Людмила Шевченко-Савчинська (Медієвіст)
Власне, одне ви вже мало не пропустили – неолатиністика. Але як виняток я повторю його раз: отже, неолатиністика – це вивчення латиномовної літератури, написаної починаючи з Ренесансу, тобто з XV ст.
Чому виникла ця наука і яка потреба у вивченні літератури латинською мовою, що з’явилася через багато століть після Античності? Відповідь проста – латиномовна література – знакове культурне явище. Саме за його поширеністю можна визначати кордон європейського мислення, що не цілком збігається з географічним (як ви пам’ятаєте, східні межі Європи проходять по Уральських горах). Недарма в XV ст. західний мандрівник, перебуваючи в Києві, «відчував, що дістався останньої межі Європи» (зі статті Ксенії Константиненко «Уявлення італійців про руські землі: від витоків до кінця XV ст.»). Проте вже через два століття це відчуття мало б поширитися далі на Схід, оскільки осередки латиномовної освіченості з’явилися в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Харкові.
Читайте також: Якості та функції дипломата у ранньомодерний період в уявленнях теоретиків та у практичних інструкціях послам з Речі Посполитої до Османської імперії в XVII ст.
Почалося ж усе набагато раніше: достеменно відомо про листування Данила Галицького з папою римським Інокентієм IV (сер. XIII ст.). У ході цих перемовин наш король намагався заручитися підтримкою Риму в боротьбі з монголо-татарською навалою. Отже, маємо дипломатичне листування латинською мовою. Також відомі на сьогодні численні латиномовні писемні пам’ятки, що виникли до XV ст. – це, переважно, різноманітні документи (наприклад, актові записи).
І тільки з доби Відродження, коли латина в її класичному варіанті стає спільною мовою європейських інтелектуалів, виникають твори практично всіх тих жанрів (і навіть більше), які наявні у нашій давній літературі. Ця література творилася не лише українською мовою – залучалися й інші, наприклад, польська, згодом російська. Таким чином, слід запам’яти раз і назавжди: давня українська література – не лише україномовна. Однак на сьогодні про кількість латиномовних творів дослідникам відомо стільки ж, як про розміри айсберга – тому, хто бачить його зверху (зазвичай бл. 90% об’єму айсберга під водою, як відомо).
Тепер дражливе для декого питання: чи вважати українськими тих авторів, які писали латиною, а тим більше (о жах!) були католиками? На це я відповім зовсім не у західній манері, а запитанням – на запитання, і навіть не одним: католик – це національність? Мова творів визначає національність? Ви, хто розмовляє переважно російською, всі вважаєте себе росіянами? І хто скаже, що таке національність – на той час, про який ідеться? А взагалі, якій національності належить латиномовна література Нового часу? Латинській? Римській? Європейській? Але хіба такі національності існують? Отож.
Спільною мовою тих авторів, про яких ви дізнаєтеся, була латинська, що й стала визначальним критерієм у нашому відборі: до огляду потрапили ті, хто так чи інакше були пов’язані з Україною-Руссю[1] – самовизначенням, походженням і проживанням, тематикою творів. Спроби встановити точні національні межі у загальному спадку поліетнічних держав, якими були Річ Посполита чи Російська імперія, коштують дослідникам значних зусиль і рідко дають результат, оскільки нагадують різання по живому.
Наприклад, як (а головне – для чого?) поділити між поляками та українцями Станіслава Оріховського, який пишався тим, що поєднує в собі культури двох народів? Або ким вважати Романа Тимківського, що походив із давнього козацького роду, виріс в Україні, жив і працював у Москві, при цьому залишався українцем за способом мислення – як видно з його латиномовних творів? Більшість із цих авторів були космополітами – в хорошому значенні – і не бажали вибирати якийсь один народ.
Другою, актуалізованою (щоб не сказати мусованою) сучасним літературознавством проблемою після національної ідентифікації авторів, є прагнення розібратися, які з латиномовних текстів є художньою літературою, а які – науковою. Латиномовні письменники прагнули виявити свою ерудицію при першій-ліпшій нагоді в усі можливі способи. Звідси наукові трактати, оздоблені, як вишукана поезія і вірші, переповнені науковими відомостями.
Читайте також: Києво-Могилянська академія - навчальний заклад новаторського типу періоду другої пол. XVII - кін. XVIII ст.
Так, праці Юрія Дрогобича (Котермака) містять наукові дані з астрономії та географії – навіть у сучасному розумінні: він навів перелік днів, годин і хвилин основних фаз Місяця упродовж року, з точністю до кількох годин вказав час двох місячних затемнень, визначив географічні координати міст Львова, Дрогобича, Кафи (Феодосії), Вільна, Москви тощо. Підсумки астрологічних досліджень написані стилем, що відповідав на той час вимогам наукового – попри розкидані по всьому тексту епітети («славетне місто», «неприхильне Сонце», «непевні дні»), персоніфікація («доля буде більш лінива», «характерно Місяцю в юному віці», «стане безумовним переможцем з волі Лева»), численні риторичні фігури («Я полишаю все інше, достойне відхилення від теми, на інший окремий час»). А посилання, які ми звикли вважати неодмінним атрибутом наукового тексту, здійснені тут у доволі незвичний спосіб: «Як вважають шановані старі люди, і на думку незнатних і низького стану». Так, це науковий твір.
Інший приклад: Еразм Сикст і його «Медичний коментар до творів Сенеки» – саме його виникнення – задля розваги на дозвіллі, за зізнанням самого автора – вже це прикметна річ.
Ренесансні гуманісти приготували шлях ідеям Просвітництва і значно ближчим до нас у часі ідейним течіям та філософським напрямам (наприклад, екзистенціалізму), піднявши в своєю творчістю розум і свободу на високі щаблі в ієрархії людських цінностей. Тепер кілька слів про гуманізм – слово, що давно всім набило оскому, і звучить в іронічному тоні частіше, ніж у нейтрально-позитивному. Cьогодні поняття “гуманізм” (лат. humanus – людяний, людський) вживається у двох значеннях: у широкому – це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у вужчому – прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних почуттів і здібностей тощо.
Читайте також: Основні поняття неолатиністики. Глосарій
Мислитель ХХ ст., Жан-Поль Сартр заперечував істинність колишнього тлумачення гуманізму і стверджував, що людина стає такою, якою вона робить себе сама, реалізуючи свій індивідуальний проект буття. На цю ж думку, але ще в XVI ст., натрапляємо у латиномовних “Настановах польському королеві Сигізмунду Августу” від Станіслава Оріховського (1513–1566), видатного діяча східнослов’янського Відродження, який наголошує, що людину визначають її вчинки, а не успадковані титули чи походження: “Отож, підбирай людей не за титулами, а дивися на їхні справи, які сприяють осягненню найвищих посад у твоїй державі” – радить він королю.
Філософське мислення XV–XVIІ ст. називають ще антропоцентричним, оскільки у центрі уваги – людина, тоді як Античність зосереджувала увагу на природно-космічному бутті, а в Середні віки за основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Людина – творець самої себе, і саме цим, а також унаслідок усвідомлення свого визначального впливу на перебіг власного життя та долі вона відрізняється від решти природних істот.
Читайте також: Річпосполитська історіографія України як етап вітчизняного історіографічного процесу
У добу Відродження в Європі розширюється мережа університетів. В Україні також зростає цінність освіти, збільшується кількість шкіл, але, за відсутності вищих, вихідці з України їдуть навчатися на Захід. Перші українці потрапляють до західноєвропейських університетів із середини XIV ст., навчання за кордоном надовго стає популярним явищем. Діти міщан, ремісників, купців, урядовців здобували освіту у вищих навчальних закладах Італії (Болонь, Падуя), Німеччини (Кенінґсберґ, Ляйпціґ, Вітенберґ), Англії (Оксфорд, Кембридж), Польщі та Литви (Ягеллонський, Віленський університети) та ін. Загалом, упродовж XIV–XVIII cт. тільки в університетах Італії (Падуанському, Болонському та ін.) пройшли навчання понад 600 юнаків з України. З Болонським університетом пов’язана діяльність українського вченого, першого з відомих докторів медицини Юрія Котермака-Дрогобича. Українці-русини не лише навчалися, а й викладали – зокрема, у Краківському університеті в середині XV ст. вихованець Болонського університету Мартин Король (Martinus Rex) з Журавиці, польсько-українського села поблизу Перемишля заснував кафедру астрономії й математики. Він відомий як автор першого в Кракові астрономічного календаря – прогнозу (Iudicium), а також трактатів «Geometria», «Algoritmus minutiarum» (про теорію дробів). Вихованцями Краківської alma mater були Григорій Чуй-Русин, Себастіян Кленович, Симон Пекалід, Касіян Сакович, Петро Могила та ін.
Але вже в XVI ст. (Високе Відродження, що ознаменувалося переворотом у духовному житті, розквітом науки і культури, орієнтованої на відродження Античності), в Україні засновуються власні потужні осередки освіти, найвідоміший серед яких – слов’яно-греко-латинська Острозька академія, набувають поширення реформаційні ідеї; латинською мовою створюється наукова, історіографічна література, етнографічні нотатки, етикетна поезія. Думку Митрофана Довгалевського: «Розум в житті головне, а все інше гине безслідно, // Смерть забирає його, а таланти великі безсмертні» – розділяли в ті часи сотні й тисячі освічених людей.
Виразниками ренесансних ідей стала ціла плеяда культурних діячів, які переважно і зовсім невипадково викладали свої гуманістичні погляди латинською мовою у трактатах, посланнях, промовах, листах тощо. Не переобтяжуватиму вас довгим переліком тих стереотипів і упереджень, якими досі оповита давня українська література, згадаю тільки про деякі: якщо хтось думає, що українська література – це тільки те, що написане українською мовою, він помиляється, якщо хтось думає, що українська література – це тільки написане у межах сучасних політичних кордонів України, він помиляється, якщо хтось думає, що українська література – це інтелектуальна продукція виключно аскетичних православних священників, на зразок Івана Вишенського, він… Ну, ви вже здогадалися.
Читайте також: Під «високу царську руку» чи під номінальну зверхність царя: ще раз ad fontes
А втім, українські гуманісти були, переважно, глибоко релігійними людьми різних конфесій – що не перешкоджало їхньому порозумінню – через відносну релігійну терпимість. Нерідко траплялися переходи (іноді кількаразові) з однієї конфесії в іншу. Але тогочасних інтелектуалів єднало те, що, зосереджуючись на питаннях земного життя, вони надавали перевагу не подвижництву ченців, які ізолювалися від світу в монастирських келіях, а добрим справам і вчинкам у повсякденному житті. У своїх творах вони оспівували визначні події, добрі справи співвітчизників – і то цілком мирні: скажімо, відкриття і діяльність Острозького слов’яно-греко-латиномовного колегіуму, та військові – подвиги полководців-захисників тощо.
Звідси і проголошення свободи найвищою цінністю сучасного суспільства. Солодкою називає свободу православний, а згодом унійний єпископ Мелетій Смотрицький: за неї не шкода віддати не тільки маєток, здоров’я, але й саме життя, – каже він. Про свободу складаює трактати Мартин Стрийковський, де докладно описує, як її “пильно боронити і про неї дбати”. Та найчастіше ідея свободи фігурує у творах Станіслава Оріховського: вона є найбільшим надбанням людини; “найвищим добром зі всіх добр”, природним станом шляхетної людської натури.
Поняття вроджених для кожного індивіда свобод – одна з визначальних у концепції природного права. Це важливий та унікальний здобуток суспільно-політичної думки доби Відродження. Серед принципів природного права: право власності, рівних можливостей, дотримання договорів, право на життя, мир, злагоду в суспільстві, на справедливість, шлюб. Людина у неварварській (правовій, згідно з сьогоднішньою термінологією) державі має право на свободу совісті, слова, право керуватися власним розумом. Усі справи мають вирішуватися на підставі закону справедливості, нехтування природніми правами людини – свідчення дикості, варварства, деспотизму.
Думаю, ви почули вже цілком достатньо для першого разу, щоб переконатися, настільки неолатиністика – цікава і непроста культурна спадщина. Ми, спадкоємці, дізналися про неї раптово і неймовірно здивувалися – так наче нам перепала у спадок від заокеанської тітоньки ферма з кенгуру. Але насправді, це ніяка не екзотика, а невіддільна частина нашої культури, щоправда – елітарна і для обраних. Маю надію, що і для вас – з моєю допомогою.
Примітки
[1] Русь (лат. Rusia, Ruthenia) – до XVIII ст. назва більшої частини сучасної України у латиномовних текстах вітчизняних та іноземних авторів, рідше – Roxolania. Назва Uсraina тривалий час вживалася у польських джерелах на позначення теперішніх Київщини, Черкащини, Чернігівщини, Полтавщини. Детальніше про це див. у Наталі Яковенко, “Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України”, Київ. Критика 2005. 584 с.; с. 17–19.
[1] Русь (лат. Rusia, Ruthenia) – до XVIII ст. назва більшої частини сучасної України у латиномовних текстах вітчизняних та іноземних авторів, рідше – Roxolania. Назва Uсraina тривалий час вживалася у польських джерелах на позначення теперішніх Київщини, Черкащини, Чернігівщини, Полтавщини. Детальніше про це див. у Наталі Яковенко, “Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України”, Київ. Критика 2005. 584 с.; с. 17–19.