шкодувати, що Д.Дорошенко в силу обставин, що склалися, ще перед вибухом Другої світової війни, у 1939 р. не зміг використати сповна як польські, так і російські архіви чи турецькі для ще повнішого й усебічнішого висвітлення постаті та діяльності П.Дорошенка - свого пращура, як він сам зазначав у передмові до монографії24.

Читайте також: Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст.

Розглянемо спочатку історичне тло розвитку подій. Андрусівський мир, укладений Польщею і Московією 30 січня 1667 р., за яким було поділено Україну по Дніпру, спонукав П.Дорошенка до пошуку сильного союзника. Основною його метою було возз’єднання України під однією булавою. Було укладено договір із Туреччиною, за яким Україна визнавала себе ва­салом турецького султана, подібно до Молдови. За це Дорошенко отримав військову допомогу від турків і кримських татар для війни з Польщею і Московією. Здобувши низку перемог над поляками, Дорошенко увійшов у Галичину й підійшов до Підгайців.

Сама Річ Посполита тоді ще не відійшла від міжуособиць (повстання магната Любомир- ського проти королівської влади)25. Тодішній король Ян Казимир ІІ практично не володів ситуацією, тим більше, що скарбниця державна була порожньою. А тим самим і те військо, що було в розпорядженні короля, він не мав чим оплатити. В обставинах, що склалися, весь тягар оборони Руського воєводства Речі Посполитої, яке було головною метою атаки об’єднаних козацько-татарських сил, упало на плечі польного гетьмана Яна Собеського. І йому ж король дав наказ власними силами дбати про військо, тобто і профінансувати його, і забезпечити про­візією. “Певне, що на харчування тих людей змушений буду у заставу віддати остатню сорочку, оскільки всі роз’їхалися, король далеко, мені тільки одному голову гризти будуть”, - скаржився в листі до дружини майбутній тріумфатор Віденської битви 1683 р.26. Однак він не стратив голови, не склав рук, а зі всією відповідальністю взявся до справи підготовки оборони.

Коли ж у вересні вже стало цілком зрозуміло із ситуації, що “татари всією потугою, з гарматами і табором цілим Чорним шляхом рушили на військо” його Королівської Милості і всієї Речі Посполитої, гетьман поділив свої і без того невеликі сили на кілька ще менших відділів, визначаючи кожному відповідний терен для патрулювання й можливої відсічі татарських і козацьких сил, а сам подався до Кам’янця, аби звідти стежити за пересуванням ворожих сил .

Читайте також: "Prognosticon" Яна Лятоса 1594 р.: суспільно-політичний контекст

Розпорошення і так нечисленного війська здавалося багатьом досвідченим полководцям помилкою28. Собеський, однак, хотів уникнути ситуації, в якій би чисельно переважаючі козацько-татарські сили замкнули його військо в якійсь фортеці, а самі таким чином безкарно плюндрували б весь край. Редакція “Львівських зустрічей” (“Lwowskie spotkania”), суспільно- культурного польськомовного місячника (№5-6 за 2006 р.), у своєму спецвипуску, присвя­ченому 310-й річниці смерті короля Яна ІІІ Собеського, розповідаючи про його основні життєві та бойові віхи, окреме місце відводить і Підгайцям та битві 1667 р. Більше того, аби читачі мали ширше розуміння тогочасних подій, перебігу битви і т. д., наводять низку розлогих цитат із книги польського дослідника Тадеуша Корзона “Історія воєн і війська в Польщі” (Краків, 1912 р.). Для нас важливо, що автор наводить текст універсалу Яна Собеського від 4 жовтня 1667 року до шляхти, в якому майбутній король подає пояснення своїх дій під Підгайцями. Наведемо уривок із цього універсалу в перекладі українською мовою: “Затримуюсь під Підгай­цями, себе самого подаючи в тісну облогу із частиною війська, а другу частину [доручаю] Вам: Його мосці воєводі брацлавському Яну Потоцькому, Його мосці хорунжому коронному Анджею Потоцькому, Його мосці стольнику подольському з полками, Його мосці воєводі Русь­кому Яблоновському, Його мосці, писарю польному коронному Якубу Потоцькому, Його мосці стражнику коронному М.Сенявському, Його мосці Ласці із 8 хоругвами прикомандированими віддав у розпорядження Вельможних Панів, запобігаючи в міру сил, уникаючи разом із тим прикладу облоги збаразької, аби всього війська не заперши, безкарно міг пересуватись (у тексті - ґрасувати) в Речі Посполитій нашій.”29.

Отже, вибір тактики, як показали подальші події, виявився вдалим. Окремі відносно невеликі за чисельністю татарські чамбули, які розбіглися в пошуках грабунків та ясиру, всюди зустрічали опір. Коли ж 25 вересня під Збараж надійшли головні сили під керівництвом заступника хана Керим-Ґерея, татари почулися певнішими і з властивою їм мстивістю почали нищити маєтності Собеських. Здобувши Зборів (Тернопільська обл.), вимордували його меш­канців, а потім спалили й Поморяни (колишнє містечко, а нині смт. Золочівського району Львівської обл. - С.К.). Однак місцевий замок не штурмували, вдовольнившись викупом.

Ян Собеський зорієнтувався, що козацько-татарські сили прямують до Львова, залишив Кам’янець і, уникаючи контактів з ордою, дістався Підгаєць, в яких і затримався 4 жовтня 1667 р. Як сам признався пізніше, він зробив це якимось чудом так, що ворог ще не знав про нього, хоч був він від нього всього за 4 милі30. Своєю особою та армією хотів він прикути увагу сил Керим-Ґерея і П.Дорошенка, аби саме тут втягнути їх у битву. Місце для реалізації своїх планів Ян Собеський вибрав напрочуд удало31.

Підгайці, починаючи з XV ст. і аж до кінця XIX ст., були самоврядним і добре укріпле­ним містом. Розташоване на одному із жвавих бічних торговельних шляхів, місто, незважаючи на численні набіги завойовників, успішно розвивалось32.

Час заснування Підгайців не відомий33. Перша відома на сьогодні писемна згадка - 1397 рік34. Уперше як місто згадується в 1463 р.35. Надаючи, фактично повторно, Підгайцям магде­бурзьке право у 1539 р., король Польщі Сигизмунд І у назві свого документа підкреслив, що “тевтонське право уділене старому містові Підгайці” (підкреслення наше. - С.К.)36.

У XVII ст. це одне з більших і показних міст Галицької землі. Фризійський мандрівник Ульріх фон Вердум, який 1672 р. відвідав Підгайці, дав йому таку характеристику: “Підгайці - це гарне місто на рівнині, над озером. Воно велике й досить добре збудоване, з кількома русь­кими [церквами] й одним папським костьолом, і ще одним для вірмен, яких тут живе ще біль­ше, ніж євреїв, хоча й останніх у цьому місті є досить багато й вони мають свою божницю.

Замок оточує кам’яний мур із вежами досить великого діаметру, але стоїть так близько від ви­сокої гори, що з неї його напевно можна зруйнувати камінням. У місті була велика нова рату­ша, гарно збудована з каменю майже до половини, відразу ж біля давньої, також великої, але дерев’яної”37.

Також інший іноземець, француз Ф.П.Далейрак, дворянин Яна Собеського, вже як короля Польщі Яна ІІІ, залишив опис Підгаєць у 1687 р., коли в складі королівської армії їхав через Підгайці до Язлівця. З його погляду, це “прекрасне руське місто, велике і досить добре забудоване мурованими будівлями із забрукованими вулицями, мають п’ять церков, один ко­стьол, оборонні мури, старий замок із потужними мурами, вежами, валами і чисельною людністю”38.

Саме міське поселення складалося в основному з русинів, євреїв, поляків, волохів і вірмен. Вочевидь, що в обороні міста брали участь мешканці всіх національностей, але перші три етнічні групи були в місті визначальними. Кожна з них мала свою оборонну споруду й охо­роняла один з трьох входів у місто (т. зв. “браму”):

1) єврейська громада - Галицьку браму, обіч якої стояла й поки що стоїть потужна кам’яна синагога кінця XVI - поч. XVII ст. (охоронний номер - 1559);

2) українці - Львівську браму, біля якої розташована Успенська церква 1650-1653 рр. (охоронний номер - 1556), ровесниця Суботівської церкви;

3) поляки - костел Пресвятої Трійці (охоронний номер - 1558), оборонну споруду, що захищала місто з боку р. Коропець поблизу замку.

Саме цей фактор і дав підставу львівському вченому М.Бевзу стверджувати, що, “незва­жаючи на те, що сакральні об’єкти єврейської чи католицької громад збережені також в бага­тьох інших містах Західної України (Бережани, Бучач, Язлівець, Жовква тощо), проте вони не збереглися саме як оборонні об’єкти, вирішені у тісному взаємозв’язку із середміськими форти­фікаційними лініями. Цей факт дозволяє розглядати Підгайці як можливий “центр досліджень” самоврядної організації середньовічної спільноти, яка в минулому була цілісно організована проти зовнішньої загрози” .

Отже, оборонні мури і вали, які оточували місто (залишки валів можна простежити й сьогодні. - С.К.), тягнулися від річки Коропець (невелика ріка, ліва притока Дністра. - С.К.) з північної сторони вздовж потоку, т. зв. Брідки, або Мужилівка, потім повертали на південь, майже доходячи до т. зв. Окописька, тобто єврейського цвинтаря, відомого з XV ст., далі змі­нювали напрям на схід і знову збігали до Коропця, власне до замку.

Польський поет і водночас літописець, сучасник Собеського, В.Коховський записав, що в Підгайцях були готові вали і рови, які оборонці ще більше зміцнили й удосконалили40. Більше того, Д.Дорошенко, опираючись на джерела, змоделював хід боїв під Підгайцями, співвідно­шення сил та оборонну позицію поляків, яку сам же назвав дуже сильною41. Тими джерелами стали для нього листи самого Яна Собеського, хроніка польського історика Юзефовича, записи того ж В.Коховського, короткі звістки в “Gazette de France” і “Theatrum Europaeum”. І тут же додає, що “це все - відомості, які походять лиш від одної з ворогуючих сторін; з українських джерел, окрім коротких згадок у козацьких літописців, ми нічого не можемо зачерпнути”42. Однак Д.Дорошенко, підкресливши, що події відбувалися під містом Підгайці на Галичині, усе ж помилився двічі в назві річки, на правому березі якої розташовані Підгайці: замість ріки Коропець він ужив назву ріки Стрипа, яка протікає за 18 км на схід від м. Підгайці43.

Собеський уміло врахував особливості терену. Підгайці були добре укріплені кам’яни­ми мурами й валами, порівняно з іншими містами регіону. Від заходу і півдня їх оточували густі ліси, що стримувало просування великої армії. Ці ліси тяглись аж до сусіднього міста Монастириськ і далі. Зі сходу річка Коропець, маючи багнистий яр і великі стави, також була природною перешкодою для масованого нападу. Таким чином, напад можна було розвивати тільки з півночі. Та й тут розлога височина перетиналася двома потоками, що впадали до Коропця. Західний із потоків, уже згадувана Мужилівка (назва від села Мужилів - 6 км від Підгаєць. - С.К.), або Брідки, тече вздовж тракту, який вів через Бережани на Львів. Інший же потік протікав через село Старе Місто видолинком між височинами і впадав у Підгаєцький, або Підзамчівський (стара назва. - С.К.) став.

Читайте також: Привселюдний іспит із суміжних з математикою дисциплін

Саме там було вирішено зупинитися й тримати оборону. Дві ділянки для оборони, роз­межовані видолинками, кожна з яких мала неповних 1000 м ширини, не давали можливості татарам розгорнути масовані атаки кінноти, що було завжди їхнім головним козирем у битвах. Табір Яна Собеського було укріплено ровами й валами.

Таким чином, як додає Дорошенко, військо Яна Собеського зайняло позицію, розтяг­нуту на 2 км: фланги були охоронені лісами, ставами, болотами, а в центрі розміщено піхоту, захищену шанцями й артилерією44. Для нашого сучасника з метою більшої орієнтації додамо: якщо стати лицем до колони Святої Анни, а спиною до міста, на самому пагорбі села Старе Місто, де був центр оборонних позицій поляків, то наліво оборона перетинала сучасну дорогу Підгайці - Бережани, потік Брідки, село Голендра і впиралася в горби, зарослі густим лісом. А справа - лінія укріплень, захищаючи позиції оборонців уздовж села Старе Місто та Загайці, упиралася в стави та болота біля них.

Здогад автора цих рядків про розташування оборонного табору Собеським ще й з огляду на місце, де розходилися з міста дороги-тракти на Львів і Полісся, пізніше підтвердився завдяки знахідці вже згадуваного М.Бевза. Такою знахідкою стала австрійська карта Галичини майора Ф. фон Міга в 1782 р., яка сьогодні зберігається у Військовому архіві Австрії у Відні45. На цій карті чітко зафіксовані й уже згадувані міські храми біля колишніх валів та брами впритул до лінії міських укріплень. Дуже цінними є показ лінії міських укріплень та замку.

Для нас же особливо важливим став факт, що Я.Собеський вибрав місце оборони на височині, саме на роздоріжжі двох головних, зазначених вище доріг-трактів, що давало йому можливість контролювати місце битви.

Встановлення цього аспекту для наших сучасників є суттєвим, оскільки і підгайчани, і туристи користуються дорогою, яку проклали австрійці в 1817-1831 рр.

Українські дослідники також позицію оборони, обрану Я.Собеським, називають, як уже згадувалось, дуже сильною46. Однак для автора обрання Я.Собеським Підгайців як місця обо­рони лишається все ж таки ще до кінця не вивченим. Адже практично поруч місто Бережани (28 км на захід), яке, маючи замок та добрі укріплення, теж могло стати центром оборони. І стави, і ріки, і порослі лісом гори підсилювали обороноздатність тамтешньої місцевості. Ціл­ком можливо, що на обрання місця оборони вплинули й особисті взаємини Я.Собеського з власниками міст (Підгайці - Потоцькі, Бережани - Сенявські) або й інші фактори, нам не ві­домі. Не виключаємо, що вже тоді польний гетьман Ян Собеський приміряв на себе корону і вміло грав на внутрішніх інтригах магнатських міжусобиць, хоча й у патріотизмі йому аж ніяк не відмовиш, що видно з листів до його дружини Марисєнки47.

Таким чином, Ян Собеський за кілька днів перед битвою розіслав більшу частину своєї армії в напрямку до Львова, аби вони “ворожі загони всюди громили”48, про що вже ми зазначали. Сам залишив близько 2000 піхоти і 1000 кінноти і гусарів, драгунів і козаків. Також було озброєно ним і кілька тисяч місцевого люду, які разом із родинами знайшли притулок у місті.

І.Вершлєр звертає увагу читача на той факт, що дуже багато з тих селян були укра­їнцями, а з татарами йшли й козаки П.Дорошенка49. Він же висловлює далі припущення, що наїзники так далися взнаки жителям навколишніх сіл, що останні не мали іншого вибору, як чинити запеклий опір нападникам. Як татарам, так і козакам.

Оборонний табір Собеського зміцнився ще й двома валами в західному напрямку. На них було розміщено наявну артилерію і частину піхоти під командуванням С.Яблоновського. Решту піхоти і всю кінноту гетьман тримав у резерві.

Для ведення наступу козацько-татарські сили було розділено на дві групи. Одну, що складалася з татар, очолював Керим-Ґерей. Їхнє завдання полягало в тому, щоб з боку бере­жанського тракту відтягнути частину польського захисту на східному відтинку перед наступом головної групи, яку вів П.Дорошенко і в якій були козаки й татари.

Супроти групи Дорошенка Собеський відправив кінноту на чолі з поручником В.Віль- чковським, яка мала затримати наступ з півночі перед Старим Містом. Центральною групою польських військ командував С.Яблоновський, воєвода Руський. Піхотинці спішно рили до­даткові окопи для оборони від північного сходу.

6 жовтня 1667 року почалася запекла битва. Перша група появилася на полі бою раніше й мала завдання своїми наступальними діями відвернути увагу поляків від східного напряму, на якому козаки й татари, очолювані П.Дорошенком, хотіли вдарити основними силами. Проти групи Керим-Ґерея, яка, незважаючи на гарматний вогонь, почала пробиватись до польських позицій, Я.Собеський поставив 13 хоругов кінноти, які очолив досвідчений полковник А.Поля- новський.

Кількісна перевага татар була величезною, але з огляду на тісняву через особливості терену, вони не могли цим скористатись. Довго татари змагались із кіннотою польською, а тим часом гармати з валів вели прицільний вогонь по скупченню противника, особливо на задні ряди. Під час розпалу битви надійшли козацькі полки П.Дорошенка й допоміжні сили татар.

Битва ввійшла тепер у свою вирішальну стадію. Загроза з боку Дорошенка наростала. Скориставшись послабленням тиску татар на своє ліве крило, Собеський перекинув на допо­могу Вільчковському, на той час притиснутому до Загайців, частину своєї кінноти. Так удалося стримати натиск. Польські хоругви атакували частину козацької армії, яка прагнула форсувати Брідки. Однак, коли ця козацька група була розбита, то вже поляки не змогли дістатись до своїх позицій, оскільки були відтяті татарами. У цій ситуації польська кіннота змушена була про­биватись до групи Вільчковського, яка вже тоді була притиснута до села Загайці. Поступово ініціатива почала переходити до рук поляків.

Скориставшись тим, що на лівому крилі оборони, де татари Керим-Ґерея зазнали значних утрат, Я.Собеський кинув на козаків решту своєї кінноти, а рівно ж на скупчення козаків і татар між східним потоком і ставами наперли обозна челядь і селяни, підтримані вогнем піхоти й артилерії з новозбудованих валів. Бачачи, що таке відбувається, і Вільчковський у черговий раз атакував козаків і татар зі сторони Загаєць. Ата­ковані з трьох сторін, затиснуті у видолинку між двома пагорбами, дном якого плив потік через Тудинку до Підгаєцького ставу, майже оточені, козаки й татари змушені були відступити. Так закінчився перший день битви.

М.Костомаров пише коротко про цей день: “Розпочався бій і стояв, аж допоки сонце сіло. Поляки билися хоробро і багацько положили орди. По заході сонця татари позбирали тіла позабиваних своїх, поскладали їх по хатах і запалили село (Старе Місто і Загайці. - С.К.). Для них, яко мусульман, тяжко було лишити своїх мерців на полі, не похороненими” [56].

Від себе ж додамо, що й дорошенківці, згідно з козацьким звичаєм, своїх полеглих ге­роїв поховали у трьох братських могилах край шляху Поліського на високому пагорбі за селом Загайці в напрямку с. Новосілка. Між ними, за переказами, був похований козацький полков­ник. На жаль, із могил збереглася тільки одна, про яку було сказано на початку нашої статті, і то завдяки тому, що близько поховано кілька родин, які померли від холери в пізніші часи, а також завдяки зусиллям старожилів с. Загайці51.

Надалі союзники вирішили взяти поляків голодом й обложили місто. Татари розпустили свої чамбули й почали грабувати передмістя й довколишні села. І саме тоді виявила себе на повну силу передбачливість Яна Собеського як полководця52. Татарські чамбули зустрічали повсюдно опір польських військ і були розбиті під Єзуполем, Раківцями, Бережанами, На- раєвим і Золочевим.

Спалахнула позиційна війна. Хоча в українського гетьмана була значна (близько 20-30 тисяч проти 10 тисяч) перевага, ураховуючи вигідне розташування противника, він вирішив удатися до облоги, справедливо вважаючи, що на тривалий час жовніри не витримають її. Поза сумнівом, ця тактика принесла б успіх, але воєнне мистецтво було на боці Я.Собеського53.

Відбувалися бої в герцях. Поляки придумували, як пише М.Костомаров, різні способи, щоб налякати татар, яких мали за недорікуватих. Отак, наприклад, уночі кидали на татар обсмолені бочівки, гадаючи, що вони вважатимуть їх за бомби й думатимуть, що в поляків багацько зброї. Або ж познімали з хат “бовдури” (димарі. - С. К.), поставили їх на колеса, позвозили на свої вали і, позалазивши в бовдури, стріляли звідти з рушниць, а татари, мовляв, гадатимуть, що то стрілянина картеччю з гармат. Польські бранці, котрих ловили татари, розповідали їм, що на підмогу полякам у Підгайці веде 20 тисяч війська зі Львова князь Виш- невецький. А ще чекають короля з більшою силою, котрий уже перейшов Віслу54. Д.Доро­шенко, слідом за М.Костомаровим, додає, що “поляки пускалися на всякі хитрощі, підкидаючи під татарський обоз листи, в яких стояло, ніби їм на поміч ідуть великі сили”55.

Селяни і міщани підгаєцькі нападали на обози Керим-Ґерея та Дорошенка, крали коней. Або ж рили т. зв. “вовчі ями”, до яких упало багато ворогів і, крім того, попались два татарські мурзи. До того ж тривожила козаків і татар польська кіннота, розташована в районі Бережан і Поморян56. Проте, незважаючи на високий бойовий дух, сили поляків поступово танули, пораз­ка ставала невідворотною.

Однак справа повернулася на їхню користь, і, як твердить М.Костомаров, не з домислу поляків57. І.Сірко, відомий своєю хоробрістю й ненавистю до татар, зібравши значні сили козаків Харківського полку під своєю орудою та запорожців на чолі з кошовим Іваном Рогом, вдарив на беззахисний Крим і спустошив його, визволивши чимало бранців. Слід зазначити, що Харківський полк, з якого міг походити І.Сірко, належав до Московської держави й користувався автономією, як й інші слобожанські полки, зазначає харківський дослідник В.Маслійчук58.

З набігу на Крим Сірка і Рога вельми покористувалися поляки, хоча не можна було сказати, щоб запорожці ходили на Крим заради підпомоги полякам, як пише М.Костомаров59. Спустошення запорожцями Криму викликало паніку серед татар, і битва під Підгайцями ввій­шла у свою завершальну стадію. М.Костомаров детально відображає події тих днів: “Коли сул­тан Ґерей-Ґалга і мурзи, які були з Дорошенком, дізнались про те, що сталося в Криму, між татарами піднялося велике обурення на козаків. Мурзи засумнівалися у щирості самого Дорошенка: чи не змовилися з ним і його старшиною січовики, йдучи на Крим? Ґерей-Ґалга заступився перед мурзами за свого спільника: «Брат не повинен відповідати за вину брата». Однак Дорошенкові вже не можна було покладатися на побратимство татар, роздратованих козацьким нападом на Крим. Багато татар повернули тоді додому. Дорошенко став стерегтися, щоб орда не збаламутилася й не примусила своїх зверхників на згоду з поляками, навіть видав­ши його самого. Тому він наказав оточити ровом козацький табір, щоб захистити себе від “недавніх союзників”.

Попереджуючи лихо, П.Дорошенко підіслав до Яна Собеського своїх людей, закли­каючи його до згоди, і обіцяв схилити до згоди Ґерея-Ґалгу з мурзами. Я.Собеський, помірку­вавши, що небезпечно дратувати обох ворогів, згодився. Вмовити на згоду Ґерея-Ґалгу Доро­шенкові було не так уже й важко, бо татари, дізнавшись, що діється в Криму, панічно втікали з табору. Собеський вирядив ротмістра Рощиця, у котрого брат побусурманився, в табір до орди на розвідку - що думають татарські ватажки? Рощиць привіз звістку, що в таборах поміж себе балакали отак: “Мабуть, Бог покарав нас за те, що ми пішли воювати на своїх колишніх побра- тимів-поляків, за те Бог і напустив козаків на Крим”60.

Напад І.Сірка призвів до сепаратного миру татар із поляками, що автоматично призвело до другої причини поразки, традиційної в українсько-татарських відносинах. Уклавши сепаратну угоду, Керим-Ґерей запропонував свої посередницькі послуги П.Дорошенку. І той змушений був піти на переговори. Так, слідом за М.Костомаровим, уважають й інші дослідники61.

Це була фактична поразка П.Дорошенка, незважаючи на те, що в угоді був і позитив: Польща визнавала незалежність України в її тодішніх межах (маємо на увазі територію, якою, як гетьман, володів П.Дорошенко. - С. К.). “Так Козак, який мав 24 000 людей, гнувся перед гетьманом, у розпорядженні якого було заледве 3 000 жовнірів, опріч хлопів, пахолків і джу- рів...”, - так, майже глузливо, коментує Т.Корзон поразку П.Дорошенка62.

Ось тут для автора цих рядків і постає питання: чому так легко пішов на замирення П.Дорошенко? Чого боявся? Погрози татар перейти на бік поляків, а чи, як васал Туреччини, викликати гнів султана? Усе-таки 24 000 козаків, загартованих у боях, - це сила. Якими були справжні порухи мислі й дії гетьмана П.Дорошенка?

Віримо, що ці проблеми допоможуть з’ясувати фахівці. Зокрема, В.Шевчук чітко вка­зує на те, що “Петро Дорошенко був приневолений татарами згодитися на такий мир”63. Швид­ше всього, треба визнати слушність здогадів Д.Дорошенка щодо цих подій: “Дорошенко, який напевне свого часу був при боці Богдана Хмельницького під Зборовом і на власні очі бачив то­дішню татарську зраду, розумів, чим може скінчитись для нього така раптова зміна в настроях його татарських союзників і тому поспішив розпочати переговори із Собеським, щоб вийти з цеї небезпечної ситуації, коли він опинився між двох огнів”64. Що ж до чисельності польської або татарської чи козацької армій, то дані й українських, і польських авторів неоднакові. Так, автор першої монографії про Підгаєччину поляк М.Недзвецький говорить про те, що “тодішні літописці подають чисельність татар на 150 000 і 20 000 козаків”65.

Автори пам’ятної таблиці в підгаєцькому костелі Пресвятої Трійці, встановленої на честь перемоги Яна Собеського, теж подають чисельність татар у 150 тис.66. М.Костомаров, спираючись на свідчення невідомого нам польського історика, пише, що орди вирушило з Дорошенком 80 тис. і козаків 24 тис.67. Щоправда, М.Костомаров додає, що сила ця збільшена, бо польські джерела рідко коли не збільшують сили ворога свого краю68. Як підтвердження цьому, польський письменник Т.Желенський (Бой) у своєму дослідженні “Марисєнка Собеська. Листи”, розповідаючи про стосунки Я.Собеського і його дружини, наголошує, що саме Підгайці кардинально змінили Собеського й дали можливість розкрити йому в собі талант пол­ководця. У зв’язку з тим сам дослідник наголошує, що на історію Польщі XVII ст. треба поди­витись під зовсім іншим кутом зору, зокрема, всього того, що стосується татар. З огляду на те, Т.Желенський наводить досить цікаві факти із праці Ґурки “Чисельність татарів кримських та їх війська”, в якій пише, що чисельність всіх татар разом із дружинами та дітьми коливається між 100, а найбільше 200 тис. людності. Чисельність татарського війська рідко доходила до 10 чи 15 тисяч. І завше вони нападали з однією метою - не воювати, а грабувати. З огляду на цей фактор, на думку історика, набуває гумористичного забарвлення віра, яку й сьогодні підтримує поштива Європа, - що 12-мільйонний народ протягом кількох віків грудьми своїми закривав Європу від тієї десятитисячної “навали”69.

Однак, якщо такі цифри з’являються, то в даному випадку, на щастя, маємо до певної міри правдиві пояснення в польського історика, того ж таки Т.Корзона: “Чисельність двох військ була незмірна - перевищувала, безперечно, понад сто тисяч: 80 000 татар і 24 000 коза­ків. Над ними маяв трикутний штандарт великого хана. Для збільшення постраху грала вереск­ливо турецька капела за допомогою довгих сурм і пищалок, повідомляючи про присутність також і турецьких військ. Усюди говорилося, що то тільки передові загони армії султана Отто- манів. Однак був то фальшивий поголос, оскільки послав він (султан. - С.К.) ... 3 000 яни­чарів. Але той грізний поголос знаходив віру.”70.

Саме тому історик Ґурка вказує у своїй праці, що чисельність татар, яку Собеський подає у своїх реляціях як 120 чи 160 тис., треба скоротити якнайменше на один нуль.

Перебільшення й гігантоманія (у тексті ґранділоквенція. - С.К.) у всіх польських панегіриках XVII ст. притаманна була як у весільних чи погребальних піснях, так і в реляціях із поля бою. Не чисельністю, наголошує історик Ґурка, грізні були татари, але вправністю бойо­вою, організацією і, що здасться парадоксальним, - цивілізацією технічною, чим вивищувалися над шляхетською масою. Адже в пол. XVII ст. майже кожен татарин мав у кишені камізельки нюрнберзький годинник71.

Н.Полонська-Василенко говорить про армію Дорошенка із 24 000 козаків та кількох десятків тисяч татар. Чисельності ж польської армії не вказує72. Наталя Яковенко дещо точ­ніша: армія Дорошенка була підсилена 20-тисячною ординською кіннотою і 3-тисячним заго- ном яничар73. Про склад польської армії теж ніяких відомостей. І.Вершлєр пише, що козацько- татарські сили в сумі мали близько 30 тисяч воїнів. А в Підгайцях залишив коло себе Собесь- кий близько 2000 піхоти і 1000 кінноти74. Автори польськомовного “Словника географічного” подають відомості про 150 тис. татар і 20 тис. козаків. Вони ж говорять, що Я.Собеському вда­лось зібрати своїм коштом і озброїти 12 тис. війська, з яких залишив коло себе 3000 жовнірів, а решту розіслав по краю75. Інші ж відомі нам дослідники не наводять жодних цифр щодо чисельності ворогуючих сторін76. Дмитро Дорошенко є набагато точнішим: армія П.Дорошенка складалася із 24 000 козаків із 40 гарматами й кількома десятками тисяч орди під проводом калги (наслідника престолу) Керим-Ґірея, а також 3 000 турецьких яничар із 12 гарматами. Натомість Я.Собеський “міг виставити всього 15 000 регулярного війська й кілька тисяч узброєної челяді”77. О.Реєнт та І.Коляда фактично дублюють дані про кількість й озброєння обох армій, узяті з дослідження Д.Дорошенка78, не посилаючись на нього. Тарас Гунчак гово­рить про 24 000 козаків, кілька тисяч татарської орди та 3 000 турецьких яничар. Чітко вказує, що Я.Собеський устиг вислати 15 000 регулярного війська та кілька тисяч озброєної челяді79. Вочевидь, ці дані теж узяті або в Д.Дорошенка, або в когось із польських істориків.

Не маємо сумніву, що професіонали-військовики поступили б так, як зробив це Д.Доро- шенко у своїй монографії про великого гетьмана (не боїмося так сказати. - С.К.): охарактеризували спочатку співвідношення сил, потім позиції ворогуючих сторін, а далі вже і сам хід битви. У своїй же спробі насамперед намагаємося знайти об’єктивне співвідношення сил, наскільки це можливо. Більше того, намагаємось, аби й наш сучасник зрозумів, звідки ж і яким способом подаються неправдиві (значно завищені) цифрові викладки у висвітленні чи то кількості армій, чи то втрат. Саме тому, на наш погляд, доречним буде навести розлогу цитату- роздум Д.Дорошенка з його заокеанської монографії: “Які були сили противників? Сам Со- беський в листі до жінки з дня 21.9. писав про 120 тис. татар і 50 тис. козаків із 40 гарматами, а в другому листі з дня 21.10. (вже по закінченні боїв) писав про 160 тис. татар і 20 тис. козаків при 24 гарматах. Свої ж власні сили обрахував на 5 тис. кінноти і 3 тис. піхоти. Безперечно, число татар і козаків подано в нього гіпотетично і є дуже перебільшене, так само як число власного війська-зменшено. Польський історик Корзон нараховує за Коховським, 80 тис. татар, 24 тис. козаків і 3 тис. турецьких яничарів; сили ж Собеського обраховує на 7-8 тис., але додає, що змобілізувавши двірську службу, ближчі панські надвірні хоругви і навіть хлопів, Собеський мав коло 15 тис. війська. Юзефович, який писав скоро після самої події, каже, що орди було 80 тис., козаків 24 тис. та ще 3 тис. яничарів при 12 полевих гарматах. “Gazette de France” у своїй реляції про Підгаєцьку кампанію (з дня 26. 11. 1667 року, ст. 1303) подавала, що Собеський мав 15 тис. людей, з яких 10 тис. кінноти вислав для операції в полі, а з 5 тис. замкнувся в Підгайцях, маючи проти себе 10 тис. татар і 20 тис. козаків. Головні ж сили ворога, в числі 50 тис., стояли вже під Львовом.

Можна думати, що звістка “Gazette de France” стоїть найближче до правди, хоч і тут треба допустити скоріше перебільшення числа козацько-татарської армії, ніж її зменшення”80.

Це ж стосується і втрат. Так, М.Недзвецький, наводячи уривок листа Я.Собеського до Марисєнки, говорить про загибель 20 тис. татар81. Той же Корзон пише про кілька тисяч загиб­лих татар, а втрати польської сторони начисляє в 490 осіб82. Д.Дорошенко, посилаючись на Коховського, теж говорить, що поляки втратили 490 людей83. Отже, як бачимо, здогад Д.Доро- шенка про значне перебільшення козацько-татарських сил на підставі тих даних, які в нього були, виявився правильним. Що таке значне перебільшення в польській історіографії пішло саме від Я.Собеського, ми бачимо в працях пізніших критично налаштованих дослідників- поляків, про що вищезазначено.

Отож, бачачи панічну втечу татар з табору до Криму, Керим-Ґерей 16 жовтня 1667 р. за 4 години уклав у підгаєцькому костелі сепаратний мир. У переговорах брало участь з татарського боку 4 мурз, а з польського: С.Яблоновський, воєвода Руський; В.Вільчковський, старо­ста вишенський; полковник А.Поляновський і Є.Куропатницький, підстолій подільський. Козаки, як каже Коховський, спізнились на цю конференцію, зайняті окопуванням свого табору й не довіряючи татарам. Козацькі полковники не мішалися до конференції, хіба що з них прошено на товмача, і той тоді шпигував, що діється. Під трактатом підписалося 9 солтанів і мурз з калгою Керим-Ґереєм. Додатково була уложена умова (оповіщена в універсалі Яна Со­беського з 18. 10. 1667 р .) про те, що татарам забезпечується вільний вивід із собою до Криму набраного ними християнського ясиру, умова, яку сучасники зовсім слушно назвали скандальною”84. Від себе ж додамо, що тим ясиром був навколишній український люд. Так Я.Со­беський “віддячив” тим українцям, які разом з ним були в обороні і родини яких потрапили в полон.

Читайте також: Українська національна еліта як носій національної ідеї

Коли Д.Дорошенко не назвав поіменно татарських мурз, які підписали договір (4), то краєзнавець зі Львова І.Банах, наводячи тексти підгаєцьких пактів, зробив це (див дод. 1)85.

Протримавши ще деякий час поляків в облозі, не маючи більшої підтримки, П.Доро­шенко був змушений, як уже зазначалось, і сам укласти перемир’я з Я.Собеським. Підписали договір: гетьман П.Дорошенко, генеральний обозний І.Демиденко, генеральні судді Г.Гапонович і С.Богаченко, військовий писар Л.Бускевич, генеральні осавули Ж.Якименко та Д.Пиляй. Одночасно була зложена присяга Війська Запорозького за підписом Дорошенка від імені всього Війська, а також з польського боку за підписом Собеського86. Так, 19 жовтня 1667 року костел Пресвятої Трійці у м. Підгайці став ще раз свідком укладення міжнародної угоди.

До речі, на оригінали цих угод цілком випадково натрапив в архівах Міністерства за­кордонних справ Франції в Парижі відомий історик, уродженець с. Старе Місто, на території якого відбувалася битва 1667 р., громадсько-політичний діяч, професор Ретгарського універ­ситету США Т.Гунчак. Прекрасно виконані копії цих угод зберігаються в Підгаєцькому історико-краєзнавчому музеї.

Не будемо говорити про значення угод, оскільки в працях дослідників цієї доби від Самовидця до наших сучасників аспекти ці проаналізовані досить докладно.

Додамо тільки, як пише Д.Дорошенко, що “можна собі уявити, яким розчаруванням, яким болючим ударом для Дорошенка був такий фінал кампанії, до якої він старанно приготовлювався цілий рік з напруженням усіх своїх сил! Що він був певен перемоги, про це свід­чить його лист до магістрату міста Львова, датований 4. 10. 1667 р., отже, на самому початку боїв під Підгайцями. Він остерігає львов’ян перед наближення татарських і своїх військ, обіцяє старатись, щоб саме місто не зазнало шкоди і радить завчасу, поки військо не наблизилось до самого Львова, вислати своїх послів “з належним уклоном” до себе і до солтана, обіцяючи повну їх безпечність і недоторканість87.

Невиясненим до кінця все ж залишається таке питання: чи був випадковим збігом у часі напад запорожців на чолі з І.Сірком на Крим, чи це була спланована й погоджена з поляками акція? Якщо так, то як її класифікувати: як зраду Дорошенка й інтересів України чи просто як політичну неграмотність у тій ситуації, що склалася в Україні? Як уважають історики України різних часів і що вони пишуть? Адже історія взаємовідносин двох великих українців того часу була непростою, і розглядати її у звичайному аспекті людських взаємин є, на нашу думку, не­прийнятно, оскільки йдеться про дії, від яких залежала доля України. Таким чином, фактично, М.Костомаров виправдовує запорожців, мотивуючи їхні дії віковічною ненавистю до бусурман.

Однак в історичній науці є й інші думки. Одним із перших висловив у цьому сумнів Самовидець - автор літопису, сучасник тих подій. Наведемо його слова: “Й так видячи, албо маючи відомость певную (підкреслення наше. - С.К.), що орди великіе вишли, стали жолніре по фортецях, а гетьман коронний Ян Собєский з войском стояв у Підгайцях”88.

Глибокий знавець Запорізької Січі Д.Яворницький писав про події 1667 р., практично фіксуючи їх, але оцінки не дав89. Сучасні дослідники історії України (М.Котляр, В.Смолій) теж відзначають, що в другій половині 60-х - початку 70-х рр. XVII ст. вони бачать кошового отамана то в битвах проти татар та їх ставленика Суховія, то організатором походів проти Кримського ханства і турецьких фортець. Одночасно загони І.Сірка виступають у складі війська Речі Посполитої, яка вела бої з полками П.Дорошенка й ординцями поблизу Умані, Бершаді, Ладижина, Кальника та інших міст. Союз із польською шляхтою, на їхню думку, був вимушеним кроком кошового отамана, який у конкретній ситуації вбачав головну загрозу саме від південного сусіда .

Проте Д.Дорошенко, один із кращих дослідників історії України, зі школи так званих істориків-державників, дотримується іншої думки. П.Дорошенко готувався воювати з Польщею після перемоги над Маховським, запеклим ворогом України, в союзі з татарами, розраховуючи на непідготовленість Польщі. Однак польний гетьман Я.Собеський, який стояв на чолі 12 000 коронних військ, був у курсі козацьких намірів. Він попередив універсалами шляхту прикор­донних воєводств про татарську небезпеку, а сам приготувався до відсічі.

За Д.Дорошенком, в Я.Собеського був дуже важливий союзник - запорозький кошовий отаман І.Сірко, який ще в січні 1667 р. побував у Львові й заявив, що не визнає Дорошенка за гетьмана й готовий зі своїми запорожцями зробити диверсію проти Криму, щоб стримати Доро- шенкових спільників - татар91. Цю ж позицію поділяє і Н.Яковенко92.

Так, маючи можливість ще однієї спроби стати самостійною, Україна не змогла одер­жати волю. Як же так трапилося, що впродовж багатьох десятків років наслідки та значення тієї події для багатьох співвітчизників були білою плямою? По-перше, всім зрозуміло, що офіційна радянська історична наука з її заідеологізованістю ніяк не хотіла визнавати боротьбу укра­їнського народу за самостійне існування. І те, що не вкладалося в рамки їхньої “науки”, кате­горично відкидалося, а існуючі першоджерела або перекручувались, або ховались за сімома замками у т. зв. “спецхранах”. Саме тому, пишучи про Підгайці й події 1667 р., ніхто з офіцій­них істориків не говорив про П.Дорошенка та його прагнення. Подія розглядалася виключно як черговий напад татарських наїзників. “У 1667 році воєнні дії проти татар велись лише одним невеликим військом гетьмана Яна Собеського, якому вдалося зупинити татар біля Підгаєць і схилити їх до перемир’я”, - пишуть російські радянські автори історії Польщі93.

“У 1667 і 1675 роках місто зазнало спустошливих нападів турків і татар”, - пише М.Глинський, розповідаючи про історію міста Підгайці94. Це ж твердять й автори Радянської Енциклопедії історії України95.

Щоправда, Б.Стахєєв, автор коментарів до повісті Генрика Сенкевича “Пан Володи- йовський” у російському перекладі чітко й коротко фіксує основні причини й наслідки битви під Підгайцями в жовтні 1667 р. у Підгаєцьких угодах, про які згадується в повісті. Пише про те, що в добре укріпленому таборі під Підгайцями (нині місто в Тернопільській області УРСР) (так зазначалось тоді в примітках. - С.К.) Собеський на чолі невеликого війська успішно витримав наступ ворожих сил, які чисельно переважали його. А також про те, що татари вернулись у Крим після нападу запорожців, а Дорошенко тимчасово підкорився Польщі, і що ця перемога була вигідна Польщі, яка не була готова до війни. Тож перемога під Підгайцями поклала початок популярності Собеського серед шляхти96.

Відомі автору польські джерела, згадуючи події під Підгайцями й славословлячи, звичайно, Я.Собеського, все ж визнавали, що поляки одержали перемогу не тільки над турками й татарами, а й козаками Дорошенка97. Щоправда, поляки-підгайчани, встановлюючи в місцевому костелі меморіальну табличку на честь 200-ї річниці Віденської битви, в якій Ян Собеський став тріумфатором, при переліку його заслуг відзначили і його перемогу над татарами і турками (без козаків Дорошенка. - С.К.) у битві 1667 р.98.

Та все ж багато українських істориків замовчують факти або ж подають їх неточно. Зокрема, автор “Історії Русів” Підгайці назвав Заславлем, а перебіг подій подав дещо викрив­лено. Так, наприклад, показано, що Дорошенко виграв битву в упертій боротьбі з Я.Собеським, що весь обоз, запаси та артилерія дісталися йому. І тільки напад Сірка на татар в Криму не дозволив Дорошенкові розгромити до кінця поляків99.

Валерій Шевчук, висвітлюючи діяльність П.Дорошенка у своїх двох книгах100, називає Підгайці селом, що не відповідає дійсності. На наше переконання, кожному дослідникові під час опрацювання тієї чи іншої подібної теми, варто все-таки звертатись не тільки до істо­ричного минулого, але й до сучасних довідників з адміністративно-територіального поділу України.

А О.Бойко тільки фіксує, що “восени 1667 під тиском об’єднаних турецько-козацьких сил польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні”101. Тільки неповагою до історичної правди можна вважати той факт, що замість польного гетьмана Я.Собеського те визнання зробив “польський король”. Ймовірно, що таку фактологічну неточ­ність зроблено з ненавмисної неточності в підручнику О.Субтельного. Наведемо його слова дослівно: “Восени 1667 об’єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в

Галичині, змусивши короля Яна-Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку авто­номію”102. Адже відомо, що Підгаєцька умова, як пише В.Шевчук, була тимчасова й фактично не правочинна до комісії, на якій козацькі права буде визначено й затверджено. Він же й додає, що Підгаєцькі акти державних суперечностей між Польщею та Україною не ліквідовували, а тільки примушували Україну на певний час перед королем схилитися103. Відомо, що присягу цю, як і угоди, приймав і підписував Ян Собеський від імені польського короля. І до фактичного затвердження польським королем так і не дійшло .

Також нечітко виражена позиція авторів книги “Історія в життєписах” М.Котляра та В.Смолія. Вони пишуть, що союзник П.Дорошенка Ґалга - султан Керим-Ґерей пішов на зами­рення з командуванням польського війська, але не пояснюють причин, не згадують про І.Сірка105.

І вже зовсім незрозумілим є очевидне негативне ставлення авторів сучасного довідника з історії України до постаті П.Дорошенка, який, на їхню думку, переслідував тільки особисті вигоди, міняючи свої політичні орієнтації. А впродовж 1667-1671 рр. у хронології подій вони воліють відзначити за краще селянську війну в Росії під проводом Степана Разіна, аніж зупи­нитися на розвитку подій в Україні після підписання ганебного Андрусівського перемир’я105.

Водночас багато істориків не тільки пишуть про напад І.Сірка на Крим, а й дають оцінку його діям як типовим для Запоріжжя другої половини XVII ст. Н.Полонська-Василенко недарма пише, що нападом І.Сірко змусив татар зрадити П.Дорошенка, а наслідком цієї зради була капітуляція Дорошенка107.

Цікаво, що за свою диверсію в Криму Іван Сірко одержав від царя через капітана Сухо- рукова похвального листа108. Недарма автори “Історії Українського війська”, коли пишуть про напад Сірка на Крим, однозначно вказують, що своїми діями він підірвав українсько-турецький союз, який склав Дорошенко109. Однак однозначно оцінити, підкреслюють М.Котляр та В.Смо- лій, політику Коша Війська Запорізького і, зокрема, І.Сірка в подіях на Україні не можна. З одного боку, Запоріжжя залишалося форпостом боротьби України проти Кримського ханства, центром притягання й пристанищем усіх невдоволених існуючим суспільно-політичним поряд­ком. З іншого, мали місце, як уже говорилось, випадки, коли Кіш провадив політику, що супе­речила державницьким устремлінням українських гетьманів, і йшов з ними на конфронтацію, наслідки якої були згубними для Української держави. Це стосується, зокрема, відносин І.Сірка та П.Дорошенка. На їхню думку, імпульсивним, здатним покладатися лише на силу зброї, ко­шовим отаманам важко було збагнути всі тонкощі дипломатичної гри за обставин, що зумов­лювали зміну політичної орієнтації того чи іншого гетьмана. Вони перемагали ворога у відкри­тому бою, однак легко втрачали орієнтири під час мирних переговорів з досвідченими й хитри­ми московськими, польськими й кримськими дипломатами110. Тому-то І.Крип’якевич підкрес­лює, що І.Сірко “лише на старості літ зрозумів заміри гетьмана” (мається на увазі П.Доро­шенка. - С.К.)111.

Так зійшов, за словами М.Грушевського, з політичної арени цей “останній козак”112. Зійшов серед страшної, нечуваної руїни свого краю, витративши всі сили на боротьбу за здійснення високого ідеалу об’єднання Української Держави. “Незважаючи на свої політичні помилки й невдачі, - пише В.Антонович, - серед сучасних йому козацьких провідників уявляє Дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кер­мували цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю, серед найтяжчих обставин з дивовижною енергією й сталістю боровся за нього і впав з достоїнством і свідомістю спов­неного обов’язку!!!”113.

Як бачимо, в силу несприятливих історичних обставин П.Дорошенку не вдалося вигра­ти Підгаєцьку кампанію, а згодом і здійснити й далекосяжну заповітну мрію - об’єднати Укра­їну під однією булавою.

Я.Собеському ж ця перемога допомогла стати великим гетьманом коронним, а неза­баром і польським королем Яном ІІІ. Саме тому, їдучи до Язлівця (колись значне торговельне місто й оборонний пункт, а тепер село Бучацького району Тернопільської обл. - С.К.), він, уже як король Ян ІІІ, зупинявся в Підгайцях, аби ще раз побачити місце, на якім “ яко гетьман польний заклав початок своєї слави”114.

У вересні 1883 р. на відзначення 200-ї річниці битви під Віднем об’єднаних європейсь­ких військ із турками, в якій важливу роль відіграло польське військо на чолі з Яном Со- беським, поляки-підгайчани поставили колону св. Анни висотою 12 м на місці оборони у війні 1667 р. Власне, для автора знову-таки питання: а чому Анна? Адже це мати Пресвятої Богородиці, покровителька жінок, особливо бездітних і тих, які хочуть мати нащадків. Вона також відзначалась і милосердям до вбогих. Чому саме висота колони 12 метрів? До Другої світової війни це була найвища колона на Підгаєччині... її ж називають і Анна Пророчиця. Можливо, саме з тих мотивів і зведено колону? Мабуть, питання наївні. Сподіваємось на чита- ча-професіонала.

Цю колону пізніше зруйнували у 1944 року арти­леристи вермахту, аби не слу­жила об’єктом наведення прицільності стрільби. У 1991 р. староміська релігійна громада відновила вцілілі рештки колони. А погруддя витесав останній з династії народних каменотесів-

різьбярів Ілля Папіж. Однак 2003 року блискавка розбила одну з колон. Та зусиллями того ж таки Іллі Папіжа, понад 80-тирічного майстра, і громади села знову відновили колону. А сам майстер витесав із місцевого пісковику фігуру св. Анни на повен зріст, хоча його попередній варіант був погруддям. Однак хотілося би й тут мати якусь ясність. Тож який підтекст закладали наші предки-підгайчани? Чи дізнаємось?

У самих же Підгайцях свідком тих подій є костел Пресвятої Трійці, який занесений на сьогодні в Червону книгу об’єктів архітектури, які потребують негайної допомоги. Але й нині костел, який бачив і П.Дорошенка, і Я.Собеського, і короля Яна-Казимира, і Керим-Ґерея, і низ­ку видатних діячів релігії, науки, культури й мистецтва, вражає своєю величчю та монумен­тальністю. І сьогодні в підземеллі цього костелу, у т. зв. каплиці Потоцьких спочиває власник міста, великий гетьман коронний, засновник міста Станіславів (тепер Івано-Франківськ) Ста- ніслав-Ревера Потоцький. Принаймні автор найвідомішої монографії про костел, польський історик, директор “Вавеля” в Кракові Ян Островський цього не заперечує115. Та, на жаль, тільки силами невеликої римо-католицької громади за підтримки поляків, колишніх підгайчан, іде боротьба за його врятування.

Тож, насамкінець, до цих свідків минулого належить могила козаків-дорошенківців. Давно вже назріла потреба впорядкувати й саму могилу і зробити до неї під’їзну дорогу, видати довідково-інформаційну рекламну літературу - тобто зробити все для популяризації історії нашого народу й краю зокрема. Наші сусіди поляки у своїх путівниках не оминають цю битву116.

Ця подія широко коментувалася не тільки в польських чи українських джерелах, але і в європейській пресі. Так, у 1677 р. у 10-му томі збірника “Театр Європи” написано, що напад запорожців на Крим вплинув на завершення Підгаєцької битви й вимушене перемир’я Доро­шенка з поляками117.

Саме битва під Підгайцями на широкому тлі подій в Україні часів Руїни, уболівання й думи П.Дорошенка за долю дорогої йому Вітчизни знайшли своє відображення в історичній повісті “Під одну булаву” громадсько-політичного діяча, письменника й публіциста В.Будзи- новського, що вийшла у Львові 1920 року118. Останнє та єдине на сьогодні перевидання цієї повісті відбулося за кордоном, у США119. Поки що тільки в рукописі очікує видання інсцені­зація повісті В.Будзиновського режисера-постановника, викладача Теребовлянського вищого училища культури, заслуженого діяча мистецтв України А.Нечая.

Давно вже чекає свого перевидання в Україні й заокеанська монографія Д.Дорошенка, вже неодноразово згадувана й цитована нами.

Сьогодні Підгайці - один із неповторних центрів Середнього Опілля, мале історичне місто, затишне й рідне, невелике за розміром та чисельністю, але значне за своїм історико- культурним потенціалом, відображеним у численних пам’ятках історії, археології, архітектури та мистецтва, розташованих як у самому місті, так і в його околицях (54 пам’ятки архітектури та містобудування державного й місцевого значення, 14 пам’яток археології, 15 пам’яток історії, 8 пам’яток монументального мистецтва, 2 історико-меморіальні цвинтарні комплекси). Підгайці здавна були і є цікавим містом не лише для науковців, зокрема дослідників містобу­дування, але й для туристів.

З метою популяризації історії рідного краю та Підгайців уважаємо за необхідне:

1) відзначити пам’ять про цю битву П.Дорошенка, зробивши її подією не тільки регіо­нального, але й всеукраїнського масштабу, провівши науково-практичну історико-крає- знавчу конференцію “Петро Дорошенко і битва 1667 року під Підгайцями”;

2) підготувати й видати рекламно-довідкову літературу (путівники, буклети, поштівки, значки тощо);

3) поетапно розробляти туристичну інфраструктуру для гостей міста й краю.

Адже важка битва, ця попри всі її негативи засвідчила й позитив, який не піддається жодному сумніву й повинен бути для кожного українця прикладом - Петро Дорошенко й коза­ки прийшли битися сюди також і за вільну і єдину Україну (підкреслення наше. - С.К.). Пер­шим кроком до цього є спільне розпорядження Підгаєцької районної ради і Підгаєцької рай- держадміністрації “Про утворення організаційного комітету для підготовки відзначення у 2012 році 345-річчя битви гетьмана Петра Дорошенка з військом Яна Собеського під Підгайцями від 21.06.2010 р. за № 231/21”. Сподіваємось, що за першим кроком будуть наступні, і тому справа таки зрушиться з місця. Бо ніщо так не шкодить рідному народові, як його власне історичне безпам’ятство.

Додаток 1
ПІДГАЄЦЬКІ ПАКТИ МІЖ ЯНОМ СОБЕСЬКИМ ТА ПЕТРОМ ДОРОШЕНКОМ
від 19 жовтня 1667 року Трактат із солтаном Калгою

Оскільки його милість солтан Керим-Герей Калга ввійшов сюди, в держави його королівської милості і Річі Посполитої, з військами кримськими, ногайськими, буджацькими, білогородськими не з іншим наміром, тільки з тим, щоб постановити й підтвердити давні пакти, за багато років перед тим утверджені з його милістю королем і Річчю Посполитою іменем теперішнього його милості хана, його наступника, також і цілого Криму, а особливо ті, які недавно постали з його милістю ханом та з Іслам-Гереєм, що пішов із цього світу, як і наступником його, ханом, його милістю Мехмет-Гереєм, отож, зійшовшись між собою тут, під Підгайцями, його милість пан гетьман від імені його милості короля й цілої Річі Посполитої та його милість солтан іменем його милості теперішнього хана і його наступника на потім, як і цілого Криму, і всіх їхніх милостей, присягалися, вмовившись разом, до вічної приязні і на вічно нерозривний мир.

По-перше, все, що тільки сталося поміж обома народами, як у минулу зиму, так і в теперішні часи, пустили у вічну непам’ять, віддавши те на таємний суд Божий. А щоб не доходило в подальшому до такого розірвання приязні, його милість пан гетьман вимагає під присягою, що, коли б мали заходити коли-небудь і які-небудь оказії, незгоди або претензії поміж згаданими державами, має вирішуватися це через послів, і до їхнього повернення все повинно лишатися у спокої, і не повинні виявлятися знаки неприязні.

А що його милість солтан обіцяє й присягається іменем його милості теперішнього хана і його наступників, як і цілого Криму, бути ворогом ворогів його королівської милості і Річі Посполитої, ставати з військами, яких його королівська милість та Річ Посполита потребу­ватиме на будь-яку послугу Річі Посполитої, то навзаєм і його милість гетьман обіцяє й забезпечує іменем його королівської милості й Річі Посполитої віддавати подарунки 1 згідно давніх звичаїв, що належать їхнім милостям ханам і кримським ордам, починаючи від того поприсяження зобопільної дружби. На знак того й задля вічної приязні з його милістю ханом і цілим Кримом він ординує при його милості солтані і своїх людей, щоб перебували біля його милості хана 2, — вони так довго мають там залишатися, доки не повернеться до його милості хана посол, виправлений на сейм за подарунками. Зате його милість хан не посилатиме без відома й приязної волі його королівської милості та цілої Річі Посполитої жодних військ в Україну і в держави його королівської милості. А що деякі орди буджацькі, білогородські, та­кож ногайці й немала частина оракулів, візабетелів не визнають себе в послушенстві його милості хана, то й тоді його милість солтан убезпечує його милість пана гетьмана й упевнює, що коли б згадані свавільні орди входили малими чи також великими купами в держави його королівської милості, то його милість солтан іменем його милості хана обіцяє їх присмиряти, жодної не виказуючи протекції і не допускаючи з’єднуватися з ними своїм військам.

Оскільки на прохання його милості хана і солтана Калги його королівська милість і Річ Посполита приймає козаків до ласки як своїх власних підданих, аби задовольнялися вони тим, що їм декларуватиметься призначеною від його королівської милості комісією, то хай ствердять свою покірність у тому присягою. Обіцяє його милість солтан для утвердження ґрун­товнішої приязні і братерської вірності справити у його милості хана, щоб в’язнів, побраних під Браїловом, тобто пана Маховського й інших, які вже відзиваються й відзиватимуться, його милість хан повернув до Польщі, а його милість пан гетьман навзаєм обіцяє випросити у його королівської милості, щоб той на знак щирого братерства з його милістю ханом наказав випу­стити на волю татар, різночасно побраних в ув’язнення.

Його милість солтан убезпечує, що він з усіма ордами правдиво обіцяє його милості па­нові гетьману — як з цього місця, так і повертаючись до Криму, — не дозволить він чинити зі свого відома жодних набігів у будь-який бік і взагалі закаже, аби не ходили; свавільників же своїх звелить громити і на знак ґрунтовнішого братерства має ствердити те присягою. На що для кращої віри з підписом рук наших притискаємо й печатку.

Даний під Підгайцями вересня 16 дня 1667 року.

Гіт-Герей, солтан; Керим-Герей Калга, солтан великих орд кримських; Якки-Герей; Гем- Герей; Сирам-бей; мурза Забей Караного; Маутша-мурза; Маду-кала; Адиша-мурза; Мох- мурза; Мит Гієткша Мурта.

ПІДГАЄЦЬКІ ПАКТИ,
постановлені з його милістю паном Дорошенком, гетьманом запорозьким

Ясновельможний його милість пан великий маршалок і польний коронний гетьман, пізнавши щиру готовність його милості пана Петра Дорошенка, гетьмана війська його королівської ми­лості Запорозького, до послуг його королівської милості й Річі Посполитій і маючи його запев­нення, що не з війною, але з проханням благають ласки його королівської милості й Річі Поспо­литої, обіцяє згаданому панові гетьману з військом його королівської милості Запорозьким подати прохання до його королівської милості й Річі Посполитої, аби все те, що сталося дотіль, його королівська милість і Річ Посполита піддала цілковитому забуттю. А щоб це його милість король та Річ Посполита ясніше побачили, його милість пан гетьман запорозький і Запорозьке військо обіцяють відтепер цілковите й вірне підданство його королівській милості й Річі По­сполитій, щире бажання на всілякі послуги і вирікається на потім всіляких протекцій, покла- даючи свою безпеку на саму тільки ласку його королівської милості й Річі Посполитої. І щоб бути достойнішими її, зобов’язується всім панам, як дідичних добр, так і державних добр його королівської милості, чи їхнім намісникам, давати допомогу для їхнього безпечного мешкання в домах, за винятком того, про що покірно просять, аби козаки й їхні хутори були вільні.

А оскільки ясновельможний його милість пан великий маршалок і польний коронний гетьман не має повної сили на заспокоєння претензій його королівської величності Запорозьких військ, то всі їхні вимоги відкладає до найближчого сейму, на який військо його королівської милості Запорозьке зашле своїх послів і проситиме комісії, в чому їм допоможе ясновельможний його милість пан маршалок. Між тим він убезпечує Запорозьке військо, що до комісії не вводитиме коронних, його королівської милості, військ у жодне місто, нікуди, де тільки мешкають козаки, що належать до Запорозького війська. Навзаєм і запорозькі війська не повинні вимагати жодних міст, у яких досі козаків не було. А що то за міста, має бути висловлено особливим актом.

Через те, що білоцерківська залога не може мати достатнього утримання без утиску людей Запорозького війська, лишаючись у такому числі, як і в Білій Церкві, так і в інших містах, то його милість пан маршалок на прохання його милості пана гетьмана Запорозького війська і цілого війська згоджується послати офіцера до його милості пана Стахурського 3 з розпорядженням, щоб частину людей спроваджено з Білої Церкви, суворо наказавши, аби його милість пан комендант, лишаючись у Білій Церкві, у найменший спосіб не важився чинити жодної кривди людям, що належать до Запорозького війська, під загрозою військового суду. Тим же розпорядженням накаже панові коменданту, щоб як церковні речі, так і те, що взято в полковника паволоцького, віддав цілком, кому належить, без усілякої відволоки, аби всі покривджені були задоволені.

Ці пункти мають бути зараз зміцнені присягою з боку його королівської милості й Річі Посполитої через ясновельможного його милості пана великого маршалка і коронного польного гетьмана та їхніх милостей панів комісарів, призначених до трактування, а з боку війська його королівської милості Запорозького через його милість пана Петра Дорошенка, гетьмана, обозного військового, генеральних суддів, осавулів, сотників і всіляку старожитню старшину та стверджені, згідно писаної форми.

Даний під Підгайцями, 19 жовтня, дня, 1667 року

1 Літопис Самовидця / АН УРСР, Інститут історії. - К. : Наук. думка, 1971. - С. 102-103.
2. Костомаров М. Руїна. Гетьманованнє Брюховецького / М. Костомаров // Історичні монографії. - Т. VII : Руська історична бібліотека, Т. XIV / за ред. О. Барвінського. - Тернопіль, 1892. - С. 99-115.
3. Kochowski W. Historia panowania Jana Kazimierza / Wespazian Kochowski. - Poznan, 1859. - T. III.
4. Majewski W. Podhajce - letnia i jesienna kampania 1667 r. / Majewski Wieslaw // Studia i Materialy do Historii Wojskowosci. - T. VI. - 1960. - № 1.
5. Pajewski J. Bunczuk i koncerz. Z dziejow wojen polsko-tureckich / Pajewski Janusz. - Warszawa, 1960.
6. Wojcik Zbighiew. Jan Sobieski 1629-1696 / Wojcik Zbighiew. - Warszawa, 1994.
7' Podhaice // Lwowskie spotkania. - 2006. - № 5-6. - S. 4-5.
8' Werschler Iwo. Obrona Podhajec w 1667 r. / Werschler Iwo // Semper Fidelis. - № 2 (31). - S. 19-22.
9' Balinski Michal. Starozytna Polska pod wzgledem historycznym, geograficznym i statystycznym / Balinski Michal, Lipinski Tymoyteusz. - Warszawa, 1885. - T. II. - S. 709; Slownik Geograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. T. VIII. - Warszawa, 1887. - S. 384-388; Niedzwiecki M. Powiat podhajecki pod wzgledem geograficznym, s statystycznym, historycznym / Niedzwiecki Mikolaj. - Stanisławów, 1896. - S.128-130.
10' Werschler I. Obrona Podhajec w1667. - S. 19-22.
11 Літопис Самовидця. - С.102-103.
12' История Русов Георгия Кониского [репринт. вид. Івана Тиктора]. - Л., 1993. - Вип. 5. - С. 222-224.
13' Антонович В. Петро Дорошенко / В. Антонович // Історичні постаті України : зб. істор. нарисів / упоряд. О. В. Болдирєв. - Одеса : Маяк, 1993. - С. 192.
14' Яворницький Д. Іван Сірко / Д. Яворницький // Кошові Запорізької Січі : збірник . - К. : Веселка,1992. - С. 22-23.
15' Полонська-Василенко Н. Історія України / Н. Полонська-Василенко. - К. : Либідь, 1992. - Т. 2. - С. 13-44, 121.
16' Крип’якевич І. Історія України / І. Крип’якевич. - Л. : Світ, 1990. - С. 202, 226.
17' Історія українського війська. [Репринт. вид. Івана Тиктора]. - Львів, 1993. - Вип. 5. - С. 163-164.
18' Субтельний О. Україна : історія / О. Субтельний ; пер. з англ. - К. : Либідь, 1991. - С. 135.
19' Шевчук В. О. Козацька держава : етюди до історії українського державотворення / В. О.Шевчук,B. Шевчук. - К. : Абрис, 1995.- С. 200-201; Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно- політичного мислення XVI-XVIII ст. : у 2 кн. Кн.1. / В. Шевчук. - К. : Грамота, 2007. - 720 с.
20. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. - 2-е вид., перероб. та розшир. - К. : Критика, 2005. - 584 с.
21 Дорошенко Д. І. Нарис історії України : у 2 т. / Д. І. Дорошенко. - К. : Глобус, 1991. - Т. ІІ. - 349 с.
22 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко : огляд його життя і політичної діяльности / Д. Дорошенко. - Нью-Йорк: Вид-во УВАН у США, 1985. - 712 с. (про битву - у розд. V: Підгаєцька кампанія. Диверсія Сірка в Криму. Підгаєцький трактат. - С. 131-141.
23. Степанков В. Петро Дорошенко / В. Степанков // Володарі гетьманської булави : історичні портрети. - К. : Варта, 1995. - С. 285-314 ; Степанков В. Петро Дорошенко / В. Степанков // Полководці Війська Запорозького : історичні портрети. - Кн. 1. - К. : 1998. - С. 101-120.
24' Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко : огляд його життя і політичної діяльності... - С. 131-141.
25' Werschler I. Obrona Podhajec w 1667 r. - S. 19-22.
26' Там само. - С. 19.
27' Там само. - С. 19.
28' Там само. - С. 19; Костомаров М. Руїна. Гетьманованнє Брюховецького. - С. 99-115.
29' Podhaice // Lwowskie spotkania. - S. 4-5.
30' Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко : огляд його життя і політичної діяльності. - С. 133.
31 Werschler I. Obrona Podhajec w 1667 r. - S. 20.
32 Пришляк В. “Куди їду - туди їду, та все на Підгайці.” (Торговельні шляхи Підгайців та околиці XV- XVIII століть) / В. Пришляк // Галицька брама. - 2006. - № 3-4 (135-136). - С. 7-8.
33' Радянська енциклопедія історії України. Т.3 : Підгайці. - К. : АН УРСР, 1971. - С. 389.
34' Werschler I. Podhajce - rys historyczny (do roku 1917) / Iwo Werschler // Semper Fidelis. - 2002. - № 3 (68). - S. 24-27.
35. Сіреджук П. С. Джерела до вивчення історії виникнення міст Галицької землі в XV-XVIII ст. / П. С. Сіреджук // Архіви України. - 1986. - № 1. - С. 58-66.
36. Гунчак Т. Підгаєччина : історичний нарис / Т. Гунчак // Підгаєцька земля : історично-меморіальний збірник. Т. XXIV : Український архів. Головний комітет підгаєчан / НТШ. - Детройт (США), 1990. -C. 113-118, 127, 128, 147, 148.
37' Фон Вердум Ульріх. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672. через Королівство Польське. / Ульріх фон Вердум // Жовтень. - 1983. - № 10 (468). - С. 89-105.
38. Гунчак Т. Підгаєччина : історичний нарис / Т. Гунчак // Підгаєцька земля : історично-меморіальний збірник. Т. XXIV : Український архів. Головний комітет підгаєчан / НТШ. - Детройт (США), 1990. - С. 113-118, 127, 128, 147, 148.
39. Бевз М. Архітектурно-містобудівний комплекс середмістя Підгайці : історична та культурна цінність / М. Бевз // Галицька брама. - 2006. - № 3-4 (135-136). - С. 2-4.
40' Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко: огляд його життя і політичної діяльності. - С. 135; Werschler I. Obrona Podhajec w 1667 r. - S. 20.
41 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко : огляд його життя і політичної діяльності. - С. 135.
42 Там само. - С. 134-135.
43. Там само. - С. 133, 135.
44. Там само. - С. 135.
45. Бевз М. Планувально-просторові системи історичних міст, їх ідентифікація та збереження (міста Підгайці та Бучач) / М. Бевз // Архітектурний вісник. - 2002. - № 3-4 (16). - С. 46-48.
46. Дорошенко Д. І. Нарис історії України: у 2 т. - С. 78.
47. Sobieski Jan. Listy do Marysienki / Sobieski Jan ; оpracowal L. Kukulski. - Cz. II : Podole. - Pruszkow, 1962. - S. 220-225.
48. Werschler I. Obrona Podhajec w 1667 r. - S. 20.
49. Там само. - С. 20.
50. Костомаров М. Руїна. Гетьманованнє Брюховецького... - С. 101.
51. Колодницький С. Гетьман Дорошенко під Підгайцями (Важка битва гетьмана Петра Дорошенка) / С. Колодницький // Дзвін. - 2000. - № 4. - С. 109-116.
52. Werschler I. Obrona Podhajec w 1667 r. - S. 21.
53. Степанков В. Петро Дорошенко / В. Степанков // Володарі гетьманської булави : історичні портре­ти. - С. 301-302.
54. Костомаров М. Руїна. Гетьманованнє Брюховецького... - С. 111-112.
55. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко : огляд його життя і політичної діяльності. - С. 137.
56. Werschler I. Obrona Podhajec w 1667 r. - S. 21.
57. Костомаров М. Руїна. Гетьманованнє Брюховецького... - С. 144.
58. Маслійчук В. ALTERA PATRIA : нотатки про діяльність Івана Сірка на Слобідській Україні /B. Маслійчук. - Харків : Харків. приватний музей міської садиби : Торсінг, 2004. - 72 с.
59. Костомаров М. Руїна. Гетьманованнє Брюховецького... - С. 104.
60. Там само. - С. 104.
61 Дорошенко Д. І. Нарис історії України : у 2 т. - С. 78; Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХѴГ-ХѴШ ст. - 720 с; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - С. 387.
62. Podhaice // Lwowskie spotkania. - S. 5.
63. Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVIII ст... - C. 321.
64. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко : огляд його життя і політичної діяльності. - С. 138.
65. Niedzwiecki M. Powiat podhajecki pod wzgledem geograficznym, s statystycznym, historycznym / Mikolaj Niedzwiecki. - S. 129.
66. Підгайці - радянське місто (рукописний варіант) : фотоальбом, виготовлений членами історичного гуртка Підгаєцької ЗОШ І-ІІІ ст. - 1960.
67. Костомаров М. Руїна. Гетьманованнє Брюховецького . - С. 101.
68. Там само. - С. 101.
69. Zelenski (Boy) T. Pisma. T. VII : Marysienka Sobieska / Tadeusz Zelenski (Boy). - Warszawa : Panstwowy In-t Wydawniczy, 1994. - S. 170-175, 352--353.
70. Podhaice // Lwowskie spotkania. - S. 5.
71 Zelenski (Boy) T. Pisma. T. VII : Marysienka Sobieska. - S. 171.
72. Полянська-Василенко Н. Історія України. - С. 43.
73. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - С. 386-387
74. Werschler I. Obrona Podhajec w 1667 r. - S. 20.
75. Slownik Geograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. T. VIII. - S. 385-386.
76. Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVIII ст. -С. 320; Чухліб Т. В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. / Т. В. Чухліб. - 2-е вид., доопрац. - К. : Критика, 2005. - 584 с.
77. Дорошенко Д. І. Нарис історії України : у 2 т. - С. 78.
78. Реєнт О. П. Усі гетьмани України / О. П. Реєнт, І. А. Коляда. - Харків : Фоліо, 2007. - 415 с.
79. Гунчак Т. Підгаєччина. Історичний нарис / Т. Гунчак // Підгаєцька земля : історично-меморіальний збірник. Т. XXIV : Український архів. Головний комітет підгаєчан / НТШ. - Детройт (США), 1990. С. 113-118, 127, 128, 147, 148.
811 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко : огляд його життя і політичної діяльності. - С. 134.
81 Niedzwiecki M. Powiat podhajecki pod wzgledem geograficznym, s statystycznym, historycznym. - S. 129.
82. Podhaice // Lwowskie spotkania. - S. 5.
83. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко : огляд його життя і політичної діяльності. - С. 196.
84. Там само. - С. 138-139.
85. Банах І. Підгайці на історичній мапі / І. Банах // Міська брама. Незалежний Підгаєцький часопис. - К.,2009. - Ч. 1(8) - С. 5
86 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко : огляд його життя і політичної діяльності. - С. 140.
87. Там само. - С. 141.
88. Літопис Самовидця... - С. 103.
89. Яворницький Д. Іван Сірко . - С. 77.
90. Котляр М. Ф. Історія в життєписах / М. Ф. Котляр, В. А. Смолій. - К. : Час, 1994. - С. 242-254.
91. Дорошенко Д. І. Нарис історії України : у 2 т. - С. 78.
92. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - С. 386-387.
93. История Польщи : в 3 т. Т. 1 / под ред. В. Д. Королюка [и др.]. - М. : Изд-во АН СССР, 1954. - С. 277.
94. Глинський М. П. Підгайці. Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська обл. / М. П. Глинський. - К. : Голов. редакція УРЕ, Ін-т історії АН УРСР, 1973. - С. 111.
95. Радянська енциклопедія історії України. Т. 3. - Підгайці. - С. 389.
96. Сенкевич Г. Собрание сочинений : в 9 т. Т. 5 : Пан Володыёвский : роман / Г. Сенкевич ; пер. с пол. - М. : Худож. лит., 1984. - 423 с.
97. Balinski M., Lipinski T. Starożytna Polska pod wzgledem historycznym, geograficznym i statystycznym. -S. 709; Czolowski A. Preszlosci i zabytki wojewodstwa tarnopolskiego / A. Czolowski, B. Janusz. - Tarno­pol, 1926. - S. 32-33; Przewodnik po wojewodztwie tarnopolskiem z mapa. - Tarnopol, 1928. - S. 62; Slownik Geograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. T. VIII. - S. - 385-386; Niedzwiecki M. Powiat podhajecki pod wzgledem geograficznym, s statystycznym, historycznym. - S. 129.
98. Ostrowski J. K. Kosciol parafialny P. W. Sw. Trojcy w Podhajcach / Jan K. Ostrowski // Materialy do ddziejow sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. T. 4 : Koscioly i klastory rzymskokatolickie dawnego wojewodstwa ruskiego. - Krakow, 1996. - S. 141-162.
99. История Русов Георгия Кониского . - C. 222-224.
100. Шевчук В. Козацька держава : етюди до історії українського державотворення. - С. 200; Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVIII ст. - С. 108.
101 Бойко О. Історія України : запитання і відповіді / О. Бойко. - К. : Академія, 1997. - С. 96-99.
102 Субтельний О. Україна : історія... - С. 135.
103. Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVIII ст. -C. 323-324 с.
104 Там само. - С. 323-324.
105. Котляр М. Ф., Смолій В. А. Історія в життєписах. - С. 242-254.
106. Котляр М. Шляхами віків : довідник з історії України / М.Котляр, С. Кульчицький. - К. : Україна. 1993. - С. 76, 77, 307.
107. Полонська-Василенко Н. Історія України. - С. 43.
108. Яворницький Д. Іван Сірко. - С. 77.
109. Історія українського війська. - С. 163-164.
110. Котляр М. Ф., Смолій В. А. Історія в життєписах. - С. 242-254.
111 Крип’якевич І. Історія України. - С. 226.
112 Грушевський М. Ілюстрована історія України. [Репринт. вид. 1913 р.] / М. Грушевський. - К. : ІСЕ-Україна : журн. “Радуга”, 1990. - 524 с.
113 Антонович В. Петро Дорошенко . - С. 192.
114. Krolinski K. Kolebka wielkiej slawy. Podhaice / K. Krolinski. - Lwow, 1910. - S. 22-23.
115. Ostrowski J. K. Kosciol parafialny P. W. Sw. Trojcy w Podhajcach / Jan K. Ostrowski. - S. 144.
116. Przewodnik po wojewodztwie tarnopolskiem z mapa. - S. 62; Czolowski A., Janusz B. Preszlosci i zabytki wojewodstwa tarnopolskiego. - S. 32-33; Rakowski G. Przewodnik po Ukrainie Zachodniej. Cz. II : podole. - Pruszkow, 2006. - S. 287-295.
117. Наливайко Д. Козацька християнська республіка / Д. Наливайко. - К. : Дніпро. - 1992. - С. 294-295.
118. Будзиновский В. Під одну булаву / В. Будзиновский. - Л., 1920.
119. Будзиновский В. Під одну булаву / В. Будзиновский. - Нью-Йорк : Говерля, 1956. - 122 с.