Денис Прокопов, Київський університет імені Тараса Шевченка. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
Темою даної дисертаційної роботи є дослідження українським мислителем Григорієм Сковородою однієї з найгрунтовніших філософських проблем — проблеми істини, яка має не лише суто епістемологічне чи гносеологічне, але й важливе загальнофілософське значення. Об`єктом аналізу цієї роботи є розгортання проблематики істини, а також шляхів її розв`язання на текстуальному просторі сковородинівських праць, що дозволяє провести водночас і безпосередню розробку спеціальної історико-філософської теми, адже це лише один з багатоьх аспектів філософії цього видатного українського мислителя, і відстежити цілу низку загально теоретичних питань пов`язаних із можливостями розв`язання цієї проблеми. Предметом дослідження є філософська, літературна і епістолярна спадщина Григорія Сковороди.
Читайте також: Ідея Софії Премудрості Божої у вченні про серце Г. Сковороди
Звернення до цієї постаті не є випадкове, як не є випадковий і щораз більший інтерес дослідників до філософії Григорія Сковороди. Причин для цього багато: це і повернення до історичних джерел філософської думки і становлення національної самосвідомости, числені спроби реконструювати той культурний контекст, у межах якого набувала свого оформлення українська філософська традиція, але, не зупиняючись на вище зазначеному, хотілось би лише згадати одну з думок Ніколаса Гартмана, висловлену ним у книзі "Основні риси метафізики пізнання". Він наголошував, що разом з історично і логічно спрямованим систематичним мисленням співіснує й інша форма філософської рефлексії, а саме—проблематичне мислення, сконцентроване навколо своєрідних проблемних точок чи бігунів інтенсивності, які на рівні філософської свідомості потенційно присутні завжди, але можуть актуалізуватись в процесі історичного розвитку. І в цьому сенсі, справа полягає не тільки і не стільки в тому, що проблеми важливі для Г.Сковороди актуальні і для нас (вони були важливі в усі часи), а в тому, що герменевтичний обрій цього проблемного поля, зумовлений цим спосіб реалізації мислення і топологія пошуку відповідей надзвичайно близькі до нас. Мислення Г.Сковороди контрапунктує з нашим. Тому перефразовуючи Х.Ортегу-і-Гассета можна сказати, що духовна ситуація нашого часу змушує нас знову звертатись до філософії Г.Сковороди. А оскільки питання про істину є одним з основних питань не тільки епістемології, але й всієї філософської системи, то шляхи його розв`язання являють собою безумовний інтерес як для загальнофілософської розвідки, так і для галузевого історико-філософського дослідження.
Враховуючи це, дослідження обраної проблематики актуальне з декількох причин.
По-перше, навіть не зважаючи на значну кількість праць, присвячених висвітленню різноманітних аспектів сковородинівської спадщини, система його гносеологічних поглядів ще й досі не була повністю осмислена. Як правило наголос робиться лише на тих чи інших питаннях щодо можливостей людського пізнання “світу речей” і “світу неуречевленного”, які в різних працях Г.Сковороди стають предметом його роздумів. У той час як питання про те, яким чином ці гносеологічні проблеми, що порушує і намагається розв`язати Григорій Сковорода пов`язуються ним в єдиний комплекс з етико-онтологічною проблематикою, за правило, залишалось поза увагою історико-філософських дослідженнь.
Разом з тим, наголошуючи на “феноменальному” характері особистості цього українського мислителя, часто густо знімається і проблема виявлення тих зв`язків, які дозволяють нам розглядати філософські погляди і філосифський стиль мислення Григорія Сковороди у річищі певної загальноевропейської традиції, що бере свій початок ще з часів античности. При цьому в історико-філософських розвідках, майже повністю недослідженним залишається синхронічний вимір його думки, себто внутрішня логіка-історія тих проблем які вводять Григорія Сковороду в єдиний вічно-сучаснісний, і постійно відтворюваний у межах кожної діахронії, універсум філософського дискурсу.
Читайте також: Антична спадщина в художній рецепції Григорія Сковороди
По-друге, саме на межі сковородинівської етики, онтології і гносеології, себто у питанні про природу істини, можливості її існування та її осягнення, в усій своїй суперечливості кристалізується та епістемологічна проблематика, яка зберігає неперервний зв`язок філософування Г.Сковороди з античною та середньовічною епістемами, і водночас включає його у контекст історії ідей XVIII століття. Саме тому питання про розуміння і тлумачення істини в діалогах Григорія Сковороди дозволяє нам не лише вписати його до кола тієї чи іншої “філософії”, помістити його думку в те чи інше контекстуальне оточення, але й відстежити “як?”, “де?” і “яким чином?” антична, християнсько-середньовічна і західноевропейська мислительні традиції переплітаються і переосмислюються на просторі розгортання української філософської думки, що диктує граничну необхідність його якнайглибшого дослідження.
Остання причина актуальності обраної нами проблематики видається чи не найголовнішою.
Річ у тім, що всі спроби історії філософії залишатися наукою про факти і діяти на зразок “more geometrico” мають своїм наслідком те, що знову і знову робиться висновок, що єдиними достовірними історико-філософськими фактами є вкрай недостовірні філософські проблеми. Через це успішність реконструкції гносеологічних поглядів Григорія Сковороди багато на чому залежить від успішності реконструкції внутрішньої структури самої проблеми істини. Керуючись цим, у дисертаційному дослідженні автор намагався відтворити ті епістемологічні системи, запропоновані насамперед античністю і середньовіччям, у межах імманентної критики яких формувалася і набувала своєї суттєвої відмінности запропонована Григорієм Сковородою концепція осягнення істини. Зауважимо, що ареною цієї полеміки стала не лише філософія, сказати б, абстрагована від емпіричного існування мислителя теоретична квінтесенція певних ідей, але й його особисте життя, перетворене ним самим в один з найзагадковіших і найбільш захоплюючих філософських текстів нашої вітчизняної культури.
При цьому, маючи на увазі слова Р.Рорті про те, що у пошуках відповіді на свої питання, філософія змушена звертатися до свого минулого, ми опиняємося в такій ситуації коли в актуальному полі існування досліджуваної проблеми перед нами розгортається одночасне співіснування і взаємоперетинання філософського, історичного і загальнокультурологічного вимірів. Таким чином, дослідження проблеми істини в філософській думці Григорія Сковороди розчиняє перед нами принаймні дві різноспрямовані запитувальні площини: філософська розробка цього питання у творчості українського мислителя і теоретиний зв`язок його пошуків з попередньою і сучасною йому мислительними традиціями.
Саме такий орієнтир має дисертаційне дослідження і в подальшому викладі автор приділить якнайбільшу увагу висвітленню конкретного внеску Григорія Сковороди до розвитку національного філософського підгрунтя, а також проблемі історичного і теоретичного зв`яку між ним і тими філософськими течіями, тими філософськими традиціями, які склалися у межах европейської мислительної традиції.
Кажучи про ступінь наукового опрацювання теми, слід зазначити те, що предметом серйозних наукових студій філософська спадщина Г.Сковороди стала лише в кінці XIX—початку XX століття. Отже, щоб окреслити ступінь опрацювання теми, видається слушним почати з тих перших дослідженнь, які поклали початок історико-філософським студіям творчості Г.Сковороди. Перші науковці і публіцисти ХІХ ст. переважно цікавилися його моральною філософією, майже повністю залишаючи поза увагою гносеологічні та онтологічні підвалини світогляду Г.Сковороди. З цього погляду, є показовим результат багаторічних розвідок Д.Багалія — мабуть що першого справжнього сковородинознавця. У своїй підсумовчий монографії “Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода” він здебільшого концентрує свою увагу на питаннях щодо особистих рис Григорія Сковороди, а також на його соціально-етичному вченні.
Читайте також: Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки XX ст. Рецепція Дмитра Чижевського
Неабияка заслуга у переорієнтації подібних історико-біографічних студій на грунтовне історико-філософське дослідження генези поглядів українського мислителя належить Дмитру Чижевському, який у своїй праці “Філософія Г.Сковороди”, досліджує не лише містичні впливи таких німецьких філосфів як Я. Бьоме, Й.Арндта, А.Сілезіуса та В.Вайгеля на формування поглядів Г.Сковороди з приводу природи і сутності пізнавального процесу, але й робить першу спробу цілісної і фактологічно обгрунтованої реконструкції всієї системи сковородинівського філософування. Утім, до кола цієї праці не потрапляють всі інші мислительні традиції (зокрема антична та ранньохристиянська), які мали вплив на філософський розвиток Г.Сковороди і специфіку розгортання проблематики істини в його творах.
Продовжувачами цього історико-філософського аналізу виступили числені вітчизняні і зарубіжні вчені. Серед останніх слід зазначити імена таких вчених і дослідників як П.Бобринський, Р.Піч, І.Мірчук, А.Е.Калюжний, А.Жуковський, С.Шерер, Ю.Лавриненко, Е.Вінтер та С.Штефуровський. Серед українських і російських дослідників передовсім треба згадати змістовні праці Ю.Барабаша, Ю.Лощиця, І.Іваньо, Л.Махновця, М.Редько, П.Попова, І.Стогнія, С.Кримського, В.Нічик, Я.Стратій, І.Табачникова, І.Огородника, М.Русина.
Звертаючись до питання про опрацьованість обраної теми не можна не згадати три роботи, які суттєво вплинули на напрямок та характер дисертаційного дослідження. Предметом першої розвідки “Антиномія простоти істини у філософії Григорія Сковороди”, здійсненої М. Поповичем, стало питання про те, яким чином у межах проблематики істини у філософії Г.Сковороди пов`язуються гносеологічний та етичний аспекти його філософування. Разом з тим на прикладі таких характеристик істини, з якими ми зустрічаємося у Г.Сковороди, як “складність” і “простота”, автор демонструє те, що суперечливість розв`язання цього питання у діалогах Г.Сковороди обумовлюється не “хибністю” чи “помилковістю” його роздумів, але внутрішньою антиномічністю і апоретичністю самого питання про істину та її пізнання.
Іншою роботою, в якій досліджуються зв`язки філософії Г.Сковороди з античною греко-римською традицією, а також форми рецепції образів та ідей, запропонованих античністю, у творчості Г.Сковороди, є праця Л.Ушкалова і О.Марченка “Нариси з філософії Григорія Сковороди”, яка, на нашу думку, відкриває новий етап у вивченні сковородинівської спадщини, коли на місце системних узагальненнь і часто-густо упереджених твердженнь заступає ретельне відстеження інтертекстуальних зв`язків, яке гармонійно поєднується з усебічним історико-філософським дослідженням контекстуального простору, що оточує думку, ідеї і тексти Г.Сковороди.
Останньою працею, яка дозволила багато в чому зміти кут зору на специфіку філософського стилю мислення Г.Сковороди є курс лекцій “Історія української філософії” В.Горського, де у присвяченому Г.Сковороді розділі автор влучно доводить, що “незвичність” і “своєрідність” філософської думки аж ніяк не означає того, що ми маємо право відмовитися від неї, як від не філософської.
Однак, у контексті вищевикладеного, слід вдатися до наступних зауважень. І дотепер ми не меємо в Україні наукових розвідок, темою яких було б висвітлення спроб розв`язання українським мислителем конкретних гносеологічних проблем, які утворюють актуальне поле філософської рефлексії від часів античности і до наших днів. Майже повністю невивченим залишається епістемологічний аспект гнсеологічної думки Г.Сковороди, а між тим проблема істини та її пізнання посідає одне з центральних місць у більшості діалогів Г.Сковороди.
Історико-філософське дослідження розв`язання Григорієм Сковородою порблематики істини, а також аналіз його гносеологічних поглядів складає невід`ємну частину як програми вивчення української філософії, її історії та шляхів її ідейного розвитку, так і частину загальних історико-філософських студій, адже висвітлення обраної дисертаційної теми неможливе поза зверненням до історії античної, ранньохристиянської та середньовічної філософії, поза розглядом тих ідей, які були сформульовані у межах цих філософських традицій і які, зрештою, обумовили характер і особливості розвитку всієї, і в тому числі й національної, філософської думки.
Розгортаючись у межах програми вивчення історії української філософії, це дослідження дозволяє продемонструвати те, як загальні філософсько-гносеологічні, онтологічні та етичні проблеми розв`язуються у межах різноманітних традицій філософського мислення. Разом з тим, дисертація досліджує конкретну проблему і в цьому сенсі вона може розглядатися як складова тема курсів з історії української філософії та історії української культури, яка гармонійно входить у навчально-методичні плани викладання цих дисциплін.
Читайте також: Новолатинська література – класична область пограниччя культур. Український аспект
При визначенні мети дослідження дисертант насамперед керувався тим, що тема дисертаційної роботи охоплює собою той напрямок філософування Григорія Сковороди, який довгий час залишався поза увагою дослідників історії української філософії. Метою дисертаційного дослідження є комплексний розгляд і осмислення проблеми істини, а також змістовного формування усієї гносеологічної проблематики в творах Григорія Сковороди з обов`язковим акцентом на її зв`язку з античною і середньовічною традиціями філософування, оскільки поза зверненням до історичних витоків тих ідей, що стають предметом рефлексії українського мислителя і фактично утворюють обрій розгортання його філософської думки, неможливо не тільки зрозуміти підвалини його критики, але й взагалі системно реконструювати його епістемологічні погляди.
Досягнення поставленої мети стає можливим завдяки розв`язанню декількох конкретних завдвнь:
1. По-перше, необхідно окреслити методологічне коло існуючих підходів щодо вивчення і реконструкції філософських, і, зокрема, гносеологічних поглядів Григорія Сковороди, адже питання про те, до якої саме традиції слід відносити сковородинівське потрактовання пізнавального процесу ще й досі залишається предметом числених дискусій.
2. По-друге, безпосередньо дослідити характер розгортання проблематики істини на текстуальному просторі творів Г.Сковороди, з`ясувати впливи західноевропейської і української філософії на процес формування і розв`язання мислителем питання про умови, можливості, способи, критерії і наслідки пізнавальної діяльності, розглянути внутрішню специфіку філософського стилю Г.Сковороди, звертаючи увагу на еволюційну зміну його поглядів з приводу співвідношення на шляху пізнання істини, притаманного людині, “розумового” і, належного до божественного, “одкровенного” начал.
3. По-третє, ми маємо відстежити внутрішньотеоретичні зв`язки між гносеологічною теорією Григорія Сковороди та його вченням про “символічний“ універсум, його концепцією самопізнання, онтологічним доведенням неможливости однобічного пізнання “істинної натури” і його тлумаченням необхідности етичного “перевтілення”.
Основу джерелознавчої бази нашого дослідження складають перш за все автентичні твори самого Григорія Сковороди, які окрім філософських діалогів включають в себе також художньо-поетичні твори, переклади з латини та давньогрецької, обширну епістолярну спадщину мислителя, а також свідоцтва про його життя і творчість, зібрані як його друзями, так і в ході пізніших історико-літературних і історико-філософських розвідок. Всі вони були ретельно опрацьовані автором.
У дисертації також опрацьований широкий масив праць сковородознавської літератури, числений ряд історико-філософських і філологічних досліджень де відстежується зв`язок творчої спадщини українського філософа з античною культурою, візантійською, середньовічною, давньоруською (давньоукраїнською) літературними і філософськими традиціями. Окрім цього, в написанні дисертації використовувалися матеріали наукових конференцій, з`їздів та семінарів, присвячених святкуванню ювілейних дат, пов`язаних із життям та творчістю Григорія Сковороди. Теоретичною основою дослідження є праці фахівців у галузі історії філософії, що видавалися як на Україні, так і за її межами. Серед них перш за все слід вказати на таких авторів як Д.Чижевський, В.Ерн, Л.Ушкалов, Д.Багалій, П.Попов, М.Попович, І.Іваньо. Разом з тим в обрій опрацьованих текстів увійшла і література загальнофілософського характеру, праці присвячені проблемам епістемології, гносеології, структурному аналізу текстів, історії античної та середньовічної філософії.
Дослідження грунтується на використанні таких загальнонаукових методів у їх специфічному історико-філософському зрізі як: аналізу і синтезу, критичного методу, методу компаративно-історичного аналізу і нарративного коментування. У дисертаційній роботі використано загальні принципи вивчення та аналізу історико-філософської спадщини, що грунтуються на засадах історизму, об`єктивності та системности. В основу дисертаційного дослідження покладений принцип структурного аналізу філософських текстів, що виходить з визнання їх внутрішньої самоцінності і самодостатності.
Однією з важливих теоретичних підвалин дисертації стала спроба дати системний аналіз гносеологічних поглядів Григорія Сковороди у контексті розробки ним одного з центральних філософських питань, а саме питання про істину, яке набуває свого розв`язання у ланці своїх перевизначень: “чим є істина?”, “як можливе її існування?”, “де можливе її існування?”, “за яких умов стає можливим її осягнення?” і “ким є істина?”, показати значення запропонованної ним концепції пізнання для подальшого розвитку філософської думки в Україні і Росії.
Читайте також: Роль біблійних епіграфів у збірці “Cад божественных пђсней” Г. Сковороди
Наукова новизна роботи визначається, по-перше, спробою комплексного розгляду всієї теоретичної спадщини українського мислителя з вивченням і залученням до досліджуванного питання про істину його етичного і онтологічного вчення, а, по-друге, орієнтацією на неспотворену історико-філософську реконструкцію, що досягається за рахунок свідомої відмови від будь-яких попередніх означуючих суджень щодо гносеологічного спрямування поглядів Г.Сковороди, та перенесення акценту насамперед на логічні та формальні ознаки розгортання проблеми істини як такої.
Визначена концепція конкретизується у положеннях, що мають наукову новизну і виносяться на захист:
- в гносеології Г.Сковороди тісно переплітаються як античні, зокрема платонічні і стоїчні, так і середньовічні, ранньохристиянські і схоластичні, тлумачення пізнавального процесу;
- вихідне визначення і конкретизація проблематики істини відбувається ще на ранньому етапі творчості Г.Сковороди і набуває свого теоретичного значення у межах розв`язання ним питання про співвідношення в пізнавальному процесі “знання” та “віри”, “розуму” і “одкровення”, “Афін” та “Єрусалиму”: визначально проблема істини формується в ранніх діалогах Г.Сковороди як питання про ступінь достовірності і відповідно цінності розумового пізнання і одкровення;
- онтологічною підставою можливості пізнання істини згідно з коцепцією Г.Сковороди, виступає введення ним додаткового ступеню у структуру світобудови; саме завдяки розробці українським мислителем вчення про “символічний світ”, йому вдалося перевести нерозв`язувану апоретику істини в площину етико-гносеологічних студій;
- у своїй розробці вчення про “безначальність” і “простоту” істини Григорій Сковорода виступає, з одного боку, продовжувачем традиції, що бере свій початок в українській думці ще з кінця XI століття, а, з іншого боку, започатковує новий тип сприйняття цієї антично-християнської антитетики, що на відміну від поглядів Є.Славинецького та І.Вишенського йде не шляхом негації однієї зі складових частин цього протистояння, а намагається зняти цю антитетику та тлі вчення про визначальну компліментарність цих двох видів пізнавальних практик;
- вирішення Г.Сковородою питання про можливість пізнання істини структурно пов`язане з проблеметикою перетинання межі між двома “світами” чи “натурами”, коли кожний пізнавальний крок обов`яково супроводжується здійснюваним у межах “Біблійного світу” символічного опосередкування онтологічним рухом;
- однією з найважливіших ознак сковородинівської думки є яскраве етичне забарвлення гносеологічної порблематики, а також поступове переростання однієї в іншу, яке пояснюється насамперед тим, що умовою можливості і критерієм успішности гносеологічного процесу Г.Сковорода розглядає наявність сутнісного субстанційного перетворення суб`єкту пізнання, яке здійснюється і набуває свого виразу у сфері етичного;
- одним з найбільш важливих питань, що постають в процесі осягнення істини і які обговорюються Г.Сковородою майже у всіх діалогах є звернення до мови, відкриття її потенційних можливостей.
Теоретична значущість дисертації полягає у проведеному дослідженні структурного становлення та змістовного розгортання проблематики істини у філософській думці Григорія Сковороди, що дало змогу проаналізувати на матеріалі сковородинівських текстів формування гносеологічного і епістемологічного кола питань в українській філософській думці XVIII століття, виявити загальні тенденції її розвитку, окремі аспекти її змістовного масиву та її зв`язок з попередньою і сучасною філософською традицією.
Розділи дисертації дали змогу окреслити методологічне коло існуючих підходів щодо вивчення і реконструкції філософських, і, зокрема, гносеологічних, поглядів Г.Сковороди, безпосередньо дослідити характер розгортання проблематики істини у текстуальному просторі творів цього мислитиля.
Практична значущість дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані у вивченні історії розвитку української філософської думки та стати підставою для розробки частини програмного курсу з історії філософії на Україні, а також побудові окремого спецкурсу присвяченого вивченню специфіки розвитку філософської проблематики в українській філософії XVIII століття в контексті розгортання загальноевропейської думки.
Результати цієї роботи увійшли як складова частина у курси лекцій та семінарських занять з історії української культури та історії української філософії, які були проведені автором у межах педегогічної практики на кафедрі української філософії і культури.
Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії української філософії та культури, науково-практичних семінарах для аспірантів філософського факультету, Днях Науки молодих науковців (1996,1997,1998 роках) філософського факультету. Окремі результати дослідження були подані автором на конкурс на здобуття Премії Національної Академії Наук України для аспірантів і молодих науковців у 1995 році, де були відзначені Почесною Грамотою НАН України. Ряд висхідних положень дисертації, а також важливі для дисертації концептуальні узагальнення були опубліковані у збірках наукових статей і наукових журналах.
Мета і завдання дослідження обумовили собою і структуру дисертації, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел.
Повний обсяг дисертації складає 185 сторінок, з яких: виконані і задіяні у дисертації схеми у кількості 4 займають 2 сторінки, список використаних літературних джерел загальною кількістю 189 займає 12 сторінок.
У вступі з`ясовується актуальність проблематики дисертаційного дослідження, визначається ступінь її наукового опрацювання, окреслюється мета і завдання роботи та джерелознавча, теоретична і методологічна база дослідження. Також у вступі визначається наукова новизна дослідження, його теоретична та практична значущість, структурна побудова роботи.
Внутрішня логіка дослідження вимагала перш за все визначення і критичного огляду панівних методологічних підходів аналізу сковородинівських текстів, які були викреслені в процесі теоретичного освоєння філософської спадщини українського мислителя. Це завдання було виконане у першому розділі нашої роботи. Також у першому розділі дисертації акцентується увага на тому, що концепція пізнання Григорія Сковороди є логічним продовженням його філософського вчення про дві натури і три світи. Розроблені на основі цього вчення етичні принципи і власне життя філософа, яке він підпорядковував реалізації цих принципів, перенесли центр пошуків мислителя у сферу моралі, через що гносеологічні ідеї у нього підпорядковуються етиці, крізь призму якої він і розв’язує основні питання теорії пізнання.
Читайте також: Георгій Кониський в історико-культурній спадщині України
Автор вважає, що таке "балансуваня" гносеології між онтологічною інтерпретацією буття, яка знайшла свій вираз у влучній сковородинівській формулі "увесь світ складається з двох натур", і його етичним вченням, яке зосереджує увагу на аналізі відношення людини до природи, до самої себе, до вроджених схильностей і певного роду діяльності, робить її ориґінальною і важкодоступною рівночасно.
У другому розділі досліджуються історичні і внутрішньо теоретичні обумовленості появи, визначення і проблематизації (позиціювання) питання про істину, його змісту і структури. При цьому акцент робиться в першу чергу на безпосередньому текстуальному аналізу насамперед діалогів острозького і бабаївського циклів творчості Г.Сковороди. Йдеться про те, що концепцію пізнання Г.Сковороди не можна чітко співвіднести з його вченням про три світи і таким чином віддиференціювати її від суто онтологічного ґрунту вчення про дві натури. Ці два кола ідей, поділ усього існуючого на дві натури і три світи, не пов’язані причинно-наслідковим зв’язком, але і не відокремлюються одна від одної так, що їх можна хоча б і умовно редукувати до свого роду онто-гносеологічних координат існуючого. Ідея про "двонатурність" світу проходить червоною ниткою через усі філософські праці мислителя: “видима натура називається твар, а невидима — Бог”. Але і вчення про три світи не є чимось другорядним в системі світосприйняття Г.Сковороди.
Процес пізнання, таким чином, рівномірно розподіляється Г.Сковородою за всіма п’ятьма онтологічними точками буття. І це зроблено таким чином, що жодну з них не можна цілковито ототожнити з пізнавальним суб`єктом чи пізнавальним об`єктом.
У третьому розділі аналізується розвиток ідей українського мислителя щодо умов і можливостей осягнення істини людським розумом. Об`єктом аналізу в цьому розділі стає символічна теорія Г.Сковороди і відповідно до цього, ті гносеологічні наслідки до яких призводить запровадження запропонованої ним інтерпретаційної стратегії.
Така своєрідність взаємодії онтології та метафізики з одного боку, і онтології і етики з іншого боку, зумовила й специфічність концепції пізнання Г.Сковороди. Адже перед ним стоїть проблема пізнання не тільки закономірностей розвитку "обительного мира" макрокосму та людського організму, тобто в цілому речового і тілесного світу, а й тих невидимих ідеальних сутностей, що стоять за ними. Г.Сковорода дотримується переконань безсумнівного визначення пізнавальности фізичного світу. Але суперечливе ставлення Г.Сковороди до фізичного світу, який має відношення до щастя людини, хоча й уявляє собою лише "шелуху", не могло не позначитись і на визначенні його пізнавальної вартости. Тому наближення до сутності, до істини, завжди містить в собі момент переходу від однієї натури до іншої, від пізнання явища до пізнання сутності. Цим зумовлена і складність абстрактного мислення, бо на думку філософа, при цьому змінюється не лише засіб, а й сам об`єкт, який перестає бути матеріальним і перетворюється у самодостатню ідеальну сутність. Пізнання цього ідеального і є головним завданням людини, якій в цьому мусить допомагати філософія. Саме пізнання вічних форм, недосяжних чуттєвому сприйняттю (за винятком містичного досвіду, який рівночасно є і чуттєвим і надчуттєвим) й становить предмет пізнання, в ході якого вбачається істина.
В останньому четвертому розділі висновки здобуті на шляху семіотичної екзегези сковородинівських текстів розглядаються в онтологічній площині у референції до історично запропонованих античністю і середньовіччям моделей опосередкування між іманентною і трансцендентною сферами буття (розроблених неоплатонічною, гностичною і каббалістичною традиціями). При цьому автор мав на меті показати теоретичну єдність поглядів Григорія Сковороди, органічну взаємодію і взаємозв`язок онтологічних і гносеологічних засад його філософування з його морально-етичною концепцією.
У четвертому розділі розглядаються наслідки ототожнення істини з Богом, а сутності — з божественною натурою, що призводить до того, що премудрість тлумачиться як знання про Бога. Але для того, щоб здійснився процес пізнання, людині від самого початку необхідно вже мати імпліцитну уяву про істину. І, маючи відповісти на це питання, Сковорода зробив дійсно незвичайний крок: він пов`язав істину зі щастям.
Морально-етичному вченню Г.Сковорода фактично підпорядковує і гносеологічну, а через неї і онтологічну проблематику. З такими питаннями, як "сутність", "необхідність", "простір", "час", "причина" зіставляються такі етичні принципи як "добро" і "зло", "справедливість" і "сумління". Особливого значення для Г.Сковороди набуває проблема суб`єктивної оцінки пізнання об`єктивної істини. Це відображає діалектика простого та складного, в якій просліджується еволюція поглядів мислителя на природу "щастя" і "істини", і навколо якої постійно обертається думка Сковороди”.
Таким чином, практична трудність висвітлення змісту гносеологічних проблем у філософії Г.Сковороди і зокрема проблеми істини, як однієї з основних проблем гносеології, викликана тим, що аналітичне виділення і чітке відмежування гносеологічних поглядів від онтологічних і морально-етичних без нанесення серйозних ушкоджень цілістності філософської системи Г.Сковороди, майже неможливе. Будь-яке дослідження передбачає визначення предметного поля, але у випадку Г.Сковороди, ми мусимо, навпаки, розробляти одну із проблем цього предметного поля, щоби наприкінці мати змогу його визначити. Такою проблемою є проблема істини і дослідивши генезу цього поняття на матеріалі його діалогів, ми водночас зробимо і той перехід від онтології до етики, який робить Г.Сковорода, й побачимо таким чином граничний характер його гносеологічної системи, яка подібно грані монети утворюється зближенням двох її сторін, де поділ призводить до знищення і втрати гносеології.
Читайте також: Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища
До того ж не можна забувати і про те, що твори Г.Сковороди це не просто філософські лекції в дусі Арістотеля чи Гегеля, а ще й літературно-художні твори. Тому такий тип викладання філософських ідей зумовлює і характер дослідження, яке по-перше, не повинно зловживати аналітичним "препаруванням", бо тоді втрачається органічна єдність ориґіналу, а по-друге, повинно йти шляхом близьким до літературної критики, хоча при цьому і залишатися науково-філософським. Отже, ретельне історико-філософське дослідження спадщини українського мислителя потребує, по-перше, деміфологізації, тобто позбавлення будь-яких кліше та ідеологізацій, щодо поглядів Григорія Сковороди (як взагалі, так і про істину) окрім визначень, що дані ним самим в текстах, по друге, через характер текстів (пристрасть до алегорії, відсутність турботи у автора про системність викладення своїх поглядів), необхідно починати насампередя з їх формального аналізу, тобто з самої форми діалогу і, по-третє, розглядати епістемологічні побудови Г.Сковороди у тому історичному і загальнофілософському ландшафті, в якому знаходила свою реалізацію сковородинівська думка.
У висновках підбиваються узагальнюючі підсумки роботи, викладаються найбільш важливі наукові та практичні результати, одержані в дисертації, а також визначаються рекомендації щодо наукового і практичного використання здобутих результатів.
Основні результати проведеної роботи можуть бути викладені у вигляді тез:
- опозиція розуму та одкровення в процесі пізнання істини знаходить свого розв`язання в філософії Г.Сковороди завдяки своєрідній перебудові логіко-онтологічних зв`язків, коли обґрунтування “початку” розглядається як насамперед гносеологічна проблема: себто ґарантом можливості здійснення акту пізнання істини, який полягає у проходженні точки неподільної єдності предмету та його тіні, виступає не існування безперервного зв`язку буття, а, навпаки, саме подвоєне буття набуває цільности у глибоко суб`єктивному акті осягнення істини;
- у своєму вченні про символічний світ Г.Сковорода фактично вводить додаткову ланку в онтологічну структуру всесвіту, що має як глибинні історичні передумови, так і значні філософські наслідки; принципове значення цієї тенденції полягає в тому, що вона фактично формує особливий тип філософського мислення, де процес медіації трансцендентного набуває характеристик методологічного принципу, який на відміну від діалектичної думки, існує як інтерпретативний passage, розмаїття інтерпретаційних стратегій якого, робить цей тип мислення не менш складним ніж діалектичний;
- в процесі пізнання, за Г.Сковородою, для того, щоби воно взагалі могло бути назване пізнанням, тобто “пізнанням істини”, повинен змінитися, чи поступово змінюватися, не об`єкт пізнання чи певна його частина, що неможливо, оскільки поринання в об`єкт ніколи не дозволить актуалізувати межу трансцендентного, а сам суб`єкт, який мусить перетворитися на те, чим виступає умозірно добудований трансцендентний об`єкт;
- важливим аспектом вирішення Г.Сковородою проблеми істини є його проект створення “нової мови”: так само, як в процесі пізнання ми маємо постійно відтворювати рівночасні миттєві перетинання віри і розуму, так і в процесі виречення цього знання ми маємо користуватися двоспрямованими знаками, що фіксують ніщо інше як розбіжність природи видимої з природою вічною;
- згідно концепції Г.Сковороди, будь-яка пізнавальна практика спрямована на осягнення істини завжди складається з двох етапів: самопізнання і деконструкції “тлінної” форми; за самопізнанням, яке полягає в усвідомленні і етичному переживанні того факту, що людина складається з двох природ, слідує специфічна дія-teosis, мета якої полягає у тому, щоби справжня і істинна людина звільнилася від своєї зовнішності і стала рівною своєму творцю.