Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття
Іван Паславський (Львів)
Однак серед дослідників немає одностайних відповідей на цілу низку питань, пов’язаних з історією та специфікою усвідомлення українцями своєї національної ідентичності. Зокрема, вони обстоюють різні погляди щодо початків цього феномена (вказуються Х-ХІІ ст., XIII-XIV ст., XV-XVI ст., XVII-XVIII ст.), щодо його націотворчих факторів (мови, релігії, історичної пам’яті, культу героїв), щодо носіїв національної свідомості (міщанства, шляхти, козацтва).
Читайте також: Міграція з України із освітньою метою: історичний та сучасний досвід
Одним із основних недоліків переважної більшості досліджень, на який слушно звернув увагу Ярослав Дашкевич, є те, що в них формування української націосвідомості розглянуто лише в контексті польсько-українських (зрідка українсько-московських) взаємин і цілком проігноровано етнічні взаємовідносини вздовж північної та південної меж української етнічної території[2].
Пропонована розвідка, власне, має на меті частково компенсувати цей недолік. Далі ми спробуємо показати, як відбувався процес усвідомлення української національної окремішності не в парадигмі Схід - Захід, тобто відносно поляків чи московитів, а стосовно “північної межі української етнічної території” - білорусів.
Не можна сказати, що проблем українсько-білоруського національного розмежування взагалі не розглядали в українській історіографії. Окремі спроби порушити цю проблему все ж були. Так, в 30-х рр. минулого століття до неї звернувся Мирон Кордуба в кількох своїх публікаціях[3]. Основний висновок М. Кордуби такий: аж до середини XVII ст. українці й білоруси усвідомлювали себе єдиним народом і лише “від повстання Хмельницького почали розрізняти ці два поняття, хоч і не завжди, і не послідовно”[4].
Подібно вважають і деякі сучасні українські історики, які твердять, що поняття “Русь”, “руський” аж до Хмельниччини стосувалися однаковою мірою українських і білоруських земель[5]. Відповідно, весь духовний набуток, нагромаджений на руських землях Речі Посполитої у період кінця XVI - першої половини XVII ст., часто зараховується до якоїсь спільної “українсько-білоруської культури”.
Тим часом численні історичні факти й документи недвозначно вказують, що вже наприкінці XVI ст. в українському суспільстві панувало усвідомлення того, що українці й білоруси - два різні народи. Це найяскравіше виразилося в поступовому утвердженні за кожним із них власних окремих етнонімів: українці продовжували називати себе “русинами”, а білорусів стали називати “литвинами”. На це звернув увагу ще Михайло Грушевський, який пов’язав те явище з політичною ситуацією, яка склалася після Люблінської унії 1569 р. Він, зокрема, писав: “З відокремленням України від Великого Князівства Литовського (в 1569 р., а ще різкіше в Лівобережній Україні по р. 1648) “Литвином” на Україні став Білорусин”[6].
Нагадаймо, що в результаті Люблінської унії майже всі українські землі, які доти входили разом з білоруськими землями до складу Великого Князівства Литовського (Київщина зі Східним Поділлям і Волинь із Підляшшям), стали прямим суб’єктом Польської корони. Власне білоруські землі після 1569 р. залишилися у складі автономного Великого Князівства Литовського. Цей історичний факт став могутнім каталізатором для утвердження національної самобутності двох народів - українського і білоруського.
Читайте також: Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст.
I справді, люблінським актом вперше після двохсотлітнього роз’єднання основні українські землі - Київщина, Поділля, Волинь і Галичина знову об’єдналися в єдиному державному організмі та творили економічну, політичну і культурну цілість. I хоч цей державний організм не був власного витвору, все ж зібрання в одне ціле всіх українських земель мало величезне культурно-історичне значення. Мав слушність Іван Крип’якевич, коли писав: “Люблінська унія 1569 року при всіх її неґативних наслідках дала принаймні одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість, що скасовано кордони, які відділяли Західну Україну від Східної. Тепер уся українська територія опинилася під тою самою владою, в тих самих обставинах. Вирівнювалися провінційні різниці, різні землі передавали одна одній свої здобутки, могла витворитися спільна орґанізація і спільна національна політика. Галичина і Xолмщина, що мали вже за собою два століття боротьби з Польщею, ставали до спільної акції з Волинню і Наддніпрянщиною, в яких збереглися ще залишки і традиції державного життя з литовських часів”[7].
Усе це прискорило інтеграційний процес серед корінного населення возз’єднаних українських земель, який завершився сформуванням єдиної “руської нації” (“natio ruthenica”). Її вихід на історичну арену в середині XVII ст. мав загальноєвропейський резонанс. Повстання під проводом Б. Xмельницького проти іноземного гноблення змусило Європу заговорити про “націю козаків” як про самостійний суб’єкт історії[8].
Подібні етноінтеграційні процеси після Люблінської унії активізувалися і на білоруських землях, які залишилися у складі автономного Великого Князівства Литовського. Однак через різні історичні та політичні обставини, в яких опинилася “Біла Русь” вже в XIII ст. (литовське завоювання), націотворчий процес там не набув такого лавиноподібного характеру, як це мало місце у той час в Україні. Про це свідчить той факт, що в ранньомодерну добу білоруси так і не змогли вчинити свій політичний дебют на історичній сцені. Процес їхнього націотворення затягнувся на довгі століття і завершився щойно в епоху романтизму.
Проте не викликає сумнівів, що перші виразні ознаки націотворчого процесу в білорусів виступають уже в післялюблінську добу. Це проявлялося в різних формах. Зокрема, впадає в око намагання тогочасної білоруської еліти закріпити за рідними землями назву “Литва”, а за корінним населенням “Білої Русі” етнонім “литвини”. Правда, цей процес розпочався набагато раніше, що зафіксовано в історичних джерелах[9], однак загальною тенденцією він став у XVI ст., особливо після Люблінської унії.
Деякі історики, зокрема М. Кордуба, пояснюють це явище суто політичними причинами, оскільки білоруські землі вже від XIII ст. входили до Литовської держави[10]. Однак це пояснення не є достатнім. Адже до цього ж державного утворення протягом тривалого часу належала також значна частина українських земель разом з Києвом, але на них назва “Литва” не поширилася і вони продовжували називатися Руссю. Цей факт дає підставу припустити, що закріплення за історичною “Білою Руссю” назви “Литва” мало під собою не лише політичне, але й етнічне підґрунтя. Очевидно, в середовищі певних груп автохтонного населення білоруських земель уже було усвідомлення необхідності виділити себе серед найближчих сусідів - русинів (українців), ляхів (поляків), московитів (росіян) і власне литовців. Щодо литовців, то, можливо, саме тому в білоруських, українських і польських джерелах того часу вони найчастіше виступають під іменем “жмудь”, “жмуди”, а корінна Литва - під назвою “Жемойтія”.
Читайте також: Бібліографія і історіографія Львова
Завершальний етап переходу корінного населення Білої Русі на хоронім “Литва” та етнонім “литвини”, як вже зазначалося, припадає на другу половину XVI ст., що яскраво відображено в тогочасній українській суспільній думці, зокрема в історіописанні, релігійній публіцистиці, літературі й лексикографії.
І справді, в українських писемних джерелах того часу виразно простежується процес національного розмежування русинів (українців) і литвинів (білорусів). Спершу заговорили про два “руські народи”, розуміючи під ними українців і білорусів. Це, очевидно, було даниною історичній традиції, коли від часів давньої Київської держави ці два народи жили спільним державним життям і, що найважливіше, сповідували одну “руську віру”, тобто східне київсько-візантійське християнство. Ректор Острозької академії Герасим Смотрицький у виданій в Острозі 1587 р. книжці “Ключ царства небесного”, присвяченій захистові цієї спільної “руської віри”, помістив переднє слово під характерною назвою “До народов руських коротка а пильная предмовка”. У цій “предмовці” він не раз звертається “до вас, народове руськіє”[11]. Зі змісту книжки виразно зрозуміло, що під “народами руськими” він розуміє православних українців і білорусів. Усвідомлення двох різних “народів руських”, які населяють східні простори Речі Посполитої, зустрічаємо і в інших українських полемістів того часу, зокрема в Захарії Копистенського[12].
Безсумнівно, що розуміння й визнання факту існування двох різних “руських народів” об’єктивно вело до поступового утвердження за кожним із них двох різних етнонімів. Так, силою внутрішніх законів історичного розвитку цих двох “руських народів” і внаслідок політичних причин, викладених вище, утверджуються наприкінці XVI ст. два етнонімічні терміни: для означення білорусів - народ литовський, або литвини, а для українців - народ руський, або русини (рідше росіяне).
Проілюструймо це на прикладах. Xристофор Філалет, антикатолицький полеміст із протестантськими симпатіями у своєму трактаті “Апокрисис” (польськомовне видання - Краків, 1597; україномовне - Остріг, 1598) надзвичайно послідовно розрізняв два православні народи Речі Посполитої: руський, тобто український, і литовський, тобто білоруський. Так, в одному з епізодів він говорить, що православні владики, віддаючи “папежови Римському послушенство”, тим самим, мовляв, “пожитков своих и уростенья шукали, а свободам свіцких людей народу Руського и Литовського ублажити хотіли”[13].
Із цього тексту цілком ясно випливає, що під “литовським народом” Xристофор Філалет розумів православних білорусів, бо власне литовці (по-тодішньому жмудь) були католиками і Берестейська унія не мала до них жодного стосунку. За нашим підрахунком, в “Апокрисисі” “литовський народ” згадується десять разів, причому завжди в парі з “народом руським”. Натомість “руський народ” згадується шістнадцять разів, у тому числі самостійно, без пов’язання з “народом литовським”, і часто в субстантивній формі - русин[14] чи росіянин[15]. Xарактерно, при тому, що Філалет намагається виділити саме руський народ, називаючи його “зацним”, “набожним”, “побожним” тощо[16].
Особливо виразно лінія поділу між русинами (українцями) та литвинами (білорусами) проведена в тогочасній українській мовознавчій науці та літературі. Зокрема, видатний український лексикограф початку XVII ст. Памво Беринда у своєму знаменитому “Лексиконі Словенороському” (Київ, 1627) послідовно розрізняв мови “руську” і “литовську”, тобто українську та білоруську. Наприклад, пояснюючи старослов’янське слово пітель , він дає йому таке тлумачення: “[по] чески и руськи когут, литовськи петух”[17]. А “Катехизис” українського лексикографа і богослова Лаврентія Зизанія (Москва, 1627) має таку повну назву “Книга, глаголемая по гречески Катехисисъ, по литовски Оглашенїє. Руским же язиком нарицаєтся Бесідословїє”[18].
Наслідуючи цю давню традицію, український бароковий поет золотої мазепинської доби Климентій Зиновіїв також чітко розрізняв дві мови (руську і литовську) і два різні народи (русинів і литвинів). Так, в одному з віршів на побутові теми він писав “О банях, то єст о лазнях, або теж по литовски о мыльнях”[19]. А у вірші, присвяченому проблемі різноконфесійних та різноетнічних шлюбів, він, вказуючи на їх неприродність, наводить такі приклади: по-перше, невдалим, на його думку, є таке подружжя, яке зав’язується між представниками різних конфесій, наприклад, коли “муж лях” (тобто католик), а “жена благочестивая” (тобто православна); по-друге, не буде злагоди у тій сім’ї, запевняє поет-мораліст, яка складається хоч і з представників однієї реліґії, але не “єдиньїх людей породы”, наприклад, коли жінка русинка, а “муж буде москаль або литвин”. Їй найбільше підійде “правдивий руснак, козак-українець”[20].
Читайте також: Під «високу царську руку» чи під номінальну зверхність царя: ще раз ad fontes
Як бачимо, К. Зиновіїв на схилку XVII ст. вельми виразно в поетичній формі акумулював історичний досвід українців, нагромаджений протягом цілого століття в процесі усвідомлення ними свого самобутнього місця серед найближчих сусідів. Для нього, як і для його земляків-сучасників, литвин - це православний білорус, який має свою власну мову, відмінну від їхньої рідної руської мови, з ним, литвином, як і з “ляхом” чи “москалем”, кровозмішання є небажане.
Ми лише окреслили проблему етнонімічного розмежування між українцями і білорусами, як вона постає з українських писемних джерел кінця XVI-XVII ст. Нашою метою було не так дати вичерпну відповідь на всі питання, пов’язані з цією темою, як привернути до неї увагу дослідників.
[1] Називаємо тут лише важливіші праці: Грушевський М. Історія України-Руси. - Київ; Львів, 1907. - Т 6. - С. 412-600; Z dziejów Ukrainy / рod red. Wacława Lipińskiego. - Kijów, 1912. - S. 157-328, 514-617; “Откду єсть пошьла Руская земля...” (Матеріали празької дискусії 11 і 18 листопада 1930 р.). - Прага, 1931. - 30 с.; Korduba M. Die Entstehung der ukrainischen Nation // Contributions a Ihistoire de l’Ukraine au VIIe Congres International des Sciences Historiques (Varsovie aofit 1933). - Leopol, 1933. - S. 19-67; Крип’якевич І. До питання про національну самосвідомість українського народу в кінці XVI - на початку XVII ст. // Український історичний журнал. - 1966. - № 2. - С. 82-84; Sysyn F. E. Ukrainian-Polish Relations in the Seventeenth Century: The Role of National Consciousness and National Conflict in the Khmelnytsky Movement // Poland and Ukraine: Past and Present / еd. Peter J. Potichnyj. - Edmonton; Toronto, 1980. - P. 58-82 (Польський переклад у вид.: Odrodzenie i Reformacja w Polsce. - Warszawa, 1982. - T. 27. - S. 67-92); Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII wieku. - Warszawa, 1985. - 190 s.; CzechM. Świadomość historyczna Ukraińców pierwszej połowy XVII w. w świetle ówczesnej literatury polemicznej // Slavia orientalis. - Warszawa, 1989. - Rocz. 38, Nr 3-4. - S. 563-584; Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI-XVII ст. (Підсумки, джерела, методи дослідження) // Сучасність. - 1992. - № 3. - С. 65-74; Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття. - Львів, 2001. - С. 199-206; Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. - Вид. 2-е, доповнене. - Київ, 2006. - С. 192-229.
[2] Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI-XVII ст. // Етнічна самосвідомість: національна культура. Тези Республіканської наук. конф. Київ, 21-23 березня 1991 р. - Київ, 1991. - С. 54.
[3] Див.: Кордуба М. Найважливіший момент в історії України // Літературно-науковий вісник. - Львів; Тернопіль, 1930. - Річн. 29, кн. 6. - С. 544; Ejusdem. Kilka uwag w kwestji genezy narodowości białoruskiej // Sprawy Narodowościowe. - Warszawa, 1932. - Rocz. 6, Nr 2-3. - S. 203-217.
[4] Korduba M. Kilka uwag w kwestji... - S. 207.
[5] Див.: Формування української нації: історія та інтерпретації. Матеріали Круглого столу істориків України (Львів - Брюховичі, 27. VIII. 1993). - Львів, 1995. - С. 51; Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI - перша половина XVII ст.). - Київ, 1998. - С. 283.
[6] Грушевський М. Історія України-Руси... - Т. 6. - С. 295.
[7] Крип’якевич І. Історія України. - Львів, 1990. - С. 131.
[8] Джерельний матеріал на цю тему див.: Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ в західноєвропейських літературних пам’ятках). - Київ, 1992. - С. 130-281.
[9] Див.: Stankiewicz J. Czas powstania narodów białoruskiego i ukraińskiego// Sprawy Narodowościowe. - Warszawa, 1931. - Rocz. 5, Nr 4-5. - S. 444-453.
[10] Див.: Korduba M. Kilka uwag w kwestji... - S. 215-216.
[11] Архив Юго-Западной России. - Киев, 1887. - Ч. 1, т. VII. - С. 236.
[12] Див.: Русская Историческая Библиотека. - Санкт-Петербург, 1878. - Т. IV. Памятники Полемической Литературы в Западной Руси. Кн. 1. - С. 1505.
[13] Русская Историческая Библиотека. - Санкт-Петербург, 1882. - Т. VII. Памятники Полемической Литературы в Западной Руси. Кн. 2. - С. 1134.
[14] Русская Историческая Библиотека. - С. 169, 172.
[15] Там само. - С. 186, 200.
[16] Там само. - С. 1564, 1582, 1584.
[17] Беринда П. Лексикон словенороський (Надрук. з київського вид. 1627 р. фотомех. способом) / підгот. тексту і вступ. ст. В. В. Німчука. - Київ, 1961. - С. 104.
[18] Зизаній Л. Книга, глаголемая по гречески Катехисисъ, по литовски Оглашенїє. Руским же язиком нарицаєтся Бесідословїє. - Москва, 1627.
[19] Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті / Підготовка тексту I. П. Чепіги. - Київ, 1971. - С. 184.
[20] Там само. - С. 116.
[2] Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI-XVII ст. // Етнічна самосвідомість: національна культура. Тези Республіканської наук. конф. Київ, 21-23 березня 1991 р. - Київ, 1991. - С. 54.
[3] Див.: Кордуба М. Найважливіший момент в історії України // Літературно-науковий вісник. - Львів; Тернопіль, 1930. - Річн. 29, кн. 6. - С. 544; Ejusdem. Kilka uwag w kwestji genezy narodowości białoruskiej // Sprawy Narodowościowe. - Warszawa, 1932. - Rocz. 6, Nr 2-3. - S. 203-217.
[4] Korduba M. Kilka uwag w kwestji... - S. 207.
[5] Див.: Формування української нації: історія та інтерпретації. Матеріали Круглого столу істориків України (Львів - Брюховичі, 27. VIII. 1993). - Львів, 1995. - С. 51; Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI - перша половина XVII ст.). - Київ, 1998. - С. 283.
[6] Грушевський М. Історія України-Руси... - Т. 6. - С. 295.
[7] Крип’якевич І. Історія України. - Львів, 1990. - С. 131.
[8] Джерельний матеріал на цю тему див.: Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ в західноєвропейських літературних пам’ятках). - Київ, 1992. - С. 130-281.
[9] Див.: Stankiewicz J. Czas powstania narodów białoruskiego i ukraińskiego// Sprawy Narodowościowe. - Warszawa, 1931. - Rocz. 5, Nr 4-5. - S. 444-453.
[10] Див.: Korduba M. Kilka uwag w kwestji... - S. 215-216.
[11] Архив Юго-Западной России. - Киев, 1887. - Ч. 1, т. VII. - С. 236.
[12] Див.: Русская Историческая Библиотека. - Санкт-Петербург, 1878. - Т. IV. Памятники Полемической Литературы в Западной Руси. Кн. 1. - С. 1505.
[13] Русская Историческая Библиотека. - Санкт-Петербург, 1882. - Т. VII. Памятники Полемической Литературы в Западной Руси. Кн. 2. - С. 1134.
[14] Русская Историческая Библиотека. - С. 169, 172.
[15] Там само. - С. 186, 200.
[16] Там само. - С. 1564, 1582, 1584.
[17] Беринда П. Лексикон словенороський (Надрук. з київського вид. 1627 р. фотомех. способом) / підгот. тексту і вступ. ст. В. В. Німчука. - Київ, 1961. - С. 104.
[18] Зизаній Л. Книга, глаголемая по гречески Катехисисъ, по литовски Оглашенїє. Руским же язиком нарицаєтся Бесідословїє. - Москва, 1627.
[19] Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті / Підготовка тексту I. П. Чепіги. - Київ, 1971. - С. 184.
[20] Там само. - С. 116.