Людмила Нежива
Одним із найбільших культурних осередків доби Бароко справедливо вважається Київ. Невипадково це місто український письменник Валерій Шевчук назвав „законодавцем поетичних смаків та форм ХVІІ – ХVІІІ століть”, а ще „столицею давньої української поезії” [1, с. 24]. Важливою віхою в культурному житті України стало функціонування київської школи та її реформи, проведені Петром Могилою та Іваном Мазепою. Києво-Могилянський колегіум, а згодом академія, стала осередком, де вчилися та здобували навички поетичної творчості талановиті письменники. Викладачі та учні цього навчального закладу стали головними репрезентантами українського бароко, зокрема Л. Баранович, І. Величковський, М. Довгалевський, П. Конюскевич, І. Максимович, І. Нерунович, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, Д. Туптало, С. Яворський та ін. У стінах академії було створено філософські трактати, підручники з поетики, риторики. З Києвом тримали тісний зв’язок інші культурні осередки. На Лівобережній і Слобідській Україні то були Чернігів, Харків, Переяслав, у колегіумах яких підтримувалися традиції Могилянки.
Читайте також: Геральдична поезія в українському літературному Бароко
Одним з найулюбленіших предметів був курс поетики – навчальна дисципліна, у межах якої викладалися правила віршування, складання драматичних творів та використання у літературі різноманітних художніх прийомів. Учні мали можливість вивчати твори сучасних їм авторів, а також античних, середньовічних, зокрема Аристотеля, Вергілія, Гомера, Діогена, Езопа, Овідія, Сенеки, Софокла. Навчаючись, талановиті вихованці названих освітніх закладів намагалися самі складати поезії. Більш того, збірки І. Величковського (поет, ймовірно, готувався до викладацької діяльності) „Молоко…” та Г. Сковороди (викладача Харківського та Переяславського колегіумів) „Сад божественних пісень” вважаються практичним курсом поетики [2, с. 195, с. 583], де представлені різні форми віршування.
Київ приваблював своєю економічною, історичною, політичною, культурною значимістю. Це прочитується у поезії ректора Київської братської школи Х. Євлевича:
Як те сонце, що встає з-за гори по ночі,
До ясного кола враз вабить наші очі,
Так і Київ звідусіль вабить люд до себе… [Аполон, с. 33 – 34]
Духовним підмурівком давнього міста стали Київський атеней та православна церква, три кита: наука, мистецтво, релігія. Із багатьох важливих подій у Київській академії вирізнялися так звані рекреації, коли студенти наприкінці навчання в травні йшли з викладачами на одну з київських гір, де ставили драми, декламували вірші, співали, грали в ігри. Вихованець академії І. Максимович відтворив свято в поемі „Ода на перший день травня 1761 року” таким чином:
Читайте також: Брожек Ян. Арифметика для недосвідчених
Мінерва дім свій залишає,
Гулять в місця сі поспішає,
З собою весь Парнас веде [3, с. 222].
Отож, мешканці міста творили його традиції, але й самі опинялися під впливом сакрального центру з його культуротворчими процесами. Опоетизовуючи „красу країв”, милуючись багатою природою старовинного міста, поет порушує тему Київського Парнасу, представленого у творі Києво-Могилянською академією (дім мудрості), відомою мистецькими та науковими здобутками, на чолі з інтелектуальною елітою міста. Разом із тим у текстах барокових поетів з’являється мотив занепаду осередків цивілізаційного поступу. Зокрема, в оді І. Максимовича відчутно натяк на заборони книгодрукування, утиски щодо розвитку українського письменства: „Парнас там сльози проливає,/ Бо довго він мороз тримав» [3, с. 218].
Поет сподівається суспільних перетворень і закликає Травень, який уособлює відродження і розквіт національної культури, „поставити престол” в академії та „володіти навіки”. Київський Парнас „на волю радісно чекає”, тобто вітає дозвіл мистецтв і тим уславлює прихід весни. Про занепад і відродження Київської академії пише й С. Яворський („АРКТОС гербових планет”). Типовим для світогляду митців Бароко є відчуття непостійності, мінливості усього сущого. Непересічною у цей час стає місія церкви, релігії, яка живить надії й стає гарантом порятунку світу. Невипадково С. Яворський сподівається відродження втрачених після смерті Петра Могили традицій Київського атенею під мудрим керівництвом митрополита Варлаама Ясинського:
Он видно АРКТОС із планет тих світлий,
Він промінь в тінях кине вам розквітлий,
Вам щастя, школи Київські, приспіє,
Коли вам блідість із обличчя змиє.
Ставайте знову на арктичнім полі,
Наук перлових лийте ви Пактолі [3, с. 100].
Пророцтво поета „як школа щастя має –/ Це Варлаамів місяць посилає” [3, с. 100], – збулося. Завдяки зусиллям Варлаама Ясинського та Івана Мазепи Києво-Могилянська академія „здобула свого найвищого розквіту” [2, с. 241].
Читайте також: Timkowsky Romanus (Роман Тимківський). De virtutibus Graecorum et Romanorum oratio
Порушуючи тему дискурсу міста в історичному, культурологічному, та філософському контекстах, В. Фоменко стверджує: „Архітектурні символи міста сприймаються як маркери, що позначають конкретне місто. Семіотичний підхід до культури міста дозволяє розглядати її як текст, який є джерелом різноманітних вражень, інформації” [4, с. 18]. Такими символами міста Києва й стала Києво-Могилянська академія, а ще Софійський собор, Андріївська та Михайлівська церква, Києво-Печерська лавра, інші храми та монастирі, що своїми банями височіють над Дніпром серед дивовижної природи київських гір і є складниками ціннісно-культурного світу міста. Давні поети оспівували у своїх творах Київ – місто церков, його духовність і красу:
Коли місто Київ сім миль навколо мало
Іколи в собі п’ятсот церков замикало,
То не тільки унутрі сріблом-злотом повні
Славні храми ті були, – сяяли і зовні.
Понад сто монастирів розбігалось містом,
Оздобляючи його дорогим намистом [3, с. 33]
Образ Києва, його значущість як духовного орієнтиру сакралізується у давній поезії, зокрема творах Ф. Прокоповича. У вірші „Похвала Борисфену” це місто постає культуроцентричним не тільки для міського простору, а й для народу, нації загалом: „Мати держави могутньої і батьківщини оздоба” [3, с. 147]. У вірші „Опис Києва” того ж автора проникливо оспівано „міста крайобраз”, зітканий з міських пейзажів у різні пори дня, сходу і заходу сонця, де вгадується київський ландшафт з безліччю „стрімких гір”, „високих горбів”, „вершин”, з „широкими водами”, „бистрою рікою” тощо.
Читайте також: Людина доби українського освітнього Бароко. Феофан Прокопович і просвітительство
У поетичних творах доби Бароко Київ асоціюється із своєрідним локусом національної традиційності та історичної пам’яті. Разом із тим міське життя позначене цивілізаційним поступом, внаслідок чого відбувається збільшення міста, його розбудова:
З давніх-давен наше древнєє місто цвіте-процвітає
І розрослося довкруг у ширину й довжину.
Безліч будівель чудових – оздоба його величава,
Жителів скільки у нім, годі назвати число [3, с. 197].
Зрештою, не тільки історичний контекст знаходиться в об’єктиві художнього мислення давніх поетів. Скажімо, в „Епіграмі” П. Конюскевича важливими стають й морально-етичні пріоритети мешканців міста. Використовуючи гру слів „мендик”– „медик”, автор розповідає про чужинця-бідняка, який, пробувши недовго в місті й змінивши ім’я, став медиком і брав непомірну плату за свої послуги. Для митців Бароко було важливо показати в людині її розуміння духовного призначення, хоч і через боротьбу із своїми пристрастями, але усвідомлення негативу жадібності, егоїзму, надмірності.
Знаковим для історії міста Києва стало видання „Аполлонова лютня: поети ХVІІ – ХVІІІ ст.” („Молодь”, 1982 р., упорядкування та примітки В. Маслюка, В. Шевчука, В. Яременка), адже готувалася вона до 1500-річчя. Упорядники вмістили в антологію давньої поезії київських авторів і масив творів, де оспівано місто. Ще однією перлиною давньої поезії, важливою для характеристики міста, стала книга „Золоте чересло” („Мистецтво”, 2009 р., упорядники В. Шевчук, О. Шугай)– одна з найцікавіших рукописних книг доби Бароко, створена ченцем священником Климентієм Зіновієвим. Письменник уклав своєрідну книгу буття українців ІІ половини ХVІІ століття, через її рядки зримо уявляється далеке минуле українського народу, його побут, світогляд доби Руїни. Сьогодні ця книга прочитується як енциклопедія життя наших пращурів, своєрідна універсальна картина світу й приваблює не тільки і, можливо, не стільки художніми якостями, а перш за все масштабністю викладу, історизмом.
К. Зіновієв багато мандрував і вирішив відтворити свої враження від побаченого. „Климентій пише про свою землю та її людей, про все, що бачив на власні очі. Цікаво, що переважна більшість цих творів – жива, безпосередня реакція на явища життя, а не літератури” [5, с. 16], – відзначив упорядник „Золотого чересла”.
Читайте також: Словицький Лукаш. Лови Кохання на Вепра та Левицю
Особливим є цикл віршів „про різних ремісників”– своєрідна „панорама суспільного життя в Україні”, де акцентується сутність народних ремесел, більшість яких зникли, або ж технологічний процес праці трансформовано, осучаснено. Поет уславлює трудівників: золотарів, ткачів, бондарів, шаповалів, коновалів, теслів, шевців, кожум’яків, гутників (виробників скла), дзвонників і конвісарів, винокурів, муровщиків (каменщиків), токарів, кравців, кушнірів, шафарів (гаптарів), шабельників, стрільників, солітряників, порохівників, сідлярів, солодовників, пивоварів, смоляників-торяників-бурлаків, сагайдачників, будників, линників (виробляють грубі вірьовки, канати), рудників, римарів (виробляють шкури для возів, віжки, хомути), рогівників, котлярів, ґонтарів, бердників, колісників, дьогтярів, цегельників, вапенників, свічкарів, міндзарів (що гроші роблять), папірників, писарів, друкарів, інтролігаторів (оздоблювачів книг), іконописців, музик, довбишів і тринбачів, дударів, рибалок і різників, кухмістерів, лікарів і цирульників, людей, які роблять водні судна тощо.
Кожне з перелічених ремесел – органічна складова цілісного міського організму й допомагає уявити специфіку праці людей під добу кінця ХVІІ – початку ХVІІІ століття, заглибитися в давню атмосферу міського життя, соціальні та економічні стосунки у ньому. Йдеться тут не про конкретне місто, але у поезіях відчувається його робітничий дух, ритм, динамічність.
У книжці К. Зіновіїва відчутно дихотомію місто – село. Окрему частину присвячено хвалебним речам про ратаїв, косарів, гребців сіна, молотників, пастухів, садівничих та ін. Збірка Климентія Зіновієва є надзвичайним, непересічним явищем в українській літературі, а прочитання давніх текстів додасть нових рис у пізнанні і розумінні міського та сільського соціуму.
Тексти української барокової поезії уможливлюють розкодування одного із найважливіших інформаційних часово-просторових пластів існування міста. Таким чином вимальовується певна суспільна модель давнього міста, втілена у літературі. З одного боку це розмисел про розквіт науки, мистецтва, значення релігії, а з другого – буденне життя в усіх його барвах.
Вивчення літератури бароко розпочинається у 9 класі, тобто у старшому підлітковому віці, коли особистість відкриває власний духовний світ і прагне його пізнати. У цьому аспекті, думаємо, корисним і цікавим стане (для дев’ятикласників, а також студентів філологічних факультетів) осмислення феномену міста у бароковій поезії, як осередку науки, культури, мистецтва і водночас робітничого центру. Це сприятиме формуванню власної ієрархії цінностей та особистісному морально-етичному вибору.
Література
1. Шугай О.В. Як творилася „Аполлонова лютня”: Літературне есе / О.В.Шугай.– К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2007. – 95 с.
2. Шевчук В.О. Муза Роксоланська:Українська література ХІ – ХІІІ століть: У 2 кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко / В.О.Шевчук.– К.: Либідь, 2005. – 728 с.
3. Аполлонова лютня: поети ХІІ – ХІІІ ст./ Передмова В.Яременка; Упорядкування та примітки В.Маслюка, В.Шевчука, В.Яременка; За ред. В.Крекотня.– К.: Молодь, 1982. – 320 с.
4. Фоменко В.Г. Місто і література: українська візія: Монографія./ В.Г.Фоменко – Луганськ: Знання, 2007. – 312 с.
5. Зіновіїв К. Золоте чересло: Книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст./ Климентій Зіновіїв; упоряд. В.Шевчук, О.Шугай; переклад з давньоукр. О.Шугая; вступ. стаття і примітки В.Шевчука.– К.: Мистецтво, 2009. – 336 с.
1. Шугай О.В. Як творилася „Аполлонова лютня”: Літературне есе / О.В.Шугай.– К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2007. – 95 с.
2. Шевчук В.О. Муза Роксоланська:Українська література ХІ – ХІІІ століть: У 2 кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко / В.О.Шевчук.– К.: Либідь, 2005. – 728 с.
3. Аполлонова лютня: поети ХІІ – ХІІІ ст./ Передмова В.Яременка; Упорядкування та примітки В.Маслюка, В.Шевчука, В.Яременка; За ред. В.Крекотня.– К.: Молодь, 1982. – 320 с.
4. Фоменко В.Г. Місто і література: українська візія: Монографія./ В.Г.Фоменко – Луганськ: Знання, 2007. – 312 с.
5. Зіновіїв К. Золоте чересло: Книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст./ Климентій Зіновіїв; упоряд. В.Шевчук, О.Шугай; переклад з давньоукр. О.Шугая; вступ. стаття і примітки В.Шевчука.– К.: Мистецтво, 2009. – 336 с.