Польські письменники XVI-XIX ст. з етнічних українських територій і їх роль у збагаченні словникового складу польської мови за рахунок українізмів
Наталія Совтис, к. філол.н., доцент Національного університету “Острозька академія”
Питання контактів між польською та українською культурою почало привертати систематичну увагу вже на початку XIX ст., насамперед унаслідок існування „української школи” в польській романтичній літературі. Польськими й українськими мовознавцями та літературознавцями були написані численні дослідження, у яких розглядалися різноманітні паралельні явища двох літератур, характеризувалася мова творів окремих авторів і т.п. Вплив українських елементів на розвиток польської мови та літератури розглядали у своїх працях А. Болеський [3], С. Грабець [4], М. Юрковський [5].
Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.
Адекватне розуміння польсько-українських літературних взаємин можливе лише за умови розгляду історії та структури цих стосунків. Г. Грабович стверджує, що в історії польсько-українських літературних взаємин виділяються чотири основні періоди, або фази, що більш-менш однаково характеризують обидві літератури. Це, по-перше, найбільш ранній період, тобто від останніх десятиліть XVI ст. до XVIІІст., який охоплює пізній польський Ренесанс і більшу частину польського й українського бароко. По-друге, романтичний період, що передбачає й передромантичну фазу та припадає приблизно на першу половину XIX ст. Третій період – постромантичний, він сягає аж ІІ світової війни. Четвертий, і останній, – післявоєнний період [1: 139].
Метою нашого дослідження є проаналізувати вплив польських письменників XVI–XІХ ст., які походили з етнічних українських територій, на розвиток словникового складу польської мови.
Читайте також: Львівський світ книги у “Сотні польських письменників” Шимона Старовольського
Трактування української тематики в польській літературі найдавнішого періоду були різноманітні й численні [1: 113–149]. Можливо, першою польською працею цього періоду, що торкається української тематики, є брошура „Baptismus Ruthenorus” С. Ожеховського, видатного представника польського Ренесансу й автора показової та досить часто цитованої формули „gente Ruthenus natione Polonus” [1: 140]. С. Ожеховський народився близько Перемишля, його мати була дочкою українського священика, але його зацікавлення українською тематикою не обмежувалося біографічними моментами. У „Baptismus Ruthenorum” оскаржувалася практика католицької ієрархії вимагати від українських православних нового хрещення та доводилася законність і рівноправність східної віри. Згодом ця аргументація повторилася у його брошурі проти целібату. У полемічних творах автор використовує лексичні запозичення з української мови: błohosławiec, prachta, prażnik, wiernik. Фіксуємо українські фонетичні риси: bałamut, pobłudzić, sud (u замість польських носових), sorom, wołoch (повноголосся), hrubość, hruby (укр. h) [4: 49–51]. Автор уживає українізми переважно для зближення з читачем, тобто відповідно до повсякденного мовлення. Слова bałamut, bies, błahy, hultaj, pop, sorom, wołoch набувають негативного емоційного забарвлення.
Найвиразнішою, найрізноманітнішою, чи не найглибшою формою літературного контакту того часу була релігійна полеміка навколо Берестейської унії 1596 року, що з перервами тривала протягом XVII i XVIII ст. Її учасниками виступали поляки й українці, католики, уніати й православні, але в тій тривалій полеміці участь українців була значно більшою, ніж поляків: „Петро Скарга – єдина видатна постать…, тоді як з української сторони маємо ціле сузір’я масштабних письменників – Вишенський, Копистенський, Потій, Смотрицький і Баранович таін.” [1: 142].
Щодо українських впливів у польській літературі, то найбільш ранньою формою польського зацікавлення .українікою були прості описи реґіону. У „Roxolaniі” С. Кльоновича фіксуємо вичерпний огляд Червоної Русі. Головна увага зосереджена не лише на описі міст і шляхти, а також на житті й звичаях українського селянства. „Автор походив із Великопольщі, але довгий час проживав у Любліні, який знаходився близько українсько-польського кордону, і під кінець XVI ст. становив зі Львовом і Перемишлем один зі шляхів, через який проникали українські лексичні запозичення” [4: 60]. С. Кльонович використовував переважно запозичення, у яких зберігались українські специфічні риси: bałamuctwo, Pokucie (укр. u), czerewo, wołoch, (повноголосся), dohad, ostrohski, pohaniec (укр. h). Чисельну групу складають запозичення з українськими морфологічними рисами: суфікс -ес як формант етнічних назв: pohaniec і суфікс -iszcz-e(y-szcz-e): siedliszcze, skrowiscze, chwostyszcze, префікс prze-: przeczysta; суфікс -ajł-o: szukajło; збереження закінчення -i в інфінітиві: kraści, mieci, podzieci, zaniechaci, zmartwychwstaci. Збереження закінчення -i в інфінітиві до кінця XVI ст. було характерною особливістю мови люблінських міщан, де цю архаїчну формацію підтримувала українська мова [4: 64].
Читайте також: Граматичні особливості латинської актової мови XV - XVI ст. в Україні
С. Кльонович використовував ці форми в римуванні (за аналогією до старих пісень). Вплив української мови відчутний у зменшувально-пестливих формах: сichuсzeńko, słowiczek, gardłeczko, ostrożniuchno, drobiątko [4: 65]. С. Грабец наводить цитату С. Кльоновича, який пояснює таке вживання: „Тепер не часто чуємо теплі, ніжні, як шовк, слова: mój drogi, mój złoty, moje serce, mój serdeczny, mój braciszeńku, mój królu, moja hołowieńko, panie bracie, przyjacielu, ojczeńku, dziedu” [4: 65]. У творах С. Кльоновича фіксуємо українізми, які згодом увійшли до польської літературної мови: bies, chata, czoboty, czupryna, czuryło, dubas, gramota, hołoble, hultaj, kozera, mołojec, pop [4: 66–71]. Негативного забарвлення набувають запозичення: bałamut, bies, chata, chwost, czerewizna, czuryło, gramota, hultaj, izmiennik, pohaniec, pop, siedliszcze, szukajło, wołosza. [4: 76]. Як елементи високого стилю функціонують слова: bohatyrz, krasny, mołojec, przeczysta [4: 76].
Інтенсивне використання С. Кльоновичем запозичень з української мови свідчить про широку
вживаність цих елементів у мовленні поляків з окраїнних територій, а також про частотність їх використання у мові художньоїлітератури.
Згодом у польській художній літературі посилюється інтерес до України, її народу, місцевого колориту й, подаючи приклад прийдешнім століттям, – до фольклору. Використання українського фольклору в польській літературі й зображення українського народу пов’язується з двома видатними постаттями цього періоду, уродженцями Львова, – Ш. Шимоновичем і Б. Зіморовичем.
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений
В ідиліях Ш. Шимоновича „Sielanki” (1614 р.), які прийнято вважати найбільшим досягненням старої польської літератури в цьому жанрі, елементи щоденного шляхетського й простонародного побуту переплітаються з класицистичною та міфологічною структурами. В одній із найвідоміших, мабуть, ідилій „Żeńcy” через діалог двох сільських дівчат під час жнив Ш. Шимонович змальовує вражаючу картину суворого життя кріпаків серед чудової природи. Вибір тем і сюжетів згаданих творів зумовлює використання українізмів: odyniec, wołoszyn, zubr (укр. фонетичні риси), pilno, smaczno, smieszno, spieszno, zbytny (морфологічні) [4: 83–84]. Автор використовує численні демінутивні форми з позитивними значеннями: „… a na łuczek strzałeczkę, przykłada, strzałka jego maluchna, lecz cięciwka tęga, malucznemi rączkami, ręczynki ma krociuchne, sajdaczek złoty, a w nim strzałki gęsto tkane, tu gryźcie list zielony, gryźcie chrościk młody, cieliczka mi do sadu przez płot przeskakuje i kwiateczki mi depce, jaskółeczko jużeś się, na świat ukazała, za tobą słoneczko cieplejsze dogrzewa [4: 84]. С. Грабец вважає, що під впливом української мови автор вживає зменшувальнопестливі форми навіть у назві хижої тварини-вовка: „wilczaszku, ozinąłeś owieczkę, niebogę, wilczaszku, żeś tam nie był strawka cię minęła [4: 85].
Значну кількість слів Ш. Шимонович використовує без змін: duma, czupryna, krasa, nahajka, sobaka, zbroja [4: 87]. Для зображення специфіки сільського колориту автор вживає такі українські лексичні запозичення: buhaj, czabanka, fujara, multanki, tajstra, а також значну кількість українських власних імен: Haśka, Miłko, Olenka, Oluchna, Pańko, Paraszka, Pietrucha, Wonton [4: 87–92]. Серед українських елементів слід виділити прислівники: pilno, smaczno, śmieszno, śpieszno [4: 92]. Завдяки творчості Ш. Шимоновича українізм sielanka набуває нового літературного значення і вживається як елемент високого стилю.
Б. Зіморович дуже добре знав українську мову. У циклі віршів „Roksolanki” (1654 р.), де прославляється одруження автора, не стільки зображуються щоденні реалії, скільки переплітаються елементи народної пісні й фольклорної поетики. Письменник вживає такі лексичні запозичення: druh, czeremcha, hałas, królewicz, krynica, ochoczy, pohaniec, połk, puhacz (укр. фонетичні риси); bisurmaniec, bujno, hordyniec, krymczuk, młodoletny, naszyniec, Petyhorzec, przeczysta, (морфологічні). Автор часто використовує зменшувально-пестливі форми: dziatki, dziateczki, fijałeczek, jarzynka, jasłeсzka, kosteczka, kwiateczek, kwiatek, listek, łuczek, nowinka, ogródeczek, piosneczka, ptaszyna, słowiczek, taneczek, wianeczek [4: 104–105]. Частину українізмів фіксуємо з суфіксами: –k–о: chlopiątko; –eczk–o: chłopiąteczko, dzieciąteczko; –uchn–a: kostuchna, matuchna, miluchna; –uchn–o: cichuchno, dopieruchno.
Значна кількість українізмів увійшла до словника польської літературної мови: cerkiew, duma, hołubiec, hoży, mołodyca, nahodować, prawosławny, sielanka, sioło, upier, wiedma [4: 109–114].
У своїх творах автор використовує релігійні назви: czernica, monaster, obiednia, płaszczennica, pomienienia, prażnik, proskurnica, przytwór, świszczennik, wieczernia, wiernik, władyczy [4: 115–116]. Деякі українізми були запозичені без змін: diak, hospodyn, ihumen, Pokrowa, służba, Spas, władyka [4: 121–122]. Переважна більшість українізмів фіксується у творах на українську тематику: „Kozaczyzna”, „Burda ruska” [4: 133]. Отже, Б. Зіморович сприяв використанню українізмів як невід’ємного елементу барокової літератури.
Читайте також: Поетика української світської новолатинської поезії доби пізнього Середньовіччя та Бароко
Наявність лексичних запозичень з української мови фіксуємо також у творах М. Рея, Ш. Зіморовича. М. Рей у творах „Життя Юзефа”, „Давидів Псалтир”, „Купець”, „Візерунок”, „Звіринець”, „Фіглики”, „Дзеркало” використовує значно більше українізмів: bałamut, nudzieżny, odyniec, put, wołoszyn, zubr. Автор вживає українські запозичення з h: bohaty, dohadywaċ się, hydzić, ohyda, pohaniec, puhacz, rohatyna [4: 28–30]. М. Рей використовує турецько-татарські запозичення, які були перейняті польською мовою за посередництвом української: bachmat, barycz, basałyk, bechtyr, bohatyr, bokłag, bukłaczek, bukłak, buława, czaban, horda, jarczak, jarmak, kaftan, kaleta, kamcha, kitajka, kobza, koczowisko, kołpaczek, kołpak, komiz, kotarha, kozak, kutas, orda, sahajdak, surma, szaławary, szarańcza [4: 8–43]. Значна кількість цих запозичень пізніше увійшла до польської літературної мови.
Ш. Зіморович народився у Львові, тому використання українських лексичних елементів зумовлюється близьким контактом поета з українським народом і його культурою. Фіксуємо такі українізми: krynica, zubr (українські фонетичні риси), przewybrany (морфологічні). Автор використовує численні здрібніло-пестливі форми: bożyczek, kwiateczek, kwiatek, ogrodeczek, okieneczko, wianeczek, ziołeczek [4: 94].
Українська тема простежується й в історичних працях як, скажімо, „Wojna chocimska” В. Потоцького, де співчутливо зображуються гетьман Сагайдачний і козаки; використовується і в жанрі гумористичних фрашок з їхнім стереотипним русином іу творах, у яких виражалася симпатія до пригноблених мас та навіть підкреслювалася їхня моральна вищість.
Спільною рисою цих творів є те, що українська сфера не вважається тут чужою, вона розглядається як відмінна, але своя. Твори на різну тематику – фольклорну, релігійну, історичну – віддзеркалюють політичну реальність багатонаціональної й різномовної Речі Посполитої.
Г. Грабович стверджує, що українські теми, феномени українського життя, історії тощо здебільшого розглядаються лише як своєрідна „сировина”, що не належить до якоїсь окремої культури, тобто зовсім не так, як, наприклад, сприймається сонет Петрарки чи розповідь про якусь західноєвропейську політичну подію. І справа тут не лише в агресивності й силі польської культури…; великою мірою це природний наслідок диспропорції між двома літературами та їх невідповідності. Як щодо тематики, так і переважної більшості письменників українська література того часу поглинута – завдяки своїй ослабленій псевдовізантійській (чи квазівізантійській) спадщині – релігійною сферою. Через оцю традицію та інші чинники, надто складні, щоб зупинятися тут на них докладно, вона була мало вироблена для всебічного відтворення свого власного, українського життя [1: 146].
Читайте також: Новолатинська література – класична область пограниччя культур. Український аспект
У період класицизму українсько-польські літературні відносини стають менш інтенсивними. Нове зацікавлення української тематикою засвідчуємо в епоху передромантизму, коли з’являється нова концепція історії і звернення до польсько-українського минулого як до уроку історії.
За романтичного періоду зв’язки між українською і польською літературами набувають значного резонансу, а в польському письменстві контакт двох культур стає доволі складний і багатогранний. Увага польських письменників того часу зосереджувалася на збиранні та наслідуванні українського фольклору. На основі масового захоплення українською тематикою у польській літературі виникає спеціальне поняття „українська школа”. Пріоритетизація або просто апофеоз козаччини є першим і, напевно, найпопулярнішим видом української теми. Утвердження польського романтизму як такого, за винятком, звичайно, міцкевичівських „Балад і романсів”, відбувається на базі української, козацької, тематики. Традиційна назва „українська школа польської літератури” (вперше впроваджена М. Грабовським) [1: 172] спопуляризувала це явище.
Загальним історіософічним завданням як письменників „української школи”, так і їх попередників періоду просвітництва та передромантизму було простежити причини падіння Польщі й прояснити темні сторінки польськоукраїнського, шляхетсько-козацького співіснування. У художніх творах Б. Залеського, М. Чайковського козацтво стає основним моментом їх самовизначення і майже винятковою темою, навіть мономанією, і матеріаломдля численних варіантів та адаптацій.
У 20–50-х роках XIX ст. набирає великого розвитку і давня традиція культивування по магнатських і шляхетських дворах українського співу. Тепер з українськими піснями виступають не лише кобзарі, лірники і дворові козаки, але й родовиті шляхтичі-поляки. Придворним співцем магната Є. Сангушка був, наприклад, шляхтич родом з Литви Г. Відорт, який мав у репертуарі не лише народні українські пісні, але й пісні, складені ним самим та іншими польськими авторами. Захопившись на зміну арабоманії козаччиною, магнат В. Жевуський збирає у своєму маєтку лірників, теорбаністів, кобзарів, завданням яких було складати і популяризувати пісні про його дворових козаків. До цієї справи також було залучено поета Т. Падуру [2: 8]. Як бачимо, навіть така оригінальна пропаганда української творчості сприяла проникненню українських елементів у польську мову.
Переважна більшість авторів писала окремі твори українською мовою – своєрідне, варте на увагу історико-культурне явище, цікаве як своїми коренями, генетичними джерелами, так і місцем і роллю в літературному процесі та польсько-українських культурних взаєминах [2: 10–13].
Завершення і найвище втілення української теми маємо у творчості Ю. Словацького [3: 36]. „Якщо брати поняття „українська школа польської літератури” вузько, то він до неї не входить не тільки тому, що традиційно вона складається з трьох авторів – Мальчевського, Гощинського і Залеського, а тому, що, на відміну від них, його творчість здебільшого не обмежувалася українською тематикою. Але коли це поняття розглядати глибше, то він таки вписується і, до того ж, цю тему підносить до небувалої комплексності й артистичної довершеності” [1: 176].
Зацікавлення українською тематикою розпочалося традиційно з юнацького наслідування Б. Залеського у творі „Українська дума”. Згодом, у яскравій, але еклектичній „Змії”, де переосмислюється тема „Марії”, бачення Ю. Словацьким українського минулого вже оригінальне й трагічне, а в останніх творах на українську тему, – „Beniowski” і у його символічному шедеврі, чи не найскладніший драмі в польській літературі XIX ст., „Sen srebrny Salomei”, – його бачення сягає всієї складності й могутності міфу. Це міф про загибель України з її ідеальною шляхетсько-козацькою злагодою, а відтак про народження двох нових сутностей – польської й української [1: 153].
Читайте також: Контексти прояву культурного пограниччя на колишніх землях східної Речі Посполитої
Оригінальне розкриття української теми передбачало введення у художні тексти українських лексичних запозичень: burka, chatka, dumka, hoży, kozak, step („Українська дума”) [6: 27–39]; ataman, burzan, czahary, czajki, czara, horda, jary, kozacy, oczeret, ostrowy, rohatyny („Змій”) [6: 43–127]. Отже, серед зафіксованих українізмів є назви зброї, рослин, транспортних засобів. Засвідчуємо релігійні назви: A przed obrazem Bogarodzicy, Co burzy morze i czajek strzeże, Zapalic świece – a przy tej świecy Niech pop odmawia głośno pacierze [6: 92]. На позначення деяких реалій автор використовує як українізми, так і власне польські назви: ostrow – wyspa. Переважна більшість зафіксованих українських лексичних елементів увійшла до польської літературної мови: ataman, burka, chata, dumka, hoży, jar, kozak, step і т.п. [5: 132–135].
Творчість Ю. Словацького стала завершенням романтичного трактування України в польській літературі. Польсько-українські літературні взаємини ускладнюються тією обставиною, що протягом усієї другої половини ХІХ ст., аж до першої світової війни, триває політична та ідеологічна полеміка. Невдале повстання 1863 року і подальша антипольська компанія в Росії, яку підтримали деякі українські письменники, також стали важливими факторами. Найважливішою рисою цього періоду, мабуть, є те, що польська сторона вперше починає систематично звертатися не лише до українського слова, історії, фольклору, але й до української літератури як такої. У цей період у Польщі починають захоплюватися українськими творами Т. Шевченка, а згодом І. Франка, П. Куліша, В. Стефаника, Лесі Українки.
Щодо впливу української літератури на польську, то слід виділити, по-перше, постачання змісту, матеріалу – фольклору, місцевого колориту легенд тощо, які вживалися й перелицьовувалися відповідно до узвичаєних норм і конвенцій, по-друге, модель дії. Нехай це будуть реальні й страшні події (Хмельниччина) – для „балагулів”, козакофілів тощо, український спосіб життя приваблював і мав певну владу над емоціями та уявою. По-третє, запозичення українських лексичних елементів. Проаналізувавши мову творів польських письменників ХVІ–ХVIII ст. на тлі розвитку польсько-українських літературних взаємин, слід зазначити, що використання ними українізмів сприяло поширенню в польській мові слів з h (hoży); впровадженню нових суфіксів, префіксів або їх значень: –ec – для етнічних назв (pohaniec);–iszcz-e-для іменників, які означають назви місцевостей (siedliszcze); –ajł-o – для іменників, які називають виконавців певної дії (szukajło); –eńk – для здрібнілих форм (hołowieńka); prze-– przeczysta.
Письменники XVI–XVIII ст. Б. Зіморович, Ш. Шимонович, а згодом польські романтики та Ю. Словацький використовували у своїх художніх творах численні запозичення з української мови. Незважаючи на тематичну зумовленість такого використання, українізми легко проникали в польську мову і вживалися письменниками з етнічних польських земель. Деякі українські лексичні запозичення швидко вийшли з ужитку, але більшість українізмів увійшла до словникового складу польської літературної мови bohater, buhaj, buszować, chata, czereda, czupurzyć się, hałas, hoży, hulać, mereżka, tabun, wataha.
ЛІТЕРАТУРА
1. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка.– К.: Основи, 1997. – 604 с.
2. Українською музою натхненні.– К.: Рад. письменник, 1971. – 303 с.
3. Boleski A. Słownictwo Juliusza Słowackiego (1825–1849). – Łódź, 1956. – 246 s.
4. Hrabec S. Elementy kresowe w języku niektórych pisarzy polskich XVI i XVIII w. – Toruń, 1949. – 159 s.
5. Jurkowski M. Ukrainizmy w języku Juliusza Słowackiego // Z dziejów stosunków literackich polskoukraińskich. – Wrocław: PAN, 1974. – S. 105–135.
6. Słowacki J. Dumka ukraińska.– Львів: Каменяр, 1993. – 127 с.
1. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка.– К.: Основи, 1997. – 604 с.
2. Українською музою натхненні.– К.: Рад. письменник, 1971. – 303 с.
3. Boleski A. Słownictwo Juliusza Słowackiego (1825–1849). – Łódź, 1956. – 246 s.
4. Hrabec S. Elementy kresowe w języku niektórych pisarzy polskich XVI i XVIII w. – Toruń, 1949. – 159 s.
5. Jurkowski M. Ukrainizmy w języku Juliusza Słowackiego // Z dziejów stosunków literackich polskoukraińskich. – Wrocław: PAN, 1974. – S. 105–135.
6. Słowacki J. Dumka ukraińska.– Львів: Каменяр, 1993. – 127 с.