Історична проза про Гадяцьку унію: спроба осмислення у світлі Інґарденівських ідей

Януш Тазбір справедливо наголошує, що щодо теми Гадяцької yнії сьогодні важко написати щось нового, однак і донині не застаріла оцінка цієї історичної події, яку в 1960 році їй дав Збігнєв Вуйчік, назвавши Гадяцьку угоду „справою великого політичного розуму”1. За Вуйчіком, шанси такої угоди були ще в 1638 році, але, як наголосив цей дослідник, Речі Посполитій забракло ширшої політичної думки, бо ж шляхта керувалася виключно „swoim egoizmem klasowym”2. Згідно з умовами угоди, підписаної 16 вересня 1658 року в Гадячі Річпосполита двох народів – польського та литовського – перетворювалася на федерацію трьох рівноправних членів. На землях України мало б постати Велике Руське Князівство із власною адміністрацією, системою фінансування і навіть власною монетою. Польський король надавав Київсько-Могилянській колегії статус вищої шкоди – академії. Більше того, передбачалося створення ще однієї академії, православної.
Валентина Соболь, проф. Варшавського університету

В достатній кількості мали також постати колегії та друкарні. Власне історична наука досить докладно дослідила проблему перспектив і втрат цієї події. Зрозуміла річ, еміґраційні науковці в часи тоталітаризму мали більше можливостей до вільного висловлювання своїх міркувань, гіпотез. Так, одне із таких припущень, хай і не позбавлене ідеалізації, дає, втім, важливу інформацію до роздумів: перебуваючи на політичній еміґрації, Станіслав Кот писав, що в разі реалізації Гадяцької угоди доля Східної Европи була б іншою: була б затримана експансія Кремля в напрямку обох морів – Чорного і Балтійського3. Суголосну думку сьогодні висловлює і Януш Качмарчик:

W miarę rozsypującego się gmachu Rzeczypospolitej w potęgę rosło Cesarstwo Rosyjskie. Naszym zdaniem, gdyby udało się utrwalić ideę hadziacką, sytuacja mogła ulec biegunowemu odwróceniu4.

Читайте також: Стефан Яворський. Арктос неба руського у родових зорях ясновельможного і вельмишановного отця Варлаама Ясинського... відблискуючий...

Як автори історичних досліджень, так і письменники по-різному реагували на події Гадяцької угоди. Зі зрозумілих причин, українська література часів комуністичної російської окупації не могла оцінювати їх об’єктивно. Але й сягнувши ХІХ століття, не можемо похвалитися розмаїттям літературно-художніх рефлексій. Однак, на окрему розмову заслуговує роман Івана Нечуя-Левицького Гетьман Іван Виговський, вперше виданий у 1899 році, а з прикрими скороченнями у 1991-му.

У 90-х роках XX століття побачили світ такі прозові твори, автори яких прямо чи опосередковано зверталися до подій Гадяцької Унії: Конотоп Василя Кожелянка, Гетьманська булава Oлеся Лупія, На брата – брат Юрія Мушкетика. І врешті, в XXI столітті – властиво, в переддень 350 річниці Гадяцької угоди – постав роман-притча Галини Тарасюк Храм на болоті. Спроба розглянути названі твори крізь призму феноменологічного прочитання, за Інґарденом, не зосереджується на тому, що в творі поодиноке; не має нічого спільного з досвідом, однак, прагне вхопити саму ідею художнього твору. Йдеться ж бо про те, – наголошує Міхал Павел Марковський, – czym dzieło literackie, jako „przedmiot artystyczny”, jest w swojej istocie (twór wielowarstwowy, uporządkowany fazowo, zbudowany z quazi-sądów, posiadający jakości estetyczne doniosłe), oraz o to, co zawsze musi zostać spełnione w jego poznawaniu jako „przedmiotu estetycznego” (uchwycenie znaków i brzmień, rozumienie znaczeń słów i sensów zdań, konkretyzowanie przedmiotów przedstawionych i aktualizacja wyglądów, wiązanie warstw w całości i uchwycenie idei). Poznawanie róŜni się więc od interpretacji, tak jak kaŜde jednostkowe dzieło poddane interpretacji od jego apriorycznej idei odsłaniającej się w badaniu fenomenologicznym5. Для Інґардена, як підсумовує Іван Фізер, головною метою було довести існування реального, а не ідеального світу. Із безлічі явищ „життєвого світу” він вибрав і зосередив свою увагу увагу на „інтенційних”, тобто мистецьких творах. Саме цій проблемі і присвячені його основні праці6.

2.
Надто коротке існування Речі Посполитої трьох народів спричинилося до того, що Гадяцька угода зазнала – від часів її підписання – різнополюсних оцінок не тільки з боку істориків, як уже наголошувалося вище, а й письменників. Часом зацікавлення концентрувалося не так навколо самої угоди, як навколо того, що діялося після її підписання. Taк, наприклад, невдовзі після укладення Гадяцької угоди, на хвилі обнадійливих змін Іван Виговський уже 9 липня 1659 року здобуває блискучу перемогу в битві під Конотопом, в якій російські війська – завдяки маневрам гетьмана Виговського та відвазі козаків – отримали поразку. Як про неї напише в своєму літописі Самійло Величко, „міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба що той, хто мав крилаті коні”7. Як свідчить історія, військо московського царя Алєксєя Міхайловича не набуло більше тієї потуги, яку мало перед Конотопською битвою.

Читайте також: Розенберґ Миколай. Трактат про походження татар

Тимко Падура (1801–1871) також не приховує своєї радости від того, що в результаті утвердження Гадяцької угоди „Ukraina stała się częścią Rzeczypospolitej”8. У своєму циклі, названому Obrysy historyczne, автор подає твір Jan Sierko, в якому силою уяви відтворює переломний момент:

Wszyscy zaprzysięgli, odstąpić cara, herby jego na chorągwiach wnet poszarpali, i Artemonowa, rezydenta carskiego przy Wyhowskim, przegnali9.

Тимко Падура одним із перших, але не єдиний, подає те, що ж власне діялося 9 вересня 1658 року.

Wysłani komisarze Bieniewski wołyński, Jewłaszewski smoleński kasztelani, przybyli w Ukrainę. Od Olszanicy pisze anonim, wprowadzili ich delegowani Kozactwa (9 września 1658 r.) do obozu, a Wyhowski powitał wymowną oracją przybyłych, w której wyraził szczerą chęć Kozaków połączenia się z Polską, byle w Ŝądaniach swoich usłyszeli łaskawość króla Jmci. Bieniewski w kole, gdzie Wyhowski hetman, pułkownicy, starszyzna pozasiadali, a wokoło wojsko i lud, mówiąc do nich tak zakończył: „Na ostatek do was zacne wojsko zaporoskie słowa ojczyzny przynoszę. Jam was porodziła nie Moskal, jam was wypielęgnowała, wykarmiła, wsławiła, ocknijcie się i nie bądźcie odrodnymi synami, a zjednoczywszy się do gromady, wyrugujcie nieprzyjaciół moich i swoich!” Powstawszy starszyzna słuchających pytała: „Jak się im podoba mowa”? „Harazd howoryły” zawołano, „z nieba orator”!10

Вище маємо, так би мовити, художню версію події, яку варто порівняти з тією, до якої дослідники апелюють, як до історично достовірної, хоча вона так само не позбавлена піднесення, з яким виступив перед козацькою радою польський дипломат Станіслав Казимир Бенєвський:

Ulitował się Bóg nad krajem naszym miłym, Polską i Rusią, skruszył serca wasze i nasze, abyśmy uderzywszy się w piersi, grzech nasz poznali, a jeden drugiemu odpuścili… JuŜ teraz spróbowaliście wolności polskiej i moskiewskiej, doznaliście smaku wolności i niewoli. Mówiliście „źli Polacy”, teraz musicie przyznać „gorszi Moskale11 .

Микола Костомаров (1817–1885), поет-романтик, письменник, філософ, історик називав Гадяцьку угоду цікавим експериментом, одночасно висловлював поважні сумніви щодо того, аби той експеримент коли-небудь міг бути зреалізований. Новаторським у поглядах М. Костомарова, як наголошує Я. Качмарчик, є визнання щирости сторін, які укладали угоду, доказом чого були переговори під Гадячем, а також урочистості у Варшаві12. Дослідження сучасних учених доволі переконливо висвітлюють причини, з яких Гадяцька унія виявилася „нежиттєздатною і безперспективною у процесі відродження української держави ранньомодерної доби”13. А як висвітлює ці події художня література?

Читайте також: Московія очима України-Русі ХVI–ХVII ст.

Роман І. Нечуя-Левицького Іван Виговський за совєтських часів жодного разу не був опублікований, у літературі ж науково-критичній його взагалі обходили увагою. Тобто від часів заборони теми Гадяцької унії і до сьогодні включно так і не була видрукувана та первісна, несфальсифікована версія цього твору. Михайло Наєнко, ретельно зіставивши видання роману 1928 року, яке побачило світ у „румунських” на той час Чернівцях, – зі вже згаданим вище виданням роману, підготовленим у 1991 році до друку Р. Міщуком, прийшов до висновку, що тільки у виданні від 1928 року можна віднайти таку авторську характеристику гетьмана Виговського.

Не любив він Москви за її непросвіченість і нещирість, бо постеріг своїм великим розумом, що Москва не додержить переяславської умови з Україною, коли вже за живоття гетьмана Богдана зрадила Україну, почала ламати своє слово і піддержувала Польщу на занапащення України14 .

Як сам роман, так і його рецепція ілюструє, на мою думку, двовимірність будови – в Інґарденівскому15 сенсі.

Zdarza się niezmiernie rzadko, Ŝeby dwie, przez róŜnych czytelników utworzone konkretyzacje tego samego dzieła były całkowicie jednakowe we wszystkich rysach, które są decydujące dla ukonstytuowania się wartości estetycznej16 .

Ця теза справджується в стосунку до аналізованого матеріялу. Зaвдяки детальному порівняльному аналізові М. Наєнка, сумновідомо потверджується та обставина, що видання роману від 1991 року також зазнало втручань: редактор не подає взагалі слів про зраду України Москвою, хоча логіка трагічної долі героя роману Нечуя-Левицького якраз і полягає в тому, що ще за життя Хмельницького Виговський був солідарний із ним в оцінках переяславської угоди як великої помилки.

Тихий на вдачу й поміркований, звиклий таїти свої щирі думки й вчиняти Богданову волю, Виговський і тепер не виявив і словом свого збурення проти Москви, свого гніву, але в душі він згоджувався з гетьманом”17 .

Коли взимку 1659–1660 російські війська заволоділи Україною, Іван Виговський шукає рятунку у Варшаві. Там, однак, до нього не має довіри Маховський, який дає наказ арештувати київського воєводу. Ситуацію ускладнювала радикальна постава татар, які зажадали від Маховського видання Виговського. Ось як коментують цю ситуацію історики:

Machowski, chcąc uniknąć dalszych komplikacji, postąpił po «Ŝołniersku». Postawił Wyhowskiego przed powołanym przez siebie sądem wojennym18.

У романі Нечуя-Левицького самовільний суд полковника Маховського над Іваном Виговським зображений у символічному підтексті, в трагічному світлі, в усій кричущості тієї несправедливости, що гетьман гине від рук поляків, яких любить. Водночас слушною видається й оцінка М. Наєнка, що останні п’ять років життя Виговського – це прискорене наближення його до трагічної загибелі „від самого себе”19:

Невже мене вбили поляки, котрих я так любив, – промовив Виговський і вхопився за серце. Жмені його були повні крові. Він махнув рукою і забризкав кров’ю лице й очі Маховському... – Олесю моя дорога! Сину мій! – ледве промовив Виговський і голова його впала на землю20 .

Трагічна смерть Виговського збудила певний резонанс, прокотилася навіть хвиля протестів, однак була вона – як про те свідчать історики21 – значно слабшою, ніж у випадку позбавлення уряду Ієроніма Радзійовського. В. Горобець водночас звертає увагу на пророчість слів I. Виговського „Зі смертю приїхав і смерть мені привіз”. Такою була реакція гетьмана на зміст привезеного польським посланцем того варіянта угоди, який Варшавський сейм ратифікував у травні 1659 року, а варіянт той, як потверджує текстологічний аналіз Т. Таірової-Яковлевої, був „блідою тінню того сміливого документа, який народився у вересні 1658 року”22 . Тут важливо наголосити, що автори художніх полотен інтуїтивно відчули і відтворили ці украй складні обставини, увесь драматизм яких тільки останнім часом підтвердили відкриті архіви та розвідки науковців. Так, наприклад, Юрій Мушкетик у романі На брата брат показує боротьбу в душі Івана Виговського:

Гетьман думав про те, що він неначебто обмислив усе, а чогось і не охопив розумом, хоча б і тих-таки Гадяцьких трансакцій... А може, й справедливо лунали в Гадячі та Варшаві голоси про те, що давати шляхетство треба всім або нікому?..23 .

Читайте також: Виникнення та еволюція української козацької старшини Гетьманщини (1648-1782 рр.). Історіографія проблеми

Виговський у романі На брата брат Ю. Мушкетика – людина високоосвічена, улюблена лектура якого – Плутарх, Ціцерон, Лазар Баранович, усім цим він схожий на образ, представлений І. Нечуєм-Левицьким. У коментарі до роману Іван Виговський (хоча на публіцистичність коментарів справедливо нарікає М. Наєнко) автор пояснює причину падіння Виговського аристократизмом його політики24. Властиво, тут митці художнього слова, подібно як М. Костомаров, уважають, що простий люд, маси козацької черні не в стані були зрозуміти суті Гадяцької угоди, її складности на неоднозначности25 .

Якщо І. Нечуй-Левицький на цьому завершує свій коментар, то М. Костомаров прагне шукати причини упадку золотої ідеї Руського князівства в діях обох сторін: козаки не зрозуміли заплутаности угоди, а поляки допустилися кривоприсяги, знаючи, що принаймні в цьому пункті не дотримають слова26 .

Символічним можна вважати фінал роману Іван Виговський, появу дружини гетьмана – шляхтянки Олесі з маленьким сином на руках. Та в руках дружини Виговського, як і в руках інших жінок, – також і зброя, як знак того, що за золоту волю треба боротися. Властиво, також зброя, але в сенсі метафоричному, як сила слова, знову – уже в 2007-му – опиняється в жіночих руках. Маю на увазі роман-притчу Галини Тарасюк Храм на болоті. I хоча про підписання Гадяцької угоди авторка пише як факт вимушений („Щоб захистити незалежність України, Виговський змушений 18 вересня 1658 року підписати Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі вів до „держави трьох народів”27), – однак, Храм на болоті – то чи не єдиний на сьогодні твір, який актуалізує значення історичних подій, спонукаючи до глибших рефлексій над ними.

„Сили небесні з тими, з ким правда” (с. 203), – ці небуденні рядки є своєрідним ключем до твору-притчі Галини Тарасюк, в якому історичним є тільки контекст. Визначальний притчевий мотив, закорінений у подіях Гадяцької угоди 1658 року, в переддень її 350-ліття пролунав, як видається, тільки у творі Храм на болоті. Цей мотив зринає далеко не з перших сторінок, а спершу ніби якось несміло вплітається в розповідь про двадцятишестирічного Юрка, котрий зміряє і врешті – не без втручання диявольських сил – потрапляє до храму на болоті в надії врятувати свого батька, запротореного до психушки за дар ясновидіння. Двадцять років тому, у 1986-му, саме його батькові випала місія донести до працівників Чорнобильської атомної електростанції попередження про вибух. Божий посланець, Волхв, людина дивовижна, він же батько Юрія, віднаходить нащадка давнього козацького роду – Георгія Бунчужного, у 1986 – заступника головного енерґетика ЧАЕС і звертається до нього з таким зізнанням, яке тоді було не до прийняття, але яке згодом упродовж двадцяти років Георгій Бунчужний буде усвідомлювати й спокутувати:

Мене послала Мати! Сказала: „Звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і передай: „зухвальство незрілого розуму – погибель. Вогонь вирветься з пекельного черева – на ШОСТИЙ день і позначений буде числом ЧОТИРИ” (с. 113; акцентування уваги читача шрифтом авторки роману. – В. С.).

Чому саме до Бунчужного? Бо ж властиво із цим козацьким нащадком і пов’язаний головний мотив роману, мотив, покликаний озвучити на новому історичному щаблі справу великого політичного розуму, якою був замисел Гадяцької угоди.

Успішним бачиться урівноваження авторкою роману історичного виміру й метафізичного, своєрідна спроба відсвіжити реалії через контекст Чуда, в який уводить авторка цю подію. Це реалізується через проповідь отця Георгія: „Сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого українського духу, нашої слави, якої б ми не мали без волі Господа і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто те, про що не говорить історія. Про Чудо Господнє” (такий шрифт тут і далі – в ориґіналі твору. – В. С.). У межах логіки, як гласить відома сентенція Л. Вітґенштайна, не можна сказати нічого нового. Натомість Чудо гласить по-новому вічні, але призабуті істини.

Чудо Господнє в романі-притчі пов’язане із образом Богородиці, а численні перекази та леґенди про чуда святих її ікон в українській літературі, як знаємо, мають глибоку традицію. Це і Руно орошеноє Дмитра Туптала, і Небо новоє Іоанникія Ґалятовського, і Фенікс, що втретє воскрес Якова Суші, і анонімна Преславна Гора Почаївська. Згадаймо ще й чуда, зібрані в книзі Парергон див Іларіона Денисовича. Ці та інші образи витворить ту незриму, але тим потужнішу енерґію, в силове поле якої потрапляє притчeвий мотив-пересторога: не змарнуйте ж сьогодні свого европейського шансу, як 350 років тому... Цей мотив видається найбільш значимим, незважаючи на те, що в самому романі не йдеться безпосередньо про перебіг подій навколо трактату в Гадячі, а про те, що йому передувало і що за ним слідувало. Передувала поразка під Берестечком, коли до оточених звідусіль козаків не смерть прийшла до них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі, стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, і найславетнішу – рівно через вісім років, 1659 року теж 28–29 червня (за старим стилем), але вже над московськими військами під Конотопом (с. 200).

Авторка навмисне виокремлює окремі концепти, даючи їх жирним шрифтом, пропонуючи читачеві замислитися над взаємопов’язаністю минулого з майбутнім, над психологічним наповненням дат, на забуття яких не маємо права. Метафізичні явища і містичні події стають у романі такими ж відчутно реальними й осяжними, як запахи свіжо скошеної трави, якою отець Георгій хоче заклечати храм на болоті у переддень Трійці. Як героїчний чин далекого родича Георгія Бунчужного, зафікcований очевидцем французом П’єром Шевальє: „Тільки в одному історичному джерелі писалося, що цей бунчужний, за яким, певно, й питали, козаки на своїй раді у Церкві на болоті, „у критичну хвилину поразки військ Богдана Хмельницького 1651 року під Берестечком, вихопив гетьманські клейноди з рук поляків і передав їх вінницькому полковникові Богуну, а сам повернувся на болото, і бився там до останньої краплі крові”. Друге джерело повідомляло, що Гринь Бунчужний по смерті Богдана Хмельницького став правою рукою гетьмана Івана Виговського, а отже одним з ініціяторів Гадяцької унії та Великого Князівства Руського, і натхненником переможної битви під Конотопом проти Москви 1659 року. Але був зраджений промосковськими старшинами, і підступно вбитий на Кривавому болоті. Але, певно, десь недалеко Конотопа... (с. 60).

Читайте також: Естетичні передумови становлення давньоукраїнських жанрів

Читачеві належить декодувати текст і отримати доглибино сутнісну інформацію про наслідки невдалої спроби, про змарнування европейського шансу України в 1658-му. Доглибинно осягнути суть тих подій – непроста справа, бо ж хоча художня література після здобуття Україною незалежности активніше звертається до затемнених сторінок історії, але заважким і сьогодні є тягар соцреалістичних стереотипів. Все складно переплелося в долі народу, як і в долі однієї людини. Адже ж Георгій Бунчужний не тільки нащадок давнього козацького роду, але водночас і один із головних винуватців Чорнобильської аварії у 1986 році. Через двадцять років по тій страшній катастрофі, спокутуючи свою вину, замислюється над долею свого народу, розглядаючи її крізь призму змарнованих шансів. І тяжко катується, усвідомлюючи, як багато важить тільки одна (а їх чимало!) із таких нереалізованих можливостей, як угода в Гадячі в 1658, незреалізована й ним самим, глухим до Волхва, – у 1986-му:

Отак триста років тому ми втратили шанс мати власну державу. На жаль, в українців з правіку вистачало снаги перемагати, та не стачало – втримати перемогу. Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між двох корон – польською і російською – збивало вітром корону із власної голови, а змагання до свободи – заперечувало ідею державности... (с. 203).

Ці рефлексії пропікають соромом роз’ятрену душу Бунчужного, який тепер є отцем Георгієм, настоятелем храму на болоті. У самому епіцентрі цих болючих розмислів та пошуків виходу із ситуації і опиняється 26-річний Юрій, на очах у отця Георгія еволюціонуючи, позбуваючись „телячої простоти” і доростаючи – не без болю, мук та сумнівів – до розуміння реального стану речей.

Храм на болоті – це новочасна необарокова притча. Проекція незреалізованого доленосного шансу 1658 року на сьогоднішні труднощі, пов’язані зі вступом України до евроспільноти, – дає повчальний урок. Цей твір є також притчею про високу таємницю нашого українського духу, нашої слави, якої б ми не мали без волі Господа і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє. Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це саме місце, де стоїть наш храм, і ми стоїмо. Уявімо собі кривавий світанок... Він застав козаків по коліна в болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві Богородиці. А, помолившись, поклялися у триста голосів: „Мамо, згинемо, але не дамо Тебе на поталу”. Але до кого були звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До розтерзаної України? Чи до Матері Божої, яку вибрали собі у покровительки? (c. 199–200, жирний шрифт авторки роману-притчі. – В. С.). Дві визначальні лінії – історія реальна, тяглістю у понад триста років із доленосними контрапунктами – битвою під Берестечком (с. 197–198), Гадяцьким трактатом (с. 201) та Конотопською битвою (с. 200), та історія чуда, рівноцінного тому, як усупереч усьому, що робило неможливим виживання української людини, – була, є і буде Україна, її народ. Наратив граціозно балансує поміж історично-задокументованим (як запис очевидця француза П’єра Шевальє, – с. 199) та метафізичним. Вслуховування-вдивляння в дати, числа, ретардації, ретроспективні вставки, гра співзвуччям імен (Волхв-Вовк) задля спонукання до співдумання, співдії. Леґенди Кривавого болота і шкіци живої говірки тих теренів чорнобильської чи причорнобильської зони, мови, яка поступово зникає з відходом її носіїв. Думки про крихкість людського життя. Над усім цим – тривога. Тривога на грані відчаю, бо історія таки замало навчила українців, і навіть ота грандіозна перемога під Конотопом не призвела до незалежности України.

І основною причиною цього був розкол українського суспільства, надто його верхівки, різні групи якої по-різному бачили ту незалежність... Далися взнаки століття бездержавности і це значною мірою сприяло розгулу анархії та всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних сил, що й до нині спостерігаємо уже в незалежній Україні, – зітхнув отець Георгій. – Отак триста років тому ми втратили шанс мати свою державу (с. 202–203).

Тут – вдало віднайдений наратив, а саме форма проповіді отця Георгія у храмі на болоті. Найсокровенніше поспішає повідати священик, бачачи, як швидко відходять в інший світ його прихожани, як непросто врозумити байдужих та невіруючих. Притчевість твору не вирафінована, а відверто дидактична, настійно-заклична, розрахована на широкий загал реципієнтів. І водночас осяяна поривом пробудити приспаних в Україні і поза нею, але нею живущих, – словами гомілії, яка віддавна була найкокоротшою до сердець дорогою:

Тож, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави, до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноциді, неволі і тоталітаризму – не по трупах братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофорі Пресвятої Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути гідними слави дідів і отців своїх, любити цю землю, як вони любили, і не повторювати їхніх помилок (с. 203).

Отож, художня література активно вдається до метафоричного опису подій 1658–1659 років. Утім, не тільки література. Можна тут згадати, що автор двотомної праці Нарис історії України, Дмитро Дорошенко висловлює утопійну візію про можливість приєднання Росії до „тринітарної” Речі Постополитої. Утакий спосіб Росія мала б стати четвертим членом слов’янської федерації28 . У цьому контексті більш слушними видаються міркування Вячеслава Липинського, який визнав Гадяцьку угоду за надзвичайно істотний крок в „еволюції української політичної думки та українського леґітимізму”. Отож, варто осмислити і те, як вдале метафоричне формулювання часом допомагає не тільки мистцям, а й науковцям-історикам виразніше окреслити суть події. Так, В. Горобець, відповідаючи на запитання, чому таким коротким було життя українсько-польської угоди, кваліфікував її як „мрію, яка потонула в підозрах та образах”29 .

Отже, у той чи інший спосіб у художній літературі знаходимо прикмети прив’язування до різних історичних візій тих подій. Водночас, поетика художньої прози стає стимулом до об’єктивного погляду на дійсність, очищення художнього представлення від брехні, тоталітарної пропаґанди. Процес відновлення історичної свідомости є, однак, повільним, часом більше інтуїтивним (як то бачимо на прикладі роману-притчі Храм на болоті, в якому в новому світлі озвучуються події Гадяцької унії, може навіть несподівано для самої авторки). Отже, інтуїція поетеси й письменниці Г. Тарасюк виявилася певною мірою витонтченішою від зраціоналізованої версії Ю. Мушкетика, О. Лупія чи В. Кожелянка. Послуговуючись мотивами чудесного, авторка показує, що в разі успішної реалізації угоди українці вже в тих часах могли мати власну державу.

Врешті, варто підкреслити піонерськість Р. Інґардена стосовно усіх теорій, зорієнтованих на читача. Цього мислителя, як підкреслює М. Марковський,

nie interesowała interpretacja dzieła literackiego, lecz to, co ją w ogóle umoŜliwia, zarówno na płaszczyźnie ontologicznej (zatem budowa dzieła literackiego), jak epistemologicznej (sposób poznawania dzieła literackiego). Nie dostrzegał on, w gruncie rzeczy, kulturowego uwikłania dzieła literackiego i jego lektury. Z tego głównie powodu jego osiągnięcia utraciły atrakcyjność w momencie, w którym badania nad czystymi fenomenami i apriorycznym poznaniem zostały zdy-stansowane przez refleksję nad kulturowymi i egzystencjalnym kontekstami literatury30 .

Читайте також: Невичерпне і вічне джерело

І хоча в світлі літетатурознавчих методологій ХХ століття теорія Романа Інґардена не завжди є помічною в інтерпретації окремо взятих творів літератури, як у тому зізнаються дослідники, однак не втрачає своєї актуальности та гостроти його постулат, який віднаходимо у Вступі до феноменології Едмунда Гуссерля:

Z powrotem do rzeczy, do konkretu, nie zaś do abstrakcji, teorii itd. Do konkretu – to było wybawienie31 .

1 J. Tazbir, Ugoda Hadziacka jako utopia szlachecka [w:] 350-lecie Unii Hadziackiej (1658–2008), pod red. T. Chynczewskiej-Hennel, P. Krolla i M. Nagielskiego, Warszawa 2008, s. 24.
2 Z. Wójcik, Dzikie Pola w ogniu, Warszwa 1960, s. 274.
3 Детальніше про це див.: J. Tazbir, Ugoda Hadziacka jako utopia szlachecka..., s. 24.
4 J. Kaczmarczyk, Rzeczpospolita trojga narodów. Mit czy rzeczywistość. Ugoda hadziacka: teoria i praktyka, Kraków 2007, s. 139.
5 M. P. Markowski, Fenomenologia, [w:] A. Burzyńska, M. P. Markowski, Teorie literatury XX wieku. Podręcznik, Kraków 2006, s. 93–94.
6 І. Фізер, Роман Інгарден, [в:] Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст., За ред. М. Зубрицької, Львів 1996, с. 137.
7 С. Величко, Літопис, Дніпро, Kиїв 1991, T. 2, с. 196.
8 T. Padurra, Jan Sierko, [w:] Pyśma Tymka Padurry, Nakładem knyharni K.Wylda, Lwiw 1874, s. 309.
9 Ibidem, s. 308.
10 Ibidem, s. 309.
11 W. Tomkiewicz, Unia Hadziacka, „Sprawy Narodowościowe”, R. XI, 1937, nr 1–2, s. 16.
12 М. Костомаров, Гетьманування Івана Виговського і Юрія Хмельницького, Тернопіль 1991, с. 112
13 Див.: В. Щербак, Гадяцький трактат у контексті українського державотворення, [w:] 350-lecie Unii Hadziackiej (1658–2008) / Pod red. T. Chynczewskiej-Hennel, P. Krolla i M. Nagielskiego, Warszawa 2008, s. 35–41; J. Kaczmarczyk, Dlaczego idea Hadziacka skazana była na klęskę, [w:] 350-lecie Unii Hadziackiej (1658–2008)..., s. 53–67.
14 І. Нечуй-Левицький, Гетьман Іван Виговський. Історична повість, Чернівці 1928, с. 334.
15 R. Ingarden, Z teorii dzieła literackiego. Dwuwymiarowa budowa dzieła sztuki literackiej, [w:] Teorie literatury XX wieku: Antologia / Pod red. A. Burzyńskiej, M.P. Markowskiego, Kraków 2007, s. 43–72.
16 R. Ingarden, O poznawaniu dzieła literackiegо, Warszawa 1976, s. 398.
17 Цит. за: М. Наєнко, Польські мотиви в українському реалізмі, „Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze”, T. 22, с. 190.
18 J. Kaczmarczyk, Rzeczpospolita trojga narodów. Mit czy rzeczywistość..., s. 152.
19 М. Наєнко, Польські мотиви в українському реалізмі..., с. 193. Як багатоверствову характеризує дослідник і жанрову особливіcть роману: „...хроніка (події твору дуже тісно прив’язані до часових перебігів), візія (перед нами плетиво реальної та ірреальної долі України), трагедія (рух героя до самочинної загибелі)”. М. Наєнкові також видається, що твір ще й монологічний (Детальніше див. с. 193–194).
20 Ibidem, c. 193.
21 J. Kaczmarczyk, Rzeczpospolita trojga narodów. Mit czy rzeczywistość…, s. 152.
22 Т. Таирова-Яковлева, Новые архивные материалы и спорные вопросы Гадячского соглашения, [w:] 350-lecie Unii Hadziackiej (1658–2008)..., s. 551–564.
23 Ю. Мушкетик, На брата брат, Рада, Київ 1996, с. 274.
24 Так, відомо, що І. Виговський „виговорив” для Києво-Могилянської академії такі умови, про які пише М. Петров: „6) Академіи вҍ Кіевҍ бить с преимуществами, равними Краковской, сҍ тҍмҍ однакожҍ, чтоби здҍсь не било ни профессоровҍ, ни учениковҍ исповҍданія аріанскаго, кальвинскаго и лютеранскаго; прочія же всҍ школи католицкія, какія дотолҍ били вҍ Кіевҍ, вивести вҍ другія мҍста, гдҍ нҍтҍ русскихҍ жителей; 7) дозволить и другую академію завести на томҍ же основаніи, гдҍ способнҍе усмотрится, и вҍ томҍ мҍстҍ другимҍ иновҍрнимҍ школамҍ также не бить” (Професор Н. И. Петров, Кіевская академія во второй половинҍ ХVІІ вҍка, Кіевъ: Типографія Г. Т. Корчакъ-Новицкаго 1895, с. 28. У свою чергу Микола Петров посилається тут на працю Описаніе Кіево-Соф. собора и Кіевской епархіи, митополита Євгенія [Болохвітінова] (Кіевъ 1825, с. 180).
25 J. Kaczmarczyk, Rzeczpospolita trojga narodów. Mit czy rzeczywistość…, s. 145.
26 М. Костомаров, Гетьманування Івана Виговського і Юрія Хмельницького, Тернопіль 1991, с. 112.
27 Г. Тарасюк, Храм на болоті. Новочасна притча, Відродження, Київ 2007, с. 201. Далі, посилаючись на цей твір, сторінку подаю в дужках.
28 Д. Дорошенко, Нарис історії України, Варшава 1933, T. 2, с. 63–67.
29 W. Horobec, Marzenie, utopione w podejrzeniach i obrazach lub dlaczego tak krótkie było Ŝycie unii ukraińsko-polskiej 1659 roku? [w:] Wojny a Pokój. Ukraińcy i Polacy: bracia / wrogowie, sąsiedzi… / Pod red. Ł. Iwszynej, Kijów 2004, s. 101.
30 M. P. Markowski, Fenomenologia..., s. 95.
31 R. Ingarden, Wstęp do fenomenologii Husserla. Wykłady wygłoszone na uniwersytecie w Oslo (15 wrzesień – 17 listopad 1967), tłum. A. Połtawski, Warszawa 1974, s. 27.