“Образ людини” в українській філософії епохи Відродження XV-XVI ст.

Одним з головних завдань історико-філософського українознавства є дослідження проблем, які відіграють визначну роль у формуванні філософських основ національної культури. Переорієнтація дослідницьких підходів у сфері історії національної філософської думки призводить до глобальних змін, серед яких чи не найголовнішим є те, що “філософія все більше зближується з людинознавством” (С.Кримський, В.Горський та ін.). Не осторонь цих трансформацій знаходиться й історія філософії, завданням якої є звернення до минувшини інтелектуальної традиції українського народу з метою виявити та реконструювати філософські підстави формування погляду на культуру як на світ людини, розуміння культури як простору людського спілкування та світовідношення.

Ігор Печеранський, молодший науковий співробітник відділу філософсько-психологічних проблем НДІУ


Однією з таких “підстав” є поняття образу людини та його місце в історії філософії України. Метою даної статті є спроба дослідити значення образності людського буття як однієї з умов формування української філософії до середини XVI ст. Зокрема, визначити періодизацію ідей в українській філософії доби Ренесансу, зробити огляд передренесансних ідей в Україні, аналіз творчості Ю.Дрогобича, П.Русина і С.Оріховського крізь призму поставленої проблеми.

Читайте також: Вік золотий для королівства польського

Розуміння доби Відродження як принципово нового періоду в історії філософії та культури є досить важливим, особливо з огляду на спробу подати загальну характеристику цьому явищу. Розрізняють регіональні та національні Відродження. Регіональні (в межах Європи) - західне, південне, північне, центрально- та східноєвропейське. Національне - особливості протікання Відродження в межах культури певної країни. Відповідно до тієї ситуації, яка склалася в літературі, починаючи з 50-х рр. XX ст., сформувалися два підходи до визначення місця Ренесансу (Renaissance) в історії та його роль. Перша відома як “буркгардська” концепція, автором якої є Якоб Буркгардт (Jacob Burckhart)[7], який аналізував дану епоху як особливу, замкнену й окреслену власними характерними рисами (індивідуалізм, секуляризація мислення і духовна емансипація особистості, культ мистецтв, ідея морального і політичного цинізму, реабілітація фізичної природи людини, відродження античної спадщини тощо). Другий підхід - це так званий “бунт медієвістів”: К.Бурдах, Й.Гейзінга, Ф.Мазе та ін., що виступили з програмою антибуркгардської концепції медієвізації Ренесансу. На думку Ф.Мазе, добу Відродження і середні віки не слід розділяти на два різних історичних періоди. Ренесанс зі своєю великою реставрацією античності є лише завершальним етапом епохи середньовіччя, “осінню Середньовіччя” (Гейзінга). Тому на сьогодні практично неможливо вести мову про єдино прийняту модель італійського Відродження і гуманізму. З огляду на це, доречним є зауваження одного з дослідників італійського гуманізму Крістеллера (Kristeller) про те, що суперечки з приводу місця епохи Відродження настільки вже зайшли у глухий кут, що легше видати який-небудь текст або написати гарну монографію про творчість якогось ще невідомого автора, ніж вигадати чергову концепцію стосовно Ренесансу [5, 159]. Хоча сам Крістеллер розвивав ідеї істориків, які розуміли гуманістичний рух виключно як філологічний гурток, заперечуючи філософську оригінальність гуманізму, та зводили до studia humanitatis і риторики.

Якщо намагатися дати оцінку культурному життю України тих часів, то слід відмітити, що кінець XV - початок XVI ст. - це нова доба в історії філософії та культури України. Тип візантійсько-слов’янської християнської філософії (В. Горський), що визначав зміст духовного життя попереднього періоду, вичерпував себе поступово. І в цьому є спільні риси, про що можна погодитися з В. Горським, з культурним надбанням Західної Європи [З, 53]. Українські землі, які перебували під протекторатом Польщі, були залучені до міжнаціонального діалогу, оскільки впливи, що відбувалися в сфері культури, органічно засвоювалися і, відповідно, трансформувалися на ґрунті вітчизняної культури. Як приклад, слід згадати про те, що з середини XV ст. на Україні ще не існувало вищих навчальних закладів, тому велика кількість українських юнаків по закінченні місцевих навчальних шкіл їхали продовжувати освіту до польських або західноєвропейських університетів. За кордоном вони не лише отримували освіту, але й переймалися новими ідеями, передусім гуманістичними [6, 18].

Філософія Відродження розвивалася на основі ідеології гуманізму, однак не зводилась виключно до останнього. У гуманізмі виокремлюють два етапи становлення: ранній та пізній. Ранній - так званий етико-філологічний, або громадянський, що виник в Італії наприкінці XIV - в середині XV ст., у зв’язку з вивченням та викладанням “studia humanitatis”. Пізній - остання третина XV ст., коли гуманістичні інтереси зміщаються в бік теології, натурфілософії та природознавства.

У розвитку ренесансних ідей на Україні можна виокремити три етапи [6, 14]:

1. Приблизно до середини XVI ст. - типологічно співпадає з раннім італійським; суспільно-політична проблематика, питання етики й естетики;

2. З другої половини XVI - до початку XVII ст. - розробка ранніх гуманістичних ідей у зв’язку з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відродження (Ф.Метохіт, Н.Григора, Г.Г.Пліфон та ін.);

3. Друга третина XVII - початок XVIII ст. - комплекс гуманістичних ідей у значно меншому переплетенні з реформаційними, офіційно останні відкидалися.

Читайте також: Словицький Лукаш. Лови Кохання на Вепра та Левицю

Певний ґрунт для сприйняття ідей гуманізму в українській філософській думці було закладено в результаті поширення передренесансних ідей в Україні з XIII-XV ст. Зокрема, незважаючи на те, що українська культура цього періоду розвивалася в руслі церковно-богословського змісту, проте вже в XIII ст. з’являються твори світського характеру з їх зверненням до реального земного життя людини та усвідомленням нею свого призначення. Найвидатнішим серед них є Галицько-Волинський літопис, який вважається одним з перших українських прозових творів, що охоплює період української історії 1211-1292 рр. Зміст та характер викладу літопису не обмежуються традиціями написання творів того часу. Автор прагне показати людину в усій її психологічній багатоманітності, намагається збагнути мотивації її вчинків та ті цілі, якими вона керується в реальному (земному) житті, що і зближує його з творами ранньогуманістичної спрямованості доби європейського Ренесансу.

Починаючи з XIV ст., в Україні широкого розповсюдження набувають так звані єретичні вчення, поява яких зумовлена особливостями соціальної дійсності того часу. Вони уособлювали собою ідеологічні вчення, що виражали інтереси певних суспільних сил, які виступали проти національного та соціального гноблення. Особливу роль відігравали апокрифи дуалістичного та есхатологічного змісту, які проникали в Україну з Візантії та Західної Європи. Серед вчень, які отримали широке розповсюдження на українських землях, слід згадати богомільство. Зміст його зводився до наступного: сповідували дуалістичне вчення про два начала світу - добре (Бог) і зле (сатана), у відповідності до чого ніби існує невидимий духовний (істинний) світ та видимий (недосконалий), до якого належить і тіло людини; не визнавали Старого Завіту і не вклонялися Христу; Св. Письму протиставляли критичне мислення, що ґрунтувалося на розумному осмисленні віри; не визнавали церковної ієрархії та ін. У Новгороді і Пскові ця течія отримала назву “стригольники”, рух їх було розгромлено наприкінці XIV ст., а представників відлучено від церкви. Проте відлуння “стригольників” ще довго давало про себе знати не тільки в Україні, а й у Росії, поки не було витіснене іншими єретичними вченнями.

Поширенню передренесансних течій в Україні сприяв здійснюваний тоді в українській культурі синтез платонізму і арістотелізму, що визначали шляхи розвитку філософської думки. Поширення неоплатонізму в його християнізованому варіанті пов’язане з розповсюдженням творів Псевдо-Діонісія Аріопагіта, які в перекладі на церковнослов’янську мову поширювалися в Україні, починаючи від XV ст. В “Аріопагітиках” викладається вчення про істинне пізнання, яке можливе лише відносно Бога. Воно здійснювалося в ієрархії через поступове осягнення вищого начала. На противагу цьому, у XIV ст. зароджується вчення ісихазму (від грец. слова “ісихія” - спокій, безмовність), яке у XV ст. поширюється в Україні. Прихильники цього вчення відходять від неоплатонічної уяви про космічну ієрархію і стверджують, що шлях до єднання з Богом лежить у зосередженні свідомості людини на самій собі.

Наприкінці XV ст. в Україні зростає потяг до аристотелевої традиції. Зокрема, слід відмітити діяльність київського наукового гуртка книжників у 40-60-х рр. XV ст., який отримав назву “ожидовілих”. Переважна більшість дослідників історії української філософії пов’язує появу філософської літератури з цим гуртком. Члени його зробили вагомий внесок у переклад на давньоукраїнську мову серії трактатів арабо-єврейського походження з проблем метафізики, логіки, астрономічної та астрологічної літератури. До їх числа належать переклади книги науково-енциклопедичного характеру “Аристотелеві врата, або Тайная Тайних”, логічних трактатів книг з астрономії: “Шестокрил”, “Космографія”, астрології (“Лунники” та ін.) [З, 56].

Серед основних рис передренесансної думки в Україні слід відмітити: критичне ставлення до ортодоксальних догматів християнства, звернення до реального життя людини, проголошення сили розуму, здатність пізнати сили та закони природи і поставити їх на службу людині.

Зв’язки українських ренесансних гуманістів XV - початку XVII ст. із західноєвропейськими відбувалися завдяки ознайомленню вітчизняних авторів з творами мислителів Європи. Головними центрами наукового й культурного життя у цей час були: Київ, Львів, Острог, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і формувався новий “гуманістичний рух”.

Українська філософська думка епохи Ренесансу розпочинається з творчості Юрія Дрогобича (Котермака) (1450-1494). Майбутній мислитель, гуманіст, астроном, астролог, медик та математик одержав освіту в Краківському та Болонському університетах. Вчений ступінь доктора філософії та медицини здобув у Болоньї, де потім викладав математику і астрономію, а в 1481-1482 рр. обіймав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. У 1487-1494 рр. у Кракові працював професором медицини та астрономії. Був учителем М.Коперніка. Серед його найвідоміших творів - “Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р.”, “Прогностична оцінка поточного 1483 року”, “Трактат з шести розділів про затемнення” (1490 р.) та ін. Творчість Ю.Дрогобича має гуманістичне спрямування, що виявляється у його високій оцінці людського розуму:

“Обшири неба для очей незбагненно великі;
Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть” [9, 444].

Читайте також: Алембек Валер'ян. Пантеон доброчесності і мудрості

Учений вважав, що завдяки розумові, як головному критерію істинності нашого знання, можна легко “осягнути обширні неба незбагненно великі”, пізнати всі таємниці світу. На його думку, людина здатна пізнавати світ, не опираючись на Одкровення, тому що в ньому панують незмінні закони природи, які ми пізнаємо внаслідок їх причин, і навпаки. Самовіддано він вірив у великі можливості людини та постійно наголошував на її спроможності використати результати пізнавальної діяльності на своє благо, на користь суспільству. У людському розумові, активній діяльності, освіті він вбачав головні рушійні сили історичного розвитку й суспільного поступу.

Проблему співвідношення небесного і земного світів учений розв’язував у дусі неоплатонівської ідеї космічної любові, якою, як він вважав, сповнений Всесвіт. На його думку, людина, завдяки своїм доброчесним вчинкам, може уподібнитися Богові. Поряд з християнським Богом у творах Ю.Дрогобича з’являються містичні сили як наслідок його професійного заняття астрономією та астрологією. Він ототожнював впливи різних планет та інших космічних сил з певними надприродними силами, що діють на життя людини. “З волі Марса, властителя року, затемнення буде відповідати природі Сатурна, - писав він, - як, наприклад, довгі “сатурнівські хвороби” відбуваються з волі Сатурна, який розганяється біля хвоста Дракона”. Це пояснюється тим, що магія на той час була могутньою основою природознавства.

Дрогобич постійно наголошував на вивченні природи та її законів, щоб знання поставити на служіння людині. У віршованих посланнях до папи Секста IV писав про те, що його праці пронизані, у першу чергу, шаною і повагою до людини, що наукові знання відіграють провідну роль. Він вважав, що погода залежить від географічних широт, місцевості, що можливо передбачити погоду за допомогою тривалих спостережень над її змінами.

Філософським підґрунтям поглядів Ю.Дрогобича на людину є його прогностичні дослідження. У житті він радше радив покладатися на власну зірку, ніж на Бога. Завдання всього людського життя вбачав у піднесенні рівня пізнання до першоджерела життя, пізнання Начал, які рухають всім світом. У цьому пізнанні нам допомагає астрологія, що проливає світло на осягнення промислу Божого. З огляду на це, і виникають такі фундаментальні філософські питання доби Відродження, як про свободу волі, про активне начало людської природи, що сприяє розбудові власного життя та ін. “Зірками управляються справи земні. Не примушують вони, але дозволяють самим правити; а якщо раптово загрожують - люди можуть відвести ці загрози розумом” [4, 177]. Отже, на думку Ю.Дрогобича, саме астрономічні дані (дані науки) допомагають людині у вирішенні певних проблем, з якими вона зустрічається у житті, оскільки значення зірок відображають загальний хід розвитку матеріального світу. “Зірки - не причина злих вчинків. Зло - від лихих потягів людини. Значення астрономії в тому, що вона дає змогу визначити певну засторогу, або надихнути на вчинок”[2, 50].

Отже, згідно з українським філософом, знати, як зірки впливають на долю, вміти застосувати це знання в особистому житті під час вибору стратегії поведінки та цінувати це мистецтво, вбачаючи в ньому унікальність людської особистості, - ось та філософська основа його розуміння образу індивідуальності та неповторності людини. Згодом аналогічні думки буде висловлювати один із стовпів італійського Відродження Томмазо Кампанелла (1568-1639), який у “Метафізиці” зауважував, що “о божественности человека свидетельствуют и предсказательные [гадательные] искусства... который, подобно богу, предвидит будущие события, хотя и изреченные богом, но это не доказывает, что пророчества не божественны”, а також “кроме того в величайшей мере доказывает божественность человека астрономия, ибо это он обозначает в небе круги, движения звезд и предсказывает сроки лунных и солнечных затмений, а также схождения светил и их имена, влияние на водные, морские, земные и человеческие вещи, и обьясняет, какие звезды к каким вещам испытывают симпатию и антипатию”[70, 270, 272].

Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа

Наступним представником ренесансної думки в Україні був Павло Русин з Кросна (Кросненський) (1470-1517) - мислитель-гуманіст, поет. Народився він у м. Кросно на Лемківщині (нині воєводське місто в Польщі), навчався у Краківському (від 1491 р.) та Грайфсвальдському університетах, в останньому у 1499 р. здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв. Викладав у Краківському (від 1506 р.) та Віденському університетах античну літературу. Деякий час учителював в Угорщині. Очолював гуртки гуманістів у Кракові, Відні, Угорщині та ін. Спілкувався з видатними гуманістами свого часу - Л.Коксом, К.Цельтесом, Ф.Буонаккорсі та ін. Був учителем латиномовних поетів Я.Вислицького і Я.Дантішека. Також займався видавничою діяльністю: у 1512 р. видав твори відомого хорватсько-угорського латиномовного поета Я.Панноне. В.Горський відмічав: “Він - перший гуманістичний поет України й один з засновників польської гуманістичної поезії”[3, 58]. Добре знав праці античних мислителів, істориків, видатних державних діячів та полководців. Популяризував серед студентів Краківського університету античну спадщину (Вергілій, Горацій, Овідій та ін.). Основні твори: “Похвала поезії”, “Похвала Валерію Максиму”, “До Станіслава Турзо”, “До книжечки” та інші.

Творчість П.Русина сповнена гуманістичними поглядами на історію, роль і місце людини в історичному процесі, звернення до реального життя людей, до людської особистості. В “Елегії на честь Іоанна Вислоцького, шанувальника муз, гідного хвали учня” чітко помітні риси ренесансного антропоцентризму та тенденція до індивідуалізації етики. Заручившись досвідом античної спадщини, поет писав:

“Сам Аполлон плектровладний дає тобі ліру коштовну Сам же він в руку твою плектр укладає грімкий;

Тож розвивай свій почин, озивайся на поклик священний,
Всім пориванням святим віжки вільніш попусти -
Й ставши на взгір’ї крутім, зневажатимеш люд, що в низинах
Бесіди вбогі снує все про марниці свої.

Бо ж глибиною чуття природа тебе наділила
Й мову твою добірну з медом пахучим ріднить” [9, 449].

Будучи одним із зачинателів культури Відродження в Україні, він звертає увагу на формування гідності та образу людської особистості, яка сповнена різними богоподібними чеснотами, що забезпечують їй земне безсмертя:

“Якщо бажаєш, хто б ти не був, сягнуть
Похвал найвищих, благ найжаданіших
І грізний підступами долі
Й смерті жахливий у вічі глянуть, -
Служи щоденно милій наставниці -
Святій Чесноті, тільки до неї слід
Невтомно йти - мужі великі
Вчать, - лиш її над усе цінити “ [9, 451].

П.Русин стверджує право людини на повноцінне життя, свободу сумління. Остання повинна прислухатись до велінь розуму, керуючись законами чесноти, що повинні вказувати їй, як досягти щастя в житті, “прагнути до великих діянь і трудів незмірних”. Лише той, хто не бажає будувати свою діяльність у відповідності до чеснот, є “душею темний” і постійно буде стикатись з великими труднощами у житті, не зможе вберегти свою непохитну віру і волю до безмежного вдосконалення себе і світу, що його оточує. Це призведе до втрати людиною свого творчого потенціалу та індивідуальності, якими наділила її природа.

Великого значення приділяв П.Русин поетичному слову. Саме поезія, на його думку, є ознакою величі людської душі, її унікальності. Душа містить у собі часточку божественності, яка сповнює цей світ благодаттю через поезію. Тому мислитель і розвиває неоплатонічну ідею близькості поета до пророка:

“Світлий дар богів, поетичне слово,
Їх осель дитя, гомінке і солодке,
Кажуть, лине ввись, дев’ятьом небесним
Сферам співзвучне...
Отже, про співця не даремно кажем,
Що натхнений він божеством небесним,
Що летить до зір, над земним поділлям
Крила простерши” [9, 445 ].

Також він був прихильником концепції природного права: відстоював особисті права та свободи людини як громадянина, право на активну й повноцінну діяльність, право керуватись у житті своїм розумом. (У XVIII ст. І.Кант у роботі “Що є Просвітництво?” вигукне: “Май мужність користуватись власним розумом!”) Обстоював розвиток освіти і науки, високо цінував мудрість книги, а книжку вважав “образом правди святої”. Як і багатьом представникам італійського ренесансу, П. Русину властиві погляди на поєднання книжного знання з активною діяльністю людини, що сприяє формуванню цілісної особистості.

Ще одним представником українського Відродження у XVI ст. є Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) - мислитель, публіцист, політичний діяч, поет та оратор. Народився в с. Оріховці Перемишлянського повіту Руського воєводства у Польщі. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Навчався у Краківському (1526), Віденському (1527), Віттенберзькому (1529), Падуанському (1532) та Болонському (1540) університетах. Удосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцизі. Його вчителями були Ф.Меланхтон і М.Лютер. У Західній Європі його називали “українським Демосфеном” та “сучасним Ціцероном”. Був знайомий з видатними гуманістами і науковими діячами - Л.Кранахом-старшим, Ульріхом фон Гуттеном, А.Дюррером, Г.Контаріні, Л.Банаміно, А.Пасерсом; визнаними церковними і державними діячами - кардиналом Ф.Коммендоні та О.Фарнезе.

Після 17-річного перебування за кордоном повернувся до Перемишля, де брав активну участь у гуманістичних рухах. Виступав за відродження античної спадщини (Платон, Арістотель, Ціцерон та ін.). Вільно володів давньогрецькою, арамейською, латинською та більшістю західноєвропейських мов, добре знав польську й українську. Основні його твори - “Про турецьку загрозу”(дві промови Turcica I et Turcica II) латинською мовою 1543 і 1544 рр., “Про целібат” (Краків, 1547), “Напучення польському королеві Сигізмунду Авґусту” (у двох редакціях - 1543 і 1548 рр.), “Літопис”, “Промова на похоронах Сигізмунда" (Венеція, 1548) та інші. Окремі з названих праць були перевидані у Польщі у 1805 і 1891 рр., а епістолярна спадщина - у 1972 р.

І.Огородник та В.Огородник називають Оріховського першим “вітчизняним політологом”, оригінальним мислителем, який у “постановці багатьох соціально-політичних проблем не тільки стояв на рівні кращих діячів західноєвропейської культури, а й випереджав їх своїми ідеями й узагальненнями, які знайшли своє обґрунтування з позицій соціально-політичної та філософської думки Нового часу” [7, 96]. П.Сас пропонує розподіляти творчість україно-польського мислителя на два періоди [8, 38]:

1) 40-50-і роки XX ст. (“Відступництво Риму”, “Напучення королю польському Сигізмунду Авґусту”, “Про турецьку загрозу”, “Про целібат”, “Хрещення у русинів” та ін.), коли він гостро критикував папський абсолютизм, виступав проти підкорення світської влади духовній, одним з перших в європейській філософській думці висловив точку зору про небожественне походження держави;

2) 60-і роки ( “Діалог, або розмова щодо екзекуції польської держави”, “Химера”, “Політія Королівства Польського”), коли остаточно утвердились його гуманістичні переконання.

У своїй творчості С.Оріховський торкається багатьох питань: політико-правових, історіософських, релігійних (конфесійних), етичних тощо. Він мав багатогранний талант ритора, публіциста, історика і філософа. Зупинимось на проблемі людини у творчості Оріховського-філософа.

Його погляд на людину має яскравий гуманістичний характер. Він говорить про прагнення до звеличення та ствердження власної гідності, акцентує увагу на божественній природі людини, оскільки вона має вільну та розумну душу, що створена за образом і подобою Божою, прагне до вічного життя. Такий хід думок Оріховського близький до світоглядних позицій Еразма Роттердамського, що наголошував на виключному значенні свободи волі в моральному та духовному вдосконаленні людської природи.

Читайте також: Абрек Андрій. Сонце після хмар...

Дуже високо цінує філософ земне життя людини, яке сповнене різними благами, що є корисними тоді, коли опираються на християнську ідею порятунку душі. Розумне начало в людині, на думку Оріховського, сприяє утвердженню джерела потенційних можливостей. Розум, освітлений вірою, може вознести людину над цим світом і дозволить осягнути вічні цінності. Тому, на думку філософа, “у духовній сфері для індивіда існував вибір, скориставшись яким, він міг моделювати свою духовну сутність” [8, 39]. Таке бачення природи людини характерне і для творчості П. делла Мірандоли, коли він виголошує: “И как не удивляться нашему хамелеонству?”[10, 221], чим намагається показати, що відповідальність за долю людини лежить на ній же, а людська природа не втиснута в рамки єдиного визначеного образу, навпаки, сама людина є творцем свого обличчя, творцем самої себе. І тому, зазначає Оріховський, саме завдяки розуму людина усвідомлює свою божественність, особливість у цьому світі.

Перебуваючи в руслі ренесансних ідей, мислитель протиставляв думку освіченої людини галасу натовпу. Він вважав, що людина, яка не має освіти і належного виховання, не може займати шляхетні посади. “Ніхто не зробить нічого корисного, навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися” [9, 117]. Тому потрібно вчитись і здобувати практичні навички. Саме брак освіченості не дозволяє людині належним чином оцінити досягнення попередників та віддати їм шану, а звідси - неповага до історії своєї країни. У даному питанні думки С.Оріховського збігаються з ідеями Н.Макіавеллі, який вважав, що брутальне ставлення до свого минулого є наслідком невихованості сучасного покоління [10, 253]. Однак не слід вважати, що український гуманіст виводить доблесть людини із соціального становища. Гідність та відвага проявляються завдяки особистим рисам індивіда, його таланту, через конкретні достойні вчинки, завдяки яким, а не через родовитість та герб, приходить до людини визнання.

Однією з головних рис особистості людини, за С.Оріховським, є відчуття свободи, яке дозволяє реалізувати людині свої амбіції, цілі та наміри, домагатись справедливого державного ладу, відстоювати права громадян. “Держава і могутність королів тримається, звичайно, на двох найбільших і наймогутніших благах. Одне з яких - щастя дається якоюсь божественною долею, інше – розсудливість - дарується природою. Останнє, хоч і не поступається першому, однак є набагато більшим з усіх благ, які даються людині” [9, 95]. Відповідно, свобода в державі може бути забезпечена, лише завдяки розсудливому правлінню державця.

Українська філософська думка XV-XVI ст. розпочинає ренесансний період, для якого характерні такі риси: створення “вільного” світогляду, що протистояв авторитаризму та догматизму церкви, інтегрування в західноєвропейську культуру, а через неї - до античної спадщини; залучення здобутків середньовічної та проторенесансної філософії Візантії, створення національного варіанту гуманістичної філософії тощо. На думку В.Нічик, однією з особливостей гуманізму в Україні є те, що “він тут з’явився пізніше, ніж в інших країнах Європи. Коли вітчизняна культура підійшла до потреби його розвитку, вона могла використовувати вже готові ідеологічні, філософські, мистецькі форми гуманізму, вироблені іншими народами” [6, 376]. Наслідки такого діалогу культур особливо помітні при вирішенні однієї з основних проблем ренесансної філософської думки - проблеми людини. Звичайно, даний період української філософії не обмежується лише розглянутими представниками, однак нас цікавив той образ людини, що почав закладатися у витоків гуманістичної традиції в Україні (передренесанс, Ю.Дрогобич, П.Русин та С. Оріховський). Відповідно, для нас важливим є те, що “образ” людини, який представлений у творчості українських філософів епохи Ренесансу XV-XVI ст., був спробою утвердження нового ідеалу особистості, яка усвідомлює та поважає свою соціальну приналежність, прагне до духовного та фізичного ствердження своєї індивідуальності, до нескінченного вдосконалення своїх творчих здібностей, звеличення цінностей “земного”життя та визнання у кожного відповідних намірів і прагнень. Ідея образності людського буття полягає у відсутності чітко встановлених меж існування та діяльності індивіда. Людина сама творить свою індивідуальність, сама визначає свої цілі та міру діянь, таким чином, здобуваючи земне безсмертя.

ЛІТЕРАТУРА
1. Буркхардт Я. Культура Италии в зпоху Возрождения, 2 тт, СПБ., 1905-1906.
2. Вандишев В.М. Філософське підґрунтя прогностики Юрія Дрогобича // Наук. записки НаУКМА. - Т.20. Сер.: Філософія та релігієзнавство. - К., 2002.
3. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К.: “Наукова думка”, 2001.
4. Дрогобич Ю. Verba Magistri: пророцтва і роздуми. - Дрогобич: “Вимір”, 2001.
5. Медведев И.П. Византийский гуманизм XIV-XV вв. - Л.: “Наука”, 1976.
6. Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні (XVI-XVII). - К., 1990.
7. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. - К., 1999.
8. Сас П.М. Проблема людини в творчості українського письменника XVI ст. Ст. Оріховського // Україна і Польща в період феодалізму. - К., 1994.
9. Українська література XIV - XVI ст. Апокрифи. Агіографія. Паломн. твори. Історіограф, твори. Полем, твори. Переклад, повісті. Поет, твори /Авт. вступ, ст. і ред. тому В.Л.Микитась. - К.: “Наук, думка”, 1988. - 600с.
10. Человек: мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. Древний мир - эпоха Просвещения. - М.: “Политиздат”, 1991.