Лариса Деркач, кандидат філологічних наук, викладач Луцького педагогічного коледжу
Актуальність наукової проблеми. Термін «бароко» на позначення стилю епохи вперше був використаний німецьким мистецтвознавцем XIX століття Генріхом Вельфліном, який довів, що мистецтво, яке називають бароковим, є такою ж цілісною системою, як мистецтво Відродження. Г. Вельфлін визначив бароко як стиль, якому притаманні певні естетичні закони.
Бароко як естетичну систему досліджував Д. Чижевський, який створив монографію «Український літературний барок» (Прага, 1942-1944 рр.). Слов'янське бароко, зокрема українське, було предметом дослідницьких студій IV Міжнародного з'їзду славістів 1958 року. У 70-ті роки пожвавилося вивчення українського літературного бароко. Такі вчені як Д. Наливайко, В. Крекотень досліджували особливості виникнення та географічні межі поширення стилю, ознаки своєрідності українського бароко. Генезу стилю у слов'янських країнах вивчав О. Рогов. О. Морозов виокремив риси бароко і засоби їх вираження. Образну систему стилю досліджували В. Крекотень, Л. Софронова. Б. Відпер вивчав зв'язок бароко з іншими стилями, а М. Грицай - із традиціями народного мистецтва.
Читайте також: Григорій Сковорода: портрет в інтер’єрі бароко
В Україні створено ґрунтовні праці про окремі аспекти стилістики бароко і про його літературну специфіку. Автори цих досліджень - О. Гнатюк, У. Добосевич, М. Іванек, Б. Криса, Р. Лужний, О. Матушек, В. Мокрий, Б. Парахонський, М. Сорока, В. Шевченко, Л. Ушкалов та ін. Ці праці мають літературознавчий та мистецтвознавчий характер. Водночас недостатньо вивчено вплив визначальних рис духовного життя бароко на поетику творів цього періоду.
Мета статті - визначити барокову ідентичність українських риторик та поетик XVІІ-XVІІІ століть.
Виокремлюючи основні елементи загальної характеристики стилю бароко, Д. Чижевський зауважує, що це останній великий стиль, «всеохопливий, всепроникливий» [8, 67], стиль, енергія якого відображена в усіх сферах культури: пластичному мистецтві, музиці, літературі, філософії.
Читайте також: Українські поетики й риторики епохи Бароко: типологія літературно-критичного мислення та художня практика
Які ж домінанти є визначальними для бароко як культурної епохи і як вони позначилися на поетиці літературних творів?
Насамперед бароко, як і кожен наступний стиль щодо попереднього, мало б заперечити певні домінанти епохи Ренесансу, яку часто характеризують визначенням «відкриття людини», і виробити свої. Тобто мало б відбутися повернення від людини до Бога, як у середньовіччі. Однак цього не сталося.
І передусім із тієї причини, що бароко за сутністю своєю виявилося епохою синтетичною, яка часто поєднувала непоєднуване. Д. Чижевський зауважує, що старші стилі - готика, ренесанс - «не просто прикрито бароковими „наліпками”, „прибудовами” тощо, - вони якось злиті в єдність» [8, 68]. Бароко асимілювало попередні епохи, синтезувало культуру середньовіччя (зокрема готику) та Ренесансу. У мистецтвах пластичних це виявилося у відмові від гармонійності ренесансу, від готичної односпрямованості та створенні непевної рівноваги, різноспрямованого руху, динамізму. Ця різноспрямованість в усіх мистецтвах простежується як гра протилежностями, антитеза, що є важливим елементом барокового світогляду.
В основі буття простежується співіснування протилежних субстанцій - як правило, матеріальної та духовної, тимчасової та вічної. У межах барокових антитез - поєднання античності та християнства, вагання між життєлюбством та аскетизмом.
Бароко як стиль синтетичний не заперечує прагнення ренесансу поставити у центр світу людину. Однак вищість людини розуміється не як самодостатня, а в зв'язку з необхідністю бути ідеальною у служінні Богові. Людина в мистецтві бароко не просто в центрі бачення. Вона - сам-на-сам з абсолютним буттям. Індивідуальна доля людини цікавить барокових авторів в аспекті минущості. Звідси - тема смерті, ілюзорності буття.
А ще у мистецтві бароко простежуються елементи, які, за визначенням Д. Чижевського, є «поза межами краси». Їх наявність можна пояснити прагненням авторів вразити, здивувати читача, глядача. Адже тогочасна література - це «гра розуму» освічених, ерудованих, «книжних» людей: викладачів колегіумів, професорів, церковних ієрархів. Визначальними елементами поетики бароко є дотеп (зокрема оксюморон), емблематичність, влучність вислову, алегорія, складна метафоричність, натуралістичні зображення страхіть, жорстокості, смерті. Мистецтво бароко, насамперед література й театр, має на меті справити інтелектуальне враження. Поезія XVII століття була зорієнтована на специфічну читацьку аудиторію - осіб, що належали до елітної частини суспільства, визначальною рисою якої була висока освіта. Тому в літературних творах переважають елементи інтелектуальної досконалості та зовнішньої краси, навіть декоративності.
Читайте також: Мистецькі засоби і риторичні прийоми образотворення: давнє і сучасне
До XVII століття проповідь в Україні орієнтувалася переважно на слова отців церкви, насамперед Іоана Златоуста. У XVII столітті з'являються нові ораторські твори барокового типу: проповіді I. Галятовського, Д. Туптала, С. Яворського, А. Радивиловського. Водночас розвивається й теорія красномовства («Наука, албо Способ зложеня казаня» I. Галятовського (1659) та ін.), простежується зацікавлення зразками античної ораторської класики, а в навчальних закладах введено курси риторики та поетики.
У братських школах та Києво-Могилянській колегії, а пізніше - академії спеціально навчали ораторського мистецтва. Учні спочатку студіювали античні зрази риторик, а потім самі писали твори за цими зразками. Викладачі активно працювали над створенням власних риторик.
Читайте також: Йоанникій Галятовський в історії української риторики
Теоретики красномовства виявляли неабияке зацікавлення творами античних промовців, зокрема Цицерона. Цей відомий оратор вважав, що високої честі та поваги заслуговує те, що вражає і дивує піднесеністю.
Антична риторика як мистецтво переконувати, вражати слухача була органічно сприйнята і доповнена авторами періоду бароко. З-поміж усіх епох, які використовували класичну риторику загалом або послуговувалися нею частково (у певних науках), саме бароко сприяло найбільшому розквітові риторичного мистецтва. Риторика цього періоду передбачає гарний виклад думок, красивість висловлювання - так виникає розкішний бароковий стиль промов. Крім того, теоретично осмислюються різні стилі мовлення, тропи, фігури, виникає саме поняття стилю.
Для розробки теорії стилю важливе значення мали курси риторики викладачів Києво- Могилянської академії, які визначили особливості літературного стилю, його функціонально-жанрові різновиди, специфіку вибору слова та його розміщення у тексті, експресивні засоби словесного вираження, ритміко-синтаксичну структуру мови, тропи, фігури. Теоретики Києво- Могилянської академії розробляли ідею трьох стилів високого, середнього та низького. В основі цієї ідеї - теза Цицерона про те, що красномовство передбачає вміння говорити про звичайні речі просто, про великі - велично, а середні - помірковано. Високий стиль - поважний, величавий, передбачає застосування великих за обсягом ампліфікацій, вагомих сентенцій, вишуканих метафор та алегорій (для зображення героїчних діянь). Середній стиль використовується з нагоди урочистих подій, у похвалах видатним особам, призначений для відтворення витончених речей. Тут використовуються красиві слова, дотепи. Низький стиль - простий, фамільярний, що відрізняється від загальнорозмовної мови вживанням літературних слів. Найвиразніше теорія стилів розроблена професором Києво-Могилянської академії Феофаном Прокоповичем у праці «De arte rhetorica» («Про риторичне мистецтво»). Першою поетикою, що була укладена в навчальних закладах України XVII-XVIII століть, була теоретична праця цього автора «De arte poetica libri III». Цей курс поетики, що автор прочитав студентам Києво-Могилянської академії у 1705-1706 роках, мав значний вплив на викладання цієї дисципліни в інших навчальних закладах України.
Феофан Прокопович теоретично осмислив основні складові класичної риторики, які відображають етапи від появи ідеї через втілення її у мовний матеріал, підготовку - і до виголошення промови та ефекту від неї. Такими елементами є:
1) інвенція - знайдення задуму, ідеї, мети, формулювання гіпотези виступу;
2) диспозиція - добір і розташування матеріалу в потрібній послідовності;
3) елокуція (втілення змісту в мовні форми вираження) та елоквенція - дослідження фігур слова (тропів) і фігури думки (риторичних фігур);
4) меморія - тренування пам'яті, запам'ятовування;
5) акція - публічне виголошення промови;
6) релаксація - самоаналіз успіхів і невдач, спад фізичного та інтелектуально-психологічного напруження.
Як і інші вчені часів бароко, Феофан Прокопович важливого значення надавав мистецтву майстерного володіння словом. У розділі «Про похвалу красномовству і, передусім, про його переваги» згадуваної праці він зазначає: «...він [оратор] турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в судах, курії, церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, викриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] оратора.» [6, 107].
Основні питання загальної поетики, на думку тогочасних авторів шкільних латиномовних курсів теорії поетичного мистецтва, - визначення, сутність, походження, предмет, призначення і користь поезії [4, 25].
Неабиякого значення барокові автори надавали влучному вислову, мистецтву дотепно висловлюватися. Тому поезію називали матір'ю і вчителькою ерудиції. Поширеними у той час були епіграми та сентенції. Особлива увага зверталася на особливості розкриття значення слова та його естетичних якостей у поєднанні з іншими словами. Тому перед майстром слова стояло завдання знаходити відповідні контексти для розкриття потрібних значень.
Читайте також: Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки XX ст. Рецепція Дмитра Чижевського
Визначальними рисами поезії вважалися поетичний вимисел, віршована форма, метр. Поетичний вимисел, відповідно до античних уявлень, це зображення речей та подій не такими, якими вони є, а такими, якими могли б бути. Така ідеалізація зображуваного має в основі барокове прагнення декоративності та прикрашування.
У праці М. Довгалевського «Ногtus poeticus» автор зазначає, що поезія повинна породжувати насолоду, хвилювати і повчати, поет приносить насолоду тоді, коли віршам надає дотепного концепту [4, 36].
У період бароко було розроблено поняття «кончетто» («консепт») - дотепний задум, поєднання неподібних речей. Вважалося, що гострота вислову виникає тоді, коли із висловленого формується щось неочікуване, невідповідне сподіванням слухача. Концепт має на меті породити здивування, захоплення. Він може бути словесний - коли зіставляються подібні слова, що означають щось протилежне, або смисловий - гра поняттями.
У Києво-Могилянській академії навчався видатний представник релігійного бароко філософ Григорій Сковорода. Він виробив філософію слова, яке для нього є не тільки знаком світу, а мова - знаковою системою. Слово має структуру, схожу на структуру світу: є матерія у вигляді звука, є назва, є образ - символічний зміст, що дає змогу алегорично його використовувати. Водночас є і щось невидиме, невловиме, внутрішнє, завдяки чому слово переживає людей, час, простір.
Мовний стиль Сковороди позначений характерними рисами українського бароко, зокрема риторизмом. Хоч він і заявляв, що істина має просту мову, проте широко використовував фігуральні вирази, метафори, символи - майже весь арсенал поширених тоді у світській і духовній культурі прийомів і засобів красномовства.
Читайте також: Екзистенційний вимір духовності людини у творчості Григорія Сковороди
Ораторська та художня проза бароко мало чим відрізнялася від поезії, хіба що ритмікою, а від буденної мови - образністю, емоційністю, словесним орнаменталізмом. Теоретики ораторського стилю вказували на три особливості словесного вираження: краса, побудова, достоїнство. Перша особливість полягала в тому, щоб говорити чистою мовою, чітко, вишукано, відповідно до обставин і мети.
XVІІ століття втрачає оптимістичну віру в розум як рятівну силу людини і світу. Пошуки сенсу життя, розуміння недосконалості розуму і людини загалом приводять людину бароко до метафізичної тривоги, сумнівів щодо здатності інтелекту осягнути світ і зробити життя розумнішим, страху за себе, за інших, за майбутнє. Відомий учений того часу Б. Паскаль у своїх «Думках» пише про міжусобицю розуму і пристрастей у людині. «Наділена розумом і пристрастями, вона безперервно воює сама з собою, бо мириться з розумом тільки тоді, коли воює з пристрастями, і навпаки» [5, 277]. Людина бароко розгублена перед загадковістю і суперечністю своєї душі. Вона вчиться думати водночас поняттями науки та багатозначними образами мистецтва. Все, що є у світі, - примарне, ненадійне. Тому поет звертається до інтуїтивно-образного мислення. Посилюється увага барокових авторів до теми смерті, яка поєднує минуще й вічне. З'являються морально-повчальні міркування у поховальних проповідях, поезії. Це здебільшого описи пекельних мук, відтворені у вигляді антитези, як, наприклад, у «Перлі многоцінному» К. Ставровецького:
Де мої нині замки коштовно мурованиї
і палаци світне і слічне мальованиї,
а шкатулки злотом нафасованиї,
візники під злотом цуґованиї?..
О смерте страшливая
І нежалосливая!
Ти, яко косар нині нерозсудний,
під ноги свої кладеш цвіт барзо чудний,
молодості і красоти жаловати не знаєш
ані на єдинім з тих милости не маєш. [8, 85].
Щоб вразити читача, автори вдаються до протиставлення земної пишноти, багатства, краси та натуралістичних зображень картин смерті. Барокове прагнення вразити будь-якою ціною заперечує стиль ренесансу, що передбачав відтворення зовнішньої гармонійної краси.
Непевність, смертність людини поєднана в бароко з іншими елементами, зокрема оригінальністю. Вразити можна зовнішньою пишністю, прикрашанням, уживанням складних метафор, алегорії. Загалом барокові тексти багаті на стилістичні фігури: антитезу й контраст, повтор і тавтологію, ампліфікацію, риторичні звертання і запитання, які найяскравіше творять і виражають специфічні риси цього стилю й дають можливість кваліфікувати його як оригінальне, цікаве і неповторне явище в історії української літератури й мови. Антитеза має глибше значення, ніж розкриття нового змісту предметів і явищ. Вона виражає зміст світогляду людини цієї епохи, людини, що знала Єдиного Бога і створений Ним світ людей, але яка жила й у власному - суперечливому просторі й часі. У проповіді мета справити враження втілюється у театральності, грі словами. У поезії простежується прагнення здивувати формою - пишуться фігурні вірші, «алфавітні», «ракові», акровірші. Майстром словесної гри був Іван Величковський. Його популярність зумовлена створенням численних епіграм, які засвідчують уміння автора дотепно висловлюватися й створювати красу зовнішньої форми вірша. Ось епіграми Величковського:
Ґди пливуть, нерівні суть в смаку рікам ріки,
за живота так люди - пани і каліки.
Однакий зась смак стає рікам, впавши в море:
так всіх нас смерть рівняє, всім од неї горе.
Чому суть мудрійшіє мужеві, ніж жоне?
Бо з ребра безмозого, не з голови они [8, 81].
У мові барокових творів є різні види повтору, вживання яких зумовлене тим, що ця стилістична фігура посилює емоційний вплив висловлення, творить специфічну ритмомелодику, задає особливий темп мовлення.
Поезія бароко демонструє стилістично виправдане використання тавтології, здебільшого граматичної, вираженої поєднаннями самостійних частин мови. Для поезії бароко тавтологія була звичним стилістичним прийомом, що забезпечував посилення емоційності.
Ампліфікація (нанизування мовних засобів) забезпечувала введення нової додаткової інформації для вмотивування окремих думок, допомагала читачеві запам'ятати той елемент тексту, який найбільше вражає.
Риторичне звертання в поетичних текстах бароко є ефективним засобом зосередження й утримання уваги, визначає міру важливості сказаного. Крім основної функції апеляції, риторичні звертання виконують оцінно-характеризуючу функцію, оскільки вживаються звертання-словосполучення з прикметниками - оригінальними означеннями. Поетика українського бароко характеризується наявністю розгорнутих, нанизаних звертань.
Стилетворчою рисою поезії бароко є часто вживані риторичні запитання, адресат яких - реальна чи нереальна особа або неживі предмети. Завдяки риторичним запитанням створювалася ілюзія діалогу читача й автора.
Читайте також: Русь\Україна\Росія\Московія\Рутенія\Роксоланія: "історія - це політика, звернена у минуле"?
Висновки. Отже, визначальні аспекти теоретичних досліджень поетики та риторики епохи бароко зумовлені насамперед духовними домінантами цього періоду: поєднанням протилежностей (розуму й інтуїції, живого й неживого); прагненням дивувати і вражати читача, слухача інтелектуальною досконалістю мовлення або красою зовнішньої форми, декоративністю. Тому в тропах відбуваються семантичні зрушення, в результаті яких один зміст стає формою іншого образного змісту. Вживання порівнянь, епітетів, символів, алегорій, перифразу, оксюморону, гіпербол, а також різних стилістичних фігур (антитези, контрасту, повторів, тавтології, риторичних звертань і запитань, ампліфікації) визначають стиль епохи, оскільки вони потребують творчого хисту поетів. Образні засоби і стилістичні фігури демонструють прагнення авторів бароко справити інтелектуальне враження, дотепно зіставити слова та поняття.
Література
- Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. - К. : Академія, 2006. - 752 с.
- Лотман Ю. М. Риторика / Ю. М. Лотман // Лотман Ю. М. Об искусстве. - СПб. : Искусство, 2000. - 704 с.
- Макаров А. М. Світло українського бароко / Анатолій Макаров. - К. : Мистецтво, 1994. - 288 с.
- Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII - першої половини XVIII століття та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні / В. П. Маслюк. - К. : Наук. думка, 1983. - 236 с.
- Паскаль Б. Мысли / Блез Паскаль // Размышления, афоризмы французских моралистов
- XV-XVII веков. - М. : [б. и.], 1987. - 340 с.
- Прокопович Ф. Філософські твори : в 3 т. - К. : [б. в.], 1979. - Т. 1. - 512 с.
- Чижевський Д. I. Історія української літератури / Д. I. Чижевський. - К. : Академія, 2003. – 568 с.
- Чижевський Д. Філософські твори : у 4 т. - Т. 2 / Дмитро Чижевський ; заг. ред. В. Лісового. - К. : Смолоскип, 2005. - 264 с.