Олександр Астаф’єв, Марія Астаф’єва
Саме йому Симеон присвятив ряд панегіриків. За рекомендацією Варлаама Ясинського він іде здобувати освіту у Львів, Познань, Вільно і повертається до Києва з дипломом майстра філософії і вільних мистецтв.
Читайте також: Основні поняття неолатиністики. Глосарій
Симеон витримує іспит перед професорами Києво-Могилянського колегіуму, читаючи їм власні вірші латиною, польською та українською мовами, за що одержує високу оцінку і звання “лавроносного поета”. У цей час він пише панегірик “Луна голосу, що волає в пустелі” на честь гетьмана Івана Мазепи.
Взаємини Симеона і гетьмана особлива, і, в той же час, драматична сторінка нашої історії, досі, на жаль, не досліджена. Схоже, що Іван Мазепа пильно стежив за духовним зростанням молодого богослова і підтримував його морально і матеріально. Згодом в одній із своїх проповідей Яворський скаже: “... Повернувшись з науки з польських сторін такими від вельможності вашої, добродія мого я збагачений благодіяннями, що яким і єсьм, що можу, все - від вельможності вашої, аки моєму джерелу, моєму сонцю, моєму небу приписую”.[1]
Сам Варлаам Ясинський стриже молодого вченого в монахи і дає йому ім’я Стефан, назначає його префектом Києво-Могилянського колегіуму та ігуменом Свято-Никольського пустинного монастиря, кілька разів відправляє з відповідальними місіями у Батурин, на зустріч із Іваном Мазепою. Зберігся лист, у якому Стефан Яворський та ігумен Кирилівського моністизя Інокентій Монастирський вітають гетьмана з перемогою над турками під Кизикерменом. Лист у Батурин направлений з Ніжина 29 серпня 1695 року. Його, найімовірніше, написав сам С. Яворський, а І. Монастирський тільки підписав.[2]
У 1698 році С.Яворський виголосив у Троїцькій церкві м. Батурина проповідь на честь одруження племінника Івана Мазепи, стольника і ніжинського полковника Івана Обидовського. Це знаменитий твір релігійної літератури, відомий під назвою “Виноград Христовий” - єдина пам’ятка “малоросійського” проповідництва Стефана. Твір написаний на замовлення Івана Мазепи і пронизаний почуттям глибокої поваги автора до гетьмана. Фрагмент твору “Глянь, як в Русії міцно святую віру знають” набув широкої популярності у XVII ст. як панегірик. Чи думав тоді Стефан, що незабаром йому доведеться проклинати гетьмана від імені церкви і “отечества”?
Читайте також: Києво-Могилянська академія в історіографічних дослідженнях її діяльності
На початку 1700 року С.Яворський виїхав у справах Київської митрополії до Москви, де з блискучою проповіддю виступав на похоронах О.С.Шеїна, знатного боярина і сподвижника Петра І. Проповідь сподобалася цареві, і після тривалого вмовляння С.Яворський був посвячений у сан митрополита рязанського і муромського, а згодом, після смерті патріарха Андріана, став екзархом і блюстителем Всеросійського патріаршого престолу.
Ще з перших років перебування у Москві С.Яворського все більше і більше займає думка про будівництво храму в честь Благовіщення пресвятої Богородиці на своїй батьківщині - Україні, зокрема - в Ніжині, де його брат Павло був протопопом і міг контролювати хід будови. У книзі І.Чернова “Краткая история построения Нежинского Благовещенского монастиря” (М., 1815) вміщено листи і записки митрополита до свого брата - від перших письмових вказівок закупити місце для будови храму в центрі Ніжина і до останніх, у яких тремтливою рукою С.Яворського виведено передсмертні розпорядження стосовно монастиря і бібліотеки. Це документи, сповнені незвичного, хвилюючого почуття і уболівання за долю його архітектурної похресниці і їх не можна читати сьогодні спокійно. До побудови храму приступили у 1702 році і завершли у 1716. Зведений храм С.Яворський присвятив перемозі Петра І над шведами, про що свідчить записка до брата Павла: “Віднині хай буде пам’ятник у Ніжинському монастирі про перемогу, Богом даровану Всеросійському самодержцю Петру Великому над шведським королем Карлом XII під Полтавою у 1709 році”. Хіба ж не іронія долі: другою за величиною фігурою у битві під Полтавою після Карла XII був Іван Мазепа, той самий гетьман, якому С. Яворський присвячував свої панегірики і який, як свідчать дослідники, теж будував “п’ятибанні собори у Ніжині”. Оскільки п’ятибанних храмів у Ніжині було лише три - Миколаївський собор, зведений козаками Ніжинського пілку у 1658 році, коли Мазепі було лише 18 років і коли він проживав у Європі, і Успенська церква (1762), споруджена вже після смерті гетьмана, то найімовірніше, що Іван Мазепа причетний саме до будівництва (разом із С. Яворським) третього храму - Благовіщенського собору. Прямих доказів цієї гіпотези нам знайти не вдалося (російська монархічна історична література, як і радянська, в основному паплюжили діяльність гетьмана, документи про нього свідомо знищувалися, замовчувалися, інші ж - розпорошені в архівах і газетних сховищах).[3]
Читайте також: Іоган Гербіній. Священні київські печери, або підземний Київ
Зразу ж після поразки Карла ХІІ та Мазепи під Полтавою і різанини, вчиненої з наказу Петра І Меншиковим у Батурині, відбулося театралізоване видовище на ринку у Глухові, де повісили на шибениці манекен гетьмана. Тоді ж російському самодержцю прийшло в голову відновити середньовічний московський обряд, досі не відомий на Україні - анафему. У Глухові, у Свято-Троїцькій церкві, в присутності царя, його дружини і всієї козацької старшини гетьмана проклинав новгород-сіверський протопоп Опанас Заруцький, а в Москві, в Успенському соборі, таку ж відправу в присутності царевича Олексія і всього царського двору здійснив Стефан Яворський. Він звернувся до присутніх з проповіддю “Трость, вітром гойданная”, і оголосив Івану Мазепі анафему і прочитав вірші про зраду гетьмана. Ця двоїстість С.Яворського стосовно Мазепи викликала відповідний резонанс у літературі.[4]
У центрі Ніжина, неподалік від Благовіщенського собору, знаходився будинок улюбленця Мазепи, колишнього писаря Ніжинського полку, а згодом генерального осавула Дмитрія Максимовича, який разом з гетьманом перейшов на бік шведів. Згідно з Грамотою Петра І Благовіщенському монастирю і будинок Максимовича, і всі його села, хутори, поля, млини були передані у власність Ніжинській обителі, а його самого, як і інших “зрадників” - генерального старшину Василя Чуйкевича, полковників Дмитрія Зеленського, Юрія Кожуховського, які після поразки під Полтавою повернулися з повинною - відправили на заслання.[5]
Читайте також: Річпосполитська історіографія України як етап вітчизняного історіографічного процесу
У жовтні 1721 року С.Яворський дарує Благовіщенському монастирю свою бібліотеку, до якої додає пронизану сумними мотивами і передчуттям смерті елегію “Стефана Яворського, митрополита рязанського та муромського слізне з книгами прощання” та “Тестамент”, де по пунктах розписано, як треба зберігати книги від сирості, вогню, молі, крадіжок і т. д. У першій чверті XVIII ст. бібліотека С. Яворського за кількістю книг займала шосте місце в Росії, поступаючись приватним книгозбірням Голіцина, Петра I, Брюса, Ф.Прокоповича та інших. Книгозбірня екзарха нараховувала 609 найменувань. Сюди входили також рукописи С.Яворського і його панегірики на честь Івана Мазепи і твори про його зраду. З ініціативи Ф.Прокоповича бібліотеку С.Яворського передали у 1732 році Харківському колегіуму. 24 рукописи, книги і богословські методичні посібники залишилися у Ніжині, однак ні видань, присвячених I.Мазепі, ні богословських методичних посібників сьогодні виявити не вдалося. Нема їх і в Харківській науковій бібліотеці ім. В.Короленка, де розшукали 243 книги із бібліотеки С.Яворського.[6]
Доля Благовіщенського монастиря, до будівництва якого був причетний разом з С.Яворським й гетьман I.Мазепа, також склалася драматично. З I750 по 1797 роки його кілька разів руйнували пожежі, у 1786 роді усі монастирські ліси, угіддя, сади і млини були секвестровані. Особливої руйнації зазнав Благовіщенський монастир у післяреволюційні роки: тоді у майстерні перетворили теплу Петропавлівську церкву, у підсобні приміщення-монастирські келії, порозбивали дзвони, знищили дивовижний іконостас, кутову вежу з годинником, зруйнували поховання, а на кладовищі зробили стоянку техніки. Під час цього варварства зникли оригінал грамоти С.Яворського Благовіщенському монастирю, його листи й записки, у яких можна було натрапити на сліди взаємин екзарха з I.Мазепою, низка унікальних ікон, залишки подарованої бібліотеки, особисті речі і подарунки.[7] Сьогодні Благовіщенський монастир - визначна пам’ятка духовної культури і архітектури XVIII ст. - вкрай занедбаний і потребує негайної реставрації.
[1] Терновський Ф. Стефан Яворський. Биографический очерк // Труды Киевской духовной академии. - 1864. - Т.2. - С.57-58.
[2] Величко С. Літопис. - К., 1991. - Т.2. - С.483-484.
[3] Маланюк Є. Тло і постать. - К., 1991. - С.30.
[4] Науменко В. Стефан Яворський в двойной роли хвалителя и обличителя Мазепы // Киевская старина. - 1885. - Т.ХІІІ. - С.172-175.
[5] Чернов И. Краткая история построения Нежинского Благовещенского монастыря, называемого Богородичным Назаретом. - М., 1815. - С.48; Лазаревский А. Описание старой Малороссии: Материалы для истории заселення, землевладения и управлення. Полк Нежинский. - К., 1893. - Т.2. - С.28-29.
[6] Мазманянц В. Свет вы мой, книги // Советская культура. - 1984. - 28 августа.
[7] Астаф’єва М., Астаф’єв О. Розвінчана релігія або Про що говорять ніжинські руїни // Вітчизна. - 1991. - №1. - С.193.
[2] Величко С. Літопис. - К., 1991. - Т.2. - С.483-484.
[3] Маланюк Є. Тло і постать. - К., 1991. - С.30.
[4] Науменко В. Стефан Яворський в двойной роли хвалителя и обличителя Мазепы // Киевская старина. - 1885. - Т.ХІІІ. - С.172-175.
[5] Чернов И. Краткая история построения Нежинского Благовещенского монастыря, называемого Богородичным Назаретом. - М., 1815. - С.48; Лазаревский А. Описание старой Малороссии: Материалы для истории заселення, землевладения и управлення. Полк Нежинский. - К., 1893. - Т.2. - С.28-29.
[6] Мазманянц В. Свет вы мой, книги // Советская культура. - 1984. - 28 августа.
[7] Астаф’єва М., Астаф’єв О. Розвінчана релігія або Про що говорять ніжинські руїни // Вітчизна. - 1991. - №1. - С.193.