Шляхетський рід Немиричів у справах церковних: волинські акценти (кінець XVI – третя чверть XVII ст.)

Активність Немиричів у XVI–XVII ст. проявлялася не тільки в напрямі комплектації маєтків та справ, що стосувалися життя власне Київщини. Обидві лінії Немиричів, що були засновані синами Єсифа Немирича, київського земського судді (1566–1598 рр.), Матвієм – олевська та Андрієм – черняхівська, відзначилися активною участю у церковних справах. Тут слід зазначити, що відносини між двома лініями роду були доволі напруженими, і не в останню чергу через розбіжності в релігійному питанні. По суті, на прикладі Немиричів можна якоюсь мірою відстежити ті тенденції, що були характерні для українських регіонів Речі Посполитої кінця XVI – третьої чверті XVII ст. загалом.

Ігор Бурнейко, учитель історії загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів с. Підбереззя Горохівського району Волинської області

Шляхетський рід Немиричів, попри деякі сумніви, більшість дослідників вважають “гніздовим” київським родом. І варто погодитися, що така думка не є безпідставною. Ми ж вирішили відійти від такого узагальнення і поглянути на справи “зблизька”. Власне відсутність окремої праці, присвяченої Немиричам, яка могла б розставити акценти у різних сферах діяльності представників цього шляхетського роду, підштовхнула нас до того невеличкого дослідження, спрямованого на уточнення ролі Немиричів у релігійному житті Речі Посполитої загалом та участі у церковних справах Волині зокрема. Щоправда, Немиричі через їхню “активну життєву позицію” не залишилися зовсім не поміченими, головно через таку колоритну постать, як Юрій Немирич.

Читайте також: Юрій Немирич – видатний представник козацької старшини середини XVII століття

Окрему інформацію про церковні справи Немиричів ми можемо віднайти у документах Люблінського та Луцького православних братств, у працях Миколи Костомарова, Михайла Грушевського та В’ячеслава Липинського. З робіт останнього окремо можна виді лити добре аргументовану статтю “Аріянський соймик у Киселині” [11]. Окремо слід згадати про праці, присвячені особі Юрія Немирича. Це, зокрема, стаття Ігоря Лоського “Юрій Немирич – канцлер великого Князівства Руського”, статті Януша Тазбіра та книги Станіслава Кота і Михайла Брика, що вийшли друком за кордоном. Згадки про конфесійну діяльність Немиричів є також у фундаментальній праці Наталі Яковенко “Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)” та ґрунтовному дослідженні Михайла Довбищенка “Волинська шляхта у релігійних рухах кінця XVI – першої половини XVII ст.”. Утім, найперше Немиричами зацікавилися укладачі польських гербівників, а оскільки, як уже зазначалося вище, не всі дослідники впевнені у київському корінні роду і за однією із версій Немиричів вважають “волинцями”, наведемо коротенький огляд. Так, Бартош Папроцький – укладач гербівника 1584 р., спираючись на генеалогічну традицію, вважає Немиричів нащадками руських князів Загомуленських та Ілговицьких, наразі історикам не відомих. Ту ж версію у XVIII ст. повторив учений-єзуїт Кароль Несецький. За Шимоном Окольським, Немиричі були литовського походження, і з ним у цьому питанні погодився литовський теолог, історик і геральдист Войтех Коялович, а в старій українській історіографії цю думку підтримав Микола Костомаров, доповнивши її тезою про первісно новгородське походження роду. Врешті укладники сучасних польських гербовників запропонували версію, за якою Немиричі ототожнюються із відгалуженням роду волинського зем’янина – Немири Резановича, луцького старости в 1445–1452 рр., активного прибічника і придворного князя Свидригайла [16, 161]. У наш час генеалогією родини зацікавилася київська дослідниця Наталя Яковенко. Обґрунтовано спростовуючи наведені вище версії, вона висуває тезу про тюркське походження роду, можливо, навіть із середовища автохтонних тюркських васалів князів Київської Русі [16]. Але оскільки те припущення спирається на велику кількість міркувань гіпотетичного характеру, виникає низка запитань, які ставлять його під сумнів.

Зрештою попри те, що основний маєтковий комплекс Немиричів розміщений на Київському Поліссі, зафіксовано і їхні володіння на Волині. Зокрема Стефан Немирич, київський підкоморій (1619–1630 рр.) [17, 211], батько відомого Юрія Немирича був дідичем 89 димів Луцького повіту: Галичане – 34, Колмів – 22, Зборошів – 16, Зборишів – 17 димів [4]. За даними Олени Бірюліної, Стефан володів 13 димами Луцького повіту і був посесором понад 110 димів у Торговицькій волості Луцького повіту [6, 12], а брат Юрія Немирича в третьому коліні із так званої олевської лінії Іван (Юзеф)-Кароль Немирич посагом за дружиною Геленою Красицькою, отримав у володіння Велицький ключ (або його частину), що на Ковельщині (с. Велицьк (Wielick; нині село Велицьк), с. Селець (Szielec; нині с. Сільце), с. Угли (Huhly; нині с. Угли), с. Аршановичі (Arszanowiczy; нині с. Арсеновичі), с. Кухари (Kuhary; нині с. Кухарі), містечко Яновка (Janówka; нині с. Іванівка) [8].

Читайте також: Еволюція політичних поглядів українських інтелектуалів XVI-XVIII століть

Утім активність Немиричів у XVI–XVII ст. проявлялася не тільки в напрямі комплектації маєтків та справ, що стосувалися життя власне Київщини. Обидві лінії Немиричів, що були засновані синами Єсифа Немирича, київського земського судді (1566–1598 рр.) [17, 211], Матвієм – олевська та Андрієм – черняхівська, відзначилися активною участю у церковних справах. Тут слід зазначити, що відносини між двома лініями роду були доволі напруженими [14], і не в останню чергу через розбіжності в релігійному питанні. По суті, на прикладі Немиричів можна якоюсь мірою відстежити ті тенденції, що були характерні для українських регіонів Речі Посполитої кінця XVI – третьої чверті XVII ст. загалом. Якщо олевські Немиричі зберігають вірність православ’ю і через те, що на початку XVII ст. у Києві не було православного братства, фіксуються поміж старших братчиків спочатку Люблінського (збереглося зобов’язання волинської шляхти (очевидно, що не тільки волинської. – Б. І.) від 1601 р. захищати Люблінське православне братство від усіляких кривд, під яким є підпис і “судича” земського київського Матвія Немирича [1, 38]), а потім Луцького Хрестовоздвиженського братства [3]. Зокрема, зберігся підпис сина згаданого вже Матвія Олександра Немирича під “Договором між старшими і молодшими братчиками про нагляд за будівництвом школи, церкви і притулку” від 1619 р. [2, 40]. Утім, підпис міг бути доставлений і пізніше [7].

Водночас черняхівська лінія Немиричів пориває із православ’ям і переходить до прихильників нововірства, точніше, до його радикального напряму – антитринітарства. Як саме це відбулося, сказати важко. Ігор Лоський стверджував, що нова віра прийшла в сім’ю Немиричів, коли уже згаданий Андрій одружився з “Хребтовичівною родом”, що належала до популярної тоді у Речі Посполитій антитринітарської секти “Pia matrona” [14, 175]. Згадана Хребтовичівна, а точніше Маруша Хребтовичівна-Богуринська [16, 175], походила з давнього волинського шляхетського роду Хребтовичів-Богуринських [17, 207], тож виглядає цілком закономірно, коли мати виховує своїх дітей у догмах нової віри. Отже виходить, що “нововірство” до Немиричів занесло “волинським вітром”, але зберігся тестамент від 1611 р., в якому зазначено, що Маруша Хребтович-Богуринська за віровизнанням східного обряду була похована в церкві села Богурина [10, 607]. Можливо, помилився Ігор Лоський, який не вказує джерела тієї інформації, можливо, були якісь причини, що змінили релігійні переконання Маруші перед смертю, або це просто неймовірний збіг імені та прізвища. Через те, що немає інших джерел, напевно про це говорити важко. Проте саме в часи Стефана Немирича, сина Андрія Немирича та Маруші Хребтовичівни-Богуринської, антитринітарство займає міцні позиції в Черняхові. Стефан одружується з Марією Войнаровською, також антитринітаркою, і засновує перший у Черняхові антитринітарський (аріанський) “збір” [14, 123]. За таких умов сумніватися у “правильності” виховання дітей згаданого подружжя (сини Юрій, Владислав, Стефан та доньки Катерина, Софія, Гелена) не доводиться.

З-поміж усіх дітей найкращу освіту здобуває Юрій. Спочатку батьки віддають його на навчання до Раківської академії, котра на межі XVI–XVII ст., по суті, була центром антитринітарства Речі Посполитої [17, 221]. Після закінчення в 1631 р. Раківської академії Юрій Немирич вирушив до Західної Європи. Мартін Руар, ректор Раківської академії, дає йому рекомендації до своїх знайомих, зокрема до дуже відомого в ті часи філософа і політика – Гуго Гроція, якому Руар якнайтепліше рекомендує Юрія Немирича і просить допомогти йому в його студіях [14, 124]. В Європі Юрій студіює в університетах Лейдена і Базеля [5, 1751], в Копенгагені та Оксфорді [14, 124], в Амстердамі, Кембриджіта Сорбонні [17, 221].

Читайте також: Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України (частина І)

Немало часу Юрій Немирич приділяв і роботі з пером. Під час перебування в Парижі видається його трактат на протестантську тематику “Опис і виклад духовного арсеналу християн”. Виходить друком брошурка під назвою “De bello Moscovitico” (1634 р.), присвячена польсько-московській війні [14, 125], відомо назви ще двох праць Юрія – це аріанські “Молитви і гімни” (1650 р.) та коментар на Послання до Ефесян під назвою “Periphrasis et paraphrasis Panopliae Christianorum”, але вони, найімовірніше, лишилися в рукописі [14, 127]. Після повернення на батьківщину Юрій брав активну участь у війнах Владислава IV на чолі власної хоругви, отож частина дослідників уважає, що саме тоді він заручився тією підтримкою при королівському дворі, якою згодом не раз користався, зокрема й для оборони нововірства [14].

Як бачимо, навіть до початку XVII ст. у Речі Посполитій релігійне життя характеризується значною віротерпимістю, яка виробилася здебільшого завдяки чинникам внутрішнім і не в останню чергу через династичні війни 30–40-х років XV ст. Таке становище речей з другої половини XVI ст. починає зазнавати серйозної трансформації, а згодом і демонтування, здебільшого під впливом чинників зовнішніх, таких як європейська католицька реакція. Як слушно зазначає Михайло Довбищенко, “за гарячими суперечками про правди віри насправді стояло питання, до якої Європи – католицької чи протестантської − будуть в перспективі належати землі Польщі та Литви” [10, 3]. Фактом є те, що Юрій повернувся на Батьківщину для того, щоби стати одним із найпалкіших та найпотужніших оборонців антитринітарства в Речі Посполитій. Він уряджує диспути з представниками інших віросповідань, організовує аріанські з’їзди і сам займається пропагуванням віри (про його писемну діяльність зазначалося вище). Він є щедрим меценатом справ, що стосуються антитринітарства (аріанства) [14, 127].

Читайте також: Проблема унії у творах Станіслава Оріховського (поч. ХVІ ст.)

Критичним для антитринітаріїв Речі Посполитої став 1638 р., коли сеймовою постановою було ліквідовано Раківську академію, а професорів скарано на вигнання із країни [10, 411]. Крім того, рішуче заборонялися збори антитринітаріїв, так що вони мусили перейти до якогось із дозволених обрядів, в іншому разі їм загрожувала сувора кара аж до конфіскації маєтків і баніції. Юрій Немирич на тому ж сеймі 30 квітня організовує внесення протесту проти цієї постанови, на якому підписуються не тільки представники аріанства, а й православні (князь Четвертенський) і навіть деякі католики, однак протест було відхилено [14, 128]. Уже через місяць лідери аріанства з усієї Речі Посполитої збираються у Киселині, що на Волині (нині у Локачинському районі), й пишуть листа до воєводи Віленського і гетьмана Великого князівства Литовського Криштофа Радзивілла, котрий був відомим протектором усіх дисидентів Речі Посполитої, з проханням про захист. Під цим проханням підписалися Юрій Немирич, Юрій Чаплич-Шпановський із сином Олександром і небожем Андрієм, Адам Гулевич-Воютинський, аріанські міністри – Андрій Вишоватий, Іван Шліхтінг – автор соцініанського “визнання віри”, перекладеного на кілька європейських мов, Криштоф Любінецький та інші. І хоча це прохання ніяких практичних наслідків не мало, в Україні аріанство ще з десять років мало гарний притулок [10, 411–412]. Про те, наскільки потужним був на той час Юрій Немирич, свідчить такий епізод. 1641 р., тобто вже після славнозвісної сеймової постанови, Юрій не тільки не зрікається аріанства та активно його патронує, а ще й висуває свою кандидатуру на уряд підкоморія київського, крім того, на житомирському соймику, де вирішувалося це питання, на закиди католиків про те, як же він, не вірячи в догмат Святої Трійці, буде клястися нею, складаючи підкоморську присягу, він привселюдно дозволив собі такий жарт: “Не тылко в трыйку, але бы и в чвурку, былем свого допял, присегл был” [17, 221]. Після цього завдяки пану Тишкевичу, протектору католицтва на Київщині, піднімається великий шум. Однак король затверджує Юрія на тому уряді, до того ж на його захист стає єпископ Київський і коронний референдар, а потім єпископ Вармійський, родич Немиричів Вацлав Ліщинський [14, 129].

Тим часом більша частина антитринітаріїв знаходять притулок у Киселині під патронатом Юрія Чаплина [10, 411] та у Черняхові під протекцією Юрія Немирича. При цьому Юрій Немирич стає одним із фундаторів аріанської школи академічного типу в Киселині [5, 1751]. Тож, вочевидь, не зовсім можна погодитися із думкою М. Довбищенка про те, що Немирич на Волині був лише гостем [10, 412]. Згодом, у 1640 р., Юрій бере шлюб із Єлизаветою Слупицькою, донькою люблінського каштеляна, фанатично відданою аріанству. Молоді осіли в Горошках і заснували в замку аріанську каплицю, в якій по черзі правлять службу брати Стоюнські або Вишоватий [14, 128]. Проте наступ на антитринітаріїв тривав і надалі, що проявлялося вже у судових позовах проти їх покровителів − Олександра та Андрія Чапличів (1640–1644 рр.) [10, 414], Юрія Немирича в 1646 р., коли судовий припис наказував йому замкнути аріанські збори і заплатити 10 000 злотих кари. Відтак Ю. Немирич даремно протестував проти цього на сеймі 1647 р. [11, 196]. Можливо, преамбулою того судового процесу стала така подія. 1646 р. возний подав позов пану Веспасіану Беневському та війтові м. Рафалівки Данилові Бальцеровичу за скаргою чорторийського плебана Павла Веселовського. Вони звинувачувалися в організації у с. Собесчич “аріанського збору”. При цьому при врученні позову був присутній “аріанський міністр” Андрій Вишоватий [10, 414−415]. Місто ж Рафалівка (Рафалов) було у власності Юрія Немирича [15, 4], під його ж протекцією перебували обидва брати Стоюнські та Андрій Вишоватий. І. Лоський ініціатором тієї справи називає вже згадуваного Януша Тишкевича [14, 130]. В такому разі Янушу Тишкевичу частково вдалося досягнути своєї мети.

Останній шанс узяти реванш в антитринітаріїв випав у 1648 р., коли помер король Владислав ІV, і геть усі “дисиденти” на чолі з Янушем Радзивілом і Юрієм Немиричем розпочинають акцію на користь кандидатури на польський трон семигородського князя Сигізмунда Ракоція. В цю агітацію втаємничують і Богдана Хмельницького. Однак старий Ракоцій помер, а на польський престол вступив Ян ІІ Казимир – колишній монах ордену єзуїтів, і у 1648 р. на елекційному сеймі ухвалено додаткову постанову до закону про волю визнань у Речі Посполитій, за якою воля признавалася лише тим сповіданням, які визнавали догму про Святу Трійцю. Отже, всі антитринітарії виявились поза законом. Юрій Немирич уніс протестацію, на яку коронний канцлер Юрій Осолінський відповів репротестацією, зазначаючи, що Немирич як єретик не має права взагалі класти свого підпису під постановами сейму. Знову почали згадувати, що Юрій Немирич не по праву займає уряд підкоморія. Але завдяки впливовим зв’язкам Юрій із братами міг залишитися на сеймі, не боячись репресій. А потім ще й поїхати до Кракова на коронаційні свята [14, 131].

Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі

Утім, справжні випробування в аріанської шляхти, як і в православної, були ще попереду. Так олевські Немиричі опинилися посеред тієї православної шляхти, яка, не визнавши козаччини, була відштовхнута долею в інший бік так, що вже згаданий вище власник Велицького ключа засновує кармелітський монастир в Олевську (1669–1670 рр.). Звісно, що він мусив дбати про відповідний світогляд і своїх волинських підданих [9, 29]. Водночас Юрій після провалу Нової ліги, в якій він брав участь на боці шведського короля, повертає до козацтва і приймає православ’я. Польські історики традиційним мотивом цього вчинку вважають фінансові вигоди. Виникає питання, чому він ще раніше не перейшов на католицизм. І. Лоський висловлює думку щодо долі, якої зазнало геть усе польське нововірство в ті часи, коли у боротьбі двох виразних і скристалізованих світів усякі форми посередні мусять згинути [14, 123].

Якщо конкретизувати цю думку, то можна зробити ще одне припущення. Річ у тім, що до 1648 р. шляхетська анархія і слабкість центральної влади давали широкий простір для дій. Тож хоча Юрію і було невигідно та ризиковано триматися нововірства, та все ж він мав поле для маневрів та резерви для боротьби. Коли ж розпалася Нова ліга, ті резерви було вичерпано. З одного боку, внаслідок активних дій на боці шведського короля він остаточно порвав із Польщею, де нововірство, а тим паче антитринітарство, уже не могло існувати публічно. З іншого боку, в козацькій Україні навіть і не ставилося питання про можливість того, щоб хтось зі старшини міг не визнавати православ’я, адже цей фактор був одним із критеріїв довіри. Тож ті, що належали до якогось із напрямів нововірства, в часи Хмельниччини повернули, за незначним винятком, або до католицизму, або до православ’я – куди кому було ближче.

Читайте також: Аналогії між віросповідними ідеями лютеранства та релігійними поглядами Г.С. Сковороди

Висновок. Отож, у підсумку варто зазначити, що Немиричі з часу своєї появи на сторінках документів, без сумніву, є “земянами киевскими”, проте вони відзначилися активністю у релігійних справах не лише Київщини. Участь олевських Немиричів у житті Люблінського і Луцького право славних братств та помітна роль Юрія Немирича у житті антитринітарської громади, коли він виступав і в ролі теолога, і в ролі протектора та захисника антитринітаріїв на сеймах та в Люблінському трибуналі, і в ролі одного з фундаторів школи в Киселині, брав активну участь у диспутах, тобто був таким собі “Острозьким” для антитринітаріїв, робить цей рід невід’ємною часткою історії Волині. Звісно, що це дослідження через низку причин не може вважатися вичерпним. Наразі відкритими є ряд питань, зокрема про віросповідання Маруші Хребтовичівни-Богуринської, про походження волинських маєтків Стефана Немирича, про те, наскільки активно він проводив “просвітницьку” роботу в тих маєтках, тощо. Ці та інші питання чекають подальших досліджень.

Джерела та література
1. Архивъ Югозападной Россіи, издаваемый Временною коммисіею для разбора древних актовъ, высо чайше учрежденною при Кіевскомъ Волынскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторе. – Ч. ІІ.– Т. І : Постановленія дворянскихъ провинциальныхъ сеймиковъ въ Югозападной Россіи (1569−1654 гг.). – Кіевъ : В универ. типографіи, 1861. – 532 с.
2. Каталог колекції документів Київської археографічної комісії, 1362–1899 р.– К.: Наук. думка, 1971. – 184 с.
3. Пом’яник. Волинське крайовеБратствосвятогоАпостола АндріяПервозваного(Луцьке Хрестовоздви женське): Від року Божого 1618-го і далі / ред. кол.: О. Бірюліна, А. Бондарчук, М. Хілько.– Луцьк : Волин. обл. друк., 2000. – 72 с.
4. Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство / О. Баранович. – К.: ВУАН, 1930. – 156 с.
5. Енциклопедія українознавства. Т.5 [Перевид. вУкраїні]. – Л.: НТШ, 1996. – 2000 с.
6. Бірюліна О. Володимирський підстароста Ян Войнаровський та рід Войнаровських на Волині / О. Бірюліна // Минуле і сучасне Волині та Полісся : Володимир-Волинськийв історії України та Волині : зб. наук. пр. : матеріали XIV Волин. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 13-й річниці незалежності України і 680-й річниці надання Володимиру-Волинському Магдебурзького права.– Луцьк, 2004. – С 12, 13.
7. Бірюліна О. Міщани з Луцька та “иных мест” на сторінках Луцького братського пом’яника / О. Бірюліна // Пам’ятки сакрального мистецтва Волині : матеріали VIII Міжнар. наук. конф., м. Луцьк, 13−14 груд. 2001 р.– Луцьк, 2001.
8. Бірюліна О. Неопубліковані рукописні джерела з родинного архіву Єло-Малинських до історії сіл Велицького ключа / О. Бірюліна // Минуле і сучасне Волині та Полісся : Ковель і ковельчани в історії України та Волині : матеріали XII Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 12-й річниці Незалежності України і 485-й річниці надання Ковелю Магдебурзького права : зб. наук. пр.: у 2-хч.– Луцьк : Надстир’я, 2003. – Ч. 1. – С. 295–298.
9. Довбищенко М. В. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець XVI – перша половина XVII ст.) / М. В. Довбищенко. – К.: ППСергійчук М. І., 2008. – 882 с.
10. Волынь. Исторические судьби Юго-Западногокрая. – СПб. : Изд. П. Н. Батюшков, 1888. – 228 с.
11. Липинський В. Аріянський соймик в Киселині на Волини в маю 1638 р. Причинок до історії аріянства на Україні / В. Липинський // Записки НТШ. – Л., 1910. – Т. 96. – Кн. ІV. – С. 41−57.
12. Липинський В. Україна на переломі 1657−1659. Замітки до історії українського державного будівниц тва в XVII столітті / В. Липинський.– Філадельфія : Східно-європ. дослід. ін-т ім. В. К. Липинського, 1991. – 472 с.
13. Липинський В. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельниць кого // Твори. Архів. Студії. Т.2: Твори / В. Липинський; [за ред. Є. Зиблікевича, Є. Плізюра]. – Філядельфія; Пенсільванія : Східно-європ. дослід. ін-тім. В. К. Липинського, 1980. – 638 с.
14. Лоський І. Юрій Немирич – канцлер Великого Князівства Руського / І. Лоський // Хроніка–2000. – К., 1995. – № 1. – С. 118–135.
15. Фотынский О. Юрий Немирич. Эпизод из истории Волыни XVII века / О. Фотынский // Волынский историко-археологический сборник. – Вып. 1. – Житомир, 1896. – С. 1−7.
16. Яковенко Н. Витоки роду Немиричів / Н. Яковенко // Mappa Mundi : зб. наук. пр. на пошану Я. Даш кевича з нагоди його 70-річчя.– Л.; К.; Нью-Йорк : Вид-воМ. П. Коць, 1996. – С. 156–177.
17. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна / Н. М. Яковенко. – Вид. 2-ге, перегл. і випр.– К.: Критика, 2008. – 472 с.